Література рідного краю. 11 клас. Творчість Сергія Завгороднього і Миколи Карплюка



Скачати 261.15 Kb.
Дата конвертації05.03.2016
Розмір261.15 Kb.
Відділ освіти Криворізької РДА

Комунальний заклад «Веселівська загальноосвітня

школа І-ІІІ ступенів» Криворізької районної ради

Дніпропетровської області


КОНСПЕКТ

уроку на тему:


«Література рідного краю. 11 клас.

Творчість Сергія Завгороднього

і Миколи Карплюка»

Підготувала

Ковалевська

Галина Михайлівна,

учитель української мови

і літератури


85

Веселе - 2014

На стіні мультимедійної дошки напис :

c:\users\andron\desktop\українське\україні.jpg

Тема: Урок літератури рідного краю. 11 клас

Творчість письменників С. Завгороднього і М. Карплюка

Мета:

- познайомити учнів із літературою рідного краю, зокрема із життям і творчістю видатних письменників Дніпропетровщини Сергія Завгороднього і Миколи Карплюка;



  • сприяти виробленню в учнів навичок знаходити, систематизувати та узагальнювати потрібний матеріал;

  • сприяти виробленню прагнення до пошукової та дослідницької роботи;

  • формувати навички публічного виступу; розвивати зв’язне мовлення;

  • удосконалювати навички виразного читання прозових творів;

  • виховувати любов до Батьківщини, рідного краю, прагнення вивчати історію рідного краю, шанувати героїчну спадщину, примножувати його велич і красу.


Обладнання:

  • портрети та фотографії письменників С.Завгороднього і М.Карплюка; тексти творів (посібник «Хрестоматія з української літератури для старших класів «Українські письменники ХХ ст.»); мультимедійний проектор;аудіокнига; книжкова виставка творів письменників С.Завгороднього і М. Карплюка, стіл, застелений вишиваним рушником, поряд квіти, свічка).


Тип уроку: засвоєння нових знань.

Хід уроку



І. Мотивація навчання учнів.

1. Організаційний момент.

Парти розташовані півколом, на кожній парті посібники, тексти творів у вигляді листів з фронту і щоденника, в цетрі класу – стіл, застелений вишитим рушником, на ньому- квіти, свічка.

2. Повідомлення теми та мети уроку.


Слово вчителя

- Сьогодні ми познайомимось із життям і творчістю Сергія Завгороднього і Миколи Карплюка.

Урок літератури ми присвятимо майстрам українського слова. Зробимо загальний огляд життєвого шляху, їх письменницького набутку, визначимо авторську позицію. Спробуємо відчути співзвучність думок письменників з нашим часом. Можливо, пробудимо в душах наших ще одну краплинку любові до рідного краю, гордості за талановитих земляків.
ІІ. Актуалізація опорних знань.


  1. Бесіда за питаннями:

- Чи відомі вам ці прізвища?

- Чи знайомі ви із життям або творчістю цих письменників?

2. Показ портретів та фотографій письменників С.Завгороднього і М. Карплюка..

3. Показ мультимедійних презентацій про творчий доробок митців.



ІІІ. Усвідомлення нових понять: цитра, оповідання – спогад, щоденник.
Питання до обговорення-роздумів:


  • Що об’єднує таких різних особистостей?

- Відомості про С.Завгороднього.

  • Відомості про М.Карплюка.


УІ. Засвоєння нового матеріалу

1.Повідомлення першого учня:



Завгородній Сергій Олексійович (слайд презентації №1)

 Роки життя - 19 березня (2 квітня) 1908,Семенівка — нині Криничанського району −† 19 серпня 1994. Український письменник, 1948 — член Спілки письменників СРСР, двічі обирався головою Дніпропетровської обласної спілки письменників України — був з 1948 по 1960 та у 1966–1968 роках.

Походить з селянської родини; працював електромотористом на заводі в Дніпропетровську, навчався на робітфаці в Кам'янську. Учився згодом у Київському зоотехнічному інституті, на філологічному факультетіКиївського інституту народної освіти.

Журналістикою почав займатися з 1933 року. В часі чисток змушений тікати з Києва, із одним рукописом «Антона Негнибіди» дістався доІрпеня, де й прожив певний час — повість позитивно оцінив Юрій Яновський.

Пройшов шлях Другої світової війни — співробітник фронтових газет «Вперед», «За разгром врага», «Фронтовик». Воював під Запоріжжям, на Кавказі; нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню, бойовими медалями.

Після війни багато років працював відповідальним секретарем Дніпропетровської організації Союзу письменників України

Що ж до суто літературної творчості С.Завгороднього, то тут можна сказати, що він майстер як барвистої жанрової замальовки, так і глибокої психологічної ситуації. Він виробив власний стиль, у якому вчувається і лаконізм новеліста, й розлогість прозаїка, й інформативність публіциста.

Ряд його творів присвячено війні — повісті



  • «Краса дівоча», 1968, (виходила друком 10 разів),

  • «Мати наша, мати», 1973,

  • «Так давно і так недавно…», 1982.

У збірці нарисів «Джерела молодості», 1949, повістей «У грозову ніч», 1968, «Б'ють джерела» піднімаються питання екології, збереження степових річок, непрості людські взаємини, «Ломівка» — про захист садиби Олеся Гончара під час забудови стандартного житлового масиву; разом зВалентином Чемерисом та іншими письменниками змогли відстояти.

Вийшли друком повісті та оповідання —



  • «Повість», 1957,

  • «Любов»,

  • «Антон Негнибіда», (перевидавали іще 6 разів),

  • «Степові притчі»,

  • «До кого сміється степ»,

  • «Дві долі жіночі», 1961,

  • «Пора красування», 1987,

  • «Чи заграє цитра (оповідання-спогад)», 2005.



З дружиною Євгенією Меркуріївною (дівоче прізвище Петришина) виховали сина Олександра — поета та перекладача з естонської.

Член Союзу письменників СРСР з 1948 р.

Член Національного Союзу письменників України.

Сергій Завгородній любив життя, людей, любив робити добро іншим, і про нього відгукувалися прихильними, щирими словами. Павло Загребельний в есе «До питання про літературні карти” про Сергія Завгороднього написав так: «… Раз відкривши для себе цього письменника, я вже ніколи його не «закривав», і він так і лишився для мене серед тих літературних висот, на які дивишся вгору з шанобою і подивом».



Учитель:

Розглянемо твір С. Завгороднього «Чи заграє цитра»(оповідання – спогад).

Пригадаємо основні компоненти жанру оповідання.

(Слайд презентації №2)

Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажу.

Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).

Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели виразнішою композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.

Генеза оповідання — в сагахнарисах, оповідних творах античної історіографіїхронікахлегендах. Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньоїлітератури.

Джерело:


  • Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007

(Слайд презентації №3)

ЦИТРА

(від гр. kithara - кіфара) - струнний щипковий інструмент здерев’яним корпусом, грифом з металевими ладами та 4 - 5 металевими мелодичними і 25 - 40 розташованими поза грифом жильними струнами для супроводу. Звук видобувають плектром або пальцями. Різновиди Ц. - прима, тенор, альт, бас. Ц. поширена в багатьох країнах, особливо в Австрії, Білорусі та Німеччині, де застосовується як сольний та оркестровий інструмент.



2.Повідомлення другого учня (додаток 1)

3.Інсценізація оповідання – спогаду «Чи заграє цитра» (додаток 2)

від слів «4.УІІ.44року. Лізо!...» до слів « …до Берліна»…



Звучить у запису звучання цитри. Читання тексту учнями. Листи у вигляді воєнних трикутників. Кожен лист читає наступний учень, разом 9 листів)

Слово учителя: (дочитує текст)

«На цьому й обірвалася недоспівана пісня Федора. Цього листа надіслали його побратими по зброї. Всього лише один день не дожив до Перемоги солдат з Миронівки… А скільки ж то їх не дожило, не повернулося додому таких, як він?!...»

(Учитель запалює свічку на столі, застеленому вишитим рушником, поряд квіти)

4.Повідомлення третього учня

Микола Андрійович Карплюк (слайд №4)
народився 11 серпня 1923 року у с. Пищеві на Житомирщині. В сімнадцять років, після закінчення середньої школи, добровольцем пішов на фронт. Воював у складі 181-ї дивізії 1-го Українського фронту, брав участь у звільненні Волині, польських міст Любліна, Сандомира, Ченстохова. Бронебійник, винищувач ворожих танків, він завжди був на передовій у самому пеклі. Нагороджений бойовими медалями.

Після закінчення війни працював у районних газетах на Івано-Франківщині та Рівненщині, директором і художнім керівником Ковельського Будинку культури, вчителем.

Згодом переїхав до Дніпропетровська, закінчив університет. Працював редактором Дніпропетровського обласного книговидавництва, головним редактором Дніпропетровської студії телебачення. 1960 р. закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О.М. Горького у Москві.

1957 року в журналі «Жовтень» була надрукована його перша повість «Осінні ночі» про боротьбу партизанів Волині проти гітлеровських окупантів. Майже одразу ж повість була передрукована однією з українських газет Буенос Айреса в Аргентині і цього ж, 1957 року вийшла у Дніпропетровську окремим виданням.

Того ж року вийшов окремою книжкою нарис «В Терновій балці» (1957, Дніпропетровськ).

Наступного року Миколу Карплюка прийнято до Спілки письменників.

Далі була повість

- «Ганка» (1974, Дніпропетровськ), головною героїнею якої стала дружина автора,

- романи «День мій – вік» (1979, Київ), «Гіркий мед» (1986, Дніпропетровськ).

Та, певно, найбільше болю душі вклав письменник у роман «Сніги» (1990, Дніпропетровськ). Написано його було 1967 року і тільки через 23 (!) роки книга побачила світ. Чесний, правдивий твір про сільських трудівників не втратив актуальності й нині.



Слово учителя:

Микола Карплюк створив оповідання «Щоденник з голубим конвертом» , було надруковане в газеті «Зоря» 1970 р. за 26 червня. (додаток 3).

Пропоную згадати ще один жанр літератури.

(Слайд презентації №5)


Щоде́нник  літературно-побутовий жанр, фіксація побаченої, почутої, внутрішньої пережитої події, яка щойно сталася.

Джерела


  • Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007.

5.Повідомлення учня (слайд №6)

Під час війни поштові конверти використовувались тільки для похоронних повідомлень, а листи від рідних і близьких називалися «трикутниками» : вони відправлялись без ковертів – папір складався так, що всередині залишався лист, а зовні писали адресу. З якою радістю зустрічали такі «трикутнички» рідних і близьких в кожній домівці, у кожній родині!



6.Учнівська інсценізація оповідання «Щоденник з голубим конвертом» від слів «…Дорогий товаришу…» до слів «..домовленість», від слів « 11серпня….» до слів « в бою», від слів « 26 серпня…» до слів « …я вірю».

Слово учителя: ( читає текст

Від слів « Ганка згорнула зшитка…» до слів « …людську сповідь…»



У. Бесіда за прочитаним :

Що спільного ви помітили у творчій манері письменників

С. Завгороднього і М. Карплюка?

Відповіді учнів : (слайд №7)


    1. Тема – події часу війни з фашизмом.

    2. Використання у тексті жанру епістолярного стилю-лист і щоденник.

    3. Створення психологічної ситуації через листи з війни - з минулого в майбутнє.

    4. Глибокий емоційний настрій співчуття і співпереживання за долі героїв твору.

    5. Звеличення героїзму воїнів у боротьбі за перемогу.

    6. Утвердження патріотизму бійців та віри у перемогу і краще майбутнє рідного краю.

    7. Зображення сили духу і мужності юних солдатів.

    8. Змалювання справжніх щирих і ніжних почуттів молодих людей.

    9. Герої гинуть, але твір надихає на роздуми про ціну перемоги і миру.

    10. Закінчення творів – оптимістичне, віра у продовження життя в мирній державі, звільненій від ворога ціною втрат.



Учитель: Що об’єднує ці дві такі різні творчі особистості?

Відповіді учнів:

  • Творчий поклик душі.

  • Літературний талант.

  • Пошана до рідного слова.

  • Любов до рідного краю та єдиної держави України.

  • Свята пам'ять про звитяжне минуле України, звеличення подвигу рідного народу.

  • Незаперечна віра у щасливе життя українців.

ІУ. Підсумок уроку.

Вправа «Незакінчене речення….» (слайд №8)

  1. С.Завгородній написав оповідання -….

  2. М. Карплюк - автор оповідання…

  3. Мене схвилювали епізоди (листи, слова….)

  4. Я вдячний…..

УІІ. Домашнє завдання: підготувати повідомлення про Олесю Омельченко, прочитати твори.

ДОДАТОК 1



c:\users\andron\downloads\citra.jpgc:\users\andron\downloads\1111.jpg

Ци́тра (нем. Zither

 c:\users\andron\downloads\citra (1).jpg

ЦИТРА..Назва цього інструмента походить від давньогрецького слова κιθάρα — кіфара, яке перекладається багатьма мовами як «цітара», «гітара» тощо. Починаючи з античного часу, з цією назвою відомо багато різних інструментів.

Саме слово «цитра» було відоме на Русі багато століть тому. Так, у «Лексиконе словеноросском...» П. Беринди в одному переліку з «гудцем» і «гарфистом» фігурує «цитариста», а в «Алфавите речей иностранных» (рукопис кінця XVII ст.) гуслі пояснюються як «гарфа», «цытра», що дає уяву про цитру як струнний щипковий інструмент.

Конкретний інструмент з цією назвою в Україні відомий з другої половини XIX ст., коли в Європі поширилися цитри, що сформувалися в Німеччині та Австрії. Корпус цитр — у вигляді плоского ящика неправильної форми, над яким натягнуто струни.

Існує багато різновидів цитри. Подаємо опис кількох з них.

1. Цитра, в якій довгі струни згруповані в п’ять—шість мажорних і мінорних акордів, після яких ідуть струни, вистроєні в діатонічному звукоряді. Такі інструменти під час гри тримають вертикально. Грають на них щипком пальців.

2. Цитра, у резонаторний ящик якої з краю вмонтовано гриф з металевими хроматичними ладами. Над грифом проходять 3—5 басових струн, що підстроюються черв’ячною кілковою механікою. Решта 15—25 струн ідуть над декою і кріпляться металевими кілками. Струни строяться в діатонічному, часом хроматичному звукоряді. Під час гри цитру кладуть на стіл, спеціальною пластиною лівою рукою притискають струни над грифом, а правою медіатором видобувають звуки зі струн, що розташовані над грифом і над декою.

3. На межі XIX і XX ст. у Києві музична фабрика Індржишека виготовляла цитри, що мали по 43 струни. Струни були згруповані по всій площині верхньої деки в мажорні і мінорні акорди, а також Домінантсептакорди, побудовані від кількох нот. Грали на них плектром і щипком нігтів. Стрій цих цитр був різний.

Описані цитри були інструментами міської музичної культури, на них акомпанували міські пісні, романси. Існували також ансамблі цитристів. У Росії в 1883—1904 рр. видавався журнал «Цитрист». На цитрі вчилися грати як по нотах, так і по спеціальній цифровій системі.

Різновиди цитр і зараз зустрічаються як реліквії музичної культури Харкова, Полтави, Єлизаветграда та інших міст.

4. Але, крім цього, цитра в Україні є також регіональним народним інструментом Закарпаття, де здавна використовується як переважно угорський акомпануючий і ансамблевий інструмент. Автентичні цитри мають неправильної форми корпус, часто грубої обробки, і порівняно невелику кількість струн різної довжини. Струни кріпляться металевими кованими кілками. На довшій стороні корпусу під струнами є гриф з металевими діатонічними ладами. Решта струн, розташованих над усією верхньою декою, вистроєні також у діатонічному звукоряді. Музиканти кладуть цей інструмент на стіл, пальцями лівої руки притискають струни над ладами, права рука медіатором видобуває звуки, як у вигляді арпеджованих акордів, так і вибірково, виконуючи мелодію.

(від гр. kithara - кіфара) - струнний щипковий інструмент здерев’яним корпусом, грифом з металевими ладами та 4 - 5 металевими мелодичними і 25 - 40 розташованими поза грифом жильними струнами для супроводу. Звук видобувають плектром або пальцями. Різновиди Ц. - прима, тенор, альт, бас. Ц. поширена в багатьох країнах, особливо в Австрії, Білорусі та Німеччині, де застосовується як сольний та оркестровий інструмент.

ДОДАТОК 2

http://navigatori.ucoz.ru/_pu/0/s91946.jpghttp://www.libr.dp.ua/region/image/imagepis%27menuky/sergij_zawhorodnij.jpg

Сергій ЗАВГОРОДНІЙ


Завгородній Сергій Олексійович народився 19 березня 1908 р. в селі Семенівці Криничанського р-ну на Дніпропетровщині. Навчався на робітфаці, у Київському зоотехнічному інституті, потім — на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти. Учасник Другої світової  війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ст. та бойовими медалями. 


Автор книг: збірки повістей та оповідань “Любов”, повістей “Антон Негнибіда”, “Краса дівоча”, “Степові притчі”, “До кого сміється степ”, “В грозову ніч”, “Мати наша, мати”, “Так давно і так недавно”; книжок нарисів “Джерела молодості”, “Дві долі жіночі”. 
Окремі твори друкувалися в перекладі російською мовою.
Двічі обирався головою Дніпропетровської організації СПУ. 
Помер 19 серпня 1994 р. 
  

ЧИ ЗАГРАЄ ЦИТРА 


 (Оповідання-спогад)

Зайшло сонце, вгамувався вітер, і покотив туман. Ще голосніше затьохкав соловей. Прегарний ліричний вечір, тільки б оце й помріяти. Про що? Та хіба мало про що? Але на душі в мене страх як погано. І все через отого Віктора Білоуса, якого я ще ніколи не бачив (жив він у сусідньому селі), але встиг уже звикнути до нього...


Я допомагаю зятеві й сестрі розкладати в садку між деревами, а особливо біля черешень, що ось-ось мають розцвісти, купки полови та перегорілої соломи. На завтра радіо знову пророчить заморозки.
— А чого це ти вже, Юхиме, стогнеш? — чую сестрин голос. Це вона до свого чоловіка. — Що, знову крутить?
— Не крутить, а суглоби вивертає, — відповідає зять. — Мабуть, заплачу...
Але він не заплакав, а підійшов до мене — невисокий, натоптуватий. Якусь хвилину дивиться блискучими очима. Кривиться, певне, таки від того, що крутять ноги й руки, а тоді перевертає корзину й сідає на неї. Закурює.
Невтомний трудівник, чудесний оповідач, я вже заздалегідь смакую його розповідь — обов’язково про щось веселе.
Але цього разу він почав не з веселого. Ні.
— Лежав я в окопі вночі у степах молдавських після атаки, — починає Юхим — Коли це чую: сюр-сюр-сюр... — і тільки гех! Десь зовсім близько. Другий — ще ближче, а третій... Третього вже не почув, бо осколком вирвало у мене, може, грамів триста м’яса з ноги, і я знепритомнів. Коли опам’ятався, то вже розвиднилось і стерні не було — довкола чорне поле. Вигоріло...
Зробив я сам собі перев’язку, багнетом закрутив тугіше, щоб кров не йшла, і поповз у балку. А на мені вся амуніція: чотириста  штук патронів, три  гранати, на голові каска, через плече — скатка ще й протигаз.
Не раз хотів усе це поскидати, та як подумаю, що скаже старшина... Непритомнію знову. Отямився від того, що дуже трясло, аж зуби торохтіли. Виявляється, то підвожчик снарядів підібрав мене і тепер спішить скоріше доставити у польовий госпіталь. А мені раптом так захотілося їсти, бо три ж дні й рисочки не було в роті.
Підвожчик снарядів зупиняє коні і ставить переді мною повну каску сирих яєць...
Та цього разу не встиг зять розповісти до кінця, що з ним було далі, бо підійшла сестра й забрала його в хату “лікувати” лише одній їй відомим методом, щоб не крутило ні руки, ні ноги.
Я залишився сам серед набряклих бруньок черешень і слив, яблунь і груш. Напало якесь бездум’я, хотілося отак сидіти й смеркувати, обгорнувшись теплим весняним мороком, і слухати, як бродять і бродять по землі пахучі тумани.
Раптом почув, як хтось зовсім близько, так ніби за кущами бузку, почав перебирати струни цитри.
Знаю ж добре, що там за кущами бузку нікого немає і що ті звуки цитри линуть із мого серця. Справді, зі мною вже так було не раз, коли зустрічав Лізу, дружину мого двоюрідного брата Федора.
— А чого ж ти не заходиш, Сергію? — бувало, спитає вона і намагається усміхнутись доброю, веселою усмішкою. Але замість усмішки — конвульсійно-скорботний вираз на її змарнілому обличчі.
Я боюся до неї заходити, бо дуже любив свого брата. В тій хаті усе, ну геть усе нагадує про Федора. І коли б ще не ота цитра! Вона, з великим кремовим бантом, лежить на старій скрині, засланій білою скатертиною, і завжди здається, що от-от зайде господар дому і заграв “Ой чого ти, дубе, на яр похилився...”.
Але ж ні сьогодні, ні вчора, ні позавчора я не зустрічався з Лізою, то ж звідки оті звуки?.. А може, то справжні? Може, десь за сестриною хатою поселився музика? Мабуть, так і є... Тільки ж надто виразно чую — музика не для забави узяв до рук цитру, долинає вже й пісня... і яка — Федорова, — “Ой чого ти, дубе...”.
А може, то грає сама Ліза? Тільки ні. За ці роки, як не стало Федора, щось не чути було, щоб вона торкалася до струн цитри.
Підводжусь і йду шукати того музику. Звуки приводять до Лізиної хати.

*     *     *


Лізина хата стоїть усіма вікнами на південь, до садка. У великій кімнаті світло електролампи, у вікні відчинена кватирка. Звідти й линуть ніжні звуки цитри. Але в кімнаті нікого не видно.
Якусь хвилину стою в нерішучості, а тоді натискую на клямку й заходжу в хату.
— Хто там?
Завмирають звуки цитри, і з-за груби виходить Ліза. Вона мені зраділа й відразу ж заклопоталася — чим же мене найдобрішим почастувати. Я дякую за гостинність і питаю, хто ж це грав на цитрі.
— Коли? — дивується жінка, але відводить очі вбік. У них повно сліз, її вуста часто-часто здригаються.
— Ти?
—    Я... Пробую.
— Давно? 
—    Та... вже третій рік.
 — Чому ж не хвалилась?
Вона ніяково, з гіркотою усміхається:
— Нема, Сергію, чим хвалитись. Так грати, як він...
Мені так і здавило в грудях. До війни Федір працював конюхом і у вільні години самотужки, без сторонньої допомоги, з книжок, навчився грати на цитрі.
Для Тимофія Шевченка не скрипка була головним у житті, а трактор, техніка; для Федора ж цитра — це його єство, без музики йому й життя не життя. Він організував зі своїх рідних братів тріо. І три брати — Федір, Павло та Микола — грали на цитрах і бандурах. Вони виступали не тільки у клубі рідного села, а й брали участь в олімпіадах художньої самодіяльності району і навіть області, їздили й до Києва.
Щоб якось відігнати тяжкі спогади про те, чого вже ніколи не повернеш, розпитую Лізу про синів.
— Анатолій же, знаєш, — відразу пожвавішала вона, — уже на четвертий курс перейшов...
— Це Київської сільськогоподарської академії?
— Авжеж.
— Володя працював у Кривбасі, на шахті, а тепер моряк...
Ліза показує фотографії синів, а в самої, бачу, тремтять руки і вся вона — як осінній лист.

Я ще не закінчив розглядати фотокартки, а вона вже поклала переді мною на стіл синю папку.


— Що це?
— Почитай... А я... я приготую вечерю.
Розгортаю ту папку й бачу пожовклі від часу, особливо на крайках листи Федора. Почав читати і зізнаюсь, що, мабуть, ніколи так не переживав, читаючи художні твори,
“Може, це тому, що писав мій брат? — питаю сам себе. — Та ні ж бо, ні...”
У тих листах передано простими словами найпотаємніші почуття солдата у години його фронтового життя. У тих листах є частка і мого, і твого, читачу, серця, ось чому я й наважуюся надрукувати їх у своїх притчах. Подаю їх у такій же послідовності, як вони писалися...

*     *     *


4.УП. 44 року.
Лізо! Коли я одержую від тебе листа, то ніби вас усіх бачу — і тебе, і Толю, і Володю. А часом набіжать сльози, не можу дочитати, то так і ношу цілі дні в лівій кишені гімнастерки. Коли трапиться вільна година, то й дивлюся на нього, то й думається мені, що ж всі поряд...
Ти знаєш, Лізо, що я не вірю... не вірю ні в бога, ні в чорта, а тим більше у бабу-ворожку. А от же все частіше приходить на думку оте невідчепне: “Чи ж знову заграє цитра?”
Тепер ось що. Ти писала, що дуже рясно цвіли яблуні. А як же з плодами? Чи рясненько? Ех, коли б же оце було кому хоч по півтора десятка відер води вилити під кожне дерево.
Лізо, воно, може, й рано ще про це говорити, але ж не терпиться. Коли вродять яблуні, то збережи мені від кожної по двоє-троє яблук. Зберігати їх треба так: хай усі доспівають, і оті, що на них біленькі цяточки. Тоді зірви легенько (тільки не оббий) і бажано з хвостиками. Поклади на горище на тиждень, не більше, щоб їх трохи протягом пройняло. А вже потім склади у ящики — шар яблук, шар соломи (тоненько) і в погріб.
А ще мені кортить дізнатись, як тебе слухають сини.
Бережіть садок, щоб гусениця не об’їла.
Цілую. Твій Федір.
20.УІІ. 44 року.
Добрий день, Лізо!
Ваші фотографії одержав і тепер дивлюся на них щодня. У мене виникла підозра, знаєш, яка? Ніби у Володі ліва щічка повніша. А може, то мені так здалося?
Снилося мені, що буцімто я його бив. Тоді я плакав. Пожалій його за мене... Бо якби ти тільки знала, як у мене болить серце за ними, як мені хочеться глянути на них хоч один раз.
Не забудь же написати, що тебе просив — чи ж заграє цитра?
Твій Федір.
А цього листа почитай своїм подругам по ланці.

Добрий день, дівчата ланки, в якій працює моя дружина!


Передаю вам свій фронтовий привіт! Я дуже повеселів, коли дізнався від Лізи, що зріють гарні хліба. Вже скоро той час прийде, коли ми будемо з вами бачитись. Звичайно, хто залишиться живим.
Правда, дома у вас є слабосильні солдатки, то глядіть, щоб на якусь не зійшов святий дух, так, як на інших, бував, сходить. Звиніть, що я так некультурно, та що ж поробиш, це тільки й нашого, що язиком почешеш...
 Е, мабуть, заспіваю вам своєї пісні, тільки без цитри.
 
Віє вітер, віє буйний із чужого краю,
 Чи прийдеться вас побачить, цього я не знаю...
 Віє вітер та гарячий, бо гуркочуть танки,
 Напишіть мені хоч трішки зі своєї ланки...
 Напишіть ви хоч по слову, сестри сизокрилі,
 В чужім краї слова ваші будуть такі милі.
 Віють вітри з України, тихесенько дишуть
 І мені на вухо шепчуть, що листа вже пишуть...
 Очі мої слова ваші з щастям прочитають, 
А “спасибі” колись струни вам тихо заграють.

Ще б писав, та починається бій.


Ваш земляк Ф.З.

7.XI. 44 року.


Лізо! У нас тепло, йдуть дощі. Новин особливих немає, тільки скучив за вами дуже. Хоч і не віриться мені, що ти писала, ніби знову цитра гратиме, але у душі зоріє надія, я радію. А зіскучив за вами так, що ні їсти, ні пити не хочеться.
Ось послухай же, Лізо, які мрії мене тривожать і часто тривожать. Ніби скоро я буду йти додому, і як ви будете мене зустрічати. Отак наслухаюсь отих мрій, а коли стануть з’являтися на очах сльози, то починаю думати про інше.
Лізо, напиши мені, як ти за мною скучила?
Твій Федір.

25.ІІ.45 року.


Лізо! Дуже хочеться знати, чи пообв’язувала дерева на зиму, чи ні? А то ж зайці погризуть. І ще мені хочеться знати, у чому ходять хлопці і в чому ходиш ти? Пиши, як воно є, бо я ж знаю, що у вас немає за що та й немає де купити. Чи дуже горюєте, бо по твоїх листах цього не видно, ти все бадьоришся та все жартуєш. А мені от знову погані сни почали снитися. І, дивна річ, ти ж мене знаєш, хіба я дома коли згадував, що мені снилося?
А тепер же, бач... Так снилося, ніби я цілував Толю, Володю і тебе і дуже плакав.
Дістав для хлопців іграшок. Кінь “Орел” — Вовин, кінь “Буян” — Толин.
Міцно цілую, твій Ф.

22.11.45 року.


Лізо! Від синочка Толі я одержав листа. Я дуже радий, що він уже пише і має хороші оцінки. Вони мені всю ніч сняться обидва. Ніби брав їх на руки, так Толя охоче йде, а Вова сердиться і не хоче, бо, мабуть, ніяк не розбере, хто я йому такий, чи тато, чи якийсь чужий дядько. Ну, та нічого, я з ними так навтішався, що коли прокинувся, то мені аж на душі стало легше...
Толю! Ти дуже хороший синок, добре вчишся. Твої літери правильніші, ніж у твоєї мами, бо у неї літера П і літера Р однакові. У літери Р, бачиш, довша паличка, ніж у літери П.
Ти не горюй, я твої листи добре розбираю, частіше тільки пиши.
Лізо, кавуни і яблука, що ви мені зберігаєте, поїжте, бо вони мене не діждуться... А я приїду на нові, свіжі.
Вислав вам посилочку: олівці, зошити, Вові — баского коня.
Міцно вас усіх цілую, твій Ф.

16.III.45 року.


Добрий день, Лізо!
Я зараз сиджу у полі і слухаю... Тихо вітер шумить, шелестить листя на кущах, а у мене в окопі — мов під холодною ковдрою. Довго дивлюся, і здається мені, що з того он поля, покритого туманом, виходиш ти. Коли б тільки знала, яка ти мені рідна. Ти завжди, завжди зі мною...
І коли б же твої слова, що ти мені говориш у листах, та справдилися, і цитра заграла знову! І я буду вдома. Сто раз по сто тебе б цілував і не націлувався б...
Дома ти простиш мені все, все... Тільки думаю, що ми жили гарно. А тепер, коли б же тільки мені залишитись живому, то думаю, що ми будемо жити ще краще.
Лізо! Нічого б я не хотів, тільки б побачити свою сім’ю, обійняти своїх дітей, тебе, маму і пожити разом хоч трошки. Коли я прочитав оті твої слова, що гратиме ще наша цитра, то став веселішим і здоровішим.
Я цілую твої листи.
Ф.З.

18.ІІІ.45 року.


Лізо! Я зараз на ворожій території — в Австрії. У мене є цитра. Де дістав? Не я, хлопці, мої побратими, дістали. Вона така ж, як і наша домашня, тільки менша...
Зараз невеличка передишка. Я сиджу у лісочку, наповненому щебетом весняним, і співаю нашу...

Ой чого ти, дубе, на яр похилився, 


Ой чого, козаче, не спиш, зажурився?
 Ой мене чарують зорі серед ночі, 
Не дають спочити серцю ясні очі. 
Ой неси, мій коню, степами, ярами, 
Розвій мою тугу в бою з ворогами.
В той час, коли співаю, зовсім забуваю, що я на фронті, думаю, що я вдома. Лізо, я так за вами скучив, що здається, коли б хоч годину на вас подивитися, то тоді б і вмерти не жалко. В мене виникають передчуття, чомусь здається, що не бачити мені вас, ой не бачити!.. Перемога вже близько, а бої все запекліші і шаленіші. Скільки ще наших гине!.. А я хіба що — найкращий?
Може б, і не треба, та напевно, не треба писати таких листів, але що поробиш з собою? Лізо, шануй синочків наших, себе шануй. Я весь час у боях.
Ой що було б з нами, коли б раптом оце зустрілися з тобою! Мабуть, одне одного в обіймах задушили б. 
Твій Федір. 

28.ІУ.45 року.


Лізо! Вже прийшла весна, весела, щира, мила. Гріє ясне сонечко, дихає теплий вітерець і зеленіє, як у нас в Миронівці, спориш та інша травичка. Усе таке дивне, гарне, а я вас уже яку ж весну не бачу.
Я так, Лізо, за тобою і синами зіскучив, що на цьому листі  німими словами не можу вимовити, бо те почуття тільки у грудях відчуваєш, а вимовити на папері не можеш. 
У час передишки я склав пісню. Послухай:

Літа орел, літа сизий, а за ним орлята, 


Їде Жуков, їде маршал, а за ним солдати.
Літа орел, літа сизий попід небесами, 
Гоним німця, гоним гада степами, лісами.
Пливуть хмари, пливуть чорні над Берліном низько, 
Дзвонять часи, дзвонять дуже — перемога близько. 
Цю пісню я співаю під цитру разом з солдатами. Міцно цілую, твій Федір. 
8.У.45 року.

Добрий день, Лізо, і ви, мої синочки! Поздоровляю вас усіх з Травнем! Скоро, дуже скоро ми з вами побачимось. І заграє, знову загуде наша миронівська цитра. Та не тільки моя цитра, а й Миколина та Павлова бандури.


Тепер послухайте деякі мої приспівки:

Віють вітри на Вкраїну, віють, повівають.


Нас із фронту з побєдою дома виглядають.
Виглядайте, жона, мати, маленькії діти,
Я приїду з побєдою, як зацвітуть квіти.
Зацвітуть сади цвітами, пташки заспівають,
Загуде ізнову цитра, знов струни заграють.
Заспіваю тоді пісню, як ворога били,
З України до Берліна...

На цьому й обірвалася недоспівана пісня Федора. Цього листа надіслали його побратими по зброї. Всього лише один день не дожив до Перемоги солдат з Миронівки... А скільки ж то їх не дожило, не повернулося додому таких, як він?!


Коли закінчив читати Федорові листи, Ліза вже спала. В головах у неї, на скрині, лежала цитра,
Я тихо, щоб не потривожити її, вийшов надвір, і ще довго бродив миронівськими вулицями. А десь з туману чулися ніжні перебори цитри. Невже то знову грає Ліза? А може, то мені так здалося? Може, то лише відгомін мого серця?..
Література:

Твори С. Завгороднього

Антон Негнибіда: Повість.– Дніпропетровськ: Дніпропетров. обл. вид-во, 1957.– 198 с.
Антон Негнибеда: Повесть.– М.: Сов. писатель, 1972.– 390 с.
Дві долі жіночі: Нариси.– Дніпропетровськ: Кн. вид-во, 1961.– 38 с.
Джерела молодості: Нариси.– Дніпропетровськ: Зоря, 1949.– 135 с.
Краса дівоча: Повісті.– К.: Дніпро, 1968.– 432 с.
Краса дівоча: Повісті.– К.: Дніпро, 1978.– 527 с.
Краса дівоча: Повість.– Дніпропетровськ: Дніпропетров. обл. вид-во, 1959.– 284 с.
Мати наша, мати: Повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1973.– 290 с.
Пора красування: Повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1987.– 304 с.
Так давно і так недавно...: Спогади, документальні повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1982.– 398 с.
Чи заграє цитра: [Оповідання-спогад] / С. Завгородній // Антологія прози Придніпров'я.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2005.– С. 98–105

Про С. Завгороднього

Завгородній С. Треба було створювати спілку…: [Інтерв’ю] / Взяла І. Прокопенко // З любові і муки… / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– С. 198–199.
Селиванов В. За природою він був міцним дубом // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига 2005.– С. 250–251.

* * *
Каспір С. Життям наснажене слово // Зоря.– 2002.– 14 верес.


Мартинова С. З роду Негнибід: [100 років від дня народження С. Завгороднього] / С. Мартинова // Зоря.– 2008.– 18 берез.– С. 4
Чемерис В. Епікурієць, або Як Сергій Завгородній охороняв армійську землянку та що з того вийшло // Бористен.– 1997.– № 7.– C. 12–13.

* * *
Писатели Днепропетровщины: Биобиблиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 22–23.

 Сергій Завгородній // www.libr.dp.ua/region/.../SergiyZavgorodniy.htm

З роду Негнибід // www.libr.dp.ua/region/Pismenuky/statyZavgorodniy.doc

ДОДАТОК 3

http://www.dniprolit.org.ua/wp-content/uploads/karpluk_mykola.jpg

Карплюк Микола






Дніпропетровськ




Авторська сторінка - http://sitelit.hmarka.net/Prosa/Page-15.html

Про книги автора на нашому сайті:

http://www.dniprolit.org.ua/wp-content/uploads/pkarpluk_snigy.jpg

Сніги

1990
проза / реалізм 






Микола Андрійович Карплюк народився 11 серпня 1923 року у с. Пищеві на Житомирщині. В сімнадцять років, після закінчення середньої школи, добровольцем пішов на фронт. Воював у складі 181-ї дивізії 1-го Українського фронту, брав участь у звільненні Волині, польських міст Любліна, Сандомира, Ченстохова. Бронебійник, винищувач ворожих танків, він завжди був на передовій у самому пеклі. Нагороджений бойовими медалями.

Після закінчення війни працював у районних газетах на Івано-Франківщині та Рівненщині, директором і художнім керівником Ковельського Будинку культури, вчителем.

Згодом переїхав до Дніпропетровська, закінчив університет. Працював редактором Дніпропетровського обласного книговидавництва, головним редактором Дніпропетровської студії телебачення. 1960 р. закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О.М. Горького у Москві.

1957 року в журналі «Жовтень» була надрукована його перша повість «Осінні ночі» про боротьбу партизанів Волині проти гітлеровських окупантів. Майже одразу ж повість була передрукована однією з українських газет Буенос Айреса в Аргентині і цього ж, 1957 року вийшла у Дніпропетровську окремим виданням. Того ж року вийшов окремою книжкою нарис «В Терновій балці» (1957, Дніпропетровськ). Наступного року Миколу Карплюка прийнято до Спілки письменників.

Далі була повість «Ганка» (1974, Дніпропетровськ), головною героїнею якої стала дружина автора, романи «День мій – вік» (1979, Київ), «Гіркий мед» (1986, Дніпропетровськ). Та, певно, найбільше болю душі вклав письменник у роман «Сніги» (1990, Дніпропетровськ). Написано його було 1967 року і тільки через 23 (!) роки книга побачила світ. Чесний, правдивий твір про сільських трудівників не втратив актуальності й нині.



«Трикутнички» з фронту

c:\users\andron\downloads\конверт.jpg c:\users\andron\downloads\images.jpg

c:\users\andron\downloads\письмо.jpg c:\users\andron\downloads\пишу тобі......jpg c:\users\andron\downloads\трикутники.jpg

На стіні мультимедійної дошки :


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка