Конспект лекцій Зміст Вступ 7 Тема Передумови формування культури українського народу. Трипільська культура 8



Сторінка10/10
Дата конвертації11.03.2016
Розмір2.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

План


1. Утвердження національної державності

2. Конституційний процес в незалежній Україні

3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі
1. Утвердження національної державності
Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії – Ю. Андропов(1982-1984 рр.) та К. Черненко (1984-1985 рр.) – виявилося не в змозі належним чином відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося в питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. Новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова з ініциативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Викликані перебудовою бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. він проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська Гельсинська Спілка (сформувалася на базі Української Гельсинської Групи), Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка, екологічна організація “Зелений світ”, антисталінське товариство “Меморіал”, студенське об’єднання “Громада” та інші.

У вересні 1989 р. з ініциативи Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР було утворено суспільно- політичну організацію “Народний рух України за перебудову” (з 1991 р.- просто Рух) на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет Української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки УНР І ЗУНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км. від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Значними завоюваннями національно-демократичних сил стало прийняття у жовтні 1989 р. Закону “Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР” (йшлося, зокрема, про демократизацію виборчої системи, про зміни щодо розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, про зміни у статусі Верховної Ради), а також закону “Про мови в УРСР” який проголосив державний статус української мови.

У 1990р., після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою УРСР постанови ”Про порядок реєстрації громадських об’єднань ” почали виникати політичні партії, внаслідок чого почалося формування багатопартійної системи. Серед нових партій особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько- демократична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991р.; Партія зелених України (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. (всього у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій). Одні з цих партій ставили за мету досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного гуманного суспільства, інші – припинення грабування українського села союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, часто не мали визначної ідеології та соціальної бази. Та все ж таки їх поява і діяльність, безумовно прискорювали політизацію суспільної свідомості, створювали передумови для завоювання суверенітету і незалежної України. Правляча ж на цей момент Комуністична партія України залишалась найчисельнішою, але її керівництво не змогло в нових умовах виробити і здійснити ефективну політику, покладалося на бюрократично-апаратні й силові методи впливу.

Усвідомивши, що нечисленність і роздробленність багатьох партій не підуть на користь справи, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Внутрішня ситуація в республіці дедалі все більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

У такій складній обстановці в березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. Дві третини із 450 депутатських місць у Верховній Раді здобули представники КПУ, господарські керівники. Демократичний блок, очолюваний Рухом (до блоку увійшли 43 громадські організації та групи) домігся значного успіху. Він здобув ¼ мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України.

Демократичні сили у Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.) на чолі з І. Юхновським. Народній раді протистояла прокомуністична більшість (“група 239”), яку очолював О. Мороз.

Та саме при цьому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.

Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництвао СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр В.Павлов,голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Був утворений державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з Г. Янаєвим. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилася остато дискредитованою. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – “Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося існування УРСР і з’явилася незалежна держава Україна. 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена (відновила свою діяльність у 1993 році).

1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі підтвердили Акт проголошення незалежності України. Президентом України, набравши вже в першому турі 61,6% голосів виборців, став Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук.

Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України.

Після провалу перевороту союзні республіки одна за одною проголосили свою незалежність.7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі, під Брестом відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та Росії. Президент України Л. Кравчук, Президент Росії Б. Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич констатували, що вихід республік з СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якого можуть приєднатися республіки колишнього СРСР та інші країни.

До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна – на правах асоційованого члена (вона не визнала всіх пунктів угоди). За час існування цієї організації значних політичних і економічних резульатів у її діяльності не досягнуто.

З самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення нових атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків стало формування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991р. парламентською постановою “Про військові формування в Україні” всі війська, дислоковані на українській теріторії, підпорядковувалися Верховній Раді. У січні 1992р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні.

20 вересня 1991р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.

Важливим кроком на шляху утвердження національної державності стала зміна назви держави. Законом від 17 вересня 1991р. назва “Українська Радянська Соціалістична Республіка” була замінена на споконвічну назву держави – “Україна”.

Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України” визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на її території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.

У тісному зв’язку із законом “Про громадянство України” перебувала “Декларація прав національностей України”, прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 р. У ній підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її теріторії, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.



Наступним важливим документом став закон “Про національні меньшини в Україні”. Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Також у листопаді 1991 р. було прийнято закон “Про державний кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку незалежної України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна” на слова П.Чубинського).

Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони “Про прикордонні війська України”, “Про прокуратуру”, указ Президента “Про утворення державного митного комітету України” та ін. Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українська фондова біржа.

Таким чином, основним змістом цього етапу історичного розвитку України стали процеси пов’язані з політичним і правовим оформленням нашої держави.
2. Конституційний процес в незалежній Україні
З самого початку державотворчі процеси в незалежній Україні надзвичайно ускладнювалися через відсутність нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи законності.

Зрозуміло, що ця проблема не могла залишатися поза увагою всіх відповідальних політичних сил та органів влади в державі. Тому перші кроки на шляху до створення нової Конституції були зроблені ще до проголошення державної незалежності України. Власне, початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де, як вже зазначалося вище, утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. Далі розпочалася робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:

24 жовтня 1990 року Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розробки нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л.М.Кравчука;

комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загально-методологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 року;

на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року.

Проте , незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 1-го скликання (1990 – 1994 рр.) всіляко намагалася обмежити вплив Президента Л. Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента та Верховної Ради на фоні загальної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень. У цих умовах конституційний процес після 26 жовтня 1993 року було практично перервано.

У березні – квітні 1994 року відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради ІІ скликання (1994 – 1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії О. Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні – липні 1994 року відбулися вибори Президента України. Перемогу на них здобув Л. Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак, стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призводила до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності. Тому конституційний процес було відновлено. 10 листопада 1994 року Верховна Рада України затверджує новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма ті Голова Верховної Ради України О.О.Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що Конституція Української РСР 1978 року внаслідок внесення до неї, як це вже зазначалося вище, багато неузгоджених між собою змін та доповнень перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв’язку з цим вник стан конституційної невизначеності, коли різні статі Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад стаття 2 закріплювала радянську модель організації влади, стаття 93 – організацію влади на засадах принципу розподілу влад).

У результаті складних переговорів між законодавчою та виконавчою гілками влади 8 червня 1995 року був підписаний Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України”. Конституційний Договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні. Після більш як року напруженої роботи, який включав, зокрема, широке обговорення і доопрацьовування тексту нової Конституції вона була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід’ємною частиною європейського і світового співтовариства.

В Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою (за варіантом 1996 р. – президентсько-парламентською), за державним устроєм – унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямком діяльності держави.

З прийняттям Конституції у цілому завершився процес формування законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні. Отже, прийняття Конституції на деякий час внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права і обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій.

З іншого боку, Конституція наділила Президента України значними повноваженнями. Час показав, що це було виправданим у перші роки становлення держави. Згодом же у практиці державотворення почав проявлятися дисбаланс у повноваженнях і відносинах між Президентом, парламентом і урядом.

Розуміючи це, Президент України Л.Д.Кучма в серпні 2002 року у своєму телевізійному зверненні до українського народу офіційно проголосив курс на реформу політичної системи держави. Стрижнєм політичної реформи мала стати трансформація президентсько-парламентської форми державного правління в парламентсько-президентську. У цьому випадку деякі повноваження від президента повинні перейти до парламенту. Але при цьому зростає і відповідальність Верховної Ради, зокрема, за формування і діяльність уряду.

Був запропонований і механізм здійснення реформи, згідно з яким за підсумками парламентських виборів, що повинні проводитися на партійній основі, формується парламентська більшість. З її представників на коаліційній основі і формується уряд, за діяльність якого несуть відповідальність ті політичні сили, що делегували своїх представників у керівництво Кабінету Міністрів.

З моменту проголошення ідеї здійснення політичної реформи було внесено декілька її проектів. Їхнє обговорення відбулося в гострій політичній боротьбі. Внаслідок цього, на якийсь час питання про здійснення реформи “зависнуло у повітрі”. До нього повернулися під час гострої кризи, що вибухнула в країні восени 2004 року в період президентських виборів.

8 грудня 2004 року в пакеті з іншими найважливішими законопроектами було розглянуте питання про політичну реформу, що передбачає перехід України від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської не пізніше 1 січня 2006 року. За цей пакет законопроектів проголосували 402 народні депутати. Відповідні зміни були внесені до Конституції України. Прийняття нових Законів України (у тому числі і стосовно порядку проведення повторного голосування щодо виборів Президента України) дозволило істотно стабілізувати політичну обстановку в країні.

Отже, головна суть внесених до Конституції змін полягає у тому, що в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки повноваження Верховної Ради збільшуються, а Президента – зменшуються.

Проте, і нові зміни піддаються жорсткій критиці з боку частини українського політикуму. Тому питання подальшої політичної реформи, внесення чергових змін до Конституції держави на сьогоднішній день продовжує залишатися відкритим.

3. Проблеми соціально-економічного та політичного реформування українського суспільства на сучасному етапі, його зовнішньополітичні орієнтири
Утвердження реальної політичної незалежності неможливе без утворення стабільної високоефективної національної економіки.

Між тим, в момент проголошення незалежності, Україна виявилася немічною і деформованною в економічному відношенні державою: 95% підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80% усьго виробництва не мало завершенного технологічного циклу, лише 28% становили галузі групи “Б”, екстенсивний шлях розвитку, науково-технічна і технологічна відсталість (термінової зміни вимагали 40% машин і устаткування ), низька конкурентноспроможність і т. д. – такими були її основні економічні характеристики.

Розпад СРСР, розрив усталених за довгі роки торгово-економічних зв’язків з пострадянськими республіками, зволікання з початком ринкових реформ, відсутність надійної правової бази економіки, голопуюча інфляція ( за даними Світового банку у другій половині 1993р. Рівень інфляціі в Україні був найвищим в світі і перевищував показники світових війн), корупція і економічна злочинність, проблеми внутрішньополітичної стабільності призвели до безпрецендентного падіння ВВП, що тривало з 1991р. по 1998рр. Серед 15 союзних республік колишнього СРСР Україна опинилася на 14 місці за маштабами спаду економіки. Позаду залишалася тільки Вірменія.

Спроби вирішити питання адміністративним шляхом належного ефекту не давали. Так, Верховна Рада 1-го скликання (1990-1994рр.) за час своєї діяльності змінила чотири уряди, розглянула сім програм виходу із кризи. Але жодна з них реально не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучасті і половинчатості програм, у у затягування формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту людей, що робило реформи непопулярними.

Проте з кінця 1990-х. рр. з’явилися ознаки покращення ситуації. Країна почала виходити з економічної кризи. У 2000р. рій ВВП склав 5,9%, у 2001 – 9,1%, у 2004р – понад 12% у порівнянні з попереднім роком. Темпи зростання ВВП в Україні в перше п’ятиріччя нового століття були найвищими в Європі.

Основними причинами цього стало закінчення процесу переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки. До кінця 1990-х рр. було завершене формування власної початкової, банківської, митної та інших систем, що визначили основну інфраструктуру Української держави, розвивалися нові конкурентноздатні форми виробництва; завершувалося формування фінансової системи; відбувалася ліберізація господарських зв’язків; усе більшого значення набувало підприємство; скоротився дефіцит державного бюджету. Позитивну роль в економічному піднесенні відіграли реформування відносин властності, роздержавлення і приватизація (правда остання проводилася не завжди відкрито і з численними порушеннями).

У 2000-2001 рр. зросли обсяги промислового виробництва(відповідно – 13% і 14,2%); була приборкана інфляція (з 25% у 2000 р. до 6 % у 2001 р.); в економіці було покінчено з бартером, країна вперше побачила “Живі гроші”. Вперше в історії незалежної України уряд не вдався до позичання коштів за кардоном, при цьому зовнішній борг зменьшився на 17%, було досягнуто домовленості про його реструктуризацію. Сільске господарство почало працювати з прибутками, селяни одержали 7 млрд. гривень оборотних коштів. Повністю були погашені заборгованості по пенсіях і зарплатах бюджетним працівникам, ці виплати стали здійснювати регулярно і без перебоїв при цьому пенсії і зарплати за ці два роки збільшилися в два рази.

В 2002-2005рр. загальні економічні показники країни продовжували зростати. Ріст ВВП у 2003 р. склав 8,5%, а в 2004 р. – понад 12%. У 2004 р. було отримано 41,7млн. Тонн зерна, що значно більше, ніж в усі попередні роки. До енергетичної системи України підключений четвертий блок Рівненської АЕС, що дав перший струм 11 жовтня 2004р. Вражаючих успіхів досягли ракето і авіобудівники. Динамічно розвивається легка і харчова промисловість.

Важливе значення має стабільність національної грошової одиниці. На сьогодні гривня є однією із самих стійких валют серед країн з перехідною економікою.

Усупереч погіршенню зовнішньоекономічної кон’юктури зберігається тенденсія до сбільшення українського експорту. За 2002-2005 рр. його обсяги зросли на 42%. Україна є одним з провідних експортерів чорних металів. Почав зростати експорт продукції машинобудування, легкої і харчової промисловостей.

Свідченням економічних змін, що відбуваються в державі стало надання 21 грудня 2005 р. Радою Міністрів Євросоюзу Україні статусу країни з ринковою економікою.

Чимало за останні роки зроблено у соціальній сфері. Середня заробітна плата по країн збільшилася з 376 грн. (2002 р.) до 557 грн. (2004 р.) і продовжує зростати. Підвищилися стипендії студентів вузів. Уведення пенсійної надбавки дозволило підняти рівень мінімальних пенсійних виплат. 31 січня 2004 року в Україні впроваджена нова пенсійна система. Набути чинності Закон України “Про обов’язкове державне пенсійне страхування” і “Про недержавне пенсійне забезпечення”.

Разом із тим, в останні роки суспільно-політичній і соціально-єкономічній сферах накопичувалися і серйозні проблеми. Особливо виразно вони виявилися на тлі загально-політичної кризи і гострого політичного протистояння під час виборів Президента України восени 2004 р., ставши головними причинами так званої “помаранчевої революції”.

Однією з злободенних проблем в Україні є корупція. Хоча корупція тією чи іншою мірою має місце практично в усіх державах, її рівень в Україні стабільно високий. Укнай серйозною проблемою є “тонізація” економіки. Зростання корупції і “тіньової” економіки стали можливими, насамперед у результаті зрощування влади і капіталу на всіх рівнях. Приватизація державної власності, у тому числі і підприємств стратегічного призначення, проводилася без належної гласності із значними порушеннями чинних законів. Закритість інститутів влади від громадського контролю, корпоративність у прийнятті нею рішень значною мірою породили в людей недовіру до влади.

Офіційно декларований ріст ВВП не супроводжувався адекватним зростання реальних доходів населення. Споживчі ціна на 2004 р. призвела до того, що вперше за останні роки Україна вступила новий фінансовий рік із загрозливим дефіцитом бюджету Пенсійного фонду – майже на 14 млрд. грн. Така ситуація ускладнила виконання інших соціальних зобов’язань держави.

Новий виток політичного протистояння, що розпочався наприкінці 2004 р. не міг негативно не позначитись на економіці. Уповільнилися темпи економічного зростання. Зад даними Кабінету Міністрів України з січня по вересень 2005 р. порівняно с відповідним періодом попереднього року обсяги промислового виробництва зросли лише на 3,2 %. Спостерігався спад у виробництві коксу і продуктів нафтопереробки, металургії та обробці металу. Скорочення обсягів продукції спостерігалося в 5-ти регіонів України (Донецькій, Львівській, Херсонській, Полтавській та Тернопільській областях).

Дуже значну проблему для економіки держави становить різке зростання цін на енергоносії (особливо на природний газ), які Україна імпортує головним чином з Росії та Туркменістану. Постало питання енергетичної залежності країни, що може мати серйозні негативні політичні наслідки.

Вимагає радикального відновлення законодавче забезпечення економіки. Ці та інші проблеми значно ускладнюють походження іноземних інвестицій в українську економіку. Ріст безробіття, особливо в західних регіонах країни, призвів до того, що майже 7 млн. громадян були змушені виїхати на заробітки в країни Західної та Центральної Європи.

Викликає велику стурбованість стан духовності і моралі суспільства. Прожують поширюватися СНІД, наркоманія, алкоголізм, проституція. Корупція пустила глибокі корені в системи охорони здоров’я і освіти.

Продовжує залишатись напруженим суспільно-політичне життя. Березневі (2006 р.) вибори До Верховної Ради України не принесли рішучої перемоги жодній з політичних сил, хоча відносну більшість отримала Партія регіонів. Саме вона в липні того ж року стала основою для формування в українському парламенті так званої Антикризової коаліції (разом з соціалістами та комуністами). В серпні коаліціантами був сформований уряд на чолі з лідером Партії регіонів В. Януковичем. Саме відносини між антикризовою коаліцією і сформованим нею урядом з одного боку та тими політичними силами, які об’єднуються навколо Президента України В. Ющенко з іншого, і визначають на сьогоднішній день перебіг політичного процесу в Україні.

Що стосується проблем зовнішньої політики, то ще після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах. Яскравим прикладом того було визнання України державами світового співтовариства. Першим, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня - Латвія та Литва, 5 грудня до них приєднались Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року – 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.

Основні підвалини зовнішньополітичного курсу, як демократичного і миролюбного, були закладені декларацією про державний суверенітет України.

У липні 1993 р. Верховна Рада схвалила “Основні напрями зовнішньої політики України”. Документ визначив базові національні інтереси країни, обгрунтував засади та пріорітети її зовнішньої політики, серед яких – розширення участі в європейському регіональному співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами Європейської співдружності.

Відповідно до Статті 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забеспечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Основними пріоритетними напрямками зовнішньої політики України є:

-по-перше, курс на євроатлантичну і європейську інтеграцію. Нове керівництво України на чолі з Президентом В. Ющенком розглядає вступ до ЄС якодну зі своїх стратегічних цілей. До позитивних результатів у діалозі з Євросоюзом останім часом варто віднести фіксацію України та ЄС взаємного зобов’язання проводити лінію на подальше політичне і економічне зближення і поступову інтеграцію економічних структур, що дозволить продовжувати переговори про поступове підвищення рівня відносин від співробітництва і партнерства до асоціації і інеграції. В лютому 2005р. був підписаний трирічний план співробітництва України з ЄС. Щоправда, останнім часом з боку, як керівництва ЄС, так і провідних європейських держав висловлюється думка про те, що членство України в ЄС – це справа не дуже близького майбутьнього .

-по-друге, відносини з Росією. Одним із головних напрямків у реалізації зовнішьньополітичного курсу країни є зміцнення створенного партнерства з Росією.

В останні роки багато зроблено для зміцнення відносин між двома країнами. Під час візитів Б. Єльцина і В.Черномирдіна в Україну в травні 1997р. були підписані Договор про дружбу, партнерство і співробітництво, Угода про статус Черноморського флоту і цілий пакет іньших угод. На початку XXI ст. Україна і Росія продовжують залишатися стратегічними партнерами. Намітилася активізація україни-російського діалогу в усіх напрямках. Обсяг торгівлі між двома державами в 2001р.

Досяг 11,7 млрд. Дол. 2002 рік був оголошений Роком України в Росії, а 2003 рік – Роком Росії в Ураїні. Свій перший закордонний візит новообраний Призидент України В. Ющенко здійснив 24 січня 2005р. у Російську Федерацію тощо.

Однак у відносинах між двома державами іноді виникали і порблеми. Так, випробуванням на зрілість Української держави та її вміння відстоювати свою позицію став став розвиток подій навколо будівництва російською стороною дамби в Керченській затоці. Наприкінці 2005р – на початку 2006р. певна напруженість між двома державами виникла через значне підвищення російською стороною ціни на природний газ. Проте ці та інші проблеми, що іноді виникають у стосунках між Україною та Росією вдалося врегулювати і вони продовжують розвиватися у взаємовигідному для обох держав напрямку.

-по третє, проблеми формування Єдиного економічного простору (ЄЕП). Президенти України, Росії, Бєларусі та Казахстану підписали 19 вересня 2003р. в Ялті Угоду про формування Єдиного економічного простору. 20 квітня 2004р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про формування Єдиного економічного простору. Її ратифікували також парламенти Росії, Бєларусі та Казахстану.

Формування ЄЕП за участю суверенних держав – України, Росії, Бєларусі та Казахстану – випливає з їхнього прагнення розвивати тісне економічне співробітництво в усіх напрямках, що мало місце ще під час існування СРСР, коли економіки чотирьох радянських республік були високо інтегровані .

Позиція україни стосовно формування Єдиного економічного простору полягає в тому, що ЄЕП – це не політична, тим більше, не наднаціональна організація. Одним із ключових моментів у діяльності ЄЕП Україна вважає створення повномасштабної зони вільної торгівлі, що включала бм території трьох держав без винятків і обмежень.

Україна бере участь в Угоді про формування ЄЕП і буде застосовувати Угоду і Концепцію формування ЄЕП у межах і формах, що не суперечать Конституції Україи та її стратегічному курсу на європейському та євроатлантичну інтеграцію, а також на самостійний вступ до СОТ найближчим часом;

- по четверте, відносини зі США. США є стратегічним партенером України. Сполучені Штати надали Україні за роки її незалежності істотну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу. В Україні з розумінням оцінюють провідну роль США у світі і прагнуть розвивати з американською державою довгострокові, взаємовигідні і рівноправні відносини.

Суверенній Україні у Вашингтоні відводять особливе місце взовнішньополітичній стратегії США з огляду на високий економічний потенціал України, її роль у розвитку сучасної цивілізації. Плідні контакти між США й Україною останнім часом доводять, що США хочуть бачити в Україні сильну державу на сході Європи, а Україна в США – стійкого і надійного партнера в усіх сферах співробітництва. Зустріч президентів В. Ющенко і Дж. Буша в лютому 2005р. в Брюселі підтвердила прагнення сторін і далі на всіх напрямках розвивати відносини між двома державами;

- по п’яте, питання пов’язані зі вступом України в Світової організації торгівлі (СОТ). В умовах глобалізації світової економіки Україна взяла взяла курс на вступ до СОТ, що дозволить розширити обрії присутності українських експортерів на 150 національних ринках світу, захистити українських виробників на міжнародних ринках “дисциплінувати” внутрішню економічну політику, забезпечити передбачуваність законодавчого поля.

Процес вступу України до СОТ, що розпочався в листопаді 1993р. передбачає дві головні складові:



  • проведення двосторонніх та багатосторонніх переговорів та підписання угод з доступу до ринків товарів та послуг з країнами-членами Робочої групи СОТ;

  • нармонізація законодавства України відповідно до вимог угод СОТ.

У 2003-2005рр. було значно активізовано переговорний процес між Україною та СОТ. Було підписано 28 з 37 двосторонніх протоколів з доступу до ринків товарів та послуг.

На початку 2005р. Президент оголосив вступ України до Світової організації торгівлі одним із першочергових пріорітетів зовнішньоекономічної політики на 2005 рік. З початку цього року вирішено низку проблемних питань, які уповільнювали переговори між Україною та Робочою групою СОТ. Останнім часом представники Українського уряду роблять заяви про можливість вступу країни до СОТ ще у 2007році.

Отже зовнішня політика України постійно спрямовується на вирішення найважливіших завдань, що мають на меті забезпечити національні інтереси України.
Список літератури

1. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: навчальний посібник. Видання третє. – Х.: ООО “Одісей”, 2002. – с. 444-474.

2. Лановик Б. Д., Лазарович М.В. Історія України: Навчальний посібник 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – с.593-656.

3. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. Посіб. – К.: МАУП, 2001. – с.271-311.



4. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене. – К.: “каравела”, Львів: “Новий світ”


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка