Крізь ворота смертіХмара з моряЧудесна мрія МорісаМоріс зникаєСуперечка в темрявіДопит у "льолі"Крізь ворота смерті



Сторінка2/6
Дата конвертації06.03.2016
Розмір1.23 Mb.
1   2   3   4   5   6
Чудесна мрія Моріса


Вогненними обручами стискувало скроні, пекло в грудях, горіли ступні ніг, але свідомість поверталась, життя міцно трималося знівеченого тіла. Алессандро відчув дотик ніжних пальців до обличчя. Ті пальці чимось м’яким проводили по щоках, по чолу. Хто ж це? Невже карабінери? Де він? Чому навколо тиша? Де товариші-каторжники?.. Алессандро з болем розплющив очі. Світила тьмяна лампочка. Вона висіла в заглибині на білій стелі. Потім над втікачем з’явилося чиєсь обличчя. Очі незнайомця дружньо посміхалися. І взагалі, все в ньому сміялося: круглі щоки, трохи кирпатий ніс, високе бліде чоло, покрите дрібними зморшками. — Хто ви? Де я? — прошепотів Алессандро. — Добрий день! — весело відповів незнайомець. — Мене зовуть Морісом. Моріс Потр. Я француз… А вас? — Алессандро… Лосс… — Я радий за вас, сеньйоре Лосс, — жваво сказав Моріс. — Ви поправляєтесь. Добряче здоров’я! Вас так обробили, що живого місця не знайдеш. Схоже на відбивну котлету. Але тепер нічого. Все буде гаразд. На в’язневі й на собаці швидко засихають болячки. — Але де я? — знесилено запитав Лосс. — Санта-Пенья! — Каторжна в’язниця? — пересохлими губами прошепотів Алессандро. — Так! А ви хіба не знали цього? — Знав, — важко вирвалося в Алессандро. Голова його знову безсило впала, на повіки насунувся болючий тягар. Старий Міас сказав правду. Не захотів бути в таборі Вальнера-П’єха — тепер здихай у темній камері в’язниці, без свіжого повітря й їжі. Який ганебний кінець!.. Краще б вони вбили його в ту грозову ніч, краще б птахи розтягли його кістки по скелях! — Кінець! — простогнав він, зціплюючи зуби від болю. — Кінець? — почулося запитання. — Який кінець? Алессандро розплющив очі, здивовано втупився в обличчя Моріса. Воно сміялося — обличчя нового товариша по нещастю. Що таке? Він божевільний чи дурник? Чи, може, цілком звик до собачих умов? — То чому ж кінець? — перепитав Моріс, підкладаючи під голову Алессандро туго згорнуту куртку. — Звідси не втечеш, — прошепотів Алессандро. — Згинеш у смердючій ямі. Там… у таборі… ще була якась надія… А тепер… край… — Так, це правда! — весело підтвердив Моріс, озираючи маленьку брудно-сіру камеру меткими очима. — Звідси втекти неможливо… якщо… — Якщо? — з неясною надією перепитав Лосс. — …якщо не буде чуда! — серйозно закінчив Потр. Алессандро розчаровано відвернувся до стіни, махнув рукою. — Жартуєте… Хіба можна жартувати в такому становищі? — Я не жартую, — відповів Моріс. — Хіба бувають чудеса, та ще в такому… місці? — Бувають! — упевнено сказав француз. — Хоча й не часто. Щось незвичайне чулося в жартівливому голосі Потра. Не можна було розібрати, чи він сміявся чи говорив серйозно. Хто цей чоловік? Чому в його голосі, в погляді непокірна сила, непохитна впевненість? Алессандро, перемагаючи біль, повернувся всім тілом набік, з надією поглянув на Моріса. — Що ви маєте на увазі, товаришу? — Коли-небудь узнаєте, — хитро підморгнув француз. — Я хочу сказати тільки одне — не слід сумувати, впадати у відчай. Треба сподіватися, всюди мріяти… — Мріяти, — іронічно хмикнув Алессандро. — Мрія не проб’є мурів!.. — Ой, помиляєтесь, — заперечив Моріс. — Нема нічого могутнішого за мрію! Металічні двері гучно забрязкотіли. Відчинилося малесеньке віконце, в яке в’язням подають їжу, і вусата пика з сизим носом алкоголіка ревнула: — Мовчати! Почую ще раз — попадете в карцер! Віконечко зачинилося. Кроки в коридорі віддалилися, стихли. — Треба остерігатися, — прошепотів Моріс. — Замучать, падлюки, як кого на зуб візьмуть. — Якого ще треба карцера? — буркнув Алессандро. — Це фешенебельна кімната проти карцера, — запевнив Моріс. — Там — мокрий цемент, двісті грамів хліба на три дні й літр води. Всю одежу забирають… Ну, та це дрібниці… На чому ми зупинилися?.. Ага! На мрії… Моріс подививсь у вікно, заґратоване товстими прутами. Надворі вже наступила ніч. У чорному прямокутнику вікна блимала яскрава зірка. Француз показав на неї. — Я щоночі дивлюся на зірку… Мені стає ясно, який велетенський, нескінченний світ. Але я — людина — охоплюю його своїм розумом. Навіть тут, у в’язниці, я уявляю собі бездонні глибини всесвіту. Закрий вікно — зірка засяє в моїй фантазії. Кинь мене в карцер — я все одно малюватиму в своїй уяві нові світи, де будуть прекрасні люди й чудові краєвиди. Ось що таке мрія! Хіба ж можна стримати її політ?.. — Розумію, — похмуро згодився Алессандро, перериваючи палкі слова француза. — Але так можна гнити до смерті, уявляючи “прекрасні світи”… Це нереально… Це химера… — Ви мене не зовсім зрозуміли, — м’яко заперечив Моріс. — Я просто хотів сказати, що мрія — нестримна… Але на увазі я маю інше… — Що ж саме? Моріс хотів відповісти, але стримався. Та Алессандро й не чекав відповіді. Знову до грудей підступила млість, потьмарилася свідомість. Мов із туману, випливали думки, гіркі, розпачливі. Про яку мрію говорить дивний в’язень, його новий товариш? Життя нагадує багно, яке засмоктує людину все далі й далі. Декому вдається добратися до купини і вмоститися на ній, і тоді людина вважає себе щасливою. Більшість же поринає в багнюку, спочатку до пояса, потім по груди і, врешті, з головою… Хто витягне Алессандро з цього багна, яке ось уже лізе до рота, наповнює легені, не дає дихати? Мрія? Мрія врятує його! Ха-ха!.. Вигадка, ілюзія, самообман. Поки слабкі мріють, сильні живуть щасливо, зриваючи квіти насолоди… Мрія? Хіба не мріяли вони щиро й радісно вдвох із Катрен? Хіба не були їхні помисли чистими, незаплямованими? Та доля страшно посміялася над ними… В напівсні, напівгарячці минула для Лосса перша ніч. Сонячні промені заграли у високості, вони ніби поцілували кривавим поцілунком хмаринки, що виднілися в тюремнім вікні. Ті промені й свіжа ранкова прохолода проникли в камеру. Лосс розплющив очі, стиха застогнав. Обличчя Потра схилилося над ним. Стурбований голос промовив: — Що вам, товаришу?.. Боляче?.. Ні, ні! Алессандро даремно сердився на Моріса. Що з того, що француз розповідав йому химери. Він просто, по-дружньому хотів підтримати Лосса. Адже Потру теж нелегко! Будувати повітряні замки й щодня руйнувати їх — це, може, страшніше, ніж безнадія. — Ви, напевне, скептично поставилися до моїх думок? — м’яко запитав француз. — Прошу пробачення. — Що ви, що ви! — Не заперечуйте. Я вас розумію. Ви тільки що йшли на смерть. Ви відчули подих свободи… Адже правда? Що з того, що тільки одну мить навколо не було дроту, мурів і охоронців! Адже за той мізерний проміжок часу пізнається вся цінність свободи. Хто переживе ту мить, той ніколи не стане рабом!.. “Так, це вірно. Він правду каже… Я пам’ятаю кожну деталь того вечора, знову переживаю кожну секунду втечі. Тремтіння, страх і потім… одна секунда свободи! Блаженство, яке неможливо уявити, і знову страшне падіння…” Такі думки пробігали в свідомості Алессандро, а Моріс, схилившись над ним, вів далі: — Ви, може, навіть зневажали мене вчора. Я розумію… Людина тільки що заради свободи йшла на муки, а їй говорять про мрію. Але… я щиро хотів підтримати вас. — Дякую, — кволо всміхнувся Алессандро. — Та мені, напевне, не допоможе така підтримка… Я не бачу просвітку… Моріс залишив абстрактні розмови. Він запитав про новини. Алессандро не міг нічого сповістити французові, бо в таборі Вальнера-П’єха теж не давали ні газет, ні журналів. Розмову перервала поява наглядачів, які супроводжували в’язнів, що розносили обід. Похлебтавши теплої бурди з шматочком черствого хліба, Лосс задрімав. Минали години, чорним крилом насунулась ніч… Поступово поверталися до Алессандро втрачені сили. Все далі відпливали в минуле страшні пригоди. Втеча згадувалася як кошмарний сон. Якось під вечір француз знову розпочав розмову. Зранку чергував наглядач, який не давав навіть зітхнути, не те, що перемовитись. Хворий зуб викликав у нього лють, яку він зганяв на в’язнях. Але ввечері наглядач змінився, на його місце заступив інший черговий. Це давало можливість наговоритися вдосталь. Моріс підсів до Лосса, торкнув його рукою. — Ви спите, товаришу? — Ні. — Поговоримо? — Я слухаю вас. — Давайте знову поговоримо про мрію. Алессандро хмикнув. Дивний цей француз! Далася йому та мрія. — Ви іронізуєте? — запитав Моріс. — Хай так… Але все ж це найсильніше, що є в світі — мрія! А в наших умовах — тим більше… — Можливо, — з неохотою сказав Алессандро. — Що ж це дасть нам? — А давайте помріємо, — жваво підхопив Моріс. — Я часто думаю про різні незвичайні речі, фантазую про майбутнє Землі. Коли думаєш про майбутнє — легше жити. — Та ж сама релігія, — пробурмотів Лосс. — Тільки з тією різницею, що релігія обіцяє нагороду за муки безпосередньо моїй душі, а ваша мрія призначена для майбутніх поколінь. — Ну й що? — перепитав француз. — Хіба ви не бажаєте щастя прийдешнім поколінням? — Я не знаю нічого про майбутні покоління, — заперечив Алессандро. — їх ще нема, а я ось мучуся… Чому я мушу думати про тих, хто являє собою тільки слово: “майбутні покоління”? — Це вже якийсь хворобливий егоїзм, товаришу, — докірливо сказав француз. — Ну та можна помріяти й про себе, якщо хочете. До речі, хто ви за фахом? — Поки що ніхто. Вчився на останньому курсі університету… Факультет фізики. — Тоді ми колеги! — зрадів Моріс. — Я доктор фізики. Значить, ви мене зрозумієте. Можливо, ви навіть коли-небудь думали про таке… Він обіперся спиною об стіну, втупився очима у вікно й повільно, якось урочисто заговорив. — Зараз надворі — пітьма, ніч! Але тисячі в’язнів по тюрмах і таборах не сплять, так як і ми… Майже кожен з них мріє про волю. Але як, як пробити кам’яні стіни, як обминути лави охоронців — вірних собак тиранії? Ось ви спробували… а що з того вийшло! Ще гірше пекло. А що, якби… “Знову якби”, — єхидно відзначив Алессандро. — …якби раптом стало можливим проникати крізь тверді тіла. Якби створити людину-привида. Ви розумієте, що б сталося? Алессандро мовчав. Слова Моріса ледь проникали в свідомість, майже не залишаючи там сліду. Все одно — химери, фантазії, нездійсненні марення! А Моріс, не чекаючи відповіді, захоплено вів далі: — Можна було б створити групу людей, які передавали б в’язням цей препарат. Не посміхайтесь іронічно, це ж тільки мрія. Так от. Одержавши цю штуку, в’язні уже не боялися б нічого — ні стін, ні куль, ні будь-яких ударів. Мури тюрем розступилися б перед ними. Ні охоронні загоїш, ні армія нічого б не заподіяли їм. Потр тихенько засміявся, задоволене потер долонею неголену щоку. Промінці зморщок поповзли в нього від очей до скронь. — Ви уявляєте, друже? Тюрми стоять цілісінькі, а в них — жодного в’язня. — До чого ви все це розповідаєте? — втомлено запитав Лосс. — Як то до чого? — здивувався француз. — Я гадав, що зацікавлю вас такою гіпотезою. Ви ж фізик. До того ж… хіба ви не думаєте про втечу? Алессандро насторожився. Щось дуже настирливо говорить цей Потр про втечу. Може, він звичайнісінький провокатор? Таке буває. А втім, не треба поспішати з висновками. Обачність і пильність! Треба перевірити нового товариша… і якнайобережніше. — По-перше, мені зараз нема про що мріяти. Ось якими мурами відгороджена мрія від нас, — похмуро озвався Лосс. — А, по-друге, такого препарату немає і бути не може. А тому… знову ж таки, ваші слова — пуста забава, інтелектуальна гра. — Не згоден! — жваво відповів Моріс. — Я говорив про це не тільки як в’язень, що думає про волю, але і як фізик. — Ви хочете сказати, що такий винахід є? — Не знаю, — ухильно відповів Потр. — У всякому разі, він можливий. — Ви говорите так, ніби самі маєте якесь відношення до цього, — сказав Лосс. Потр не відповів. Він деякий час спостерігав за зіркою, що поволі пересувалася на темному квадраті між ґратами. Ось зірка торкнулася краю вікна, затремтіла й зникла. Моріс важко зітхнув. Алессандро тривожно повернувся до нього. Що він за людина? Чому в таких незвичайних умовах він думає про химери й абстракції? — Ви, напевне, не довіряєте мені? — тихо озвався Моріс. Алессандро зробив рукою заперечливий жест. — Не заперечуйте. Ви не вмієте приховувати своїх думок. Та я й не ображаюсь. Ви занадто багато витерпіли… і маєте право на сумніви… Але не бійтеся мене. Навпаки, можливо, я чим-небудь допоможу вам. — Поясніть мені тільки одне, — сказав Лосс. — Очевидно, ви революціонер. Але чому ви тут? У тюрмі для кримінальних злочинців? — Розумію, — тихенько засміявся Потр. — Бачу, що ви профан у справах політики. Оце і є політична хитрість системи, яку створив каудільйо. Вони арештовують підпільника, революціонера, але не обвинувачують його, як політичного діяча, а як злодія, грабіжника. Фальсифікаторів-суддів досить, лжесвідків — теж хоч греблю гати, й ось — результат! Революційний діяч засуджений “за пограбування чесних людей”! Погляньте, робітники й селяни, кому ви довіряєте! Ваші лідери — злодії і вбивці! — Мерзота! — скрипнув зубами Лосс. — Згоден, — підхопив Моріс. — Але дивуватись або протестувати не слід. Все закономірно. Француз витягнув з-під купи ганчір’я, яке заміняло подушку, недопалок сигарети, скрутив із вати маленьку качалочку і, знявши черевика, почав швидко-швидко катати її по підлозі. За кілька секунд качалочка задиміла. Потр роздмухав її. Заблищала іскрина. Француз припалив сигарету, смачно затягнувся. Синій сувій диму поплив до віконця. — Хочете потягнути пару раз? — запропонував Потр. Алессандро похитав головою. — Не курю. — Це добре. Легше сидіти в тюрмі. А я — не можу. Француз уважно подивився на Лосса, потім дружньо поклав руку на його плече. — Я вам весь час розповідаю про себе. А чому мовчите ви? Мені цікаво знати про товариша по нещастю. Алессандро нічого було приховувати. Розмова з Потром показала, що боятися француза не треба. І тоді знівечена, страдницька душа в’язня відкрилася. Потр зосереджено, не перебиваючи, слухав хвилюючу сповідь Лосса про заплутане, бурхливе життя іспанського хлопця, життя, сповнене протиріч і найнижчого падіння, про зустріч із Катрен, про палкі мрії і нарешті, про останню катастрофу, що зруйнувала все. Алессандро вже давно закінчив, а Потр все мовчав, важко роздумуючи. Лосс ждав, понуро дивлячись на тьмяну лампочку вгорі. Нарешті Потр поглянув у бік Лосса й тихо сказав: — Я знаю, у вас уже виробились певні погляди на життя, мораль… Але я гадаю, ви розумієте, що шлях злочинів — згубний шлях. Це дорога, де спустошується душа й гине інтелект. Та й не тільки це! Гине все — доля, мрії, сім’я. Чи думали ви про Катрен по-справжньому, про її щастя? Адже ви кажете, що вона — найдорожче у вашому житті. — А що я міг зробити? — грубо обірвав Лосс. — У мене не було вибору. Я бачив тільки злидні й сваволю. В такому світі рахуються тільки з силою. І повірте мені, — якби я був злодієм чи бандитом більших масштабів, то не попав би сюди, а став би, може, бізнесменом або керівником якої-небудь політичної групи. — А якби ви вийшли звідси? — Я знову зайнявся б тим самим, — підхопив Лосс. — Але ж не всі знедолені вдаються до злочинів. — Не знаю про інших! Я відповідаю сам за себе. Ви от говорите про революціонерів, про підпілля… Де воно? Якщо ви проти того, щоб я і мені подібні йшли злочинним шляхом, то чому не допомогли нам? — А ви хотіли цього? — м’яко запитав Потр. — Ви шукали нас? Алессандро засопів, ображено замовк. — А втім, що говорити, — після короткої паузи сказав він. — Все це позаду. Попереду — десять років каторжної тюрми. А це — смерть… У крайньому випадку — каліцтво. В голосі Лосса чулися біль і гіркота. Потр хутко підсунувся до товариша й, схилившись над ним. зашепотів: — Не треба впадати у відчай! Вірте мені. Дякуйте долі, що ви попали в мою камеру. — А що? — аж захлинувся Лосс. — Може, ви збираєтесь звідси… — Тсс! Тихо! Будьте обережні. — Але як? Як? — Підвівся Алессандро, вхопившись рукою за плече Потра. — Не знаю. Не поспішайте… Все вирішить час. — Француз пильно, гостро поглянув на Лосса. — Вам можна довіряти? — Так! — Вірю. Хто переніс такі страждання заради волі, той не зрадить. Лосс розчулено потиснув руку француза. — Так от запам’ятайте, щоб більше не повертатися до цього… В Мадриді, біля Північного вокзалу, є вулиця Кальяла. — Я знаю. — От і добре. Паралельно їй тягнуться розкішні котеджі. Поряд із парком Каса-де-Кампо… Якщо вам удасться втекти, прямуйте туди. Там знайдете котедж. Увечері ви легко побачите його. На флюгері завжди горить зелена зірка. В цьому будинку ви знайдете мене… і захист. — Я запам’ятав, — невпевнено сказав Лосс. — Але як же… — Я ж сказав — не поспішайте, — нетерпляче відповів Потр. — Найближчі дні вирішать усе. Тільки одна умова… — Яка? — Там ви забудете про все, що було раніше. Ви мусите стати іншим. Я вірю, що ви хороша людина. Лосс знову потиснув руку француза. Цим він давав згоду й обіцянку. — А тепер, — мовив Потр, — пора спати. Скоро світанок. Справді, за вікном небо посвітліло. Відкрите вікно дихало прохолодою. За дверима чулися кроки. Брязнуло вічко. В малесенькому отворі показалося чиєсь заспане око. Воно пильно оглянуло камеру в’язнів і зникло. Кроки віддалилися. Лосс не міг заснути. Події недавнього минулого — втеча, каторжна в’язниця, розмова з французом — все це хаотично бродила в його свідомості, вимагало аналізу. Він повернувся до Потра, стиха покликав його: — Товаришу… Ви чуєте, товаришу? — Чого ви хочете? — почулося з-під ганчір’я. Потр розкутав голову, з цікавістю поглянув на Лосса. — Вибачте… Я хотів вас запитати… Чому ви говорите про різні химери? — Про людей-привидів? — усміхнувся Потр. — Так. Чи ви справді серйозно думаєте, що це можливо? — Щодо нашої втечі — то, звичайно, ні, — жартівливо відповів француз. — Це була просто мрія в’язня. Прийде час, і тюрми зникнуть з лиця землі! Обійдеться без привидів… Ну, а що стосується самого принципу — я впевнений в його реальності… І якщо хочете — я знову ж таки намалюю вам картинку, як можна застосувати такий винахід. На шахті — тривога. Велетенський обвал. Під землею залишилися сотні людей. Вони загинуть, якщо не прийде допомога. Але як допомогти? Незабаром у них вичерпається повітря, і тоді — задуха! Кілька людей проходять спеціальну процедуру. І ось вони поринають у землю. Земля вже не чинить їм опору. Вони легко проникають до засипаної штольні, зустрічаються з шахтарями. Потерпілі здивовані. Звідки з’явилися тут люди? Хто вони такі? Але говорити ніколи. Рятівники дають шахтарям спеціальний препарат… А нагорі — тривога. І ось… з-під землі, ніби привиди, з’являються шахтарі й їхні рятівники… Новий винахід майже виключає загибель людей у таких випадках. Але я бачу ще важливіше застосування винаходу. Наприклад, так. До польоту в космос готується міжпланетний корабель. Космонавти спокійно займають свої місця. Невже вони не хвилюються? Хіба вони не знають того, що на них завжди чигає небезпека зустрічі з метеорами, з астероїдами, просто з космічним пилом, який весь час буде бомбардувати обшивку корабля і роз’їдати її? Невже вони не бояться посадки на незнайомі планети? Адже найменша помилка в розрахунках може коштувати життя! Так, вони не бояться цього. їхній космоліт всепроникливий. Метеори вільно проникають крізь корабель, прилади, крізь живі тіла. Космічні туманності не чинять абсолютно ніякого опору ракеті. Вона може летіти з будь-якою швидкістю, аж до швидкості променя… Я мрію про такий препарат, який дав би можливість ізолюватися не тільки від часток речовини, а й вільно проходити крізь будь-яку структуру матерії… Я мрію про повну проникливість! Потр смачно позіхнув, скрутився в клубок. — Ну, а тепер спати, — сказав він. — Поговоримо завтра, чи то пак, вже сьогодні. Проте Лосс заснути не міг. Сміливі гіпотези, мрії француза викликали безліч заперечень. Як дихати під землею, як взаємодіяти з іншими речовинами, як харчуватися — на всі ці питання він не дав відповіді. Та й чи думав Потр так серйозно, як говорив, про дивовижний препарат? Очевидно, це в нього просто манія. Не варто про неї думати. Але втеча! Як її думає організувати Потр? На що він надіється? Дав адресу. Значить, є якась вірогідність успіху! Швидше б день. Швидше б дізнатися, що надумав його новий товариш… Катрен! Де ти? Що з тобою? Чи засуджуєш мене? Чи не забула? Якби тільки вийти на волю — я все зроблю, щоб ти була щасливою. Думки кружляли хуртовиною, виснажували мозок. Повіки поволі склеплялися. Алессандро вже не бачив ні ворожого ока наглядача, який часто заглядав у вічко дверей, ні напівпрозорих хмаринок, що пропливали за ґратами, золотилися в перших променях ранкового сонця. Всемогутній сон зійшов на змученого в’язня. Моріс зникає


Минали тяжкі дні ув’язнення. Здавалося, ніби то не дні проходять, а котяться по тілу, по кістках в’язня велетенські кам’яні жорна, й перемелюють, невблаганно чавлять мозок, серце, душу. Хвилина за хвилиною, день за днем, тиждень за тижнем невблаганний час сіяв на психіку Алессандро зерна відчаю, зневіри, розпачу. Режим у в’язниці був суворий і жорстокий. Жодної хвилини прогулянки, фунт черствого хліба й миска якогось пійла. За найменше порушення правил наглядачі кидали в’язня до карцера або одягали на нього “льолю”. “Льолею” каторжани називали спеціальну сорочку, яку тюремники всіх країн здавна використовували для приборкання буйних. Алессандро поволі видужував. Рани присохли, струпились. їжа, хоч і погана, повертала сили. Тільки впевненість, віра в майбутнє не поверталася. Спочатку Моріс розважав Лосса, намагався підтримати його дух. Але як тільки Алессандро починав розпитувати Потра про його плани, француз замовкав, навіть вимагав, щоб Лосс не зачіпав цієї теми. Всьому свій час, говорив він. Та незабаром Моріс занервував. Він уже не розповідав веселих історій, не сміявся, не звертав уваги на Лосса. Алессандро цілими годинами міряв сіру кам’яну підлогу з кутка в куток, а француз непорушно лежав на своєму ганчір’ї, наморщивши лоба і втупившись очима в стелю. Тільки тоді, коли на нічному небі спалахували зорі, Потр підходив до ґрат, хапався за них сильними руками й припадав щокою до холодного каменю. Вечірня зоря відбивалася мерехтливим вогником у його очах, і тоді француз здавався Лоссу вовком, що готується вистрибнути з клітки на волю. Щосереди Моріс тинявся біля вічка тюремних дверей. У цей день чергував найзліший наглядач. Він повідомляв про себе надривним кашлем і жахливою лайкою. В цім ділі “сеньйор Крокодил”, як його називали в’язні, був віртуозом. Навіть Алессандро, який болісно переживав свою невдачу, не міг стримати посмішки, коли в коридорі лунала кучерява, барвиста лайка. Лоссу здавалося, що француз чекає на цього сеньйора Крокодила. “Що в них спільного?” — ламав голову Алессандро, спостерігаючи, як Моріс весь напружувавсь у тривожному чеканні, коли наглядач підходив до дверей їхньої камери. Брязкало вічко, в ньому з’являлося банькате око Крокодила, і в камеру вливався потік гидких слів. — До біса! — ревів він. — Чого стовбичите, мавпячі ваші пики? Моріс одразу опускав плечі і втомлено лягав на своє ганчір’я. Ще деякий час наглядач полоскав в’язнів у бурхливім потоці лихослів’я, але француз не звертав на нього ніякої уваги. Минав тиждень за тижнем. Кожна середа приносила нове розчарування Потру, а разом з тим і Лоссу. Одного разу Лосса викликав начальник тюрми. Він зачитав йому офіційне повідомлення спеціальної колегії, яка ухвалила тримати його в каторжній тюрмі до кінця ув’язнення. Алессандро чекав цього. Проте повідомлення ще більше пригнітило в’язня. Він облишив розмови з французом, перестав докучати йому запитаннями. Так лежали вони цілими днями непорушно, розглядаючи засиджену мухами стелю, покриті цвіллю сірі стіни. Вставали тільки до обіду або щоб винести цебер до вбиральні. Інколи Алессандро не витримував, схоплювався з кам’яної підлоги й метався по камері, ніби тигр у клітці. Думи про волю і про Катрен розпирали мозок. Щоб позбутися їх, він починав рахувати кроки й кожну тисячу відмічав на стіні. Бували дні, коли він робив двадцять, а то й тридцять тисяч кроків. Утомившись, Лосс зупинявся біля вікна, підтягався до ґрат і дивився, що твориться у дворі тюрми. Інколи його зганяли вартові з веж, погрожуючи карабінами, а бувало, що охоронники дрімали, й тоді Лосс із тугою спостерігав гірські вершини, які ховалися в туманній далині. У тюремному дворі подій було небагато. Тільки зрідка привозили нових в’язнів та через кожні чотири години мінялися вартові на вежах. Алессандро чекав, чи пощастить йому побачити звільнення якого-небудь в’язня, але цього не траплялося. Зате дуже часто, майже кожного дня, за ворота вивозили мертвих. Лосс не міг дивитися на процедуру вивозу. Відчинялися ворота, зупинявся віз, і наглядач, захопивши з собою гострого лома, виходив із вартівні. Він вилазив на воза й, розмахнувшись, простромлював ломом груди покійнику. Така була інструкція — тюремники не довіряли своєму лікареві і власним очам. Поглянувши на таке видовище, Лосс кидався в куток, падав на холодну підлогу й тремтів від жаху. Він уявляв себе на місці покійника. І тоді Алессандро тіпала пропасниця. Боже! Не дай йому загинути в проклятій ямі! Не дай, щоб катюги знущалися над непорушним тілом! Вийти, будь-якою ціною вийти звідси! Ще подихати чистим і вільним повітрям, обійняти Катрен… і, може… може… знайти можливість мстити… мстити жорстоко, страшно. Та Алессандро намагався вгамувати мстиві думки. Йому здавалося, що доля підслухає їх і не пошле рятунку. Містичний жах заповзав у душу. Лосс відчував, що божеволіє. Ще трохи — і тоді все… Розум не витримає тортур, свідомість відмовиться працювати… Залишиться лише покалічене тіло того, хто звався колись Алессандро Лоссом… Негадано в житті в’язнів відбулася зміна. Вона була раптовою. Це сталося в середу, якраз у той день, коли Моріс ждав приходу Крокодила. Алессандро вже не цікавився нічим і дрімав у своєму кутку. Він не чув, як по коридору з лайкою проходив сеньйор Крокодил, як він мовчки зупинився біля їхніх дверей, не бачив, як спалахнули очі Моріса. Француз схопив малесенького вузлика, що з’явився у вічку дверей. Почулися слова, промовлені пошепки: — Дев’ять. Друге — в наступну середу. Потім загриміла ще добірніша лайка, криючи вздовж і впоперек в’язнів. Та Моріс уже не слухав того. Він похапцем розгорнув пергаментного вузлика, дістав звідти чорний мініатюрний флакончик й судорожно затис його в долоні. — Не підвів старий! Значить, йому вдалося… Француз підійшов до Алессандро, який все ще спав, неспокійно здригаючись уві сні, й зупинився над ним. Він схилився, ніби хотів розбудити товариша, потім передумав, відійшов до свого місця і ліг. Заснути Потр не міг. Він не зводив погляду з віконця камери. Коли сонце стало схилятися до заходу, француз не витримав, схопився з підлоги й почав кружляти біля вікна. Небо у віконці стало темно-багряним. Блідим вогником спалахнула вечірня зоря. По горах поповзли фіолетові тіні. Моріс присів біля свого ганчір’я, з дрантя дістав огризок олівця, шматочок паперу й хутко написав кілька фраз. Потім щось загорнув у той папірець і тихо підійшов до Лосса. — Товаришу! — покликав Моріс. Алессандро мовчав. — Прокиньтеся. — Француз поторсав в’язня за плече. Лосс забурмотів уві сні, потім розплющив очі. Моріс всунув йому в долоню папірець, стиха промовив: — Прочитайте. Будьте рішучим! Алессандро, не розуміючи нічого, подивився на товариша. Той відійшов у куток камери й повернувся до стіни обличчям. Потім, відкинувши назад голову, щось випив. Лосс знизав плечима. Що він задумав, цей неспокійний француз? Алессандро розгорнув папірець. Там лежала малесенька коричнева пілюлька. Що за чортовиння? В записці наспіх було написано: “Пілюля викликає стан, подібний до смерті. Серце не б’ється, легені не працюють, але свідомість залишається. Вас вивезуть на кладовище, біля підніжжя гори. За півгодини “смерть” проходить. Інше залежить од вас. Груди вам пробивати не будуть — із наглядачем домовлено. Робити це треба в наступну середу. Будьте мужнім. Пам’ятайте адресу. До побачення. Знищіть записку”. — Товаришу, що це значить? — скрикнув Лосс і підвів голову. Йому ніхто не відповів. — Де ви, Морісе? — занепокоєно запитав Алессандро, схоплюючись на ноги. Лосс злякано оглянув камеру. Адже Моріс щойно стояв тут, біля стіни. Тільки що він розбудив його і вручив цей дивний папірець. Де ж він?.. Ось купа ганчір’я, де Моріс спав. Ось цебер для помий. Вікно, як і раніше, заґратоване, не пошкоджене. Двері не відчинялися. Що ж трапилося? Чи не став француз привидом, так як мріяв? Що б там не трапилося, але Моріс Потр зник. Його в камері не було. Суперечка в темряві


У середу ранком із Бургоса виїхав чорний лімузин. Він узяв напрям на Сантандер. Поряд із шофером сидів огрядний чоловік, він недбало розглядав навколишні краєвиди. Це був справжній стопроцентний янкі. Постать чоловіка облягав підкреслено модний клітчатий костюм, у куточку рота диміла сигара. Майже половину обличчя закривали велетенські окуляри химерної форми. Чоловік поводив себе, як звичайнісінький турист. Він часто зупинявся в попутних селищах, фотографував цікаві місця, людей, тварин. Не доїжджаючи до перевалу біля гори Вальнера, турист дав знак повернути ліворуч. Шофер, очевидно, чекав такого наказу. Лімузин звернув з автостради й упевнено помчав кам’янистою гірською дорогою, що звивалася поміж скелями. Вечоріло. Сонце хутко котилося донизу. В цей час турист в’їхав у малесеньке селище, де жили наглядачі й вартові каторжної тюрми Санта-Пенья. Лімузин зупинився біля невеликої халупи з плоскою покрівлею. Шофер просигналив, потім вийшов із машини й підняв капот. Із радіатора повалила пара. У воротах з’явився чоловік. Застібаючи мундир наглядача, він похмуро поглянув на машину, злісно визвірився на шофера. — Якого біса потрібно? Чому сигналиш, мільйон кольок тобі в печінку? — Тихше, сеньйоре! — посміхнувся шофер. — Зі мною американець. Турист. Добре, що він не розуміє іспанської мови. — Плювати, — пробурмотів наглядач. — Та чого ж тобі чи йому треба, ворони б вас розклювали?! — Води! — лаконічно пояснив шофер. — Бачите, сеньйоре, вода закипіла! — Бери, біс би тебе забрав! — прохрипів наглядач. — Ось там, у дворі, колодязь і відро. Із сусідніх дворів висунулися зацікавлені обличчя. Сусіди наглядача не втрималися від сміху, коли почули, якою добірною мовою він розмовляє з туристом. Янкі висунувся з машини, кивком підкликав негостинного господаря. Той підійшов, бурмочучи собі під ніс різні прокляття. — Що… то є? — немилосердно калічачи іспанську мову, запитав турист, показуючи рукою. Наглядач обернувся. Американець мав на увазі темно-коричневу споруду, що, ніби якась хижа тварина, вмостилася на широкому виступі під горою. В багровому промінні сонця, яке все нижче котилося до заходу, ця будівля здавалася особливо зловісною. Наглядач недобре всміхнувся, почухав п’ятірнею волохаті груди, хмикнув під ніс. — Щоб знати, сеньйоре турист, що то за штука, треба посидіти там, — іронічно пояснив він під загальний сміх сусідів, які слухали розмову. — То каторжна тюрма Санта-Пенья. — Санта-Пенья! — схвально вигукнув янкі. — Фотографія! Він вихопив фотоапарат, націлився. Але наглядач рішуче відсторонив його своєю рукою. — Не можна! Турист здивовано озирнувся навколо, знизав плечима. — Що то є? — Не можна, — похмуро підтвердив наглядач. У цей час шофер закінчив заливати воду в радіатор. Він з тріском опустив капот, відніс відро на подвір’я. — Спа… сибі, — каліченою мовою промовив янкі. — Візьміть… Він простяг кілька асигнацій. Машина рушила з місця, закутавши курявою наглядача. — Їздять тут, хай би на вас чорти їздили від народження до самої смерті, — буркотів він, пожадливо ховаючи до кишені негаданий заробіток. Потім хутко зайшов на подвір’я, прибрав відро й почав готуватися до роботи. — Ще й незадоволений, Крокодилище, — злісно перемивали кістки наглядача сусідські жінки. — Везе ж такому виродку. Ні за що ні про що одержав гроші. А турист, помилувавшись гірськими пейзажами, звелів шоферу зупинитися на узбіччі дороги. Розіславши на траві килим, він заходився знищувати смаженого індика, запиваючи його приємним іспанським вином. Навколо потемніло. Ніч владно насувалася на гори. Лімузин не рухався з місця. Янкі встав із килима й почав занепокоєно ходити по вузькій дорозі. Щохвилини він позирав на циферблат годинника. Стрілка наближалася до цифри “9”. Нервове напруження зростало. Турист кілька хвилин прислухався до звуків ночі. Він ніби чекав чогось. Погляд його був спрямований туди, де біля підніжжя гори Вальнера ледве помітно блимали вогники тюрми Санта-Пенья. Стрілка годинника показала “9”. Турист приглушено сказав: — Сигнал. Шофер мовчки виконав наказ. З правого боку лімузина спалахнув плафон. Зелений вогник засяяв у темряві. Турист завмер, прислухаючись. Але з боку гори Вальнера не долітало ні звуку. — Невже невдача? — прошепотів янкі. — Невже не вийшло?.. В темряві з’явилася постать. її поява була такою раптовою, що шофер тихо скрикнув. — Цсс! — засичав турист. — Це він. Постать повільно наближалася. Здавалося, ніби вона брела по сипучому піску. Людина йшла зовсім беззвучно. Ніби привид вийшов з гірських ущелин і вирішив налякати подорожніх. Янкі похапцем витягнув якийсь флакончик, відкрив його й тримав напоготові. Ось темна постать поряд. Судорожно скарлючені руки, сповнені жахом очі, скривлене болем обличчя. Вуста ворушаться, але не чути жодного слова. Турист підніс до вуст людини флакончик, вилив у рот кілька крапель рідини. Хвилина — і важкий стогін вирвався з грудей невідомого. Він похитнувся, впав на дорогу, схлипнувши від неймовірного напруження. Потім, опанувавши себе, важко звівся на ноги. Турист підхопив його під лікоть, гарячково зашепотів: — Швидше! Не можна втрачати ні секунди! Мотор тихо зафуркотів. Турист і невідомий сіли до машини. Спалахнули фари, й лімузин помчав назад. — Ну, що ви скажете, Морісе? — тривожно запитав турист свого нового супутника. Моріс Потр (а це був він) судорожно повернувся і сказав, заїкаючись від хвилювання: — Я безмірно вдячний вам, професоре, але це жахливо. Той, кого назвали професором, з докором відповів: — Ви незадоволені? У мене не було іншого виходу. Адже ви згодилися? Ви ж учений, Морісе! Хіба не краще з ризиком перевірити наукову гіпотезу, ніж сидіти до смерті у в’язниці! — Ви мене не зрозуміли, професоре. Я кажу тільки про те, що препарат недосконалий. Ви не можете уявити, що я пережив… Тільки-но я ковтнув його, як невблаганна сила почала тягнути мене вниз… Я провалився крізь мури й випав надвір, загрузнувши в землю до колін… Я висмикнув ноги з величезним зусиллям і пішов у домовленому напрямку. Тюремна стіна не тримала мене… Таке враження, ніби я проходжу крізь густу рідину… І ще дуже дивне відчуття… Звуки зникли, стало важко дихати. — Далі. Далі, — підганяв професор. — Я думав, що не дійду до машини… Коротка зупинка — і мене проковтнула б земля. Здавалося, що я повис десь у міжзоряному просторі, а навколо тільки тіні предметів… Усе — ефемерне, нереальне. Лімузин на повній швидкості промчав по вулицях маленького селища, де шофер удень заливав воду в радіатор. Не встигли втікачі виїхати за останні будинки, як позаду почувся високий пронизливий звук сирени. Він підіймався все вище і вище: здавалося, то кричать серед гір якісь потривожені велетні, що їх розбудили зі сну. Шофер повернув зблідле обличчя до професора. — Буде погоня! — Швидше! На автостраду! — крикнув професор. — Там ми зуміємо відірватися від них! Пролунали постріли. На дорозі виросли дві постаті в формі охоронних загонів. Один з вартових застережливо підняв руку. — Зупиніться! — закричав він. Машина вихором промчала мимо, сипонувши в лиця охоронців дощем дрібненької гальки. Блиснули спалахи пострілів. Десь поряд тоненько джиґнули кулі. — Автострада! — крикнув шофер, круто повертаючи машину праворуч. Професор полегшено зітхнув. — Ну, Морісе, я більше не бажаю кидатися заради ваших політичних фікцій у таку кашу. Якщо виберемося звідси, я ставлю вам найкатегоричнішу умову: геть політику. Тільки наука. Чиста наука… — Знову давня суперечка, — криво посміхнувся Моріс, оглядаючись назад. — Знову! — з притиском сказав професор. — І на цей раз я не відступлю. — Гаразд, — миролюбно відповів Моріс. — Поговоримо потім. Нас наздоганяють. Справді, на автостраді з’явилося кілька яскравих вогнів. То навздогін втікачам виїхало кілька поліцейських машин. Професор поглинув на спідометр. Стрілочка підходила до цифри “170”. — Ми не можемо розвинути більшої швидкості на колесах, — кинув професор. — Фердінанде! Включай пневматику! Шофер перевів малесенький важілець на пульті. Машина піднялася вгору й помчала над автострадою, не торкаючись бетону. — Що це? — здивувався Моріс. Оглянувшись, він побачив, як вогні поліцейських машин почали швидко зменшуватись, а потім зовсім зникли. Переслідувачі безнадійно відстали. Професор нервово засміявся, потер долоні. Зняв темні окуляри. Блиснули великі чорні очі. — Нова модель! — пояснив він. — П’ятсот кілометрів на годину. Внизу — пневматична подушка. Принцип ракети… Ну, тепер, здається, все… Щасливо відбулися. Спереду засяяли яскраві електричні вогні. Лімузин наближався до Бургоса. Допит у “льолі”


Алессандро протер очі. Сниться йому неймовірна пригода чи все це відбувається насправді? Він ущипнув себе за руку. Боляче! Подивився ще раз на папірець, прочитав. Чи можливо, щоб людина зникла просто на очах, ніби випарувалася в повітря? Але ж ось доказ — малесенька пілюля і дружня записка француза. Він виконав обіцянку — залишив для Лосса стежечку на волю. Хоч і вузенька, але все ж таки це стежечка. Алессандро згадав мрії Потра. Значить, його фантазії не були химерою. Він, очевидно, працював над проблемою проникнення в тверду речовину. Може, товариші з волі передали йому саме такий препарат? Потім майнула інша думка. А що, коли нема ні препарату, ні француза-в’язня? Може, все це тільки поліцейська провокація і Потр — її виконавець? Алессандро затремтів від страху, уявивши, як його, непорушного, везуть через ворота й наглядач пробиває йому груди ломом. Може, цим псам вигідно таким способом позбавитися небезпечного в’язня, який весь час мріє про втечу… Лосс припав гарячим лобом до шорсткого підвіконня. “Господи, я, мабуть, божеволію. Просвіти розум, не дай розгубитися в таких незвичайних випробуваннях”. Він подивився на записку й пілюлю. Ні, Моріс не може бути провокатором. Він такий людяний, послідовний у всьому… Але що тут написано? Знищити записку. Так, негайно! Адже скоро можуть зайти сюди — і тоді… тоді він позбавиться навіть цієї химерної надії на рятунок. Алессандро хутко розжував папірця, проковтнув. А пілюлю? Куди подіти її?.. Середа. Ще сім діб чекати, коли можна буде здійснити план… Отже, треба заховати її… Лосс загорнув пілюлю у вату й запхнув у ріжок поли піджака, за підкладку. Якщо навіть його стануть обшукувати — таку маленьку кульку не намацають. Це було зроблено вчасно. По коридору загупали кроки. Брязнуло вічко. Кілька секунд око наглядача озирало камеру, потім почулася лайка, вигук здивування. Щось зашамотіло, за якусь хвилину в коридорі залунав голос сеньйора Крокодила. — Що трапилось, ослячі печінки? — загукав він хрипким пропитим голосом. — Що-небудь натворили, каторжани, щоб ви дихали й не надихалися, щоб вам на тому світі чорти ребра повисмикували й повставляли назад?! Алессандро метнувся до свого місця, зіщулився й ліг, загорнувшись у лахміття. Він розумів, що зараз почнеться щось страшне. Скрипнули двері. До камери зайшли наглядачі. Важкий удар упав на спину Алессандро. — Вставай! — Що таке? — ніби спросоння пробурмотів Лосс. Страшна пика наглядача з червоно-сизим носом і малесенькими очицями нависла над в’язнем. — Де Потр? Лосс із подивом озирнувся навколо. — Не знаю! — Не бреши! — заволав наглядач. — Ти не спав. Куди подівся Потр? — Я не сторож! Це ви повинні знати! — злісно відрізав Алессандро. — Як розмовляєш, падлюко? — визвірився наглядач і вдарив в’язня носком чобота. Лосс скрикнув і впав. Крокодил схопив свого колегу за руку. — Облиш. Може, він справді не знає. Ходімо, треба негайно повідомити начальство. Тут щось незвичайне, хай йому сто болячок у кишки! Наглядач, розлючено лаючись, вискочив у двері. Лосс помітив, що Крокодил, виходячи з камери, підморгнув йому. Двері зачинилися. Алессандро стало ясно, що Крокодил мав пряме відношення до втечі Потра. Про це свідчила його поведінка. Очевидно, цього ж наглядача попереджено й про втечу Лосса. Чи вдасться? Чи не зміниться чого? А, може, Крокодил злякається і не захоче ризикувати? Що змушує такого звіра допомагати в’язням?.. А проте, чому він звір? Адже не було випадку, щоб сеньйор Крокодил кого-не-будь ударив. Він тільки лається, як п’яний моряк, але його лайка нікому не причиняє лиха… Десь надворі завила сирена, пролунали постріли. Звуки сирени посилювалися, підіймалися вище, вони сповнювали єство Лосса тривогою і передчуттям чогось жахливого. Що буде? Втеча з цієї каторжної тюрми — це, напевне, винятковий випадок. Він викличе шум. Що тепер чекає на Алессандро, що судила йому доля? …А переполох справді знявся неабиякий. Поліцейські машини не змогли догнати чорний лімузин “американського туриста”. Вартові були переконані, що саме “янкі” був організатором утечі в’язня. Але як? Як це можна було зробити? Сповістивши про дивовижний випадок у Мадрид міністрові поліції, начальник тюрми дав наказ перевірити обставини втечі й оглянути камеру. Лосса кинули в карцер до кінця розслідування. Два спеціальні працівники тюрми уважно обмацали в камері кожен камінь, оглянули ґрати. Не було жодного натяку на якусь щілинку в стіні або підлозі, ґрати виявилися цілими, навіть фарба на них залишалася непошкодженою. Все говорило про те, що в’язень вийшов лише через двері. Але тоді треба було допустити, що хтось із наглядачів допомагав Потру. Це теж здавалося неймовірним. По-перше, наглядачі — перевірені довголітньою бездоганною службою люди, а, по-друге, в коридорі стояло ще четверо вартових, які обов’язково побачили б зайву людину. Допустити ж, що всіх вартових було підкуплено, начальник тюрми не міг. Коротше кажучи, ситуація залишалася незрозумілою. Втеча француза перетворилася в загадку, що її годі було розгадати. Ждали приїзду представника міністерства. А тим часом адміністрація телеграфувала всім поліцейським і агентурним постам північної Іспанії про втечу небезпечного злочинця. Повідомлялися його прикмети, а також прикмети чорної машини. Звідусіль агенти повідомляли, що пошуки безуспішні, чорного лімузина з “американським туристом” не зустрічали ніде. Втікачі ніби провалилися крізь землю. Через п’ять годин над тюрмою з’явився вертоліт. Він зробив два великих кола, потім опустився біля вартівні. Назустріч йому вибігли наглядачі, охоронці і сам начальник тюрми. На землю зійшов високий костистий чолов’яга в цивільній формі. Всі службовці тюрми й вартові непорушно завмерли перед ним. До них прилетів сам шеф в’язниць і концтаборів, заступник міністра поліції, сеньйор Коммес. Він широкими кроками пройшов між рядами охоронців і попрямував до вартівні. Начальник тюрми зі своєю свитою кинувся за ним. Коммес важко сів у крісло, поклав незграбні волохаті руки на дубовий стіл, потім вп’явся пронизливим поглядом у начальника тюрми. — Ну! — процідив він. — Я слухаю, сеньйори ворони! Заїкаючись від хвилювання й остраху, начальник тюрми розповів Коммесу про всі обставини події. — Суцільна таємниця, — розвів він руками. — “Суцільна таємниця”! — передражнив Коммес. — Вам би бути підмітайлом на базарі, а не начальником тюрми. Стіни, ви кажете, цілі? — Цілі. — Підлога? — Теж. — Ґрати на місці? — Так точно, шеф! — То де ж ваша голова, сеньйоре Б’янцо? Чи, може, замість неї виросла капустина? Хто чергував із наглядачів? — Дорано й Піалло, шеф. Ось вони. Дорано був у коридорі, а Піалло — у вартівні. Начальник тюрми показав пальцем на Крокодила і ще одного наглядача, що заходив до камери після втечі. Коммес рішуче махнув рукою. — Поки що ізолювати їх! Тих вартових, які були в коридорі — теж! Повністю замініть охорону! — Слухаю, шеф. Дорано й Піалло вивели. Наряд охоронців зайшов досередини тюрми. — Хто-небудь ще сидів у камері, де перебував цей Потр? — вів далі Коммес. — Так, шеф, — догідливо відповів Б’янцо, — Там був ще один в’язень. Алессандро Лосс. Втікач. Утік із табору Вальнера-П’єха. — Он як? Цікаво… Ну, й що говорить він? — Нічого, — розвів руками начальник тюрми. — Він каже, що нічого не бачив. — Ви розмазня! — жовчно сказав Коммес, іронічно скривившись. — Який в’язень вам добровільно розповість про все?.. Але він повинен щось знати. Тягніть його сюди! — Слухаю, шеф. Через п’ять хвилин Алессандро Лосса ввели до вартівні й поставили перед Коммесом. Змучений в’язень ледве тримався на ногах. Він звів байдужий погляд на Коммеса. — Перед тобою — заступник міністра сеньйор Коммес, — догідливо сказав начальник тюрми. — Він буде говорити з тобою. Лосс знизав плечима, похмуро зиркнув на Б’янцо. — Не знаю, яка потреба такій високій особі говорити зі мною. — Слухай мене уважно! — різко перервав його Коммес. — Слухай і запам’ятай. Ти злочинець. Подвійний злочинець. Тебе помістили в прекрасний табір, де ти мав досить їжі й роботу. Лосс слухав його слова, а в пам’яті виникали картини тортур, що їх терпіли каторжани в таборі: страшна виснажлива робота під палючим сонцем, короткий сон і безконечне приниження. Яке лицемірство! Навіть перед в’язнем вони не можуть говорити правди, а обов’язково розводять демагогію… — Але ти не захотів спокутувати свою вину доброю, сумлінною працею на благо країни. Ти втік! Ти порушив священні закони країни! Та навіть після цього злочину про тебе піклуються, дбають… Лосс скептично всміхнувся. Дійсно дбають! Він і вві сні не може забути страшної церемонії вивозу мерців за ворота… Коммес помітив його посмішку, злісно вдарив кулаком по столу. — Чому смієшся? Я не жартую з тобою! Пам’ятай, що ти тримаєш свою долю у власних руках! — Говоріть ясніше, — похмуро сказав Лосс. — Чого ви хочете? — У тій камері, де сидів ти, знаходився Моріс Потр. Він — небезпечний злочинець. Ти — ягня порівняно з ним. Він зник. Утік. Але як? — А як? — невинно запитав Лосс. — Не прикидайся наївним хлопчиком! — скипів Коммес. — Якраз ти й мусиш сказати, як це відбулося. Лосс із подивом озирнувся навколо. — Я бачу, тут всі тюремники. Чому я маю доповідати вам про те, що входить у їхні обов’язки? — Не грай дурника, Лосс! — крикнув Коммес. — Потр, очевидно, вийшов у двері. Значить, йому допомогли наглядачі. Ти, безумовно, бачив, хто саме! Не бійся, скажи, і тоді я гарантую тобі скорочення терміну ув’язнення… Коммес поглянув на начальника тюрми, примружився. — …а, може, навіть доб’юся повного звільнення. Ти розумієш, звільнення?! Лосс на якусь мить замислився. Звільнення! Він гарантує волю! Як бути? Що вчинити? Думки блискавично змінювали одна одну. Одначе, відповіді не було. Сказати, хто допоміг Потру? Але ж він нічого напевно не знає, йому не повірять, покарають за вигадки… А може, видати Крокодила, який, без сумніву, допоміг Морісові? Алессандро спалахнув, йому стало соромно. Як він сміє думати про таке. Моріс, навіть втікаючи, подбав про нього, залишив йому рятівну ниточку, що, може, виведе його з неволі. А він зважує слова Коммеса, в якого за душею нема нічого, крім фальші. Використає, а потім викине на смітник! Ні, не можна згадувати ім’я наглядача, який, напевне, ще стане в пригоді. — Чому ви мовчите? Відповідайте! О, він навіть на “ви” перейшов, цей Коммес! — Мене дуже приваблює ваша обіцянка, сеньйоре Коммес, — тихо відповів Алессандро. — Знає Бог, що я сплю і бачу волю, але… — Але що? — гостро перепитав Коммес. — Але я не знаю нічого. — Брехня! — Як хочете. Я спав увесь день. Коли прокинувся, Потра вже не було. Я сам здивувався і спочатку думав, що його перевели куди-небудь… — Не грайте комедії! — крикнув Коммес. — Я обіцяв волю за викриття змовників, але я не сказав про кару. — За що? — понурився Лосс. — За потурання злочинцям, за злісне замовчування! “Злісне замовчування!” — щось засміялося всередині Алессандро. Чи бач, який термін вигадали! — Мені нічого більше сказати, — вголос промовив Лосс. — Схаменіться! — прохрипів Коммес, багровіючи. Лосс мовчав. Начальник тюрми підступив до шефа, стиха шепнув на вухо: — А може, справді не знає? — Дурниці! — прошепотів Коммес. — Несіть “льолю”! Алессандро затремтів. “Льолю”?! Для нього? За що? Чому?.. Коммес злобно-урочисто поглянув на в’язня, методично постукуючи пальцями по столу. — Поки не пізно, говори. Лосс зціпив зуби, похитав головою. — Мені нема про що говорити. Наглядачі внесли “льолю”, розіслали на підлозі. Це був чотирикутний шматок напівгумового матеріалу з дірочками для шнурування. Коммес показав рукою на “льолю”. — Рахую до десяти. Десять секунд… Ти можеш вибирати. Він підняв руку, на якій виднівся хронометр, показав пальцем на циферблат. — Вирішуй! Алессандро зацьковано озирнувся навколо. Щось хотів сказати помертвілими губами й не зміг. Та й що він скаже? Кому? В поглядах тюремників — невмолима жорстокість. Навколо Алессандро — не живі люди, яких можна благати, а стіна кривавого закону. Просити? Нізащо! Слабка людина падає до ніг, і її топчуть чоботом, мов черв’яка… Ось наглядачі запобігливо дивляться в очі своєму шефу, ждуть команди. Вони схожі на хижих круків, що ладні кинутися на жертву. Коммес ткнув пальцем у циферблат, холодно глянув на Лосса. — Десять! Починайте! Два наглядачі підскочили до Лосса, зірвали з нього одежу. Він скрикнув, затріпався в дужих руках. — Залиште мене! Я нічого не знаю! — Брешеш, — зловтішно проскрипів Коммес. — Скажеш. Наглядачі повалили Лосса на розстелену “льолю”, перевернули спиною догори. Кінці з’єднали й почали зашнуровувати. Алессандро відчував, як пружна тканина стягує тіло, затримує дихання, зупиняє кров. Боляче запульсувало в скронях, важкими стали повіки. Наглядачі відійшли, закінчивши шнурування. Що ж далі? Невже на цьому закінчиться? Якщо так, то, все-таки, можна витерпіти. Та оптимізм Лосса був передчасний. “Льоля” повільно, але невблаганно змикала свої обійми. М’язи грудей втомлювались. Спирало подих, не вистачало повітря. Боляче забилося серце. Алессандро захрипів, затіпався в конвульсіях. — Розв’яжіть мене! Я не можу… До нього підійшов лікар, спробував пульс. — Ще витримає, — запевнив він. Коммес іронічно поглянув на Лосса. — Ти чуєш, що каже лікар? Ти витримаєш. Але я дам наказ зняти “льолю”. Тільки будь розумнішим. — Я… нічого не знаю, — витиснув Лосс, звиваючись на підлозі. На його вустах показалася червона піна, очі закотилися. — Сволота! — пробуркотів Коммес. — Затятий… Всипте йому котлет! “Котлетами” тюремники називали гумові шланги, наповнені водою. Удари ними, викликаючи нестерпний біль, не залишали сліду. Два наглядачі почали виконувати наказ шефа. На напівнепритомного Лосса посипався град ударів. Звірячий зойк вирвався з грудей в’язня. Після кожного удару в грудях щось булькало, стогін затихав і, нарешті, тіло завмерло. Начальник тюрми нервово засопів, зняв кашкета, витер спітнілу лисину. — Шеф! По-моєму, він непритомний! — Досить! — крикнув Коммес. — У карцер його! На голодний пайок! Наглядачі розшнурували “льолю”, викинули з неї Лосса на підлогу. В’язень не ворушився. Обличчя в нього було синє, на вустах запеклася кров. Два вартові підхопили його за руки й за ноги і хутко понесли до камери. Крізь ворота смерті


Непорушне тіло Лосса кинули до карцера. Він сильно вдарився головою об стіну, але не відчув цього. Непритомність міцними обіймами огорнула його свідомість. Минав день. Наглядачі кілька разів зазирали до камери, але в’язень не ворушився. Заходив лікар і констатував, що каторжник живий. Тоді тюремники махнули на Лосса рукою і вже не турбувалися, їм було потрібно одне — щоб мертвий в’язень довго не лежав у камері. Вони боялися епідемічних захворювань, які частенько косили людей в місцях ув’язнень. А оскільки Лосс не вмер від “льолі” й “котлет”, то значить виживе, і до нього нема потреби часто навідуватися. Настала ніч. Холод проник до камери, освіжив гаряче тіло Алессандро. Потроху поверталася свідомість. Спрага палила губи в’язня, жар розривав голову, корчило руки й ноги. — Пи-и-ти-и! — простогнав Лосс, жадібно ковтаючи холодне повітря. Подих зі свистом зривався з його вуст. — Пи-и-ти!.. Брязнуло віконечко. Наглядач подивився на в’язня, який черв’яком звивався під стіною сирої камери, позіхнув і байдуже відійшов геть. — Не здохне, — пробурмотів він. — Воду одержить завтра. Лосс знемагав. Він з останніх сил доповз до стіни, припав до неї і язиком почав злизувати вологу, яка росою виступала на камені. Волога була насичена цвіллю і смородом. Вона ще більше дратувала бажання в’язня, посилювала спрагу. Алессандро здалося, що він бреде через широку ріку. Але чому така густа вода? Вона якогось масляного кольору, від неї тхне гниллю. Сонце немилосердно пече в тім’я Алессандро, воно просвердлює голову. Хочеться захиститися від палючого проміння, але руки неслухняні. Чому вони такі в’ялі? їх не можна навіть звести догори… Ось-ось голова розскочиться, як розсохла діжка… Алессандро знає, що в такому випадку треба занурити діжку у воду. Може, й і олову теж? Треба спробувати… Він поринає в течію і кричить від неймовірного болю. Вода солона. Він не знав цього. Вона заходить у вуха, ніздрі, роз’їдає череп. Боже! За що така страшна кара? На березі — постать. Постать в білосніжному платті… Хто це? Катрен! Це Катрен!.. Вона допоможе… її ніжні руки полегшать муки Алессандро… — Катрен! — кричить Лосс у відчаї і простягає виснажені руки до берега. Але берег почав віддалятися. Чому? Чому він віддаляється? А Катрен стоїть непорушно. — Ка-а-атрен! — не вгаває Алессандро, а вода вже хлюпає йому в обличчя, виїдає очі. Мовчить Катрен, зникає в імлі, що поволі спускається на світ, на річку, на Алессандро… Лосс поринає у воду. Хай краще смерть, ніж так мучитися. Навколо жовто… Метляються тіні. То, мабуть, рибки… Але чому ж він дихає? Чим? Адже повітря під водою нема? І що то за світло вгорі? Сонце? Ні, то не сонце, а електрична лампочка… Яка лампочка?.. Свідомість боролася з галюцинацією, ніяк не могла вийти в світ реального. Вона лише зрідка приходила тієї ночі до в’язня, щоб ще більших мук завдати йому. — Пити! — кричав він у пітьму, безсило повертаючи голову до дверей. Але пітьма мовчала. І тоді Лоссу здавалося, що він один серед неосяжного світу, що він умер і це його душа мучиться в чистилищі за великі гріхи, вчинені за життя на землі. Коли ж закінчаться муки, коли він побачить хоча б одне живе обличчя? Немає відповіді. Тільки в жовтому тумані пливуть десь оддалік велетенські зоряні світи. Вони холодні й байдужі до горя людини. Боже! Де ти? Навіщо створив мене? Є ти чи тебе нема? Чому посилаєш на мою голову такі неймовірні страждання? Мовчить простір. Біль розриває душу Алессандро, його руки простягаються від зорі до зорі, щоб обійняти кого-небудь, відчути живе, трепетне серце біля свого серця… Холод пронизує тіло. Звідки холод? Чорні грати, і на тлі їх мерехтливі зірки… Страшно!.. Ні, він не в просторі, не на тому світі… Тюрма! Страшна Санта-Пенья! Значить, він вижив після “льолі”, його залишили в спокої. — Пити-и! — застукав у двері Алессандро, божеволіючи від спраги. Низький гул прокотився коридором. — Замовкни! — почувся загрозливий голос наглядача. — Знову “льолі” захотів? — Вмираю, — простогнав Лосс, намагаючись звестися на ноги. — Не здохнеш, — пробуркотів голос. — Завтра одержиш. Голова Алессандро безсило впала на камінь підлоги, з очей полилися сльози розпачу, безсилля і люті. Нема людей. Є тільки тупі, холодні тварини, які будують своє життя на стражданнях братів своїх. Вбити такого — хіба злочин? Ні! Великий подвиг, благодіяння для світу! О, якби сили йому й могутності. Прокляття разом із піною зірвалися з вуст Лосса, слабкі кулаки його вдарили відчайдушно по стіні. Біль протверезив Алессандро. Треба стриматися. Треба спокійно обдумати все… Важко навіть думати. Коле в скронях. “Пілюля! Де пілюля?” — майнула думка. Його остання надія. Вона була схована в ріжку піджака. Чи наглядачі повернули йому верхню одежу? Лосс помацав навколо себе. Наткнувся рукою на якесь шмаття. Піджак! Слава богу. В’язень хутко відшукав потрібне місце, витягнув кульку з вати. Пілюля на місці. Вони не знайшли її. Алессандро знеможено відкинувся на спину, заплющив очі. Треба витерпіти до середи, йому вже нічого втрачати. План Моріса — єдиний шанс. Під ранок Лосс задрімав. Біль затих. Спрагу трохи вгамувала прохолода. Згодом до камери зайшов начальник тюрми з наглядачами. Він схилився над Алессандро. — Скажи одне слово, й ти одержиш усе — їжу, воду, хорошу кімнату. Сеньйор Коммес не забув своєї обіцянки… Ти підеш на волю, якщо… Алессандро поворушився, розплющив очі, каламутним поглядом подивився на Б’янцо. — Дайте спокій, — прошепотів він. Начальник знизав плечима, махнув рукою і вийшов геть. — Хай здихає, — почувся його голос уже в коридорі. Гримнули двері. І знову свідомість Лосса окутав морок. О дванадцятій годині дня, коли сонячні промені прослизнули в карцер, наглядач приніс кухоль води й півфунта чорного хліба. Це був пайок на цілий день. Алессандро не доторкнувся до хліба, але воду пожадливо випив до дна. Трохи полегшало. Прояснилося в голові. Побиті місця нили, але вже можна було терпіти. …Проповз тиждень. Тиждень невимовних мук — фізичних і Душевних. Алессандро не знав, що вирішила адміністрація, як обернулася справа з втечею Моріса Потра, але його вже не чіпали. Давали щодня по кухлю води й шматочку хліба, проте лікаря не присилали. Начальник тюрми, очевидно, вирішив доконати в’язня. Алессандро старанно лічив дні. В середу ранком він разів сто Пройшовся по камері, тримаючись за стіну. Ноги підгиналися, боліло в спині. Важко йому буде втікати, якщо план вдасться, та іншого шляху нема. Це єдиний. Перед заходом сонця мала бути перевірка. Алессандро чекав якраз цього часу. За хвилину перед тим він знову дістав заповітну пілюлю, кілька секунд вагався. Що вийде з того? Може, він власними руками зараз готує собі смерть? Може, Моріс тільки хотів підтримати його морально, а ця пілюля — отрута. А втім, якщо навіть так, то велика дяка йому за все. Хай краще смерть, ніж вічні муки в смороді, в самотині. Хай що буде!.. Він переступив таку грань, за якою страху нема. Алессандро вкинув пілюлю в рот, проковтнув. Прислухався. В кінці коридору почувся брязкіт замків, кроки наглядачів. Зараз. Зараз щось має статися… Судорога звела руки й ноги Лосса. Миттю задерев’яніло тіло. Він важко повалився на підлогу й завмер, кілька разів здригнувшись. Але диво дивне. Свідомість в’язня працювала чітко. Він про себе відзначав усе: й те, що кінцівки його стали неслухняними, й те, що легені та серце почали сповільнювати ритм і згодом майже зовсім перестали працювати. Двері до карцера відчинилися. Ніби з іншого світу, долинув голос Коммеса: — Щось він не ворушиться. Ану, послухайте серце. Лосс відчув, як хтось схилився над ним. Голос наглядача спокійно промовив: — Здається, готовий. — Кличте лікаря. За кілька хвилин до карцеру зайшов лікар. Він доторкнувся рукою до тіла, послухав серце. — Мертвий. — Складіть акт, — сказав Коммес. — Смерть від запалення легенів. Викличте могильника. Закопайте. — Слухаю, — відповів догідливий голос начальника тюрми. Тюремники вийшли. Навколо запанувала тиша. Тиша й темрява. Як приємно. Нічого не болить, всі страждання відійшли в небуття, перетворилися в спогад. Час зупинився. Він став безконечним, незмінним. Лоссу здалося, що його тіло розширилося за межі тюрми, розрослося у всесвіт, зайняло собою нескінченний простір. Страшне минуле зникло, розвіялося, мов сон. Коли ж почнеться нове життя?! Так було довго-довго. Потім якісь звуки долинули до слуху напівмертвого в’язня. Щось гриміло, глухо розкочувалося по покрівлі тюрми. Та ні, не тюрми. То, мабуть, почалася гроза надворі. Недоречно. Якщо його повезуть, то дощ промочить до кісток. Лосс відчував, як на його обличчі грали відблиски яскравих блискавиць, що проникали у вікно. Сильний грім потрясав будівлю. До карцера хтось зайшов. Почувся хрипкий, неприємний голос: — Хай йому грець, знав, коли вмирати. Надворі гроза, а ви мене змушуєте везти. Хай полежить до завтра. — Вези, вези! — крикнув сердито наглядач. — Не розмокнеш. Алессандро відчув, як його схопили за руки й ноги і понесли з камери. Як тільки вони минули коридор і вийшли надвір, на тіло в’язня сипонув густий, холодний дощ. Оглушливо гримнув грім. Алессандро розгойдали й шпурнули на підводу. Могильник недбало накинув на нього мішковину. Заіржала конячина, смикнула. Лосс відчув, що підвода поїхала. Зі скрипом відчинилися ворота. — Тпру, — крикнув могильник. — Поспішаєш, проклята? Не хочеш мокнути? Я теж мокну. — Що там таке? Мертвяк? — почувся сонний голос із віконця вартівні. — Еге. — Хто? — Та той же, якого одягали в “льолю”. Почувся скрипучий сміх, потім кашель. — Ще б пак. Після такої купелі рідко хто виживе. — А чого це ти сьогодні вартуєш? — здивувався могильник. — Чому не Крокодил? — Його поки що не допускають до роботи, — позіхнув наглядач. — Ну що ж, треба покійничку пробити груди. В голові Алессандро щось задзвеніло, за спиною пробігли мурашки. Значить Крокодила нема! Боже! Тепер проб’ють груди ломом, як роблять усім мертвякам. Це настав кінець! Він навіть не може поворушитися, подати знак, що не треба його вбивати… Жити. Йому хочеться жити, дивитися на небо хоча б із тюремного віконця, дихати чистим повітрям і мріяти про волю. Для чого він ковтнув пілюлю, навіщо послухався Потра?.. Заскрипіли двері вартівні. Наглядач узяв лома, вийшов на поріг, подивився на небо. — Ну й негода. Ллє, як із відра. — Еге ж, — сердито озвався могильник. — Давай, скоріше роби своє діло, а то я змокну, як курка. — Знаєш що, — позіхнув наглядач. — Не хочу мокнути. Проб’єш сам біля могили. — Так би й зразу сказав, а то морочиш голову, — пробуркотів могильник. — Н-но, клята! Конячка бадьоро задерла хвоста й підтюпцем рушила по вузькій дорозі в ущелину. Алессандро був ні живий ні мертвий. Він уже готувався до фатального кінця, але й тут доля змилостивилася над ним. Яка мізерна випадковість. І вона випала саме йому. В’язень відчув, що стан непорушності проходить. Можна було поворушити пальцями рук і ніг. Потім поволі почали оживати інші частини тіла. Може, встати? Ні, треба зачекати. Хай могильник від’їде далі. Треба виграти відстань. Не можна ризикувати останньою надією. Гроза стихала, віддалялася. Алессандро повільно розплющив важкі повіки. Небо закривала мішковина, по ній дрібно стукали краплі дощу.  

 

Підвода торохтіла по кам’янистій дорозі, могильник щось мугикав під ніс, скулившись у передку. Лосс увесь підібрався, очікуючи слушного моменту. Він потроху ворушив руками й ногами, щоб розігнати кров, оцінював ситуацію. А якщо могильник нападе на нього? Лосс — ослаблий і немічний — не зможе подолати його. Хоча… Могильник — забобонна людина, він, звичайно, перелякається, коли побачить воскреслого мертвяка. Підвода зупинилася. Могильник зліз із передка, забрязкотів якимось залізяччям. Потім відкинув мішковину й виліз на підводу. “Що він хоче робити? — Алессандро скоса поглянув угору. — Проклятий! Він проб’є мені ломом груди. Ні, цього не буде!” Лосс застогнав, поворушився, звівся на руках. — А-а-а! — дико заревів могильник, випускаючи лома з рук. Він похитнувся, втратив рівновагу й каменем упав на землю. Алессандро не ждав, що буде далі. Він прожогом зірвався з підводи, похапцем озирнувся, глянув на вогні Санта-Пенья і зник у нічній темряві.  



 

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка