Крізь ворота смертіХмара з моряЧудесна мрія МорісаМоріс зникаєСуперечка в темрявіДопит у "льолі"Крізь ворота смерті



Сторінка5/6
Дата конвертації06.03.2016
Розмір1.23 Mb.
1   2   3   4   5   6
Агентуру пущено в хід


На порозі кабінету з’явилася висока постать Коммеса. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але, побачивши, що міністр сам, розгублено завмер з піднятою рукою. Шліссер підскочив до нього й загримів, жестикулюючи: — Оточіть міністерство поліцаями так, щоб муха не пролетіла. Тільки що з мого кабінету втік оцей ваш… Лосс. — Як втік? — скрикнув Коммес. — Куди? Що він, зрештою, дух чи що? — Не знаю, — роздратовано одрізав Шліссер. — Хто б він не був — схопіть його, затримайте! — А якщо… — А якщо він буде боронитися — вбийте його! Це дуже небезпечний злочинець. — Я ж говорив вам. — Дійте. — Слухаю. Коммес вибіг з кабінету. В коридорах загупали кроки. Міністр підійшов до вікна, підняв штору. Сонячний промінь навскіс увірвався до приміщення. В золотому потоці затанцювали блискучі пилинки. Шліссер відчинив вікно, глянув униз. Рух на вулиці Алькала був припинений, поліція оточила будинок міністерства суцільним кільцем. — Брехня, — пробурмотів міністр. — 3 моїх рук не втечеш — чи привид ти, чи нормальна людина. На столі задзеленчав дзвінок, спалахнув червоний сигнал. Шліссер похапцем підійшов до пульта, ввімкнув динамік. — Повідомляю, що злочинець з’явився раптом біля глухої стіни міністерства, — прозвучав голос офіцера, командира оперативної групи. — Він повністю ігнорує наші накази. — Стріляйте, чорт візьми! — крикнув Шліссер. — Схопіть його, або вбийте! — Слухаю! Голос замовк. Минуло кілька тягучих хвилин. Міністр нервово підійшов до вікна, потім знову наблизився до столу. Прокляття! Життя текло спокійно й розмірено, а тут раптом з’явився якийсь авантюрист і завдав одразу стільки мороки… У динаміку почулося хрипке дихання офіцера, потім схвильований голос: — Сеньйоре Хуано! Трапилося щось неприродне, незрозуміле! — Ну що, що там таке? — Наші люди почали переслідувати злочинця. Він через прохідний двір хотів вискочити на сусідній бульвар. Поліція закрила цей вихід. Тоді він спокійно пішов прямо на них і… Голос офіцера затремтів. Було чути, як цокотять його зуби. — Ви солдат чи баба? — люто заревів міністр. — Чому розкисли? Говоріть, що трапилося! — Пробачте, сеньйоре Хуано, — пробелькотів офіцер. — Якби ви побачили таке, то невідомо, як реагували. — Коротше, чорт би вас забрав, — аж задихнувся від люті Шліссер. Шия в нього побагровіла, нервово засмикалась щока. — Злочинець наблизився до полісменів, — доповідав офіцер, — і вони накинулися на нього, щоб схопити. Та це було схоже на те, ніби люди наскочили на привида… — Що ви хочете цим сказати? — Злочинець вільно пройшов крізь лаву людей, ніби він був із повітря. Це якась містика. Люди злякалися і розбіглись… Я сам бачив, як злочинець ішов і сміявся. — І що зробили ви? — Я дав наказ стріляти, — твердо відповів офіцер. — Злочинець якраз переходив через пустинний сквер. Там нікого не було. — Ну й що? — Жодна куля не вразила його, хоч стріляли з автоматів п’ятнадцять чоловік. Або ця людина з повітря, або це дух, привид. Таке видовище доконало моїх людей. Деякі, не звертаючи уваги на мої накази, побігли назад. — Не дивно, коли сам командир такий, — злісно сплюнув Шліссер. Офіцер ображено засопів, хвилину помовчав. — Досить вам! — гримнув міністр. — Ображатись не час! Що ви зробили далі? — Нічого. Ми бачили, як злочинець кинувся на майдан Пуерта-дель-Соль. На нього на повному ходу наскочила машина. Водій з переляку крутнув убік і врізався в магазин парфумів. Там почалася пожежа. Є жертви… — А злочинець? — Залишився неушкодженим. Він зник па тому боці майдану. Я не зміг примусити полісменів переслідувати такого незвичайного злочинця. Та й сам я готовий твердити, що це не звичайна людина. — Ви дурень і кретин! Випустити такого злочинця з рук! Та я вас… — Сеньйоре Хуано! — неввічливо перервав шефа офіцер. — Пробачте, але ви не дослухали до кінця. Три мої агенти весь час непомітно переслідують порушника. Я вважав, що краще буде дізнатися, де живе цей Лосс, або його товариші, співучасники… — Ах, так! Ну це інше діло! Правильно! — Радий служити каудільйо і вам! — Повідомте мене, як буде посуватись переслідування. Негайно, як тільки дізнаєтесь про щось цікаве. Людей відведіть назад. Репортерам — ні слова. — Слухаю. Шліссер вимкнув динамік, сів у крісло, замислився. Йому стало ясно, що звичайними методами з Лоссом не впораєшся. Значить, це справді не якийсь там фокус чи гіпноз, а надзвичайний винахід. Треба було приймати рішення, доки справа не дійшла до таємної поліції і фаланги. Є два шляхи — умова з самим Лоссом або оволодіння винаходом за допомогою хитрощів. Але з чого почати?.. Щаслива думка майнула в свідомості міністра. Треба дізнатися про все, що зв’язане з цим “привидом”. Хто його дружина, батьки, товариші? Може, розгадка криється не в ньому самому? Міністр бадьоро потер руки. Треба діяти. Найпростіше — це знищити Лосса і все, що хтось там винайшов. Тоді життя знову увійде в спокійне русло. Але інша думка розтривожила душу Шліссера, розбудила заснулі почуття. Це була жадоба слави, незвичайних пригод, бажання піднятися над іншими… Ідея, яку висунув Лосс, грандіозна. Невразлива армія, армія привидів. Світ падає перед волею цієї армії. І далі… Далі думка міністра не сягала. Але й цього було досить. У рожевому тумані мрій вимальовувалась власна постать в ореолі слави, в розкішному мундирі великого… Цур, цур! Щоб не зурочити! Хай доля сама веде туди, куди боїться заглянути думка. Якщо навіть передати винахід каудільйо, то й тоді держава не забуде його послуги. Адже препарат може перевернути світ. Тільки б не допустити, щоб Лосс порозумівся з ким-небудь іншим. Він може добратися до таємної поліції, навіть до каудільйо. Ні, ні! Ні в якому разі! Тільки оволодіти винаходом самому або знищити цього авантюриста. Сигнал. Знову офіцер оперативної групи. Що там? — Поздоровте мене, сеньйоре Хуано! — радісно пролунав голос офіцера в динаміку. — Злочинець у нас в руках! — Як в руках? — стрепенувся Шліссер. — Ми знайшли його кубло. Агенти переслідували його весь час. Він не помічав їх. Два рази злочинець сідав до тролейбусів, пішки перейшов міст через Мансанарес. Потім він попрямував до котеджів понад парком Каса-де-Кампо. — Чудесно. І що далі? — Він зайшов до котеджа, який належить відомому фізику професору Тенку. — Ну? — От і все. Злочинець більше не з’являвся. Професора дома, очевидно, нема. За останніми відомостями, він нібито в місті… — Досить. Дякую, — похвалив офіцера Шліссер. — Ви заслужили нагороду й одержите її. Тримайте агентуру. Слідкуйте за будинком безперервно. — Слухаю, сеньйоре Хуано. Міністр енергійно підсунувся до столу поближче, натиснув кнопку. На пульті заблимали різноколірні цифри. Агенти були на місцях. Шліссер схилився до мікрофона, тихо, але чітко промовив: — Коммес! Виконуйте негайно. Всі відомості про професора Тенка, Алессандро Лосса, Моріса Потра. Родичі, знайомі, друзі, робота, звички, біографія. До восьмої години вечора, тобто через три години, доповісти мені. Міністру ніхто не відповів. Вогняні цифри на пульті погасли, але Шліссер знав, що з цієї секунди десятки агентів підіймуть на ноги працівників довідкових бюро, штатів периферійних відділень поліції, адміністративні органи по реєстрації народжень, шлюбів, смертей. До вечора міністр буде знати про Тенка більше, ніж той сам про себе. Шліссер глянув на годинник. Було чверть на шосту. Час обідати. Він вийшов у коридор, незадоволено скривився. Біля кожних дверей стояв вартовий, всі вони мали насторожений, непевний вигляд, ніби ждали несподіваного нападу. — Чортзна-що! — стиха вилаявся міністр. — Якого страху нагнав цей Лосс. Бріммес! З-за першого повороту коридору з’явився черговий офіцер, виструнчився перед шефом. — Відпустіть людей. Не потрібно посиленої охорони. — Слухаю. — Що чути в місті? — На жаль, в газети проникли повідомлення про злочинця. Візьміть, прочитайте самі. Офіцер подав газету “Інформасьонес”. Міністрові зразу кинулися в очі велетенські заголовки: НАДЗВИЧАЙНЕ ЯВИЩЕ НАШОГО ВІКУ! Людина-привид на вулицях Мадрида! Потім повідомлялося про те, що на майдані Пуерта-дель-Соль з’явилася людина, переслідувана поліцією. На неї наскочила машина, але не заподіяла ніякої шкоди. Машина розбилася, шофер поранений, загинув один пасажир. Постріли також не вражали тіла людини-привида… Газета сподівається, що вчені дадуть пояснення загадкового явища. Шліссер полегшено зітхнув. Слава богу, газетярі більше нічого не пронюхали. Треба діяти якнайшвидше. Він кивнув офіцерові. — Від мого імені скличте прес-конференцію. Повідомте, що стаття в “Інформасьонес” — абсурд і фальсифікація. Ніякої людини-привида нема. — Але ж… — хотів щось сказати офіцер. — Ніяких “але” Знаю, що завтра або післязавтра знову з’являться такі інформації, але нам потрібно, щоб сьогодні пристрасті згасли. Розумієте? — Слухаю! — Виконуйте. Міністр важко повернувся і пішов до виходу. Події подіями, а пообідати треба. О сьомій годині вечора Шліссер повернувся до резиденції. Його чекав начальник таємної служби Бурс — маленький, круглий чоловічок з лисячими очицями. — Сеньйоре Хуано, — сказав він. — Ваше завдання виконано! — Чудесно, — потер долоні Шліссер. — Прошу… Міністр і Бурс пройшли в кабінет. Шліссер важко плюхнувся в крісло. Начальник таємної служби поклав перед ним листок і завмер з улесливою посмішкою. — Так, так, — бурмотів Шліссер, пробігаючи очима надрукований текст донесення. — Професор Тенк… Шістдесяти років. Цікаво. Алессандро Лосс. Двадцяти дев’яти років. Хм… Виглядає на більше. Судився за крадіжку, десять років каторги. Тікав. Судився спеціальною колегією… Санта-Пенья. Вмер від запалення легенів… Ідіоти! А далі… Невідомо звідки з’явився знову… Хм. Невідомо звідки! Ну а це що? Ага. Моріс Потр! Ну, цього голубчика ми знаємо… О, я так і знав… Виявляється, він був асистентом у професора Тенка, окрім того займався політичною діяльністю, спрямованою на повалення влади каудильйо. Це відомо. Пощастило довідатися, що професор Тенк працював разом із Потром над невідомими проблемами… Шліссер відкинувся назад і зареготав, аж сльози виступили на очах. Витершись хустиною, він зневажливо ткнув листок Бурсу під ніс. — Це ваші Холмси, Бурс? Нездари! Ви тільки прочитайте. Пощастило довідатися, що Тенк працював невідомо над чим. Нічого не взнали, й раді. Кроти, сліпі кроти! Що тут далі? Ага, оце щось нове. Давно працював в університеті, за молодих років займався проблемами оптики, ядерної фізики й проникливості твердої речовини… Що? Проникливості? — Ну, це вже нецікаво, — озвався Бурс. — Головне те, що Потра нема, він зник, виїхав за кордон. Лосс має дружину, вона живе недалеко, в Аравака… Міністр іронічно посміхнувся. Нікчема! Він нічого не розуміє. Якраз оця фраза — найважливіша. Працював над проникливістю твердої речовини. — Ви помиляєтесь, Бурс. Це якраз те, що я хотів знати, оця невинна фраза. Бурс заблимав голими повіками, розвів руками. — Слухайте мене уважно, — сказав міністр. — Негайно послати агентів до Тенка. Заарештувати його й Лосса. Будинок оточіть. І щоб жодний папірець або прилад не зник з лабораторії. Чуєте? Жодний! Полювання за привидом


Відчував себе Лосс не так бадьоро, як він це вдавав при розмові з міністром поліції. Для цього було безліч причин. Уже вийшовши з кабінету Шліссера, Алессандро зрозумів, що він зопалу зайшов надто далеко, що на цьому слизькому шляху його підстерігає страшна катастрофа. Ще трохи — і він опиниться перед проваллям! Але тепер Лосс намагався не думати про наслідки своєї авантюри, не аналізувати те, що він натворив. Він хотів тільки одного — будь-що вирватися з кільця поліцаїв і спочити від страшного, нелюдського напруження всього організму. Лосс проник крізь стіну й опинився на тротуарі вузенької вулички за міністерством. Його зразу ж помітили. Кілька полісменів помчали назустріч. Залунали крики, різка команда. Алессандро перебіг вулицю. Куди податися? Йти прямо на стіну? Він потрапить усередину квартир, заблудиться, витратить багато часу. Ага! Ось недалеко прохідний двір. Туди! Лосс прожогом кинувся в чорний отвір. Піт котився градом по обличчю, ноги підгиналися. — Стій! Будемо стріляти! — прозвучала ззаду команда. Лосс ие обернувся. — Можеш стріляти, скільки влізе, — зловтішно прошепотів він на ходу. Раптом попереду з’явилися постаті. Вони були в поліцейській формі, з автоматами. Шлях відрізано. Тоді Алессандро стишив біг, перейшов на розмірений крок. Полісмени, побачивши це, підняли зброю, вишикувалися густою лавою. Але втікач несхитно йшов прямо на них. — Схопити його! — почувся різкий голос офіцера позаду. Кілька поліцаїв накинулося на Лосса, капрал приготував наручники. — Тепер уже не втече! — переможно крикнув він. Але торжествувати було рано. Руки переслідувачів не відчули ніякого опору. Вони вільно пройшли в тіло Лосса й зіткнулися десь всередині. Злочинець пройшов через гурт полісменів, ніби вони не існували зовсім, і продовжував свій шлях. Крики жаху й здивування залунали навкруги. Деякі поліцаї покидали зброю. — Привид! Привид! — лунало позаду. Лосс прискорив крок. Швидше, швидше від цих нажаханих людей, до спокійного місця, де можна було б розібратися в складних незвичайних обставинах! Проклятий Шліссер! Він не захотів прийняти його пропозиції. Або не вірить, або хоче вислужитись перед каудільйо. Вийшло по-дуриому. З ким хотів укласти спілку? З катом? Даремна надія! Ось його відповідь — орда переслідувачів, постріли ззаду… О, якби вийти з цієї веремії! Він уже не буде шукати спілки з такими нікчемами, як Шліссер. Чому б не поговорити з професором… Довести йому, що шлях до влади — найвірніший шлях. Переконати його, що треба пустити винахід у дію. І найголовніше… щоб він допоміг звільнитися від неймовірного тягаря проникливості. Як він не подумав про це? Чому поспішив? Провулок вивів до невеликого сквера. З горішніх поверхів навколишніх будинків виглядали зацікавлені лиця обивателів. Далеко позаду почулася команда. — Плі! Заторохтіли автомати. Лосс напружив всю силу волі. Проникливість! Хай буде повна проникливість! Спокійно. Кулі летять з такою швидкістю, що можуть пошкодити організм навіть проникливої людини. Втікач ясно чув, як навколо свистіли смертоносні джмелі, навіть відчував, як багато з них, не завдаючи ніякої шкоди, прошивали його тіло. Алессандро зупинився, повернувся обличчям до переслідувачів. Вони були зовсім поряд. Майже в упор на нього дивилося десять автоматних стволів. Вони виригали смерть. Лосс, заклавши руки в кишені, стояв і презирливо реготався. Цього не могли витримати напружені нерви поліцаїв. Кілька чоловік зі стогоном побігли назад. Постріли вщухли. Обличчя нагорі позникали. Така розвага припала жителям будинку не до смаку. Лосс знову кинувся бігти. За сквериком видно було майдан. Що це? Ага, Пуерта-дель-Соль. Але ж він біжить У протилежний бік. Треба заплутати сліди й повертати назад… Спереду вир машин. Це якраз те, що потрібно. Тут можна відірватися від погоні. А потім швидше додому… Лосс відчував, що його нерви скоро не витримають надлюдського випробування. О, якби професор зрозумів! Якби він допоміг Алессандро! Лосс пояснить усе, Тенк зрозуміє… І тоді не зайцем стане Алессандро, як от тепер, а господарем над країною. От тільки цього Тенку не треба говорити… Лосс стрімголов кинувся на майдан. Він бачив, як прямо на нього мчить машина, чув тривожні сигнали, помітив розгублене обличчя шофера. Байдуже. Все буде гаразд. Тільки викликати бажання… Препарат Тенка діяв бездоганно. Машина з ходу налетіла на Алессандро й крутнула вбік. Лосс поточився, але не впав, йому здалося, ніби всередині його тіла пройшов тугий вітер, що лоскотав кожну клітину, кожен нерв. Машина врізалася в сусідній магазин. Спалахнуло полум’я. Хтось одчайдушно закричав. Збігалася юрба. Скориставшись цим, Лосс пересік майдан, оббіг його й, повернувши назад, шмигнув у вузеньку вулицю. Він не бачив, як на солідній відстані за ним стежили якісь люди. Лосс перейшов на повільний крок. Треба заспокоїтися, щоб перехожі нічого не помітили. Здається, переслідувачі відстали.  



 

Алессандро вскочив до тролейбуса, що йшов у бік вокзалу, потім пересів ще на один. Зійшовши біля моста через Мансанарес, він перебрався на протилежний берег і опинився в передмісті. Ще метрів п’ятсот — і все. Недалеко особняк професора. Лосс проник крізь паркан, прокрався густим садом. Вискочив на вуличку, яка розділяла розкішні сади й вілли багатіїв. Кругом — ні душі. Ось, нарешті, садиба професора. На флюгері будинку горить зелена зірка — символ життя. Лосс пробрався через залізний частокіл і опинився під високим каштаном. Алессандро поправив зім’яті штани, пригладив волосся. Потім на мить заплющив очі. Як він втомився. Хоч би одну хвилинку поспати… Поспати… В ту ж мить Лосс відчув, як невблаганна сила тягне його вниз. Він, скрикнувши, розплющив очі. Що це таке? Його ноги по кісточки поринули в землю. Це щось непередбачене. Як жахливо! Алессандро хутко висмикнув ноги з землі й схопився руками за стовбур каштана, похолонувши від страху, ганебного тваринного страху… Ось воно що! Кінець! Мозок не контролює тіла, й радонат діє самостійно. Лосс уже не зможе заснути, доки не стане нормальною людиною, доки не взнає секрету антипрепарата. Чому він раніше не подумав про це? Чому не передбачив того невблаганного, що тепер насувається? Його захопила маніакальна, дивовижна ідея всемогутності, всепроникливості. Ну, що ж, радій тепер, торжествуй!.. Скоріше в будинок. Може, йому вдасться ще зарадити лихові. Лосс вибіг по вузьких сходах до дверей. Набрав умовну цифру на клавіатурі замка. Двері тихо розчинилися. Увійшовши, Алессандро збагнув, що можна було б проникнути прямо крізь стіну. А втім, яке це має значення тепер… Кроки Лосса відгукнулися луною в коридорі. Чи дома вчений? З кабінету не долинає ні звука. Професора, мабуть, немає. Це навіть краще! Треба поспішати. Ось лабораторія. Тут — або порятунок, або розчарування. Алессандро кинувся до заповітної шафи. Чорний циліндр із тим злощасним препаратом стоїть на місці. Може, професор створив і антипрепарат? Може, йому вдасться зараз повернути нормальний стан? Похапцем переглянувши десятки посудин дивовижної форми, які були заповнені складними радіоактивними розчинами, Алессандро втомлено опустив руки. Нема! Нічого такого нема! І рятунку теж. Треба ждати професора. А може… Може, проникнути в сейф? Там папери з розрахунками, формулами… Він зуміє прочитати їх. Ось сейф. Там темно, але можна ввімкнути освітлення. Кнопка поряд. Лосс натиснув на неї. Тіло вгиналося, ніби воно було зроблене з воску. Алессандро ще раз переконався, що неспроможний керувати станом проникливості. Спокійніше, хай утихомиряться розбурхані нерви. Алессандро зосередив волю, проник крізь металічні дверці в сейф до половини. Ноги його були ззовні. На середній поличці Лосс побачив акуратно розкладені листи ватману. На верхньому красувалася чітка фраза: АНТИРАДОНАТ Основна формула Серце Алессандро затанцювало від радості. Антирадонат! Та це ж те, що йому потрібно! Тепер можна створити препарат навіть без професора. Лосс хутко прочитав складні формули. Звична пам’ять відкладала їх в необхідній послідовності. Боже! Як просто! Геніально! Але ж технологія. Треба знати процес підготовки… Раптом за спиною Лосса почувся шум. Він похапцем виліз із сейфа й злякано обернувся. По коридору хтось ішов. Двері лабораторії рвучко відчинилися — на порозі з’явився професор Тенк. Його обличчя було злим і нахмуреним, пронизливий погляд чорних очей зупинився на постаті Лосса. Несподівана катастрофа


Лосс завмер, не зводячи погляду з Тенка. Весь його організм напружився в очікуванні, за спиною пройшов холодок, ніби перед стрибком у студену воду. Зараз, ось зараз вирішиться все! Різким рухом професор висмикнув із кишені газету й кинув її до ніг Алессандро. — Читайте! — крикнув він, знесилено сідаючи в крісло. Газета з шурхотом впала на підлогу. Лосс із подивом поглянув на Тенка, потім униз. Великий заголовок на першій сторінці “Інформасьонес” повідомляв читачів про нього, Алессандро. Незвичайне явище! Людина-привид! Лосс із благанням повернувся до Тенка, хотів щось сказати, але той попередив його. Мов холодною водою обілляли Алессандро болісні слова професора: — Тридцять років напруженої праці, страждань, невдач і сумнівів — і все це для того, щоб моїм відкриттям скористалися в своїх цілях авантюристи?! — Сеньйоре професор! — Не хочу слухати нічого! Що ви зможете мені відповісти? Чим виправдатися? — Послухайте, ради всього святого! Я поясню вам! Ви, очевидно, й самі не розумієте всіх можливостей… — Досить! — гримнув Тенк. — Хлопчисько! Я не розумію, що можна зробити з моїм винаходом?! Я це знав, коли ще юнаком мріяв про таке!.. Але все ж цікаво, — іронічно додав він, — я хочу послухати… Лосс притиснув руки до грудей, благально подивився на професора. — Я винен, страшно винен! Я не мав права робити цього без вашої згоди. Але спокуса була дуже великою… Я мріяв про великі діла… — І ці “великі діла” ви хотіли творити з допомогою чужих думок, чужої праці? — розгнівано крикнув Тенк. — Я не думав про це. Я бачив тільки результат. — І що ж ви там побачили? — Світ, підкорений волі одного або кількох людей! — пристрасно сказав Лосс. — Світ, що безсилий проти цих людей, що не може їм нічого протиставити. Сеньйоре професор! Подумайте. Диктувати людству свою волю — хіба це не захопливо, хіба цього не бажається вам?.. Я поспішив. Але, може, це на краще… Бо ви побачите, як використати винахід для практичних цілей, а не для безплідних наукових фантазій. — Он як? Значить, мої погляди й цілі — безплідна фантазія? Все те, про що я вам розповідав, про що мріяв — абсурд?! Професор гнівно зірвався з крісла і підступив до Алессандро. — Жалюгідний комедіанте! Ваші думки — це думки духовних кретинів, які шукають у житті не смислу, а насолоди! Якби я прагнув того, що ви, то давно здійснив би свої бажання. Але мені не треба повелівати іншими, мені приємніше мати справу з рівними, вільними людьми, а не з рабами, готовими виконувати будь-який наказ під страхом кари! Як помилився щодо вас Моріс. Адже він ручався за вас. І як помилився я, відкривши вам свою душу. Лосс пригнічено мовчав. Думки билися в тісному закапелку черепа, шукали виходу й не знаходили його. Тоді Алессандро вирішив іти навпростець. — Сеньйоре професор, — прошепотів він, опустивши голову. — Визнаю… Я не виправдав вашого довір’я, а ще більше довір’я Моріса. Це страшно, але не настільки, як моє теперішнє становище. Я тільки недавно збагнув свою приреченість… А втім, ні… Одразу, як потрапив до банку… — Боже! — сплеснув руками професор. — Ви проникли в банк! Жалюгідний чоловіче! Невже вам не вистачало грошей, які я вам давав? Я б міг дати більше, скільки завгодно! Чому ви не сказали мені? Неясне обурення росло в душі Алессандро. Невже професор не розуміє звичайних потягів людської душі? Яка наївність. — Сеньйоре професор, — з глухим роздратуванням сказав Лосс. — Ви могли б зрозуміти все, без пояснень. Ви знаєте моє минуле… Злиденне дитинство, напівголодне існування, життя без перспективи, а потім — каторга. Дякуючи Морісові, я пройшов через ворота смерті… Я страшною ціною здобув собі волю… — І використали її для огидних цілей! — крикнув професор. — Ні! — палко заперечив Лосс. — Я завжди мріяв про помсту, я хотів бути таким же сильним, як мої кати, як кати народу, ні, сильнішим від них, щоб самому стати на верхівці життя. І ви… ви поставили на моєму шляху спокусу… Я хотів переконатися, чи справді можна бути невразливим і всемогутнім… Але я забув, що вічно людина не може бути в такому стані. Алессандро похнюпився, зітхнув. — Важко було керувати собою, станом проникливості. Це поглинало колосальну енергію, спустошувало мозок. Крім того, коли золото почало падати крізь мої руки, не затримуючись у них, я побачив, що світ навколо мене примарний… Я збагнув, що став привидом, утратив контроль над собою. Я помилився… — Не помилився, а загинув, — сухо промовив Тенк. — Подивіться, ви поступово поринаєте вниз. Лосс зі стогоном зірвався з місця і забігав по лабораторії. Потім зупинився біля Тенка і впав на коліна. Руки його пройшли крізь ноги вченого й заглибилися в підлогу. Професор з огидою відсахнувся. — Не підходьте до мене! — крикнув він. Алессандро з істеричним криком розпластався долі, все його тіло тряслося в судорогах. Він звів догори залите сльозами обличчя, сірі, сповнені божевільним відчаєм очі знайшли вченого. — Я прошу… — Голос його перетворився на хрип, спазми стискували горло. — Я прошу милості… Допоможіть мені. — В чому допомогти? — якось байдуже запитав Тенк, дивлячись на Лосса відсутнім поглядом. — Дайте мені можливість повернути нормальний стан. Адже у вас є антирадонат! — Так, він у мене є, — твердо сказав професор. — Інакше моя робота не варта була б дірки з бублика. Але вам, Лосс, я не допоможу. — Чому? — закричав Алессандро, схоплюючись на ноги. — Тому, що я не вірю вам. Ви зловжили моїм довір’ям і поставили всю мою роботу, а, може, й життя на грань катастрофи. Тепер уже мої досліди не секрет, поліція знає про людину-привида. Нанівець звелися всі намагання повернути винахід на благо, а не на руйнування або політичний авантюризм. Ні, я не допоможу вам, Лосс! — Сеньйоре професор! Згадайте ваші думки, ваші гуманні ідеї… — Облиште! — підвищив голос Тенк, блиснувши чорними очима. — Не згадуйте про гуманізм. Смерть однієї людини заради блага інших — оце й буде гуманізм. — Я поклянусь!.. — Ваша клятва не варта нічого. Ваші вчинки ясно доводять, що ваш мозок викривлений, що він хворий манією влади, багатства, величі. Ну, гаразд, я поверну вам минулий стан, я відкрию вам секрет антипрепарата, а далі що? Ви копнете мене, як шолудиву собаку й зробите з мого винаходу жупел для залякування світу. Алессандро звився, як вуж, від тих слів професора. Все було вірно, він наче у воду дивився. Він ніби читав думки Лосса. — Я забуду про жалість, — глухо вигукнув професор, — я хочу про неї зараз забути. Йдіть геть, я не бажаю навіть розмовляти з вами. — Тоді я сам зроблю антирадонат! — прошипів з ненавистю Лосс. — Я прочитав формули в сейфі. І якщо ви не захочете допомогти мені тепер — я передам винахід властям. — Даремні сподівання, — гордо відповів Тенк. — Формула — не пустий звук тільки для підготовленого вченого, який знає технологію і попередні, вихідні речовини. Шантаж вам не допоможе, Лосс… — А-а-а! — несамовито закричав Алессандро, кидаючись на вченого. Він хотів схопити Тенка за горло, але з розгону проскочив крізь нього і врізався в стіну. Професор злякано відсахнувся. Алессандро рвучко повернувся назад, з погрозою потряс кулаком. — Проклятий! Ти розставив на моєму шляху цей капкан! Це ти перетворив мене на примару! Але я не подарую цього. Я зараз же піду до поліції і все розповім. Тобі не вдасться пережити мене. — Вам уже вдалося зробити це, злий, нікчемний чоловіче, — гірко витиснув із себе Тенк, дивлячись у вікно. Алессандро завмер з відкритим ротом, потім поглянув у той бік, куди дивився професор. У саду було видно чорні силуети озброєних людей. Невже поліція? Значить, Шліссер вислідив його. Прокляття! Що ж тепер буде? З коридору почулися важкі чіткі кроки, брязнув метал. Двері відчинилися. На порозі стояв високий мужчина, одягнений в елегантний костюм світло-сірого кольору. Його погляд миттю оббіг лабораторію, зупинився на постаті Тенка. — Професор Тенк? — пролунав суворий голос. — Так, це я, — байдуже відповів учений. — Що вам потрібно? Чоловік зайшов до приміщення. За ним заскочило п’ять озброєних полісменів. — Ось ордер на арешт. Приміщення ми опечатаємо… Ви підете з нами. Ви теж. Лосс, здається? Каторжанин, який втік із в’язниці… Похмура посмішка з’явилася на обличчі Тенка. Болісно зморщився високий благородний лоб. Він рішуче підступив до маленького пульта на стіні біля вікна, взявся за важілець. — Ні, сеньйоре, — почувся голос ученого. — Воронам не доведеться ласувати трупом. Одним порухом руки я знищу всю лабораторію. Розумієте? Всі папери, всі розчини згорять. Отже, забирайтеся геть. Лосс, спантеличений, деморалізований тим, що відбувалося, не міг вимовити й слова. Він відчував тільки одне — нездоланний вихор долі захопив не лише його, а й Тенка, і ніхто, ніщо не вирве їх із цього вихору. Брязнули вікна. В отвори просунулися стволи автоматів. Чоловік у сірому застережливо підняв руку. — Сеньйоре Тенк! Ми одержали надзвичайні повноваження. Я дам наказ стріляти. Вчений саркастично розсміявся. — Повноваження! Ха-ха-ха! Нікчеми, які ви нікчеми! Та я не боюся смерті, зрозумійте ви! Я сам, сам іду назустріч їй. Я йду в пітьму, де ви мене не дістанете. Ха-ха-ха! Яка мізерія. Вам не дістануться мої праці, моя думка, безсонні ночі. Інші вчені повторять винахід, але… — Взяти його! — пролунав голос, заглушаючи слова вченого. Три полісмени шуліками метнулися до Тенка, схопили його за руки. Та було пізно. Невловимим рухом професор повернув важілець. Затріщали іскри — і в ту ж мить яскравим полум’ям спалахнули всі шафи, стенди, всі папери в лабораторії. Поліцаї відсахнулися. Десь надворі завила сирена. Чоловік у сірому підбіг до Тенка, міцно схопив його за руку й потягнув до виходу, затуляючись рукавом від диму. — Геть, мерзотнику! — закричав учений, вириваючи руку. Він схопився за шафу, вдарив агента ногою. — До мене! На допомогу! — закричав агент. Два полісмени, кашляючи від диму, підскочили до професора. Вчений, схопивши в кутку палицю, загрозливо підняв її над головою. — Ось у цій посудині — нітрогліцерин! — страшно закричав він. — Геть звідси, собаки, або я все висаджу в повітря! — Заберіть у цього божевільного палицю! Стріляйте! — пролунав одчайдушний голос. Ударили постріли. Почувся стогін. Напружуючи волю, професор замахнувся. Брязнуло скло. І в ту ж хвилю гримнув страшенний вибух. Будинок розвалився навпіл… Лосс одчайдушним зусиллям волі опанував себе. Блискавично майнула думка — проникливість тіла врятує його. Потужна сила завертіла Алессандро у вихорі гарячого повітря і кинула геть, у пітьму. Він упав десь біля каштанів, заглибився на півметра в землю. Судорожно висмикнувши ноги, Лосс пробрався за паркан. З усіх боків чулися тривожні свистки, сирени. До палаючих руїн будинку мчали машини. Завмираючи від жаху, Алессандро стрімголов кинувся бігти геть від місця катастрофи назустріч невідомій долі… Глухими алеями Каса-де-Кампо Лосс вибрався за місто. Похапливо перебіг зарослою долиною, крутим урвищем видряпався в густі хащі. Тут на маленькій галявині, під буйним кущем бузини він ліг і втомлено заплющив очі. Туман огортав свідомість, думки розтікалися болісним хаосом, не зупиняючись на чомусь певному. Спочити… Трохи спочити… Забути все. Та не забудеш. В один День життя Алессандро вмістилося стільки подій, що їх вистачило б на довгі роки. Це страшніше, ніж муки в Санта-Пенья. Один день — і все загинуло, над ним нависає смерть. Так, смерть, якщо не буде чуда. Лосс аж підвівся від хвилювання, розплющив очі. Між гіллям дерев мерехтіли яскраві зірки. їхній вигляд пробудив у душі Алессандро невимовну жадобу до життя. Жити, жити! Будь-якою ціною жити! Жити!.. Просто так, без всякої мети, жадібно відчуваючи всім єством благодатні дари землі, приємну свіжість повітря… На розпутті

Холод, страшний холод проник до самого серця Алессандро. Він застогнав, поворушився. Ось він — результат його замірів. Який ганебний кінець. Тенк загинув, загинули такі думки, такий надзвичайний винахід. А він — Лосс — скоро зникне, як тінь. Байдуже світять з неба зірки, тихо шепоче про щось поряд із ним кущ бузини. А де ж його тіло? Воно майже до половини поринуло в землю! Завмираючи від жаху, Лосс із величезним зусиллям виліз із ґрунту й зупинився похитуючись. У відчаї схопився за голову. Навіщо було так нехтувати довір’ям ученого, піддаватися ілюзорним ідеям всемогутності. Чому він так поспішив? Навіть не подумав про повернення до нормального стану. Треба було дізнатися про антипрепарат, треба було розпитати Тенка про все. Тепер — кінець! Антипрепарата він не дістане… А може… зробити самому?.. Ні. Це неможливо. Формула? Так, він знає формулу, але… технологія, попередній процес, вихідні речовини. Ні, він сам нічого не зробить. А Моріс Потр? Спалахнуло раптом у свідомості. Адже йому все довіряв Тенк. Француз напевно знає всі попередні роботи. Значить, є людина, яка може врятувати Лосса. Моріс міг би за одну добу відтворити антипрепарат… І тоді закінчився б кошмар. Але як потрапити в Париж? Лосс навряд чи спроможний зробити це. Крім того, його шукають по всій Іспанії. До кого звернутися, хто допоможе? Хто добереться до Парижа? Катрен! Тільки вона одна — люба дружина. їй можна все відкрити, вона зрозуміє й допоможе. До неї, негайно до неї. Розпач, сумніви, зневіра хмарою нависли над душею Лосса, почуття втоми й відчаю намагалися зламати його волю, змусити відмовитись од боротьби. Може, не треба нікуди йти? Впасти отут, на скелях, заснути, і хай його поглине земля, темрява, смерть. Смерть? Ні! Він не хоче вмирати! Жити! Як завгодно жити, аби тільки бачити ясні зорі на небі, чути шелест дерев, вдихати п’янкі аромати землі… А, може, він буде жити й так? Ні, це неможливо. Треба спати, а вві сні його проковтне земля. Він — не нормальна людина, а щось середнє між людиною і привидом. Як говорив Тенк? Його тіло ковзається, ніби на грані ножа, десь між двома просторами різних геометрій… Весь час — на грані смерті, небуття… Швидше, швидше до Катрен. Ще є час, ще можна врятуватись… Неясна іскра надії зажевріла в серці Алессандро. Вперед, вперед. Доки б’ється серце — не здаватися. Зігрітий тією слабкою іскрою, Лосс закрокував у пітьму через зарості Каса-де-Кампо. Поліція йде по сліду




Шліссер радів од думок про майбутню кар’єру, про незвичайне піднесення, здійснити яке допоможе йому винахід професора Тенка. Міністрові стало цілком ясно, що справжнім творцем людини-привида є Тенк. Агенти заарештують ученого, захоплять усі матеріали, й тоді Шліссер доповість про все каудільйо. Правда, з точки зору закону арешт ученого — недопустиме явище. Проте, недопустиме з позицій суспільства, юрби. Але міністр зробить так, що комар носа не підточить. Лосс — утіклий каторжанин, злочинець. Тенк переховував його від закону. Значить, професор став співучасником злочину. Крім того, Лосс використав винахід Тенка в злочинних цілях… Отже, арешт професора буде виправданий інтересами безпеки держави. Втім, все це так, для очистки совісті. Совісті? Це слово взагалі Для Шліссера нічого не значило, воно було якимсь викопним, ніби бронтозаври або птеродактилі далеких епох. Головне, що в руки пливе такий скарб, який не зрівняється ні з чим. Золото, влада, слава — все це в необмеженій кількості дасть винахід Тенка. Але які падлюки! Ніхто не міг навіть припустити, що Потр вийшов із тюрми крізь стіни. Тепер усе стало на своє місце, все ясно. Даремно тільки покарали вірних тюремників. Треба наказати, щоб їх відновили на роботі. Все. Тепер винахід у руках Шліссера. Не треба буде торгуватися з нахабою Лоссом. І хто тоді зможе обійти Хуано Шліссера, який дав Іспанії можливість вийти на міжнародну арену і, може, навіть диктувати світові свою волю! Від приємного хвилювання міністр навіть устав із крісла й заходив по кабінету. Він спеціально не вмикав світла, щоб краще думалось і мріялось. У темряві його уява малювала такі перспективи, які не вкладалися в масштаби кабінету. Шліссер зупинився біля вікна, затарабанив пальцями по рамі. Нерви, нерви. Треба стримувати їх. Раптом у темному вечірньому небі, над громаддям сусідніх будинків спалахнув болід. Він прокреслив до обрію вогняну лінію, осяяв навколишній пейзаж тремтливим примарним світлом і згас. Шліссер здригнув, йому раптом здалося, що і мрії, зв’язані з винаходом Тенка, теж отак розвіються, згорять, як згорів небесний гість в атмосфері. Чи не занадто він захопився ідеєю, яка була висловлена тим маніяком Лоссом? Міністр хутко ввімкнув світло, рішуче підійшов до пульта сигналізації. — Алло. Третій. Чому мовчите? Що там у вас? З динаміка прозвучала тиха, але чітка відповідь: — Тенк і Лосс у лабораторії. Вони ведуть якусь гостру розмову. Я даю наказ починати. Будинок оточено. — Жду, — коротко кинув міністр. — Тенка везіть до мене. Минуло кілька хвилин. Шліссер безперервно позирав на хронометр. Динамік мовчав. Десь завищала сирена високим пронизливим тоном. Міністр занепокоєно включив позивні своїх агентів: — Алло! Третій! Що трапилося? Чому мовчите? Відповіді не було. Міністр поблід, ще раз перевірив, чи правильно ввімкнута апаратура. Все було гаразд, спокійно блимала зелена лампочка індикатора, з динаміка линуло тихе шипіння. — Третій! — крикнув Шліссер. — Чому мовчите? Ніхто не обізвався. В ту ж мить різко задзвонив телефон. Міністр схопив трубку. — Хто? У мембрані заклекотів схвильований бас: — Сеньйоре Хуано! Говорить черговий офіцер шостої ділянки Пуама. Сталося нещастя. Оперативна група міністерства загинула. — Як загинула? — не своїм голосом закричав Шліссер. — Що ви мелете? — Так, це правда, — твердо відповів голос у трубці. — Я все бачив сам. Група зайшла в будинок Тенка. Через дві хвилини всередині спалахнуло полум’я, почалася пожежа. Я дав команду пожежним пунктам, сам кинувся до котеджу. Але в цей час почувся вибух — і будинок злетів у повітря. Мене оглушило, я тепер погано… — К чорту, к чорту вас! Прокляття! — не тямлячи себе, закричав міністр, задихаючись від люті. Він з усієї сили кинув трубку на стіл. Статуетка на чорнильниці перекинулась, розкололася пополам. Шліссер схопив капелюха й вискочив із кабінету. — Машину! — заревів він черговому офіцерові. Той злякано позадкував, потім крутнувся на місці й помчав униз. Міністр прожогом вискочив на подвір’я, де його вже чекав чорний лімузин. Машина міністра домчала до місця катастрофи за кілька хвилин. Вогняні реклами, освітлені вікна будинків, шумлива юрба — все це пронеслося мимо міністра в суцільному вихорі, не зачіпаючи свідомості. Одна єдина думка бушувала під черепом Шліссера: “Пропало! Все пропало!” Проекти, перспективи, мрії — все виявилося фікцією, іронією долі. Лімузин, завищавши гальмами, зупинився на подвір’ї великої садиби. Тут не горіли електричні лампи — стовпи були повалені, покорчені, і в темряві виднілися димучі руїни. Кілька пожежних машин оточували місце події. Струмені води перехрещувались над згарищем, гаряче каміння шипіло від густих бризок. Потужні ліхтарі кидали промені на темні постаті, які бродили між руїнами. То, мабуть, полісмени розшукували трупи. Шліссер виліз із машини, трохи постояв, пройшовся навколо й важко зітхнув. Секрет Тенка пропав разом із ним і агентами поліції, які загинули від вибуху. Як швидко все розвіялося з димом цієї садиби. Хто б міг передбачити, що станеться нещастя. Але Що трапилося в лабораторії? Від чого стався вибух? До міністра підійшла маленька постать. Шліссер озирнувся. То був Бурс — начальник таємної служби. — Нічого не вдалося дізнатися, — сказав він. — Вартові, які стояли навколо будинку, теж загинули. Шофер Тенка був якраз в гаражі. Він непритомний, але з нього нічого не витягнеш, теж скоро сконає… — Трупи Тенка і Лосса знайдено? — запитав міністр. — Труп професора є. А Лосса нема, що дуже дивно. Шліссер промовчав. Йому це не здавалося дивним. Адже Лосс наділений властивостями проникаючої речовини. Значить, він міг залишитися цілим і неушкодженим. Це міняє справу. Адже Лосс знає таємницю Тенка. Якщо знайти Лосса, то можна якось витягти з нього секрет. Треба поставити на ноги агентуру, знайти слід людини-привида. — Бурс, — тихо покликав міністр. Маленька постать наблизилася до шефа. — Я слухаю, сеньйоре Хуано. — Хто з родичів цього Лосса живе найближче до Мадріда? — У нього нема нікого. Тільки жінка в містечку Аравака. — Он як. Гм… Це ідея. Напевне, він перш за все кинеться туди. Не дивуйтесь, він же привид. Значить, напевне лишився живим. Лосс потребує зараз підтримки, а хто ж її подасть, як не кохана жінка. — Цілком слушно, — хихикнув Бурс. — Отже, — холодно обірвав його міністр, — треба послати агентів в Аравака. Я поїду теж. Сьогодні… або ні, завтра на світанку. — Слухаю. Агентів буде попереджено. — І ще ось що, — задумливо додав Шліссер. — Негайно організуйте кампанію в газетах. — Як? — не зрозумів Бурс. — Ви хочете, щоб про цього привида й про винахід Тенка дізнався світ? — Та ні, — з досадою відповів Шліссер. — Про Тенка ви дайте коротке повідомлення: “Нещасний випадок. Вибух у лабораторії. Смерть видатного вченого. Загибель поліцаїв, які намагалися врятувати його й лабораторію”. Зрозуміло? — Ясно. — А в інформації про привида не треба згадувати Тенка жодним словом, — понизив голос Шліссер. — Приблизно так. “З’явилася людина-привид. Вихідець із того світу”. Нам потрібно, щоб у країні ширилася паніка, щоб від цього Лосса сахалися всі, як від чуми. Так легше буде вислідити його. Можна організувати кілька наукових статей, які б з’ясовували суть цього явища. Ви розумієте… — Ну а далі, сеньйоре Хуано? — обережно запитав Бурс. — А далі — я буду діяти сам. Підготуйте агентів. Шліссер підійшов до машини, востаннє подивився на руїни будинку, які парували в нічній імлі, й, махнувши рукою Бурсу, дав знак рушати. Остаточний удар


На сході зарожевіло небо. Пасма хмаринок наливалися багрянцем, їх пронизували стрімкі промені сонця. Синюваті зубці вершин Сьєрра-де-Гвадаррама з’явилися в ранковій імлі. Вони тремтіли на обрії від випарів землі й через те здавалися якимись казковими. Тільки підсвідомо, за звичкою, яка вкоренилася з дитинства, Алессандро відзначив ту красу. Йому тепер було не до краєвидів. Кілька годин він, знемагаючи від утоми, брів через поля і долини, через пустельні дороги в Аравака, до своєї Катрен. Спрага стискувала груди, в роті палило. Лосс нагнувся над струмком, який протікав по невеликому яру, припав губами до прозорої води. Що таке? Він нічого не відчуває. Знову те саме. Знову забув, що його тіло на грані двох світів, що йому в такому стані майже неможливо з’їсти що-небудь. Алессандро з болісним стогоном підвівся. Як жорстоко він покараний. Навіть професору тепер краще, він потрапив в обійми темряви, яку так розхвалював і любив. Швидше до селища. Аравака зовсім поряд, тут, за цим яром. Лосс, напружуючи останні сили, перестрибнув через струмок і пішов по схилу. Він помічав, що його свідомість уже не контролює тіла, Що прогресуюча дія радонату скоро остаточно перетворить його в привида. Ось і зараз… Таке враження, ніби він іде по трясовині. Ноги поринають у ґрунт. Жахливо… Що ж буде, коли він засне? Він пірне в землю і загине, задихнеться там… Недалеко забовваніли будівлі великого селища. Промені сонця вже золотили церкву й поодинокі високі антени телеприйому на будинках. Лосс знайшов стежку, яка вела до третьої від краю хатини й пішов городами. Минаючи грядку помідорів, він на ходу нагнувся, щоб зірвати плід. Але пальці його не змогли цього зробити. Лосс, стримуючи істеричний клубок, що рвався назовні з грудей, припав спраглими губами до помідора і, врешті, проковтнув його. Цього разу плід затримався всередині. Це дуже втішило Алессандро. Але психіка Лосса була настільки деморалізованою, що він уже зовсім не міг керувати нею. Він відчув, як помідор просочився крізь його тіло й упав на землю. Сльози розпачу й приреченості полилися з очей Лосса. Він дивився на зірваний помідор з неприхованою люттю, ніби той плід був винен у нещастях, що спіткали його. Беззвучний плач перейшов у судорожні ридання. Біля хатини — низенької будівлі з плоским дахом загавкали собаки. Потім рипнули двері — й на порозі з’явилася жіноча постать у халаті, з маленькою дитиною на руках. Алессандро не помічав нічого. Він, затуливши обличчя руками, стояв на одному місці, бездумно похитуючись. Жінка, здивована виглядом людини, наблизилася. Вона неголосно запитала: — Сеньйоре, що з вами? Лосс відкрив обличчя. Жінка скрикнула: — Алессандро?! — Катрен! Так, це була Катрен. Її променисті сині очі, її каштанове буйне волосся, стягнуте жмутом ззаду. Тепер її обличчя перелякане, рот кривиться від болю. — Алессандро! — простягнула вона руки, щоб обійняти чоловіка. — Що з тобою, коханий? Де ти був? Тебе звільнили? Чому в такому вигляді? Знову щось натворив? Лосс відступив. Він боявся осквернити її своїм дотиком, бажав хоч на мить відтягти ту невблаганну хвилину, коли вона довідається про все, що сталося. Як сказати їй? — Чому ти відступаєш? Це ж я? Ось наша донечка. Дивись, яка вона велика й розумна. Поцілуй мене, любий. Катрен кинулася до Лосса, щоб пригорнутися до його грудей. Лосс відсахнувся. Та було пізно. Жінка проникла крізь нього й упала на землю. Вона судорожно зірвалася на ноги, божевільним поглядом впилася в постать Алессандро. — Що таке? Хто ти?.. Де я? — пробелькотіла вона перелякано. — Ти з того… світу? Ти мертвий? — Ні, ні, — у відчаї видихнув Алессандро. — Катрен. Люба… Я до тебе прийшов. Мені потрібна допомога. — Геть, геть! — безумно замотала вона головою. — Ти мертвий! Лосс кинувся до Катрен, охопив її руками. Брудні сльози текли по його худих щоках. — Допоможи, — хрипів він. — Ти одна в мене залишилася. Я пропаду, якщо ти не допоможеш. Його руки тримали живе тіло коханої, але не могли відчути його. Катрен, завмерши від жаху, дивилася, як Алессандро наполовину проник в її груди. Це не її чоловік — рідний, любий Алессандро. Це якийсь вампір, привид, що з’явився мучити її. Свідомість жінки не могла ні збагнути, ні витримати цього. Серце страшенно забилося. Розум потьмарився, колесом закрутилося все навколо. Дитина впала на землю, закричала. — Катрен! — пролупав над городами відчайдушний крик. Жінка тихо зойкнула і впала. Востаннє конвульсивно піднялися й опустилися груди, посиніло обличчя. Все. Немає більше нікого на світі, хто б допоміг Алессандро. — Нема! — відчайдушно закричав Лосс, простягаючи виснажені руки до неба. Біля сусідніх будинків заметушилися люди. Троє мужчин з кілками підскочили до Лосса. — Злочин! — закричав хтось. — Хапайте його, він убив Катрен! Двоє селян схопили Алессандро за руки. Він стояв непорушний, байдужий до всього. Руки селян пройшли крізь тіло Алессандро. Це так нажахало їх, що вони на мить отетеріли. — Що… це… таке? — заїкнувся один. — Мати Божа, пресвята Маріє! Привид… Дух… А-а-а!.. Кинувши палицю, селянин припустив навтікача. Другий стовпом завмер поруч. У селищі піднявся шум. Від шосе наближалася група людей. Серед них Лосс упізнав Шліссера. Прокляття! Знову над ним збираються коршуни. Ні, не вдасться на цей раз. Алессандро востаннє поглянув на обличчя мертвої Катрен, на доньку, що, захлинаючись від крику, повзала по землі, й рішуче повернув до яру, геть від селища. Йому вже було байдуже, куди й для чого йти. Аби тільки не бачити людей, не чути їхніх переляканих криків. — Тримайте його! — пролунав різкий голос. — Залиште, — сказав Шліссер. — Я сам… Почулися похапливі кроки, важке сопіння. Алессандро не обернувся. — Одну хвилиночку. Лосс… прошу вас. Постать Шліссера була поряд. Він смішно, якось підтюпцем, шкутильгав по городині, намагаючись випередити Лосса. Нарешті Лосс зупинився, байдужим поглядом зміряв міністра. — Що вам потрібно? Міністр витер обличчя хустиною, засопів. — Я бачу, у вас сталося нещастя. Але я хотів тільки допомогти вам. — І для цього послали агентів до Тенка, — гірко кинув Лосс. — Ви самі винні. Ви поставили мене перед такою необхідністю. Але що там трапилось? Я нічого не знаю. — Я не бажаю про це говорити! — гостро відповів Лосс. — Дайте мені можливість спокійно вмерти. — Але чому ж? — примирливо запитав Шліссер, оглядаючись на своїх агентів. — Ми можемо продовжити нашу розмову й укласти угоду… Алессандро зневажливо зиркнув на міністра. За кого він вважає Лосса? За простачка? Віддати секрет Тенка шакалам, які потім залишать Алессандро вмирати? Ніколи! Краще смерть! — Угоду? Це мені нічого не дасть. — А держава? — м’яко запитав Шліссер. — Невже вона не дорога вам? Невже ви не захочете відкрити своїй країні секрет винаходу?.. Подумайте про свій народ. — Народ? — іронічно перепитав Лосс. Він озирнувся, його погляд упав на труп Катрен, навколо якого метушилися агенти. — Ото ваш народ — хижі пси, захисники закону. Алессандро подивився темним поглядом в очі міністрові, жовчно процідив крізь зуби: — Моїм трупом ви не поласуєте. Нічого не дістанеться. Досить того, що я натворив. Геть від мене, дайте мені спочити. Лосс одвернувся від міністра й майже побіг до яру. — Опам’ятайтесь, Лосс! — крикнув Шліссер. — Я не дам вам спокою. Я буду переслідувати вас усюди. Всі будуть жахатися вас. Опам’ятайтесь. Лосс не відповів. Він заглиблювався в ущелину. Тоді Шліссер жестом покликав агентів. Кілька чоловік підбігли до нього. — Що з жінкою? — запитав міністр. — Мертва. Дитина жива. — Передайте представникам влади, хай поховають. Дитину в інтернат. Переслідуйте Лосса. Не спускайте з нього очей удень і вночі… Запізніле пробудження


Кілометрів за три від Аравака агенти поліції наздогнали Алессандро. Він спочатку не помічав їх і йшов, похиливши голову, ніби розглядав щось на землі. Потім його вивели з отупіння голоси. Алессандро озирнувся. Зупинившись, він похмуро зачекав, поки агенти підійдуть на близьку відстань. Вони якось ніяково зупинились, один, очевидно, старший, довготелесий, з дурнуватою посмішкою на широкому рябому обличчі, ступив крок уперед. — Що вам потрібно? — глухо запитав Лосс. — Ми не хочемо вам поганого, — вкрадливо відповів довготелесий. — Ми знову від імені сеньйора Хуано Шліссера будемо пропонувати вам угоду… — Яку угоду? — з гіркотою перебив Алессандро. — Ви розумієте, що мені нічого не потрібно? Залиште мене в спокої. Довготелесий розвів руками, зітхнув. — Такий наказ сеньйора Хуано. Вас залишать у спокої, коли ви згодитесь передати… Лосс не дослухав до кінця. Круто повернувшись, він побрів Далі. Нічого говорити з цими людьми. Вони німі виконавці чужої волі, гвинтики поліцейського апарату. Куди йшов Лосс, чого він хотів тепер? Думки були якісь в’ялі, безкрилі. Почуття голоду притупилося, зникала пам’ять. У голові — він це ясно відчував — почала дзвеніти висока надокучлива нота. Лосс зупинявся на мить, бив кулаком по голові, ніби хотів припинити безконечне дзижчання. О, якби відпочити хоч трохи. Але зупинятися не можна — земля проковтне його… На північ. Тільки на північ. Може, йому пощастить добратися до Парижа. Ех, якби перейти кордон Іспанії. Боже, допоможи йому, дай трохи сили… Побачити Моріса… Вій один міг би повернути Алессандро життя. Сонце піднімалося все вище й вище, почало припікати. Агенти втомилися, піт заливав їм обличчя. Довготелесий почав згадувати чортів і ангелів, скинув піджак. Лосс вів їх глухими ущелинами, по камінню, через буреломи й завали. Два агенти десь о першій годині не витримали й відстали. Троє інших продовжували безглузде переслідування. Тільки під кінець дня Лосс вийшов па шосе, що гадюкою звивалося понад гірською річечкою. Там його чекали інші агенти. Довготелесий радісно засміявся, знеможено сів на землю. — Хай він буде проклятий — цей привид! — махнув він рукою. — Дайте мені поспати, більше я нічого не хочу. Лосс не зупинявся, не слухав розмов агентів. Він ішов без будь-якої системи, інстинктивно тримаючись північного сходу. Десь у глибині пам’яті дзвеніло одне: в Париж, в Париж! Алессандро не бачив, як за ним вирушили нові агенти. Але одного разу, озирнувшись, здивувався. Невже вони такі невтомні? Придивившись, Лосс помітив, що переслідувачі змінилися. Тоді він зрозумів задум Шліссера — вимотати сили Лосса, змусити його за невеликий спочинок віддати таємницю Тенка. Ні, цього не буде! Якщо навіть є можливість відтворити анти-препарат, Лосс не діждався б того часу, коли його зроблять непідготовлені спеціалісти. Та Шліссер і не думав би врятувати Лосса. Він знає, що людина-привид — єдиний свідок пригоди в лабораторії, і не захоче, щоб світ узнав правду про смерть Тенка. Лосс згадав свої недавні божевільні мрії про велич і владу, посміхнувся помертвілими губами. Яке безглуздя! Нічого цього не потрібно! Ось зараз він віддав би половину життя за можливість усе повернути назад. Щоб можна було вільно йти вулицями Мадрида, вдихати повітря, цілувати вуста Катрен, пити прозору воду.- О Катрен! Хіба такої долі він хотів тобі? Прости свого Алессандро. Він гине. Але клянеться, обіцяє твоїй дорогій тіні, що люди-привиди не будуть ходити по Іспанії і руйнувати життя інших. Армія привидів не розпочне війну проти світу… Де він, куди забрів? Ага, там, зліва, гори Сьєрра-де-Гвадаррама. Він йде вірно. Тільки треба було б подумати, як швидше добиратися до кордону. До залізниці. Може, йому вдасться сісти на поїзд. Над горами впали сутінки. У високості загорілися хмари — призахідне сонце робило їх схожими на оксамит, залитий кров’ю. Лосс помутнілим поглядом дивився на небо. Йому здавалося, що там течуть потоки крові. Вони виливалися десь із безодні й спадали на гірські хребти, бризкаючи на весь світ. — Ось розплата, — прошепотів Лосс, божевільно дивлячись на феєричне видовище. — Дивись, милуйся ділом рук своїх… Небесні кольори поблякли, над горами майнула чорна тінь. Морок якось миттю згустився, оточив Лосса непроникливим серпанком. І тоді ззаду засяяло світло. То агенти ввімкнули потужні ліхтарі. Слуги закону невтомно переслідували людину-привида. Алессандро від люті заскреготів зубами. Доки вони, підлі собаки, будуть плестися за ним? Коли вони дадуть йому спокій? Лосс зупинився над прірвою, мить завагався. Інстинкт зупиняв його, говорив, що його чекає смерть. Але розум підказував, що смерті не буде. Внизу, на глибині ста метрів, клекотіла річка, стрибала через каміння, скелі наставляли гострі зуби. Промінь ударив у очі Лосса, засліпив. — Ей, Лосс! — пролунав голос у темряві. — Що ви збираєтесь робити? — Позбутися вас, нікчемні пси! — злобно крикнув Алессандро, кидаючись униз. На скелі закричали. Зашумів вітер у вухах. Лосс котився по стрімкому схилу, але ударів не відчував. Тільки неприємне лоскотання і тугий вітер усередині тіла супроводжували страшне падіння. Мимоволі майнула думка — він летить у просторі, десь між двома світами, але чужий і тому й іншому. Примара, що, мов неприкаяна душа, загубила свій рай і не може його знайти… Схил ставав пологішим, падіння сповільнилось і нарешті припинилося. Тіло Лосса до половини занурилось у камінь. Він з труднощами вибрався на поверхню, підвівся і поглянув угору. Там блимали вогники ліхтарів, але не доносилося жодного звука. Він із полегшенням зітхнув. Падіння ніби прояснило його свідомість, втома відчувалася менше. Лосс озирнувся, щоб зорієнтуватися. Праворуч видно заграву. Мабуть, якесь місто чи станція. Десь тут проходить залізниця, скоріше туди… На маленькому полустанку Алессандро пробрався до вантажного вагона поїзда, що прямував від Мадрида до Сарагоси. Він умостився на тюках якогось товару, страшно хотілося заснути, але тільки він заплющував очі, як тут же здригався й зіскакував з місця. Невблаганна земля тягнула його вниз, крізь підлогу вагона. Тільки при ясній свідомості він ще може утримувати своє примарне тіло на поверхні. Значить, спати не можна… Спливали жахливі години, години мук і галюцинацій. Під ранок Алессандро не витримав нелюдського напруження і заснув. Тіло його поволі занурилося в тюки, потім проникло крізь підлогу й випало на шпали. Алессандро прокинувся, скрикнувши від жаху. Поїзд уже був далеко. Лосс, опанувавши себе, встав, зацьковано озирнувся. Слава богу, він уже біля Сарагоси. Ось недалеко видно дахи будинків. Алессандро вийшов на шосе. Його увагу привернули великі оголошення на стовпах. Біля одного стовпа стояв літній чоловік у зім’ятому костюмі селянина, в зеленому капелюсі. Він, чухаючи потилицю, читав текст. Товсті губи поволі ворушились. Озирнувшись, селянин побачив Лосса, хотів щось сказати, але вражено замовк, опустивши очі додолу. Безглуздий хрип був відповіддю па запитливий жест Лосса. Алессандро позирнув униз і зрозумів у чому річ. Його ноги майже по щиколотки поринали в землю. Він справляв враження людини, що стоїть на куксах. Селянин, задкуючи, віддалився від Алессандро, потім кинувся втікати. Лосс миттю прочитав оголошення. Там писалося про нього: ПО ЗЕМЛІ ЙДЕ ЛЮДИНА-ПРИВИД! НІХТО НЕ ЗНАЄ, ЩО ВОНА СОБОЮ ЯВЛЯЄ, ЯКА В НЕЇ МЕТА. ПОВІДОМЛЯЙТЕ ВЛАДУ ПРО МІСЦЕ її ПЕРЕБУВАННЯ, ПРО НАСЛІДКИ її ПОЯВИ. БЕРЕЖІТЬСЯ її — ЛЮДИНА-ПРИВИД БУЛА ПРИЧИНОЮ СМЕРТІ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ! Далі йшла велика наукова стаття. Ознайомившись із нею, Алессандро жовчно всміхнувся. Наукою в ній і не пахло. Якби був живий Тенк і міг прочитати, як трактують його винахід вчені-колеги, він би зовсім зненавидів людей. У статті говорилося про те, що наукою доведена можливість появи людей з того світу, що людина-привид, очевидно, і є вихідцем із безодні. Автор статті припускав також появу подібних істот з інших планетних систем, де розвиток життя міг досягти вищого рівня, ніж на Землі. В кінці автор закликав до пильності. Може, чужа раса, писав він, має мету підкорити наш прекрасний світ і зробити людство рабами. Лосс плюнув на оголошення й пішов геть. Далі, далі від цих божевільних, від цих шахраїв… У Сарагосі є аеропорт. Він зовсім недалеко… Туди. Може, йому пощастить проникнути в літак, що летить на Париж. О, як було б добре… Лосс не міг згадати, як він попав на територію аеродрому, як знайшов літак із написом: Мадрид—Сарагоса—Тулуза—Париж, як проліз у задній відсік літака, готового до польоту. Опам’ятався Алессандро вже в повітрі — літак розвернувся над Сарагосою, взяв курс на північ. У хвостовій частині було темно, трясло. Лосс почав перебиратися до середини. Він проник крізь перегородку й опинився в коридорі. Його побачив маленький товстий пасажир, який курив сигарету. Він збентежено дивився на появу людини прямо з стіни, потім одчайдушно закричав. На крик вибігли члени екіпажу. Один з пілотів здивовано запитав товстуна: — В чому річ? Товстун із жахом показав на Лосса, який до колін поринув у підлогу коридору. — Це людина-привид! — почувся голос. Лосс не звертав уваги на їхні крики. Перед очима завертілися різнокольорові кола, він втрачав свідомість. І в ту ж мить Алессандро випав із літака. Від свисту повітря Лосс отямився, поглянув униз. Під ним було якесь невелике місто. Серце Алессандро стислося від жаху. З кілометрової висоти він уріжеться в землю й повністю увійде в неї. Він задихнеться, не зможе вибратися на поверхню. Будь-що буде. Хай його тіло розіб’ється, як пуста пляшка об камінь! Смерть, то смерть! І ніби далека зірниця, промайнула туманна думка: секрет, формула Тенка. Алессандро один знає її. Треба добратися до Франції… Алессандро заплющив очі, щоб не бачити удару. І все ж відчув, що його тіло вже проходить крізь тверду речовину. Падіння пружно сповільнювалося. Він розплющив очі, сподіваючись відчути себе серед темряви в глибині землі. Але з подивом відзначив, що він проникає крізь поверхи високого будинку. Лосс у якісь долі секунди бачив перелякані обличчя людей, чув крики. Нарешті, він прорізав підлогу широкої порожньої кімнати й випав у великий зал, осяяний промінням гігантської люстри. Внизу стояло багато столиків, за ними сиділи люди. Це, мабуть, був ресторан. Лосс упав якраз біля естради. Падіння було сповільнене багатьма перекриттями, тому він поринув у підлогу тільки до пояса. Лосса оглушив крик присутніх, які зчинили неймовірну бучу. Столики полетіли шкереберть, жінки в паніці давили одна одну в дверях.  

 

Алессандро, не тямлячи себе, у відчаї кинувся до стіни й проник на вулицю. Що було далі, він не міг пригадати. Куди й для чого йшов, чого хотів — не усвідомлював. Блимали неясні спогади про Моріса, про Париж, він десь сідав на поїзд, випадав із нього. Йшов по шосе полем, чув прокляття і вигуки, сповнені страху. Почуття голоду й спраги зникло, свідомість майже згасла. М’язи ніг автоматично пересували його все далі й далі, без волі свого господаря. Лосс схуд, позеленів, костюм на ньому обвис… Одного ранку він опинився в пустельному місці в горах. Тут було тихо, тільки десь у букових заростях мелодійно висвистували птахи. Мабуть, уночі пройшов дощ, бо все навколо блищало краплями чистої прозорої роси. Сходило сонце. Воно прорізувало легкі тумани над горами, воно ніби вітало землю, вбрану в святкову одежу. Проблиски думки осяяли потьмарену свідомість Лосса. Він зупинився, оглянувся. Гори позаду. Це — Піренеї. Значить, він перейшов кордон Франції. Вираз задоволення промайнув по нужденному, змарнілому обличчю. Собаки Шліссера вже не переслідуватимуть його. Як прекрасно! Який все-таки чудовий навколишній світ! Він буде існувати вічно, й завжди над ним царюватиме людина-творець. Усупереч злу, всупереч привидам. Прекрасна думка науки не буде ніколи обернена на знищення світу — світ занадто великий і зрілий, щоб його могли кинути в рабство шарлатани, авантюристи. Все позаду: каторга, маніакальні заміри — плід його нелюдського виховання, трагедія великого вченого. Тут, у цьому чарівному куточку можна й умерти… Алессандро відчуває, як земля невмолимо кличе його до себе, розкриває свої обійми. Ні, він вже не добереться до Моріса, нема й краплі сили… Хоч би одна жива душа була, якась хороша людина, щоб їй передати формулу Тенка. Якщо формула попаде в руки Моріса, ідеї професора не будуть обернені на зло. Невже тут, серед чарівного краєвиду, не знайдеться людини з чистими помислами… Алессандро знесилено зупинився на вузенькій стежині над потоком і раптом… побачив людину. Чоловік вийшов з невеликої зеленої палатки, укріпленої на виступі під тінню смерек. Лосс радісно зітхнув. От і добре. Доля востаннє співчутливо поставилась до нього. Може, він зробить перед смертю добре діло. Чи так, Алессандро? Вірно ти робиш? Люди не будуть проклинати тебе перед смертю?  



 

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка