Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка1/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Лукаві замашки

Павло Добрянський




ТОЧКА ОПОРИ

Таких гучних іменин, як у нашого директора, мені ще не доводилося бачити.


Найімовірніші претенденти на заступника директора (а така посада в нашій установі була вакантною)- Ковальський, Макогін та Швайка - нині явно були в ударі. Не встиг один скінчити тост, як починав другий. Чого тільки в цих тостах не було поруч з директоровою геніальністю ішла скромність, людяність... А товариш Швайка навіть переконував присутніх, що якби Архімед мав таку голову, як наш директор, то він би таки знайшов оту точку опори, щоб земну кулю зрушити з місця.
Ковальський, пустивши сльозу, сказав, що він був би найщасливішою людиною у світі, якби мав такого чуйного батька. Між іншим, місяць тому, коли Ковальського було попереджено за якусь провину, у вузькому колі він заявив, що черствішої, тупоголовішої людини, як директор, йому не доводилося бачити.
Таке лицемірство викликало в мені бунт, і я тут же, аби чимось насолити Ковальському, попросив слово й виголосив тост
- Отут багато говорили про нашого шановного Веніаміна Петровича, навіть Архімедом його називали...
- Попрошу не перекручувати моїх слів, - спалахнув Зіновій Швайка.
- Річ не в тім, - не звернув я уваги на його репліку. - Мені здається, що товариші не сказали головного. А найголовніша точка опори, товариші, це дружина іменинника, чарівна Людмила Георгіївна. Згодіться, чи міг би Веніамін Петрович бути таким, яким він тепер є, коли б не її щоденні турботи, ласка і сімейний затишок, створений її золотими руками? За вас, шановна Людмило Георгіївно!
Директорова дружина розквітла на очах, а присутні на вечорі жінки нагородили мене вдячними поглядами. З цієї хвилини і до кінця вечора я був у центрі уваги господині.
- Це ганебно! - докоряв мені дорогою Ковальський. - Не маєте що сказати про головного винуватця, то ви про його «половину».
Одним словом, на мене накинулися усі. І я зрозумів як тільки хтось із них займе посаду заступника директора, мені доведеться писати заяву за власним бажанням.
Та десь за кілька днів після цієї оказії мене викликав директор.
- Ось що, Дмитре Павловичу, - окинув мене доброзичливим поглядом, - ми тут порадилися і вважаємо, що кращої кандидатури, як ваша, на посаду заступника годі й шукати...

НЕВЕЗУЧИЙ

У житті мені страшенно не щастить, і я вічно потрапляю у різні халепи. Якось дружина попросила замовити поличку для книг. У столярному цеху я розговорився з робітниками і не стямився, як сів на дошку, вимазану столярним клеєм. Клей, певно, мав знак якості, бо бригада столярів мало не цілу зміну зішкрябувала мене з дошки. Не минуло й тижня, і я, їдучи у термінове відрядження, замість брестського поїзда сів на бухарестський...


А оце поспішаю на роботу, бо саме була моя черга на партію шахів з чемпіоном нашого відділу Терещенком; крім того, мені пощастило знайти три слова для кросворда, котрі ми з Сухаревським шукали кілька робочих днів. Одним словом, я вигравав у нього «американку».
Так ото поспішаю і, як на гріх, задивившись на миловидну жінку, вдарився об камінь черевиком - підошви як не було.
«Сиди тут, - нервував я у майстерні, поки швець возився з черевиком. - А там, у відділі, зараз свіжі анекдоти розповідають. Нюра імітує свого жениха. Певно, за пропуск шахової партії отримаю в турнірній таблиці «бублика»...»
З майстерні летів мов на крилах.
- Де ти ходиш? - накинувся на мене Терещенко. - Тобою цікавився директор.
«Оце кінець, - подумав я. - Півторагодинне запізнення він не простить... Тим більше, знайти правдоподібну причину не так просто дядька з бабусею я «поховав» ще влітку під час футбольних матчів, дружина з дітьми «перехворіли» в хокейний сезон, автобусних «аварій» у цьому році з десяток набралося. Будь що буде! І несміло переступаю поріг директорського кабінету.
- Ви мене кликали?
- Здається, ні, - підвів той голову від паперів. - Та коли вже завітали - поговоримо. Якщо мені пам'ять не зраджує, десь півроку тому ви засіли за проект павільйону для трестів ресторанів. Минули всі строки, а проекту поки що не бачу.
- Я ж стараюсь. Цілими вечорами просиджую...
Директор не встиг відповісти на те - якраз задзвонив телефон. Певно, на проводі був хтось із верхів, бо він енергійно замахав рукою «Іди, мовляв, працюй...»
Я кулею вилетів з кабінету. Радість розпирала мої груди. Правду кажучи, в останні місяці я геть забув про той проект. Тож тепер взялися за пошуки розпочатої роботи.
Перерив усі папери - проект ніби крізь землю провалився.
Задзеленчав телефон.
- Тебе директор викликає, - сказав Терещенко.
- Шукай собі інших дурнів! - обірвав я його. За кілька хвилин з'явилася секретарка і запросила мене до директора.
- Негайно несіть проект, замовник хоче внести деякі корективи, - наказав він, коли я з'явився у кабінеті.
Жалюгідні залишки проекту виявилися на дні шафи, де наші жінки складали взуття. До обіду мені вручили наказ, у якому красувалася сувора догана з попередженням.
«Ну, постривай, Терещенко, я тобі піднесу сюрпризика!» - аж кипіло в мені зло.
І коли я ішов на обід, прихопив у гардеробі ондатрову шапку, що висіла поруч із Терещенковим пальтом.
- Аж влітку поверну! - зловтішався я.
Та недовго. Надпильний швейцар наздогнав мене за порогом і повів до директора. Невезучість і цього разу переслідувала мене - шапка виявилася директоровою.

ВСЕМОГУТНЯ ТІТКА КИЛИНА

Керівник з наукової роботи якось погортав дисертацію Олексія Курая і сказав


- Треба, Олексію Івановичу, обов'язково почитати праці античного філософа К. Без них годі й думати про захист.
Курай обходив усі бібліотеки, звертався до науковців, але творів згаданого філософа не було ніде. Старенький професор пораяв Олексію Івановичу звернутися до всесвітньої Палати Премудростей.
- Уже як там не знайдете- шкода вашого часу.
Через місяць Курай представ перед головним хранителем антики в Палаті Премудростей.
- О мудрий із премудрих! Молю допомогти ознайомитися з працями філософа К.
- Чоловіче, - одсахнувся той. - Опам'ятайся, що ти просиш! Шістдесят два роки стою я на чатах премудростей античних, і за цей час мені ані разу не довелося читати це геніальне творіння. Під сорока п'ятьма замками зберігається цей скарб, а ключі од кожного замка мають лише вчені мужі Ради Премудростей.
Старець насилу підвівся у знак того, що аудієнцію закінчено. Та, вздрівши відчай в Олексієвих очах, нараз полагіднішав
- Жаль мені вас, але не падайте у розпач радив би вам звернутися до вчених мужів Ради Премудростей.
- І не просіть! - замахали ті руками, коли вчули прохання Курая. - Тільки - президент Палати
Премудростей зміг би дозволити, та До нього ви зможете потрапити років через двадцять...
Повернувся додому Курай з порожніми руками. І коли б не один випадок, певно, залишив би дисертацію. Якось ішов він міським ринком, аж це чує
- Олексію Івановичу!
Оглянувся - тіточка Килина йому з-за прилавка махає рукою. Щиро зрадів зустрічі з людиною, у якої квартирував усі студентські роки.
- Давненько не бачила, - оглядала вона Олексія Івановича. - Та ти щось наче змарнів... Казали твої батьки, що над дисертацією працюєш.
- Ще невідомо, що з того вийде, - зітхнув Курай і розповів тіточці Килині про свої клопоти.
- Постривай, постривай, - замислилася та, - є у мене один чолов'яга на прикметі... Напиши-но на папері прізвище того філософа.
- Де вже вам, - сміється Олексій Іванович. - Тут ціла рада вчених не помогла, а ви про якогось чолов'ягу.
- Пиши, пиши, а там видно буде, - наполягала на своєму тіточка Килина. - Завітай до мене днів через десять.
З часом Курай ішов до тіточки Килини без усякої надії. Яким же було його здивування, коли та по-змовницьки приклала пальця до рота, а тоді витягла з шухляди згорток.
- На, бери свого філософа, - зашепотіла. - Тільки вважай, щоб хтось не поцупив, бо той чолов'яга наказував за тиждень повернути.
Додому Курай летів наче на крилах, і коли в кімнаті розгорнув папери - серце од радості стріпнулося сполоханим птахом. Так, то були твори філософа К., на яких красувався штамп Палати Премудростей.

ПО СЛУЖБІ

Цього вечора, як завжди, все почалося ніби за розкладом.


- Ану дихни! - зустріла мене на порозі дружина, а вже після пролунав стереотипний вигук - Знову нализався? - І полилася мораль, яку можна було записати на магнітофонну стрічку й транслювати як вечірню програму для чоловіків. Починалася мораль бадьорим вступом, потім ішли розрахунки - Ти в середньому дудлиш щоднини триста грамів горілки. За рік - більше ста кілограмів. Прикинь, гаспиде, на свій п'ятнадцятирічний алкогольний стаж, скільки буде?
Я промовчав.
- Мовчиш? То я тобі скажу - півтори тонни! - трясла кулаком у повітрі моя Марина. Відтак переводила цю кількість горілки на гроші, потім найдоступнішими прикладами намагалася довести згубну дію алкоголю на організм і вже в фіналі бідкалася навіщо свої молоді роки з отаким пияцюрою занапастила.
Я стояв і не наважувався слово писнути, бо на гіркому досвіді переконався, що всякі дискусії у такі прикрі для мене хвилини ні до чого доброго не доведуть.
Єдиним порятунком було вловити слушну хвилину, прошмигнути до кімнати й зайняти надійну оборону за диваном.
Марина міряла мене нищівним поглядом і йшла на кухню. А мою душу огортав невимовний біль - усі ж знали, що я непитущий. Змушували певні обставини. Візьміть хоча б оцей тиждень. У понеділок сиджу в кабінеті, ділові папери переглядаю, аж це - тінь-дзілінь! Знімаю трубочку - сам Пилип Кирилович
- До нас, товаришу Кнопочка, група по обміну досвідом приїхала. Зустрінь, покажи, розкажи, та дивись - люди з дороги.
Зайшли. Розказав, показав, дивлюся - діло під обід. Веду гостей у ресторан. Характер в мене м'який не вип'єш, думаю собі, подумають бозна-що, образяться.
У вівторок, під кінець робочого дня, потелефонували з відділу постачання .
- Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо - пальчики оближеш. Приїжджай - подивишся.
У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш - хтозна-чим закінчиться спочатку промовчить, а при нагоді згадає.
У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо- як для риби вода. Спробуй круто повернути.
У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.
- Сидоре Григоровичу, - сповіщав схвильований голосочок, - ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте - отримайте.
Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.
І я послав свого шофера за коньяком.
Субота була, бодай не згадувати, - «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.
Тиждень пролежав - у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали - як не відзначиш цю подію!
А щоб я сам колись хильнув - борони боже. Усе по службі!

ЗАПРОГРАМОВАНА УВАГА

Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.


- Хай йому грець! - розминав здоровенні ручиська один з вантажників. - Така вага - мало рук не пообривало!
Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»
Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.
- Хіба ще є де такий чоловік? - стягнув я з робота покривало і показав дружині - Він буде твоїм надійним помічником по господарству.
- А що він уміє робити?
- Що запрограмуєш, те й робитиме.
Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»
Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі - робот.
- Уставайте, сніданок пора готувати! - блимає наді мною лампочками.
- У тебе що, з шурупами не все в порядку? - кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.
- Уставайте, сніданок пора готувати! - гримить над головою.
- Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! - Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.
Встаю, іду на кухню.
- Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! - тим часом підказує мені робот. А згодом
- Тепер будіть дружину й дитину - нехай снідають!
- Доброго ранку, Юрчику! - ласкаво звертається дружина до цього одоробла.
- Знаєш, мила, така програма мені не до смаку, - мало не сичу з люті. - Перероби її!
- Що придбав - те й маєш, - знизала плечима дружина й пішла геть.
- Тепер помий посуд і проведи дитину в дитячий садок, - знову скомандував робот. - Як повертатимешся, зайди до магазину й купи молоко.
Ввечері я тільки на поріг, а цей металобрухт
- Ану дихни!
- Як дихну, то аж транзистори з тебе посиплються! - кричу я щосили.
З того часу, як у хаті з'явився робот, не життя пішло - одні муки. Ніколи й угору глянути на роботу йди, їсти готуй, по магазинах бігай, білизну пери. І все через оцього залізного недотепу.
Хіба тим конструкторам руки повідпадали б, якби сконструювали бодай аварійний стоп-сигнал... Швидше б уже цих три місяці перемучитися- більше робота й бачити не хочу.
Сам спроможний прожити, без його надокучливих нагадувань.

ПОПЛІТКУВАЛИ

Петро Васильович був нині не в дусі вчора з секретарем райкому мав неприємну розмову. Тож нині їхав і обмірковував учорашні події. Враз пригальмував машину - на узбіччі якийсь дідусь «голосує»,


- Ти не до міста бува? - запитує.
- Туди.
- Тоді підвези!
- Сідайте, - Петро Васильович розчиняє дверцята. - Далеко їдете?
- У Братськ. У мене там син інженерує, - з гордістю пояснює дідусь. - Про нього не раз і в газетах писали.
- Раз пишуть, значить, заслужив! - згоджується Петро Васильович і уважно стежить за дідусем у дзеркало. - Ви з цього села?
- Ні. З діда-прадіда сокирнянський я. А ти ж звідкіля будеш?
- З міста...
- А-а, - споважнів старий. - Видать, високе начальство возиш?
- По чім впізнали?
- Видко по тобі. Воно, скажу, біля начальства легше, та й шану маєш.
- Начальники, дідусю, різні бувають.
- Воно-то так, - підтакує дідусь. - Тут усе од людини залежить. Буває, не встиг чоловік у кріслі всістися, аж бачиш - кінчик його носа десь попід хмари сягає... Як ото в черемошанського голови колгоспу. Чув про такого?
- Не доводилося.
- Жаль! Мені про нього мій кум розповідав «Як господар, - каже, - золотий чоловік всюди лад уміє дати. Непогано й люди там заробляють, а от як людина - не доведи господи ні «добридень», ні «бувайте здорові!» Зарозумівся, одним словом, чоловік і думає, що не він для людей, а навпаки... Хто, питаю, цим зазнайкам дав право так себе з людьми поводити?
Петро Васильович мовчав. А дід вів своє
- Я вам скажу хто - ми самі! Що б такий чоловік не зробив, ми не тільки прощаємо, а й часто аплодуємо! Отак раз, п'ять, десять, а він думає, що так воно і повинно бути...
В'їхали у місто.
- Дуже було приємно запізнатися з таким чоловіком, - Петро Васильович потиснув руку дідусеві.
Той поліз до кишені. Але Петро Васильович його зупинив
- Та що ви, дідусю. "Як на те пішло, то ще я перед вами в боргу.
На вокзалі дідуся перестрів його давній знайомий.
- Видать, у начальстві ходиш? - поцікавився.
- То чого? - здивувався дід.
- Як то чого? Коли тебе сам черемошанський голова возить, певно, є за що!
- А-а-а, - лукаво блимнув очима дід. - То ж мій.. добрий приятель. Трохи собі попліткували дорогою. Іноді це корисно.

БЛАГОРОДНИЙ ГНІВ

Ми сиділи з ним у готелі й вели неквапливу розмову. По правді, більше говорив Василь Ілліч. Якраз був у доброму настрої - пив молоко і картав прояви міщанства


- Ви ото минулого разу розповідали, як в одних людей на ліжку під периною завелися вужі, бо ніхто в покоях не мешкав - тримали особняк для показухи. Так оце я пригадав другу історійку, котра трапилася в одному селі, недалеко від нашого міста. Чоловік відгрохав розкішний особняк понапихали вони з дружиною килими, меблі, навіть бібліотеку придбали, бо тепер це страх як модно... Словом, жий і радуйся. Та де там - жили, як і колись, у перехнябленій халупі, бо шкода добро псувати. Жили, аж поки халупа не розвалилася. Тоді дружина й каже
«Давай, чоловіче, приліпимо до хліва прибудівку та якось зиму перебудемо...»
Той у відповідь ані слова, лиш побіг до хліва - корову на мотузок і тягне в квартиру!
«Чи ти з глузду з'їхав?»- репетує жінка.
«Зовсім ні, - одказує чоловік, наче нічого не трапилось. - Просто я вирішив нехай корова побуде тут, а ми переберемося до хліва, і відпаде потреба прибудовувати».
- То добре, що до чоловіка дійшло, - сміюся я, - а є ж такі, котрих хіба що гробова дошка виправить.
- Правду кажете, - погоджується Василь Ілліч, - дуже вже небезпечне оце зло, бо породжує в людині черствість та байдужість до всього, що не входить у її власність... Он маєте таке. Читав я недавно в газеті, що в якомусь там містечку на дівчат напали хулігани. Два хлопці прийшли їм на виручку. Один з хуліганів штрикнув хлопця ножем... Треба рятувати і негайно. Зупинили одного приватника. А той у відповідь
«Не можу, він мені чохли вимаже...»
Василь Ілліч враз багровіє
- Послухайте! Вона мені биту пляшку підсунула! Ну, звичайно, надтріснута...
- Так що з отим хлопцем? - допитуюсь, але він уже не чує мене.
- От молодь пішла, - -бідкається. - Ну ви тільки погляньте - старого чоловіка обдурюють. Як ви думаєте, прийме назад цю посудину?
- Краще докажіть оту історію з хлопцем, - благаю.
- Дайте мені спокій, - махає рукою Василь Ілліч. - Побіжу в магазин, здам пляшку, а тоді вже...
Він квапливо вдягається і виходить з кімнати.

ПРИТЧА ПРО ЗАЙЧИКА

Молодий Зайчик безтурботно стрибав квітучим ланом конюшини, пощипував найсоковитіші листочки й мугикав


І женитись хочеться, 1 гуляти хочеться...
- Послухай, ти! - висунулися з кущів Вовчі голови. - Забув, що в заповідниках галасувати заборонено?
- Ой! - зіщулився од несподіванки Зайчик. -
Я ж тихенько.
- Воно ще й пащекує! - підступився ближче старий Вовк. - Порозпускалися - далі нікуди. Та не тремти, хоч перед смертю будь героєм! - гримнув він і вдарив Зайчика лапою.
- Поміркуйте, що з мене за наїдок, - краще йдіть за гору, там ціла отара овець і нема пастуха.
- Ану замовкни! - махнув лапою старий Вовк,
І Зайчик умовк навіки.
Пообгризали вовки заячі кісточки, тоді й радяться
- Підемо за гору, а раптом Зайчик правду казав.
Сніданок вийшов на славу. Вовки понаїдалися, аж сопіли. Прийшли до лісу, полягали під кущем. Коли це старий Вовк каже
- Що не кажіть, а мені Зайчиська шкода.
- І мені, - додає другий Вовк. - Він, коли розібратися, нам не збрехав.
- Як подумаю кому він що погане зробив? - витер лапою скупу сльозу старий Вовк.
- Та годі вам побиватися, - мовив наймолодший. - Єдине, що можна;- вшануємо його останки...
І Вовки, схлипуючи, поплелися до місця заячої страти. Поскладали кісточки, обклали їх річковими валунами, а на найбільшому з них написали
«ДОРОГОМУ ЗАЙЧИКОВІ ОД ВІРНИХ ДРУЗІВ!»

ОЦІ МЕНІ ЧОЛОВІКИ

- Геннадію, поки я накручу бігуді, зроби невеличку послугу.


- З приємністю, кішечко.
- Тоді швиденько, - одна нога там, друга - тут, - збігай в ательє. Це навпроти універмагу. Третій поверх, другі двері зліва. Поспитаєш Наталю Павлівну. Не забув її ім'я?.. Я так і знала. Це все від твоєї природженої неуважності. Тобі випадало колись спостерігати, як інші чоловіки дбають за своїх дружин?
- Чоловіки як чоловіки.
- Звичайно, вони першими вистрибують з автобусів і забувають про дружин, як ти вчора.
- Ну, замріявся... Не забувай усе ж таки про концерт.
- Гаразд, скажеш Наталі Павлівні... Спершу попроси пробачення за суботу. Бо через тебе я в суботу запізнилася на примірку.
- Але ж ти з годину проговорила з сусідкою у коридорі.
- Не май звички заперечувати - слухай, що тобі кажуть. Передай Наталі Павлівні, що я завітаю у... Ах, як я шкодую, що вийшла заміж за такого телепня. Яких я хлопців мала - не тобі рівня! Один з них уже професор...
- Так що ж усе-таки переказати Наталі Павлівні?
- Домовся з нею на ранок... Куди ти біжиш? Я зранку, здається, не зможу. Як ти думаєш, коли мені краще піти?
- Мені однаково.
- Так, але я повинна приготувати тобі сніданок.
- Тоді йди ввечері.
- Тобі аби мене збутися!
- У такому разі йди в обід. А зараз не забувай, що ми поспішаємо на концерт.
- Гос-по-ди! Він і порадити не вміє! Повтори, що я тобі наказувала.
- Вибачитися пе... перед кравчинею... - заїкався Геннадій.
- І що у тебе за звичка так багато говорити! Ну й чоловіки пішли - нікуди через них вчасно не встигнеш!

ОЩАДЛИВИЙ

Сидір Іванович Рогалик, шляхетний чоловік, величавою ходою ішов на роботу й у всіх подробицях пригадував учорашнє


«Яка уважна і гречна людина наш генеральний директор потиснув руку, про все розпитав, за виконання завдання подякував. Це ж тепер, може, й у святковому наказі...»
Рогаликові думки нараз обірвав різкий міліцейський свисток.
- .Громадянине, ви порушили правила вуличного руху! - козирнув постовий.
- Нічого я не порушував - іду собі, як усі.
- Тут переходу немає!
- Дивно, а колись був.
- Помиляєтесь. Рогалик споважнів
- Я цією дорогою, можна сказати, ноги свої сходив.
- Виходить, це не вперше? Тим більше, платіть штраф і не затримуйте.
- А може, я не маю ні копійки?
- Покажіть документи!
Це, ясна річ, не влаштовує Рогалика.
- Слухай, старшина, давай розійдемося по-мирному. Що ж ти думаєш, я гроші сам малюю? Трудову копійку йому гони!
- Гаразд, громадянине, щоб більше не порушували. Такі переходи дороги небезпечні для життя..
Перейшовши на протилежний бік вулиці, Рогалик буркнув
- Мудрагель знайшовся, давай йому штраф! Так я тобі й заплачу - тримай кишеню ширше.
Прийшов на роботу. Тільки всівся за столом, аж це начальник постачання Дудочка
- Біда, Сидоре Івановичу! Знову за простій вагонів штрафують.
- І на багато?
- Півтисячі затягне.
- Так і без штанів можна лишитися!
- Хіба ж тут наша вина, - скривився Дудочка. - В'їлися на нас залізничники.
- Ну, гаразд, тільки попереджаю щоб це було востаннє! - Сидір Іванович каліграфічне вивів «Переказати залізничній станції...»

ВИСОКА ЕРУДИЦІЯ

Я навшпиньки пройшов до зали й непомітно всівся в останньому ряду. Промовець на трибуні якраз говорив про фауну і флору. Виступав запальне, із знанням справи. Та під кінець виступу почав допускати деякі неточності.


- Товариші! - вибіг я на трибуну. - Хіба ж можна так легковажно фальсифікувати біографію нашої Землі? Хто нам дав таке право?
Зал притих од несподіванки. Я ж, окрилений справленим враженням, наступав широким фронтом
- Попередній товариш повинен соромитися - адже ж малюку тепер відомо, що археоптерикс був не чим іншим, як проміжною формою між птахами та плазунами! І ніякий він не велетень. Коли хочете знати, то цей птах був завбільшки з нашу ворону.
Опісля мого виступу на трибуну вийшов якийсь дідок і почав мене громити запитаннями
- Коли ви такий мудрий, то скажіть, чому кажан, який схожий на літаючого ящура, літає, а дельфін позбавлений цих привілеїв? Адже ж дельфін подібний до іхтіозавра!
Після дідка якийсь огрядний чолов'яга наполягав, аби я пояснив ще деякі незрозумілі йому питання, що стосувалися археології.
Але я вперто мовчав, що ще більше розпалювало цікавість моїх супротивників.
Зрештою, втрутився головуючий.
- Товариші! - сказав він. - Ваші виступи - яскраве свідчення вашої високої ерудиції. Та. Мені здається, ми трохи відхилилися від порядку денного. Сьогодні ми повинні затвердити план роботи нашої контори на наступний квартал. Оскільки час пізній, сподіваюся, ні в кого не буде заперечень, якщо цей план зараз приймемо з відповідними зауваженнями, коли такі будуть...
- Даруйте, хіба це не конференція Товариства охорони природи? - запитав я чоловіка, котрий сидів поруч.
- Тут, чоловіче, збори контори заготсировини, - пояснив він. - А конференція, здається, на другому поверсі.
«Знову голова місцевкому докорятиме, чому я не був на конференції», - картав я себе, виходячи з залу.
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка