Крізь ворота смертіХмара з моряЧудесна мрія МорісаМоріс зникаєСуперечка в темрявіДопит у "льолі"Крізь ворота смерті



Сторінка4/6
Дата конвертації06.03.2016
Розмір1.23 Mb.
1   2   3   4   5   6


Привид іде по Землі




Привида заарештовано


Міністр поліції Хуано Шліссер нудьгував. Він завжди особисто брав участь у розслідуванні складних злочинів, і це давало йому величезне задоволення. Він навіть з цього приводу проповідував спеціальну філософію, особливо жінкам. — Поліція зацікавлена в тому, щоб злочинів було побільше. Ви дивуєтесь? Хе-хе! Даремно. Уявіть собі, що злочини потроху зникають… Це ж страшно для нас. Ми змушені будемо поступово скорочувати кількість поліції, а потім зовсім ліквідувати каральні інститути. Аж страшно подумати. Не дай боже… Хе-хе! Ви здивовані все-таки. Видно, ніколи не думаєте абстрактно. Це можна сказати не тільки про поліцію, а й про будь-яку професію… Запевняю вас, лікарі теж зацікавлені в наявності хворих. Більше хворих — більший заробіток. Не буде хворих — медицина стане непотрібним придатком… Жінки дивувалися, а чоловіки зберігали на обличчі маску офіційної поштивості, щоб догодити високій персоні. Але й ті, й інші в душі сміялися над мудрощами міністра, який, старіючи, впадав у дитинство. Як би там не було, але Шліссер твердо тримався своїх дивних переконань і був навіть не проти того, щоб провокувати злочини. — Для чого ви тут стовбичите, — розпікав він начальників оперативних груп, — коли не можете працювати на повну силу? Де ваші злочини? Чому тюрми не заповнені? Сором, ганьба! Та каудільйо розжене нас, як паскудних котів, коли довідається, що ми дарма хліб їмо. Після таких “повчань” урядовці мчали до своїх відділів, розпікали нижчих чинів, ті теж старалися догодити своїм начальникам. У Деяких місцях щастило влаштувати “інтермедії”, як любив називати Шліссер ганебні провокації в робітничих кварталах Мадрида. Шліссер розквітав у такі дні. Його душа співала, він був на вершині блаженства. Але в останні місяці ніяк не щастило організувати “інтермедію”. Видатних злочинів теж не було. Мабуть, почали старіти поліцейські хорти. Треба декого замінити. Просто соромно перед людьми, перед самим собою. Дрібна крадіжка, бійка десь у пивній. Нічого такого, де б заграла душа… Саме тому Хуано Шліссер нудьгував. Він почав подумувати, чи не викликати знову начальників груп, щоб прочистити їм мозок. Рука міністра вже потяглася до кнопки, але зупинилася на півдорозі. На столі перед Шліссером спалахнув червоний сигнал. Тривога? Що трапилося? Міністр хутко глянув на номер. Охоронний пункт Об’єднаного національного банку. Шліссер радісно потер долоні, включив мікрофон. З динаміка почулося схвильоване дихання, потім нерішучий голос: — Прошу пробачення, сеньйоре Хуано! Вас турбує Камп! — Без передмов, — підігнав його міністр. — Що там трапилося? — Охоронець номер п’ятий, який стоїть у третьому коридорі, недалеко від центрального складу, повідомив, що кілька хвилин тому невідомо звідки біля нього з’явився чоловік. Коли охоронець запропонував йому зупинитися, той підійшов до стіни й зник. — Як зник? — вигукнув міністр. — Зник, і все. — Висловлюйтесь точніше! — розсердився Шліссер. — Куди він зник? — У стіну, — відповів Камп. Міністр стиха вилаявся. — Ваш номер п’ятий просто п’яний! Ви перевіряли його? — Сеньйоре Хуано, — занепокоєно озвався Камп. — Справа серйозніша, ніж може здатися. Те ж саме трапилося з охоронцем, який стоїть у другому коридорі. — А чорт! — не стримався міністр. — Далі, далі! — Одну хвилиночку, — почулося з динаміка. — Зараз. Нове повідомлення… Так, так… Було чутно, як Камп із кимсь говорить, у його голосі звучали нервові нотки. — Ну, що там ще? — вигукнув міністр. — Чого ви шепнетесь? Говоріть швидше! — Шеф! — стривожено відповів Камп. — Охоронець із першого коридору повідомляє, що незнайомець зник у стіні складу з золотим запасом. — А сигналізація! — крикнув міністр. — Чому не працює сигналізація? — Не знаю, — непевно відповів Камп. — Жодного тривожного дзвінка. Це якийсь привид, а не людина. — Привиди не ходять по золото! — обірвав його міністр. — Посильте охорону. Оточіть весь будинок банку. Не випускайте нікого, й не впускайте теж. Я зараз виїжджаю. — Слухаю. Апатичний вираз на обличчі Хуаио Шліссера зник. Губи зібгались у вольову риску, очі засяяли вогниками рішучості. Ого! Це, видно, неабиякий злочинець. Пробрався в підземелля банку Іспанії. Чудесна робота! Якщо вдасться його спіймати, треба поговорити з ним, довідатися про його метод. Таких людей не завадило б мати і в поліції… Тривожні дзвінки сколихнули всю поліцію. За кілька хвилин біля широких сходів темно-сірого будинку міністерства вишикувалась колона чорних швидкохідних машин. Хуано Шліссер впевненим кроком спортсмена спустився з другого поверху, зійшов по сходах до машин. Особистий водій догідливо відчинив перед ним дверцята лімузина. Міністр радісно оглянув довжелезну колону, підморгнув шоферу, який улесливо посміхнувся. — Ну, поїдемо на полювання, Діане? — І добра дичина, шеф? — Напевне… Рушай. Національний банк. Пронизлива сирена сколихнула вулицю Алькала. Колона чорних машин, набираючи швидкість, помчала по місту. Рух на бічних вулицях зупинився. Регулювальники пропускали колону без жодної затримки. За кілька хвилин лімузин міністра зупинився біля присадкуватого жовтого будинку Національного банку, який знаходився на тій же вулиці Алькала. Лава охоронців у сірій уніформі стримувала натовп цікавих перехожих. З чорних машин сипонули полісмени. Шліссер вийшов з лімузина, похмуро оглянув натовп. — Розігнати! Почулася різка команда, але вона потонула в шумі голосів натовпу. Охоронці були безсилі розігнати його. В душі Шліссера прокинувся інстинкт старого поліцейського пса. Ось де нагода організувати “інтермедію”! Ха-ха! Він би зараз всипав їм, чоловік сто відвідало б тюремного хліба. Хай дякують, що тут такий незвичайний випадок у банку. — Вони не слухають! — Підскочив до міністра начальник охорони. — Що накажете? — Залиште поки що. Потім, — кинув міністр і рушив до сходів банку. Полісмени кинулись слідом за шефом. Назустріч Шліссерові йшов товстенький лисий чоловічок. Його вибалушені очі занепокоєно бігали. По обличчю котився рясний піт. Це був Пірено — президент Об’єднаного національного банку. Він простягнув руку з коротенькими пальцями до міністра. — Сеньйоре Хуано! — зарепетував президент. — Я вас благаю, скоріше, скоріше! Міністр енергійно стиснув кулак, підняв його догори. — Порушник тут, у кулаці. Ви ж знаєте, що від мене ніхто не виривався. Ведіть. Пірено рушив через вузькі двері в підземелля. За ним — міністр і десять полісменів, озброєних автоматами. Вузькі коридори вели все глибше й глибше. Шлях освітлювали запилені лампочки, заґратовані товстим почорнілим дротом. Інколи дорогу перегороджували масивні металічні двері. Тоді президент набирав певний номер на диску, і двері відчинялися, підкоряючись умовному сигналу. — Останні двері, — нарешті прошепотів Пірено, оглядаючись. Міністр подав знак. Полісмени насторожилися. Президент тримався рукою за груди, знесилено спираючись на стіну. — Досить сентиментів, — буркнув Хуано Шліссер. — Відчиняйте. Двері безшумно відчинилися. Шліссер рішуче відсторонив президента й перший вступив до складу. За ним шмигнули полісмени. Низьке склепінчасте приміщення, заставлене ящиками та сейфами, було залите яскравим промінням люмінесцентних ламп. Поліцаї зразу побачили порушника. — Руки вгору! — люто загримів міністр. Команда адресувалася високому худорлявому чоловікові, що стояв біля великого ящика з мішками, наповненими золотими пластинками. Чоловік спокійно повернувся. Здавалося, ніби він господарював у себе вдома, і візит непроханих гостей здивував його. Порушник оглянув полісменів, міністра, президента, знизав плечима. На сухому вольовому обличчі промайнула посмішка, великі сірі очі іронічно примружилися. — Руки вгору! — наливаючись кров’ю, повторив Шліссер. Полісмени загрозливо висунули наперед дула автоматів: — У цьому нема потреби, — почувся спокійний голос. — Зброї я не маю. Опору, як бачите, не чиню. — Бидло! — крикнув старший полісмен. — Та ти знаєш, що з тобою говорить сам сеньйор Шліссер! — О! — ніби дражнячись, засміявся порушник. — Я й не знав, що зацікавлю таку високу особу. — Хто ви? — рикнув Шліссер. — Лосс. Алессандро Лосс, якщо це вам що-небудь говорить, — зловтішно відповів злочинець. — Чорт побери, коли я що-небудь розумію. Як ви сюди забралися? Лосс мовчки поглянув униз. Погляди присутніх теж мимоволі ковзнули туди. Біля ніг порушника лежали купи золотих пластинок. Вони були кинуті напризволяще. Що таке? Чому злочинець не бере дорогоцінностей? Схоже на те, ніби він грався ними. Але тоді неясно, для чого він прийшов сюди… Тінь тривоги й неспокою промайнула по обличчю Лосса. Нарешті він махнув рукою, ніби відповідаючи якимось таємним думкам, і рішуче повернувся до міністра. — Чого ви хочете від мене? — запитав спокійно. Запитання було поставлене таким невимушеним тоном, що Шліссер заїкнувся від несподіванки. Він розгублено поглянув на президента, на полісменів і силувано засміявся. Такий зухвалий злочинець зустрічався йому вперше. — Ні, ви чули, сеньйори? Що ми хочемо від нього! Шановний грабіжнику, дорогенький злодію! Я хочу запросити вас до себе в гості, на чашку кави. Я вельми прошу, якщо вам буде завгодно, чорт би вас побрав! — Я згоден, — серйозно відповів Лосс. Поліцаї зареготалися. Президент банку розгублено розвів руками. Шліссер аж потемнів од гніву. Грабіжник рішуче ступив крок уперед між рядами полісменів. Міністрові здалося, ніби Лосс іде не по твердій землі, не по бетону, а по трясовині. Ноги його неначе пружинили. Що таке? Галюцинації чи що? А втім — пусте. Перевтомлені нерви… Лосс почав підніматися по сходах. Шліссер полегшено зітхнув і рушив услід за полісменами, які супроводжували дивного злодія. Небачена зухвалість


Лосс зупинився на сходах, примружився від яскравого проміння сонця. Юрба, ледве стримувана охоронцями, зашуміла. Почулися вигуки обурення і схвалення: — Молодець! — Оце так! Пробрався до центрального складу. Золота голова, такому бути б міністром. — Я на місті уряду ввів би розстріл отаким. Якщо він так легко пробрався в підземні склади, то що говорити про наші будинки. — Сам наїв морду, а мрієш про розстріл інших. Ти думаєш, він поліз до банку від хорошого життя? — А ти не дуже! Сам, видно, з таких!.. Коли хочуть їсти, то йдуть працювати, а не красти. — Ей, хлопче! Розкажи свій секрет — може пригодиться. — І не сором. Такий молодий — поліз красти… Весь цей вихор вигуків ринув на Лосса, але обличчя злочинця залишилося незворушним. Він зверхньо й гордовито оглянув юрбу, владно махнув рукою Шліссеру: — Поїхали. Досить слухати цих горлопанів. Міністра покоробила зухвалість Лосса. Він хотів різко обірвати його, але в якусь частку секунди помітив, що рука злодія зачепила плече полісмена, який стояв поряд, і вільно… саме вільно пройшла крізь нього. Шліссер протер очі, з острахом оглянув постать порушника. — Що за чортовиння? — пробурмотів він. Лосс нетерпляче озирнувся, холодно глянув на міністра. — Чому ви мнетесь? Де ваша машина? Поліцаї з цікавістю подивилися на свого всесильного шефа. Вони ніколи не чули, щоб злочинці так розмовляли з самим міністром. Обурення закипіло в грудях Шліссера, він, ледве стримуючи себе, повернувся до офіцера, щоб дати наказ вгамувати зухвалого грабіжника, але Лосс, підвищивши голос, цинічно додав: — Я не маю часу ждати! Поїхали! Юрба захоплено заревла. їй не доводилося бачити, щоб порушники так вели себе в розмові з представниками закону. Лосс, не звертаючи уваги ні на міністра, ні на полісменів, рушив униз. Коридор поліцаїв спрямовував його до великої чорної машини без жодного вікна, в якій перевозили заарештованих. Лосс, навіть не поглянувши в той бік, зупинився біля лімузина міністра, владно простягнув руку. Поліцаї з якимось острахом розступились і пропустили його. — Ей, ви! Що робите? Його машина там! — почувся різкий голос офіцера. — Можеш сам їхати в ній, — роздратовано одрізав Лосс, сідаючи в лімузин. Знову в юрбі зареготалися, навіть деякі охоронці не стримали посмішки. Шліссер весь горів від люті, але якесь інстинктивне почуття змусило його стриматися. Він владно махнув рукою офіцерові. — Хай сидить. Поїхали. Він полегшено відкинувся на сидіння, позирнув на Лосса, що розташувався поруч. Міністрові здалося, що злочинець вважає себе господарем становища. Звідки це почуття? Лімузин рвонув з місця, набираючи швидкість, за ним рушила валка поліцейських машин. Лосс, напівобернувшись, скоса позирнув на міністра. Обличчя в нього було бліде, тривожне, але очі сміялися. Він мав вигляд людини, яка вирішила перед смертю погуляти як слід або, як кажуть, вмерти з музикою. В злочинцеві — це ясно відчував Шліссер — дивно переплелися спокій і тривога, впевненість і істерія. Це виходило за рамки звичайного, і міністр вагався у виборі санкцій до Лосса. Негайно відправити його до тюрми? Чи, може, везти до себе й самому зайнятися дивним порушником? Сумніви Шліссера перебив сам злодій. Він оглянувся назад, ніби оцінюючи обстановку, і безцеремонно запитав міністра: — Куди ви мене везете? — Не ваше діло! — грубо відповів Шліссер. — Ви, напевне, гадаєте, що заарештували мене? — іронічно примружився Лосс. — Я не гадаю, я зробив це. — Помиляєтесь. Міністр знизав плечима, потім рішуче повернувся до злочинця. — Чому ви фіглярствуєте, Лосс? Хто ви? Що означає ваша дивна поведінка? Лосс тихо засміявся. — А ви все-таки помітили, що моя поведінка дивна? Це добре. Тільки я не фігляр. Ви думали, як я проник у підземелля? Чому не працювала сигналізація? Як сталося, що найскладніші механізми залишилися непошкодженими, а я опинився біля золотого запасу? — Я дізнаюся про це! — гостро відрізав Шліссер. — Ви забуваєте, з ким маєте справу! — Чув! — запевнив Лосс. — Слава про вас іде по всій Іспанії. Але не валяйте дурня, сеньйоре Хуано. — Як ви смієте! — скипів Шліссер. — Не кип’ятіться… Ви нічого не взнаєте, якщо я сам цього не захочу. Я поїхав з вами лише тому, що сам побажав цього. Отже, якщо хочете говорити — то тільки у вашому кабінеті, наодинці… Два різних почуття боролися в душі Шліссера. Одне — виховане довголітньою поліцейською службою — вимагало негайно покарати негідника, який ображає шефа поліції недостойними словами, а друге — нез’ясовне, незрозуміле — підказувало, що потрібно зачекати, закликало не поспішати з висновками. — Чого ж ви хочете від мене? — грубо запитав міністр. — Я скажу це в кабінеті. Лімузин міністра, а за ним і колона поліцейських машин уже під’їжджали до тюрми — велетенської похмурої будівлі на півночі Мадрида. Шліссер натиснув кнопку дзвінка, стиха сказав у мікрофон: — До міністерства. Швидко! Шофер здивовано озирнувся, але мовчки виконав наказ. Колона круто розвернулася і помчала назад. Лосс задоволено всміхнувся. — Запам’ятайте, — багатозначно сказав Шліссер, — що я буду слухати тільки серйозні речі. — Якраз я це й мав на увазі, — озвався Лосс. Лімузин знову виїхав на вулицю Алькала й незабаром зупинився біля міністерства. Відчинилися дверцята. Лосс першим вискочив із машини. Кілька полісменів охопили його кільцем, приготували зброю. — Залиште його, — кинув міністр. — Він піде зі мною. Здивовані поліцаї розступилися. Вони отетеріло спостерігали, як сам міністр поліції, всемогутній Шліссер поряд із злочинцем підіймався до своєї резиденції. Біля входу він зупинився, гучно крикнув офіцерові: — Залиште посилену охорону! Розставте пости в коридорах… Щоб миша не пробігла! Лосс знову насмішкувато поглянув на Шліссера, але промовчав. Він пройшов за міністром по коридору і вступив до широченного кабінету. Шліссер зупинився біля стола, жестом показав на стілець. — Я не буду сідати, — заперечливо хитнув головою Лосс. — Сідайте й слухайте… І знову хвиля роздратування прокотилася в грудях міністра. Він розгнівано блиснув очима на злочинця і прохрипів: — Моє терпіння і м’якосердечність… — Залиште при собі вашу м’якосердечність! — одрубав Лосс. — Уся країна знає її. Зрозумійте, що звичайний злочинець не говорив би з вами таким топом. Постарайтеся зрозуміти це й не перебивати мене. Різко відчинилися двері кабінету. На порозі з’явився сухорлявий чоловік. Лосс, побачивши його, потемнів. Він пізнав заступника міністра Коммеса. В кабінеті запанувала напружена тиша. Шліссер здивовано Дивився на Лосса й Коммеса, і не міг зрозуміти, що спільного є між цими двома зовсім різними людьми. А в пам’яті Алессандро блискавично відновилися страшні картини нелюдського катування в тюрмі Санта-Пенья. Ось ніби зараз відчуваються нестерпні удари, смертельний тиск “льолі”. Жадоба помсти, найстрашнішої розплати спалахнула в серці Лосса. — Лосс?! — вражено скрикнув Коммес. — Сеньйоре Мігуель! Звідки ви знаєте цю людину? — здивовано запитав Шліссер. — Свята Маріє! Та це ж в’язень із тюрми Санта-Пенья! Він був причетний до втечі Моріса Потра, пам’ятаєте? — Он як, — протягнув міністр. — Цікава пташка. — Але не в тому справа, — схвильовано вів далі Коммес. — Ще при мені цей самий Лосс помер… — Помер? — заїкнувся Шліссер. — Так. — Ви скажіть краще — був убитий, — суворо вставив Лосс. — З вашої ласки. — Не має значення. Мене дивує інше. Як він міг залишитися живим? Або в тюрмі вся адміністрація продажна, або це… чудо! — Що ви скажете на це, Лосс? — гримнув Шліссер, підходячи впритул до злочинця. — Нічого, — зневажливо відповів Лосс. — Накажіть сеньйорові Коммесу вийти геть! Я буду говорити тільки з вами. — Мерзотнику! — крикнув Коммес. — Ти забув мій урок у Санта-Пенья? — Я нічого не забув, — прошипів Лосс, з ненавистю блискаючи очима. — Я постараюсь ніколи не забути його. Але ви забуваєте, що я привид, я вийшов з того світу. Він ступив крок до заступника міністра. Той зблід, злякано відступив. Алессандро засміявся. — Сеньйоре Мігуель, — рішуче втрутився Шліссер. — Я прошу вас, вийдіть на кілька хвилин. Справа дуже серйозна… — Сеньйоре Хуано… — Я прошу вас. Коммес знизав плечима, ображено засопів і демонстративно вийшов із кабінету. — Так он ви яка штучка, — протягнув Шліссер, гостро дивлячись на Лосса. — Рецидивіст-злодій, втікач, каторжник… Окрім того, зв’язаний із небезпечним політичним злочинцем Морісом Потром. Послухайте. Я вимагаю припинити ваші вибрики, цей непристойний фарс, що ви розігруєте переді мною, і говорити відверто… Я визнаю, що ви незвичайний злочинець — у підземелля проникнути так просто не всякий зможе — але мій обов’язок… — Ваш обов’язок, — рішуче обірвав його Лосс, — вислухати мене. Я не маю часу й бажання полемізувати з вами. Міністр обтер чоло великою картатою хусткою. Чортзна-що таке. Треба замкнути цього зухвальця в камеру, а він розпатякує з ним, та ще й вислуховує недостойні слова. Лосс зрушив з місця і почав міряти кабінет із кутка в куток, по діагоналі. Міністр роздратовано спостерігав за ним. Довго буде продовжуватися ця комедія? Нарешті Алессандро зупинився і повільно, ніби обмірковуючи кожну фразу, почав говорити: — З точки зору закону я не злочинець, сеньйоре Шліссер. Не обурюйтесь, не перебивайте мене, якщо хочете, щоб все швидко скінчилося. Закон нічого не може зробити мені, значить, він не має до мене ніякого відношення… — Що ви хочете сказати? — нетерпляче запитав міністр. — Говоріть ясніше. — Зараз. Я поясню… Що у вас там? — показав Лосс на стіну. — Кабінет Коммеса. — Ага. А там? — Теж мій заступник. — Чудесно. Його там немає зараз? — Нема. Але що ви хочете робити? Слова завмерли на устах міністра. Те, що трапилося, перевершувало всяку вигадку, не вкладалось у свідомості. Лосс швидко підійшов до стіни кабінету, простягнув руку. Шліссер побачив, як рука злочинця легко проникла в стіну. Створювалося враження, ніби в Лосса обрубок руки, який він притулив до панелі. Міністр завмер з відкритим ротом. Обличчя порушника засяяло торжеством, коли він помітив той вираз розгубленості. — Бачите! — вигукнув він. — Стіна не чинить мені ніякої перешкоди. Дивіться тепер… Я повністю зникаю з вашого кабінету. І справді, Лосс зник. Шліссер злякано протер очі. Чари? Гіпноз? Що робити? Його рука мимоволі потяглася до дзвінка тривоги, але від стіни пролунав насмішкуватий голос: — Не треба тривоги. Я не збираюся втікати. Лосс знову з’явився в кабінеті. Він ніби виріс із стіни. Шліссер нервово хихикнув, потім опанував себе і роздратовано крикнув: — То говоріть же, в чому справа, чорт побери! Лосс ступив кілька кроків до столу, зупинився проти міністра. На його обличчі виступили від збудження червоні плями, в очах фали іскорки безумства. — Слухайте, сеньйоре Шліссер! Те, що ви бачили, не гіпноз, не фокус. Це реальний факт. Я можу вільно проникати крізь тверду речовину. Таким же чином я пробрався до золотого запасу Національного банку. Тепер ви зрозуміли? Міністр нервово засовався в кріслі. — Я розумію не більше, ніж раніше, Лосс. Ну, гаразд, хай буде так. Ви проникаєте крізь тверду речовину, але як ви робите це? — Це вже інше питання, — засміявся Лосс. — Що стосується наукового боку справи, то ми поки що його не чіпатимемо. Я хотів би, щоб ви зрозуміли одне — закон безсилий проти мене. — Отже… — отетеріло озвався міністр, відкидаючись в кріслі.  



 

— Отже, я можу безкарно зробити все, що мені заманеться. — Байки! — вигукнув Шліссер. — Фантастика! — Думайте, як вам завгодно, — сухо сказав Лосс. — Факти переконають вас. — Чому ж ви тоді пішли за мною? Для чого приїхали сюди? Навіщо ця розмова з представником закону, якщо ви не будете рахуватися з ним? — Дуже просто. Я сам хотів говорити з вами. Я пробрався в підземелля банку не стільки з конкретною метою пограбувати склад, скільки для перевірки своєї здатності. Адже охорона банку — це найдосконаліше, що ви придумали. Чи не так? Але, коли з’явилися ви із своїми хортами… Не ображайтесь… То в мене з’явилась думка… — Ну? — З’явилася думка систематизувати свої дії. А для цього треба ввійти в контакт із законом. Коротше — я пропоную вам спілку… — Спілку? — Саме так. І я буду диктувати вам свої умови, а не ви. Зрозумійте — ніхто й ніщо не пошкодить мене, а я… — У Лосса перехопило подих, сірі очі тріумфально заблищали. — Я можу проникнути куди завгодно, коли завгодно й зробити з будь-якою людиною, що мені заманеться. Лосс стиснув кулак, підніс його догори. В цю хвилину він був втіленням маніакальності. Шліссер ясно зрозумів, що в словах злочинця є багато правди й що сила, яку чудом чи з допомогою науки одержав Лосс, може обернутися в страшне руйнівне зло. Під черепом міністра закрутилися важкі, неповороткі думки. Шліссер не звик думати, за нього це робили інші, але тепер ситуація була настільки складною, що вимагала негайного рішення. Адже йшлося про справу державного значення. — Говоріть ясніше, — буркнув міністр, скоса поглядаючи на Лосса, який, захопившись, знову хрестив кімнату з кутка в куток. — Гарантуйте мені захист закону. Це мені потрібно більше для морального заспокоєння. Я не буду зловживати своєю силою. Мені потрібно не так вже й багато. Вам я обіцяю необмежені суми в будь-який час… Адже ви теж не проти жити більш широко! Га? — Як ви смієте? — заревів Шліссер, схоплюючись з крісла. — Не вдавайте з себе праведника, — злісно прошипів Лосс. — Не перебивайте мене, а слухайте й згоджуйтесь. А ні — то я знайду інші шляхи… А втім… це дрібниця. В мене більш широкі плани. Якщо у вас є воля — я пропоную вам блискуче майбутнє. Хочете спілку між нами двома? — Між нами двома? — заїкнувся міністр. — Що ви маєте на увазі? — Слухайте! Ви тримаєте в руках поліцейський апарат. Правда, ви служите каудільйо. Але що вам заважає плюнути на нього? — Що? — Не треба істерик, сеньйоре Шліссер. Я знаю вашу відданість каудільйо, але все-таки своя шкура вам дорожча. Уявіть собі таку картину… Лосс замріяно подививсь у вікно. Він ніби бачив там щось і малював те, що бачив, словами: — Одного разу каудільйо летить до біса. Не перебивайте мене, не корчте гримас. Каудільйо летить у тартарари. Вся його система також. Як це станеться? Скажу. Ви допомагаєте мені, я вибираю собі групу хороших хлопців, роблю їх привидами. Для нас не буде кордонів. Для нас не буде будинків, куди б ми не могли проникнути, схованок, які не можна було б відкрити, людей, які могли б противитися нашій волі. Вся країна буде під нашим контролем. Я очолю Іспанію, а ви… якщо проявите державну мудрість тепер, будете моїм помічником. Очевидно, слова Лосса захопили й Шліссера, бо він уже не кривився гнівно, не висловлював свого обурення. — Але й це ще не все, — гримів Лосс. — Секрет, яким я володію, дасть нам набагато більше, а саме — владу над світом, якщо ви хочете знати. Це — невразливі солдати, поліцаї, що тримають у покорі всіх, це військо, яке тріумфальним маршем іде по Землі, й ніщо не може зупинити його. У міністра за плечима пройшов холодок приємного хвилювання. Справді, які неймовірні, казкові перспективи. Армія, що не втрачає жодного солдата під шквалом бомб і снарядів, солдати, що примарами йдуть через будь-які укріплення і перемагають в сотні, в тисячі разів сильнішого ворога. Це вже не ті “інтермедії”, що він їх організовує в робітничих кварталах. Це — світова арена, це влада над країною, над континентом! Варто задуматися над цим… — Ну, що ви скажете? Шліссер здригнувся, отямився від враження, навіяного маніакальною розповіддю Лосса. Що робити? Мрії мріями, а зараз він мусить вирішити дуже відповідальне питання. Добре, коли заміри Лосса реальні. А якщо все це виявиться фікцією, нездійсненною мрією? Тоді Шліссер, ставши на бік злочинця, втратить усе: становище, кар’єру, життя. — Гаразд, — з-під лоба дивлячись па Лосса, повільно промовив міністр. — Допустимо, я згодний. Але ж мені треба подумати, порадитися. — Ніяких порад, — рішуче заперечив Алессандро. — Ніхто не повинен знати про це. Вирішуйте самі. Якщо не згодитесь — я знайду інші шляхи, а ви втратите все. — Але ж де знайти вас? Де ви живете? — Нема дурних. Цього я вам не скажу. Завтра о шостій я буду тут, щоб домовитись остаточно. А тепер — я зникаю. Лосс повернувся спиною до міністра й ступив кілька кроків до стіни. — Зачекайте! Одну хвилинку! — крикнув Шліссер, простягаючи руки. — Що таке? — незадоволено повернувся Лосс. — Адже я сказав — завтра о шостій. Ви маєте досить часу, щоб обміркувати мою пропозицію. — Ви забуваєте про те, що я чиновник поліції! — обурено крикнув Шліссер. — Вас заарештували в підвалах Національного банку як грабіжника. Вийде так, ніби я відпускаю арештанта прямо зі свого кабінету без слідства й суду. Каудільйо не давав мені таких повноважень. — Та зрозумійте ж, що я не прошу їх ні у вас, ні в каудільйо, — зневажливо кинув Лосс. — Зачекайте… — Я сказав. Ждіть мене завтра. Лосс наблизився до стіни, зробив рішучий крок прямо в неї. Розгублений міністр бачив, як у панелі зникла права нога злочинця, потім груди, весь тулуб. Потім зі стіни висунулася голова Лосса. Він підморгнув Шліссерові, помахав рукою. — Сподіваюсь, ви приймете вірне рішення, — почувся насмішкуватий голос. Потім усе зникло. Шліссер отетеріло озирнувся. Може, все це приснилось? Хіба таке можливе в дійсності? Підняти тривогу? А чи не засміють його або, не дай бог, каудільйо вижене з роботи, як старого собаку, що втратив нюх. Кілька хвилин міністр сидів непорушно, дивлячись із тупим подивом на стіну, в якій тільки що зникла людина. Де вірний вихід? Ждати домовленого часу? Поставити себе на одні терези з порушником закону? Чи вжити рішучих заходів і розкрити самому секрет Лосса? Міністр більше не вагався. Він випростався, сильно вдарив кулаком по столу. — Ні, по-твоєму не буде! Його рука рішуче потяглася до пульта сигналізації, надривні сирени тривоги підняли на ноги все міністерство.
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка