Лінгвістичні та методичні проблеми навчання мови як іноземної



Сторінка9/88
Дата конвертації11.03.2016
Розмір16.1 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   88

Література

1. Арутюнова Н.Д. Тождество и его подобие. / Нина Давидовна Арутюнова. – М.: Наука, 1976. – 183 с. 2. Валгина Н.С. Теория текста / Нина Сергеевна Валгина. – М.: Логос, 2004. – 280 с. 3. Гавриш О.О. Фахова німецька мова. Економіка підприємства: навч. посіб. / Олена Олександрівна Гавриш. – К.: КНЕУ, 2006. – 284 с. 4. Гагаулин Р.Г. Словообразование и текст: Учеб. Пособие / Равиль Гибатович Гагаулин. – Уфа: Башк. ун-т, 1990. – 78 с. 5. Гальперин И.Р. О понятии текст / Илья Романович Гальперин. – Вопросы языкознания, 1974. – №6. – 156 с. 6. Кубрякова Е.С. Текст и его понимание / Елена Самойловна Кубрякова// Русский текст. – СПб., 1994. – №2 – С. 18-27. 7. Куделько З.Б. Англійська терміносистема ринкових взаємин: синтагматичні та прагматичні особливості: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. філол. наук: спец. 10.02.04. “Германські мови” / З.Б. Куделько.– Львів, 2003. – 20 с. 8. Сорокина Е.Н. Информативность как критерий редакторской оценки средств выражения в научной литературе: автореф. дис. на соискание наук, степени канд. филол. наук: спец. 10.02.04. “Германские языки” / Е.Н. Сорокина.– Москва, 1982. – 25 с. 9. Федоровская И.А. Функционирование указательных прилагательных в тексте / И.А. Федоровская // Сборник научных трудов. − М.: Моск. гос. ин-т им. Мориса Тереза, 1984. – 244 с. 10. Bartling H. Grundzüge der Volkswirtschaftslehre / H.Bartling, F.Luzius.− München: Verlag Franz Vahlen, 2000. − 319 S. 11. Daneš F. Zur linguistischen Analyse der Texstsruktur / F. Daneš In: Folia linguistika. Acta Societatis linguisticae Europaeae. – 1970. –T.IV, 1/2.– 76 S. 12. Fingerhut M. Deutsch lernen für den Beruf. Arbeitsbuch/ Monika Fingerhut. – Ismaning: Verlag Für Deutsch, 2000. − 119 S.


МОВЛЕННЄВІ ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ПІДТЕКСТУ В МАЛІЙ ПРОЗІ З. ЛЕНЦА

Волошук В. І.

Запорізький національний технічний університет, Україна
У критичній літературі поняття підтексту частіше розглядається з літературознавчої точки зору. Метою даної статті є дослідження підтексту в оповіданнях сучасного німецького письменника З. Ленца як явища, що складається з мовленнєвих засобів. Оскільки саме підтекст є однієї з найяскравіших ленцівських стильових рис, то вважаємо за потрібне більш детально зупинитися на складових цього явища.

Ленц-оповідач вважається майстром підтексту (конотаційної семантики), за визначенням О. С. Ахманової, “внутрішнього, невираженого змісту висловлювання, тексту” [1, с. 331], можливо ще й тому, що стисла форма малого жанру потребує концентрації та вміння відтворити максимальну семантичну насиченість у мінімальній кількості речень. Дослідник К. А. Долінін стверджує: “Той зміст, що прямо не втілений в узуальних, лексичних і граматичних значеннях мовних одиниць, з яких складається висловлювання, але добувається або може бути добутий з останнього при його сприйнятті, ми назвемо імпліцитним змістом висловлювання чи підтекстом” [5, с. 37]. Схожим чином підтекст тлумачиться в роботах А. А Вейзе [3] та А. Н. Баранова [2].

Перефразовуючи вітчизняного дослідника В. М. Назарця, можна сказати, що у раннього Ленца загальна композиційна модель втілення підтексту характеризується як таке поєднання елементів форми, в якому безпосередньо виражений смисл не відповідає художньо оформленим умовам його передачі. Іншими словами, композиційна структура передання прихованого смислу пов’язана з тим, що умовно можна визначити як феномен певної невідповідності форми відбиття змістові того, що висловлюється. Зовнішній прояв цього процесу – певний смисловий “збій”, смислова невмотивованість, які виникають у логічній цілісній художній єдності тексту, і відкривають шляхи для варіативних розумінь того, що, власне, хотів сказати З. Ленц.

Отже, засоби стилістичного втілення підтексту в мовленнєвій тканині ранніх малих епічних творів Ленца знаходять своє безпосереднє вираження в контексті сюжетного руху смислу і оформлюють ті чи інші сюжетно-тематичні мотиви, в яких реалізуються певні змістові типи прихованого смислу. В цілому функції підтексту в лінгвістичній поетиці З. Ленца різноманітні, але те загальне, що їх поєднує, - відносність автономності підтексту у семантичній структурі оповідання.

Смисловий феномен підтексту зумовлено такими характерними для нього ознаками: авторською спланованістю приховування смислу; вибірковістю адресації прихованого смислу; факультативністю прочитання; специфікою функціональної спрямованості, яка полягає у частковій чи повній зміні тієї частини змісту, що виражена безпосередньо, у відкритій формі [7, с. 21].

У втіленні не лише додаткового, а й прихованого змісту значна роль належить лінгвістичним конотаціям. Вітчизняний дослідник В. І. Говердовський стверджує, що останнім часом “конотація сприймається як невід’ємна частина мовної системи, яка не може бути обмежена лише стилістичними рамками, тому що слова з конототивним значенням (...) апелюють до досвіду людини, який виникає в результаті її виховання в даній культурі” [4].

Багатство конотацій у Ленца проявляється найяскравіше у діалогах, де, на перший погляд, навіть репліки не завжди пов’язані за змістом. Але приховані імпліцитні змісти не можуть існувати поза мовною реальністю, бо зміст може передбачатися лише у словесно реалізованому висловлюванні.

Мовленнєві засоби вираження підтексту в З. Ленца досить різноманітні, але найбільш розповсюдженим є повтор. Відома дослідниця підтексту Т. І. Сільман вважає, що «в плані структурно-композиційному підтекст є, таким чином, ніщо інше, як розосереджений, дистанційний повтор, усі ланки якого вступають одна з одною в складні взаємовідношення, з чого і породжується новий, більш глибокий зміст. Проте, частіше підтекст складається не з двох вершин – основи і повтору, - а з цілого ланцюжка ланок, що перегукуються і повторюються і створюють приховану сюжетну лінію, яка по-своєму забарвлює і цементує ті події, що відбуваються на поверхні розповіді” [8, с. 94].

Якщо говорити про повтори, то в Зігфрида Ленца вони частіше анафоричні: “Er wolltе zum alten Jägerversteck seines Vaters, er wollte zu dem Tal in die Berge…, und er wollte keine Zeit verlieren“ [9, с. 28] („Горе-мисливець” - “Jäger des Spotts”, 1950). Повтори модального дієслова „хотів” („wollte”) нарощують важливість бажання персонажа щось зробити і одночасно демонструють неможливість його виконання.

Підтексту сприяє також розвинена полісемія в ранніх оповіданнях (з часом Ленц менш активно звертатиметься до неї). Наприклад, у новелі “Горе – мисливець” слово “Jägerversteck” сприймається двояко: як “засідка” на звіра і одночасно як “схованка” юного невдахи-мисливця від людей, що насміхаються з нього. Так само двозначно можна тлумачити слово “Aufbruch” у реченні Er war heimlich hinausgegangen, weil sie auch seinen Aufbruch mit Spott bedacht hätten” [9, с. 19]. Перше i пряме значення слова “Aufbruch” – “вихід”, проте “Aufbruch” в даному випадку має й більш загальний зміст – “прорив”, „вихід з чогось”. Така двозначність створює підтекст за хемінгуеївським “принципом айсбергу”, де одразу в очі впадає лише перше значення, а щоб знайти інші, треба бути дуже уважним читачем. Така імпліцитна полісемія – один з різновидів підтексту, другий пласт значення, додатковий до експліцитно висловленого змісту тексту.

В. А. Кухаренко, дійшла висновку про наявність двох семантичних типів імплікації: в першому типі проходить зрушення хронологічної послідовності зображуваних подій у зв’язку з тим, що окремі мовленнєві одиниці усуваються з повідомлення, але вони можуть бути встановлені завдяки ланкам, залишеним у місці розриву змістового ланцюжка. Таку імплікацію вона називає імплікацією передування. Другий тип – одночасна імплікація – припускає хронологічний збіг двох планів повідомлення. Він пов’язаний не з просторовими чи часовими чинниками повідомлення, а з його емоційною стороною [6, с. 72]. Щодо першого типу імплікації, то головним носієм передування, на думку В. А. Кухаренко, є означений артикль, який сигналізує про номінацію вже знайомого об’єкта, про який йшлося раніше [6, с. 73]. У Ленца, для малої епіки якого взагалі характерний раптовий початок, означений артикль теж відіграє в цьому відношенні не останню роль. Так оповідання „Той, хто псує гру” („Der Spielverderber”, 1952) починається несподівано раптово: Die Wunde ist nicht tief, nur ein langer Schnitt in der Schulter,…“ [9, с. 194]. Означений артикль перед першим іменником „рана” („die Wunde”) створює довірливу інтонацію у відносинах між читачем та ще невідомим йому пораненим, що закріплюються описом рани „лише довгий поріз на плечі” („nur ein langer Schnitt in der Schulter”).

Найчастіше німецький письменник використовує для створення раптового початку особові займенники (75 % новел мають особовий займенник у першому ж реченні). Якщо оповідання розпочинається особовим займенником, то він також створює імплікацію продовження розпочатого раніше оповідання. Прикладом може послужити початок оповідання „Брандер” („Das Feuerschiff”, 1959-1960): „Sie lagen und lagen fest bei den warnenden Sandbänken“ [9, с. 36]. Не сказавши жодного слова про персонажів, письменник вже називає їх „вони” („sie”). З цього можна зробити висновок, що мова надалі піде про декілька персонажів, а опис їх дій („стояли біля застережливих піщаних обмілин” - „lagen bei den warnenden Sandbänken”) наводить на думку, що коло їх діяльності пов’язано з водною стихією.

Конфлікт експліцитного значення текстів з їх семантичним фондом використовується адресантом як спосіб імпліцитного виявлення прагматичних змістів, його суб’єктивно-оцінних ставлень до предмета мовлення, адресата тощо. Вирішення конфлікту на користь імпліцитного значення проявляється як іронія, гіпербола, літота, фальшива оцінка тощо [5, с. 156].

Іронія виникає тоді, коли висловлення з позитивною оцінкою свідомо вступає в конфлікт з дотекстовим попереднім знанням про об’єкт оцінки чи з постзнанням про нього (що, як правило, має місце в малій епіці З. Ленца), яке притаманно тексту. Експліцитна позитивна оцінка при цьому відкидається, і висловлювання сприймається як свідоме приниження об’єкта оцінки, бо в того немає підстав на заявлену позитивну ознаку. Для створення іронічного підтексту Ленц використовує контекстуальні антоніми та оксюморони, на зразок “alter Junge” – “старий юнак”, “schulterklopfende Fröhlichkeit” - “поблажлива доброзичливість”, “erschrockener Abwehr” - “переляканий захист”, “vorschriftsmäßige Belastung” - передписане навантаження” тощо

Основою для створення текстового підтексту в Ленца стають також імпліцитно приховані натяки на стан речей у сучасній Німеччині або ремінісценції з творів інших авторів (Камю, Кафки та інших). Наприклад, в одному реченні з оповідання “Der Sohn des Diktators” (“Син диктатора”, 1960) освічений адресат не тільки пригадує завдяки ремінісценціям та алюзіям недавнє минуле гітлерівської Німеччини, але й зможе впізнати сучасні недоліки свого суспільства: протекціонізм та зловживання службовим становищем. І хоча йдеться немовби про іншу гіпотетичну країну, співвітчизники Ленца безпомилково побачили у творі те, що відбувалося саме в їх країні: “Da mein Vater Gongo Gora – sein offizieller Beiname war Vater des Volkes und der Berge – schon sehr früh seine Fähigkeiten auch in mir entdeckte, wurde ich mit fünfzehn Jahren stellvertretender Luftwaffenchef, bald darauf erhielt ich Sitz und Stimme in unserer Akademie der Künste, und zu meinem sechzehnten Geburtstag ernannte er mich zum Chefredakteur des Regierungsblattes „Przed Domdom“, was sich zweckmäßig übersetzen läßt mit „Frohes Erwachen“. (Der Sohn des Diktators) [9, с. 143]. Назва диктатора „батьком народу” („Vater des Volkes”) нагадує сучасникам Ленца, та й наступним поколінням, про часи Гітлера, який теж претендував на роль „батька нації”, а додавання до „батька народів“, ще й неживих „гір” („Vater des Volkes und der Berge”), знижує його грізне звучання до рівня комічного. До того ж, те що ім’я та прізвище персонажа починається на літеру „Г” теж не є випадковим, а нагадує про двох найближчих послідовників Гітлера - Геббельса та Ґеринга, перший з яких був міністром преси, а другий видавав себе за мецената та знавця мистецтв, збираючи з усієї Європи живопис та скульптуру. До того ж іронії додає перерахування в одному ряду таких, на перший погляд, незрівняних понять, як „академія мистецтв” („Akademie der Künste”) і „начальник воєнної авіації” („Luftwaffenchef”), проте, як відомо, великим тиранам властиво було вважати себе меценатами і знавцями мистецтв. Такі фонові знання дозволяють адресатові іронічно сприймати наведений уривок.

Адже коротка форма оповіді вимагає стислої розповіді, а все те, що адресант хоче прагматично донести до адресата подається через підтекст. У малій прозі Ленца підтекст – комплексне мовленнєве явище, створене за рахунок різноманітних засобів, таких як іронія, полісемія, повтори, алюзії та ремінісценції тощо. І сама за рахунок підтексту оповідання вміщують набагато більше змісту, що змушує



Література

1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / О. С. Ахманова. - М.: Советская энциклопедия, 1966. - 608 с. 2. Баранов А. Н., Димитрова С. Текст и подтекст: Наблюдения над прессупозицией в ракурсе дискурса /А. Н. Баранов, С Димитрова // Филологические науки. - 1986. - № 2. – С. 85–87. 3. Вейзе А. А. Подтекст в художественном произведении / А. А. Вейзе // Методика преподавания иностранных языков в школе и ВУЗе. – Вып.1. – Ульяновск, 1976. – С. 45-53. 4. Говердовский В. И. Коннотемная структура слова / В. И. Говердовский. – Харьков: Выща школа, 1989. – 95 с. 5. Долинин К. А. Имплицитное содержание высказывания / К. А. Долинин // Вопросы языкознания. – 1983. - № 6. – С. 37-48. 6. Кухаренко В. А. Типы и средства выражения импликации в английской художественной прозе (на материале прозы Хэмингуэя) / В. А. Кухаренко // Филологические науки. – 1974. - № 1. – С. 72–81. 7. Назарець В. М. Підтекст як смисловий феномен та художнє явище: автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. філол. Наук: спец 10.02.04. «Германські мови» – Львов, 1986. – 18 с. 8. Сильман Т. И. Подтекст – это глубина текста / Т. И. Сильман // Вопросы литературы. – 1969. - № 1. – С. 84–103. 9. Lenz S. Erzählungen / S. Lenz – B.1-3. – Hamburg: dtv, 1976. – 312 S.


Зміст методичної компетентності у структурі фахової підготовки майбутнього вчителя гуманітарного профілю

Волощук А. М.

Житомирський державний університет імені Івана Франка, Україна
У нашій державі професійній підготовці вчителя завжди приділялася значна увага, оскільки від фахової та особистісної майстерності педагогів, які з’являються в той чи інший період життя кожної людини, напряму залежить становлення людини як особистості, як громадянина, як професіонала, як патріота своєї Батьківщини. Інакше кажучи, важливість педагогічної професії неможливо переоцінити.

Оскільки в сфері освіти і науки зараз відбувається значна кількість змін, зумовлених входженням України в європейський освітній простір після підписання Болонської конвенції, оновлення потребує і система професійної педагогічної освіти. Політика нашої держави спрямована на «створення такої системи педагогічної освіти, яка на основі національних надбань світового значення та усталених європейських традицій забезпечує формування педагогічних працівників, здатних здійснювати професійну діяльність на демократичних та гуманістичних засадах, реалізовувати освітню політику як пріоритетну функцію держави, що спрямовується на розвиток та самореалізацію особистості, задоволення її освітніх і духовно-культурних потреб, а також потребу бути конкурентоспроможними на ринку праці», що зафіксовано в Концептуальних засадах розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір (затверджено наказом МОН № 998 від 31.12.2004 р.) [1].

На даному етапі розвитку педагогічної теорії та практики накопичено значний науковий досвід, який охоплює багато аспектів професійної підготовки майбутніх учителів, серед яких чинне місце займає методична компетентність (далі – МК) та особливості її формування у майбутніх педагогів. Досліджуючи зміст і структуру МК, велика кількість авторів (В. О. Адольф, І. В. Гребенєв, О. Л. Зубков, О. В. Ільченко, Т. М. Гущина, І. Ю. Ковальова, Т. Е. Кочарян, Х. Кнауф, Н. В. Кузьміна, О. В. Лебедєва, Г. О. Соколова, О. В. Тумашева та ін.) наголошує на необхідності включення даної компетентності до складу професійної підготовки вчителів, але одностайності щодо кількості та назв складових елементів МК серед науковців не існує.

Отож, мета даної статті – визначити основні напрями дослідження МК і встановити на їх основі зміст цієї компетентності у структурі фахової підготовки майбутнього вчителя гуманітарного профілю.

За результатами контент-аналізу, ми визначаємо МК як систему наукових, психологічних, педагогічних і предметних знань та професійно-методичних умінь, які базуються на знаннях дидактичних методів, принципів і прийомів та сприяють формуванню всіх компонентів професійної компетентності [4, с. 177 – 178].

МК як багатоскладове системне утворення значним чином обумовлюється особливостями професійної підготовки майбутніх учителів гуманітарного профілю(далі – ГП). Отож, услід за В. В. Малевим, вважаємо, що в системі результатів навчання в поєднанні з інтегруючими якостями вчителя ГП головне місце належить МК, а в системі педагогічної освіти – методичній підготовці. За таких умов виникає необхідність створення цілісної дидактичної системи методичної підготовки вчителя ГП, яка поєднуватиме в собі традиційні освітні методи з новітніми, більш ефективними технологіями, а також сприятиме оновленню змісту та структури самої методичної підготовки студентів [3]. Результатом такої підготовки має стати сформованість компетентного фахівця та високоінтелектуальної особистості, яка здатна вирішувати весь широкий спектр професійних завдань і методичних задач, а також є готовою до постійного професійного самовдосконалення. Отож, можна стверджувати, що МК проявляється в теперішній практичній діяльності, а орієнтується на майбутнє.

Виходячи з положення про взаємозв’язок між професійно-педагогічною та методичною компетентностями, ми наголошуємо на надзвичайно важливій ролі останньої у фаховій підготовці майбутнього вчителя-гуманітарія, оскільки рівень розвитку саме МК визначає рівень професіоналізму спеціаліста у сфері освіти [5]. Свідченням даного висновку можуть бути, наприклад, блискучі знавці всіх глибин мови, літератури, історії або інших предметів, які не здатні передати свій досвід іншим, а стиль викладання яких більше нагадує виклад фактів у межах певної теми.

Приділення достатньо часу на розвиток МК, як відомо, сприяє ефективному поєднанню теоретичних знань з їх практичною реалізацією, наповнює освітній процес особистісним змістом, надає фаховій підготовці майбутнього вчителя ГП рис творчості та співпраці всіх суб’єктів навчально-виховного процесу.

Слід зазначити, що складна композиція структури МК розглядається в роботах великої кількості вітчизняних і закордонних науковців (В. О. Адольф, І. В. Гребенєв, О. Л. Зубков, О. В. Ільченко, Т. М. Гущина, І. Ю. Ковальова, Т. Е. Кочарян, Х. Кнауф, Н. В. Кузьміна, О. В. Лебедєва, В. Г. Моторіна, Г. О. Соколова, О. В. Тумашева та ін.). Дослідники одностайні в необхідності включення знань і вмінь у структуру МК. Деякі з них додають до виділених двох компонентів ще навики (Н. В. Кузьміна, О. В. Рогуліна, Т. Б. Руденко, А. Ю. Тимошенко), здібності (Л. Г. Вікторова, І. В. Дигіна), особистісні якості (В. О. Адольф, О. Л. Зубков, І. Ю. Ковальова, Т. Е. Кочарян, О. В. Тумашева), досвід діяльності (І. Ю. Ковальова, М. І. Рагуліна, Л. В. Смоліна, Г. О. Соколова).

Ретельно проаналізувавши дані джерела та взявши за основу функціональні елементи педагогічної системи, запропоновані Н. В. Кузьміною (дослідницький, проектувальний, конструктивний, комунікативний, організаторський) [2, с. 17], ми виділяємо у структурі МК наступні компоненти:



  1. мотиваційно-цільовий наявність як зовнішніх, так і внутрішніх стимулів, мотивів до навчально-виховної і розвиваючої роботи з учнями, науково-методичної роботи у сфері обраної професійно-педагогічної направленості, здатність майбутнього вчителя ГП стимулювати в учнів інтерес до навчання та пізнавальної діяльності, досягати поставлених цілей, прагнення до особистісної та професійної самоактуалізації, самовдосконалення;

  2. педагогічно-практичний компонент – готовність майбутнього вчителя ГП ефективно взаємодіяти з учнями та іншими суб’єктами навчально-виховного процесу (колегами, адміністрацією, батьками учнів), плідно реалізовувати всі функції, які окреслюються суспільством і державою для педагогічної професії, відповідально ставитися до кожного свого професійного кроку;

  3. змістово-когнітивний – система предметно-наукових і практичних знань про всі складові освітнього процесу, наявність яких покращує процес передачі накопиченого вчителем досвіду, а також готовність до розширення власного світогляду, пошуку та сприймання інформації про передові, новаторські, масові педагогічні досягнення, оновлення освітньо-нормативної бази, нові надходження науково-методичної літератури тощо;

  4. операційно-діяльнісний – єдність професійних і особистісних умінь, які дозволяють майбутнім учителям ГП впроваджувати набуті знання у практику, застосовуючи різноманітні методи, прийоми, способи і засоби навчання, виховання й розвитку, активно переймати передовий досвід колег-новаторів і майстерно його використовувати з метою покращення рівня обізнаності учнів і підвищення продуктивності власної педагогічної роботи;

  5. регулятивно-сугестивний – наявність педагогічних і особистісних якостей у емоційно-вольовій, морально-етичній сферах, які дають змогу самостійно та швидко знаходити ефективне вирішення тої чи іншої педагогічної ситуації, корегувати хід заняття (виховного заходу) через неочікувані обставини, уникати негативних емоційних проявів та їх впливу на результативність професійної діяльності;

  6. оціночно-рефлексивний (інтерпретаційний) – володіння професійними та індивідуально-психологічними здібностями, які дозволяють учителю ГП давати критичний, обґрунтований аналіз і оцінку власній роботі, визначати сильні та слабкі сторони у власній МК, виважено оцінювати науково-освітні здобутки в гуманітарній сфері, а також забезпечують високу ефективність педагогічної діяльності.

Усі предсталені компоненти МК знаходяться в тісній взаємодії та доповнюють один одного, утворюючи таким чином певну інтегровану єдність багатогранного поняття «МК».

Проілюструємо дані положення графічно (див. рисунок 1):





Рисунок 1

Зміст методичної компетентності

Таким чином, можна стверджувати, що МК є складним композиційним утворенням, яке досліджується великою кількістю науковців. У межах цієї статті ми зробили спробу окреслити зміст даної компетентності у структурі фахової підготовки майбутнього вчителя ГП та деталізувати кожний невід’ємний компонент МК. Перспективою подальших розвідок вбачається в розробці моделі формування МК майбутнього вчителя ГП, чому і будуть присвячені наші наступні публікації.



Література

1.Концептуальні засади розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір. Затверджено наказом МОН № 998 від 31.12.2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/education/average/topic/rozv/knc.doc. 2. Кузьмина Н. В. Профессионализм деятельности преподавателя и мастера производственного обучения профтехучилища / Н. В. Кузьмина. – М.: Высш. шк., 1989. – 167 с. 3. Малев В. В. Методическая подготовка учителя информатики и методический дуализм профессионально-методического образования [Електронний ресурс]/В. В. Малев. – Режим доступу: mf.mgpu.ru/main/content/vestnik/Vestnik7/43.doc 4. Мормуль А. М. Методична компетентність майбутніх учителів гуманітарного профілю як педагогічна проблема / А. М. Мормуль // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. – Випуск 43, 2009 р. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. – С. 176 – 179. 5. Тумашева О. В. О методической компетентности учителя [Електронний ресурс] / О. В. Тумашева // Вестник КГПУ им. В. П. Астафьева. – 2009 (1). – Методика преподавания – Режим доступу: http://www.kspu.ru/folders/__x-folder-webcache/6/2009_01/10_-2147483648.pdf


ОСОБЛИВОСТІ СТИЛІСТИЧНОГО ГРАФІЧНОГО МАРКУВАННЯ

НА ПОЗНАЧЕННЯ ІРОНІЇ

Волощук І.І.

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, Україна
У ряді випадків іронічні висловлювання мають певну специфіку графічного оформлення у тексті, які виділяють їх серед інших емоційно-оцінних висловлювань. Особливості графічних знаків вивчаються у різних студіях [1; 2; 3; 5; 6]. Проте досі це питання стосовно іронії у науковій літературі детально не розглядалося.

Графіка у мові є засобом закріплення і передачі інформації. Ненормативне використання графічних засобів у художньому тексті завжди привертає увагу читача до слова, словосполучення або частини тексту. Взаємодіючи з лексичним значенням, графіка виділеної одиниці приводить до актуалізації потенційних можливостей, закладених у значенні слова [6]; це проявляється в семантичному ускладненні тієї чи іншої одиниці й утворенні нових контекстуальних смислів, в тому числі іронічних. У художньому дискурсі графічні засоби можуть значним чином впливати на сприйняття адресатом писемної мови. Використання в тексті графічних засобів прагматично обумовлено і спрямовано на досягнення найбільшого комунікативного впливу на адресата, тобто на читача.

Включення графічних засобів у художнє мовлення є поліфункціональним: такі прагматичні функції як привернення уваги адресата, чи виділення комунікативно-значимих елементів висловлювання тісно переплітаються з функцією компресії інформації і функцією створення емоційно-оцінних, естетичних і функціонально-стилістичних конотацій. Взаємодіючи з вербальними засобами, графіка виконує у тексті ще й різноманітні стилістичні функції. Графіка може передавати функціонально-стилістичну інформацію, вона здатні сигналізувати про емоційний стан мовця, тобто служити для вираження його емоційного збудження, невпевненості, подиву, сумніву, невдоволення. Вона розкриває ставлення автора до написаного і є засобом вираження оцінки, а також служить маркером імплікації і підтексту. Збільшуючи смислове наповнення й експресивність тексту, графічні стилістичні прийоми водночас активізують увагу читача, захищають повідомлення від перешкод і забезпечують цілеспрямованість сприйняття.

З метою конкретизації іронічного інтонаційного малюнка на письмі за допомогою графічного маркування реалізується іронічний смисл. До продуктивних засобів належать: використання лапок, позначення логічного наголосу за допомогою курсиву чи написання лексичної одиниці “в розбивку” (через дефіс), виділення смислового центру висловлювання шрифтами чи великою літерою. Це сприяє однозначному розумінню висловлювання, що містить іронію.

Cтаття ставить за мету дослідити вплив візуального графічного маркера капіталізації на позначення іронії в англомовному художньому дискурсі.

Капіталізація зустрічається в англомовному художньому дискурсі для позначення емоційності [1, с. 76] Графічне виділення слова за допомогою великої літери в художній мові є ознакою його семантичного навантаження, що виражається в спеціалізації, конкретизації його значень, в передачі оцінної й емоційної конотації, в розмежуванні лексико-семаничних варіантів багатозначного слова, причому велика літера маркує, як зазначають [4], більш вузьке значення – гіпонім. Графічне маркування великою літерою слова не завжди супроводжується позитивною оцінкою, під впливом певних контекстуальних умов у виділених таким чином лексичних одиницях може актуалізуватися негативна емоційна оцінка. Співзіставлення початкової позитивної оцінки з оказіональною негативною, набутою в контексті, приводить до появи іронії.

Виокремлення великою літерою обумовлено не нейтральним ставленням мовця до відповідної частини висловлювання. Особливу інтерпретацію адресантом значення одиниці може отримати будь-яке слово, а характер семантичного ускладнення залежить від особливостей семантики слова і контекстуальних умов, адже, як згадувалося вище, саме контекст безпосередньо впливає на процес актуалізації графічно маркованих одиниць. Контекст забезпечує довершений акт комунікації і служить для формування смислу висловлювання.

За допомогою виділення лексичної одиниці великою літерою у контексті може бути досягнена компресія інформації, а також підсилена експресивність повідомлення чи здійснена реалізація іронічного смислу. Виділені таким чином лексичні одиниці позначають одиничний предмет чи явище і тим самим зближуються з власними назвами, але не досягають їхнього статусу, зберігаючи свою понятійність.

Тема наступного фейлетону – відмивання нелегально зароблених на торговлі наркотиками грошей. Можна пересвідчитись, вже сам заголовок заряджений великим оцінно-іронічним потенціалом. Епітети "good і clean (вони близькі за значенням до not involved with drugs) визначають drug cash. Для читача очевидною є абсурдність вже самого заголовка через протилежність лексичних значень його складових частин:

Good, Clean Drug Cash

The dope war continues. Just the other day I saw a whole bunch of bankers on television who were accused of laundering millions and millions of dollars in narcotics’ payments.

alas, all the bankers pleabargained. The Justice Department’s deal was that there would be no fine and little jail, particularly if the bankers agreed to testify against Noriega (Buchwald, р. 78).

Заголовок – це авторська фраза, а оскільки фейлетон відображає протилежні погляди, він набуває іронічного відтінку. Сам заголовок передає різко негативну оцінку, розвінчуючи лицемірство банкірів. Тому, дійшовши до виділеного великими літерами The Justice Department (Департамент Правосуддя), читач іронічно сприймає судову систему і правосуддя, чому найбільшою мірою сприяє і сам контекст.

Автор наведеного далі уривка спрямовує іронію на модні салони вищих кіл американського суспільства:



After the Club had been running for Six Months it was beginning to be Strong on Quotations and Dates. The Members knew that Mrs. Browning was the wife of Mr. Browning, that Milton had Trouble with his Eyes, and that Lord Byron wasn’t all that he should have been, to say the Least. They began to feel their Intellectual Oats. In the meantime the Jeweler’s Wife had designed a Club Badge.

The Club was doing such Notable Work that some of the Members thought they ought to have a special Meeting and invite the Men (Ade, р. 276).

Словосполучення “Notable Work” набуває протилежного значення з негативною семою “foppy, silly work” під впливом ситуації всього твору — члени елітного жіночого клубу вишукують подробиці з життя письменників, які не мають нічого спільного з літературною творчістю, пліткують про чоловіків і змагаються у вишуканості манер.

Помічено, що у художньому дискурсі продуктивним графічним прийомом є виділення великими літерами цілого слова, словосполучення чи навіть речення.

Зрада найближчої подруги є темою розмови Рейчел і Бріджит, колишніх подруг:

I thought it might be a good thing if we saw each other,” she attempted awkwardly <... >

So you thought, did you?” “and tell me, Brigit, why would I want to see the likes of you?” “You needn’t crawl in here, expecting me to forgive you, so-called FRIEND!” (Keyes, р. 593).

Виділене великими літерами позитивно-оцінне словоFRIENDнабуває протилежного негативного значення – enemy.

Великими літерами можуть виділятись словосполучення, як у наведеному нижче прикладі. Пацієнти клініки намагаються підтримати розмову з новенькою, яка приїхала лікувати залежність від переїдання:

It’s a huge waste,” Eddie shouted at Don. To Mike and me, it sounded more like “HUGE WAIST (Keyes, р. 250).

Іронія реалізується за допомогою гри слів “huge waste” (величезна втрата) і “HUGE WAIST” (широченна талія). З контексту читач вже знає про гігантські розміри Анджели і подвійне графічне виділення великими літерами і додатково лапками підкреслює інтонаційний характер фрази (читач промовляє її у внутрішньому мовленні) і сприяє іронічному переосмисленню всієї ситуації.

Функції привернення уваги адресата, виділення комунікативно-значимих елементів мовлення, компресії інформації характеризує стилістично навантажену графіку. Факультативне вживання великої літери прагматично обумовлене і виражає іронічно-оцінне ставлення мовця до повідомлюваного, свідчить про його прагнення вказати адресату на особливість іронічного повідомлення.

Графічне маркування слугує сигналом семантичного ускладнення виділених одиниць і є носієм допоміжної інформації. Іронічний смисл графічно маркованих одиниць обумовлений контрастом, що виникає між кліше і контекстом, у який вони вводяться, або ж ширшим контекстом. Додаткові смисли, набуті виділеними словами, обумовлені контекстом і комунікативними намірами мовця, оскільки без зв’язку з вербальним рівнем графічна форма не має власної значимості. За допомогою графічного маркера читач легко розпізнає замисел автора художнього твору і декодує істинний смисл повідомлення мовленнєвого контексту. Перспективним вважаємо дослідження ненормативного вживання таких графічних маркерів іронії як лапки та курсив.



Література

1. Анохіна Т.О. Семантизація категорії мовчання в англомовному художньому дискурсі. Монографія. – Вінниця: Видавництво «Нова книга», 2008. – 160 с. 2. Крючков Г.Г. Універсальність французької графіки // «Мовні і концептуальні картини світу»: зб.наук.пр. – К.: Київський національний університет ім.. Тараса Шевченка, 2001. – С. 199-202. 3. Лапинская И.П., Мацнева Е.А. Графика как открытый уровень языка // Язык, коммуникация и социальная среда. – Вып. 2. – Воронеж: ВГТУ, 2002. – С. 160-163. 4. Михайловская В.Н., Чепурных В.И. Графическое маркирование как признак семантически осложненного слова в художественной речи // Семантика слова и предложения: Сб. науч. трудов. – Л.: Лен. гос. пед. ин-т им. А.И.Герцена. – 1985. – С. 119-126. 5. Петровский Н.В. Стилистическая графика англо-американской прозы ХХ-ХХ вв.: Автореф. дис… канд. филол. наук: 10.02.04. – К., 1981. – 23 с. 6. Чепурных В.И. Значение и стилистические функции графически выделенных лексических единиц. – Автореф. дис. канд. филол. наук.: 10.02.04. – Л., 1986. – 19 с.


Джерела ілюстративного матеріалу

7. Ade G. The Fable of What Happened the Night the Men Came to the Women’s Club // American Satire in Prose and Verse / Ed. by H.G. Carlisle. — New York: Random House, 1962. — P. 275 279. 8. Keyes M. Rachel’s Holidays. – London: Penguin Books, 1997. – 627 p. 9. Buchwald A. How Much is that in Dollars? // Книга для чтения на англ. яз., – М: Воениздат, 1971. – 248 с.


ВІДАПЕЛЯТИВНІ ОЙКОНІМИ ПІВНІЧНОЇ ТЕРНОПІЛЬЩИНИ

Волянюк І. О.

Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут імені Тараса Шевченка, Україна
У статті проаналізовано семантику етимонів відапелятивних ойконімів Північної Тернопільщини ХІІІ – ХХ ст.; показано динаміку першофіксацій цих назв поселень упродовж восьми століть; визначено цінність ойконімного матеріалу на рівні семантики та дериватології.

В статье проанализировано семантику этимонов отаппелятивных ойконимов Северной Тернопольщины ХІІІ – ХХ вв.; показано динамику первых фиксаций этих названий населенных пунктов на протяжении восьми столетий; определено ценность ойконимного материала на уровне семантики и дериватологии.

The article analyzes Nothern Ternopilshchyna appellative oikonims etymons’ semantics of the 13th – 20th cc; the dynamics of these settlement names’ primary fixations during eight centuries has been shown; the value of oikonim material on the semantics and derivation level has been determined.
Ойконімія Північної Тернопільщини вперше стала об’єктом наукового дослідження. Його результати важливі для системного дослідження ойконімікону України та є однією з передумов вивчення назв поселень на загальномовному рівні.

Проблема деривації власних і загальних назв сьогодні залишається однією з найбільш актуальних у мовознавстві. Ойконімія, як і мова в цілому, є внутрішньо організованою системою функціонально взаємопов’язаних елементів. Словотвір назв населених пунктів багато в чому подібний до словотвору апелятивів, проте йому притаманні й індивідуальні особливості. Однак, більшість територіального простору нашої держави в ономастичному відношенні залишається недослідженим, тому вимагає нагального збору і ґрунтовного лексико-семантичного і структурно-словотвірного дослідження.

Вивчення ойконімії України проводиться сьогодні у двох аспектах: ареальному та регіональному. Аналіз відапелятивних ойконімів здійснюється принагідно у регіональних дослідженнях ойконімії України. Зокрема, у таких працях: Д. Бучка «Походження назв населених пунктів Покуття» (1990 р.), Я. Пури «Походження назв населених пунктів Ровенщини» (1990 р.), М. Торчинського «Ойконімія Південно-Західного Поділля» (1993 р.), М. Габорака «Семантико-словотвірні типи ойконімів Прикарпаття (ХІІ-ХХ ст.)» (1999 р.), В. Котович «Ойконімія Опілля ХІІ-ХХ ст.» (2000 р.), Н. Герети «Ойконімія північної Хмельниччини» (2004 р.), А. Лисенко «Ойконімія Полтавської області» (2007 р.) та ін.

Мета статті – здійснити аналіз відапелятивних ойконімів Північної Тернопільщини ХІІІ – ХХ ст. за семантикою їх етимонів, окремо групуючи назви у сингулярній та плюральній формах.

Назви поселень безпосередньо пов’язані з духовною культурою народу, історичною етнографією. Вони є цінним джерелом для краєзнавства. Але окреме, особливе місце у дослідженні ойконімів належить мовознавству, тому що, з одного боку, саме мовознавство є ключем для розуміння і осмислення інформації назв, з іншого – семантика і структурно-морфологічна будова географічних назв творить одну з підсистем мови, яка характеризується сукупністю однорідних за значенням твірних основ і формантів, однотипних за мовним джерелом. Це особливо важливо для реконструкції мовних явищ давніх епох, адже в географічних назвах нерідко зафіксовані поняття, давно втрачені живою мовою. Саме в топонімії на сьогодні збереглися сліди окремих мов, тому на основі назв можна реконструювати міжмовні зв’язки різних регіонів [10, с. 1].

Як зауважує Д.Г. Бучко, система номінації, що функціонує в топонімії, є за своює природою секундарною по відношенню до системи номінації в апелятивній лексиці, оскільки географічні об’єкти одержують свої найменування після закріплення за ними загальних назв, які співвідносяться з певними класами денотатів (гір, рік, населених пунктів тощо) [3, с. 6].

Назви нижчого рівня – апелятиви – виражають суть денотата, поняття про певний клас предметів і називають один або декілька предметів цього класу, вони здатні закріплюватися за визначеними типами реалій і викликати у носіїв мови певні уявлення, образи, асоціації. Характерною їх рисою є те, що найменування цього рівня не можуть видозмінюватися.

Назви вищого рівня (пропріального) – вторинні – це назви, що присвоюються об’єктам, які вже мають свої апелятивні найменування. Оніми цього рівня мають здатність змінюватися під впливом соціально-економічних, культурних, географічних та інших чинників.

Характерною рисою назв населених пунктів, як і всіх інших топонімів, є те, що їх функція зводиться до розрізнювання окремих однотипних предметів без обов’язкової вказівки на їх особливості. Якщо загальне слово переходить у розряд топоніма, воно стає знаком населеного пункту, ріки, моря, озера тощо. Такі слова, як воля, правда, сила, стаючи назвами населених пунктів (Воля, Правда, Сила) шляхом переосмислення, втрачають своє первинне абстрактне значення і перетворюються в словесні знаки топонімічних об’єктів. І. Ковалик уважає недоліком підручників і посібників з мовознавства те, що в розділах про словотворчу будову мови при аналізі і характеристиці зовсім не використовуються топоніми. У той час, як автори граматик інших слов’янських мов – чеської, болгарської, словацької, – аналізуючи окремі словотворчі типи, послідовно використовують і топоніми [8, с. 137]. Словотворча будова назви у галузі ономастики дає можливість ще більше поширити і поглибити вивчення словотвору кожної живої мови. Саме топоніми дають чимало цікавого матеріалу [23, с. 144].

Відапелятивні ойконіми – це назви поселень, в основі яких лежать загальні назви, або апелятиви, вони є невід’ємною частиною топонімії будь-якого адміністративного чи етнокультурного регіону. Етимонами для таких ойконімів є географічні терміни, що відображають природні особливості місцевості, рельєфу, а також апелятиви – назви об’єктів, створених людиною, так звані «культурні» назви. Відапелятивні ойконіми вживаються у формах однини і множини. Назви поселень цього типу на досліджуваній нами території становлять групу із 91 одиниці.

Аналіз відапелятивних ойконімів здійснюємо за семантикою їх етимонів, окремо групуючи назви у сингулярній та плюральній формах:


  1. Відапелятивні ойконіми, що відображають природні особливості місцевості. Цю групу репрезентують такі назви поселень:

а) в однині: Березина (з 1906 р.: прис. Березина [17, с. 95]) < апел. березина «березовий ліс» [16 І, с. 171], Гай (з 1947 р.: Гай [21, с. 560]) < гай «невеликий ліс» [5 І, с. 265], Діброва (з 1906 р.: Діброва [17, с. 98]) < діброва «листяний ліс на родючих грунтах, на якому переважає дуб» [16 ІІ, с. 297], Дубина (з 1906 р.: Дубина [17, с. 98]) < дубина «дубовий ліс» [5 І, с. 451], Кущ (з 1947р.: Кущ [21, с. 560]) < кущ, Липник (з 1906 р.: Лепникь [17, с. 101], 1947 р. – Ліпник [21, с. 561], у 1967 р. – Липник [19, с. 103]. – На перший погляд, якщо орієнтуватися на сучасне звучання назви поселення, то вона могла виникнути в результаті онімізації апелятива липник «липовий лісок», пор. грабник або липник «реп’яшки» [6 ІІІ, с. 238]. Однак першофіксація цієї назви свідчить, що в корені був голосний h ( > рос. -е), тому назва хутора могла виникнути в результаті перенесення імені засновника чи першопоселенця на хутір, пор. Липник [4, с. 71]. Антропонім міг утворитися від апелятива ліпник «робітник, який мастить глиною стіни» [5 ІІ, с. 369] або липник «борошняний хрущ» [6 ІІІ, с. 238]. Ліщина (з 1967 р.: Ліщина [19, с. 103]) < ліщина «горішник» [5 ІІ, с. 373], Озеро (з 1947 р.: Озеро [21, с. 577]) < озеро, Устечко (з 1430 р.: Устье» [1 7/І, с. 4-6], 1629 р. – Устечко [2, с. 138]) < устечко, демінутив від устя «гирло» [16 Х, с. 503];

б) у множині (принципової різниці між відапелятивними ойконімами у сингулярній та плюральній формах немає, в основі базового апелятива відбито первісну множину). В ономастичній літературі існує думка, що такі назви утворилися в результаті плюралізації: Гаї (з 1785 р.: Гаї [7, с. 393; 20 І, с. 321]) < апел. гаї, Лани (з 1947 р.: Лани [21, с. 559]) < лани, Лози (з 1482 р.: Лозы [25 I, с. 81]) < лози, Луги (з 1947р.: Луги [21, с. 560]) < луги, Мочари (з 1906 р.: Мочари [17, с. 103]) < мочари «дряговина, трясовина» [16 ІV, с. 814], Перекалки (з 1947 р.: Перекалки [21, 577]) < перекалки «болотні рови, потоки впоперек дороги» [5, с. 120], Розтоки (з 1514 р.: Ростоки [25 ІІІ, с. 137]) < розтоки «місця роздвоєння основного русла річки» [16 VІІІ, с. 825].

2. Відапелятивні ойконіми, мотивовані назвами об’єктів, створених людиною. У польській ономастиці оніми такого типу визначають як назви культурні (nazwy kulturowe / kulturalne) [26, с. 126]. Л.Т. Масенко зауважує: «ця група назв відображає матеріальну й духовну культуру населення, риси суспільного устрою тощо. Твірною базою розглядуваних найменувань виступають, як правило, загальні слова на позначення різноманітних споруд та виробів; апелятиви, які відбивають особливості духовного життя суспільства, вірувань тощо» [11, с. 627]. Вони вживаються як у сингулярній, так і в плюральній формах.

За семантикою твірних слів відапелятивні ойконіми, мотивовані назвами об’єктів, створених людиною, ділимо на такі групи:

а) назви, що характеризують тип населеного пункту: Будки (з 1906 р.: Будки [17, с. 96]) < апелятива будки, зменшувальне від буда, «будка, шалаш» [5 І, с. 105]; Кімнатка (з 1565 р.: Кімнатка [18 ІІІ, с. 74]) < кімнатка, демінутив від кімната;

б) господарські назви: Бутин (з 1463 р.: Бутинъ [25 І, с. 55]) < бутин – «зруб у лісі» [13 І, с. 78], «лісосіка; місце заготівлі дерев» [14, с.19]; Гумнисько (з 1947 р.: Гумнисько [21, с. 561]) < гумнисько – «місце, де раніше було гумно» [5 І, с. 340]; Криниця (з 1947 р.: Криниця [21, с. 577]) < криниця; Копань з 1967 р.: Копань, коли його об’єднано з с. Горинка [19, с. 101] < копань, те ж саме, що копанка «різновид маленького колодязя без зрубу» [5 ІІ, с. 280], «сажавка; невеличке водоймище з ґрунтовою водою, викопане для господарських потреб; криниця без зрубу» [16 ІV, с. 279], «викопаний межовий знак» [15 І, с. 495]; Корчунок (з 1906 р.: Корчунокь [17, с. 100]) < корчунок, те ж саме, що корчівка – «викорчуване місце» [9, с. 95]; Пасіки (з 1906 р.: Пасhка [17, с. 104]) < пасіки, форма множини від апелятива пасіка – «відведена на зруб ділянка лісу; місце, де розставлено вулики з бджолами і розташовано спеціальні будівлі» [16 VІ, с. 86]; Хмелище (з 1947 р.: Хмелище [21, с. 583]) < хмелище «місце, де ріс хміль»; Фільварки (з 1887 р.: Фільварки Малі, Великі) [22 ІІ, с. 487]) < фільварки, форма множини від фільварок «ферма, заміський будинок» [5 ІV, с. 377];

в) культові назви: Монастирок (з 1938 р.: Monastyrek [24, с. 209]) < монастирок, демінутив від монастир; Скид (з 1906 р.: Скитикь [17, с. 106], 1947 р. – Скид [21, с. 577]) < пор. апелятив скит – «житло ченців-самітників у православних монастирях, яке розташовано віддалік від основних монастирських будівель; старообрядницький монастир або невелике поселення монастирського типу в безлюдній місцевості» [12, с. 498].

Висновки. Отже, базовою апелятивною лексикою для аналізованої групи ойконімів були як географічні терміни, що відображають особливості місцевості, так і так звані «культурні» назви, що вживаються на позначення споруд, виробів, будівель, які знаходилися поряд з об’єктом називання. На території Північної Тернопільщини – це переважно хутори, присілки чи фільварки, більшість яких фіксується документами ХХ ст.

Динаміку першофіксацій відапелятивних ойконімів досліджуваного регіону відображає наведена нижче діаграма: вперше вони фіксуються документами ХІІІ ст., зростання кількісного показника простежуємо у XVI ст. (15 назв поселень), протягом наступних століть їх кількість різко зменшується, проте у документах ХХ ст. показник фіксацій знову збільшується і становить 68 одиниць.

Діаграма


Динаміка першофіксацій відапелятивних ойконімів,

утворених шляхом топонімної метонімії



Література та довідкові джерела

1. Архивъ Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древнних актов, высочайше учрежденной при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. – К., 1876 – 1907. –Ч. 7. – T. I: Акты о заселении Юго-Западной России. – 1886. – [2], ІІ, 85, 647, ХІІ c. 2. Баранович Ол. Залюднення Волинського воєводства у І пол. ХVІІ ст./ Ол. Баранович. – К.: УВАН. Соціально-економічний відділ. Комісія історико-географічна., 1930. – 155 с. З картою Волинського воєводства, 1629 р. 3. Бучко Д. Г. Українські топоніми на -івці, -инці: дис. … канд. філол. наук: 11.10.1972 / Бучко Дмитро Григорович. – Львів, 1972. – 333 с. 4. Горпинич В.О., Бабій Ю.Б. Прізвища Середньої Наддніпрянщини: словник / В. О. Горпинич, Ю. Б. Бабій. – Дніпропетровськ: Пороги, 2004. – 139 с. 5. Грінченко Б. Д. Словарь української мови / Зібр. ред. журн. «Киевская старина». Надр. з вид. 1907 – 1909 рр., фотомех. способом. – К.: Довіра – УНВЦ «Рідна мова», 1997. – Т. І. – 1907. – 494 с.; Т. ІІ. – 1908. – 573, [4] с.; Т. ІІІ. – 1909. – 506 с.; Т. IV. – 1909. – 563 с. 6. Етимологічний словник української мови: в 7 т. / [уклад. Р. В. Болдирєв, В. Т. Коломієць, А. П. Критенко та ін.; гол. ред. О. С. Мельничук]. – К., Наук. думка. – Т. 3 (Кора – М). – 1989. – 552 с. 7. Історія міст і сіл УРСР. Тернопільська обл. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1973. – 640 с. 8. Ковалик І. І. Словотворча будова української топоніміки (Назви населених пунктів із суфіксом -иц-я (-ниц-я) / Ковалик І. І. // Питання українського мовознавства. – Львів: Вид-во Львівського унів-ту, 1960. – Кн. 4. – С. 137-143. 9. Кордуба М. Географічні назви як історичне джерело / Кордуба М. // Стара Україна. Часопис історії і культури. – Львів, 1924. – Вип. VІІ – VІІІ. – С. 92 – 95. 10. Купчинська З. О. Лексико-семантична і словотвірна структура географічних назв на -ин, -ів (Територія України, Х – ХХ ст.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10. 02. 01 «Українська мова»/ З. О. Купчинська. – Львів, 1993. – 18 с. 11. Масенко Л. Т. Розвиток топонімічної лексики // Історія української мови. Лексика і фразеологія / Масенко Л. Т. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 620 – 659. 12. Новий український тлумачний словник / [укл. Н. Д. Кусайкіна, Ю. С. Цибульник; за заг. ред. В. В. Дубічинського]. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2008. – 608 c.  13. Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок: в 2 ч. / М. Й. Онишкевич. – К.: Наукова думка, 1984. – Ч. І. – 1984. – 495 с. 14. Піпаш Ю. Матеріали до словника гуцульських говірок: Косівська Поляна і Росішка Рахівського району Закарпатської області / Юрій Піпаш, Борис Галан. – Ужгород: ПП «Графіка», 2005. – 265 с. 16. Словник староукраїнської мови ХІV – XV ст.: у 2-х т. / [ред.: А. Л. Гумецька, І. М. Керницький]. – К.: Наук. думка, 1977 – 1978. Т. І. – 1977. – 670 с. 15.Словник української мови: в 11-ти т. / [голова ред. кол. І. К. Білодід]. – К.: Наук. думка, 1970 – 1980. – Т. ІІ, IV, V, VI, VIII. Т. ІІ (Г – Ж). – 1971. – 550 с.; Т. IV (І – М). – 1973. – 840 с.; Т. V (Н – О). – 1974. – 840 с.; Т. VI (П – Поїсти). – 1975. – 832 с.; Т. VIII (Природа – Ряхтливий). – 1977. – 927 с.; Т. Х (Т – Ф). – 1979. – 658 с. 17. Список населенных мест Волынской губернии… – Житомир: Волын. губ. типогр., 1906. – 219 с. 18. Теодорович Н. И. Историко - статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии.– Почаев, 1899. Т. ІІІ: Уезды Кременецкий, Изяславский. – 687 с.+ ІХ с. + 1 л. ил. 19. Тернопільська область. Адміністративно-територіальний поділ / [упор. М. В. Дудар]. – Тернопіль, 1967. – 142 с. 20. Тернопільський енциклопедичний словник: в 2 т./ [гол. ред. кол. Геннадій Яворський]. – Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2004 – 2005. Т. І. – 2004 – 696 с. 21. Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К.: Укр. вид-во політичної літератури, 1947. – 1064 с. 22. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: Краєзнавчий словник від найдавніших часів до 1914 р.: в 2-х т. – Вінніпег, 1984. Т. І. – 1984. – 600 с. 23. Черняхівська Є. М. Словотворча структура топонімічних назв Львівщини // Питання українського мовознавства / Черняхівська Є. М. – Львів: Вид-во Львівського унів-ту, 1960. – Кн. 4. – С.144-149. 24. Archiwa: Biblioteki i muzea kościelne. – Lublin: Wyd-wo KUL, 1999. – T. 72. – S. 163 – 250. 25. Archiwum książat Lubartowiczόw Sanguszkόw w Slawucie / Wyd. przez B. Gorczaka. – Lwόw, 1887 – 1910. T. I: 1366 – 1506. – 1887. – ХХІХ, 204 s., 3 tabl. T. III: 1432 – 1534. – 1890. – XII, XXXVI, 556 s. 26. Myszka A. Toponimica powiatu strzyżowskiego. – Rzeszów: Wyd – wo uniwersytetu rzeszowskiego, 2006. – 257 s.
Лінгвостилістичні характеристики рекламного Тексту як засіб маніпуляції (на матерiалі англомовної реклами автомобілів)

Ворначев А.О.

Державний економіко-технологічний університет транспорту, Україна
На сьогоднішній день в умовах глобалізації й розвитку технологій, сучасне суспільство зазнає масового інформаційного впливу з боку мас-медіа, в числі якого реклама відіграє, мабуть, одну з головних ролей. Суспільна значимість реклами проявляється сьогодні досить чітко. Сфера діяльності реклами є великою. Реклама робить свій внесок у вирішення питань економіки, популяризує досягнення науки і техніки, веде широку екологічну і політичну пропаганду. Реклама являє собою особливий вид масової комунікативної діяльності, що реалізується за допомогою різних засобів масової інформації (радіо, телебачення, преса), об’єктом впливу якої є споживач. У кожному з випадків розповсюдження реклами за допомогою ЗМІ одиницею комунікації є текст, який організовано для досягнення максимального впливу на реципієнта. Тому, в процесі дослідження рекламної комунікації, основна увага повинна бути спрямована на одиницю спілкування – рекламний текст.

Розв’язання проблеми рекламного тексту і його впливу на аудиторію вивчається в багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідженнях, присвячених структурним, семантичним, фонетичним, жанровим, стилістичним і комунікативним особливостям рекламної мови й тексту: Киричук Л.М. „Прагмасемантичні особливості категорії оцінки в рекламному тексті”, 1999; Костромина Е.А. „Структурно-семантические особенности рекламных текстов”, 2000; Лиса Н. С. „Структура та лінгвопрагматичні особливості рекламного знака”, 2002; Леви Ю.Э. „Вербальные и невербальные средства воздействия рекламного текста”, 2003; Медведева Е.В. „Рекламная коммуникация”, 2003; Шатин Ю.В. „Построение рекламного текста”, 2003; Крутько Т.В. „Англомовна реклама у віртуальному просторі”, 2006; Сивак Ю.В. „Політична реклама у французьких засобах масової інформації: прагмакомунікативний та жанровий аспекти”, 2007; Соловйов С.Г. „Реклама в галузі науки і техніки”, 2008; Bovee C.L., Arens W.F. „Contemporary Advertising”, 1999; Graydon Sh. „Made You Look – How Advertising Works and Why You Should Know”, 2003 та ін.

Втім, дотепер невизначеними залишаються питання лінгвостилістичних характеристик рекламного тексту і їхньої ролі в маніпуляції свідомістю аудиторії; вивчення лінгвостилістичних характеристик у рекламному тексті є одним з найбільш актуальних напрямів сучасної лінгвістики тексту, разом з тим специфіка їхньої реалізації в рекламному тексті не знайшла відображення в роботах з мовознавства.

Основною метою є вивчення лінгвостилістичних характеристик у рекламному тексті як засобів маніпуляції, а також їхньої реалізації в рекламі автомобілів; виявлення найбільш яскравих особливостей мови реклами.

Рекламний текст визначається як завершене повідомлення, що має строго орієнтовану прагматичну настанову (залучення уваги до предмета реклами), що сполучає дистинктивні ознаки усного мовлення й письмового тексту з комплексом семіотичних (пара- і екстралінгвістичних) засобів. [1, с. 23]. метою прагматичної настанови тут є маніпулювання свідомістю аудиторії.

Маніпуляція – спосіб панування шляхом духовного впливу на людей через програмування їхньої поведінки. цей вплив спрямовано на психічні структури людини, здійснюється потай і ставить своїм завданням зміну думок, спонукань і цілей людей у потрібному напрямку. як зауважує Г. Шилер, для досягнення успіху маніпуляція повинна залишатися непомітною. успіх маніпуляції гарантовано, коли маніпулюємий вірить, що все, що відбувається, є природним й неминучим. коротше кажучи, для маніпуляції потрібна фальшива дійсність, у якій її присутність не буде відчуватися. [4, с. 112].

Найважливішими мішенями, на які необхідно робити вплив при маніпуляції свідомістю, є пам'ять і увага. Завдання маніпулятора – переконати людей у будь-чому. Для цього треба, насамперед, привернути увагу людей до його повідомлення, у чому б воно не виражалося. Потім треба, щоб людина запам'ятала це повідомлення, тому що те, що залишається в пам'яті – переконливо.

Аналітичне й теоретичне вивчення уваги сполучене з великими труднощами, але проте їй присвячено величезну кількість досліджень, отже технологи маніпуляції свідомістю мають необмежений запас "подразників", що дозволяють залучити, перемкнути або розсіяти увагу, а також вплинути на її стійкість та інтенсивність. [2, с. 211]. Для цього поряд з іншими засобами використовуються різноманітні стилістичні прийоми, метою яких є активізація інтересу адресата й створення сприятливих умов для закріплення рекламного тексту в свідомості реципієнта.

Стиль інтегрує, уніфікує засоби, що становлять рекламний текст, і в той же час диференціює його, відрізняючи від інших. Стиль виступає як свого роду "цементуючий матеріал", тому що він проявляється у відборі й аранжуванні утворюючих елементів як на рівні власно лінгвістичної структури, так і на рівні змісту.

Частотні випадки детермінації, коли стилістично маркований елемент уживається на тлі стилістично нейтральних одиниць і визначає стилістичне забарвлення всього рекламного тексту:

Yes, it fits in your garage. No it doesn’t enjoy being cooped up.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   88


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка