Литература для чтения: Андреева Л. А. Религия и власть в России. Религиозные и квазирелигиозные доктрины как способ легитимизации политической власти в России. М.: Ладомир, 2001. 253 с



Сторінка1/6
Дата конвертації24.03.2016
Розмір1.01 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Модуль 2

Конфессиональная жизнь мирян Юга Украины
І. Влияние на развитие конфессиональной ситуации в крае факторов «внешнего воздействия»

Темы для обсуждения:

  • Дореволюционный период: влияние внешнеполитических планов Петербурга, в которых региону отводилось особое место; трансформаций административно-териториального устройства Юга; колонизационных процессов и связанного с ними хозяйственного освоения региона; политики по устройству городов, местечек, посадов, сел, деревень, слобод, хуторов, колоний, станиц; отношения светской власти и мирян к Церкви и духовенству.

  • Изменения во взаимоотношениях государства и конфессиональных групп региона в первые десятиления советской власти.

Рекомендованная литература для чтения:


Андреева Л.А. Религия и власть в России. Религиозные и квазирелигиозные доктрины как способ легитимизации политической власти в России. — М.: Ладомир, 2001. — 253 с.

Дмитриев С.С. Православная церковь и государство в предреформенной России // История СССР. — 1966. — № 4. — С. 20 – 54.

Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губернии) в XVIII – первой половине ХІХ в. (1719 – 1858 гг.). — М.: Наука, 1976. — 306 с.

Кабузан В.М. Крестьянская колонизация Северного Причерноморья (Новороссии) в XVIII – первой половине ХІХ вв. (1719 – 1857) // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1964 год. — Кишинев: „Картя Молдовеняскэ”, 1966. — С. 313 – 324.

Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775 – 1861). — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2004. — 400 с.

Панфьорова М.А. Адміністративно-територіальний устрій південно-східної України наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. — Вип. VІІ. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 1999. — С. 119 – 127.

Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII – середини ХІХ століття. — Запоріжжя: РА „Тандем – У”, 2004. — 488 с.
1. Історичні умови розвитку православної церкви на півдні України
Для розуміння процесів, які відбувались у релігійному житті на півдні України, принципово важливою є теза про те, що в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. православна церква по відношенню до держави відігравала підпорядковану роль, не будучи самостійною в регулюванні навіть багатьох питань, які стосувались здавалось би суто релігійних проблем. Церковні інституції не просто розвивались у тісній взаємодії з інституціями світськими, але і знаходились у значній залежності від останніх, маючи обслуговувати інтереси, які виходили далеко за межі релігійних. Зміни, які мали місце, обумовлювались цілим комплексом факторів, серед яких потреби самої церкви не були превалюючими. Тому всебічний і докладний аналіз історичних умов розвитку православної церкви на півдні України має бути майже тотожним із створенням узагальнюючої праці з історії краю. Тут ми не ставимо такого широкого завдання. Доцільно звернути увагу на ті аспекти, що справили найбільший вплив на релігійне життя, аспекти, без врахування яких процеси, що відбувалися в середині православної церкви, можуть здатись позбавленими внутрішньої логіки.

Тією чи іншою мірою фактично на кожній сфері релігійного життя відбивались перекроєння адміністративної карти краю, що, у свою чергу, визначалось, передусім, втіленням у життя зовнішньополітичних планів Петербурга і пошуком оптимальної моделі бюрократичного управління.

В останній чверті XVIII ст. в реалізації широкомасштабних геополітичних планів вищої російської влади Південній Україні відводилось місце, яке важко переоцінити. Умови Кючук-Кайнарджийського договору, згідно з якими Росія переносила свої кордони на Південний Буг, до Азовського узбережжя від гирла Берди до гирла Єї, отримувала фортеці Керч і Єнікале на Кримському півострові, аж ніяк не задовольнили апетитів Петербурга. Плани останнього були значно грандіознішими і широко розрекламовані як усунення турків-османів з Європи під гаслом звільнення православних народів з-під влади мусульман. Так званий „грецький проект” передбачав створення на території турецьких провінцій Молдавії, Бессарабії та Валахії держави Дакії, яку мав очолити князь-правитель Г. Потьомкін. Кордони Російської держави повинні були відсунутись на захід від гирл Дніпра та Бугу до берегів Дністра. Землі Тракії, Македонії, Болгарії, Албанії та Північної Греції мали увійти до складу імперії онука Катерини ІІ, Костянтина, із столицею в Константинополі, таким чином відродивши Візантійську державуi. Зараз не йде мова про те, чи дійсно Петербург розраховував реалізувати ці плани в повному обсязі, або ж використовував їх як засіб тиску на уряди Західної Європи з метою отримання скромніших, але реальніших придбань — Криму, Кубані та придунайських князівств. В обох випадках Південна Україна мала стратегічне значення для втілення в життя наміченого. Важливим кроком зовнішньої політики Петербурга стало включення до складу імперії Кримського ханства, закріплене маніфестом від 8 квітня 1783 р. Між іншим, завдяки цьому держава отримала морський кордон від Кінбурна до Таманіii.

Черговим придбанням стало отримання в результаті російсько-турецької війни 1787 – 1791 рр. так званої „Очаківської області”. Разом із тим, Молдавія та Валахія залишились за Туреччиною.

Важливим вектором зовнішньополітичної активності Російської імперії, який був спрямований на розширення кордонів і певним чином вплинув на розвиток церкви в південному краї, був вектор польський. Ведучи складну політичну гру щодо встановлення контролю над Річчю Посполитоюiii, Росія пішла на тимчасове послаблення там позицій православ’я. Як наслідок, з 1772 р. у Речі Посполитій були відсутні православні єпископи, а православна церква на її території знаходилась під духовною владою єпископа Переяславського. Саме його єпархія стала однією з тих, які були позбавлені частини церков задля формування нової єпархії на півдні України. Вона ж стала й одним з основних „постачальників” південноукраїнських земель парафіянами та іноземним православним духовенством: священно- та церковнослужителі, ченці, які не могли протистояти утискам католиків й уніатів, залишали свої домівки і перебирались на Південь.

На початку ХІХ ст. Росія знову активізувала свої дії на південно-західному кордоні південноукраїнського краю. У 1806 р. були окуповані Молдавія та Валахія. Втім, за умовами миру з Портою у 1812 р. князівства знову були залишені за Туреччиною, а до Російської імперії відійшла Бессарабія. Ця подія безпосередньо вплинула на церковно-адміністративний устрій Південної України, адже церкви Бессарабії і частина південноукраїнських храмів невдовзі опинились під зверхністю одного єпархіального архієрея, кафедра якого розташовувалась у Кишиневі. Усі бессарабські землі залишались у складі Російської імперії до 1856 р: за умовами Паризької мирної угоди південна частина Бессарабії була передана Молдавському князівству, а гирло Дунаю — Туреччині.

Сама Паризька угода стала результатом Кримської війни, головні події якої відбувались саме на території Південної України, що стала об’єктом зазіхань не однієї відсталої Туреччини, але коаліції, до якої увійшли й Англія та Франція. „Східний” вектор знову заговорив на повний голос. Але тепер питання стояло вже не про приєднання нових земель, а про збереження завойованого раніше. На відміну від попередніх кампаній, „православне воїнство” вже не могло похвалитись перемогою. Війна, яка стала проявом системної кризи в імперії, болісно відбилась на стані православної церкви в регіоні, але в той же час стала певним поштовхом для перетворень, у тому числі і в церковній сфері.

На крок попереду змін церковно-адміністративного устрою, як правило, йшли трансформації устрою адміністративно-територіального. Централізаторські та уніфікаторські тенденції тут відчутно давалися взнаки. Щоправда, із значним ступенем специфіки, враховуючи, знову ж таки, геополітичне значення південного краю. До червня 1775 р. основною перешкодою поширенню на південноукраїнські землі зазначених тенденцій залишалось існування тут Вольностей Війська Запорозького. Адже вони в адміністративно-територіальному, військовому, господарському, релігійному та цілій низці інших аспектів зберігали свою окремішність і, м’яко кажучи, не зовсім вписувались у загальноімперську систему. Разом з тим, упродовж періоду Нової Січі (1734 – 1775 рр.) ця окремішність не залишалась незмінною і в умовах тиску з боку імперської влади, який значно посилився зі входженням на престол Катерини ІІ, Кошу та підпорядкованому йому козацтву довелося докладати все більше зусиль для її збереження. Важливими кроками на шляху звуження територіальних меж компетенції Коша стало влаштування в 1764 р. Новоросійської губернії і виділення з її складу на початку 1775 р. губернії Азовськоїiv.

Після „атакування” Січі і підписання Катериною ІІ маніфесту від 3 серпня 1775 р. адміністративно-територіальна карта регіону набула нового вигляду. Це було більше ніж чергове перекроєння кордонів. Ліквідація Коша відкрила шлях для розбудови всього Півдня в напрямі, що диктувався Петербургом.

Уже 8 вересня 1775 р. Г. Потьомкін зробив подання Сенату з пропозиціями щодо територіального устрою південного краю. Важлива деталь: подання зроблене за день до підписання іменного указу про заснування Слов’янської та Херсонської єпархії, в якому обумовлено, що нова церковно-адміністративна одиниця влаштовується в Новоросійській та Азовській губерніях. Оскільки пропоновані кордони визначили територіальні межі влади південноукраїнського єпархіального архієрея, є сенс навести їх опис. Пропонувалося, аби кордони Новоросійської губернії проходили таким чином: 1) від гирла Тясмину до гирла Синюхи по старому кордону Єлизаветградської провінції; 2) від гирла Синюхи вниз Бугом до його гирла, а за Дніпром фортеця Кінбурн з її округом; 3) від гирла Бугу лівим берегом Дніпра до гирла Конки; 4) від гирла Конки лівим берегом Дніпра до Великого Лугу течією Конки; 5) від нижнього краю Великого Лугу вверх Дніпром до Дніпровського пікінерського полку, який повинен був належати до Новоросійської губернії разом із селищами Потоки та Омельник; 6) оминувши Дніпровський пікінерський полк кордон мав йти знову до гирла Тясмина. До кордонів Азовської губернії мали включатись: 1) Донецький пікінерський полк; 2) Бахмут з повітом та поселеним Бахмутським гусарським і частково Луганським пікінерським полками; 3) Нова Дніпровська лінія від Олександрівської фортеці до нижнього краю Великого Лугу, і від Петровської фортеці берегом Азовського моря до гирла Кальміусу; 4) фортеці Таганрог, Святого Димитрія Ростовського, Азов, Керч, Єнікале з повітами; 5) землі донських козаківv. Крім того, до складу Азовської губернії пропонувалось передати решту території Полтавського полку, містечка Нові та Старі Водолаги й Тор із повітом. 20 жовтня 1775 р. складена за поданням Г. Потьомкіна доповідь Сенату була затверджена імператрицеюvi.

Сталим такий розподіл не залишався. Уже наступного року частина земель колишніх Вольностей, які знаходились на лівому березі Дніпра, була передана зі складу Новоросійської до Азовської губернії. Адміністративна карта Південної України впродовж 1776 – 1782 рр. зазнала й інших змін щодо кордонів губерній. Етапним став 1783 р., коли обидві губернії мали бути об’єднані у Катеринославське намісництво. 2 лютого наступного року з’явився указ про влаштування на кордоні з Катеринославським намісництвом Таврійської області, що мало забезпечити сприятливі умови для розбудови адміністративної системи новоприєднаного Криму. Указом від 26 січня 1792 р. було визначено статус ще однієї території, яка увійшла до Російської імперії: Очаківська область приєднувалась до Катеринославського намісництваvii. Невдовзі П. Зубов, якому було передане керівництво південним краєм після смерті Г. Потьомкіна, зміг переконати Катерину ІІ в доцільності нових адміністративно-територіальних перетворень. 1795 р. було влаштоване Вознесенське намісництво, до якого увійшли ряд повітів утвореної на землях колишніх польських володінь Брацлавської губернії, декілька повітів Катеринославської губернії та Очаківська область. До складу Катеринославської губернії була приєднана частина Київського намісництваviii. Але такий формат протримався недовго. Тільки-но зайнявши престол, новий імператор, Павло І, суттєво трансформував губернський поділ Російської імперії. Для Південної України це конкретизувалось указом від 12 грудня 1796 р., згідно з яким південна частина Вознесенської губернії, Таврійська область і більша частина Катеринославської губернії об’єднувались у нове утворення, яке отримало назву Новоросійська губернія, із адміністративним центром у Катеринославі, перейменованому на Новоросійськ.

Прихід на російський престол Олександра І відкрив нову сторінку в історії адміністративного устрою Південної України. Укрупнення губерній павлівського періоду змінилось на протилежну тенденцію. 8 жовтня 1802 р. іменним указом Новоросійська губернія була розділена на три — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. — Херсонську) і Таврійську (до складу якої увійшли і землі Чорноморського війська)ix. Указом від 27 березня 1803 р. від Катеринославської до Полтавської губернії була передана місцевість між річками Берестовою та Ореллю. У 1806 р. до складу Херсонської губернії додався Олександрійський повіт. М. Панфьорова зазначила, що після 1806 р. зовнішні межі Катеринославської, Херсонської і Таврійської губерній до 50-х рр. ХІХ ст. вже не змінювалисьx. Втім, у грунтовній роботі В. Дена, яка базується переважно на матеріалах Повного зібрання законів Російської імперії, знаходимо, що в 1817 р. зі складу Катеринославської до Полтавської губернії відійшов посад Крюків, а через 3 роки у залежність від Кавказького губернського керівництва було передано землі Чорноморського військаxi.

Набагато рухливішими, ніж губернські, в останній чверті XVIII – середині ХІХ ст. були кордони адміністративно-територіальних одиниць нижчих рівнів. Не залишався сталим і статус цих одиниць. Трансформації обумовлювались складним комплексом причин, серед яких важливу роль відігравало прагнення пристосувати адміністративно-територіальний устрій до найбільш ефективного виконання завдань, що ставились державною владою. Яскравим проявом поєднання уніфікаційних тенденцій із необхідністю зважати на специфіку краю та його населення стали події, які слідували за ліквідацією Запорозьких Вольностей. Оскільки маніфестом від 3 серпня 1775 р. було заборонено вживати назву запорозьких козаків, Г. Потьомкін „радив” не використовувати термін „Запорозька Січ”, а колишні землі козаків називати провінціями. Втім, через відсутність докладних відомостей про ці території до кінця 1775 р. продовжував зберігатись традиційний розподіл колишніх запорозьких земель на паланки. Наприкінці ж року з’явилась інструкція про створення повітів. Але таке нововведення носило формальний характер. Адже обумовлювалось, що нові територіальні утворення зберігали ті ж назви, що і паланки, на землях яких вони формувалисьxii. Мав місце своєрідний компроміс: при дотриманні букви закону (маніфесту від 3 серпня) зберігались звичні для козацтва назви, тим самим сприяючи поступовій адаптації населення колишніх Вольностей до нових умов. З тих же міркувань певний час російська адміністрація мирилась із існуванням запорозьких зимівників, вважаючи за недоцільне застосовувати радикальні заходи для їх знищення або трансформації у більш прийнятні для імперії населені пункти. Така обережність зберігалась до кінця 70-х рр., коли державна влада вже значно рішучіше приступила до викорінення на південноукраїнських теренах нетипових для інших регіонів адміністративно-територіальних і господарських одиниць. Разом із тим, така уніфікація не означала відмову від різноманіття і в типах населених пунктів, і в статусі останніх. Впродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ ст. політика щодо влаштування міст, містечок, посадів, сіл, селищ, слобод, хуторів, колоній, станиць, населених пунктів інших типів зазнавала неодноразових коригувань. Варто зауважити, що саме від типу „населеного місця” значною мірою залежало положення і духовенства, і парафіян, які в ньому перебували.

Зміни територіально-адміністративного устрою регіону були тісно пов’язані з процесами колонізації, які мали в історії Півдня принципово важливе значення. Влада чудово усвідомлювала, що саме колонізація має служити передумовою для розвитку обширного краю, який станом на початок останньої чверті XVIII ст. мав досить нечисленне населення. Слід згадати, що на політику Катерини ІІ щодо Південної України значний вплив мало захоплення імператриці ідеями фізіократів, квінтесенція яких була досить простою: оскільки силу держави становлять люди, а не гроші, правитель повинен дбати про розмноження народу, щоб велика кількість людей була в державіxiii. Н. Полонська-Василенко, яка переконливо висвітлила вплив реалізації цього кредо на процеси на Півдні, писала, що головних шляхів для досягнення мети збільшення чисельності населення вбачалось два: охорона наявної людності і притягнення іноземних колоністівxiv. Але ми вже згадували, що існував і третій шлях — приєднання до держави нових територій. Наскільки успішно Катерина ІІ його використовувала свідчить те, що територіальні придбання імперії за Катерини ІІ перевищили ті, що були зроблені завдяки завоюванням Петра Іxv.

Політика залюднення Півдня, за яку так енергійно взялася російська імператриця, продовжили її наступники на монаршому троні. Продовжили не зважаючи на ті зміни, які мали місце в їхньому баченні пріоритетних напрямів розвитку краю. За даними синодальної статистики, якщо у 1782 р. у Слов’янській та Херсонській єпархії налічувалось 547505 осіб православного населення, то в 1859 р. цей показник для Херсонської і Таврійської єпархії становив уже 1132094, а для Катеринославської — 901717 осібxvi. До 1820-х рр. саме колонізація виступала основним джерелом поповнення населення краю.

З огляду на те, що державній і стихійній колонізації Півдня в історіографії приділено досить багато уваги, ми наголосимо лише на кількох моментах, принципових для розуміння специфіки формування поглядів населення регіону, в тому числі і поглядів на релігійну практику.

При тому, що до Південної України переселялись представники десятків етносів, через що маємо історіографічну традицію сприйняття південного краю як конгломерату різних національностей і конфесій, слід мати на увазі, що переважну більшість новоприбулих становили все ж таки українці, переселенці як з Правобережжя, так і Лівобережжя.

У свідомості населення українських земель Південь продовжував асоціюватись із краєм необмежених можливостей, із „волею” ще багато десятиліть після скасування „запорозької вольниці”. Цьому сприяли і заходи щодо заохочення виходу на нові землі, і мешканці краю, які зберігали пам’ять про старі часи. Таке сприйняття Півдня впливало і на формування відповідної моделі поведінки.

Значна частина населення не була автохтонною, а свого часу прийняла так званий „виклик нових земель” і кожна група або особа, що переселялась сюди, була змушена шукати шляхи адаптації до нових реалій. У переселенців теоретично існувала альтернатива: обрати шлях боротьби „всіх проти всіх” або ж більш-менш мирно співіснувати з іншими. Перший варіант в умовах наявності у влади досить дієвих засобів, у тому числі і каральних, навряд чи підходив. Отож, за власним бажанням чи під впливом обставин переселенці намагались пристосуватись, одні обравши шлях намагань зберегти свої особливості, інші — асимілюючись.

Новоприбулі, що були носіями певної культури, з одного боку, адаптували її до культури групи, в яку потрапляли, з іншого, — за певних умов могли самі впливати на останню. Якщо шаблони поведінки індивіда або окремої групи знаходились у дисонансі з відповідними шаблонами домінуючої групи, під, як висловився П. Сорокін, „дресируючим впливом кар і нагород”xvii, вони поступово трансформувалися, і якщо раніше доводилось діяти під примусом чи загрозою покарання, то поступово це ставало звичкою і виконувалось уже з доброї волі. У відповідності з цією концепцією знаходиться тенденція зміни обсягів пільг, які мали переселенці та їхні нащадки. У перші часи переселення до регіону влада різко підвищила „лінію кар та нагород”, зокрема, щоб пристосувати шаблони поведінки, які існували в різних групах, до інтересів держави. Згодом „лінія кар і нагород” знижувалась, якщо тільки не виникало, внаслідок, зокрема, змін зовнішньо- чи внутрішньополітичної ситуації, потреби в додатковій стимуляції.

Проводячи колонізаційну політику, Петербург розглядав Південну Україну не лише як стратегічно важливу територію, яка служила плацдармом для реалізації політичних планів, але і як регіон із могутніми економічними потенціями. Причому тоді як військово-стратегічне значення краю поступово втрачало свій безумовний пріоритет, акцент все більше робився саме на розвитку економіки. Поступово Південь перетворювався на край процвітаючого підприємництва і торгівлі, розвиненого сільського господарства. У той же час окремі адміністративно-територіальні одиниці значно відрізнялись рівнем розвитку. Все це відбивалось на матеріальному стані духовенства і церкви. Відбивалось на ньому і поступове загострення проблем, пов’язаних із використанням земельних фондів краю, що було прямо взаємопов’язане із збільшенням кількості населення і характером господарського освоєння територій.

Специфіка геополітичного положення та економічного розвитку краю великою мірою визначали особливості соціального складу його населення. Мова йде не лише про більший, ніж у цілому по імперії, відсоток купецтва, військових і колоністів. Йдеться і про характер співвідношення категорій селянства, і про місце, яке посідало козацтво. Стосовно останнього зауважимо, що має рацію Л. Маленко, коли пише, що створення козацьких військ на півдні України було явищем далеко не випадковим. В останній чверті XVIII ст. це була виважена і добре продумана політика, спрямована на взяття під повний контроль небезпечного для Російської імперії населення, колишніх запорожців, шляхом притягнення його на державну військову службу. Крім того, тим самим створювалась альтернатива Задунайській Січі. Врешті-решт, формувались боєздатні військові підрозділи для участі в майбутніх військових кампаніях із Туреччиноюxviii. За ініціативи Г. Потьомкіна впродовж короткого проміжку часу виникли Бузьке, Катеринославське, Чорноморське війська, до складу яких увійшло чимало вчорашніх запорожців. Втім, проіснували ці іррегулярні формування на Півдні недовго. Козаки розглядались як дестабілізуючий елемент у краї. Тож після завершення російсько-турецької війни 1787 – 1791 рр. і смерті Г. Потьомкіна були вжиті заходи щодо усунення козацьких військ із Південної Україниxix. Відновлення козацтва на цій території було пов’язане з підготовкою однієї з наступних кампаній проти Туреччини — війни 1828 – 1829 рр. Тепер міркування щодо використання цих формувань у бойових діях не мали пріоритетного значення. На першому плані був чинник політичний: слід було поставити під контроль значну масу задунайського козацького населення, яке скупчилось у краї. Дунайське (Новоросійське) та Азовське козацькі війська проіснували відповідно до 1865 та 1866 р.xx, причому у 1862 р. розпочався процес переселення азовців на Кубань. Сформовані із колишніх задунайських і чорноморських козаків ці війська у певному сенсі стали носіями запорозьких традицій у регіоні. У тому числі — і в духовній сфері.

Вагомий вплив на розвиток православної церкви на Півдні мали зміни системи управління краєм (зараз не йдеться про управління духовне). У другій половині 70-х – на початку 90-х рр. XVIII ст. необхідність оперативного ефективного вирішення завдань, які ставились Петербургом перед краєм в умовах, коли ні Сенат, ні колегії, ні Державна Рада не встигали реагувати на зміни в краї, зумовила те, що значну частину питань управління Південною Україною, які були прерогативою вищих органів влади, перебрав на себе генерал-губернатор Г. Потьомкінxxi. З цієї ж причини губернаторам, а пізніше — правителям Катеринославського намісництва і Таврійської області були делеговані повноваження адміністративного, економічного та поліцейського управління.

З 80-х рр. урядом було розпочато діяльність зі впровадження на території Азовської та Новоросійської губерній системи, передбаченої положеннями „Установлення щодо управління губерніями” 1775 р. Втім, невідповідність соціально-економічних умов краю вимогам цього документа, обумовлена перш за все нестачею населення, ускладнила процес формування повітових органів влади. За Павла І відбувається уніфікація структури та функцій місцевих адміністративних установ. Справи, які стосуються краю, направляються до Сенату та колегій; посаду намісника ліквідовано, замість неї запроваджується посада військового губернатора.

Із формуванням на початку ХІХ ст. міністерств управління губерніями краю переходить до їхньої компетенції. Відбувається скорочення розпорядчих функцій військового губернатора із одночасним розширенням його контрольних функцій. У Катеринославській та Херсонській губерніях запроваджуються органи управління, які не мали значних відмінностей від тих, що почали діяти в інших регіонах імперії. У цьому плані Таврійська губернія мала деяку специфіку, яка знайшла втілення в централізації структури губернських органів управління та впровадженні неповного переліку повітових адміністративних установ. Внаслідок формування трьох губерній загострились проблеми, пов’язані з нестачею кадрів для органів місцевої влади. Склад та чисельність чиновництва не дозволяли наповнити штати присутніх місць. Як наслідок — прийняття на посади осіб із недостатнім рівнем підготовки та низькими моральними якостямиxxii.

До середини 20-х рр. ХІХ ст. завершилось формування централізованої міністерської системи управління, що, як вважає В. Шандра, випукліше окреслила регіональні відмінності Півдня. Уряд розумів, що військові губернатори неросійського походження Рішельє і Ланжерон у цілому виконали поставлене завдання колонізації краю, який надалі Петербург волів бачити більше інтегрованим в економічний простір імперії. Як наслідок — формується Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторство, що стало символом повного підпорядкування органів місцевої влади, нівеляції відмінностей, які зберігались у системі управління до цьогоxxiii.

Разом із тим, слід відмітити, що до компетенції генерал-губернаторів безпосередньо не входило вирішення питань, які знаходились у юрисдикції єпархіального керівництва, управління Чорноморського флоту, портів і адміралтейських поселень, управління військових поселень (яке залежало від Військового міністерства), а також Піклувального комітету про колоністів південного краю Росії, що залежав безпосередньо від Міністерства державного майна. Сама наявність такої структури підпорядкування значно ускладнювала діяльність єпархіальних органів влади. Досить красномовною є оцінка специфіки регіону архієпископом Інокентієм (Борисовим), дана їм у листі до петербурзького товариша: „Яка відмінність тутешньої єпархії від Харкова, Вологди, навіть Києва! Останні три, навіть у сукупності, навряд чи дорівнюють першій, так що при всій звичці до справ важко встигати вести їх, як треба. Головна причина такої відмінності — багато окремих світських управлінь, з кожним з яких слід зноситись, як з окремою державою”xxiv.

А тісно взаємодіяти зі світською владою представникам духовного відомства доводилось впродовж усього періоду 1775 – 1861 рр. В умовах, коли релігійні установи були невіддільною складовою державно-бюрократичного апарату, цілком логічною була ситуація, коли, з одного боку, церква повинна була виконувати функції, які виходили далеко за межі суто релігійних, а з іншого, — світські особи та установи брали участь у справах, які здавна знаходились у компетенції саме духовної влади.

Немає сенсу перераховувати всі світські інституції, які не тільки мали право, але і були зобов’язані взаємодіяти з різними щаблями церковної системи Російської імперії. Їх список багато в чому буде тотожним із загальним переліком нецерковних інституцій держави і включатиме чи не всіх, починаючи із Сенату і закінчуючи сільськими поліцією та старшинами.

Розлогим буде і список питань, з яких духовне відомство мало взаємодіяти зі світським. Влаштування та ремонт релігійних споруд, відведення підцерковної землі, призначення та переміщення духовних осіб, розбудова та функціонування закладів освіти, фінансування духовного відомства, взаємини православних із представниками інших конфесій, призначення молебнів, здійснення хрещення, вінчання, поховання, сповідування та причащання, нагляд за церковним і монастирським майном, зберігання церковних сум, облік підлеглих духовного відомства, розгляд справ про злочини проти церкви та віри — ось далеко не повний перелік сфер такої взаємодії. У подальшому ми докладніше з’ясуємо роль світського відомства в багатьох із них.

Обсяги повноважень світських осіб і установ у зазначених питаннях не залишались сталими. У той чи інший момент на них значною мірою впливали ставлення монарха та інших світських можновладців до духовного відомства, спроможність церковного керівництва відстоювати свою автономність по відношенню до світської влади, особливості внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації, традиція. Остання відігравала важливу роль в умовах нечіткого визначення правового поля і консерватизму духовного відомства. Коли відчувався брак кодифікованого законодавства, а документи, які виходили з Петербурга, багато в чому суперечили один одному, саме традиція якоюсь мірою допомагала впорядковувати діяльність церковних структур.

Що стосується ставлення представників світських установ до необхідності входити в зносини із церковною владою, парафіяльним духовенством, то тут можна помітити два, здавалось би, протилежні підходи. Перший — далеко не завжди пунктуальне і своєчасне реагування на звернення духовних осіб і установ та повідомлення їм про свої дії, а то й просто ігнорування своїх обов’язків у цій сфері. Не випадково впродовж останньої чверті ХVІІІ – середини ХІХ ст. з’явився не один десяток указів вищих органів влади, у яких підтверджувалась необхідність викорінення такої ситуації. На місцевому ж рівні лише по півдню України скарг духовної влади на несприяння їй представників влади світської нараховувалось сотні. Одна з причин цього ігнорування — зниження пієтету мирян перед церквою, і тим більше перед чиновниками духовного відомства. Багато ким із світських чиновників і консисторії, і духовні правління, і благочинні сприймались як рядові бюрократичні структури, до того ж такі, які не мали розпорядчої влади над ними. Друга причина пов’язана з тією ж бюрократизацією управління: при постійному зростанні документообігу, при необхідності вести одразу десятки справ чиновники просто не встигали своєчасно реагувати на звернення духовенства.

Другий підхід світських структур до взаємодії із церквою — намагання розширити своє втручання в справи останньої, навіть виходячи за межі своїх повноважень. Не дивно, що з приводу законних скарг представників духовної влади побачила світ ціла низка указів, які забороняли такі дії. Але бажаного ефекту ці документи не справляли. Та й далеко не кожна скарга розглядалась у Петербурзі на користь духовного відомства. Як не дивно, але причини перевищення своєї компетенції в стосунках із церквою багато в чому ті ж самі, що й причини невиконання в повному обсязі службових обов’язків щодо неї. Тому перший і другий підходи є протилежними лише в певному сенсі. Дійсно, секуляризаційні тенденції в державі стали причиною того, що церква вже не мала авторитету, який створював бар’єр від втручання сторонніх у її справи. Розбудова ж бюрократичного апарату в умовах недостатньо чіткого визначення компетенції окремих установ мала наслідком можливість порушення відповідних меж повноважень задля виконання тих чи інших завдань, що лежали поза площиною релігійних інтересів.

Слід мати на увазі і роль особистостей, які внаслідок надзвичайних повноважень, сконцентрованих у їхніх руках, мали і широко використовувати як офіційні, так і неофіційні досить дієві важелі впливу на підлеглих духовного відомства.

Згадаймо хоча б діяльність Г. Потьомкіна, яка суттєво вплинула на розвиток православної церкви на півдні України в період функціонування Слов’янської та Херсонської єпархії. Ця особа ще до отримання в управління запорозьких земель була досить близько знайома із специфікою взаємин світської та духовної влади. І мова йде не тільки про навчання в Смоленській семінарії, а потім — у Московському університеті, де молодий Потьомкін неодноразово висловлював товаришам своє бажання стати або архієреєм, або міністромxxv. Невдовзі після входження на трон Катерина ІІ мала намір призначити Потьомкіна до Синоду. Григорій Олександрович отримав „місце за обер-прокурорським столом” із перспективою „дійсного по цьому місцю вправляння”xxvi.

Отримавши під свою юрисдикцію південноукраїнський край, Потьомкін домігся значного обмеження ролі Синоду в питаннях прийняття і призначення до церков Слов’янської та Херсонської єпархії закордонних духовних осіб, зведення тут релігійних спорудxxvii. Ці напрями діяльності відтепер більше залежали від місцевої світської влади та єпархіальних архієреїв. Перша знаходилась у залежності від Потьомкіна згідно з його статусом. Другі, при формальній автономії від Григорія Олександровича, реально також суттєво залежали від нього. Зауважимо, що для духовенства півдня України, як це не парадоксально, концентрація реальної влади над церквою в руках влади світської, яку й уособлював Г. Потьомкін, не стала новиною. У певному сенсі можна навіть стверджувати, що це вже було традиційним для регіону. Адже і за періоду Нової Січі духовні особи, які знаходились на території Вольностей Війська Запорозького, перебували в реальній залежності від світської влади в особі Кошаxxviii. Інше питання, що Кош являв собою орган демократичної влади, обирався самим запорозьким козацтвом, а Г. Потьомкін та підлеглі йому структури були поставлені Петербургом.

Звернемо увагу ще на один момент. Не лише за Потьомкіна, а й за інших світських можновладців, які мали вплив на монархів та Синод, єпархіальні архієреї та їх підлеглі прагнули підтримувати з ними стосунки, і тим самим потрапляли в певну залежність від них, використовуючи такі зв’язки заради отримання якихось благ або для себе, або для своєї єпархії чи її частини. Зі свого боку, вища державна влада використовувала світських чиновників для негласного контролю за діяльністю архієреїв, розуміння чого також деякою мірою ставило духовну владу в залежність від світської.

Такими були основні тенденції розвитку південноукраїнського краю, за формулюванням І. Смолича, фактори зовнішні, які, виникнувши незалежно від внутрішнього життя церкви, разом із тим суттєво позначились на ньомуxxix. Зрозуміло, що розглянутими умовами далеко не обмежується той широкий спектр факторів, що так чи інакше відбивались на формуванні структур єпархіальної влади, церковно-територіальному устрої, статусі груп духовенства, представлених у краї, взаєминах православної церкви з мирянами. При висвітленні відповідних проблем ми ще звернемось до не розглянутих тут „зовнішніх факторів”, так саме як і до конкретизації впливу тенденцій, згаданих у цьому параграфі.


ІІ. Соотношения статусов различных конфессий, представленных в регионе

Темы для обсуждения:

  • Особенности государственной политики по отношению к различным Церквам.

  • Уровень возможностей представителей каждой конфессии по горизонтальному и вертикальному перемещению стратами общества.

Рекомендованная литература для чтения:

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка