Крізь ворота смертіХмара з моряЧудесна мрія МорісаМоріс зникаєСуперечка в темрявіДопит у "льолі"Крізь ворота смерті



Сторінка1/6
Дата конвертації06.03.2016
Розмір1.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Олесь Бердник

Пролог

Крізь ворота смертіХмара з моряЧудесна мрія МорісаМоріс зникаєСуперечка в темрявіДопит у “льолі”Крізь ворота смерті

На перехрестіБудинок із зеленою зіркоюПрощання МорісаТенк відкриває секретБезсонна ніч

Привид іде по ЗемліПривида заарештованоНебачена зухвалістьАгентуру пущено в хідПолювання за привидомНесподівана катастрофаНа розпуттіПоліція йде по слідуОстаточний ударЗапізніле пробудження

Епілог

Післямова

notes1

Олесь Бердник
ПРИВИД ІДЕ ПО ЗЕМЛІ

 

 



 



Обкладинка, титул і малюнки Г. Малакова  

 

Пролог




…Тільки мені довелося почути останні слова Алессандро Лосса. Я один знаю його секрет. Виконуючи передсмертну волю покійного, я розповідаю вам неймовірну історію. Це повість про надзвичайний науковий винахід і авантюру, зв’язану з ним, про великий зліт думки видатного вченого і жахливу трагедію того, хто витвір людського генія хотів обернути проти суспільства… Ви, напевно, знаєте, про що йдеться. Людина-привид! Ще зовсім недавно ефір клекотів від надривних криків про неї, а шпальти газет рясніли велетенськими крикливими заголовками. Світова думка була збуджена до краю. Видатні вчені відмовлялися давати будь-які пояснення дивовижному явищу, вважаючи його вигадкою журналістів. Але до газет і радіостанцій надходили все нові й нові повідомлення, які стверджували, що людина-привид живе, існує, йде по Землі. І раптом вона зникла. Ніхто більше не бачив її. Пристрасті вгамувалися. Дехто почав вірити скептикам, а потім майже всі стали вважати, що світ кимсь з невідомою метою було введено в оману. Минуло кілька тижнів, про незвичайну подію забули, як забувають про все. Але я осмілююсь нагадати про неї… Я літня людина. Вже років двадцять працюю журналістом. Напевне, багато з вас читали мої статті в центральних паризьких газетах. Мої улюблені теми — побут, шлюб, сім’я. І тому не дивуйтеся, що в цій книжці йдеться про події, абсолютно далекі мені й моєму перу. Просто я виконую останнє прохання людини, якої немає вже серед нас. Багаторічна безперервна робота в кабінеті виснажила мене. Все частіше відчувалися головні болі, приступи сердечної хвороби, і лікарі категорично порадили мені залишити роботу на два—три місяці. Повний спокій, сказали вони, і свіже гірське повітря… Я вибрав Піренеї. Проїхавши по живописних селах південної Франції, побувавши в Тулузі, Тарбі, По, я залишив широкі стрічки шосе, громохкі залізниці, шумні зборища людей і рушив гірськими стежками, глухими селами в глиб гір. Шлях пролягав долиною невеликої шумливої річки Гав-де-По, мимо пасовиськ і букових лісів… Минуло кілька днів. З’явилися смерекові ліси. Вони ставали все густішими й густішими. Все вище підіймалися відроги Піренеїв. У легені солодким нектаром вливалося свіже гірське повітря, і я відчував, що тіло моє з кожним днем міцніє, наповнюється новою силою. Я обрав місце па кам’янистому виступі, під тінню буйних смерек, і нап’яв намет. Наді мною звисало могутнє коріння вікових дерев. Поряд, у скелястому ложі, скакав бурхливий потічок, що за десяток кілометрів нижче впадав у Гав-де-По. Це було ідеальне місце для відпочинку. Я намагався повністю викопувати вимоги лікарів: робив далекі прогулянки в гори, багато спав, нічого не читав… Картоплю і хліб я купував у сусідньому селі. В потічку, під камінням, ловив форель. Так спливали дні, сповнені радісного єднання з природою. Раптом все змінилося. На десятий чи одинадцятий день я вирішив послухати радіо. Це трапилось увечері. Я дістав туристський приймач і, поставивши його на плоский камінь, почав шукати музичні передачі в середньохвильовому діапазоні. Мою увагу привернула ораторія якогось молодого композитора — в ній відчувалася оригінальність і порив почуттів. Ораторія скінчилася. І вслід за нею почувся схвильовано-піднесений голос диктора. Він говорив іспанською мовою: — Людина-привид іде по Землі! Стережіться! Нікому не відомо, що вона собою являє, ніхто не знає ЇЇ мети. Подавайте допомогу органам влади. Необхідно будь-якою ціною розкрити секрет дивовижного явища. Привид наробив лиха в Мадриді, він призвів до смерті кількох селянок у провінції Памплона. Тепер він, за останніми відомостями, наближається до кордонів Франції. Люди! Будьте уважними… Голос замовк. Я не вірив своїм вухам. Що це таке? Літературна передача на якусь фантастичну тему? Чи реальна подія? Як розуміти дивне повідомлення? Я гарячково почав шукати передачі на інших хвилях. Про людину-привида вже розповідали Женева, Лондон, Рим. Потім наукову лекцію відомого фізика передала радіостанція Мадрида. З усього того я зрозумів лише одне — десь в Іспанії з’явилася людина, яка була невразливою. Вона, ніби тінь, проходила крізь тверді речі — ні стіна, ні гора не могли втримати її. Вона йшла вже біля тижня — інколи зникала, потім знову з’являлася в іншому місці, викликаючи паніку й жах своєю появою. Я забув про сон, про їжу. Довгі години дня і ночі просиджував біля приймача й слухав повідомлення про містичне явище. Я хотів знати про результат незвичайного полювання за привидом. І раптом він зник. Протягом доби ніхто ніде не зустрічав його. Висловлювалось припущення, що він перейшов на територію Франції непомітним, хоч попереджені прикордонники виставили посилені заслони. Радіодиктори жваво коментували можливість повернення людини-привида назад за допомогою французьких властей… На третю ніч я не витримав і заснув. Проснувся я від рожевого сонячного променя, який проникав у щілинку. Дихалося легко, в повітрі відчувався озон. Я відгорнув полу намету й завмер, вражений незвичайною розкішшю природи. По схилах, по траві пролягли алмазні стежки — то в ранковому освітленні блищала роса. Гори були якісь урочисто-строгі, вони мовби приготувалися до великого свята. Над ними купчилися біло-рожеві хмарки, ніби короною вінчаючи величні білосніжні хребти Піренеїв. І раптом я побачив… людину. Нічого дивного в цьому не було — інколи по гірських стежках проходили мисливці. Вони гостювали біля мого вогнища, розповідали різні бувальщини, легенди, розпитували про Париж. Але ця людина здавалася незвичайною. Вона була одягнена в сірий зім’ятий костюм, який мішком обвисав на її худому тілі. Я помітив, що чоловік не тримається стежки — рухи його були непевні, ніби в сонного. “П’яний чи що?” — подумав я. Людина наблизилась. Розплющила очі. З них дивилася така безпросвітна мука, таке страждання, що я здригнувся від жалю. Почувся слабкий голос. Я насторожився. Людина говорила іспанською мовою. — Допомоги… — прошепотіла вона. Я кинувся назустріч. Людина впала на землю, з великим зусиллям підвелась і зупинилася, непевно похитуючись. Я підбіг ближче і, вражений, завмер. У людини не було ступнів. Вона стояла на якихось обрубках. Та ні! Є одна нога! О! Є й друга! Чому ж я їх не помітив спочатку? “Людина-привид!” — майнула блискавична думка. Безумовно, це вона! Що робити?.. Очі привида знову заплющились, руки з благанням простяглися до мене. Тіло його повільно, але невблаганно поринало в землю. Серце моє стиснулося від жаху. Те, що відбувалось, могло статися лише в казці. Але ж навколо день. Я не сплю. Та й боятися не слід, адже я не дикун, а освічена людина. Перемагаючи страх, я крикнув: — Хто ви, й чим я можу допомогти?! Людина здригнулася, розплющила очі. Судорожним зусиллям вона висмикнула з землі одну ногу, потім другу. — Спати… Спати… — Почув я хрипкий голос. — Хоч півгодини. Я не спав цілий… тиждень. — Але що треба зробити? — у відчаї крикнув я. — Тримайте мене… Мене поглинає земля… Спати… Людина захиталася. Я охопив її за плечі, намагаючись втримати, але з жахом відчув, як руки мої вільно проходять крізь тіло незнайомця. Це було незрівнянне ні з чим почуття. Здавалося, ніби тіло його складається з пружної рідини. Переді мною стояла жива людина і разом з тим примара… Я відсахнувся. Гримаса болю і відчаю скривила бліде, змучене обличчя незнайомця. Він охопив руками голову, впав на каміння і затрясся в риданні. З відстані в кілька метрів я бачив, як він поволі поринав у землю. Бачив і нічого не міг вдіяти, хоч би навіть хотів. Знову людина схопилася на ноги, дико озирнулася, з погрозою затрясла кулаком у бік Піренеїв. — Прокляття! — закричала вона. — Будь проклята земля, що з’їла мене! Ніхто, ніщо не допоможе мені!.. Чоловік рушив мені назустріч. Я відступив крок назад. — Не бійтеся! — гірко витиснув привид, зупиняючись. — Я не можу зробити вам зла… Я примара… Кінець! Сьогодні мене не стане. Але я не хочу… щоб зі мною… загинув великий секрет… Привид знову склепив червонуваті повіки й кілька хвилин мовчав, поринаючи в кам’янистий ґрунт. Я дивився на нього, мов заворожений. А може, це сон? Хіба таке можливе в дійсності? Навколо все живе, природне — гори, дерева, трава… і поряд — людина-примара. — Який секрет? — врешті насмілився запитати я. Людина труснула головою, тупо подивилася на мене, потім на свої ноги, які до колін поринули в ґрунт. — Так, так, — пробурмотіла вона. — Секрет… Ви єдиний знатимете секрет академіка Тенка. — Тенка? — здивувався я. — Це відомий іспанський фізик. Але ж він давно відійшов від наукового життя. — Це не так, — заперечив привид. — Я був його… помічником… Я один знаю чудодійну формулу… Слухайте ж… слухайте… — Ви все глибше поринаєте в землю! — закричав я. — Треба щось робити! Я покличу людей. — Все даремно, — байдуже махнув рукою привид. — Не можу. Якби поспати… Пізно… вже… Але я… мушу розповісти… Слухайте мене… тільки одна умова… ви виконаєте… моє прохання. Я вірю… вам… у вас хороше обличчя… Він почав говорити. І скоро я забув, де я, що зі мною, не помічав того, що оповідач поглинається ґрунтом. Мене захопило страшне оповідання про трагедію цієї людини. Незвичайні, фантастичні події яскраво, зримо повстали переді мною.  

 

Крізь ворота смерті




Хмара з моря


— Даремно сподіваєшся, Алессандро… Звідси не втечеш. У зіницях Алессандро спалахнули недобрі вогники. Він крізь зуби процідив: — А я й не збираюся втікати. Хто тобі сказав таке? — Бачу… Не сліпий… Озираєшся весь час, ніби зацькований вовк. Алессандро витер піт, що рясно виступив на чолі, передихнув, спершись на лом. Гостро поглянув на старого Міаса. Біс його знає, може, він і добрий чоловік. Привітно зиркають з-під навислих сивих брів глибоко запалі очі, дружньою посмішкою освітлюється зморшкувате, пожовкле обличчя. Але довіряти не можна. Навколо багато продажних душ — “лопатників”, як їх називають в каторжному таборі Вальнера-П’єха. Прошепочеш слово — воно зразу відгукнеться біля старшого наглядача. Отож треба притримувати язик… — Боїшся? — сумно запитав Міас. — Даремно! Я за двадцять років нікого не продав. — Ти двадцять років?.. Тут?.. — вражено прошепотів Алессандро. — Як же ти… — Як я витерпів? — іронічно кинув Міас. — Ось так, як бачиш… Засуджений довічно… І ти теж… — Що я? — гостро перебив Алессандро. — Витерпиш… Звикнеш. — Ніколи! Нізащо! — палко гукнув Алессандро. — Тихо! — злякано озирнувся старий каторжник. — Почують!.. Не дуже підскакуй. Нічого тут не поробиш. Шляху з Вальнера-П’єха нема. Алессандро похмуро поглянув навколо. Він має рацію — цей старий пень. Уже два місяці минуло, як його привезли в табір, а для втечі не було жодної нагоди. По дорозі на каменоломню їх веде такий конвой, що миша не втече. А тут карабінери стоять навколо за п’ятнадцять—двадцять метрів один від одного. Один крок за означену прапорцями лінію — і метка куля звалить порушника. Алессандро день і піч думав про втечу. Він перебирав у думці безліч варіантів, але після аналізу сам же й відкидав їх. Адміністрація табору продумала все до найменших дрібниць. — Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш? Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся. — Ось так, хлопче, день за днем, — прошепотів він, складаючи каміння в штабелі. — На тебе будуть безупинно кричати, ніби на тварину, називати номером… Ти звикнеш до цього, внутрішній бунт поступово втихне і… тоді все. Ти вважатимеш, що такий от стан — нормальний. — Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу. — Як? — Не знаю! Як завгодно. — Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон. — Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!.. Міас похитав головою, важко зітхнув. — Ні, після втечі тебе тут не залишать! — Чому? — Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш! — Ну то й що? — А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш? Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть. А може, не треба?! Може, якось обійдеться? Невже не переглянуть його справу? Адже його засудили нізащо!.. З пам’яті виринули події недавнього минулого. Злиденне дитинство в трущобах Мадрида. Бліде обличчя матері… Воно не має чітких обрисів, те рідне, приємне, ніби легкий сон, обличчя. Занадто рано померла вона — жінка робітника, напівжебрачка, вічна мучениця. Ніби марево, ніби золота тінь, згадки про матір… А більше нічого… Похмурий і часто п’яний батько, залишившись удівцем, зовсім занедбав сина. Він не цікавився, де Алессандро буває, якими інтересами живе, як навчається в школі. Не звертав батько уваги й на те, що син частенько бував напідпитку, пропадав ночами… А Алессандро владно затягнула вулиця. Зграя метких хлопців, які обчищали кишені обивателів, прийняла його до себе, навчила “майстерності”. Алессандро щастило. Жодного разу він не попав до рук поліції. Злодійське ремесло ставало звичкою, і Лосс майже не думав про якийсь інший шлях. Але випадок послав йому несподівану зустріч, яка різко змінила все життя. Алессандро й тепер, мов наяву, бачить той чудовий ранок. То було воскресіння… …Лосс під’їхав до ринку на півночі міста. Ходив між рядами спекулянтів, сільських торговців, великих і дрібних баришників, видивлявся “жертву”. Дійшовши до рядів, де продавалися овочі, Алессандро остовпів. За овочевим столиком, поряд з крикливими бабами-перекупками, стояла дівчина. Але яка дівчина! Нікого подібного Алессандро зроду не бачив! Вбрання на ній було дуже просте, навіть скромне. Та не на вбрання Лосс дивився! Дівчина ковзнула поглядом по обличчю незнайомця і ледве посміхнулася. Баби-перекупки зашепотіли, захихикали. Та Лосс нічого не бачив і не чув. Приязнь, ніжність, доброта струменіли з синіх очей дівчини, вони огортали хлопця гіпнотичним туманом, не давали зрушити з місця. — Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини. Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро. Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмірних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче. Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зустрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця повторювати: Катрен, Катрен, Катрен… Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Селянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все. Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алессандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро? Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила: — Чого ви йдете за мною? Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів: — Я хочу познайомитися з вами, Катрен! — О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина. — Вас так назвала сусідка, — розвів руками хлопець. Ніяковість, збентеження раптом розвіялись. І Катрен, і Алессандро зрозуміли, що їх штовхають назустріч одне одному людяні, хвилюючі почуття, які неждано проснулися в юнацьких серцях. Отож, знайомство відбулося. Катрен не дозволила проводжати себе, але сказала, що вона буває на базарі через день. …Минуло кілька тижнів. Алессандро й Катрен покохали одне одного. Дівчина приворожила хлопця не тільки своєю красою, а й незвичайною сердечністю, принциповістю, світлими поглядами на життя. Вона була сиротою, жила в містечку Аравака, недалеко від Мадрида, де мала стареньку хатину й невеликий город. Алессандро довго страждав, бо не міг зважитися на те, щоб розповісти дівчині про свою “професію”. Та зрештою насмілився… Здавалося, ніби він стрибає в крижану воду. Опустивши голову, Лосс розкрив Катрен свою таємницю, якої навіть батько не знав. Катрен довго плакала, цілий вечір сиділа мовчки, дивлячись, як за вікном кривавим багрянцем наливається обрій. У Алессандро впало серце. Кінець! Хіба буде ця чудова дівчина любити злодія?.. От і втратив він свою першу і найдорожчу любов! Та Лосс помилився. Катрен не одвернулася від нього. Вона пристрасно, гаряче переконувала його в ганебності злочинного шляху, обіцяла підтримку, якщо він кине своє “ремесло”. Алессандро вирішив назавжди порвати з минулим. Він вступить до університету, як хотіла його покійна мати. Шанси на успіх були, бо Лосс учився в школі краще від інших учнів. Особливу схильність він мав до математики й фізики. Алессандро витримав екзамен. Той день перетворився у свято для закоханих. Згодом вони одружилися. Батько хлопця не був присутній на весіллі — незадовго до того він помер. Алессандро продав свою халупу і перейшов до Катрен. Майже щодня їздив до університету, інколи після навчання заскакував на вантажну станцію, щоб заробити кілька песет. Але переважно молодята жили на прибутки від городу Катрен. Ледве зводили кінці з кінцями, та все ж терпіли. Мріяли про те, як Алессандро одержить вчену ступінь, як вони щасливо заживуть у новому будинку, як будуть роз’їжджати по світу, і згадка про важке минуле стане прозорою хмаркою суму на сонці радості. Та сталося не так, як гадалося. Закінчилися гроші, які Алессандро виручив за батьківську халупу. У молодої дружини незабаром мала народитися дитина, вона вже не могла ходити на базар або поратися по господарству. Алессандро став пропускати лекції в університеті, пропадав на станції, щоб знайти якусь роботу. Але заробити щастило все менше й менше. Настали довгі голодні дні. Алессандро ходив, як тінь, шукав виходу… Виходу не було. Допомогти ніхто не міг та й не хотів. Над Іспанією нависла тінь диктатури. За час її панування люди перероджувалися, ставали егоїстами. Страх, липкий, холодний, нікчемний страх полонив багато сердець. Тільки в робітничих кварталах вирували, клекотіли пристрасті. Того Алессандро не знав, а може, й знати не хотів. Він гарячково думав про одне — врятувати сім’ю, дістати грошей, забезпечити Катрен. Будь-якою ціною! Врешті голод примусив згадати старе “ремесло”. Алессандро спіймали з краденим чемоданом у вагоні поїзда Мадрид — Париж. Спеціальний суд засудив його до десяти років каторги, й ось — концтабір Вальнера-П’єха в ущелині між хребтами Кантабрійських гір. Щоденна виснажлива робота в каменоломні, важкий сон на голих нарах. Так щодня. Мало хто виходив на волю з цього табору. Більшість не витримувала страшних мук і знущань. Шлях був один — на той світ… Отже, треба боротись! Як? Він писав апеляцію до суду — даремно! Тепер залишається остання надія — милість каудільйо.[1] Університет, молода дружина, майбутнє — все розтануло в страшному тумані життя. За що? За те, що голодна людина вкрала чемодан у багатія? Десь у глибині свідомості заворушилася їдка думка: “Це не виправдання. Голодних мільйони. Якщо кожен почне красти, країна перетвориться в бандитське кубло. Закон мусить бути безпощадним!” Алессандро розігнувся, розправив втомлені руки. Погляд його впав на сутулу постать старого Міаса. Він має рацію — вічний каторжник. Сподіватися нема на що. Тільки принижуватися, працювати, чекати десять років… Якщо витримає тіло й душа… — Послухай, Міасе… — Чого тобі? — А як ти гадаєш, каудільйо… помилує? — Ти написав йому? — здивувався Міас. — Ще ні. — І не пиши. Я не знаю жодного випадку, щоб він кого-небудь звільнив. Звертатись до нього чи до Бога — все одно. — Ясно! — спохмурнівши, промовив Алессандро. — Спасибі за відвертість. Отже, моя дорога єдина. — Ти все-таки вирішив… — Так! — Ну що ж… бажаю успіху. Тільки пам’ятай — у цій місцевості не довіряй нікому. За втікачів адміністрація платить. Населення допомагає карабінерам. — Я знаю. — І ще одне… Тікай лише в таку ніч, коли з моря наступає хмара. Гроза змиє твої сліди, собаки не знайдуть тебе. Перейдеш річку Ебро — там уже легше… — Дякую. — До речі, поглянь… Бачиш, на обрії темніє? То хмара. Алессандро затремтів від внутрішнього напруження, глибоко вдихнув повітря. — Хмара з моря? — перепитав він. — Еге. Якщо вирішив, тікай сьогодні. Відкладеш — втратиш силу волі, звикнеш. Тоді станеш таким, як я. На схил гори, де працювало біля тридцяти каторжників, налетів вихор. У повітрі повисла хмара пилу. Сонце швидко падало за обрій. Воно наливалося багрянцем, темніло. — Буде сильна буря, — кинув Міас. — Колись і я в такі моменти готувався… І ні разу не спробував… — Кінчай роботу! — прозвучала над каменоломнею гучна команда. Алессандро рукавом драної сорочки витер обличчя. Все! Один раз вмирати. Наступає хмара з моря — тікати треба сьогодні… Вздовж каменоломні йшов наглядач, приймав інструменти. Міас і Алессандро склали кирки й ломи докупи, присіли на камінні. Кілька хвилин можна було спочити. — Попрощаємось? — тихо запитав Міас. Алессандро мовчки хитнув головою. — Якщо вдасться — що будеш робити? — Дорога для мене одна, — скрипнув зубами Алессандро. — Іспанія — велике кладовище, на якому лютує зграя хижаків, великих і маленьких. Мені доведеться або вмерти, або бути одним із них… — Знову слизька дорога? — Знову. — Дивись — посковзнешся, більше не встанеш! — Не посковзнусь! Міас міцно потиснув лікоть Алессандро, поспішно встав. До них наближався наглядач. Він перевірив наявність інструмента, підозріло оглянув їх постаті. — Про що говорили? Чому мало працювали? — крикнув він. — Стільки, скільки й учора, — смиренно відповів Міас, — Мовчати! Ще раз побачу — покараю! — Що побачите? — не стерпів Алессандро. — Мовчати! — налився кров’ю наглядач. Коротко, розмахнувшись, він палицею уперіщив в’язня по спині. Алессандро скрикнув, але стримався. Треба змовчати. Сьогодні на карту ставиться все. — В колону! — крикнув наглядач. Вишикувавшись у шеренги по троє, каторжники потяглися до шляху. Десять рядів. Тридцять в’язнів. Двадцять карабінерів і десять собак оточили колону. Пролунала команда. Здіймаючи куряву, каторжники рушили до табору. …Хмара наступала повільно, але невпинно. Вона затягнула непроникливою пеленою зорі, місяць. Прокотився грім. У вікні барака замиготіло зеленкувате світло блискавиці, чітко окреслились фати. Алессандро тихо звівся на лікті. Прислухався. Тишу порушувало тільки важке сопіння каторжників. Всі спали. Можна рушати… Він витягнув вузлик з одежею з-під узголів’я, обережно вислизнув поміж двох сусідів. Навшпиньки пробіг довгим проходом до дверей. Там на стільці дрімав вартовий — один з каторжників. Йому перепаде від наглядача, але що поробиш. Пожалієш товариша — сам загинеш. Тихо, без скрипу, відчинилися двері. Вологе, запашне повітря вдарило в обличчя, проникло в легені, сп’янило Алессандро. Не гаяти ні хвилини! Табір був обплутаний високою загорожею з колючого дроту. Вночі маленька електростанція давала струм, щоб освітлювати заборонену зону. Навколо стриміло шість дерев’яних веж. Там чатували карабінери, яких каторжники прозвали “папугами”. Алессандро хотів проникнути якраз посередині між двома вартовими. Сьогодні була добра нагода. Якщо піде дощ, то карабінери носа не висунуть з-під накриття. Можна пройти непомітно. Кілька днів тому Алессандро дістав кусачки. Тепер вони знадобляться. Аби тільки собаки не гавкали. На цей випадок Алессандро захопив свою пайку хліба. Стало зовсім темно. Ліхтарі на огорожі ледве блимали, хитаючись під поривами шаленого вітру. Лив густий дощ. — Слава тобі, Боже! — прошепотів Алессандро. — Тепер можна… Він одягнув куртку з брезенту, підповз до колючої загорожі. На вежі мовчали. Значить, його не помітили. Алессандро майже вріс у землю. Він хотів би стати мурашкою, щоб жодне око не відрізнило його від найменшої пилинки, він хотів би стати безплотною тінню, щоб не дрижати від неприємного страху перед невідомим. За дротом загарчав пес. Він, напевне, помітив Алессандро. “Проклятий! Що тобі потрібно? Моє життя? Але ж я тобі не зробив нічого поганого! Навпаки, я товариш тобі! На, жери мою останню пайку хліба”. Пес жадібно схопив хліб і замовк, захлинаючись глевким окрайцем. Алессандро хутко запрацював кусачками. Одна дротина, друга, третя… Ще трохи, Ще трохи! Вони мовчать. Значить, не чують… Не бачать. Слава тобі, свята Маріє! Засліпи їм очі. Закрий мене своїм покровом!.. Сліпучий спалах блискавиці розкраяв небо навпіл. Грякнуло так сильно, що Алессандро зіщулився, похолонув від жаху. Потім підняв голову. Темно, темно. Лампочки погасли від блискавки. Десь лінія передачі замкнулась… Тепер можна… Отвір готовий… Алессандро, ніби вуж, прослизнув на той бік, подряпавши руки колючками. Пес глухо бурчав, доїдаючи хліб. Алессандро схопився на ноги й подався геть від табору в рятівну темряву ночі. Серце скажено калатало, воно виривалося з грудей, заважало бігти. Спирало подих. Алессандро на мить зупинився, кілька разів глибоко зітхнув. Задер голову догори, підставив обличчя під дощ. В ту ж мить на вежі щось тріснуло, і в туманне небо з шелестом полетіла ракета. Мерехтливий примарний феєрверк осяяв околиці табору. Алессандро помітили, бо на вежах закричали. Тупо ляснули постріли. Засвистіли кулі. Собаки зчинили ґвалт Ракета згасла. Алессандро якусь секунду непорушно стояв на місці, ніби закам’янілий. Все пропало! Тепер уже не втечеш… Але ноги автоматично понесли його далі. Воля! Ти на одну мить усміхнулася йому. Ти насміялася над ним! Мати Божа! За що ти караєш мене, чому не захистиш від ворогів? Знову спалахнули ракети, але вони вже далеко. Стіна дощу повністю заховала втікача. Може, вдасться втекти? Може, вартові не доженуть його? Даремна надія! Доля одвернулася від каторжника. Ось уже чується недалеко гавкіт собак. Вони йдуть по сліду. Від табору безупинно злітають у грозове небо ракети, і кожного разу перед Алессандро виникає його мерехтлива тінь. Хай вона буде проклята, зрадлива тінь! О, якби зробитися невидимим, розтанути в мороці. Хай би тоді шукали, біснувалися! Він би став невразливим, всемогутнім, він би відомстив катам за наругу й знущання!..  

 

Божевільна мрія твоя, Алессандро. Що твої химери, коли переслідувачі за двадцять метрів позаду Навіть крізь шум дощу чути важке сопіння собак. Гучно лунає лютий окрик карабінера: — Стій! Стій, тобі кажуть, собако! Алессандро не зупинявся. Йому раптом здалося, що це вві сні він біжить по мокрій каменистій рівнині й ніяк не може втекти від жахливого кошмару. Ще, ще трохи! Ось зараз він проснеться! І зникне тоді кошмар… а поряд буде ніжна, люба Катрен… їхня бідна хатина й зоряна ніч за вікном… — Стій, проклятий! — ревнув хрипкий голос над самим вухом, і різкий удар упав на голову Алессандро. Він зойкнув, упав на коліна. — За що? — простогнав утікач, дивлячись затуманеним поглядом у хмарну височінь. — Ось тобі, ось! На, собако, одержуй! — кричали карабінери, сиплючи удари прикладів на беззахисного в’язня. Він тільки охав, метлявся, мов роздушений черв’як, у них під ногами, звивався болісно в грязюці, намагався захистити від ударів обличчя. Свідомість боролася проти непритомності, яка хвилями накочувалася на Алессандро. Ніби крізь вату, до слуху його долинули різкі слова: — Припиніть! Досить йому!.. До в’язниці Санта-Пенья!

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка