Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка3/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ХТО ПІДТВЕРДИТЬ?

З роботи повертався пізненько - були профспілкові збори. Як говорити по правді, то вони в нас уже п'яті, обговорюємо ледаря Хмару. Годинами сперечаємося, чи йому винести догану, чи звільнити з роботи, і ніяк не можемо дійти згоди. Цей порядок денний настільки в'ївся мені в печінки, що я вирішив - на наступних зборах виступлю.


Отож, іду додому злий. Аж це бачу, двоє патлатих біля самісінького гастроному бійку зчинили. Вони чубляться, а з натовпу ніхто й не поворухнеться.
- Чого, - кричу, - поставали? Чому не розбороняєте? - І хапаю за руку патлатого.
Той мною як шарпне - втрачаючи рівновагу, не стямився, коли разом з ним опинився за вітриною.
Затріщало скло - за патлатим і слід прохолов.
- Будете платити! - зробили категоричний висновок працівники гастроному.
- Давайте спочатку розберемося, хто винен, - заперечив я. - Люди он бачили й посвідчать, що я тут ні при чім.
При цих словах натовп кинувся врозтіч.
- Фантазія у вас, як у письменника, - докірливо подивився на мене черговий відділення міліції після мого пояснення. - Допустимо, ми вам віримо. А хто може підтвердити?
- На жаль, ніхто.
- Зрозумійте, за вітрину хтось таки мусить заплатити.
Нарешті ледаря Хмару ми з порядку денного здихалися - шості профспілкові збори розбирали мою негідну поведінку в громадських місцях.

НАРОДНА МЕДИЦИНА

Що б ви там собі не казали, а я таки в народну медицину вірю. А чого вірю? Бо на власній шкурі все переніс... Було це в ту пору, коли надворі шуміла-буяла весна, сонечко, щедро регочучись, розсипало проміння на пробуджену землю, а до мене радикуліт причепився. Як штриконе, як кольне - очі рогом лізуть. Ідучи з чергової новокаїнової блокади, я опирався на паличку і витирав сльози.


- Схопило? - зустріла мене сусідка Ліза.
- Ой, схопило!
- А оті неуки в білих халатах що роблять?
- Колють!
- І ти їм віриш?
- А що ж мені залишається робити?
- Плюнь! Нічого вони тобі не допоможуть. Як я тебе з оцієї хвороби не витягну - не я буду!
Згодом, довідавшись про мій стан, з такими ж войовничими випадами проти мого радикуліту виступили тітки Клара, Фросина та Ганна. А через кілька днів біля мого ліжка зібрався «консиліум» тіток.
- Продуло - причина ясна, - полоскотала мене за п'яту сусідка Ліза. - Хвороба твоя запущена, але спосіб є. Нехай хтось візьме добрий жмут жалкої кропиви наполовину з будяками і шмагає тебе по попереку доти, доки руки не заболять. Що залишиться від жмута, тим болючі місця порозтирає. Добре так, щоб аж з тебе зелена водичка потекла!
- Ой, краще б помовчала, - одіпхнула од мене тітку Лізу сусідка Клара. - Знайшла ліки - кропива з будяками!
- Ото професорша знайшлася, - обпекла колючим поглядом Клару сусідка Ліза. - Я, можливо, цим методом не одного на ноги поставила. А то ж хлопи як дуби були - не рівня оцьому.
- Професорша не професорша, - спокійно повела розмову тітка Клара, - але таки мій спосіб кращий.
Ото бери, сину, мокру ковдру, добре обмотайся, і нехай тобі поперек гарячі ю праскою випрасують. Аж поки ковдра не висохне... І від твого радикуліту одна згадка залишиться.
- Бога побоялись би! - сплеснула руками тітка Фросина. - Таке видумаєте. Коли хочете знати, я свого покійного Марка не так лікувала. А в нього радикуліт пишний був - тепер таких немає. Кашлянути не міг. По яких ми з ним лікарях не ходили, що вже йому не робили - нічого не помогло. І ось одного разу завітав до нас Марків кум Кирик. Уздрівши його біду, каже «Покажи-но, чоловіче, своє горло». Довго дивився-приглядався, та й до нього «Продуло тебе, чоловіче добрий». - «Та мене ж горло не болить, - відповідає Марко, - поперек у мене». -- «А ти думаєш, я через твоє горло не бачу, що у тебе внизу робиться? Хочеш бути здоровим, іди до лісу, знайди велику купу лісових мурашок, сідай на неї і сиди до того часу, поки не прокажеш разів із п'ять «Отченаш» і разів з вісім «Богородице-діво, радуйся»... Ти цих молитов, сину, можеш і не знати, то вибери собі щось простіше. Скажімо, проспівай отої протяжної, що «посіяла огірочки близько над водою...»
- Ой, не меліть дурниць, Фросино, - спалахнула гнівом тітка Ганна. - Який дідько на тих мурашках всидить? От якби ти, хлопче, зміг видряпатися на дерево і наловити диких бджіл. У штани понасипай, позав'язуй ногавиці і качайся по траві. Півдня покачаєшся - як рукою зніме.
- Дорогі мої сусідоньки, - схлипнув я, зворушений надією, - чий метод допоможе - озолочу.
Наступного дня першою влетіла тітка Ліза. Як почала репіжити кропивою з будяками, потім розтирати. Після неї мій поперек тричі прасувала тітка Клара, а сусідка Фросина принесла з лісу велике відро з мурашками. Процедуру з мурашками довелося перенести надвір, бо кляте створіння розповзалося з відра по всіх закутках. Потім сидів на розі хати на відрі, а перехожі йшли та дивувалися
- Здурів чоловік - на відрі сидить, ще й «огірочки» виспівує!
До експерименту з дикими бджолами справа не дійшла. Тітка Ганна гепнулася з дерева і вивихнула руку. Підвечір я втратив свідомість, і мене доставили в клініку. Місяців три лікували від опіків... Радикуліту - мов не було. Авторитет моїх сусідок злетів у зеніт. Вони ходили по знайомих і хвалилися
- Бачили - чоловік ходити не міг. Тепер он як вистрибує! А ви народну медицину гудите.

МИСТЕЦЬКА ВЕЧІРКА

Сюди я потрапив випадково. Напосівся товариш


- Ти не знаєш цієї родини - унікальна! Сучасна!.. Та й публіка збереться інтелігентна. Між іншим, буде режисер з театру, художник теж обіцяв прийти. Поп'ємо чайку, поговоримо про мистецтво.
Коли я прийшов, гості вже сиділи за столом. Чоловік з інтелігентним обличчям саме розповідав
- Уявляєте, як мені вчора пощастило. Заходжу в магазин, дивлюся і очам своїм не вірю - на полиці жигулівські хрестовини.
- Везе ж чоловікові, - з неприхованою заздрістю зітхнув хтось у кутку.
Сусід, що сидів поруч, бідкався де дістати дублянку, інші стали нарікати на погану роботу станцій технічного обслуговування, хтось скаржився, що його обійшли місцем під гараж.
З часом, коли гості виговорилися, режисер театру почав було розповідати про постановку прем'єри, та його мало хто слухав - погляди гостей були спрямовані на господиню та якраз показувала елегантні жіночі туфельки на платформі. Жінки навперебій взялися їх приміряти й кидали при цьому докірливі погляди на своїх чоловіків.
А тим часом господиня уже хвалилася килимом.
Поступово розмова зайшла на кулінарні теми. Гість, що сидів поруч з господарем, виявився неабияким знавцем лососевих. Од нього я вперше дізнався, що назва риби «горбуша» походить від того, що в самця під час нересту виростає горб.
- Оце б чоловікам таке, - пирснула в кулак моя сусідка, - а то спробуй угадай, котрий з них одружений.
- Не забувайте, що самці-горбуші після нересту гинуть, - пояснив гість.
Сусідка енергійно замахала руками
- Беру свої слова назад! - При цьому вона значуще підморгнула моєму товаришеві - Щось нині наш поет мовчить.
Гості попросили його прочитати щось із нових віршів. Поет прочитав. Але в цей час господиня якраз подала каву з тістечками. Забувши про поета, всі навперебій стали вихваляти тістечка - за їх словами, витвір кулінарного чуда.
Як гості наситилися, господарі влаштували невеличку екскурсію по кімнатах своєї оселі показували кришталь, не оминули і бібліотеки. Вона в них своєрідна - всі книги розташовані за кольором палітурок. Глянеш збоку - веселка, та й годі! Я хотів було погортати одну з книг, але виявилося, що вона навічно заклеєна в целофан - од пилюки. Далі нам показували імпортні меблі, оригінальні люстри. Затим ввімкнули кольоровий телевізор.
Зрештою, нас знову запросили до столу. Тут уже розмову прибрали до рук жінки. Чого тільки ми не наслухалися про рідкісні предмети жіночого туалету. Та чи не центральною стала розповідь чоловіка з інтелігентним обличчям про коптіння вепрових окостів. Хтось зауважив, що як так далі піде справа з масовим полюванням, то наші діти зможуть побачити звірину хіба що в музеях. Та йому у відповідь кинули
- Природа щедра - на всіх вистачить!
Невдовзі, коли гості почали прощатися, господарі заговорили в один голос
- Приходьте ще - поговоримо про мистецтво...

ВАКАНСІЯ

Реп'яшок раз по раз слідкує за виразом обличчя свого начальника Миколи Вікторовича і вже по ньому судить про художню досконалість того, що відбувається на сцені. Реп'яшок торжествує!.. Враз у нього всередині ніби щось обірвалось - Микола Вікторович засовався по стільці, скривився і... відвів погляд убік.


Того, що його начальник витяг з кишені флакончик з таблетками, Реп'яшок не помітив - він з жахом споглядав, як рояль ніжкою зачепився за нерівну підлогу, а двоє робітників не могли його зрушити з місця... У концерті наступила довга пауза. З-за куліс визирнуло перелякане обличчя Реп'яшкового заступника Кропивкіна.
«Придумай щось», - показав йому на мигах Реп'яшок і при цьому зробив таку гримасу, що Кропивкін зник, мов привид, аби заповнити паузу.
- Чого стовбичите, не бачите, що на сцені діється? - у свою чергу накинувся Кропивкін на режисера. - Ганьба! Провал! Такий концерт під кінець зіпсувати!..
- То ваша вина! Не могли заздалегідь усе передбачити, - аж трясся од злості режисер, докоряючи керівникові вокального тріо.
Після вимушеної паузи концерт продовжувався. Хоча Микола Вікторович не відривав погляду від сцени, Реп'яшок більше не торжествував.
«Це ж він завтра на нараді згадає моє прізвище перед усіма, - повзли в його голові чорні думки. - А все через Кропивкіна. Цього йому не прощу!»
«Бездара!»- холодно дивився на режисера Кропивкін і в думках підшукував фахівця на його місце.
«Він іще шкіриться. Тут плакати треба!.. Більше, голубе, й ноги твоєї у нас не буде», - думав режисер про керівника вокального тріо.
Одним словом, збиралося на грозу і всі очікували грому.
Та по закінченні концерту Микола Вікторович, на диво, почав дякувати учасникам художньої самодіяльності.
«Не хоче псувати настрою всьому колективу, - мучився Реп'яшок. - Мені зробить зауваження наодинці».
Зрештою, начальник простяг йому руку і сказав
- Молодці!
Реп'яшок був на сьомому небі. Тріумфуючи, помахав рукою за куліси Кропивкіну.
- А що я вам казав! - мало не обнімав режисера Кропивкін.
- Вітаю вас, друже, - тряс руку керівникові вокального тріо режисер. - - Ви талановитий керівник. Таких би нам побільше! Шкода, що немає вакансій.
- Може, з'являться, - підказав йому хтось із робітників, котрі тягли на місце рояль.
- На кого ви натякаєте? - обмер Реп'яшок, спостерігаючи, як обличчя Миколи Вікторовича знову спохмурніло і скривилося.

СУХІ ГРИБИ

На столі парували смажені гриби, приємно лоскотали ніздрі пахощі кропу, яким Ксеня Гаврилівна так щедро присмачила молоду картоплю. Ревізор Макар Гарбуз стояв з келихом і виголошував здравицю на честь господині-іменинниці. Він бажав їй повну хату сонця, море щастя, порівнював з чарівною квіткою,, натякав і господарю мовляв, доглядай за клумбою, бо на таку квітку кожний ласий.


Господар на те поблажливо усміхався, а господиня, зашарівшись, підіймала догори руки, ніби захищалася
- Йой, Макаре Тодосовичу, таке скажете. Була колись...
Невдовзі господар підняв келиха за гостя, гість - за господаря, а далі вже покульгала звичайнісінька пиятика. Захмелілий ревізор усе ближче підсовувався до господині, а коли наблизився на небезпечну відстань, ласо зазирнув у вічі
- А ви таки кві...іточка, їй-богу, квітка, Ксеню Гаврилівно. В-велика троянда. - Він хотів показати, яка та квітка завелика, та, не скоординувавши своїх рухів, змів зі стола миску з грибами.
Господар значуще підморгнув своїй «половині», та лукаво помахала пальчиком перед ревізорським носом і налила в чарку.
- Давайте заспіваємо, - запропонував господар. Ревізор охоче пристав на цю пропозицію і першим затяг
Туман яром, туман долиноою!..
До його тенора приєднався приємний жіночий голосок, і принишклим вечірнім лісом крізь розчинені вікна попливла відома мелодія. Полинула вона аж до лісорозробок, де таку велику нестачу деревини виявив цими днями ревізор Гарбуз.
Опівночі, як господарі не просили, Гарбуз напосівся їхати.
- Куди ж ви серед ночі? Заночуйте у нас! - бідкалася господиня.
- Мушу, моя дорога, мушу. - Гарбуз чмокнув її у щоку.
- Як уже така необхідність, то хоча візьміть цей скромний даруночок, - показала господиня на великий целофановий мішок з сушеними грибами. - Між іншим, сама збирала.
Коли попрощалися, Гарбуз відкликав убік господаря. Пошепки запитав
- Ксеня Павлівна про ре...ревізію не в курсі?
- За кого ви мене вважаєте?
- На, візьми ці акти - я на цьому тижні приїду, напишемо інші. Матері його ковінька, ліс великий. Дров багато! - І ляснув по плечу звеселілого господаря.
Гостинні господарі довго махали ревізорові вслід, а як автомобіль зник за поворотом, полегшено зітхнули
- То що? - запитала чоловіка Ксеня Гаврилівна.
- Я ж тобі казав, що на гриби він обов'язково клюне!
- Таки повірив, що я іменинниця, - зареготала Ксеня Павлівна. - Ще й залицятися брався...

ТЕХНІКА ВИРУЧАЄ

До Карпа Косарика в гараж завітали сусіди-автомобілісти. Сиплються дотепи, йде жвавий обмін останніми технічними новинками.


- Е-е, що там, хлопці, не кажіть, а нас нині техніка здорово виручає. Візьміть таке. Захотів котрийсь із нас з товаришем чарчину перехилити - напускаєш на себе заклопотаність і кажеш «Пішов у гараж». А раніше? Десь забарився, відразу тебе мало не до стіни приставляють «Погляньте на нього, з'явився! Люди як люди, а цей шелестивітер чатує, як із дому вирватися!»
Тепер ідеш зранку, а приходиш ввечері. Раптом «Чого так пізно?»- «Рихтував крило...»- «Ти ж уже мало не півмісяця з ним возишся?»- «А ти гадаєш, так легко його до пуття довести!» А як задуже випитує, стаю в позу мовляв, набридла мені ця техніка! Хай тільки одремонтую - більше в той бік і не гляну. Тоді дружина лагіднішає і сама переводить розмову на інше.
- Твоя правда, Карпе, - підтакує Семен Бабочка. - От якби нам ще добитися, аби жінки у гараж не приходили. Прийняти, скажімо, таку ухвалу, як ото колись у запорожців на Січі було...
Коли вже виговорилися, хтось із присутніх вносить пропозицію
- Ну то що, скинемося?
Балачки знову жвавішають, стають одвертішими. Підпивши, Бабочка починає скаржитися на дружину, яка вона, мовляв, у нього прискіплива.
- Що б не робив - ніколи не вгодиш. Я, знаєте, не стерпів якось - «От ти дорікаєш не так. Тоді скажи як?»- «Сама, - відповідає, - не знаю як, але не так!»
- Було дивитися, кого сватаєш, - мовив на те Косарик.
- Можна подумати - твоя ліпша.
- Я своїй зроду не дозволив би над собою отак верховодити...
Косарикова рука з чаркою нараз зупиняється на півдорозі, обличчя мертвіє - у гараж віхолою вривається його дружина.
- То це ти так крило рихтуєш?!
Автомобільні братчики миттю випурхують із гаража. Попереду всіх мчить на велосипеді Карпо Косарик.
Що не кажіть, а нашого брата тепер здорово техніка виручає.

ДАЛЕКОБІЙНИЙ ПРИЦІЛ

Товариш Хвильований сидів хмурніший од грозової хмари. Затим поспішно почав збирати папери у папку. Впоравшись із цим, викликав секретарку


- Віро Павлівно, хтось буде питати, скажете - поїхав у трест.
- Що сталося, Веніаміне Прохоровичу? Та на вас лиця немає! - аж сахнувся керуючий трестом, уздрівши Хвильованого.
- Ваша правда, Романе Миколайовичу. Хіба може бути справжнє лице в керівника, котрий завалив два квартальних плани.
- М-м, але ж ви пообіцяли вжити заходів - і, гадаю, усе буде гаразд, - почав розраджувати Хвильованого керуючий трестом.
Але той стояв на своєму
- Марні ваші сподівання, Романе Миколайовичу я все зважив, обмізкував і прийшов до висновку, що мені не під силу таке підприємство. Прошу увільнити з посади директора.
- Ви при своєму умі?
- Здається, так.
Роман Миколайович натискає кнопку дзвінка - з'являється його заступник.
- Ти бачив такого, - киває на Хвильованого. - Прийшов просити, аби звільнили його з посади, бо підприємство план завалило.
- Та що ви, Веніаміне Прохоровичу, - дивується заступник керуючого. - Якби всі так поступали, у нашому тресті знаєте як поріділи б ряди.
- Товариші, дуже прошу! - наполягав на своєму Хвильований. - Не допоможете - поїду в міністерство.
- І що ви за людина, Веніаміне Прохоровичу, - розвів руками заступник.
Але Хвильований був невблаганний.
- Ну гаразд, - зрештою махнув рукою керуючий трестом. - У заяві обгрунтуйте причини вашого рішення і залишіть у секретарки. Розберемося - покличемо.
За тиждень Хвильованого викликали в трест
- От що, Веніаміне Прохоровичу, - сказав керуючий. - Ми тут усе як слід зважили і прийшли до висновку обмежитися попередженням. Так що зробіть відповідні висновки і працюйте. Бажаю успіхів!
«Пронесло», - радів у душі Хвильований.

ДАЙТЕ ЛИШЕ СТРОК...

На пункті засолювання овочів день у день нарікання


- Люди в космосі літають, а тут як відрами воду носили, так і досі носимо. Наші сусіди три роки тому водогін спорудили.
- Бо там майстер як майстер, а наш коли не на рибалці, то цілими днями в буфеті пропадає.
Майстер Крижень заспокоював своїх підлеглих
- Не такі вже у сусідів гаразди, як ви думаєте. Є водогін, зате таких ванн для миття овочів, як у нас, немає.
- Що нам з отих ванн, коли вони на складі.
- Головне - вони є! Тепер ось наряд на труби виписали. Виготовимо документацію, і як буде водогін, то й ванни підключимо.
Десь через місяць по цій розмові на подвір'я засолювального пункту в'їхав грузовик, ущерть навантажений трубами.
- А ви не вірили, - святкував перемогу Крижень. - Скоро й траншеї почнуть копати.
Коли зозуля закувала третю весну, на подвір'ї з'явилися сантехніки й розвели руками.
- На водогін труби не годяться - поржавіли. - Обернулися, та й пішли.
Невдовзі Крижня викликали в центральну бухгалтерію.
- Або з тими трубами щось робіть, або платіть.
- О-о! Нарешті-таки взялися! - раділи робітники, як уздріли газозварників на подвір'ї засолювального пункту.
Цілими днями вони щось вимірювали, різали, зварювали. А за тиждень робітники прийшли вранці на роботу і ахнули їх зустріла велетенська, зварена з водогінних труб, арка.
- Ото й усе?! - допитувалися у Крижня. Майстер докірливо похитав головою
- Не вболіваєте ви за рідний засолювальний пункт. Невже вас не радує, що наш центральний в'їзд прикрашає отака солідна арка? Ну скажіть, де ви ще таку красуню бачили? - А по хвилі додав - Не все зразу, дорогі мої втнули арку, тепер і за водогін візьмемося. Як той казав «Дайте лише строк...»

ЩЕ Й НЕЗАДОВОЛЕНИЙ

Мінікомедія

Скверик.
Обабіч лавочки. На одній з них сидить тонкий, як лозина, громадянин. З'являється огрядний громадянин, витирає спітніле чоло й час від часу поправляє рюкзак.
Огрядний громадянин. Чи не скажете, як пройти до Туристичної бази?
Тонкий громадянин (підводиться з лавочки й розпливається у люб'язній посмішці). - О-о, простіше простого. Можете зав'язати мені очі, і я проведу вас, куди забажаєте... Між іншим, від природи в мене надзвичайна орієнтація в просторі. Колись, пам'ятаю, ми заблудилися з товаришем у тайзі. До речі, то був географ. Він мене тягне в один бік, я його - в другий...
Огрядний громадянин (поправляє рюкзак). Вибачайте, в мене обмаль часу - моя група за годину вирушає в похід.
Тонкий громадянин. Звичайно, тут приємності мало. Точно так, як мені тоді з географом було вперся чоловік - і, хоч ти йому на голові кілок теши, своє торочить.
Огрядний громадянин (зиркає на годинник). То в якому ж напрямку турбаза?
Тонкий громадянин. Ідіть прямо он тією вулицею. Йдіть собі, йдіть, аж поки вам не трапиться восьмиповерховий будинок. До речі, це первенець у нашому місті. В ньому всю сферу побутового обслуговування розмістили. Між іншим, тиждень, як тут Будинок побуту відкрили. Я навіть виступав як колишній працівник сфери побутового обслуговування...
Огрядний громадянин. То, кажете, йти прямо?
Тонкий громадянин. Біля Будинку побуту звернете наліво й побачите стару церкву... Між іншим, це архітектурний пам'ятник XV сторіччя. Старі люди переказують, що там за мурами люди колись ховалися од татарського нашестя.
Огрядний громадянин. Кажете, дійти до церви. А потім куди?
Тонкий громадянин. Далі йдіть до парку... Між іншим, розповідають, що на тому місці шуміли прапраліси.
Огрядний громадянин. Вибачайте, а як же ж з парку до турбази?
Тонкий громадянин. До якої турбази?
Огрядний громадянин. Ну, до тієї, про яку ви мені казали.
Тонкий громадянин. Я- вам? Це ви мені казали!
Огрядний громадянин. Навіщо ж ви мені мало не півгодини морочили голову?
Тонкий громадянин. Ви питали - я відповідав. А вже як вам так потрібна турбаза, поспитайте у міліціонера - він мусить знати... До речі, там, де він стоїть, колись була міська ратуша...
Огрядний громадянин поспішає до міліціонера.
Тонкий громадянин (зітхає). Отак завжди ти до людини з чистим серцем, а вона ще й незадоволена...

ПЕРЕДБАЧЕНА НЕСПОДІВАНКА

Деньочок нині видався такий, що в мене від утоми аж злипалися очі. Як колись якийсь там король у скрутну годину пропонував півцарства за коня, так я тепер міг віддати навіть передплатну квитанцію на «Королеву Марго» за сон... Сон уже мацав мене з усіх боків, та що з того, коли на столі лежала недописана, обіцяна завтра на ранок, стаття до газети.


«Хіба що пару годинок спочину, а тоді з новими силами за статтю візьмуся, - рятувався я подумки. - Але хто мене розбудить?.. Звичайно ж, будильник».
- Не знаєш, де наш будильник? - питаюся у дружини.
- Шукай між Михайликовими іграшками...
- Нічого собі виховання - таку необхідну в хаті річ оддала дитині гратися.
- А скільки маю просити, щоб у ремонт заніс?
- Нічого страшного. Зараз я його сам відремонтую. - Стараюся не заглиблюватися з дружиною в полеміку, бо знаю, що зараз нагадає мені і зіпсований пилосос, не обмине й пральну машину, та й про зіпсований кран у ванні не забуде...
Всідаюся за стіл. Тільки-но в будильнику колупнувся, як це пружина - ш-ша-ар-р-ра-ах-х! Коліщатка по підлозі - дзінь-дзілінь! Один футляр у руках залишився. Рачкую по хаті де ти їх знайдеш, коли очі злипаються.
«Піду в душ освіжуся, а вже тоді за пошуки візьмуся», - міркую собі.
Заходжу у ванну, роздягнувся і тільки взявся за кран, як він, гемонський, хруп! Як ударить фонтан води!.. Наліг грудьми на водну стихію де там - ще дужче б'є.
- Жінко-о-о! Ряту-у-уй!
- Іроде ти окаянний! Чи я ж тебе не просила кран одремонтувати, - накинулася вона на мене.
Поки дружина шукала, чим заткнути кран, я вичерпував воду. Аж тут, як на гріх, світло - блим і погасло.
Це для мене не було несподіванкою. Кілька тижнів я збирався викликати електромонтера, щоб проводку замінив, та все було ніколи.
Вранці один за одним на мою голову посипалися сюрпризи сусід у найкатегоричнішій формі запропонував, щоб відремонтували залиту водою квартиру, редактор за недописану статтю оголосив догану. А дружина, та взагалі перестала мене помічати...
І все через таку дрібницю. Навіщо я зачепив того клятого будильника?
Якби ж то знав, де впадеш...

БУЛИ Б ДРУЗІ

Якось на одній з нарад мова зайшла про те, що, мовляв, наш брат гуморист мало буває на підприємствах, не виступає з критичними зауваженнями на сторінках газет. Цей виступ викликав серед присутніх широке обговорення. Мусій Мусійович (начальник «Водоканалтресту»)


- Правильне і своєчасне зауваження, бо не секрет, що в наших газетах майже немає критичних статей. Журналісти чомусь десятою дорогою оминають наші підприємства, пишуть про що завгодно, тільки не про нас... З цієї високої трибуни я заявляю приходьте, товариші, зустрінемо, як дорогих гостей!
Макар Макарович (начальник контори «Котлонагляд»)
- Абсолютно згодний з попереднім промовцем. Я вам наведу такий факт. Минулого року після критичного виступу газети ми пустили по трубах центрального опалення на п'ятсот кубів гарячої води більше, ніж позаторік! Про що це свідчить? Висновок простий - критикніть нас глибше, і ми вам тисячу - та яку там тисячу! - дві тисячі гарячої води дамо!
Сергій Сергійович (начальник «Газконтори»)
- Я скажу, товариші, просту істину до власних недоліків з часом просто звикаєш, перестаєш їх помічати. І ось приходить до тебе журналіст порозмовляє, підкаже, що і куди, напише і про хороше, і про хиби в роботі... Що такій людині скажеш?
Крім великої подяки, - нічого! Ми з нетерпінням чекаємо вас, товариші журналісти, не кажучи вже про гумористів. Дмитро Дмитрович (начальник «Міськсвітла»)
- Хіба є щось приємніше, як зустріч з творчою людиною? Порозмовляєш, посперечаєшся, з чимось погодишся, з чимось ні, але для загальної справи яка користь! Не буду багато говорити, скажу лише одне ласкаво просимо, дорогі товариші!
Через кілька днів після наради я завітав у «Водоканалтрест». Мусій Мусійович зустрів мене привітно, довго розпитував про творчі плани, здоров'я, почастував цигаркою; особисто розповів про роботу контори, довго тиснув руку прощаючись. Того ж вечора я написав статтю про «Водоканалтрест», у якій не оминув і ряд серйозних недоліків, що цілком залежали як від самого керівника, так і від його підлеглих.
У «Котлонагляді» Макар Макарович протягом години показував мені таблиці, діаграми, хвалився високими показниками. Коли ж я запитав про недоліки, він заклопотано глянув на годинник і вигукнув
- Вибачайте, але мені у міськвиконкомі необхідно бути. Заходьте іншим разом- посидимо, поговоримо...
Він на ходу пірнув у пальто і зник за дверима кабінету. Сергій Сергійович вітав мене на порозі кабінету
- Давно б отак! Сідайте... Значить, прийшли-таки? І правильно зробили. Ми якраз нову магістраль в експлуатацію здаємо. Це ж, знаєте, скільки трудящі додатково голубого палива отримають?
- Уявляю! Тільки ось люди пишуть нам...
Зустріч із Дмитром Дмитровичем розпочалася екскурсом в історію електрики.
- Пробачте, - прослизнув я в коротку паузу довгої розповіді. - Тут мешканці скаржаться...
Дмитро Дмитрович не дав мені договорити і переключився на характеристику категорій характерів людей. Він яскраво довів, що їхні абоненти вередуни, які самі не знають чого хочуть.
- Вони, зокрема, пишуть про освітлення вулиці Ясної, - спрямував я розмову у потрібне русло.
Дмитро Дмитрович на цю приманку не пішов і тут же розчинив мені двері у перспективний план розвитку електромережі наступних років...
Статті і фейлетони з'явилися в газеті. З хвилюванням я чекав на радісні дзвінки керівників тих установ, яким допоміг виявити недоліки. Поки в моїх грудях цвіли надії, сталося незрозуміле під приводом якогось там порушення правил техніки безпеки при монтажі водопровідних труб у моїй квартирі припинили подачу води, перестали гріти батареї центрального опалення. Представники газової контори, проекзаменувавши мене з правил користування голубим паливом, прийшли до висновку, що я виріс у лісі, і перекрили газ. Учора електрик виявив, що пломба на електролічильнику повернута не в той бік - на цій підставі вимкнули світло.
Тепер я позичаю воду у сусідів, їжу готую на вогнищі біля будинку, вечеряю при свічці і сплю у верхньому одязі.
Незручності значні, але вони мене зовсім не лякають, бо Макар Макарович, Мусій Мусійович та Сергій Сергійович з Дмитром Дмитровичем тепер мої щирі друзі і, гадаю, у біді не залишать.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка