Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка2/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ДРУГ МІЙ - ВОРОГ МІЙ

Вони стрілися при вході в універмаг.


- Кого я бачу! - мало не присів од несподіванки Петро й кинувся вперед, розштовхуючи людей. - Дру-у-уг! - мчав він до Тараса з розставленими руками в одній - набитий портфель, у другій - оселедці в целофані.
Секунда - і Тарас опинився в Петрових залізних обіймах, відчуваючи, як разом із поцілунком товариша поза коміром поповзла цівочкою якась рідина. Спочатку сприйняв її за сльози радості, та згодом виявилося - маринад з оселедців.
- Ну, молодець! - натішився товаришем Петро і відштовхнув його од себе з такою силою, аж той налетів на якогось громадянина. - Хоч би тобі крапельку змінився! - ляснув ручиською з оселедцями. - Що не кажи, а Таня знала, кого в чоловіки вибрати. Пам'ятаєш, скільки нашої братви за нею побивалося? Цікаво б її тепер побачити...
- Звичайно, побачиш - ти ж до мене все-таки завітаєш? - усміхнувся друг.
Та Петро належав до тих людей, котрі не звикли слухати свого співбесідника.
- Найбільше, здається, за Танею упадав Гришка Череда. Чим би ті залицяння скінчилися, коли б не я, - невідомо. Ти тоді якраз на практику поїхав.
Їх з усіх боків штовхали люди. Але Петро не зважав на те.
- Тоді я перестрів Гришку у парку і дипломатичне натякаю «Так і так, - мовляв, - залиши Таню в спокої...» А воно ще й огризається. «Ах ти, мурло нещасне! - Петро схопив Тараса за лацкан піджака. - То ти з чужими нареченими шури-мури заводиш! - кричав, увійшовши в роль. - Ще раз з Танею перестріну, так ребра полоскочу, що жодна клініка за ремонт не візьметься!»
- Дай йому, дай! - заохочували з гурту. Тарас смикнув товариша за рукав, намагаючись відтягти його у скверик.
Через кілька днів Тарасова дружина влаштувала чоловікові сцену, вимагаючи, щоб він ішов до тієї, за яку його привселюдно ганьбив її чоловік.
Директор інституту вів себе стриманіше. Спочатку дивився на Тараса підозріло, потім докірливо похитав головою
- Вештатися за чужими дружинами ганебно. А потрапляти в лапи їхнім чоловікам... - І, не договоривши, поклав перед підлеглим чистий аркуш паперу.

ДОГАНА

Цю тривожну звістку принесла до школи прибиральниця Мокрина Миколаївна


- Йду ото на роботу, аж голова сільради - назустріч. Привітався, а тоді «Добре, що вас зустрів, перекажіть Івану Петровичу завтра в школі буде комісія».
Іван Петрович терміново скликав педагогічний колектив, і за годину школа нагадувала вавілонське стовпотворіння переписували плани, укомплектовували наочними посібниками учбові кімнати. Географ стяг із горища величезний глобус. Місцевому художнику, правда, довелося добряче попотіти над ним - трикляті миші згризли за зиму шмат Африканського континенту і проїли дірку в Гренландії.
Та найважчі випробування дісталися на долю учителів вечірніх класів. Розійшовшись по селу, вони роздавали своїм вихованцям відповіді на завтрашні уроки. Оскільки багатьох у населеному пункті не виявилося, педагоги вербували «учнів» із додаткових джерел. Дядькові Трохиму фізик вручив закон Ньютона і довгенько розтлумачував, чому яблуко летить до землі. Той ніби вже й зрозумів, та коли вчитель зібрався йти, враз поцікавився
- А чому ж тоді пташка вгору летить? Трохимова сусідка Вавренючка сиділа на лавочці під грушею і зубрила
Та нехай собі як знають, божеволіють, конають, нам своє робить...
Другого дня вранці гінці прибігли до школи захеканими.
- Приїхали, приїхали! - навперебій торохтіли хлопчаки. - Два чоловіки з портфелями допитувалися у людей «Чи не скажете, де тут школа?»
Дорогих гостей не знали де посадити. А після того, коли розпитали, як їм їхалося, чи сподобалося село, дипломатичне натякнули
- Перевірку розпочнете з документів чи з уроків у класах?
Прибулі переглянулися.
- Викличте завгоспа, - сказали вони, - оглянемо опалювальні системи.
- То ви не з обласного відділу народної освіти? - директор дивився на них округлими очима.
- У нас місячник протипожежної безпеки - от ми й приїхали...
Склали акт. За порушення правил протипожежної безпеки директора та завгоспа оштрафували по двадцять п'ять карбованців кожного.
Іван Петрович ходив грізнішим дощової хмари. А прибиральниця Мокрина Миколаївна ніяк не могла второпати
- І за віщо мені ота догана?

ВАЖКИЙ ДЕНЬ

Був понеділок. У народі завжди чомусь з іронією згадують цей перший день тижня. У такі прикмети я не вірив і тому згодився на літературну зустріч у гуртожитку. Зайшов у тролейбус і, як на гріх, забув, на якій зупинці зійти. Звернувся до громадянина в окулярах, котрий сидів поруч.


- Гуртожиток номер три? - наморщив той лоба. - Зійдете біля стоматологічної поліклініки, там буде вулиця Південна...
- Чого ви людину баламутите! Не знаєте - краще помовчіть! - прогримів наді мною бас. Моя голова мимоволі потяглася догори- неподалік стояв кремезний чолов'яга.
- Дивіться на нього, він мене буде вчити! - за-совався на сидінні чоловік в окулярах. - Та я, голубе, в цьому місті виріс.
- Ну і що з того? - заперечив йому бас. - Можна все життя прожити і нічого не второпати. - Зрештою він перевів погляд на мене - Зійдете на зупинці «Юність», пройдете метрів двісті вліво - і якраз навпроти магазину «Пролісок» буде потрібний вам гуртожиток.
- Ви чули? - обурився чоловік в окулярах. - Оцей недотепа каже, що гуртожиток навпроти магазину «Пролісок»!
- Що??? - гримнув бас.
- Чого ви до чоловіка присікалися? - втрутилася жінка.
Невдовзі у тролейбусі зчинилася сварка. Пасажири поділилися на два табори прибічники кремезного чоловіка тягли мене в свій бік і наполягали, аби я зійшов на зупинці «Юність», другий табір умовляв не слухати отих брехунів.
Через кілька зупинок з'явився охоронець громадського порядку, запитав, що трапилося.
- Ось громадянин... - тикали на мене пальцями і пояснювали навперебій, що й до чого.
Нічого не второпавши, міліціонер підійшов до мене
- Пройдемо, громадянине!
- Але ж я нічого не зробив, - виправдовувався я, та марно.,
Ззаду загукали
- Так їм, хуліганам, і треба!
- Розпоясалися - скоро вже у тролейбусі спокійно не проїдеш!
Я зіщулився і чимдуж вислизнув із тролейбуса.
Літературна зустріч з мешканцями гуртожитку відбулася ввечері.
От і не вір після цього, що понеділок - важкий день.

НАРЕЧЕНА

- Женився б ти вже, лобуряко, - зітхнув Дмитро Захарович. Іваночка й з удаваним докором глянув на широкоплечого сина Миколу.


- А що я вам поганого зробив? - сміється син і серйозно додає - Взагалі, тату, чи вам не здається, що останнім часом ви занадто вже взялися за моє виховання?
- Бо бачу, нічого путнього з тебе не вийде, поки жінка тебе не приструнить. На інших батьків дивлюся - вони мають втіху од власних дітей, а тут слова доброго не почуєш...
- Повірте, інтелігенту це аж ніяк не пасує. Зрештою, коли вже вам так хочеться, - підшукаю собі наречену.
Дмитро Захарович так розчулився, що ладен був цілувати Миколу
- Ото розмова!
З цього вечора між сином і батьком запанував мир.
Десь через місяць Іваночка в піднесеному настрої поголився, натер щоки лосьйоном (це він робив лише у великі свята), ретельно розчесав сиве волосся, вдягнув святкове вбрання, оглянув себе перед дзеркалом і залишився задоволеним.
- А я ще той... - лукаво підморгнув собі.
У кав'ярні Іваночка одразу запримітив вільний столик і попрямував туди. Та не встиг присісти, як лінивою ходою до нього підійшла не то дівчина, не то хлопець. Розпізнав тоді, коли заговорила
- Пардон, тут зайнято!
- І коли ви це встигли зробити? Чи не з учорашнього дня? - Дмитро Захарович рішив відбутися жартом.
- Облиште свої дотепи! - наїжачилася дівчина. - І негайно звільніть столика, поки я не покликала адміністратора!
- Ви що, принесли його з дому? - Іваночка не втрачав почуття гумору. - Залишіть мене, будь ласка.
- Хо-хо! Гляньте на нього. Нікуди я звідсіля не піду! - Вона гепнулася на стілець, заклала ногу на ногу, підперла підборіддя кулаками і з відвертим презирством вперлася поглядом у Дмитра Захаровича. Затим запалила цигарку і нахабно сказала - Замість того, щоб сидіти вдома та гріти старі кості, вони вештаються по кав'ярнях!
- О-о-о! Ти вже тут? - вбіг захеканий Микола. - А я поки з роботи добрався, ще по дорозі стрів... Це що за тип? - кивнув на Іваночку, який прикрився газетою.
Дівчина обурюється
- Я собі знайшла столик, а оця печериця пришвартувалася, ще й з повчаннями пхається!
Дмитро Захарович вигулькнув із-за газети.
- Батьку, це ви? - розгублено закліпав очима Микола, переводячи погляд то на дівчину, то на Дмитра Захаровича.
- Як бачиш, пришвартувався, - докірливо дивиться на сина Іваночка.
- У такому разі прошу знайомитися - Сюзанна, моя... наречена.
Більше між сином і батьком розмови про весілля не було, поки Микола не заговорив про це сам.

АРОМАТ ЛІСОВИХ КВІТІВ

Ми вийшли на обідню перерву.


- Слухай, старий, а що, коли пообідаємо в лісі? Мої «Жигулі» поруч. Бери харчі, не без того, що і в мене щось знайдеться.
Хвилин за п'ятнадцять ми були на місці. Ви уявляєте собі красу весняного лісу пташині симфонії, буяння трав, напоєне ароматом молодого листя повітря і... пів смаженої курки, загорнутої у целофановий кульок дбайливою рукою дружини.
Попоївши, я розчулився.
- Як собі, Ігоре, хочеш, - кажу товаришеві, - а я привезу своїй «половиночці» букет лісових квітів.
- Справа хазяйська, - загадково всміхнувся той. - Але я на твоєму місці не робив би цього.
- Черствий ти чоловік, - глянув я на нього з докором. - Море квітів навколо, а ти лінуєшся зробити дружині приємність.
- Рви, рви, - махнув на те рукою товариш. - Тільки швидше - на роботу запізнимось.
«Не інакше, як заздрить», - міркую дорогою.
До закінчення роботи я тримав букет у відрі. Кілька разів бігав міняти воду, аби лісові красені не зів'яли. Додому не йшов- летів на крилах.
- Це тобі, Валю, - вбіг захеканий до кімнати. - Аби не казала, що твій чоловік неуважний.
Дружина глянула на мене підозріло
- Де такий гарний букет узяв?
- У лісі.
- Ти був у лісі?
- В обідню перерву. Уявляєш, яка там краса?
- Уявляю, - не дала мені договорити дружина. - У людей робота, а ти по лісах вештаєшся.
- Я ж не сам.
- Це зрозуміло і дитині... На тобі твій букет! - Дружина шпурнула лісовими красенями мало не в обличчя. - І забирайся!
Чи уявляєте ви аромат лісових квітів, на яких я проспав до ранку на лавочці у парку? Ні, ви не можете собі цього уявити...
А з Валентиною ми помирилися лиш після того, як Ігор переконав її у моїй безневинності.
Відтоді лісових квітів дружині не дарую. Як є потреба - купую на ринку.

ПЕРЕХИТРИВ

«Як на те пішло, то ця праця не варта виїденого яйця, - міркував Гарнішевський, прочитавши товстелезний рукопис дисертації. - Однак хто ж автор? Неспроста її вручив мені сам ректор «Прочитайте, - каже, - Ростиславе Платоновичу, і скажіть своє авторитетне слово».


«Думай, чоловіче, думай! - нагадує Обережність. - У довбні два кінці. Тож дивись, аби другим і тебе не огріли!»
«Ви лиш послухайте, що верзе ця Обережність! - обурилася Легковажність. - Бий і не оглядайся!»
«Згадай і про мене, - нагадала Чесність. - Пам'ятаєш, як колись у молодості фортеці брали?»
- Брати брали, - наморщив лоба Гарнішевський, - та не пригадую, щоб за це мене хвалили.
«Правильно міркуєш, - кивнула йому Кар'єра. - Один необережний крок- і вимріяне тобою вакантне місце на кафедрі летить шкереберть».
- Завдав мені клопоту ректор, - учений занурив п'ятірню у буйну шевелюру. - Як не верти, а це таки праця одного із ректорових друзів! Якби це не так, хіба він ні з того ні з сього запропонував би мені її прорецензувати? - І Гарнішевський замість «Довбні» потягся за «Кадилом».
«...Я вражений глибиною авторського мислення, актуальністю поставлених проблем у майбутньому нашої педагогіки, - курився фіміам з «Кадила». - В особі дисертанта маємо неабиякий талант...»
- То яка ж ваша оцінка? - з усмішкою поспитався ректор, коли Гарнішевський вручив прорецензовану працю.
- Оригінальнішої праці мені давно не доводилося читати! - випалив не задумуючись.
- Що ж, якщо ваша оцінка така висока, доведеться призначити на вакантну посаду товариша Марченка.
Вдома кандидат філологічних наук Ростислав Платонович Гарнішевський вщент потрощив «Довбнею» своє «Кадило». Марченка, як науковця, він не визнавав ніколи.

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНА ОСОБА

Правду кажучи, я давненько прагнув зустрітися з Мирославом Цимбалом, бо всі про нього розповідали, що це вельми начитаний і ерудований чоловік.


- І не наважуйтеся встрявати з ним у розумну розмову, - попереджали мене одні. - Зажене в глухий кут, що й не виберетеся!
- Мабуть, немає такої книжки, щоб він не читав, - говорили інші. - Словом, енциклопедична особа.
І ось доля звела мене з Цимбалом за таких обставин мені конче треба було здати квитки, бо на цей сеанс нам з дружиною не випадало йти. Підійшов до каси, аж назустріч моя колишня однокурсниця Катруся. Вони з чоловіком зібралися в кіно, та не дістали квитків. Я запропонував свої - та зраділа і заходилася знайомити мене.
- Це мій чоловік, - представила високого блондина з трохи пихатим виглядом.
- Мирослав Цимбал, - простягнув той руку.
- Живемо в одному місті, а не зустрічаємось, - защебетала Катруся. - Хоч би завітав колись.
Я скоса позирав на Мирослава. Було видно, що він нудився - весь його вигляд ніби говорив «Які. ви приземлені та буденні, товаришочки!»
Більше поговорити з Катрусею не вдалося - дзвінок сповістив про початок сеансу. І ми розпрощалися.
Ближче з Цимбалом я познайомився після бурхливого штурму квиткової каси я сидів у вагоні й обмацував свої пом'яті в черзі боки, аж це чую
- Добрий вечір!
Оглядаюся. - Цимбал. Підсів до мене.
- І ви, - питає, - були в Чернівцях?.. Ото шкода, що не зустрілись там походили б разом, порозмовляли. Та не біда, якраз нині маєте нагоду виконати свою обіцянку.
- Це ж яку?
- Ви ж обіцяли Катрусі завітати до нас.
А вже як приїхали і я став прощатися, він майже силоміць потягнув мене до себе, приговорюючи
- І не думайте відмовлятися. Не провідати нас - образа з вашого боку!
Поки вони з Катрусею поралися на кухні, я взявся оглядати їхню бібліотеку. Була вона невеличка кілька книг із класики, довідники, підручники з медицини, журнали «Здоровье». Розгорнув одну книжку і з несподіванки мало не впав - між сторінками лежала новісінька кредитка вартістю в п'ятдесят карбованців.
«Од гріха подалі», - міркую собі й беру іншу книгу. Але там знову гроші. Третю - і там таке ж.
Аж тут Катруся заходить. Я не втерпів
- Слухай, що в тебе за дивні порядки - яку книжку не розгорнеш, всюди гроші?
- Тс-с-с, - поклала вона пальця на вуста. - Признаюсь тобі по секрету де б я їх не заховала, всюди, ірод, знайде. Але я виробила надійний спосіб - кладу в книжки і маю спокій!

«КАДРА ЩО НАДА...»

Третьокласники допитливими оченятами стежать за вчителькою. Вона вітає дітей з новим навчальним роком. А згодом каже


- Наш сьогоднішній урок розпочнемо письмовим твором «Мої канікули». Кожний з вас повинен написати, як він відпочивав під час канікул і що йому найбільше сподобалося. Зрозуміло?
- Зрозумі-і-іло! - дружно відповів клас.
- У такому разі розпочинайте пишіть уважно і старанно - це буде ваша перша оцінка в цьому році.
У класі запанувала така тиша, що було чути, як скриплять пера. Минуло хвилин двадцять - учителька помічає, що чорнявенький хлопчина крутиться на всі боки та все на неї поглядає. Вона підходить до учня
- Щось не зрозуміло, Валерику?
- Я вже написав.
- Так швидко?
- А що там багато розводити, - хизується хлопчина.
- Здавай роботу і погуляй надворі.
Валерик виходить з класу, а вчителька розгортає його зошит
«На канікулах, - пише Валерик, - відпочивав зі своїми. Мій тато інженером на заводі вкалує, а мама - інспектор ОблВОНО, Едик заварачує ділами на кафедрі в Інфізику, сестра Наташа в аспірантурі. Сестра хароша, і мама завжди каже, що у неї все попереду. Цього року ми всім кодлом змоталися до Сохумі. Море там кайфове. На пляжі до нас відразу пришвартувалися чувак Родя і футболіст Артур. Футболіст усе біля сеструхи крутиться. Прийде ввечері і каже «Пірнай, старуха, в плаття і дуємо в ресторан!» Чувак Родя усе біля неї милодії на гітаре наярує... Мама хтіла, аби Наташа з Родею була. Як на мене, то Артур кадра - що нада... Я й сам мрію стати футболістом. Пацани вже тепер кличуть мене Пеле, бо до такої шикарної обводки мнячом, як моя, їм ще кашу гамати нада... А вопще канікули були кайфові...»
Рука вчительки стиснулася у кулак так, що, здавалося, олівець зараз хрусне. Враз він енергійно забігав по написаному, підкреслюючи рясні помилки та неправильно вжиті слова. Зупинився лиш навпроти виразу «Мама - інспектор ОблВОНО». Через хвилину вагання вчителька взялася за гумку й почала витирати сліди від олівця.
А вже згодом вивела під твором Валерика «чотири», щоправда, з великим мінусом.

ОСВІТЛЕННЯ

Новозбудоване приміщення дитячого садка оглядав заступник керуючого Селезень.


- Послухайте, кому цей шик потрібний? - невдоволено гримав він. - Ну, посудіть самі, як впливатиме на дітей цей допотопний дід із риболовецькою сіткою?
- То ж герой казки про Золоту Рибку, - пояснив виконроб.
- Виходить, діти вже змалку звикатимуть до браконьєрства?
- Розумієте...
- Ніяких «розумієте»! Негайно замажте сітку, діда взуйте в чоботи і нехай сидить на березі з вудочкою! Та й Червона Шапочка якась сумнівна.
- Я хотів сказати...
- Переробіть згідно профорієнтації - хай із сапкою на полі працює. Вовка на коня перемалюйте... І взагалі забагато всякої звірини. Керуючому це не сподобається.
- Я хотів сказати, що керуючому оформлення до вподоби, - зрештою закінчив думку виконроб.
Якийсь час Селезень мовчав.
- Хіба я сказав, що воно погане? - нараз споважнів він. - Засвітіть-но світло!.. От бачите, що то значить правильне освітлення. Тепер оцей дід з сіткою як живий. І Червона Шапочка зовсім іншою виглядає... - А вже виходячи, затримався - От двері усе-таки варто перефарбувати.
- У який колір?
- М-м, гадаю, підійде колір неба. І готуйтеся до здачі об'єкта!

ПОБАЧЕННЯ

Чим далі Маслина брів вулицями знайомого містечка, тим більше його заносило у думках з п'ятдесятирічної житейської дороги на... сімнадцятирічну. Он там, над річкою, вони, випускники десятого, зустрічали схід сонця. А ось тут, у парку... Маслина присів на лавочці під кучерявим кленом і поринув у спогади. Рівно тридцять три роки минуло відтоді. Під оцим кленом він освідчився у коханні Лідці. Тут через якусь дрібницю вони посварилися...


«А що, як потелефонувати? Незручно якось, - боровся сам із собою. - Натраплю на Олексія, спливуть давно забуті ревнощі. І чи варто тривожити тихий сімейний ставок? А чому б і ні!»- прокинулося давно приспане хлоп'яцтво.
Серце Маслини стріпнулося сполоханою пташкою, як почув з телефонної трубки її голос
- Лідо?
- Була колись. Тепер Лідою Михайлівною величають. З ким маю честь?
Маслина зрозумів, що в такому тоні далі розмовляти не можна, бо покладуть трубку. І назвав себе.
- Невже це ти? - здивувалися на другому кінці дроту. - Добре, що згадав. Як тобі там живеться?
- Як усім. Часто згадую про тебе... Лідо, а що, якби нам зустрітися? Чекатиму в парку, біля кафе.
Година здалася Маслині вічністю. Він палив цигарку за цигаркою, готував блискучі монологи і малював в уяві, як вродлива жінка кидається йому в обійми, знеможено шепче «Я так тебе чекала! Чому ти ні разу не приїхав?»
Від задоволення Маслина заплющує очі і враз жахається «А раптом хтось із знайомих побачить, повідомить на роботу, дружині. Почнуть розглядати на зборах. Ще, чого доброго, позбавлять преміальних».
Його піднесений настрій одразу впав.
«Навіщо мені ця зустріч? - уже картав себе Маслина. - Пішов би на озеро, покупався. Ще в кіно захоче - запізнюся на поїзд. Тоді тиняйся до ранку на вокзалі».
Маслина йде в кафе, сідає за столик, замовляє каву і стежить за алеєю. Враз побачив її. Повна літня жінка повільно наближалася до нього, оглядаючись на всі боки.
«Пізня осінь! - зітхнув Маслина й одвернувся од вікна. Інтуїтивно відчув, що вона розглядає його, але він навіть не поворухнувся. - Ще сміятимуться - бабусі побачення призначив!»- Ураз підвівся з-за столу і швидко попрямував до виходу.
Його погляд на мить зустрівся з Лідиним - вона одвернулася.
«Тим краще, що не впізнала мене», - подумав Маслина і повернув з алеї в гущавину парку. З-за куща бузку побачив, як до Ліди підійшла якась жінка, і вони, регочучи, попрямували алеєю.
- Уявляєш, - долетіло до Маслини, - коли я його побачила - жахнулася! Обличчя у зморшках, лисий... Я побоялася стати посміховиськом в очах знайомих.
Маслина витер спітнілу лисину, тихенько вибрався з-за куща і поволі побрів до залізничного вокзалу.

ПОЛУМ'ЯНА ДУША

Ми зустрілися у центрі міста. Привіталися. Потім, як годиться при таких зустрічах, обмінялися інформацією про погоду, прогнози, поділилися міськими новинами. Затим частую його цигарками.


- Не можна мені, - почухав потилицю Печериця.
- Правильно робиш, - підтримую його. - Як уже наша обласна газета замість літературної цілу сторінку курцям присвятила, то можеш собі уявити, що то за отрута, отой нікотин. - Кажу таке, а сам тим часом сірники витягаю, аби запалити цигарку. Та він як сахнеться
- Не смій! Я можу вибухнути!
- Ти зранку температуру міряв?
- Кинь свої недолугі жарти, - образився він. - Я тобі на повному серйозі.
- У такому разі поясни, що трапилось.
- Як тобі сказати, - зам'явся Печериця. - Те, що з печінкою у мене не все гаразд, - не секрет. Та я, правду кажучи, не звертав уваги. Ет, міркую собі, поболить та й перестане. Коли ж якось так розігралася, що якби не «швидка допомога», хто й зна, чим би й скінчилося... Після приступу йду в поліклініку. Покрутили-повертіли мною. «Здайте, - кажуть, - аналізи». Здав. Приходжу «Доведеться, - повідомляють у лабораторії, - ще раз кров здавати». Здав ще раз. На третій - те саме Опісля цілий консиліум лікарів зібрався. Довго сперечалися. Потім закликали мене і врунили цього папірця. На прочитай.
Я розгорнув папірця.
«Консиліум у складі (йшов перелік прізвищ) після ретельних лабораторних досліджень крові громадянина Печериці Тимофія Івановича прийшов до висновку - в кровоносних судинах цього громадянина циркулює спирт з незначною часткою крові...» Підписи і печатка.
- Ну й даєш! - вирвалось у мене мимоволі.
- Зачекай, ще не все, - зітхнув Печериця. - Вони хотіли причепити мені-на грудях табличку «Вогненебезпечний». То я ледве вирвався з їхніх рук.
- Що ж далі робитимеш? Печериця спохмурнів
- Волею-неволею доведеться перейти на сухе вино.

БЕЗ ПАНІКИ, ГРОМАДЯНИ!

Фрагмент стенограми виступу молодшого науковця на одній з конференцій по охороні природи.


«Шановні товариші!
Ми, невсипущі охоронці природи, йдемо у двадцять перше століття бадьорим кроком, наші серця сповнені глибокого оптимізму. Даруйте за певну різкість у висловлюваннях, але мене дивують виступи моїх деяких колег. З цієї високої трибуни вони розпачливо розводили руками і мало не співали заупокійну нашій рідній фауні та флорі. Як приклад, наводили зайця. Мовляв, ще в двадцятому столітті вони були, а тепер їх немає. Усю вину звалюють на нас, охоронців природи. Коли йти таким, я б сказав, небезпечним шляхом, то виходить, що й наші прапрадіди винні у зникненні мамонтів. Давайте розберемося, товариші!.. Нещодавно я переглянув десятитомник засідань колишніх товариств охорони природи, вивчив тодішні постанови, рішення. Напрошується єдиний висновок - наші попередники не сиділи склавши рук.
Не буду голослівним. Ще в середині двадцятого століття на одного зайця припадало 32 мисливці, 12 гончих псів і в середньому десять постанов - гарантій заячого життя. Розбещеному зайчиськові годили так, що в багатьох випадках невтомні ентузіасти навіть автомобільними фарами присвічували серед ночі, аби той бува замість озимини грудки не вхопив. Робили все від них залежне, а він вперся - не хочу жити, і квит!..
Такі факти, товариші, проти яких, як той казав, не попреш!
Чи маємо ми підстави для песимізму? Ніяких, товариші! З усією відповідальністю заявляю заєць у нас буде. Зараз ми вже приступили до глибокого наукового вивчення способу життя цього гризуна в минулому. Всі ви пам'ятаєте, як рік тому в обласній пресі з'явилося сенсаційне повідомлення, що один мисливець зустрів недалеко від Загайпільського лісу живого зайця. Наша наукова експедиція відразу ж виїхала в ті місця. Обнишпорили все навкруги і, коли нічого не знайшли, взялися за розкопки. На невеликій глибині виявили силу-силенну вистріляних гільз, поржавілі консервні банки, порожні пляшки, серед них одну з рідиною. На превеликий жаль, дослідити рідину не вдалося, бо молодший науковий співробітник Гілочка разом з двома лаборантами видудлили її замість води і настільки відхилилися від психологічної норми, що один з лаборантів почав ганятися за псом, намагаючись укусити безвинну тварину за задню ногу.
Зрештою, я відхилився од основної теми... Так ось про зайця. Радий повідомити високому зібранню, що старшому науковому співробітникові Горбушенку вдалося схрестити домашнього кролика з гончим псом. Звірок, якого він назвав песозайцем, швидко акліматизувався і вже дає про себе знати двадцять шість мисливців лікуються від укусів. А наш вельмишановний голова товариства встановив спортивний рекорд рятуючись від песозайця, подолав сорокап'ятикілометрову дистанцію за годину і сорок п'ять хвилин!
Над виведенням нової породи звірів у нас зайнято більше трьохсот науковців. Не за горами той час, коли нашу рідну природу прикрасить не тільки заєць - ми й мамонтів розведемо.
Головне - без паніки, громадяни!»
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка