Литовські племена



Сторінка1/9
Дата конвертації10.03.2016
Розмір1.61 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

ЛИТОВСЬКІ ПЛЕМЕНА

Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німана до Висли — пруси; між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих при­токах Німана — властива литва; на північ від Німана — жмудь; на північ від неї — корсь або курони; на південному узбережжі Західньої Двіни — жемгала чи земгола (Семігалія), на північному — летигола (лотиші).

Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних князів. Релігією їх було примітивне поганство з впливовими жерцями. Країна була бідна; ліси, багнища не при­ваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним чином ятвяга, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, по­ходи проти них. Перший знаний похід проти ятвягів Володимира Великого датується 983 р. Аналогічні події були й на західніх гра­ницях литовських племен — на поморській та польській границях.

З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тоді в гирлі Двіни заснувалась купецька факторія з місією, що в 1202 р. пере­творилась у лицарське Ливоньке братство, яке підкорило лотипгів. У 1230 році Конрад Мазовецький спровадив відділ Тевтонського лицарського ордену з метою боротьби з прусами. Вони заснували місто Маріенбурґ і рушили далі — на Литву та Жмудь. Небезпека для литовців була величезна, бо вони не мали можливости боротися з лицарями, закованими у панцері, з досконалою зброєю. Зокрема зміцніли сили лицарів у 1237 році, коли обидва братства об'єдналися й рушили на Литву та Жмудь. Лицарі несли під прапором ширеная християнства політичне підкорення литовців, нищили непокірних вогнем та мечем, грабували села.

Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман, що, як про це була мова вище, вивів багато полоне­них ятвягів. Крім волинських князів нападали полоцькі. Загостри­лися обопільні напади литовців на Пинщину.

МЕНДОВГ. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єд­нуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об'єднання, невідоме, літопис називає його просто «великим королем». На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує літопис імена князів, синів «великого короля»: Мендовга та Довспрунка. Княжичі почали вперту бороть­бу з іншими князями: братами, братаничами; одні загинули, інших повиганяли з їх землі. В 1230-1240 роках Мендовг виступає вже як головний репрезентант інших князів, як могутній король литвинів. У 1260-их роках під владою Мендовга об'єдналася Німанська Русь: Гродно, Вслонім, Волковийськ, Новгородок, деякі сусідні землі по­над Ясольдою, Березиною. Князі, що залишилися в живих, висту­пають як служебники, хто — Мендовга, хто — волинського князя. Зростала сила Мендовга.


Навіть Данило, що уклав був коаліцію проти Мендовга з Мазовією, Прусією, ятвягами, жмуддю, не спромігся подолати Мендовга; у 1251-1252 рр. Мендовг, несподівано для Данила, уклав союз з Прусією, вихристився і коронувався як король Литви, Мендовг укладає мировий договір з Данилом, відступаючи йому частину Чорної Руси з Новгородком (р. 1254), і Данило одружується з його небогою. Син Мендовга, Войшелк, віддає Данилові Вслонім та Волковийськ. Син Данила, Роман, як була мова вище, одружився з дочкою волковий-ського князя. Противники поділили ятвязькі землі: в 1254 році Земовит Мазовецький з цього приводу уклав угоду з Данилом. Але мир не був міцний: року 1258 Мендовг розірвав з Данилом і забрав Чорну Русь. Мендовг розпочинає захоплювати сусідні землі. В 1250-их роках він зорганізував спільний похід на Смоленськ, заохо­чуючи до нього дрібних литовських князів; в 1258-1260-их роках його братанич Товтивіл князював у Полоцьку. Перед смертю в 1263 році Мендовг хотів був зорганізувати похід на Чернігівщину.

Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час, з волі Мендовгового сина Войшелка, велике князів­ство Литовське перейшло до сина Данила, Діварна (р. 1267), але незабаром обидва, Войшелк і Шварно, померли і влада перейшла до князя Тройдена (1270-1280). Про його правління мало відомо, але видно, що українські та білоруські землі поволі опинялися під вла­дою Литви. У Полоцьку, по смерті Товтивіла, сидів литовський князь Ерденя, який мав вищу владу над Полоцьком та Вітебськом, хоч там залишалися дрібні місцеві князі. Поволі вся Дреговицько-Кривицька, а з нею й частина Деревської землі перейшла під владу Литви.


ҐЕДИМІН (1316—1341). Ґедимін знов об'єднує велике князівство Литовське і захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Іедиміна ширилася та­кож на північну частину Київщини. У своїй політиці об'єднання білоруських та українських земель з литовськими ґедимін увесь час підкреслював, що він е спадкоевщем руських князів, і називав себе «королем Литовським та Руським». Своїх дітей — 7 синів та 5 дочок — ґедимін частково схристив, а решту залишив поганами. Християнами були: Ольгерд, Явнутіван Заславський, Коріят-Михаїл — Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро — Волинський. Дочки, були всі християн­ки, бо були одружені: Марія — з княчем Тверським, Єлисавета — з Мазовецьким, Альдона-Анна з Казіміром, королем Польським, Офка — з Юріем-Волславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія — з великим князем Московським. Ольгерд був одруже­ний з Вітебською княжною, Любарт — з Волинською.

Ґедимін заснував нову столицю великого князівства Литовсько­го — Вільну над р. Вілією. Тут були поганські божниці та христи­янські храми — католицький і православний.

Року 1325 династія Романовичів вимерла. Обрання на князів­ський престол Юрія П-Волеслава, сина їюрога Литви, Тройдена Мазовецького, не внесло ворожнечі у взаємовідносини держав, і ґедимій видав за Юрія-Болеслава свою дочку, Офку. Литва три­малася нейтрально під час боротьби княча з боярами. Але, можливо, що до вбивства Юрія-Болеслава волинські бояри гже мали стосунки з Литвою, і негайно після смерти Юрія-Болестава, в 1340 році, обра­но князем Волині та Галичини ґедимінового сина Тюбарта-Дмитра. одруженого з дочкою Юрія-Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в оссзах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина він міг впливати на найбільше з українських кня­зівств: Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви.

Проте, ще під час загострення конфлікту між Юріем-Волеславом та боярами, сусіди — Людвик Угорський та Казімір Великий Поль­ський — уклали угоду, на підставі якої Казімір дістав Галичину «доживотно», а в разі його смерти, без сина, Галичина має перейти до Людвика. Негайно після смерти Юрія-Болеслава обидва королі рушили на Галичину під претекстом помсти за католиків, забитих разом з князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько. Цим разом поляки зруйну­вали лише кілька замків і вивезли різні цінності.

Політичною помилкою галицьких бояр було те, що вони не за­хотіли нав'язувати тісніших стосунків з Волинню, а їх власні сили були слабі. Вони лякали Казіміра, що татари прийдуть їм на поміч, але незабаром виявилася нехіть татар встрявати в галицькі справи. Року 1349 Казімір знов пішов на Галичину, зруйнував Львів і почав іменувати себе «паном Руської землі». Тоді проти Казіміра виступив Любарт з місцевими волинськими князями, і довга боротьба з Поль­щею в дійсності перетворилася на війну Польщі з Руесю, як писав Казімір, а не з Литвою.

Війна велася з великим завзяттям. Казіміра підтримав Людвик Угорський. Вони вдиралися не раз на Волинь, здобули навіть Воло­димир, але зустрічали героїчний спротив українських бояр. Зокрема уславився обороною Белз (1352). В боротьбі брали участь не самі бояри, а й міщани та селяни, які захищали свої землі та віру під владою литовських князів, як раніше — під владою Мономаховичів. Литва допомоги не дала: вона розгортала експансію проти ін­ших руських земель. Внаслідок тієї боротьби Галичина, а разом з нею Холмщина та Волзька земля, західня Волинь та Крем'янеччина опинились під владою Польщі. У Любарта залишилася тільки Луцька земля.

Внаслідок походів 1350-1360-их років Казімір уклав з литовсь­кими князями — Юрієм Наримунтовичем, Олександром Коріятовичем, ОльГердом, Кейстутом, Явнутом, Любартом з його синами і окремо з Любартом договори, якими визначено границі польських володінь у Литві, встановлено союз взаємної допомоги під час війни, мішані суди в прикордонних землях.

Року 1370, як тільки помер Казімір Великий, литовські князі розірвали ці договори, знову відібрали Волинь від Польщі і при­єднали її до Литви,

Казімір вів у Галичині обережну політику, намагаючись не ви­кликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови в урядуванні по­руч з латинською, не переслідував. Православної Церкви, хоч під­тримував місії францісканців та домініканців, а від папи домагався допомоги для боротьби з «схизматиками» — так почали називати православних. Найбільше змін внесено в економічне життя: Казі­мір щедро роздавав землі полякам, уграм, німцям, зобов'язуючи їх до військової служби, надавав німецьке Магдебурзьке право старим великим містам, як Львів, а одночасно будував нові міста. Вікові пущі, які охороняли західні кордони Галичини, повирубувано, і проведено шлях із Львова до Кракова.

Після смерти Казіміра в 1370 році Галичина перейшла, на під­ставі договору Казіміра з Людвиком, під владу Угорщини. Але Люд-вик на деякий час залишив Галичині ілюзію незалежности. Він при­значив там своїзд намісником Владислава Опольського, знімченого польського князя, який називав себе «Божою милістю пан і дідич Руської землі», мав державну печатку з гербом, увесь належний штат —- канцлера, маршала, підскарбія; карбував монету. Владислав нехтував інтересами місцевої людности, протегував німцям, като­лицькій Церкві і заснував єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.

Становище Владислава, як писав М. Грушевський, належить до найтемніших момевтів в історії Галичини. Він пояснює це тим, що Людвик хотів підкреслити його осібність, як васаля короля Угор­ського, і тим вилучити Галичину з-під Польщі. Року 1378 Владислав видав грамоту, якою звільняв людність Галичини від присяги собі і передавав її нід владу угорського короля. Взаміну він дістав Доб-ринську землю. До Галичини Людвик призначив своїх урядовців з угорських воєвод.


ОЛЬҐЕРД (1341—1377). Після смерти ґедиміна в 1341 році Великим князем Литовсько-Руської держави став його син ОльГерд, який виявив себе дуже та­лановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніяльним.

Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та швдейний схід. У 1350-их роках Литовське князівство не спромоглося опанувати Новгорода та Пскова, хоч політичне ста­новище там було дуже загрозливе; ці міста були між двома вогнями: шведи і ливонські лицарі — з одного боку й Московське князівство — з другого. Ця боротьба вимагала більше сил, ніж мала Литовська держава й утвердитися там Литовському князівству не вдалося.

У 1350-их роках, внаслідок розбиття між окремими слабими князівствами, -піддалася Литовському князівству більша частина Чернігівщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші дістають окремих князів, родичів Оль-ґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундо-вича. На східніх землях залишилися старі українські князі під його зверхністю. На території Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і спочат­ку перемагало його.

У 1360-их роках Ольгерд опанував Київщину і посадив у Києві свого сина, Володимира. Тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва в ХШ ст. мало висвітлена, але безепірною с залеж­ність його від татар. Підлягав їм і князь Федір, якого згадується в XIV ст. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід на захист Федора. Над річкою Синіми Водами в 1363 році Ольґерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. В історичній літературі довгий час вважа­лося, що Сині Води — це річка Синюха, доплив р. Бога. М. Грушев-ський вважав, що то не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше на­зивали «Синя Вода», на пограниччі Київщини, Волині та, Поділля. Таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольґердова перемога на «Синій Воді» відкрила для нього шлях на Поділля.

Поділля, що раніше називалося Пониззям, мало цілком окреме становище. Воно підлягало Галицькому князівству, але коли прий­шли татари, відірвалося від Галичини і опинилося в безпосередній залежності від татар. Вище вже згадувано про те, як тяжко було на­віть Данилові вести боротьбу з «татарськими людьми» Пониззя. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Пониззя стало жити власним життям: там організувалися місцеві громади, які самі, без князів, керували своїм життям.

Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята: Юрія, Олександра та Константи-на. В літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а бас­какам дань давати перестали». Ця вказівка пояснює успіхи литов­ської експансії в українських землях: не як окупанти приходили вони, що ламають старі звичаї і поводяться як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням. Коріятовичі порозу­мілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, бу­дували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став столицею Поділля.

Серед українських земель, що опинилися під владою Литви, цілком окреме місце належало Волині. Ця багата країна за ХП-ХІУ століття звикла грати видатну ролю в державному житті України. Вона була найбільшим князівством, і протягом 40 років боролася з поляками, уграми; її обкраювали, обмежовували: в 1352 році, після походів Казіміра на Волинь, Волзьку волость дістав Юрій Наримун-тович, Холмщину — Юрій Данилович, Берестейську — Кейстут, Кобринську — Ольгерд. Любарт старався зберегти самостійність Волині, але це було тяжко. «Вічним миром» в 1366 році знову врі­зано Любартові володіння: Володимирську землю дістав Олексан-дер Коріятович — радше, як намісник короля, ніж як удільний князь. Любартові залишилася Луцька земля, але й з неї прилучено до Галичини південну частину — з Крем'янцем, Олеськом, Пере­мишлем. Використавши смерть Казіміра та виїзд на похорон його Олександра Коріятовича, Любарт захопив безспротиву Володимир і зруйнував польський замок. У 1376-1378 рр.. точилася вперта бо­ротьба за землі, що відійшла до Галичину. Лише смерть Людвика Угорського в 1382 році дала можливість Любартові повернути ці землі.

Не зважаючи на тяжкі війни, великі невдачі, доба Любарта для Волині мала виключне значення. Він разом з Кей(гутом був най­міцнішим із князів, і вони вдвох були постійними дорадниками Ольґерда. Любарт, — писав М. Грушевський, — зберіг для Волині вий­нятково становище: вона була «зовсім осібним світом», не схожий на Велике Князівство Литовське. Любарт дбав за розвиток торгівлі, був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, будував церкви, побудував місто Любар. А головне — за нього Волинь за­лишалася українською землею.

Серед білоруських земель перші прийшли під владу Литви По­лоцьке та Вітебське князівства. З вітебською княжною Марією був одружений Ольґерд.

Наприкінці правління ОльГерда у великому князівстві Литовсь­кому було 9/10 білоруської та української людности, яка ввійшла до цього князівства здебільшого шляхом мирових договорів. Ольґерд та інші князі в грамотах .оголошували, що «старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Моно-маховичів посіли князі ґедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мо-номаховичів, які зобов'язувалися покорою литовському Великому князеві. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, ніж литов­ська, перемагала в усіх галузях литовську. Литовці переймали українську військову організащю, систему будування фортець, ва­лів, переймали адміністрацію, господарство; «Руська Правда» стала джерелом права. В державній практиці збереглися українські терйіни — «тіун», «намісник», «ключник» і т. д.

У Литовсько-Руському князівстві залишився характер «уділь­них» князівств, і за кожною частиною зберігалася значна автоно­мія. Так, Трокське та Віденське (князя Кейстута) князівства мали литовський характер, навпаки — в руських землях правили князі з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, Волині тощо. Князі вели свою політику: Андрій Ольґердович Полоцький уклав договір з Орденом; Київ вів боротьбу з татарами, Волинь — з поля­ками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами.

У великому князівстві панувала руська мова: про неї не можна ще казати, що то була українська, бо в ній були елементи білорусь­кої; це була та мова, якої вживали в ХІ-ХШ століттях в князівствах України-Руси. Навіть на Жмуді, яка становила вийняток своїм кон­серватизмом, документи писали руською мовою.

У великому Литовсько-Руському князівстві перемогла право­славна віра. Вище вже була мова, що ґедимін залишався поганином, але частина його синів та дочок були охрищені й пошлюбилися з християнами. Сам Ольгерд був двічі одружений — з дочкою Вітеб­ського князя Марією та Тверського князя Юліянноіе. Всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені. Наприкінці XV ст. лише Трокська земля, де князював Ольгердів брат Кейстут, та Жмудська залишиямся поганськими. Цікава річ: у 1382 році Жмудь заявила Яґайлові, що визнає його князем, якщо він залишиться вірним релігії поган­ських предків, і, не діставши згоди, перейшла до Кейстута.

Так творилася могутня Литовсько-Руська держава, яка орієнту­валася на давню руську, але заразом і на західньоевропейську культуру. Ольґерд твердо вірив, що «вся Русь мусити належати до Литви», і в другій половині XIV ст. розпочав її «збирання», що ха­рактеризує політику Московського князівства лише з XV ст. Добу Ольґерда може характеризувати вірш, знайдений у книзі Статуту 1588 року.


ВЕЛИКЕ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В БОРОТЬБІ МІЖ НЕЗАЛЕЖНІСТЮ Й УНІЄЮ

ЯҐАЙЛО-ЯКІВ-ВЛАДИСЛАВ (1377—1434). Після смерти Ольґерда в 1377 році між його синами почалася колотнеча заправа на великокнязівський престол. У момент смерти під владою Ольґерда були властиво Литва, всі білоруські й значна частина українських земель: Берестейщина — Кейстута, Волинь — Любарта-Дмитра, Турово-Пинщина — Нарімунда-Гліба, Київщина зі Переяславщиною — Володимира, Чернігівщина — Корибута-Диитра та Поділля— Коріятовичів. . Під час розподілу земель Ягайло дістав Віденську і Вітебську області, Мєнськ, Мстислав і Новгородок. Головною причиною колот­нечі, було те, що Ольґерд, оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Яґайла, сина від другої жінки. За Ольґерда сила й рівновага спиралися на союзі і щирій солідарності трьох князів-бра­тів: Ольґерда, Любарта та Кейстута, що мав багато призсильників серед представників старої Литви. В боротьбі переміг Яґайло, і Кей­стута задушено 1382 року у в'язниці. Син його, Вітовт, утік з в'яз­ниці до німців.

Одночасно із боротьбою з Кейстутом Яґайло боровся з іншими братами: року 1377, ображений тестаментом на користь Яґайла, Аздрій Полоцький, найстарший серед Ольґердовичів, перейшов до Пскова, а далі — до Москви; 1379 року він брав участь в уосковському поході на Сіверщину, а пізніше уклав союз з Тевтонським орденом проти Яґайла. Року 1386 проти Андрія виступило велике литовське військо; його взято в полон і до 1394 року продержано у в'язниці. Під час походу московського війська на Сіверщину Брянський князь Дмитро перейшов на сторону Москви. Так від те­рору, розпочатого Ягайлом, два його старші брати звертаються до Москви.

Становище Ягайла було загрозливе. Ягайлові загрожувала з од­ного боку Польща, з другого — Тевтонський орден, а далі, на сході Европи, новий міцний противник — Московське князівство, яке ви­росло на території Володимиро-Суздальського.

Багато причин сприяли перетворенню малого міста Москви на столицю сильної держави. Одною з важливіших причин було п топографічне положення — на перехресті торговельних шляхів з Подніпров'я до Володимира; з Києва та Чернігова — до Переясла­ва Залеського та Ростова; з Новгорода — до Рязані. Москва рано стала вузлом торгівлі збіжжям. Московську область захищали від ворогів сусідні землі, і тому до Москви, як до «центрального водой­мища, спливали води з усіх частин Руської землі», — писав Клю-чевський.

Велику ролю в цьому процесі відіграли особисті прикмети пер­ших московських князів: сина Олександра Невського, Данила 1303) та, зокрема, його сина, Івана Калити (+1341). Добрі госпо­дарі — вони дбали всіма засобами за поширейня князівства, всту­паючи в боротьбу з сусідами, зокрема з Тверським князівством, а одаочасно запобігали ласки татарських ханів. Року 1328 Іван 1 Ка­лита, діставши ярлик на Велике князівство Володимирське, набув право збирати данину для татар, і так вів справу, що багато грошей залишалося йому. Допомагали йому митрополити київські, що пе­реїхали до Володимира та Москви: Петро, якого вважали в Москві за «небесного покровителя» (там же був він і похований в 1326 році) та його наступник, грек Теогност. Зрозуміло, що зростання Москов­ського князівства стало великою загрозою для князівства Литов­сько-Руського. Ще Ольгерд двічі, в союзі з Тверським та Рязансь­ким князями, ходив на Москву, але не міг її здобути.

Московське князівство особливо зміцніло за Дмитрія Донського (1350-1389), який, скориставши з внутрішньої боротьби в Золотій Орді, 1378 року розбив великий татарський загін, що йшов на Мос­кву. Татари готувались до відплати. Новий хан Мамай уклав союз з Ягайлом і 1380 року пішов на Москву, але зазнав величезної по­разки у верхів'ях Дону, на Куликовому полі. Ягайдіо спізнився зі своїм військом, і для Литовсько-Руського князівства ця невдала участь в справі, якій надавано характеру релігійної боротьби християн з «невірними», відіграла негативну ролю. Куликівська битва мала велике політичне та національне значення для Москов­ської держави: вона піднесла авторитет Московського князя і спри­яла дальшому об'єднанню земель довкола Москви.

Таким чином, за вісім років правління Яґайло не здобув ані під­тримки в князівстві, ані союзників серед сусідів. За таких умов пропозиція малопольських панів одружитися з королевою ядбіґою і дістати польську корону була для нього дуже важливою.

Після смерти Людвика Угорського в 1382 р. залишилися дві доч­ки: Марія та Ядвіга. На підставі договору з Казіміром, старша, Ма­рія, мала дістати польську корону і об'єднати Польщу з Угорщи­ною. Проте, ні Марія, ні її наречений, Сігізмунд, не знайшли при­хильників у Польщі, і пани вимагали — якої завгодно з двох сестер — але окремої королеви. Вирішено, що польською королевою буде молодша сестра, ЯдвіГа, яка й була 1384 року коронована в Кракові й одружилася з австрійським герцогом Вільгельмом. Але цей шлюб не сподобався панам: вони хотіли дати їй чоловіка на свій власний вибір.

Становище Польщі було тяжке: з одного боку загрожувала їй накинута Людвиком унія з Угорщиною, з другого — намагався ді­стати корону Земовит Мазовецький, готовий силою одружитися з Ядвігою. Малопольські пани почали переговори з Ягайлом і запро­понували йому руку. Вільгельма вигнано з Кракова, шлюб ядбіґи з Вільгельмом скасовано, а її саму духовенство переконало, що ця жертва потрібна для держави та Католицької Церкви. На­решті вона дала свою згоду на шлюб з Яґайлом.

У серпні 1385 року в Креві підписано між Ягайлом і малополь­ськими панами угоду, згідно з якою він мусів: 1) перейти на латинство сам і перевести своїх братів, бояр і ввесь народ; 2) ужити всіх можливих заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) сплатити Вільгельмові 200 тисяч фльоринів за порушений шлюбний договір; 4) повернути Польщі землі, забрані будь ким; 5) звільнити полонених (очевидно Литвою) людей «на вічні часи» прилучити литовські й руські землі до Корони Польської. Грамоту підписав Ягайло з братами — Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лутвеном. У лютому 1386 року відбулися шлюб та коронування Ягайла. Але й після того Яґайла вважали не королем, а лише чоловіком королеви, і по смерті Ядвійі він одружився з іншою спадкоємницею польської корони, щоб зберегти свої права.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка