Лекція з навчальної дисципліни " риторика" для курсів дистанційного навчання



Сторінка1/3
Дата конвертації17.03.2016
Розмір0.49 Mb.
  1   2   3
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ

Кафедра юридичного документознавства

ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

РИТОРИКА


для курсів дистанційного навчання

Укладачі:

Проценко Г. П.,

старший викладач кафедри

юридичного документознавства;

Марунич І.І.,

начальник кафедри

юридичного документознавства,

кандидат філологічних наук, доцент


Київ 2015

Тема 3. Еристика. Теорія аргументації та заперечення
З навчальної дисципліни: риторика.

Категорія слухачів: слухачі ННІЗН НАВС.

Навчальний час: 2 год.

Навчальна мета: розкрити сутність еристики, сформувати уявлення про основи мистецтва полеміки та можливість її застосування в професійній діяльності;

2) сформувати практичні навички та вміння успішної професійної комунікації.



Виховна мета:

сприяти усвідомленню слухачами важливості у площині практичної діяльності еристичних знань.



Розвивальна мета:

1) розвивати пізнавальну активність слухачів у процесі сприйняття теоретичної інформації, спрямованої на поглиблення та розширення мовних та мовленнєвих знань, умінь і навичок, які є необхідними для професійної діяльності;

2) сприяти розвитку уміння адаптувати теоретичний матеріал до вимог практичної діяльності з фаху;

3) розвивати комунікативний досвід, що сприяє покращанню креативних здібностей слухачів та спонукає до самореалізації, активізує пізнавальні інтереси, реалізує евристичні здібності як визначальні для формування професійної майстерності.



Навчальне обладнання, ТЗН: для мультимедійної презентації – ноутбук, проектор.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: конституційне право, теорія держави та права, філософія, юридична логіка, юридична деонтологія, юридична психологія, українська мова (за професійним спрямуванням), правнича лінгвістика, кримінальне право, адміністративне право, цивільне право.
План лекції (навчальні питання):


  1. Поняття еристики як мистецтва суперечки.

  2. Поняття про суперечку. Види суперечок.

  3. Поняття аргументації. Коректні та некоректні засоби аргументації

  4. Правила ведення суперечки.

  5. Основні закони міжособистісного спілкування в юридичній діяльності.


Література:

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Про засади державної мовної політики : Закон України [Ел. ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gou.ua.


Монографії, підручники, навчальні посібники,

автореферати дисертацій, збірники наукових статей, тези доповідей на конференціях, круглих столах:

  1. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф.С. Бацевич. – К.: Академія, 2004. – 225 с.

  2. Леонтьев А.А. Психология общения / А.А Леонтьев. – М, 1999. – 187 с.

  3. Марунич І.І. Ділове спілкування та культура мовлення : навч. посіб. / І. І. Марунич,  М.І.Пентилюк, І.В.Гайдаєнко. – К. : Центр учбової літератури, 2011. – 224 с.

  4. Мацько Л. І. Риторика : навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько. – К.: Вища шк., 2003. – 310 с.

  5. Пиз А. Язык разговора / Пиз А., Гарнер А. – М., 2002. – 204 с.

  6. Проценко Г.П. Правнича лінгвістика : навч. посіб. / Г.П.Проценко та ін. ; за заг.ред. С.М.Гусарова. – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2010. – 312 с.

  7. Сагач Г.М. Золотослів : навч. посіб / Г.М.Сагач. – К. : Райдуга, 2003. – 378 с.

  8. Токарська А. С. Культура фахового мовлення правника : навч. посіб. / А.С. Токарська, І.М.Кочан. – Л. : Світ, 2003. – 232 с.

  9. Хоменко І. В. Еристика: мистецтво полеміки : навч. посіб. / І.В. Хоменко. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 192 с.

  10. Чибісова Н. Г. Риторика : навч. посіб./ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова; Мін-во освіти і науки України, Народна українська академія. К.: Центр навчальної літератури, 2003. 227 с.


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ
Питання 1. Поняття еристики як мистецтва суперечки
Говорячи сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції.

Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати основні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.

Якщо історія, філософія та мистецтво у Стародавній Греції мали одну покровительку – музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від еridzo – сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку «конструктивну», спрямовану на досягнення істини, від суперечки «конфліктної», метою якої є не з'ясування істини, а боротьба з противником і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси й українське слово «агонія» – боротьба зі смертю).

Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: спір заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а спір заради перемоги, атональний спір – еристичною суперечкою.

Визнаним майстром діалектичної суперечки у Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470-399 рр. до н. є.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка співставлялася із фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору із твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.

Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість, звичайно, дасть стверджувальну відповідь. Однак, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікується як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи якісь інші складні проблеми.

Іншу модель суперечки – суперечки заради перемоги – репрезентували у Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би нісенітним воно не було.

Спочатку слово «софіст» означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе у певній діяльності. Наприкінці V ст. софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала в навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Треба зазначити, що софісти на досить високому рівні володіли тогочасною логікою. У зв'язку з цим багато їхніх прийомів базувалися на свідомому порушенні тих чи інших правил та законів цієї науки.

До нашого часу дійшли численні приклади міркувань, які застосовували софісти у різноманітних суперечках. Найбільш відоме серед них - міркування, яке отримало назву «Рогатий». Уявіть собі ситуацію: одна людина хоче переконати іншу в тому, що та має роги. Для цього наводиться таке обґрунтування : «Те, що ти не втрачав, те ти маєш. Роги ти не втрачав. Отже, у тебе є роги».

Окрім побудови різноманітних міркувань, софісти також полюбляли в суперечках ставити такі запитання, на які практично неможливо було дати відповідь: як би людина не відповідала, все одно вона опинялася у пастці. Наприклад, софіст запитує: «Чи перестав ти бити свого батька?» Співрозмовник відповідає: «Так». Отже, виходить, що він бив батька, а зараз перестав. Співрозмовник відповідає: «Ні». Отже, він бив, б'є і буде бити батька у майбутньому.

Такі й подібні до них приклади отримали назву софізмів. Цей термін дійшов до наших часів. Тільки зараз «софізмом» називають логічні помилки, яких людина припускається в своїх міркуваннях навмисно з метою введення в оману співрозмовника, обґрунтування неправдивого твердження в процесі суперечки.

Окрім Сократа і софістів за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384-322 рр. до н. є.). Його праці «Топіка» і «Про софістичні спростування», що увійшли до «Органону», є першими спробами систематично викласти основні засади теорії та практики суперечок.

Аристотель чітко розрізняв три види суперечок: діалектичну, софістичну й еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягненні істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки - перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував.

Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів – перемога у суперечці, то мета софістів – застосування позірної мудрості заради слави у погоні за наживою.

За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407-1457), Леонарде Бруні, Рудольфа Агріколи (1443-1483), гуманістична сатира Еразма Роттердамського (1469-1536), політичні аргументи Нікколо Макіавеллі (1469-1527) стали новим внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації.

Як бачимо, теорія та практика мистецтва суперечки цікавили спеціалістів протягом багатьох століть. У наш час ця проблематика не втратила своєї актуальності.

Розбудова правової держави надає кожній людині реальне право на власну думку, на раціональну суперечку, на діалог. Новий комунікативний простір потребує рівноцінних співрозмовників, які не залежать один від одного і можуть відстоювати в активних комунікативних процесах власну позицію.

Культура суперечок, які можна спостерігати по телебаченню, радіо, у пресі, не витримує ніякої критики. Співрозмовники не можуть чітко і ясно висловити свою позицію, побудувати переконливу аргументацію, грамотно розкритикувати точку зору супротивника, знайти елементарні помилки як у власних текстах, так і в текстах інших людей, не володіють прийомами переконання, ведення різних типів суперечок тощо.

Все це свідчить про нагальну необхідність розвитку комунікативної культури сучасної людини, зокрема, випускника вищого навчального закладу системи МВС України, який повинен мати не лише ґрунтовну підготовку з обраної спеціальності, а також уміти успішно спілкуватися з іншими людьми.

Отже, термін «еристика» (від гр. eris – суперечка) має давню історію. Він походить з грецької і означає «мистецтво сперечатися, полемізувати».

Спочатку під «еристикою» розуміли звід прийомів, якими потрібно користуватися у суперечках, щоб одержати перемогу.

У наш час значення цього терміна дещо змінилося. Сьогодні еристику розглядають як напрям досліджень, основна мета яких полягає у розгляді різноманітних характеристик (логічних, семіотичних, психологічних тощо) такого складного комунікативного процесу, як суперечка.



Еристика вивчає види суперечок і правила їх ведення. Вона включає в себе елементи логіки (без цього не обійтися при побудові системи доказів), етикету (наприклад, коректні та некоректні способи ведення суперечки), культури мови (враховується, що точно і неточно; використане слово може стати відправною точкою для супротивника), психології (як будувати тактику без розуміння особливостей мислення, темпераменту співбесідника) і ряду інших наук.

Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.

Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації.

Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є суперечками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.

Отже, суперечка – це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.

Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.


Питання 2. Суперечка, її види
Можна виділити декілька класифікацій суперечок. Так, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.

Дискусія (від лат. dіscussiо – дослідження)це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії – це досягнення консенсусу між учасниками суперечки стосовно проблеми, що обговорюється. У зв'язку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці заборонене. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.

Диспут (від лат. disputо - досліджую, сперечаюсь) – суперечка, спрямована на дослідження, зіставлення й оцінку суперечливих суджень для досягнення єдиної думки, спільного рішення.

Відмітні ознаки диспуту такі:

• це завжди публічна суперечка, предметом диспуту як публічного спору виступає наукове або суспільно важливе питання;

• організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо;

• на відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує підстави, а й виявляє позиції сперечальників. Нерідко останнє в диспуті стає головним.

Дебати (від франц. dеbate – сперечатися) – суперечка, спрямована на обмін думками з певних питань.

Це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів - визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.



Полеміка (від грецьк. роlemikos - ворожий, войовничий) – це суперечка, спрямована на захист і утвердження лише власної точки зору, на перемогу над супротивником; суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно отримати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію. Прийоми, які застосовуються в полеміці, повинні бути коректними, однак у практиці сучасної комунікації в подібного типу суперечках часто застосовуються також некоректні прийоми.

Окрім наведеної вище класифікації суперечок існують також інші. Так, залежно від мети розрізняють: суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги і суперечку заради суперечки.
Питання 3. Поняття аргументації. Коректні та некоректні засоби аргументації

У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Обґрунтування може здійснюватися різними способами.

По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках.

По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний гуманітарним наукам.

Різниця між емпіричною та теоретичною аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду, певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

У структурі аргументації розрізняють тезу та аргументи.

Теза - це положення, яке необхідно обґрунтувати.

Аргументи - це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза.

Наведемо класичний приклад аргументації, відомий ще з часів середньовіччя: «Усі люди смертні. Сократ - людина. Отже, Сократ є смертним». Перші два висловлювання, що складають цю аргументацію, будуть аргументами, а третє - тезою.

У процесах реальної комунікації ми можемо опускати деякі аргументи, а іноді навіть і тези аргументацій, тобто скорочувати їх, а можемо для обґрунтування своєї тези наводити досить великі за обсягом тексти. У зв'язку з цим виникають два запитання:

• Чи вмієте ви відновлювати аргументації супротивника у повному вигляді, тобто чи можете ви швидко з'ясувати усі аргументи і тезу опонента?

• Чи вмієте ви у великому за обсягом тексті віднайти основні/похідні аргументи і основні/похідні тези?

Розглянемо ці питання докладніше.

Враховуючи той факт, що скорочені аргументації - це і є ті тексти, які звичайно застосовуються співрозмовниками у суперечках та в інших комунікативних процесах, людина повинна вміти відновлювати аргументації своїх опонентів.

Запам'ятайте таке правило: якщо ви хочете зрозуміти співрозмовника, грамотно розкритикувати його точку зору, виявити помилки, наявні в його міркуваннях, побудувати обґрунтоване спростування його позиції з якогось питання, перш за все треба відновити аргументацію супротивника у повному вигляді, тобто з'ясувати усі його аргументи і тезу.

Приклад. Свого часу давньоримський філософ Лукрецій Кар, автор відомої книги «Про природу речей», навів таку аргументацію: «Те, що змінюється, руйнується і, отже, гине». Відновимо її у повному вигляді: «Те, що змінюється, руйнується. Те, що руйнується, гине. Отже, те, що змінююється, гине». Перші два висловлювання – аргументи, третє висловлювання - теза.

Аргументація може бути проведена у формі дедуктивного міркування (дедуктивна аргументація) або у формі недедуктивного/правдоподібного міркування (недедуктивна/правдоподібна аргументація).

Дедуктивне міркування – це міркування, яке спирається на логічний закон і в якому з істинних засновків отримують істинний висновок.

Розглянемо такий текст: «Злочин може бути вчинений умисно або з необережності. Цей злочин вчинений умисно. Отже, він не вчинений з необережності».

Форма цього міркування має такий вигляд: «А або В; А. Отже, не В». Це схема одного із видів дедуктивних міркувань, а саме – розділово-категоричного міркування.

Як правило, у засновках дедуктивних міркувань міститься загальне знання, а у висновку – окреме. У всіх випадках, коли треба розглянути якесь явище на підставі вже відомого знання або загального правила і зробити щодо цього явища необхідний висновок, ми розмірковуємо на підставі дедукції.

Отже, дедуктивну аргументацію можна визначити як обґрунтування тези на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Недедуктивне (правдоподібне) міркування – це міркування, в якому зв'язок між засновками та висновком не спирається на логічний закон і в якому істинність засновків не гарантує істинності висновку. Це означає, що за допомогою правдоподібних міркувань можна обґрунтувати лише певний ступінь ймовірності тези. Довести істинність тези, спираючись на схеми правдоподібних міркувань, неможливо.

Розрізняють два основні види правдоподібних міркувань: індуктивні міркування і міркування за аналогією.



Індуктивне міркування – це міркування, в якому здійснюється перехід від окремого знання про предмети даного класу до загального знання про всі предмети цього класу.

Наприклад, перед комісією поставлене завдання перевірити стан службової дисципліни в інститутах академії. Відомо, що академія складається з п'яти інститутів. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку – проаналізувати діяльність кожного з п'яти інститутів. Якщо не буде знайдено жодного порушення службової дисципліни, тоді комісія зможе обґрунтувати тезу, що всі інститути академії дотримують службову дисципліну.

Ще один приклад, щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і розповів, що він один виніс зі складу викрадену річ. Проведена перевірка встановила, що винести таку річ одній людині неможливо. У зв'язку з цим слідчий дійшов висновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння.

Індуктивні узагальнення широко застосовуються в емпіричній аргументації. їх переконливість залежить від числа випадків, що розглядаються. Чим ширше база індукції, тим більш правдоподібною буде здаватися теза, яка обґрунтовується за її допомогою. Важливе значення також має різноманіття і різнотиповість таких випадків. Окрім того, суттєвим є також аналіз характеру зв'язків предметів та їх ознак, доведення невипадковості регулярності, що спостерігається. Виявлення причин, що породжують цю регулярність, дозволяє доповнити чисту індукцію фрагментами дедуктивних міркувань і тим самим посилити її.

Найбільш розповсюдженими помилками, яких припускаються в недедуктивих (правдоподібних) міркуваннях, є «поспішне узагальнення» і «після цього, отже, з цієї причини».

Міркування за аналогією – це міркування, у яких робиться висновок про наявність певної ознаки в одиничного предмета (ситуації, події), що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах до іншого одиничного предмета (ситуації, події).

Міркування за аналогією – один із найдавніших способів побудови аргументації. Людина користувалася ними ще з прадавніх часів. Не випадково цей тип міркування дуже часто використовують у фольклорі, зокрема у казках та легендах.

Наприклад, суб'єкти А, Б, С, Д перебувають між собою у таких відношеннях:

1. А є батьком неповнолітнього сина Б.

2. С є дідусем і єдиним родичем неповнолітнього онука Д.

3. Відомо, що у випадку батьківських відношень батько повинен утримувати свого сина.

Ураховуючи деяку подібність відношень «батько – неповнолітній син» і «дідусь – онук», можна дійти висновку, що дідусь також повинен утримувати неповнолітнього онука.

Загальною рисою міркувань за аналогією, так само, як й індуктивних міркувань, є те, що їх висновок завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність засновків таких міркувань ще не гарантує істинності висновку, при детальнішому аналізі він може виявитися хибним. Якщо ваш співрозмовник для обґрунтування певної тези обрав схему правдоподібного міркування, не забувайте, що він обґрунтовує лише її правдоподібність, переконати вас в її істинності він ніколи не зможе.

Для того, щоб описати основні прийоми маніпулювання в суперечках, спробуємо дати визначення процесу маніпулювання в комунікації і, зокрема, в суперечці.

Маніпулювання - це вид взаємодії між співрозмовниками, коли один із них свідомо намагається проконтролювати поведінку й дії іншого, спонукає його поводитися так, як йому вигідно. При цьому бажано таким чином застосовувати маніпулятивні прийоми, щоб співрозмовник не почував себе об'єктом маніпулювання.

Прийомом маніпулювання у суперечці називається будь-який прийом, за допомогою якого намагаються облегшити суперечку для себе й ускладнити її для співрозмовника.

Такі прийоми можуть бути як коректними, так і некоректними. Перші можуть містити деякі елементи хитрощів, але в них немає прямого обману, а тим паче віроломності чи примушування силою. Для некоректних прийомів немає обмежень, використовуються всі засоби: від свідомо неясного формулювання і навмисного заплутування до погрози покарання або застосування грубої фізичної сили.

З цього приводу відомий адвокат М. Казаринов в одній зі своїх промов зазначав: «Будь-який захист є допустимим. Чи буду я захищати людину, яка випадково відхилилася від прямого і чесного шляху, чи людину, яка все життя, як шаховий кінь, ходить кривими стежками, - захист мій в принципі є справою благородною і високою. Але засоби і прийоми можуть бути непорядними і недопустимими. І що, захищаючи шахового коня, я буду доводити, що кінь ходить прямо, а дошка крива, і що кінь не чорний, а білий, і щоб створити ілюзію білості, стану завзято чорнити все навколишнє, то захист мій, побудований на засадах фальші й облуди, буде гідний тільки осуду; він мало прислужить обвинуваченому, а для моєї доброї слави прислужить ще менше».

Можна виділити декілька напрямів маніпулювання співрозмовником у суперечці і відповідно до цих напрямів класифікувати прийоми маніпулювання: прийоми мовного маніпулювання, софізми в суперечці, прийоми психологічного маніпулювання, прийоми невербального маніпулювання, маніпулювання в області тактики суперечки.

Мовним називається маніпулювання, яке здійснюється шляхом свідомого і цілеспрямованого використання тих чи інших особливостей побудови і застосування мовних висловів.

Про мовне маніпулювання ми можемо говорити в тих випадках, коли людина з множини можливих мовних описів деякого становища справ обирає саме ті способи опису, які мають необхідні їй відтінки значення, що представляють ситуацію у вигідному для неї світлі, викликають потрібний відгук у слухача.

Існує велика кількість прийомів, пов'язаних зі значеннями мовних висловів, які застосовуються для того, щоб представити певну інформацію про реальні події у вигідному світлі, відповідно до інтересів певної людини, соціальної або політичної групи. Це такі прийоми, як «синтаксичне перетворення», «розмивання смислового значення», «плавна зміна смислового значення вислову» та ін.

До числа найбільш улюблених прийомів в суперечках належать так звані софізми, або навмисні помилки в аргументації або критиці.

Розглянемо софізми, пов'язані з аргументами в суперечці. Аргументи, які ми застосовуємо у спорі, можна поділити на дві великі групи – коректні та некоректні аргументи.

Коректні засоби аргументації: ініціація спору, ведення його за власним сценарієм, активність у постановці питань; моделювання можливої репліки співрозмовника, метод “бумеранга”, право першої й останньої репліки, ефект раптовості, приховування найбільш вагомих аргументів на кінець розмови.

Некоректні засоби аргументації: зміни тези, перехід на іншу тему, використання софізмів, демагогія, аргумент до публіки, аргумент до особистості, до авторитетів, відхід від запитання (питання на питання, недоречні жарти, переадресування питання), інсинуації, залякування, аргумент до шанолюбства, до жалощів, аргумент до фізичної сили. Публічна полеміка як метод словесної провокації, що може призвести до порушення громадської безпеки.

Розглянемо більш детально деякі з них:

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка