Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка4/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

У нашому відділі зібралися одні інтелектуали. Не пам'ятаю такого випадку, аби хтось не розгадав найзаплутанішого кросворда чи чайнворда. Навпаки, самі в робочий час складали такі кросворди, що вся установа розгадувала їх тижнями.


Крім цього, наш відділ славиться ще й тим, що половина працівників - технічні ерудити. Чого вони в цім році у робочий час не повигадували тут тобі і міні-робот, який, підблимуючи лампочками-очима, горлопанив на весь відділ

Маруся ти, Маруся,


Открой свои глаза!
Маруся отвечает -
Я умерла - нельзя!

Була сконструйована і Червона Шапочка, яка наспівувала вовкові

Ромашки сорвани, увяли лютики..

Однак сенсацією сезону був апарат ДУР-1. Цю назву він дістав од своїх авторів - Далько, Ушко і Рагульський. За задумом авторів, апарат мав читати людські думки на відстані. Експеримент апарата Рагульський пообіцяв провести на тещі. Певно, вийшла якась технічна неув'язочка, бо на другий день приніс у відділ жалюгідні залишки апарата і в придачу соковиту гулю на чолі... Тепер апарат реставрували і вирішили провести випробування на прогульникові Трісочці, справу якого сьогодні розглядали на профспілкових зборах.


Коли ми зайшли до залу, збори вже були в розпалі Трісочці дорікали, його ганьбили, навіть були натяки про звільнення з роботи.
Звинувачений сидів у кутку і, втупивши погляд у вікно, переживав.
Ми ввімкнули ДУР-1 і спрямували хвилі на Трісочку.
«Цікаво, чи й сьогодні Мар'ян принесе тараньку до пива? І де він її стільки бере? Не інакше, як біля старого млина. Там, кажуть, ляш водиться...»
- Ці збори, - тим часом говорив голова місцевкому, - стануть для Трісочки великим уроком. Звільнення з роботи, гадаю, було б для нього трагедією, воно травмувало б його чутливу душу...
«Не думайте, що я такий лякливий, як вам здається, - неслося з динаміка. - Звільните - вас же й запитають а яку виховну роботу проводили з товаришем Трісочкою? Чи викликали його, скажімо, на засідання місцевкому?..»
- Є пропозиція, - вів далі голова профспілки, - оголосити... суворе попередження!
«Скоріше б уже закінчували, - жебоніло з динаміка. - Там хлопці ждуть не діждуться. Ще, чого доброго, карбованець пропаде, який я дав у складчину. На завтра треба щось придумати, аби замість роботи на рибалку поїхати».
- Чули, товаришу Трісочка? - виступив із заключним словом голова зборів. - Товариші по роботі і цього разу виявили великий гуманізм. Але це вже востаннє.
«Ну, нарешті», - шепоче динамік.
- Що ж ви нам, товаришу Трісочка, скажете? - допитується голова місцевкому.
«От причепився!»- сопе динамік і вмовкає, бо Трісочка підводиться
- Більше не буду, товариші! - б'є себе кулацюрою у груди для більшого переконання.
- Ну дивись нам!
«Хоча б хлопці зачекали», - доноситься з динаміка.
І як тільки оголошується про закриття зборів, Трісочка першим вилітає з залу.
- Оце всипали! - кинув навздогін голова зборів. - До нових віників пам'ятатиме. Бачили, як засоромився, - кулею вилетів з залу.
Ми потисли один одному руки перше випробування ДУР-1 дало позитивні наслідки.

АВТОБУМЕРАНГ

З чого починається рабство?


Цілком нормальна, ні від кого не залежна людина сміється там, де смішно, плаче, коли на те є причини, ходить до знайомих у гості, виховує дітей, сумує, коли воротар улюбленої футбольної команди витягує з сітки воріт м'яча, читає книжки, дивиться телепередачі, любить, ненавидить... Одним словом, робить усе те, що повинна робити нормальна людина.
І от одного дня ця нормальна людина зупиняється від здивування - її сусід засигналив біля під'їзду із власного «Москвича». Від любові до ближнього в нормальної людини сіпається лицевий нерв, вона біжить додому, на цілу ніч засідає за письмовий стіл і пише гарячі рядки подяки Всевишньому за послану щедроту сусідові. Не знаючи точної адреси Всевишнього, нормальна людина адресує її у найближчий народний контроль. Вранці з підпухлими від безсоння очима сумнівно нормальна людина з'являється перед домочадцями і ставить ультиматум
- Віднині запроваджую найсуворіший режим економії - будемо збирати гроші на «Москвича»!
Дружина прикладає руку до чола свого повелителя і стурбовано запитує
- Може, викликати лікаря?
Повелитель мало не гарчить у відповідь і мчить в автомобільний магазин. Запевнений, що, як тільки половині конкурентів на автомобіль таки надокучить сподіватись, він сяде за кермо власного «Москвича», повелитель стає у чергу.
З цього дня сумнівно нормальна людина робить перший крок по шляху безпросвітного рабства і проходить цей шлях такими етапами
Етап № 1. Тривожне чекання. Раб плаче там, де смішно, і регоче у таких ситуаціях, де нормальна людина прийнаймні повинна співчувати (наприклад, сусід поколошкав автомобіль). Після роботи раб мчить у клуб ДТСААФ і жадібно ковтає премудрості механізмів передач, ходових частин... Набутими премудростями ділиться вдома. Як правило, починає зі свого шестирічного Сашка. Обливаючись сьомим потом, тлумачить йому принцип дії карбюратора. Сашко довго слухає, а потім запитує
- А в баби-яги калбюлатол є?
Патріарх сім'ї вергає громи-блискавиці і починає все спочатку. Сашко слухає, слухає, та й каже
- А я сьогодні метелика впіймав.
- От тупоголове! - гримить батько. - Не можеш зрозуміти простої речі. Пояснюю ще раз.
- Татку, - просить Сашко, - намалюй мені колесо.
- Яке ще там колесо?
- Таке, як у дяді Глиші біля мотоцикла.
- Що має спільного колесо з карбюратором? З кухні виходить дружина
- Чого ти причепився до дитини?
- Скільки разів тобі казав, - обурюється раб, - не вмішуйся тоді, коли я займаюся вихованням!
І він грюкає дверима. У скверику знайомі й сусіди сидять на лавочках, милуються природою.
- Весна, - підсідає до них раб. - А я оце тільки з шоферських курсів. Сьогодні ми карбюратор вивчали. Прецікава річ, скажу вам. Візьміть дросельну заслінку...
- А ми оце тільки з кіно, - не слухає раба знайомий. - До чого цікавий фільм.
Ображений, він іде в автомагазин, дізнається, на скільки з учорашнього дня просунулась черга, потім милується виставленим на вітрині карбюратором. І ніби ненароком каже до сусіда, що сопе поруч
- Новісінький карбюратор! Ми сьогодні його вивчали. Складна, скажу вам, будова.
- М-м-ми ц-ц-це т-тиждень тому вивчали, - натягує шию, як когут, худорлявий сусід і, заїкаючись, продовжує - Тепер коробку передач почали. Куди там вашому карбюратору! Візьміть лише фрикційний вал...
- Та й карбюратор - це вам не фунт ізюму, - перебиває він заїку. - Не на такого натрапив.
Заїка враз спалахнув
- Ш-ш-ш-ш-що там карбюратор проти пересувної шестерні четвертої та третьої передач?
. І раби починають дискутувати, аж поки продавець не торкає одного з них за плече
- Пробачте, ми зачиняємо магазин.
Вони виходять на вулицю і до третіх півнів навперебій доводять один одному переваги карбюратора над коробкою передач і навпаки.
Раб настільки тепер прив'язаний незримими ланцюгами до техніки, що ніяка сила не здатна зупинити його в тих випадках, коли, згадуючи всі пекельні штати, хто-небудь із шоферів колупається під капотом. Тут він обов'язково підійде і запропонує свої послуги. Вимащений з ніг до голови мазутом, стомлений, але не без гордості, кине вслід автомобілеві, який тільки що «допомагав» ремонтувати
- Сущий пусток - свічка не контачила.
Про те, що за його пропозицією вони з таким же ерудитом-шофером дійшли в розборі аж до колінчатого валу, промовчить.
Роки, роки... Як вони летять, оті роки. Це ж уже Сашко у восьмий клас перейшов.
Етап № 2. Коли раб викидає десяту по черзі пару стоптаних на дорозі в автомагазин черевиків, його нарешті повідомляють «Негайно внесіть гроші і отримуйте «Москвича»!»
Де справедливість? Він стільки чекав, а вони три дні не можуть зачекати. На крилах дикої радості раб летить до знайомих кредиторів, грабує батьків, родичів, товаришів по службі, продає за безцінь електробритву «Харків» і, поринаючи в шумовиння тріумфу, приїжджає додому власним «Москвичем».
Хвилююча сцена зустрічі з рідними... Раб і не помічає, що вечір оповив землю густими сутінками. Трохи протверезівши, він аж тепер згадує про існування отих рабів-мисливців, що полюють за запчастинами по дворах, і з жалем констатує відсутність гаража.
Озброївшись монтуванням, раб марширує навколо «Москвича».
- Раз-два - я щасливий... Три-чотири - спати хочу...
Чап, чап - хтось іде! Причаївся за кущем, тримаючи напоготові монтування.
- Стій! Стріляти буду!
Сусідський пес поспішно опустив ногу і побіг, мовби нічого не сталося.
Відпустка. Ура-а-а! Ідемо на південь «Москвичем». А море хвилями регочеться, а сонечко пражить південним жаром, а раб денно і нощно з монтуванням добро стереже.
Відпочили - пора й честь знати, їдемо додому...
Етап № 3. Вчора вночі хтось два диски поцупив. Потрібний гараж.
- Будь ласка! - з розпростертими обіймами зустрічають раба комунгоспівці. - Будуйте собі на здоров'ячко- площа відведена он за містом. Рукою від вашого будинку подати!
- Добра рука - там же кілометрів із шість буде.
- Хіба вам пішки ходити? Ви ж на автомобілі, - дивуються комунгоспівці. - Зате який рай річка, зелень. А ще як каменюки розчистите, можна буде й автомобілем проїхати.
Ці аргументи, видно, переконують раба, бо він сопе і приступає до розчистки каміння. Рік, три...
- Ви вже свою ремонтуєте? - цікавиться раб, дивлячись, як сусід вовтузиться під «Москвичем». - . А моя ще бігає.
- Кожному овочу свій час, - зітхає сусід і гамселить по якійсь деталі молотком.
- Дідько зна, що таке, - розгублено вилазить раб із «Москвича», що зупинився якраз на перехресті.
Міський транспорт охоплює параліч.
- Ваші права, - козиряє автоінспектор.
Дужі хлопці-шофери виштовхують «Москвича» на узбіччя дороги, і його в ту ж мить оточують вуличні зіваки.
- Корінний підшипник полетів, - авторитетно заявляє якийсь громадянин у пом'ятому капелюсі і, не питаючись згоди, бере ключі.
- Який там у дідька підшипник, - дихає перегаром інший підозрілий суб'єкт. - Знімай карданний вал!
- Ви що? - підскакує високий, худорлявий чоловічок. - Коли хочете знати - вся сіль у карбюраторі. Де тут карбюратор?
Тип у пом'ятому капелюсі глузливо тиче пальцем на масляний фільтр
- Оце!
Число вуличних зівак зростає, усі навперебій пропонують свої послуги. Скоро з «Москвича» залишається лише кузов - решта валяється на тротуарі.
Поступово запал роззяв остигає, і раб залишається сам на сам зі своїм розібраним «Москвичем».
Етап № 4. Суботніх і недільних днів у раба майже не буває. В настояній на всяких там мазутах із бензином робі він од світання до смеркання колупається в «Москвичі». Буває, правда, що перевдягається у чистий костюм (тепер це з ним трапляється частіше) і гасає по знайомих
- У вас запасної ресори не знайдеться? Або
- Порадьте, де знайти задній міст. Чи
- Ви не багаті, бува, на коробку передач?
Усі розводять руками і рекомендують одне і те ж
- На станцію технічного обслуговування їдьте! У своїй наївності раб переконується лише тоді, коли, сяк-так діставшись до техобслуги своїм ходом і заплативши енну сумму за ремонт, він просить, щоб його дотягли додому на буксирі. Бо ж на станції технічного обслуговування після ремонту виявили, що раб якимсь дивом увесь час їздив без акумулятора.
Раб не панікує, він ще живе надією, що варто замінити якусь деталь - і знову зійде сонце безхмарного щастя, яке було на етапі № 2.
Та життя безпристрасно нищить усі надії. Деталі виходять із ладу одна за одною, і головне - такі, яких зі свічкою вдень не знайти. Сімейний бюджет тріщить по всіх швах. Працює він, працює дружина, змушена була піти на роботу й теща - всі працюють на запчастини. Дружина, яка колись називала «Москвича» красенем, тепер гукає
- Ти загнав отого чорта в гараж?
Раб, опустивши руки, наближається до фіналу.
- Або я- або вона!
Етап № 5. «Або я- або вона!»- це ультиматум доведеної до відчаю дружини.
Раб вибирає перший варіант і, підшукавши такого, як і сам, продає «Москвича». За виручені з зиском гроші купує мотопед, пачку «ТУ-104», коробку сірників, випиває пляшку пива і... стає в чергу на автомобіль «Жигулі».

НОВОРІЧНИЙ ТОСТ

Усе вже переговорено.


Бородаті, з претензією на дотепність анекдоти переказано вдесяте. Пісні фізіономії скоса зиркають на годинник. Залишаються двадцять, десять, п'ять хвилин...
- З Новим роком!
- З новим щастям!
Дзень! Дзелень! Будьмо! Закусили...
- Тост! Тост! Хто виголосить?
- Гумористу слово.
Немає гіршого, як братися за тост, де знають, що ти гуморист. Тут уже ніякої скидки.
- Давай смішне, але без натяків.
- Про кого ж вам?
- Про тещ!
- То я цілих два дні готувала стіл, а ви на Новий рік на мені хочете відігратися? - Це вже теща господаря. - І так, якби не ми, тещі, то добра половина гумористичних збірок світу не бачила б.
- Тоді я вам про дружин.
- Набридло! Про чоловіків давай.
- Але ж вони номенклатурні.
- Нічого, нехай послухають.
- У такому разі слухайте. Один голова міськради...
- Ти, здається, збираєшся обмін квартири робити? - побарабанив пальцями по столу номенклатурний Денис.
- Гм!.. Голова товариства мисливців та рибалок сидів на березі річки і...
- Ага, я й забув, - перебив мене номенклатурний Федір, - після Нового року забереш свою відстрілочну карточку.
- Кхи-кхи!.. Якось голова одного колгоспу виступав на зборах...
- Добре, що я згадав, - просіяв номенклатурний Микола, - ми оце після Нового року розглядатимемо питання про пенсію твоїм батькам, так що ти принеси ту довідку.
- Одного разу директор видавництва...
- Між іншим, подаємо на затвердження перспективний план наступного року, - загадково подивився в чарку номенклатурний Борис.
- Ех, було не було де наше не пропадало!
Сидить дід Кирило з рушницею біля колгоспної комори, та й каже до Рябка
«Рябко? Га, Рябко? Ти не спиш?» «Нє-е! Думаю!» «Про що ж ти думаєш?»
«Де дінуться гумористи, коли вас, діду, не стане?»
«Підуть, Рябко, сторожами!..»
- Отже, з Новим роком вас, діду Кириле! Як добре, що ви ще живете!
Реготали до сліз.

ПОДАРУНОК

Сяючий тато, переступивши поріг квартири, кинув своє улюблене «Палкий привіт» і звернувся до сина


- Ну, Сашко, вгадай, який я тобі подарунок приніс.
- Трактора.
- От і не вгадав!
- Автомашину.
- Знову не те!
- Петя, не муч дитину, - зауважила дружина з кухні.
- Гаразд, - усміхнувся тато. - Я купив тобі бульдозера, що працює на батарейках. Зараз ми цю кнопочку торкнемо - і машина поїхала. - Тато натиснув кнопочку - бульдозер не поворухнувся.
- Бачу, тобі зіпсований підсунули, - сумно всміхнулася дружина. - Викинув на вітер сім карбованців.
- Сущий пустяк, зараз ми підчистимо контактики. Правда, Сашко?
- Петя, зіпсуєш. Дай я сама.
- По-моєму, в цих справах інженер-електрик більше ерудований, аніж медсестра.
- Як сказати, - цілком серйозно відповіла мама. - Не медсестра викликала монтера, коли пробки перегоріли.
Цього вже тато стерпіти не міг і гримнув
- Дай сюди іграшку!
- Не дам! - смикнула мама бульдозера.
- Ну, коли ти вже такий знавець в електриці, -  забігав по хаті тато, - то поясни на якому принципі побудована ця машинерія?
- Знаєш що! - розсердилася мама. Вона щоразу так робила, коли чогось не знала. - Носишся зі своїми принципами як дурень з писаною торбою!
- Ти мені Америки не відкрила... Бо не здатна відкрити навіть власну... культуру.
- Що таке грубіян, я також второпала ще з того часу, як з'єднала свою долю з тобою!.. - просичала мама й кинула бульдозера на підлогу.
І сталося диво в бульдозері щось зашипіло - він поповз по кімнаті.
- Ура-а-а! - зрадів Сашко.
Та його ніхто не чув тато з мамою продовжували з'ясовувати особисті стосунки.

ВИХОВНИЙ МОМЕНТ

Недалеко від будівельного майданчика робітники всілися півколом на траві й слухають, як виконроб Шпак читає мораль штукатурові Івану Майковському


- Не будеш гурту триматися, потрапиш ще не раз у халепу, як тепер. Може, скажеш, я тебе про це не попереджав?
- Чому ж ні, казав, - відповідає штукатур похнюпившись.
- О, бачиш! А ти вбив собі в голову, ніби колектив для тебе так собі - порожнє місце! Тепер маєш, догрався. За десять років моєї виконробської роботи у нас це перший випадок, щоб з витверезника писали. Ганьба! І як ти міг дійти до такого?
Штукатур був неговіркий - дивився у землю і м'яв у руках кашкета
- Ну, було! Відзначали день народження товариша... Йду собі додому своїми ногами, нормально. Аж тут хлопці з міліції «Сідай, - кажуть, - підкинемо до хати!» Ну, думаю, коли тобі ще така лафа буде? Наївся, напився, ще й додому довезуть... Прокидаюся серед ночі та «Ганнусю, по-дай-но кефіру з холодильника!»
«Може, свіжих суниць поїси?»- запитує хтось басом.
«Де ти тут, - питаю, - взявся?»
«Звідтіля, звідкіль і ти! - відповідає. - Ніби нас не однією дорогою везли».
«Куди везли?»- ніяк не второпаю.
«До королеви на бал! - сплюнув хтось поруч. - Лежить у витверезнику і корчить із себе святого!»
Аж тоді до мене дійшло, яку «хату» мали на увазі блюстителі, - зітхнув Майковський. - І досі не можу збагнути, як воно трапилось.
- Тобі, можливо, і не збагнути, що ж стосується нас, то, думаю, усім ясно, - сухо сказав виконроб. - Хто хоче висловитися? - звертається до робітників.
- Що тут скажеш, - чується голос із гурту. - Підвів він нашу зміну здорово тепер, дивись, і тринадцятої позбудемось, та й взагалі неприємно... Як розібратись, то Майковський кілька десяток нізащо викинув. Ліпше зараз на гурт кинув би.
- Облиште жарти, - хмуриться виконроб. - Коли вже взяв слово, то кажи по суті.
- Я ж кажу по суті поки не пізно, хай змотається у гастроном.
- Це ж на честь чого? - якомога в'їдливіше запитує Шпак.
- Достроковий місячний план маємо? Факт! Окрім того, Майковський повинен нас перепросити...
Досі байдужий Майковський враз аж почервонів од збудження
- Буду я у когось на побігеньках! До гастроному не близько. Ніби молодшого немає.
Така зухвалість підлеглого збісила виконроба
- То ти ще й огризаєшся? Скільки тобі товкмачити, що таке колектив? Його поважати треба!
- Та йду вже, йду, - засопів Майковський.
- Не забудь тільки про закусь, щоб не повторилось, як того разу! - крикнув хтось навздогін.

ОЦЕ АКТОР!

А все Степан Гаврилович винен.


- Як хочете, - каже, - качечок, пливімо на той берег, під очерет. Минулого разу я там таких два крижні підстрелив - як поросята!
Цей аргумент стає вирішальним, і ми всією компанією пливемо човном на той берег. Не встигли до середини ріки доплисти, аж це в нашого заслуженого артиста Петра Зосимовича рушничка у воду - бульк.
- Така рушниця! Така рушниця! - бідкався він. - Це ж подарунок самого міністра. Там на стволах було вигравіювано...
- Не падайте духом, щось придумаємо, - розраджуємо його. - Он, до речі, на березі хтось рибу вудить, може, нам щось зарадить.
Причалюємо до берега.
- Здорові були, діду! Щось клює?
- А чого б їй не клювати. На те вона у воді...
- Мо, дідусю, трохи закропитеся? - витягає пляшку коньяку Степан Гаврилович.
Старий враз пожвавився.
- Приїхали, значить, на качки? - поспитав. - О, тут тієї качви, як латаття.
- Біда нас спіткала, - зітхнув Степан Гаврилович. - Бачите того чоловіка? Це, дідусю, заслужений артист. Але він рушницю утопив аж під тим очеретом. Як її дістати?
- Під очеретом? - перепитує дідусь. - Якби ще на середині річки - інша річ, а там, хлопці, глибина ого-го. Ніхто туди не полізе.
- Може, у вашому селі знайдеться така людина. Ми їй і грошей дамо, і будматеріалом допоможемо, - вихопився наперед Стрончак, наш заступник голови райплану.
Дід замислився, похитав головою, косо позираючи то на гроші, то на коньячок.
- Мо, самому рискнути, - почухав потилицю ДІД.
Не встигли ми й слова сказати, як він уже плив по ріці. А ріка в цьому місці - широка-широка. Доплив до очерету і зник під водою. Перегодя з'явився.
- Нічого немає, хлопці! - розвів руками.
- Спробуйте іще, дідусю!
Старий знову зник під водою. Минула хвилина, друга, а його не видно.
- Нам ще тільки цього бракувало - із-за якоїсь там рушниці чоловік, може, втопився, - забідкався Петро Зосимович, поспіхом скидаючи одяг.
Аж це дід - гульк із води однією рукою тримає рушницю, другою- гребе до берега. З наших грудей мимоволі вдарила хвиля радості.
- Ну, хлопці, ледь кінці не віддав, - гучно одсапувався той. - Як понесла мене вода. Я впираюсь, а вона несе, я туди - вона сюди... Фу-у! Аж закоценів!
- Нате, дідусю, розігрійтесь.
Старий поспіхом перехилив чарку і витерся рукавом.
- Ну, то бувайте! Піду, бо стара наказувала не баритися...
- Дякуємо, дідусю.
- Ходіть здорові!
Ми були на сьомому небі, не кажучи про нашого артиста Петра Зосимовича. На радощах вирішили пополуднати, тоді вже йти туди, де Степан Гаврилович таких крижнів, як кабанці, стріляв.
Десь так за годину біжать хлопчаки до річки. Пороздягалися і ну купатися в отому місці, де глибина ого-го. А води там - ледь вище пупця.
- Хлопці! - підвівся Петро Зосимович. - Хіба то я заслужений артист? От дідусь, хай здоровий буде, той справді артист, у повному розумінні цього слова.
Ми бралися за животи.

НА ПОЛЮВАННІ

Андрій Варениця з рушницею за плечима чимчикував поза городи до лісу. Біля крайньої хати зупинився, в нерішучості потупцював на місці, нараз махнув рукою і повернув у другий бік - до хати Миколи Гонтаря.


- Добридень, Василинко, - привітався ще з порога. - А Микола ж де? - поставив рушницю у закуток.
- Хто його знає, - стенула плечима молодиця. – Сказав - скоро буде... Та ти проходь ближче, сідай! - припрошує Андрія до столу. - Щось забув ти стежину до нашої господи.
- Воно можна й сісти, тільки б лише на полювання не запізнитися, - для годиться мнеться Андрій. - Ну, хіба одну чарчину. - Облизується, уздрівши, як господиня ставить чвертку на стіл. - А ти, Василинко, той, - посміливішав Андрій після чарки, - як дівка іще!
- Йой, таке скажеш, - лукаво блимає чорними очима молодиця. - Та й ти ще парубок нівроку.
- Набігався я за тобою, коли дівувала. Та ти не звертала на мене уваги.
- Звертала, Андрію, ще й як звертала, лиш ти не так, як треба, бігав тоді.
- Правду кажеш - не добіг! - Андрій підсовується зовсім близенько і кладе руку на її плече.
- Йой, Андрію, не жартуй, - паленіє Василина і враз одсахується.
Задзвонив телефон. Господиня встає й виходить до сусідньої кімнати. Невдовзі повертається з іронічною посмішкою на вустах.
- Хто там? - насторожується Андрій.
- Хто ж, як не мій Микола, - сідає поруч Василина.
- Що ж він сказав?
- А що мав казати - повідомив, що прийде пізно, бо зайшов до тебе, і ви... разом з ним готуєтеся до завтрашнього полювання на лисиць.
Андрій отетеріло дивився на Василину, а вона спокійно наливала йому чарку.

НАПАСТЬ

Роман Юхимович Конопля ішов на рибалку, як на ешафот. Сам винен. Хіба його хтось тягнув за язика вихвалятися перед директором своїми рибальськими успіхами? Добре, хоч товариш попередив


- Хай тебе Всевишній боронить при Дмитру Кузьмичу першим рибину впіймати - такого він нікому не прощає. Торік плановик упіймав коропа, а директор, як на гріх, жодного. Так він про це через півроку згадав - і пішов той за власним бажанням.
Ранок ще десь там заплутався в очереті, а вони вже сиділи на березі.
- Тьфу, паршива, будь щаслива! - попльовує на принаду Дмитро Кузьмич.
Конопля мовчить і, злодійкувато глипаючи у бік директора, закидає вудочку, на гачку якої жодної принади.
Обидва замовкають, вп'явши погляди в поплавки. У директора погляд владний, а безвольне обличчя бухгалтера Коноплі сковане якимось внутрішнім переляком.
Із-за густого очерету на протилежному березі вигулькнуло і бризнуло гамою кольорів сонце. Покупавши золоті промені в озері, величаво попливло за звичним маршрутом по небесному океану.
- Щось не клює, - невдоволено сопе Дмитро Кузьмич.
- Ранувато ще. Риба у вихідний любить довше поспати, - пробує сили в дотепі Конопля, і враз його обличчя перекошується від жаху - поплавок зник під водою. Він, ніби ненароком, бовтнув ногою у воду.
- Романе Юхимовичу, - хмуриться директор, - так усю рибу перепудите.
- Я випадково. Тут слизько - нога сковзнула... «Пронесло-таки», - радісно подумав Конопля, побачивши, що поплавок знову з'явився з води. Але його доля, видно, жартів не любила поплавок удруге щось потягло донизу.
- Клює, клює! - процідив директор таким тоном, що бухгалтерові здалося, ніби до його п'ят приклали по шматку льоду.
Конопля недбало потяг за вудлище в надії, що капосна рибина відчепиться. Та де там - над водою теліпалася велетенська риба.
- А це що за напасть? - Роман Юхимович витер холодний піт з чола і відпустив рибу на глибину. Тоді різко, що було сили, сіпнув вудлищем. У дев'яносто дев'яти і дев'яти десятих відсотків таких випадків або обривалася жилка, або ламався гачок чи тріскала риб'яча губа. А тут, описавши в повітрі дугу, великий окунище гепнувся біля директорських ніг.
- Вітаю вас, Романе Юхимовичу, - зиркнув той на рибину. - Для початку непогано. А в мене щось не клює - піду спробую щастя на тамтім березі.
«Кінець!»- опустилися руки в Коноплі. Він присів навпочіпки над окунем, який відчайдушне молотив хвостом по траві, і заговорив - Бодай тебе маленьким була щука схрумкала! Виріс на моє нещастя. Чи тобі баньки засліпило? Таж на моєму гачку поживи не було, а в Дмитра Кузьмича така кулеша, що й самому не гріх поїсти! Я ж цілісіньку ніч з нею возився, аби лиш тобі, йолопові, догодити. Ет, що з тобою говорити!.. - Конопля сумно дивиться на протилежний берег, зітхає, вкидає окуня у торбину й похнюплено бреде стежиною до села. На другий день в установі новина
- Чули, Коноплю з серцевим припадком до лікарні забрали.
- А я гадав, чого він себе так дивно вчора на рибалці поводив, - похитав головою директор. - Треба виділити матеріальну допомогу.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка