Література рідного краю. Луганська спілка письменників. Слово о полку письменницькому



Скачати 484.48 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації21.03.2016
Розмір484.48 Kb.
  1   2   3

Додаток до уроку.

f:\dcim\100olymp\p3170402.jpg f:\dcim\100olymp\p3170403.jpg

f:\dcim\100olymp\p3170413.jpg f:\dcim\100olymp\p3170422.jpg

f:\dcim\100olymp\p3170435.jpg

Мусіївський навчально-виховний комплекс „ Дошкільний навчальний заклад „ Калинка” – Мусіївська загальноосвітня школа І-ІІІступенів” Міловської районної ради Луганської області 




Реферат

з української літератури

на тему:

«Література рідного краю. Луганська спілка письменників . Слово о полку письменницькому»


Виконала: Медведєва Марія

Учениця 8 класу

2015р.
Літературна географія Луганщини віддавна рясніє яскравими літературними іменами. Взагалі нам багато є чим пишатися, тому що серед цих імен є Володимир Іванович Даль, автор «Толкового словаря живого великорусского языка», Борис Дмитрович Грінченко, який створив «Словарь української мови», такий великий український письменник як Володимир Сосюра.

Наш край, наче магнітом, притягував і діячів російської культури. Луганщина назавжди пов’язана з іменами Всеволода Гаршина, Олексія Кольцова, Антона Чехова, Михайла Матусовського (який теж, до речі народився у Луганську).

Більше легенд, чим навіть документальних даних, збереглося про подорожі нашим краєм видатного українського філософа, письменника, педагога XVIII століття Григорія Сковороди. Є написанні ним притчі, де вказані конкретні населені пункти Луганщини.

З нашим краєм пов’язані також імена Юрія Черкаського, Бориса Горбатова, Костянтина Паустовського, Павла Безпощадного, Костянтина Симонова, Петра Панча, Івана Микитенка, Миколи Трублаїні, Олександра Довженка, Андрія Малишка, Бориса Олійника. Усьому світу відома творчість наших земляків – Миколи Руденка, Івана та Надії Світличних.

Ще багато можна називати імен письменників і літературних діячів, які зробили великий вклад у розвиток літератури Луганщини і усього Донбасу, які прославили наш край, і якими ми мусимо пишатися.

2. Література Луганщини XIX століття

Загальна характеристика

Ознаки літературного життя на Донбасі почали проявлятись з останніх років 19 століття. В адміністративному центрі тодішнього Донбасу місті Бахмуті, починають видаватись художні книжки, першою серед яких стала збірка віршів поета-донбасівця Миколи Чернявського «Донецькі сонети» (1898). На той час у Бахмуті зростає видавнича діяльність, збільшується кількість періодичних видань. Бахмутчина як центр шахтарського робітничого краю притягує до себе в останній чверті 19 ст. таких письменників, як Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Степан Васильченко та ін., початкуючих і вже відомих українських письменників. У цей час на Донбасі в освітніх закладах працювали видатний письменник Б. Грінченко, відомий фольклорист Я. П. Новицький, педагог І. Я. Зеленкевич (Чепіга-Зеленкевич Яків).

Із Старобільщиною пов’язане життя письменника Всеволода Гаршина. Про багатство вражень дитячих та юнацьких років може свідчити його нарис «Справжня історія Енського земського зібрання» - перший опублікований твір (1876р.) та оповідання «Ведмеді» (1883р).

Луганщина і «Слово о полку Ігоревім»

Літературну історію Луганщини варто починати із найдавнішої пам’ятки писемної культури України-Руси «Слово о полку Ігоревім», адже, на думку істориків та літературознавців, події, які відображені в цьому літературному творі, відбувалися неподалік Сіверського Дінця, названого Доном. Ще в 1885 році молодий вчитель Борис Грінченко здійснив своєрідний переспів «Слова о полку Ігоревім», адресувавши твір для шкільного вивчення. А в 1894 році в м. Бахмуті древній, безсмертний твір ще раз осучаснив Микола Федорович Чернявський.

Наш славнозвісний краянин, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, письменник і правозахисник Іван Олексійович Світличний по-своєму переспівав цей шедевр вітчизняної культури і назвав його «Слово про Ігореву Січ». Це сталося 1881 року на засланні в Алтайському краї.

Найновіший переспів українською мовою належить луганському поету Леоніду Стрельніку, а його видання датується 2003 роком.



3. Літературний процес на Луганщині першої половини XX століття

20-і – 30-і роки XX століття

20-і — початок 30-х років. Свобода пошуку тем, жанрів та образів у межах «дозволеного революційною свідомістю». Розгортання українізації як в усій Україні, так і в краї. Перехід письменників на українську мову (Б. Горбатов, Г. Баглюк, В. Гайворонський та ін.). Творчість К. Герасименка, М. Упеника, М. Рудя

Участь критиків і літературознавців у літературному процесі на Донбасі (Г. Клоччя, М. Непран, М. Федорчук, О. Міхно, І. Дзюба, М. Діченсков, К. Спасенко, В. Костенко, Є. Волошко, В. Соболь та ін.).

Літературний процес в нашому краї прискорився на початку 1920 року. Тоді в Луганську був уперше створений «Союз діячів літератури». Щоправда, крім оголошення в «Бахмутской правде» ніяких згадок про це творче об’єднання ніде не знаходиться.

Відбувалися репресії серед українського письменництва. Трагічними стали долі письменників Г. Баглюка, В. Гайворонського, М. Соболенка, Ф. Ковалевського, Ю. Западинського, І. Такаченка, В. Іванова-Краматорського, Б. Павлівського та ін. Їх переслідування гальмувало владою українізації в Донбасі.

Журнал та письменницька організація «Забой»

Діяльність літературних сил активізувалася в місті після того, як у Артемівську (Бахмуті) 1923 року був виданий перший номер журналу «Забой». Зі сторінок цього журналу читачі визнали ще нікому невідомі імена поетів Павла Безпощадного, Валентина Харчевникова, Григорія Баглюка.

У жовтні 1924 року була організована Спілка пролетарських письменників Донбасу, що об’єдналися навколо журналу «Забой». Одним із засновників та активним членом «Забою» був молодий прозаїк Борис Горбатов.

До складу «Забою» входили Б. Горбатов, Г. Баглюк, М. Тардов, Ю. Жуков, П. Безпощадний, І. Гонвмов, Ю. Черкаський, К. Герасименко, Я. Кочура.

Відомо, що письменники, які належали до «Забою», дотримувалися тодішніх ідеологічних догм, однак це не зберегло їх від репресій тридцятих років.

З 1932 року журнал «Забой» отримав назву «Літературний Донбас». Журнал переходить на російську мову у 1933-1934рр.



Роки Великої Вітчизняної війни

Розвиток Літературного процесу в нашому краї був обірваний Великою Вітчизняною війною. Багато письменників воювали на фронтах.

На території Луганської області похований Микола Трублаїні, який помер в санітарному потязі біля станції Ровеньки.

У 1942 році в Луганську виступив з промовою перед воїнами Олександр Довженко, а 10 березня того ж року написав патріотичну статтю «Душа народу неподоланна!»

Подвиг радянського народу у віршах і прозі описували наші земляки: нині широко відомий Микола Руденко та поет Микола Упеник . Про славетний подвиг молодогвардійців написав свій роман А.Фадєєв.

Воєнне і післявоєнне лихоліття яскраво і талановито відобразив в своїх творах наш земляк Григір Михайлович Тютюнник, його твори перекладено на багато мов світу, вивчаються в школі.

Ще в роки Великої Вітчизняної війни, після звільнення нашого краю, Борис Горбатов написав повість «Нескорені», а друга частина не менш відомого роману «Донбас» називається «Крута Марія», адже в його рідному місті Первомайську була шахта «Марія».

Повернулися з полів битви до мирного життя і почали з ентузіазмом писати нові літературні сторінки нашого славного краю вчорашні воїни – Степан Бугорков, Федір Вольний, Геннадій Довнар, Йосип Курлат, Іван Савич, Микола Погромський, Михайло Яременко, Микола Щепенко. Одночасно з письменниками-фронтовиками розпочали свій творчий шлях в літературі Тарас Рибас, Юрій Сліпко, Ольга Холошенко, Іван Світличний.

Значним внеском в радянску літературу стали романи Федора Вольного «Третий восточный» та «Гвардия».

З війни не повернувся поет з Луганська Юрій Черкаський, який ще в 30-і роки став автором поетичних збірок «Отвага», «Стропила», «Жажда», «Мост».



4. Літературні угрупування, спілки, з’їзди та зібрання письменників

Утворення у кінці 60-х років Луганської письменницької організації

Новим імпульсом для активізації літературного життя в області стало створення обласної письменницької організації (кінець 60-х років), адже з післявоєнних часів літератори Луганщини, члени Спілки письменників перебували на обліку в Донецькій обласній організації. Зрозуміло, що з цієї причини нерідко гальмувався прийом до Спілки та публікації луганців на сторінках регіонального літературно-мистецького видання «Літературний Донбас», потім «Донбас», який у 1946-1968 роках виходив як альманах, далі як журнал-двомісячник, і знаходився в м. Донецьку.

15 квітня 1965 року у Луганську зібралися разом не тільки члени СПУ, але й члени літературних об’єднань багатьох міст і районів області. З Києва прибули заступник голови правління Спілки письменників України Юрій Збанацький і поет Дмитро Павличко. На той час у нашій області склалися досить міцні літературні сили. В основному вони сконцентрувалися в обласному центрі: Тарас Рибас, Микита Чернявський, Степен Бугорков, Михайло Яременко, Федор Вольний, Геннадій Довнар, Ольга Холошенко. Саме їм було призначено стати основоположниками новоствореної регіональної письменницької організації. Першим її головою став прозаїк і драматург Тарас Рибас.

Подальший літературний процес був ще більш плідним та різноманітним. Незабаром до Спілки письменників були прийняті поет із м. Старобільська Іван Михайлович Світличний та Владислав Титов – автор повісті «Всім смертям назло». До м. Северодонецька приїхав і став керувати літературним об’єднанням Йосип Курлат.

У сімдесяті роки письменницьку організацію, зокрема, поповнили: Микола Погромський, Микола Малахута, Веніамин Мальцев, Анатолій Романенко, Іван низовий, Валерій Полуйко, Михайло Пєсєнка, Андрій Медведенко.

Обласна організація Союзу письменників продовжувала поповнюватися: Ганна Гайворонська, Дмитро Боярчук, Ярослав Кремінський, Олег Орленко, Сергій Омельченко, Олексій Півень.



Проведення конференцій та літературних читань

Певним чином сприяли пропагуванню творчості письменників-земляків численні літературні свята, читання, конференції, дні літератури, поїздки в сусідні області та в більш далекі краї. Зважаючи на їх певну ідеологічну спрямованість, все ж треба відзначити й позитивне: зміцнення творчих взаємин, можливість дієвої участі в культурному житті, пропаганда книги і т.д.

Серед подібних заходів слід згадати Сосюринські читання, творчі звіти в Москві 1972 та 1982 років, дні літератури на Луганщині в1985 році, Тютюнниківські та Грінченківські читання кінця 80-90-х років.

Посилення з кінця 80-х років уваги до літературного життя Донбасу в шкільній літературній освіті привело до введення у шкільну програму уроків літератури рідного краю, а до вузівських програм - лекцій, спецкурсів і спецсемінарів за творчістю письменників-земляків (Луганський педагогічний університет, Донецький державний університет, Слов'янський педагогічний інститут та ін.).

Відбувалися проведення обласних та регіональних наукових конференцій, присвячених розвитку літературного життя на Донбасі (Донецьк, Луганськ, Артемівськ, Слав'янськ). Заключення

Думається, що луганське літературне коріння насамперед сприяє творчості молодих авторів, особливо тих, хто згуртований в літературних об’єдняннях. На письменників, які вже зробили великий внесок у розвиток літератури нашого краю рівняються молоді та починаючі письменники, за ними йдуть зі своїми сокровенними словами до світлового храму літератури десятки молодих поетів і прозаїків, яким збагачувати літературні традиції Луганщини, краю, що дав літературі так багато блискучих імен.

Віриться, що в нелегкий час становлення державності літературна творчість Луганщини є тією життєдайною силою, яка поєднує минуле, теперішнє й майбутнє Вітчизни.

Список використаної літератури


  1. Журавлини над Луганщиною в 2-х частинах. Луганськ, 2004.

  2. Літературна Луганщина. 2 випуски. Луганськ 1992.

  3. Сто луганських поетів. Луганськ: Знання, 1999.

  4. Дані з Інтернету.



Відомості про поетів

c:\users\пользователь\desktop\img_20150309_0001.jpg

Чернявський Микита Антонович- народився 15 вересня 1920р в с. Смолянинове Новоайдарського району Луганської області в селянській родині. Закінчив Старобільську медико – фельдшерську школу (1939). Учасник Великої Вітчизняної війни, організатор підпільного госпіталю. Працював зав. медпунктом у рідному селі, у редакціях газет «Луганская правда» і «Прапор перемоги», керував Луганським обласним літературним об’єднанням, був відповідальним секретарем Луганської обласної організації СПУ з 1977 по 1983 рік. Микита Чернявський – один з ініціаторів відкриття в грудні 1988 року пам’ятника Борисові Грінченкові та шкільного літературного музею в селі Олексіївці Перевальського району Луганської області. Вірші почав друкувати в періодиці з 1936 року. Перша збірка поезій «Зерна щастя» вийшла 1948 року в Донецькому видавництві. Того самого року був прийнятий у члени Спілки письменників України. Його поетичні збірки: «Відстані», «Злети», «Порадь мені, поле», «Мирославна», «Щоб небо не падало», «Людиною бути», «Поезії», «Зелена гілка добра» та інші.

Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеню, медалями та почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Автор багатьох поетичних та прозових книг. Лауреат обласної премії імені Молодої гвардії (1968р.) Помер 9 липня 1993р.



c:\users\пользователь\desktop\image012.jpg

Тарас Михайлович Рибас народився 14 березня 1919 р. в селі Старі Санжари Полтавської області в селянській бідній сім’ї. В 1952 р. закінчив історико- філологічний факультет Луганського педінституту . Працював в редакціях газет, в Луганському обласному видавництві, першим відповідальним секретарем Луганської обласної організації Спілки письменників України. Друкуватися почав у 1946 р. . Писав на російській мові. Автор декількох п’єс для театру та телебачення. Помер 12 березня 1977 р. c:\users\пользователь\desktop\image002.jpgНародився Іван Савич - 19 січня 1914 року в селі Савинки Корюківського району на Чернігівщині. Назва його рідного села й відбилася в псевдонімі поета. Повне його ім'я звучало так: Лук'яненко Іван Савич. У 1930 році друкується його перший вірш. Тяга до знань приводить молодого поета в Харківський інститут журналістики. В 1934 році він приїжджає в Київ працювати в обласній газеті «Пролетарська правда» і продовжує навчання в Київському університеті.  Доля зводить Савича з Рильським, Сосюрою, Тичиною, Світличним. Савич пише багато віршів, переводить Пушкіна й публікує статті в газеті.

У 1940 -1941 рр. він викладав у Кременецькому педагогічному інституті.

З перших днів війни Савич пішов на фронт. Ставши офіцером, він очолив штаб батальйону. Воював на Дону, бував на Айдарі, нагороджений бойовими медалями й орденами. У1948 р. – викладач Старобільського учительського інституту був заарештований, засуджений і ув’язнений на 25 років. Несправедливе покарання відбував в інтинських шахтах Комі АРСР до 1956 року. Потім працював в учителем української мови та літератури в м. Старобільську, керував літературним об’єднанням. Автор близько 30 поетичних збірників, він збагатив своїми прекрасними добутками українську літературу. Все життя він вів велику роботу: писав вірші, допомагав молодим поетам, листувався із друзями. Добутки нашого земляка друкували в Болгарії, Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Канаді, США, Німеччині, Австралії. Почесний громадянин м. Старобільська.

28 листопада  2000 р. Іван Савич пішов з життя.

***


Вдячні Старобільчани встановили меморіальну дошку на стіні будинку, де жив поет. У вересні 1995 р. Старобільська міська Рада привласнила Івану Савичу Лук'яненко звання «почесний громадянин м. Старобільська» як члену Національної Спілки письменників України, журналісту, поету й вчителю, критику й перекладачу, герою Великої Вітчизняної війни, офіцеру й патріоту.

Матеріал про поета займає гідне місце в Старобільському краєзнавчому музеї й музеї ЛНУ ім. Т. Г. Шевченка, літературно-історичному архіві відділу краєзнавчої інформації Луганської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. М. Горького, в Савинському і Чернігівському музеях.




c:\users\пользователь\desktop\img_20150309_0001 (2).jpg Низовий Іван Данилович- народився 3 січня 1942 р в селі Марківка Білопільського району Сумської області. В роки війни лишився круглим сиротою. По закінченні 6 класу працював у колгоспі, на будовах Казахстану , Півночі України. Відслужив трьохрічну строкову в Радянській Армії. В Луганську – з 1966 року; багато років працював у редакціях обласних газет і на телебаченні. Закінчив Вищі літературні курси у Москві. Протягом 6 років очолював обласну організацію Національної Спілки письменників України. Друкується з 1960 року. Має в творчому доробку понад 6 десятків книг поезії, прози, публіцистики, перекладів, віршів для дітей. Лауреат кількох міжнародних та республіканських літературно- мистецьких премій. c:\users\пользователь\desktop\a6356e5b373e34ec4079a3c1f68a8f57e324bf86.jpg Співцем степового Донбасу називають м’якого й проникливого лірика Івана Миколайовича Світличного. Іван Миколайович Світличний народився 7 серпня 1924 року в селі Нещеретове Білокуракинського району Луганської області в сім ї службовця.

Все своє свідоме житття проживає в Старобільську. Закінчив середню школу, згодом фізико-математичний факультет учительського інституту. По закінченню освіти вчителював у селах Старобільщини. 1949-1951 рр. Обіймав посаду директора Лозовівської семирічної школи. Працюючи, постійно спілкувався з людьми, вивчав життя. Тоді ж народилися і рядки його перших віршів. Спочатку друкувався у Старобільській районній газеті, де працював відповідальним секретарем. При редакції газети керував літературним об єднанням, яке згуртувало початкуючих літераторів. В 50 роках почав активно друкуватись в обласних та республіканських газетах і журналах. В 1961 році вийшла перша збірка поезій “Пісні над Айдаром”. Поезії Світличного друкувалися також російською мовою (Челябинськ), болгарською (Пернік), татарською (Казань). У співдружності з місцевими композиторами написав понад 40 пісень, більшість яких присвячено рідному краю. Декілька з них відзначено обласними преміями. Член Спілки письменників України з 1967 року, автор 10 книг.

Річка починається з джерела, пісня – з щирого слова, день – з вранішнього променя, а батьківщина – з місця, де ти народився, де ти вперше побачив світ. Звідси починаються великі дороги в широкий світ, тут зароджується любов до рідного дому, до рідного краю, яка згодом переростає в любов до батьківщини, тут зароджується почуття національної гордості, звідси спрямовуться погляди людей у майбутнє. Початок життєвого шляху і витоки творчості Світличного – це донецький степ, його гордість і майбутнє – незалежна Україна.

УКРАЇНІ ВІЧНО ЖИТИ




Степ – стихія українця,

І душа його і хліб,

Без долин, в житах по вінця,

Ми б і жити не змогли б.

В пшеницях нам даль потрібна,

Та така, щоб - без кінця,

Та така, щоб роси срібні

Гріли ніжністю серця,

Щоб у полудень присісти

Пообідать під кущем

І відчути пісню листя,

Від якої в серці щем,

Щоб відчути дух полинний,

Шурхіт стиглих колосків,

Щоб відчути – Україна

В нас живе споконвіків!

Щоб наповнились по вінця

Наші душі вікові


Почуттям, що ми – вкраїнці,

Незалежні і нові!

Є в нас мова соковита,

Світлий розум, міць в руках,

Тож Вкраїні вічно жити,

Своє слово ваговите Ми ще скажемо в віках!


c:\users\пользователь\desktop\751198321.jpg

Жив на світі поет. Захоплювався і страждав, розчаровувався і втішався, любив і співав. Потрясався красою світу й заглядав смерті в очі, знаходив і втрачав, прозрівав і помилявся. Ніхто й ніколи не зможе дивитися на світ так, як він, осяватися й горіти, як він. Усе те перейшло в слово і в слові живе.

Жив на землі поет. Один з найтонших і найщиріших ліриків слов’янського світу, соловей України, співець Донбасу, поет, Луганщина якого теж вважає своїм, бо тут він провів найкращі роки свого життя – дитинство і юність.

Володимир Сосюра – високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України.

Говорять, що поезію зайве аналізувати, її треба відчувати, сприймати не стільки розумом, стільки серцем.

В більшості людей, обізнаних з українською літературою, словосполучення “любіть Україну” викликає в пам’яті ім’я Володимира Сосюри, а ім’я Володимира Сосюри асоціюється із словами “любіть Україну”.

(відео- « Любіть Україну»)




Вшанування пам'яті

На батьківщині поета у м. Сіверську працює меморіальний музей.



Пам'ятник Володимиру Сосюрі (Лисичанськ)

100-річчю від дня народження Володимира Сосюри присвячена Пам'ятна монета НБУ номіналом у 2 гривні.

У 1998 р. випущена марка України із зображенням Володимира Сосюри.

Життю і творчої діяльності В. Сосюри присвячені: документальний фільм «Володимир Сосюра» (1971, реж. В. Кіслов), відеострічка «Володимир Сосюра» (1993), а також документальний фільм «Так ніхто не кохав» (2008, част. 1, 2) з телевізійного циклу «Гра долі» (реж. В. Образ, студія ВІАТЕЛ)



viewimg Микола Данилович Малахута — відомий український поет, прозаїк, публіцист. Народився 23 лютого 1939 року в м. Гадячі Полтавської області в сім’ї хліборобів. Навчався у Луганському педагогічному інституті та Литовському університеті. Живе і працює в Луганську. Автор багатьох збірок віршів, документальних повістей, роману «Материнський хліб», книги повістей та оповідань «До побачення, тишо».
Микола Данилович читає і передплачує «Кримську світлицю» з перших її номерів, виявляє неабиякий інтерес до життя кримських українців, переймається їхніми болями за долю рідної мови, літератури, культури, шкільництва. Читачам, певне, запам’яталися його цікаві і щирі спогади про Василя Стуса, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала...
Для письменника ,певно ж, чи не найголовніше- досвід душі. Оце і живить усю багатогранну творчість талановитого художника слова Миколи Малахути.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка