Конспекти уроків вивчення творчості Лесі Українки



Сторінка1/7
Дата конвертації03.03.2016
Розмір1.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Конспекти уроків вивчення творчості

Лесі Українки


Автори розробок уроків: вчителі української мови та літератури

загальноосвітніх навчальних закладів міста.
Упорядники: П.К.Ліневич, завідуючий інформаційно-методичним центром;

О.В.Огородник, методист інформаційно-методичного центру

© Інформаційно-методичний центр управління освіти і науки Новоград-Волинської міської ради

ПЕРЕДМОВА
Леся Українка, як і багато інших її побратимів по духу, була справжнім патріотом своєї землі, боролась за її волю, духовність, культуру, оспівувала красу рідного краю і неперевершеність чистих людських почуттів. Твори цієї поетеси є близькими та актуальними і в наш час, бо вони писані серцем і в них частиночка душі справжньої людини, котра вміла жити, вміла боротись за життя, вміла любити, вміла нести світло свого серця іншим – вона ж бо дочка Прометея.

Завдання вчителя літератури – донести до учнів багатство ідейно-художнього змісту творів видатної майстрині слова, розкрити довершеність і своєрідність неповторного творчого почерку митця, визначити її місце в літературному процесі.

У посібнику подано конспекти нестандартних уроків з української літератури, літератури рідного краю, позакласного читання та позакласних заходів.

Автори розробок, згідно з вимогами чинної програми, яка націлює вчителя на виховання національно свідомої, духовно багатої, зорієнтованої на творчу діяльність особистості, головну увагу приділили формам і методам роботи, що яскраво демонструють, як засобами мистецтва слова можна виховувати любов до України, повагу до її мови, історії, культури, звичаїв і традицій, повагу до її народу.

Конспекти уроків укладено з урахуванням особистісно зорієнтованих підходів до викладання, ефективних інтерактивних методів, використання пошукових тестових завдань, які виявляють самостійність учнів, творчу активність тощо.
Заїка Леонід Якович,

вчитель української мови та літератури навчально-виховного комплексу

«Гімназія ім. Лесі Українки – школа І ступеня»
Родинна галерея Косачів

Урок української літератури в 10 класі
Мета: визначити роль родини у життєвому і творчому шляху Лесі Українки, оточення письменниці; ознайомитися із життєвими шляхами “літературної родини”; розвивати уміння аналізувати й узагальнювати факти, підбирати відповідний матеріал; виховувати активну життєву позицію.

Тип уроку: урок-дослідження, опрацювання нового матеріалу.

Обладнання: портрети родини Косачів, наукова, документальна і художня література про цю родину.
Використана література:


  1. Блажко Е. Сестри Косач: Про відоме й маловідоме із життя видатної родини.

//Час – Time. – 1995.- 25 лютого.

  1. Денисюк І.,Скрипка.Т. Дворянське гніздо Косачів.. – Львів: Науково-видавниче товариство Академічний експрес 1999.

  2. Костенко.А. Леся Українка. – К. : Дніпро, 1985.

  3. Міщенко Л.І. Леся Українка .- К.:Радянська школа, 1986.

Хід уроку

І. Вступне слово вчителя
У літературному процесі України є досить цікаве явище – родинні традиції. Леся Українка признавалась, що їй не важко було стати письменницею, бо походила з “літературної родини”. Діти письменників продовжували традиції таких родів та оновлювали їх, нерідко виявляючи й повну опозицію до батьків. Українські літературні роди ї сім’ї – це Куліші-Білозерські, Старицькі,Франки,Грінченки, Грушевські, Липи,Кандиби… Найяскравішим був рід Драгоманових-Косачів, які говорили “сувору правду без прикрас”.

Родинна галерея Косачів… Леся Українка – славетна й улюблена письменниця нашого народу, феноменальна жінка у світовій культурі. Мати письменниці – відома громадська діячка, поетеса й прозаїк Олена Пчілка. Меценат української культури й дбайливий батько великої сім’ї Петро Косач. Побратим по перу – фізик, поет і прозаїк Михайло Косач ( у літературі – Михайло Обачний). Сестра Лесі та її біограф , авторка фундаментальної “Хронології життя та творчості Лесі Українки” Ольга Косач-Кривинюк, сестри Оксани та Ізидора, і , нарешті, її молодший брат -характерник Микола Косач.


ІІ. Основна частина уроку
Клас поділений на дослідницькі групи, їх п’ять. Кожна отримала окреме завдання. Учні кожної групи повинні з’ясувати, що вони дізнались нового про членів родини Косачів. Адже, вивчаючи долі батьків і дітей цієї талановитої родини, ми зрозуміємо краще те середовище й оточення, в якому виросла і сформувалась як поетеса і громадянка Леся Українка.

Перша група. Повідомлення учнів

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова-Косач)

Виховала своїх шестеро дітей на аристократів духу і серед них – геніальну Лесю Українку. Багато зробила на ниві українства вперше як жінка – перша журналістка, перша жінка-академік. Ольга Петрівна була надзвичайно привабливою. Навіть у похилому віці лице Олени Пчілки здавалось молодим , а темно-сині очі зі сталевим відтінком світилось ясним промінням . Чари її особистості захоплювали Івана Франка, Михайла Павлика. Дружина Франка назве її найліпшою жінкою у світі…

Глибоко шануючи свого брата, Михайла Драгоманова, не поділяла Ольга Петрівна його антинародовських поглядів і взагалі була за об’єднання роздріблених сил на ґрунті українських ідей. Дочка Ольга писала про матір: ”…це занадто велика фігура, занадто складна, занадто значна її роль і місце у житті.”

Народилася Ольга Петрівна у повітовому місті Гадячі Полтавської губернії 17 червня 1849 року. Походила з Драгоманових. У роді не переривалися традиції літературні і революційні. Початки освіти дав батько, згодом поступила до Київського зразкового пансіону шляхетних дівчат (закінчила його у 1866). Серед учасників “Громади”, до якої залучив її брат Михайло, знайшла свою долю, свого друга життя Петра Антоновича Косача. У 1868 році одружилася з ним й оселилася в місті Звягель (Новоград-Волинський) , де чоловік обіймав посаду голови з’їзду мирових посередників. Високі ідеали “Громади” заполонили молоде подружжя на все життя, зробили їх спільниками і друзями.

У Звягелі Ольга Петрівна поринає у вир народної творчості та народного життя. Перші її фольклорні записи використали Михайло Драгоманов та Володимир Антонович в “Исторических песнях малорусского народа ” (1876), Драгоманов у “Очерках звуковой истории малорусского наречия” (1876). Разом з композитором Лисенком, Ольга Петрівна записала волинське весілля. Згодом видала альбом “Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок) ”, а у передмові зазначила про наукове значення зібраного матеріалу.

Лише на один рік раніше за Лесю Українку почала друкувати свої вірші. З цього приводу дочка Ізидора писала: “Олена Пчілка – псевдонім , що мама придбала собі, як була зовсім молодою. Тоді молоде подружжя (наші батьки) жили в Звягелі на Волині, там часто Ольгу звуть Оленою, а що мама дуже захопилася збирання етнографічного матеріалу (вишивка, тканина), то батько наш казав, що вона як тая пчілка працює. Та й все життя мама любила пчіл – ці комахи подобалися їй, як символ невсипущої праці для загалу. Мама , де жила довгий час, то заводила пасіку хоча б 3-4 вулики, то не задля якоїсь там вигоди, просто їй подобалось спостерігати тую доцільну метушню комашок і сам буколічний вигляд вуликів.”

Перша збірка поезій Олени Пчілки “Думки-мережанки” виходить у 1876 році. Та письменницький хист виявився у неї ще у приватному пансіоні в Києві, куди дванадцятилітню Олю влаштував її брат Михайло. Вона німецькою мовою так гарно написала оповідання про пригоди капелюшка, що захоплений учитель надрукував цю річ у німецькому журналі.

Займалися Олена Пчілка і перекладами з російської та західноєвропейської літератур, видала жіночий альманах “Перший вінок”, фінансувала друкований орган Павлика та Франка”Громадський друг”. Створила осередок літературного й театрального руху на Волині, організувала першу українську бібліотеку, поставила декілька українських спектаклів (навіть військові допомогали їй у цьому). ЇЇ дім у Колодяжному став своєрідними волинськими Афінами: тут збирався цвіт української інтелігенції . Це був домашній літературний інститут : тут Олена Пчілка виховувала і плекала письменницькі таланти своїх дітей.

Мала вона й композиторські здібності, неабиякі нахили до малювання, що й передалися Лесі. Писала Олена Пчілка не лише ліричні вірші, байки, переспіви, поеми, повісті, оповідання, новели й драми, а була глибоким ученим широкого профілю – літературознавцем, етнографом і фольклористом. Про це свідчать її праці :”Украинские колядки”, ”Очерки национальных типов украинской народно й словесности”,”Украинская юмористика”, “Українські народні легенди останнього часу”, ”Українське народне малювання на стінах”.

Значне місце і її художній спадщині займають прозові твори, відбивши бентежний дух ідейних шукань вісімдесятників XIX століття, пробудження національної самосвідомості української інтелігенції. Олена Пчілка належала до піонерів феміністичного руху (повість “Товаришки”). Повість “За правдою ” веде нас у київське середовище різночинців. Відгукнулась вона і на революційні події 1905 року своїми оповіданнями, про жіночу долю розповіла в оповіданні “Маскарад” та новелі “Біла кицька”.

Писала Олена Пчілка також мемуари і літературно-критичні статті про Тараса Шевченка, Євгена Гребінку , Олексу Стороженка, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Драгоманова.

Життя не милувало Олену Пчілку : час від часу жорстоко вражало її душу разючими ударами. Смерть брата і матері (1895 рік), найстаршого сина (1903 рік), чоловіка (1909 рік), відтак дочки (1913 рік) – усе це вона мусила пережити, переболіти.

В часи першої світової війни була активним учасником Київського правління “Общества друзей мира”. Відділи його були у всіх країнах Європи. Антивоєнні промови, які виголошували члени товариства на своїх регіональних конгресах, друкувалися й поширювалися по всьому світу.

З 1920 року Ольга Драгоманова-Косач працювала в етнографічній комісії ВУАН. Через 5 років її обрано членом-кореспондентом АН УРСР .

В останні роки свого життя письменниця зазнала прикрих переслідувань – лише важка передсмертна недуга врятувала її від репресій.

Уже приїхав по неї “чорний ворон”, але виявилося, що арештована настільки хвора , що не може ходити. Померла Олена Пчілка у жовтні 1930 року. Похована на Байковому кладовищі у Києві.



Учитель. Відоме і нове про Олену Пчілку.

Учні. Талановита письменниця для дітей, громадський діяч, мати Лесі – відоме. Нове – різні погляди на народовців з братом, Михайлом Драгомановим, що навчалась в пансіоні для шляхетних дівчат, що серед учасників “Громади” знайшла свою долю – Петра Косача.

Що саме у Звягелі почала наукову роботу, зокрема збір фольклору. Конкретно із спогадів дочки Ізидори дізналися про походження псевдоніму Олена Пчілка. Що перше оповідання написала німецькою мовою у дванадцять років. Мала композиторські здібності. Була науковцем широкого профілю. Писала оригінальні твори, відгукнулась оповіданнями на революційні події 1905 року.

Була піонером феміністичного руху, належала до пацифістської організації Росії у Першу світову війну. Перша журналістка, перша жінка-академік в Україні.

Друга група. Повідомлення учнів

Петро Антонович Косач

Про батька Лесі Українки – Петра Антоновича Косача – докладні й теплі спогади залишила його дочка Ольга Косач-Кривинюк. Народився він на Чернігівщині 1841 року у родовитій дворянській сім’ї , яка вела свій початок з часів сербського намісника Стефана Косача, його мати рано померла, ріс і виховувався під опікою тітки, старшої сестри матері. Вона мала свій пансіон, саме у ньому він і здобув початкові знання, потім навчався у Чернігівській гімназії. Мав неабиякі нахили до точних наук , історії та літератури. Його учителем словесності був відомий український байкар Леонід Глібов. Твори свого наставника Петро Косач дуже любив, пам’ятав усе життя і при різних нагодах декламував , зокрема для своїх дітей.

У1859 році Петро Косач вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, через рік перевівся на правничий. За участь у студентських заворушеннях був виключений з другого курсу. Приїхав до Києва і поступив до Університету Святого Володимира на правничий факультет. У 1864 році захистив ступінь кандидата законодавства і на початку 1865 року отримав призначення на секретаря Київського “по крестьянским делам присутствия”. У 1866 році відряджений до Новограда-Волинського (Звягеля) для виконання обов ‘язків голови з’їзду мирових посередників. На цій посаді Петро Косач згодом був і затверджений. Посади мирових посередників були утворені в царській Росії після звільнення селян з кріпацтва у 1861 році. І мирові посередники, згідно з буквою закону, мусили бути посередниками поміж поміщиками та селянами, відстоюючи інтереси останніх щодо нарізки землі та дбаючи про мирне вирішення суперечок. З того часу усе життя Петро Косача було пов’язане з Волинню.

Чому ж із часом Петра Косача Було переведено до Луцька, а згодом до Ковеля ? Річ у тому, що на посаду волосного писаря у Звягелі був прийнятий Михайло Лободовський , український етнограф і перекладач. До цього часу Лободовський працював народним учителем на Катеринославщині, поширював сере селян українські видання , за що був вигнаний з посади. Однак свою діяльність продовжував , притягнувши до співучасті і Олену Пчілку. Про це довідалась і місцева жандармерія, на Косича посипалися доноси, Лободовському пощастило своєчасно втекти за- кордон. А Петрові Антоновичу, який мав великий авторитет у київського генерал-губернатора, довелося змінити місце служби – перейти на іншу посаду до Луцька , а згодом до Ковеля,хоча біля Ковеля він мав свої землі.

Навчаючись у Києві, увійшов у товариство української “Громади”, працював у недільніх школах. Запрителював з М. Драгомановим, В.Антоновичем, М.Лисенком, М.Старицьким. Особливо близькі стосунки були у нього з М.Лисенком. Перший збірник пісень М.Лисенка Петро Косач видав своїм коштом у Ляйпцігу, тримаючи це в таємниці серед товариства української інтелігенції, яка відроджувала національну свідомість, культуру, мову, Петро Антонович зустрів свою долю – майбутню дружину, сестру М.Драгоманова красуню Ольгу. Софія Русова у своїх спогадах писала про Косача: “Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його.”

Петро Косач добре знав світову літературу, був першим критиком і цінитилем творів дружини (Олени Пчілки), дочки лесі Українки, сина (Михайла Обачного), невістки (Грицька Григоренка), фінансував більшість їх видань, а також українські періодичні часописи, альманахи. Хоча Петро Антонович все своє життя був тісно пов’язаний з українськими культурно-громадськими справами, проте українською мовою володів не досконало, лише послуговувався окремими виразами, словами. Тут слід відзначити той фактор, що Петро Косач ще в роки навчання в гімназії мав проблеми з вивченням мов, за все своє життя не засвоївши жодної з іноземних, його дочка Ольга в мемуарах, підкреслюючи виняткову подібність, у всьому батька й Лесі, акцентувала увагу на такій відмінності : батько мав неабиякі здібності до точних наук і відсутність елементарного чуття до мов, а Леся – навпаки.

Петро Антонович був на ті часи людиною досить забезпеченою. На той час він мав маєток у Чернігівській губернії, а також маєток у Колодяжному (471 десятину) і на Полтавщині відносну невелику садибу (100 десятин), яка належала його дружині. Щорічна службова зарплата Косача становила 2500 крб. До того ж він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Однак майже всі чималі кошти (окрім тих , що йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. До того ж усім п’ятьом дітям дали вищу освіту, а Лесі старанну приватну, дуже коштовну.

Він не шкодував коштів і на утримання тих великих літніх ’’колоній ’’, які щороку приїздили до Колодяжного , а згодом і до Зеленого Гаю, адже розумів , що для розвитку дітей необхідне відповідне оточення і спілкування. В оселях Косача на Волині й на Полтавщині знаходили притулок друзі його дітей, українські громадські діячі, письменники. Петро Антонович допомагав матеріально своїй сестрі , Олександрі, яка рано овдовіла, лишившись з двома синами.

Петро Косач дуже любив своїх дітей , але, за спогадами дочки Ольги, “особливо був ніжний до Лесі, любив її і шанував безмірно”. Листи батька пройняті тривогою за здоров’ям найстаршої дочки, за її невдачі і радістю з приводу письменницьких успіхів. Усього себе Петро Косач , як його дружина, віддавав на вівтар родинного дому-храму. Особливо турбувало його здоров’я Лесі. Для неї він у 1905 році купив маєток “Торчин” (72 десятини землі). Потім продав , щоб купити для Лесі земельну ділянку в Криму, адже там вона жила постійно в Ялті. Але наміри не здійснилися. Гроші пішли на лікування Лесі та утримування сім’ї Квіток-Карпових.

Саме восени 1908 року в Ялті батько востаннє бачився зі своєю дочкою. Неохочий до подорожей , тяжко хворий, він все-таки зважився на поїздку до Лесі. А 2го квітня 1909 року помер від серйозної недуги. Іван Франко, який тоді саме перебував у Києві, прийшов віддати останню шану людині, яка всім своїм життям служила Україні – скромно, непомітно, але самовіддано й щиро. Гіркі сльози жалю котилися по щоках Каменяра, спадали на безпорадні хворі руки. Пішов з життя вірний син землі, батько великої Українки.



Учитель. Чому можна вважати Петра Косача меценатом української культури, хоча він був поміщиком “середньої руки” ? Чому саме Петра Косача перевели із Звягеля у Луцьк, зберігши йому ту саму посаду? Як із цим пов’язано ім’я Олени Пчілки? Яке було відношення у нього до української мови та до іноземних мов? Чи був він забезпеченою людиною? Яким він був як батько? Хто з найвідоміших українських діячів культури провів його в останню путь?

Третя група. Повідомлення учнів

Михайло Петрович Косач

У листі до Ольги Кобилянської Леся Українка зазначила, що їй не важко було стати письменницею, тому що вона походить з “літературної сім’ї”.

І справді, її дід - поет, мати – лірик, прозаїк,драматург, всебічно обдарований літератор дядько – Михайло Драгоманов, який до речі, теж писав замолоду вірші, дружив з родиною Старицьких, спогади про сусідство з Панасом Мирним у Гадячі – усе це творило ту літературну атмосферу, яку свято оберігала Пчілка-мати. У її “домашньому літературному університеті” першими “студентами” були найстарший син Михайло і на півтора року молодша від нього Леся. Іван Франко вважав Михайла Косача перспективною творчою силою, запрошуючи до участі у новозаснованому журналі “Житє і слово” .

Михайло Петрович Косач народився у Новограді-Волинському 1869 року. Тут пройшло безтурботне дитинство. Тут разом з Лесею брав участь у поважних “літературних іграх”, на які здатні були тільки діти Косачів. Після переїзду до Луцька Мишку й Лесю відвозили на зиму до Києва для навчання. Вчилися з приватними вчителями. Вже тоді Михайло виявив інтерес до історії, літератури. Київська наука дала можливість поступити відразу у п’ятий клас класичної гімназії У Холмі Михайло закінчив гімназію зі срібною медаллю. У 1888 році поступив на математичне відділення фізичного факультету Київського університету. Юнак провчився два роки і був відрахований за заборгованість. Через рік він уже студент Юр’ївського університету (нині м.Тарту, Естонія). За три роки успішно закінчивши математичне відділення, Михайло Косач переводиться на фізичне і незабаром завершує свою освіту. Ще студентом працював асистентом у професора Голіцина, відомого ученого, основоположника сейсмології, винахідника сейсмографа.

Михайла вабила фізика, зокрема рентгенівські промені. Є відомості в родинному листуванні, що перед від’їздом Лесі Українки на операцію в Берліні її брат сконструював апарат, який виконав рентгенівський знімок її хворої ноги і руки, а потім просив зробити порівняльний після операції. Отже він зробив відкриття одночасно з Рентгеном.

Весною 1895 року Михайло Косач захистив кандидатську дисертацію “Строение света в одноосной среде”. Працює на метереологічній станції у Нижньому Новгороді (1896), у 1897 році складає іспит на звання викладача фізики й математики в університеті, здобуває ступінь магістра. Тартурський університет посилає його у відрядження до Кельна, наступного року – до Києва на Всеросійський з’їзд природників і лікарів. Після цього його запрошують на роботу в один з найкращих університетів – Харківський , на посаду приват-доцента на кафедрі фізики та мете- реології.

І разом з тим Михайло Косач – поет, прозаїк, фольклорист, людина активної громадської позиції. Своєю невсипущою енергією він подібний до Лесі Українки. Одруження з Олександрою Судовщиковою, письменницею, теж було певним стимулом до творчості.

Ще в юні роки під керівництвом матері разом із сестрою Лесею перекладав Михайло Косач Миколу Гоголя, їх переклади вийшли окремою книжкою – “М.Гоголь. Вечорниці. Оповідання. 1885рік” . Мріяв перекласти Біблію. Окрім того Косач перекладав Брет-Гарта, Сенкевича, Короленка. Цікавився фольклором, а записані матеріали пересилав Михайлу Драгоманову. Як письменник Михайло Косач виступає під псевдонімом Михайло Обачний.

Першим оригінальним твором було оповідання “Різдво під Хрестом полудневим”, надрукований в “Зорі” у 1989 році. Це настроєвий образок. Потім публікуються інші оповідання: “На огнище прогресу” - ”Присвячую моїй матерї”, ”Гість”, ”Що”, ”Хмара”, ”Нікуди”(1891-1896рр.). “Хмара” – твір, що близький за стилем до поезії в прозі. Точніше – це пейзажно – психологічний образок з високою напругою. Михайло Драгоманов критично віднісся до оповідання , зате Іван Франко був іншої думки, назвавши його “стилістичним фейєрверком”.

Диптих, що складається з двох містичних і символічних мініатюр ”Гість” і ”Що”, є спробою літературно-філософського диспуту про мету життя людства. Чи йде воно до самознищення, до загибелі? Відповідь та сама , що у поезії Лесі Українки: порятунок людства у краплі братської любові. Ми бачимо, що Михайло Обачний як прозаїк ішов у руслі пошуків літератури уже двадцятого століття.

Михайло Косач підтримував Лесю , власноручно зробив їй спеціального столика, щоб вона могла писати лежачи. У 1899 році на тяжку і складну операцію до Берліна повезли Лесю мати й брат Михайло. Лише переконавшись, що операція пройшла успішно, брат повернувся до своєї сім’ї та роботи в Тарту.

Несподівана передчасна смерть любого брата вразила Лесю. Два роки по тій трагедії вона не могла нічого писати – тужила і горювала тяжкою. На Байковому кладовищі між могилами брата і батька знайшла свій спочинок і Леся.



Учитель. Що знаходиться зараз у будинку, де народився Михайло Косач? Це у нашому місті? Де навчався Михайло? Що найбільш цікавило його? Як він увійшов в українську літературу? Чому Іванові Франкові сподобались його твори? Як Леся переживала смерть брата?

Четверта група. Повідомлення учнів

Ольга Петрівна Косач-Кривинюк

Оксана Петрівна Косач-Шимановська

Ізидора Петрівна Косач-Борисова

Геніальна жінка Леся Українка старша сестра любила їх, своїх меншеньких, своїх «малюток». («Може, й «малютки» обізвуться», писала матері, коли довго не мала звісток від малих). Недоброї нам'яті часи та й саме життя розкидало їх по світу, Леся єднала їх. Вони так любили свої волинські ліси, свою Полтавщину, так тужили за рідною Україною на чужині. І та любов від батька, від матері, від Лесі.

Вони були красуні, дочки Ольги Петрівни (з народження Драгоманової) і Петра Антоновича Косачів. Усі біляві казали в батька з гарним густим волоссям, розумним поглядом красивих сіро-голубих очей. Лариса, Ольга, Оксана, Ізидора. Між Лесею і Дорою сімнадцять років, Ліля молодша від Лесі на шість, Оксана на 1 рік. У них було ще й два брати Михайло старший від Лесі на півтора року, Микола — 1884 року народження. У них усіх були Колодяжне й Зелений Гай... Про старшого брата писали помер у 33 роки. А Микола залишився у рідному Колодяжному. В іншій державі…

«Лілея моя золоторожевая»

Найулюбленішою сестрою, найближчим Лесиним другом була Ольга Лілея. Зірка, Олеся, Ліцик або Пуцик, Пуц. «Лілея моя золоторожевая», не раз зверталася до неї Леся у листах.

Вони були дуже схожі Леся й Ліля. Обидві тоненькі, ніжні,сіроокі Молодша трошки темніша. Ліля стала студенткою жіночого медінституту в Петербурзі, їм завжди жаль було розлучатися, бо були сестри «більш ніж рідні». А коли все ж розводило життя, писали одна одній найбільше і найчастіше.

Ліля з юності пробувала себе в літературі складала вірші. Друкувалася під псевдонімом Олеся Зірка, перекладала, брала участь у літературних виданнях із Лесею та братом Михайлом. Згодом консультувала Лесю як лікар. А ще їх єднали спільні погляди на життя.

Саме Леся порадила сестрі виходити заміж за Михайла Васильовича Кривинюка, бо вважала, що «...життя кожної людини складається з моментів, часто суперечливих між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла і поважала усі ті моменти».Тих «суперечливих» моментів за понад сорок років подружнього життя у Кривинюків досить було багато. Михайло Кривинюк двічі «одвідав» Лук'янівську в'язницю. Вдруге – уже 1930 року. І саме в дні цього страшного випробування його тендітна, немолода вже дружина проявила всю силу любові й характеру, намагаючись передати ту силу чоловікові.

Писали одне одному тоді щодня. І ці листи ще одна життєва повість родини Косачів, повість самозреченості, любові й ніжності. «Згадуй частіше ту єдину справжню - цілу людину, що знав, Лесю, згадуй, як вона, страждавши ціле життя, не губила бадьорості. Ще раз їх єднала Леся.

Але й це була ще не остання трагедія подружжя Кривинюків. Працювала Ольга Петрівна скромною друкаркою та бібліографом у Київській обласній медичній бібліотеці, перекладала з іноземних мов. Виховувала двох синів. Повернувся з ув'язнення батько. Син Михайло, закінчивши інститут, почав працювати за розподілом у Свердловську. А 1941-го Михайло Васильович поїхав провідати старшого сина. Молодший, Василько, служив у Червоній Армії. Ольга Петрівна стала більше часу віддавати своїй головній справі «Хронології життя і творчості Лесі Українки », пропонувала послуги науковцям, письменникам, усім, хто цікавився творчістю геніальної поетеси та фактами до її біографії.

Та кривава війна чорним хрестом ще раз перекреслила їхнє життя. Син Михайло пішов на фронт, а Михайло Васильович самотній, згорьований загинув під колесами поїзда в Свердловську. Вона не знала тоді про долю старшого сина і чоловіка, та долю молодшого, що повернувся з полону до матері, хвилювала найбільше. Це й спонукало Ольгу Петрівну виїхати з Києва.

Ранньої осені 1943-го вони з Васильком вирушили до Німеччини у колоні переміщених осіб, разом з Ізидорою, наймолодшою сестрою та її донькою Олесею (і Ольгою на честь бабуні).

«Білая Гусонька»

Ізидора Дора, Дроздик, Паше, Біла Гусь і Гуся... Лесина улюблениця, молоді за неї на сімнадцять років. Леся не просто бавила й виховувала її, вона часто була їм з Оксаною та молодшим братиком Миколою за маму.

Ізидора трохи випадала із скромного ряду «жінок Косачів». Вона змалку захоплювала всіх нестримною життєрадісністю й навіть ексцентричністю. І заміж за свого чоловіка-колегу агронома Юрія Борисова виходила не так, як сестри, з «весільним поїздом» у трамваї. Вона була писаною красунею, та Гусонька. Її портрет надрукували у «Рідному краї», а згодом розмножили як поштову картку з підписом «Українка з Києва ». Саме Гусонька прилине до Лесі в Кутаїсі та Сурамі, аби скрасити останні дні й хвилини улюбленої старшої сестри. У роки громадянської війни, коли Олену Пчілку ледве не розстріляли на рідній Полтавщині «як запеклого ворога українського народу, поміщицю, буржуйку», конфіскували і спалили її рідний Зелений Гай, вона з Ольгою, Ізидорою та їхніми дітьми подалися до Могилева-Подільського. Повернулися до Києва у 1924-1925 роках. Тридцятисемирічна красуня Ізидора зі своїм чоловіком Юрієм Борисовим та донькою Олесею оселилися неподалік від Кривинюків на Лук'янівці, на другому поверсі будинку № 16 (нині № 6) у четвертій квартирі. У цьому будинку 4 жовтня 1930 році померла Олена Пчілка, у двері цього дому до Ізидори та її чоловіка на початку тридцятих прийшла ще одна біда заарештували Юрія Борисова, педагога, ученого-агронома. Випустили ненадовго. А наприкінці тридцятих знову заарештували, уже разом з Ізидорою, як «українських буржуазних націоналістів». Красуня Дора, професорка валила ліс десь у північних таборах. Вона повернулася до Києва, як і Михайло Кривинюк , у 1940-му. А чоловік її загинув у тих архангельських «лагах».

Ой, як же їм, Лесиним сестрам, нелегко було тоді, у 1943-му вирішувати свою долю, долю своїх дітей, долю Лесиного архіву...

«Дроздик дівчинка з характером» .

За кордоном була ще одна сестра середульша Оксана, теж особистість, сильної вдачі жінка, що виїхала до Бельгії вчитися ще 1904 року й відтоді так і не повернулася додому. Це її Леся вчила грамоти, це для неї писала «Стародавню історію східних народів», це її малою рятувала від хвороб і знервовану своїми невдачами, запросила до Сан-Ремо, де лікувалася сама. І їй таки випаде сумна доля, за словами Лесі, як одній із «жінок Косач, у яких не раз буває, що вони приносять жертви таким людям або й околичностям, що зовсім не варті того».

Скільки переполоху було, коли вона вирішила одружитися зі своїм двоюріднім братом Антоном Шимановським. Усі разом, а найбільше Леся, шукали церкву, де змогла б їх повінчати.Як важко було змиритися з тим матері. Антон виявився справді не гідний «жінок Косач», хоч і був сином улюбленої тітки Олександри Антонівни Косач (Шимановської) і знали його з дитинства. Він зрадив свою дружину, покинув її десь у 1917-му з донькою Оксаною за кордоном, а сам повернувся в Росію, тут ще раз одружився й нікого з Косачів бачити не хотів. Оксана ж так і лишилася за кордоном. Не закінчила навчання через матеріальну скруту, переїхала у Чехословаччину до Праги. Працювала там в українських установах і викладала французьку мову. Після 1945 співпрацювала зі Словацьким педагогічним видавництвом, брала участь у підготовці шкільних підручників для українських шкіл. Померла 1975 року в Празі.

Кажуть, що ранньої осені 1943-го Ліля й Ізидора, коли їхали через Прагу до Аугсбурга, бачилися з Оксаною. Посумували разом, може, з прикрої долі, що вигнала їх з рідної України на чужину... Жодній із сестер не судилося повернутися додому, Олена Косач-Кривинюк захворіла і вгасла у тому ж Аугсбурзі, в таборі для переміщених осіб. Ізидора з донькою, онуками й племінником Васильком опинилися за океаном. Їй, як Оксані, випало довге життя. Померла в 1980-му в Нью-Йорку. Вона виконала заповіт «золоторожевої Лілеї», докінчила її подвижницьку й страдницьку працю - «Хронологію» Лесиного життя і видала-таки її спільно з українською громадою у 1970 році, до сторіччя геніальної своєї сестри. Ця книга на понад тисячу сторінок, на жаль, досі у нас бібліографічна рідкість: два-три примірники чи не на всю Україну.

Чотири сестри: Леся, Ольга, Оксана, Ізидора. Люди високої й світлої долі, страдницького життя…

Учитель. Деталізуємо такі факти із життя сестер Лесі Українки. Чи пробувала в літературі себе Ольга? Хто знайшов чоловіка Ользі? Чому доля подружжя Кривинюків була такою трагічною? У чому проявився життєвий подвиг Ольги?

Хто із сестер Лесі належав до молодшого покоління? Чи можна назвати долю Ізидори трагічною? Що ви нового дізналися про Олену Пчілку? Для кого Леся написала “Стародавню історію східних народів”? Чому Оксана більшу частину життя прожила за кордоном? Кому доля вділила найбільше років життя? Яку книгу видала Ізидора до сторіччя від дня народження Лесі Українки?
  1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка