Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка5/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ЛИЦАРІ НЕВДАЧІ

Засніженим лісом скрадалися троє. Гладкий попереду, що сопе, мов ковальський міх, - Федір Криничка. Поруч зігнувся, як знак запитання, Тиміш Очіпок. Трохи далі дріботить невисокий чоловічок Семен Курочка, йдуть навшпиньки, боязко озираючись по боках


- Бач, як вибрикували, - пригинається до землі Очіпок і ніби принюхується до слідів на снігу. - Не інакше, як свині нарили.
- Шукали жолудів, - зверхньо дивиться Криничка. - Звірини тут аж кишить! Так що, хлопчики, свіжина буде.
- Не згадуй, Федоре, - комічно морщить носа Очіпок, - бо мені вже смажена печінка пахне.
- Дивися, аби тобі смаленим не запахло, як на дика напорешся! - пирскає сміхом Курочка.
- Що в мене ніг немає - Федору гірше з таким животом швидкість розвинути.
- Не рівняй усіх по собі, - набурмосився Криничка. - Буду я од якогось паршивого дика втікати... Он минулого разу такого кабанюру бачив, що вам і не присниться. Йду понад яром, аж дивлюся - сліди, та не такі, як оці, - чобіт влазив там, де кабан ступив.
- Певно, кабан сорок сьомий розмір взуття носив, - насмішкувато дивиться Курочка на Федорові чоботи.
- І що ж було далі? - допитується Очіпок.
- Далі йду в сосняк, глип - аж під сухим гіллям такий кабанисько, як шафа, лежить. Ех, як шарахну з двох стволів!.. Коли це жакани од його лоба рикошетом ті-інь! Та в сосну - і стовбур надвоє розколюється! Кабан в ноги - я за ним. Припер його до самісінького провалля. Тремтить моє порося, мов цуцик... Прикинув вагу - хіба тушу центнерів зо три сам додому припреш? Махнув рукою гуляй собі, думаю, на всі чотири боки. Обернувся і пішов...
Недалеко в кущах щось затріщало - всі троє насторожено зупинилися.
- Це б на лісників не напоротись, - аж зблід Очіпок.
- Ех ви, страхопуди нещасні, - з погордою зиркнув на них Криничка, закинув рушницю на плече й першим рушив на галявину.
- Хлопці, кабан! - прикипів до місця Очіпок.
Криничка з Курочкою рвучко повернулися і побачили, як просікою, прямо на них, мчав наїжачений дикий кабан.
- Залишайся тут і цілься в лоб, а ми з Федором зайдемо з тилу, - гарячково зашепотів Очіпок.
- Вперед! - верескнув Криничка і, ламаючи кущі животом, кинувся назад.
Снігова курява здіймалася за ними стовпом. І хоча сміливцям забивало дух, ніщо не могло спинити їх порив.
- Рятуйте-е! - з усього маху гепнувся в ожинник Криничка.
Здавалося, ніякі сили не були спроможні вирвати його з цупких обіймів колючого ожинника, та, коли почув близьке свиняче рохкання, зірвався, аж кожух затріщав. Умить підхопив обома руками, наче діжу, живота і біг засніженим полем, аж курява здіймалася.
Дикий кабан не відставав ні на крок. За кілька годин бойові побратими опинилися під Говерлою. Над горами пливли вечірні сутінки. Безстрашні лицарі знайшли порожню колибу, розвели багаття, гріли посинілі руки над вогнем і мовчали.
- Аби я ще коли з отакими боягузами на полювання пішов! - першим порушив мовчанку Криничка, люто подивився на Очіпка і заходився розтирати чималу гулю на лобі.
- Помовч! - з неприхованою зневагою глянув на нього Очіпок. - Ніби не ти першим дременув, як полохливий зайчисько?
- Я-а-а? - мало не з кулаками поліз на Очіпка Криничка. - Я ж хотів з тилу зайти, а ви гвалту наробили! Краще подякуй, що я його каменюкою по голові вгрів.
Наступила пауза. У колибі стало тихо, лише було чути, як потріскували сухі дрова та завивала хурделиця. Очіпок поклав під голову оберемок сіна, зручно вмостився біля вогню
- До цього часу не второпаю, що за нарваний кабан попався! Це ж, вважай, з-під Богородчан аж сюди кілометрів з п'ятдесят набереться. А він мало не до Ворохти гнався. Не інакше - скажений!..
У заповіднику лісники щиро вітали інженера Клима Нарядного перше випробування «свині-робота» з дистанційним радіоуправлінням для охорони лісів від браконьєрів пройшло успішно.

БЕЗПЕРСПЕКТИВНИЙ

На заводі нині вшановують токаря Михайла Дмитренка. Такий собі непоказний, тихий хлопчина. Два роки тому на завод прийшов і- на, маєш! - самостійно переобладнав верстат. Тепер денні норми на сто п'ятдесят відсотків виконує.


Новина про передовика виробництва скоро перемайнула заврдську браму і постукала у редакційні двері, де її першим привітав бородатий телережисер.
- Грандіозно! Колосально! - термосив Михайлову руку, аж борода тряслася. - Ну, дорогий, розповідайте, показуйте!
- А що тут показувати, - стенув плечима Михайло. - Замінив у верстаті ось ці шестерні, збільшив маховика, виготовив спеціальні різці - і, здається, все! .
- Сухувато, друже! З цього кіна не буде! З вашої розповіді телеглядач нічогісінько не второпає. Теленарис має бути соковитим, таким, щоб телеглядач повірив. Зробимо так крупним планом розкішний сільський пейзажик - усілякі там хмарки, вдалині ліс, голубою стрічкою в'ється річка, під кучерявою вербою у візочку лежить білявенький хлопчина. Він замріявся над пляшечкою з молоком. Це, так би мовити, ваше дитинство.
- Я, між іншим, шатен.
- Яке це має значення. Ми інтригуємо глядача ви - тобто якийсь інший малюк - смикаєте пальчиком соску. Диктор тим часом підсовує текст «У його дитячій голівці з дитинства поселилася допитливість чому з соски тече молоко, коли її смоктати?» Га? Колосально! Глядач, мій друже, жде чуда, і ми його даємо в семирічному віці ви вдосконалюєте жниварку!
- Цікаво, як я міг її удосконалити, коли до закінчення середньої школи жив у місті і навіть не бачив, що це таке.
- Киньте ці дрібниці - нам потрібно показати тріумфальний хід героя по висхідній! Не могли ж ви на голому місці отак відразу переобладнати верстата!..
Через місяць по телевізору показували майже повнометражний телефільм, де було все і хлопчина з соскою, і пейзажі тропіків у верхів'ях Амазонки, і жниварка на фоні розкішної пальми. Все, за винятком переобладнаного верстата і... Дмитренка.
Згодом Михайло позував фоторепортерам, давав інтерв'ю кореспондентам, зустрічався з піонерами, виступав на нарадах, їздив на заводи з питань обміну досвідом, його обрали членом завкому, правління товариства Червоного Хреста і Півмісяця, головою Товариства по врятуванню на воді, членом президії книголюбів.
А через рік на заводі вдарили на сполох
- Дмитренко навіть норми не виконує! Він же безперспективний робітник, а ми з ним стільки возилися.
- Зарозумівся товариш, - зробили висновок на заводі і махнули на Дмитренка рукою.
Після цього Михайла нікуди не обирали, ніхто його не кликав на засідання, і він спокійно трудився біля верстата. Якось, переглядаючи газети, я натрапив на замітку, в якій повідомлялося, що Михайло Дмитренко сконструював новий фрезерувальний верстат.

НТР І РІПКА

[SECTION]

Кінокомедія

Едуарда Рокитського не раз критикували за відрив од сьогоденного життя. Кілька місяців Рокитський провів у селі вивчив життя, і нині широкі кола громадськості мають змогу ознайомитися з його кінокомедією за мотивами казки про ріпку під назвою «Від рискаля до НТР».



Перша серія

Ще де-не-де по ярах бовваніють клаптики сірого снігу. Великим планом купаються горобці, розбризкуючи крильцями срібло весняних струмочків. На білім світі - чудеса. Тягнеться полями густозелена озимина, вгорі - синє небо. Жодної хмаринки над головою. Ліс набряк, він якийсь урочистий. А під сіро-гіллястим деревом боязко визирнув обцілований сонцем пролісок...


Сільська хата в стилі Ренесансу з елементами раннього барокко. У вестибюлі лежить фокстер'єр Мінька з голубим бантиком на шиї. Під хатою на мармуровій призьбі вигрівається на сонці кіт Хінька.
Світлиця. Уздовж стіни тягнуться нескінченні ряди книг, біля вікна - апарат для конденсування повітря, трохи далі - макогін на шворці, електронно-обчислювальна машина, рогачі та качалка...
Линуть звуки футбольного маршу.
Великим планом Дід у панбархатному халаті з'їжджає на ескалаторі з печі. Протирає пенсне і довго дивиться крізь вікно кудись у далечінь. Потім запалює гаванську сигару і, пустивши хмару диму, звертається до баби
- Що вам скажу, Гапко Альбертівно, оце тепер п'ятдесят сторінок «Одіссеї» прочитав - не сприймаю я цього твору.
- Воно й зрозуміло. - Баба одривається від пульта управління атомною піччю. - Засіли б ви, Річарде Трохимовичу, краще за архаїзми, неологізми, та й діалектична лексика не зашкодить, бо без цього вам Гомера не зрозуміти.
- Чи я знаю.
- Повірте, вам це принесе більше користі, ніж захоплення Софі Лорен. Посоромтеся - у ваші літа цілими днями просиджувати над її фотографіями.
Дід (сердито сопе і дивиться у вікно). Весна, Гапко Альбертівно, весна!..
Баба. Ваша правда, підкрадається вона, чародійка, до серця.
Д і д. Мене дивує ваша емоційність. Таку гарячу пору варто було б використати раціональніше... Чому б вам, скажімо, ще раз не переглянути передові методи вирощування ріпки?
Баба. Ой Річарде Трохимовичу! (Вона стискає в обіймах діда). Невже ви забули про наші росянисті ранки та солов'їні вечори?
Довго дивляться одне одному у вічі. Дід зітхає і, ніжно вивільнивши свою шию від Бабиних обіймів, бере з полиці книжку. Читає.
- Ніяк не второпаю, - згодом підводить голову, - чому тут віддають перевагу калійним добривам?
- Усе правильно.
- Ладен з вами сперечатися до вечора, бо переконаний, що лише вільні електрони на орбіті фосфору здатні вплинути на інтенсивність росту ріпки.
- Не забувайте, шановний, у якій групі таблиці Менделєєва знаходиться калій.
- На городі бузина, а в Києві дядько... Що ви цим хочете сказати?
- Зараз побачите. - Баба бере папір, густо списує його складними окисно-відновними реакціями, електронними рівняннями..
Зав'язується дискусія. На екрані великим планом - формули калійних та фосфорних міндобрив. Далі - окисно-відновні рівняння.
Диктор довго пояснює кіноглядачам суть хімічних рівнянь...
Дід спочатку не згоджується з Бабиними доводами. Та роззбррює його впертість знову ж таки хімічним рівнянням-синтезом речовин, що входять до складу ріпки.
Кіноглядачам додається під час сеансу брошура з цим складним хімічним рівнянням.
Линуть бадьорі звуки музики.
Великим планом Дід із гітарою, Баба в максі-спідниці прогулюються подвір'ям. Баба грудним контральто заспівує

Ой сяду я край вікония,


Та й буду дивиться!

Дід підхоплює мелодію, хвацько акомпануючи на гітарі.


Пісня лине над городом, який уже, до речі, підготовлений для посіву ріпки, і тане у вечірніх сутінках.

Друга серія

Дід у білому халаті закладає проби реакцій у фотоелектрокалориметр, Баба уважно проглядає перфокарту.


Баба. Річарде Трохимовичу, підготуйте, будь ласка, для роботи апарат блоку формування пропорціонально-штегрального закону регулювання з аналоговим виходом.
Д і д. Він готовий.
Баба. Доки ви плутатимете блок формування з циклосинхрофазотроном?
Дід мовчки вмикає апарат.
Баба. Поздоровляю вас схожість насіння нашої ріпки сто дві цілих і п'ять десятих відсотків!
На радощах Дід цілує Бабу, потім довго блукає поглядом по стелі ,
- Як на вашу думку, Гапко Альбертівно, на Сатурні ріпка росте?
Баба. Сумнівно - забагато там метеоритних дощів. Листя не витримає.
Дід. Страх не люблю сумнівів. Як собі хочете, а я вважаю, що цю культуру до нас завезли пришельці з інших планет.
Баба. У ваші сімдесят п'ять це, даруйте, звучить примітивно і по-дитячому наївно!
Д і д. Можна подумати, що вам двадцять п'ять.
Баба. Ну, знаєте! Краще б табличку множення вивчили, аніж комусь роки рахувати.
Д і д. Ваша грубість - це ще не аргумент.
Баба (зовсім розсердившись). Ах, вам аргументів закортіло?! (Хапає рогачі).
Великим планом Дід сторчголов вилітає із світлиці на подвір'я. З-за горизонту повзе чорна хмара. Важко зітхнувши, Дід іде в гараж і довго розглядає ЛОПС-78 (лопата, що працює на сонячній батареї), міняє поламані зубці в ГР-6 (граблі, які чудово розпушують грунт), пришиває латку до ПТ-39 (пневмоторба). Іде дощ. Крізь заплакані шиби визирає Баба і сумно співає

Той горя не знає!..


Третя серія

Ранок. Дід мляво жує фініки, запиваючи їх кокосовим молоком.


Баба (запобігливо). Хочете, я вам яйця черепахи підсмажу?
Дід (не дивлячись у її бік). Дякую, я ситий вашими... рогачами!
Баба. Годі сердитися! Ну, потягла пару раз - так це ж із любові...
Д і д. А коли б ця «любов» потрапила в око?
Баба. Чудні ви! З моїм довгорічним стажем і- в око? Ну, не сердьтеся! (Цілує Діда в щоку. Дідове обличчя квітує посмішкою). Чи не пора вам сіяти ріпку?
Дід. Чого ж, грунт вологий після дощу - саме раз.
Десь угорі жайворонок перебирає срібні струни цимбал. Сонце пронизує його пісню своїм сяйвом. Апаратом ПТ-39 Дід розкидає по ріллі насіння ріпки. Баба сидить на межі і накручує перед дзеркалом бігуді.

Епілог

Едуард Рокитський знову поселився у селі. Безсумнівно, він знову порадує громадськість талановитим твором про нашого сучасника.




ЛУКАВІ ЗАМАШКИ...

Замість прологу



Отак аптека, а через паркан - хата Василя Хорольця.
Між парканом хвірточка ми її «вікном у Європу» прозвали. Пригадую, як нині...
- Павле-е, свіжої рибки хочеш? - лине голос з гущавини садка.
Я мовчки брав вудочку, а тоді вже через «Європу» та поза городи- у світ широкий, аж до річки, попід кручею. А берег там високий, метрів зо три буде.
- Там тої риби аж кишить, - дорогою коментує Хоролець. А коли вже закинемо вудочки, враз споважніє і починає неквапливу розповідь, як йому колись рибацьке щастя всміхнулося.
- Василю Семеновичу, - зауважую з м'яким докором, - це ж вона, рибина, як вам повірити, завбільшки з літак ЯК-40 була?
- Не знаю, не міряв, - насуплює брови сусід. - Тільки скажу тобі, що очиська такі мала, як мої кулаки! - І враз пожвавлюється. - Підсікай! Підсікай! - шепче мені, показуючи на поплавок.
Застуканий зненацька, незграбно хапаюся за вудлище і, посковзнувшись, - шубовсть із берега. Молочу по воді ногами, а Хоролець мало не качається по землі од сміху
- Ну й циркач! Шкода, фотоапарата не було. Така комедія пропала!
- Та вже не гірша од тієї, як ви з Вербичкою цілий день гору розкопували, - огризнувся я.
Хорольців сміх нараз вщухає.
- Уже й не можна нічого сказати, - мовить примирливо.
«Он воно що. Виходить, ця оказія «з горою» тобі не по нутру?»- думаю собі.
І пригадалося, як кілька років тому до Хорольця завітав невеличкий на зріст чоловік з чорною, смолянистою бородою. Мав таку плавну ходу, що, здавалося, не йшов - плив на човні. Лагідний погляд карих очей та розпогоджене посмішкою обличчя справляли приємне враження і викликали симпатію до цієї людини.,
- Вербичка Іван Гнатович, - відрекомендувався мені. - То як воно, братику, на світі білому живеться? - подав руку й сусідові.
- Дякую, аби не гірше було, - відказав той. - От не знаю, як ти тепер себе почуваєш. Чув, полювання на хутрового звіра забороняють на кілька років?
- Правильно роблять!
- І це каже той, хто грозився своїй «половині» наступного року лисячу шубу подарувати? - аж підвівся з місця Хоролець.
- Щоб знав, я тепер більше лиса візьму, ніж тоді з рушницею. Ти про норне полювання щось чув?
- Ні. А що воно таке?
- От бачиш, а я вже тобі й собі за песиків, які з нори лиса тягнуть, домовився. Той чоловік, що продає, казав - за сезон фокстер'єр до тридцяти лисів витягує! Уявляєш? - перейшов мало не на шепіт.
- І що ж коштує отаке цуценя? - питає заінтригований сусід.
Вербичка називає ціну.
- Спам'ятайся, чоловіче, - Хоролець підстрибує з місця, наче вжалений. - Та за такі гроші корову можна купити!
- Вольному - воля, - підвівся Вербичка. - Пошкодуєш потім.
Не знаю, про що вони там далі говорили, бо мене якраз покликали. Але ввечері Василь Іванович сказав
- Ти той... позич до зими грошей, аби моя не знала, а я вже тобі чи хутром... Словом, як захочеш.
На другий день по сусідському подвір'ї бігало рябе, клаповухе, з такою мордою, як молоток, цуценя.
- Фокстер'єр Аристократ, - гордо поглядав на свою мисливську надію Хоролець і додавав - До речі, його мама медалістка - до сотні лисів із нір вицупила. А воно - викапана мамуня!
Настала пізня осінь, а з нею і пора сповнення найзаповітніших сподівань Хорольця та Вербички - перше норне полювання на лисиць. Цю операцію під назвою «Лис» у всіх деталях розробив Вербичка. Місцем полювання обрали Павлівські яри.
- Там тих лисів - нірка на нірці! - коментував дорогою Іван Гнатович, ведучи на ремінці свого фокстер'єра Пірата
- Де ж оті нори в бісового батька? - нипали ми вже добру годину по ярах. Мене також взяли - як спостерігача.
- Усе це дрібниці, - розраджував нас Вербичка. - Головне, що ми сюди вчасно прибули... Он лишень сонечко сходить, а в такий час лис спить, забувши про всяку обережність.
Десь аж під обід нам таки пощастило натрапити на лисячу нору. Бачили б ви у той час Вербичку.
Він тішився, як мала дитина вклякнув на коліна перед ніркою, встромив туди голову настільки, скільки дозволяв діаметр, і довго принюхувався.
- Як собі хочеш, а лис тут таки є, і не один, - констатував Вербичка, витягши з нори вимащену глиною голову. - Значить так, братику, - коротко скомандував, - запускай Аристократа першим, а я за тобою...
Операція «Лис» почалася. Псиська впиралися, скавучіли, та їхні гоподарі, ввійшовши в азарт, не звертали на це уваги - запихали. Невдовзі вперта боротьба закінчилася їхньою перемогою. Тільки-но собаки опинились у норі, Хоролець з Вербичкою застигли з дрюком поблизу.
- На всяк випадок, - підморгнув мені Вербичка. - Раптом лис рятуватиметься втечею.
Минає година, друга. Набурмосене небо сіє на землю мжичкою, сирість проймає холодом тіло аж до кісток, а фокстер'єри як у воду канули.
- Казна-що! - цокотить зубами Хоролець. - Пора б їм уже вилізти.
- А пора, братику, - хухає у руки Вербичка. Їх терпець нарешті увірвався
- Піра-а-ат! Піра-а-ат!..
- Аристокра-а-ат! Аристокра-а-ат!..
Почали гукати один перед одним у нірку, та звідтіля - ані звуку.
- От тобі й маєш, - розпачливо забігав Хоролець. - Краще б мотоцикла купив. Так ні, послухав Вербичку «Все місто лисячим хутром закидаємо!» Закидали! Хоча б пса врятувати.
- Головне - без паніки, братику! Ти лишайся на чатах, а я в село по рискалі збігаю, - як міг, заспокоював Хорольця Вербичка.
- Для чого?
- Будемо розкопувати нору.
- Очманів чоловік! - апелював Хоролець уже до мене. - Та з нею і два екскаватори не впораються за день.
Удома моєму здивуванню не було меж, коли я побачив під порогом Хорольцевої хати Аристократа, що, скрутившись калачиком, мирно спав на старій вереті.
Ввечері, коли я прибув на місце «операції», застав її учасників за роботою їм уже пощастило од-колупати добрячий шмат горба.
- Ти того... - дивиться на воду Хоролець. - Про норне полювання нікому, хай воно сказиться!
Після цього мене перевели на роботу в інше місто. А коли через кілька років я знову повернувся сюди, то першим, кого зустрів на вокзалі, був Василь Семенович Хоролець.
- Повернувся? - кинувся мені назустріч.
- Як бачите.
- Ну, то як там тобі було?
- Ет, там добре, де нас немає... А ви звідкіля так пізненько?
- Я тепер у культуру записався - хоровий гурток відвідую.
- Уже й з концертами виступаєте?
- Поки ні, але час проводимо культурно спершу граємо в доміно. Хто програє - той біжить у гастроном.
- То, виходить, ви не співаєте?
- Як ні - співаємо по дорозі додому, - сміється Хоролець. - Ти б завітав колись, я тобі про одного чоловіка розкажу - Стратіона Комашку. Правда, він чоловік небезпечний. Якось моя сусідка Марина злегковажила, та «Ви вже, Стратіоне Лукичу, такий пережиток минулого, що од вас за верству нафталіном тхне!» Нічого він їй на те не відповів. Марина вже й забула про той випадок. Попрала якось білизну, порозвішувала в дворі, сама ж картоплю сапає. Коли це бачить з комина Стратіонової хати як бабахне стовп сажі.
«Люди-и! Він мені всю білизну перепаскудив!»- кинулася у розпачі з городу, та до Стратіона в хату. Вбігає - аж там курява сажі, а на тому місті, де була пічка, валяється череп'я з кахлів.
Як виявилося потім, Комашка, аби відплатити Марині, налив у комин бензину, та переборщив. От воно й рвонуло... Так що приходь, не пожалкуєш. А тепер бувай здоровий - спішу, бо моя «половина» задуже «втішиться», як пізно прийду...
Якось мені пощастило побувати в краях поблизу Хорольця, і я завітав до нього. Він розповів мені усе те, що я подаю в цих оповідках. Василь Семенович клявся, що все це чистісінька правда - від початку до кінця. Підстав не вірити йому в мене немає.

ДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

Це запрошення на іменини поставило Комашку на роздоріжжя з одного боку, не хотілося йти...


- Щоб того дідько за ребро на тому світі гаком підчепив, хто цю традицію впровадив, аби на всякі оказії нести дарунки! - мовив він.
З другого - не йти до Мирона Панасовича не міг, бо той у міськкомунгоспі людина не з рядових.
- Крути не верти, а цей чоловік таки колись знадобиться! - чухав потилицю Стратіон, бо тепер уже мусив думати про дарунок іменинникові. Одразу ж згадав про транзистор, якого давненько хотів спекатися, оскільки цей апарат мовчав роками і найавторитетніші радіомайстри, до яких Комашка звертався за порадою, тільки розводили руками.
- Захоче послухати - клац-клац, а він мовчить. Ото лютуватиме! - зловтішався Стратіон. - А так зверху штучка непогана. Як думаєш? - допитувався у дружини.
- На краще він і не заслуговує, - підтакнула Комашкова «половина». - Пригадуєш, як він на мій день народження припер якусь кривобоку вазу і носився з нею, як дурень із ступою «Єдиний зразок народного майстра!» Так що катюзі по заслузі! Гірше, коли йому прибандюриться випробувати транзистор при гостях.
- Можеш не переживати і коза буде ціла, і вовк ситий, - відповів Комашка.
Їх зустрів сам іменинник
- Ласкаво просимо, дорогі наші гості! А ми тут уже очі за вами прогледіли.
- Ну, дорогий Мироне Панасовичу! - враз споважнів Комашка і виголосив промову, засипаючи іменинника спочатку трудовими здобутками рідного . комунального господарства, тоді прейшов на особистість. - А тепер прийми від нас подарунок! - кинувся до господаря з обіймами і, ніби ненароком, впустив додолу транзистор.
Усі ахнули, а з транзистора враз полинула задерикувата пісенька
Ти ж мене підманула, Ти ж мене підвела...
Комашка як стояв, так і остовпів з роззявленим ротом. Звеселілий господар підняв з підлоги дарунок, ще раз подякував за увагу й заходився припрошувати гостей до столу.
- Бодай тим майстрам руки повикручувало! - лаявся Комашка, як ішли додому. - Це ж, вважай, такі гроші на вітер викинули!
- А все ти винен, не міг знайти путящого радіомайстра, - дорікала дружина. - Як удома, то кожну копійку лічиш, а тут жест мільйонера.
- Жінко! - мало не заревів Комашка. - Не доводь до гріха! Дай уже мені спокій з отим транзистором. Най він ним удавиться!
До самого ранку тинявся сон попід вікнами Стратіонової оселі, а як почало благословлятися на світ, пішов геть.

ЗАБАВА НА ВЕСІЛЛІ

Після отого клопоту з транзистором Комашка довго не ходив на забави.


- Одні тобі збитки від тої гостини, - хмурнів він лише при згадці.
Так зустрів, і запрошення на весілля своєї родички.
Та дізнавшись, що воно відбудеться у ресторані «Усмішка», одразу змінив думку - з адміністрацією цього харчоблоку мав особисті рахунки.
Одного разу, коли був напідпитку...
- Отакої! Комашка напідпитку? - скажуть мені ті, хто його знає.
Мушу їх розчарувати Комашка не вживає хмільне лиш тоді, як за нього треба самому платити. Коли ж його частують і хтось скаже збоку «Та ви ж непитущий, Стратіоне Лукичу!» Комашка стає у позу й одвічає незмінним дотепом «Тепер, голубе сизий, одна сова не п'є, бо вдень не бачить, а вночі гастрономи зачинені!»
Так отого злощасного вечора (саме тоді він пив «на дурняка») засперечався Комашка з компанією, доводячи, що він колись, у юні роки, грав по весіллях на бубні.
- Не вірите? - скипів Стратіон. - Зараз переконаєтесь!
І тут же подався до оркестрантів, аби вони дали йому можливість довести своє музикальне обдарування. Та, як на гріх, музиканти вперлись і не дозволили Комашці продемонструвати свій хист.
Такої зневаги Стратіон не зміг стерпіти і з люті так вгилив ногою у бубон, що черевик заліз всередину ударного інструмента. Разом із бубном музиканти потягли Комашку через увесь зал до адміністратора. Викликали міліцію, і цей інцидент «влетів» Стратіонові в добрячу копійку.
З того часу зачаїв він на той ресторан образу і чекав слушної нагоди, аби поквитатися. Тепер така нагода сама пливла йому до рук.
...Весільний банкет відбувся, де й було задумано. Молодят і гостей вітав бородатий метрдотель. Страви були вишукані, гості поводилися делікатно їли піднесено й серйозно, за винятком Стратіона Лукича. Той одразу накинувся на печінку та інші страви і вплітав за обидві щоки, аж йому жир стікав по підборіддю.
- Схаменися, чоловіче! - штурхнула його ліктем під бік дружина. - Вечір лише почався, а ти пакуєш, як з голодного краю вирвався.
- Вмій бути стриманою хоча б на людях, - буркнув Стратіон, давлячись смаженим коропом. А як проковтнув, злісно додав - Вечір короткий - у мене справ по горло! - Штрикнув виделкою заливного язика і, поки ніс до рота, встиг пояснити - Б'юсь об заклад, що ця публіка, - кивнув головою на офіціантів, - общипує весільного гостя, як гусака.
- Роби, як знаєш, - одвернулася дружина і почала вирішувати з сусідкою глобальну проблему - скільки може коштувати сукня нареченої?
Чоловік, котрий сидів поруч Комашки, трохи захмелів і став розповідати, як у нього якось злодій з автомобіля дзеркало поцупив
- У житті стільки горя не зазнав, як тоді, - закінчив він розповідь. Налив у чарки й запропонував випити.
Комашка спорожнив свою і підвівся з-за столу. В його голові вже визрів план дій - схопити оцих пройдисвітів на гарячому. Він навіть уявляв собі, як персонал ресторану на колінах вимолює у нього пощади.
- І ви в мене також затанцюєте, голубчики, - показав кулака музикантам.
План Комашки був простий як лиш подадуть другу страву...
Ніби на замовлення, офіціанти почали розносити відбивні. Та тільки-но впоралися з цим, як Комашка вибіг посеред залу і заляпав у долоні
- Хвилиночку уваги, товариші! Прохання до всіх - не їсти відбивних, поки я їх не перерахую. Отже, шановні гості, розсідайтеся по місцях! Наведемо порядок, тоді веселіться хоч до ранку!
У залі почулися обурені голоси. І враз сталося таке, на що Стратіон не розраховував, - до нього підлетів батько нареченої і показав жестом на двері
- Залишіть нас негайно!
Надворі Комашка люто подивився на освітлені вікна «Усмішки»
- Міщани нещасні! - погрозив кулаком, спересердя сплюнув та й пішов додому.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка