Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка7/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ВИГНАННЯ З РАЮ

Того ж таки дня чорти нелегально перекинули Стратіона Комашку через райську огорожу


- Ну, виродки, постривайте, доберуся до .вас! - погрозився той у бік пекла, прикриваючи лопухом свою наготу.
«Передусім треба знайти одяг, бо як ти в такому вигляді станеш перед праведниками? Донесуть Саваофові, той довго панькатися не стане», - міркував Стратіон, крадучись у глибину райського саду. Пробирався доти, поки не набрів на райський пункт прокату.
Там якраз провітрювали на шворках усяке райське майно, починаючи од мантій аж до пальмових гілок. Комашка озирнувся по боках і коли переконався, що він у повній безпеці, миттєвим порухом стяг комплект одежі праведника та зник у кущах.
Вдягнений у пурпурову мантію, з німбом навколо голови, преспокійно брів райським садом, одганяючись пальмовою гілкою од мух. На .одній з алей на лавочці під розлогою смоківницею кілька праведників знічев'я ляскалися в карти. Комашка підсів до них, розговорилися. Аж це один із праведників зашепотів
- Ховайте карти, райський садівник Саливон ще з якимись тузами йде!
Та було пізно - Саливон усе побачив.
- Замість молитов Всевишньому в карти граєте? _ спитав, правда, не вельми сердито. - А хоч умієте грати? - поцікавився.
- А чого ж, - відказав один з праведників, - дурне діло не хитре. Найкраще Іван грає, - показав на високого понурого праведника. - Той може з заплющеними очима сідати.
- Он як, - глянув на Івана заінтригований райський садівник. І до своїх товаришів - Спробуємо? - Тоді звернувся до Івана - То що, раб божий, зіграєш з нами?
- Чому б ні, - без особливого ентузіазму погодився Іван.
- На що гратимемо? - запитав Саливон, всідаючись на лавочку.
- Мені однаково, вибирайте самі, - лупнув спідлоба Іван.
- Хто програє - плазуватиме навколішки довкола он того дерева!
Саливону не везло приймав карту за картою, аж сопів. А через кілька хвилин Іванові очі блищали глузливим полиском
- То як, преподобний Саливоне, прогуляєтесь навколо дерева? Шкода, правда, вашої мантії, та що поробиш - гра є гра!
- Отямся, грішнику! - враз бабахнувся в ноги садівникові Комашка. - Ваша світлість, дозвольте, я за вас поповзаю - мені не страшно, я звик.
Довго того вечора продовжувалася гра. Так довго, що в Стратіона понапухали коліна. Зате наступного дня він отримав посаду двірника у райському саду. Мав тепер добрячі харчі, а найголовніше, змогу спостерігати за всіма, прислухатися до їхніх розмов. І карбувати на всяк випадок.
Записну книжечку з гріхами райських мешканців у саду під каменем ховав. Нині витяг, бо мав поповнити новою інформацією засік Марію Магдалину.
- І хто б міг подумати, що вона з чортякою колеса крутить? - тішився Комашка. З-за кущів він бачив, як вона чортяці підморгувала, а той мало її очима не поїдав та ратицями по арфі смалив, аж іскри зі струн сипалися.
Кілька років приглядався Комашка до раю, і на стіл Саваофа лягла чимала скарга-інформація «...Чим оці святі в раю тільки не займаються. Замість корисної праці нипають по райському саду з кутка в куток. Вони, бачите, стихійно на гуслях бренькають. І це замість того, щоб об'єднатися в гуртки художньої самодіяльності та виступати на рівні вимог сьогоднішнього дня! А райські дівиці з жиру бісяться то .з ангелами хихикають, то чортам через огорожу язики показують. Де ж наші моральні устої, господи?..»
- Знову Комашка тут? - потряс у повітрі кулаками Саваоф. - У пекло його, негідника!
- О ні! - насторожилися чорти. - Цей номер не пройде.
А тим часом Стратіона Комашку витурювали з раю. Тепер і рай, і пекло під посиленою охороною. Звідтіля вдень і вночі стежать, як Комашка блукає від однієї до другої брами. Залишився йому єдиний шлях - повернутися на землю. Подейкують, ніби веде з кимось переговори на високому рівні про придбання ангельських крил.
А що, як дістане по знайомству?
Земля у тривозі - робить усе від неї залежне, здоб зірвати цю операцію.

НАНАШКО

Про Василя Івановича Проця чував давненько, а от зустрітися з ним якось не випадало. Спасибі редакторові газети - допоміг


- їдьте, - каже, - то цікава людина, а в газеті місце знайдеться завжди.
Була середина липня - полуниці, полуниці... Кошики з полуницями і на вокзалах, і на автостанціях, і в поїздах, і в легкових, навіть в автобусі, куди я зайшов. Людей ще більше ледве-ледве заліз досередини.
Якась жінка не мала де поставити кошика з полуницями, та й мені на голову
- То що вам - полиця? - несміливо огризнувся я.
- Дивись на нього, - жінка ще дужче притисла вантажем мою голову. - Йому, бач, кошик заважає!
Тим часом в автобусі почалися розмови про нинішнє покоління яке воно, мовляв, непокірне та неслухняне.
- Слухайте, - галасував мій сусід з сизим носом, - мені колись, бувало, кінь на ногу наступить, і то я терпів, аж поки старші не заберуть!
У цей час водій різко пригальмував.
- Не бачите, куди стаєте? - засичав сизий ніс на пасажира. - Геть-чисто чоботиськом ногу відтолочили!
- Як коня, - відказую йому, - терпіли, а тут рейвах зчинили із-за чобота.
Пасажири розреготалися
- Певно, то, вуйку, був не кінь, а кіт, - гигикнув хтось поруч.
- Такийсь мудрий, як у твого тата діти, - засопів сизий ніс і більше не обзивався до самої Коломиї.
А на автостанції в Коломиї вдарили троїсті музики. Певно, з весілля їхали.
- Ой Марічко, чічери, чічери, чічери!.. - виводить дзвінкий голос під скрипку та цимбали.
Та так крешуть, що ноги самі у танок рвуться. Легінь у крисані вибубнює на бубні і все дівчатам підморгує

А я собі заспіваю,


А я собі свисну,
Котра дівка дуже файна -
До грудей притисну!
Дівчата мов рожеві чічки-косиці.
Щасливі, веселі, молоді.

За кілька хвилин автобус виграє на струні дороги ідемо назустріч задумливим Карпатам. Хто їх побачить хоч раз - ніколи не забуде тих доріг, що, як писав поет, пахнуть смереками. А люди які! Що вже трудівники - робота в їхніх руках співає. А гумористи!


Пам'ятаю, одного разу в Косові на ринку вуйко огірки продає. До нього турист підходить
- Огірки продаєш, што лі? Глянув на нього вуйко та
- Є, - каже, - огірки, є і што лі... Оце-о, - бере в руку великий огірок, - огірком називається, а оце, - показує маленький, скоцюрблений, - што лі!
- Зупинка «Рак»! - першим виходить з кабіни шофер. - Колись татари, як захопили цей -край, спорудили на горбі монумент на честь перемоги.
«Тоді, як рак свисне!»- сказали люди і монумент знесли, а натомість зліпили рака.
Велетенський рак ніби сповзає з гори - в клешнях бочівку тримає, а звідтіля чиста, мов скло, вода фонтаном б'є.
«Пийте на здоров'ячко!»- лукаво підморгує чорними очицями рак.
П'ємо і в душі дякуємо добрим людям.
- Ну, то на коня! Попереду ще добрий шмат дороги, - каже шофер.
До автобуса заходить нова чорнобривка-пасажирка. На пам'ять чомусь одразу спадають слова «А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне...» Поглянула, ще й усміхнулася
- Біля вас місце вільне?
- Звичайно, прошу, - мало не втискаюся у стінку автобуса, бо сусід навпроти аж встав із сидіння.
- Далеко їдемо? - граю делікатного кавалера.
- До Криничок. А ви?
- Ти диви - і я туди ж.
- Коли не секрет, до кого? - світяться блакитні очі в молодиці.
Я топлюся в її очах.
- До Василя Івановича Проця. Чули про такого?
- На, маєш! - Глянула на мене здивовано. - Як то не знати таких людей. Та нанашка всі - від малого до великого - знають.
- Нанашко? Що то за нанашко?
- Бачу, ви не тутешній.
- Із Жмеринки. Чули про таке місто? Ні? О-о! Ви багато втратили.
- Тепер зрозуміло, - лукавлять небесні очі. - Нанашком у нас називають хрещеного батька.
- Виходить, Проць у селі всіх хрестив?
- Як вам сказати, - сміється молодиця. - Звичайно, ні. Тепер хрестин у нас немає, є зоряниці у Кімнаті щастя. А в слово «нанашко» люди вклали інакше поняття велику повагу і любов до людини, котра з молодих літ боролася зі злом. Чоловік усе життя для людей живе, високу ідею озорює. Зрозуміли?
Розмова сама перервалася. Кожний став думати про своє я, звичайно, про нанашка, бо моя супутниця відкрила мені очі на нього. Що ж до чорно-бривки-пасажирки, то її сині очі блукали десь за вікном автобуса, де, наче дівчата в танку, пропливали молоді смерічки. Вона теж про щось думала. Про що ж?
Враз одірвала погляд од вікна
- А ось і Кринички.
Автобус зупиняється біля великого будинку.
- Це наш Палац культури, - не без гордості повідомила молодиця. - На місці колишньої корчми побудований. - Підвелася, пустилася йти, та раптом зупинилась - Можу вас провести до нанашка - мені якраз по дорозі. Він он там живе, - показала рукою на кичеру.
- Високувато, - чухаю потилицю.
- От тобі й герой, - засміялася очима. - Цього разу вам повезло - нанашко в лісі з пасікою.
Веде мене вузькою вуличкою. А вуличка виходить у міжгір'я. Обори розкидані то тут, то там підходять аж до дороги, інші лізуть до сонця в гості. Небавом вуличка стає гірською стежиною, тобто плаєм, як тут кажуть. Ми піднімаємося усе вище. Від утоми піт очі заливає, серце калатає, ось-ось вирветься з грудей. Мені забиває дух, а супутниця хоч би що - йде, як олениця, ще й розпитує
- Ви, певно, з газети?
- Вгадали, - відповідаю.
- Щось ваш брат останнім часом зачастив до нанашка... Та не відставайте, - притишує ходу моя супутниця. - Наш нанашко - мов енциклопедія. Про нього таке розповідають, що лишень записуй... Якось, у давні часи, він пана з Коломиї віз. Тільки-но виїхав з міста, аж той перейшов йому дорогу і каже
«Гей, хлопе, до Косова повезеш?»
«Чому би й ні, - зупинив нанашко коней. - Сюди я за добрі гроші свиню на базар привіз. А такого пана, як ви, гріх було б не взяти. За два злотих - поїдемо».
«Згода! Лиш скоро їдь, бо мушу до вечора бути там!»
Певно, добре панка припекло, коли згодився фірою їхати. Отож, їдуть панок голову на груди звісив - хропе. Нанашко ж метикує, як би ошуканим не лишитися, бо панське слово гонору добре знає. І коли до Косова лишилося рукою подати, тихенько будить його.
«Вибачайте, ясний пане, просив би у вас плати, бо маю забігти по дорозі до свата - повернути йому борг, і, як на гріх, двох злотих бракує».
Панисько спочатку роззирнувся навкруги, а тоді як витріщить баньки
«Звар'ював хлоп! Такі гроші за проїзд до Львова не беруть! Ото маєш півзлота і дякуй богові за мою щедрість».
«Най буде по-вашому», - поштиво вклонився нанашко.
Дорога якраз повернула в ліс. Смеркалося, став накрапати дрібний дощик. Враз нанашко як за віжки сіпне, на коня вйокає та все назад оглядається.
«Що є, хлопе?»- зверхньо буркнув пан.
«Біда-а! Возки за нами женуться!»
Де й гонор дівся пропасниця зателіпала паном, очі витріщив, зубами цокотить.
«Їдь швидше!»- заверещав.
«Де ми годні цією шкапою од вовків утекти?»
«Робіть щось, газдо!»- белькоче пан і мало фірмана в руку не цілує.
«То хіба, пане, на он ту смереку лізьте, а я тим часом у село за підмогою скокну...»
Не встиг нанашко ще й коня розпрягти, як пузань із верхівки височенної смереки гукає
«А вони мене звідси не стягнуть?»
«Як сидітимете тихо - не зле вам буде!»
Скочив нанашко на коня, трохи від'їхав, завив по-вовчому й преспокійно подався у село до знайомого газди. Повечеряв, переночував у теплій хаті. Вранці приїжджає
«Як ночували, паночку?»- чемненько зняв капелюха.
«Він ще й сміє питати! - ледве сповзає донизу закоцюрблений пан. - Де ти, бидло, всю ніч швендяв?»
«Йой, ясний пане, - почав нанашко, - як мене вовки взяли поперед себе, мало не до Жаб'єго гнали! Якби люди не трапилися - не бачитися нам з вами...»
Так поплатився панок за свою скнарість та зверхність, - весело закінчила оповідь моя супутниця.
Ми вийшли на полонину. Внизу мов на долоні виднілося село, центр якого тулився до асфальтової траси. За ним величаво здіймалися у небесну височінь груні та кичери, зрідка порослі гірською сосною або жерепом, як називають її гуцули.
- Тепер наші дороги розходяться вам - туди, - показала жінка на схил чубатої гори, - мені - до-додому.
- А ви де живете?
- Під тією кичерою.
- Ніколи б не подумав, щоб так високо в горах такі чічки водилися.
- Карпати без чічок не були б Карпатами, - сяйнули бісиками її розумні очі. - То щасливо добратися до нанашка! - І пішла.
Я довго дивився їй услід. Вона обернулася, привітно помахала рукою і зникла в густій посадці молодих смерічок.
А сонце пильно стежило з небесної блакиті.
Стежка в'ється поміж невисокими горами, порослими молоденькими буками впереміж із берізками. Недалеко бринить потічок, біжить-наштрикається на каміння - поспішає до річки, бо дорога неблизька, а йому конче треба встигнути. Звертаю вбік, іду понад потічком. Виходжу на стежину, і вона мене виводить до покритої гонтою невеличкої будівлі, обнесеної живоплотом. За будинком сад, далі пасіка.
Лиш ступив на подвір'я, як із-за рогу хати загарчав псисько.
- Ану, марш! - почувся чийсь голос, і в дверях з'явився чоловік - широкоплечий, енергійний, з-під кошлатих сивих брів лагідні добрі очі випромінювали теплоту. Кругле обличчя підсвічувалось ледь вловимою усмішкою, що зачаїлася в розкішних вусах і тепер вагалася, чи показатись, чи зачекати.
Кудлатий пес підбіг аж до хвіртки, зміряв мене злим поглядом і знову загарчав.
- Кому сказав - марш! - замахнувся на нього господар.
Я дивився на чоловіка, і він мені чимось нагадував мого діда Івана, подоляка Як тепер бачу, лиш весняний вітерець осушить землю, як він уже порпається у саду.
Дід у сад, а наш сільський балагур, Саливон, котрий усю молодість, та й тепер не проти, як покличуть, пробухкав на бубні по весіллях, уже стоїть біля тину
«Воно тобі, Йване, треба? Думаєш, онуки на той світ фруктові посилки вишлють? Іди краще посидимо. Моя Фросина нині вареничків з сиром наварила». Для діда це спокуса велика - понад усе він любив вареники з сиром. Та тут і виду не подає.
«Хай не вишлють, а все ж колись спом'януть;- відказує на те. - Гірше тобі, Саливоне».
«То чого?»
«Згризуть миші бубна, вишпурять його на смітник - і по всій пам'яті».
«Так думаєш?»- набурмосився сусід.
«Знаю».
І обоє замислюються...
Тим часом господар прип'яв пса і дивиться на мене Я відрекомендовуюсь.
- Дуже приємно, - виповзає нарешті з-під його вусів причаєна усмішка. - Прошу, - жестом показує на лавку в саду, і ми сідаємо за невеличким столиком під крислатою яблунею. - То розказуйте, що там у нас в області нового, - набиває люльку Василь Іванович.
- Люди жнивувати збираються, очікують на гарну погоду, бо самі знаєте, як торік було.
- Воно й у цьому році на краще годі сподіватися, - хмуриться нанашко. - Де природа годна стільки витримати заводи курять, машини курять, хімія вгору йде. Ото й плаче природа.
- Де в чому ви маєте рацію, та машину возом не заміниш.
- А хто таке радить? Тут нічого не поробиш - вік такий. Але мусимо бути добрими господарями... То ви, кажете, кореспондент? - переводить він розмову на інше.
- Ви, певно, здогадуєтеся, чого я приїхав?
- Та скажете.
- А не буде і зі мною такого, як з отим кореспондентом, що недавно приїздив до вас?
- Уже встигли розтрубити? От люди! А що до того гостя, то він за кілька днів так мені приївся, як отой кум, що в кума тиждень гостював. Не чули?.. Е-е, то цікаво. Приїхав якось кум до кума в гостину. Сидить день, два, шість. На сьомий вийшов з хати, вмився біля криниці й гукає
«Куме-е!» «Що?»
«Дайте рушника!»
«Навіщо?»
«Най си лице втру».
«А хіба ви, куме, ще лице маєте?»- дивується газда.
- Отак і той кореспондент я на пасіку, він за мною, я з пасіки - і він тут. Бачу, щось воно не те, але мовчу, бо що скажеш, як йому голова колгоспу дозволив. Ходив слідом, випитував, аж це
«Щось би вам сказав, Василю Івановичу...»
«Кажіть».
«Воно й незручно якось, та все ж просив би вас продати мені з бідончик гірського меду».
«Ого, так багато? Навіщо вам стільки?»
«Маю таку потребу».
«Чи я знаю, що з вами робити? Хіба приїдьте в перших числах червня і магнітофон прихопіть».
«Магнітофон? Для чого?»
«Тут, бачте, така оказія, що в ці дні з потічка опівночі виповзають на берег раки - беруть клешні в зуби і свищуть».
«Таке скажете!»
«Хіба ви цього не знали?»
«Гм, а навіщо вам отой свист?»
«То мій родак із Владивостока просить таку плівку вислати».
Як я те сказав, горе-журналіст од радості аж підскочив
«Можете бути певні, в мого товариша такий японський магнітофон, що не тільки раків - комариний писк запише!»
З тим і поїхав. Я думав, що чоловік допетрав, що з нього кожухи шиють. Де там якось прителіпується ще з одним таким, як сам
«Оце, Василю Івановичу, той чоловік з магнітофоном, про якого я вам казав А бідончик, - зашепотів, - ми он у тих кущах лишили. Поки запишемо, ви постарайтеся. Гроші даємо одразу...»
Вони пішли - я людям у село переказав. Коли мала бути північ, кортить, знаєте, самому подивитись, як вони раків «писатимуть»... Місяць світить - я за кущ заховався. Бачу, сидять оба, як бузьки, оддалік, то на годинники, то на берег поглядають.
«Щось не видно тих раків», - сопе той, що з магнітофоном.
«Зачекай, іще рано».
«А що, як нас старий шкарбун надув?»
«Нічого страшного, не буде раків, самі посвищемо й запишемо. Ото стара печериця за голову візьметься, як доведеться медком платити!»- хихикають обидва.
У цей час з вільшини почувся свист.
«Включай магнітофон!»- зашепотів журналіст.
Тим часом свист посилився, за ним почувся тріск, і з кущів виповзла зодягнена в кожух навиворіт одна фігура, за нею друга, третя, четверта... Свищуть і повзуть. Мої герої напочатку скам'яніли, тоді як рвонуть. А тікати, крім як через потічок, нікуди. Бовть у воду один, за ним другий, а «раки» за ними навздогін... Гнали мало не до села, потім повернулися.
«Ну, - кажуть, - нанашку, посвистали ми їм - десятому заповідатимуть!»
- Більше той кореспондент не приходив? - сміюся і я.
- Де там, донині бідон у мене... Даруйте, але щось там біля вулика негаразд. Посидьте, я зараз.
Та нанашкова розповідь навіяла мені минуле. Я тоді вчився у школі. Ціле літо з глухонімим Григорієм пасли корів, рибалили, ходили по гриби. Раз увечері приходить він до мене.
- Давай підемо до Макара в огірки, - показує мені на мигах.
- Як же ж ти той огірок в темряві намацаєш? - відказую йому також на мигах.
- Будемо качатися по рядках, щось тверде намацаємо - як не грудка, то обов'язково огірок.
Пішли.
- Ти, - показую Григорію, - лягай на рядок і катай під гору, я ж- з гори до левади.
Успіх нам був забезпечений - у моїй кишені вже було три огірки. Та все зіпсував Григорій кожний знайдений огірок він супроводжував вибухом радості.
Коли це чую картоплинням чап-чалап! Чап-ча-лап!
Ну як ти Григорію про це повідомиш, як він і досі галасує.
Прискорив я «оберти» - і в лози.
- То це ти по огірках качаєшся?!
Промчався повз мене Гриша, сопучи, мов паровоз. Макар - за ним... Коли це чую, мій товариш бовть у воду...
Сиджу в кущах, а комашки в усі місця печуть. Та де дінешся, як Макар поруч з буком стоїть. Терплю!
Наступного дня, хоч і опух від отих комашок, усе ж ходив гордим - перехитрив-таки дядька Макара.
Тепер Макар, як і нанашко, пасічникує у нашому селі. Як зустрінемось і згадаємо про той випадок, він сміється
- Думаєш, я не знав, що ти в лозах сидиш? Знав так, як і те, що там комашки замість мене тобі насолять, щоб пам'ятав довго...
Тим часом Василь Іванович уже повернувся і тепер розповідає, що сильніший рій бджіл напав на слабший.
На столик сідає бджола, тре огрубілими од пилку жовтими ніжками по черевцю та все силкується злетіти.
- Забагато, неборако, вгрузила, - підставляє нанашко руку і, коли та виповзає на верхівку пальця, підкидає бджолу догори - Що вже за працелюбна комаха, - супроводить бджолиний політ лагідним поглядом добрих очей. - Від світання до смеркання трудиться, і то не для себе, для всіх дбає. Це б декому із людей не зашкодило б такому повчитися, бо розвелися тепер і такі, що їм усе на світі байдуже, аби лишень щось собі загребти. Розповідав якось нам один чоловік, що в одному місті чи то хтось там не догледів, чи як уже там було, але зруйнували під забудову старовинні каземати, де колись опришки сиділи. «Ну і що? Хіба мені від того хліба з салом поменшає?»- відказав на те один чоловік, з нашого ж таки села...
Або візміть Юрка Квасолю. Він у нас всякі фиглі-миглі з дерева різьбить і з бесагами вештається по курортах. Серед відпочиваючих різні трапляються, побачать таку цяцьку «Ох! Ах! Яке чудо мистецтва!»- і хапають сувеніри на згадку про Карпати. А їм, отим «сувенірам», до справжнього мистецтва, як землі до неба. Ну, та Квасолі того й треба. Як кажуть «Не зівай, Хомо, на те й ярмарок». Тут-то він перший. А торік, як нову школу побудували «Йди, - кажу, - Юричку, поможемо паркан зробити, щось вирізьбиш дітям на згадку». Де там, витріщив сліпаки
«Як тобі треба - йди! Мені це ні до чого, мої діти вже давно в інститутах!»
«Скажи, Юричку, що ти після себе людям лишиш? Оці цапки з орлами чи отой свій «барліг», двометровим парканом обгороджений?»
«Тобі то що? - нахмурився. - Не ти мені дав, не тобі й про це питати. Радянська влада он мовчить, а ти розходився!»
Що ти їм скажеш. Обгородилися такі Юрички правами, а на те місце, де мала би бути совість, і глянути не хочуть. Та й, по правді сказати, таким людям і в минуле ліньки глянути. А воно, наше минуле, бодай би його і не згадувати... Бачите колгоспні кошари? Так ото навкруги всі найкращі грунти мав під собою пан Яблонський. Наші пісні толічки - по верхах. Там, де тепер молодий ліс. Посієш, бувало, жито, приходять жнива, збереш на три рази хліба спекти і- зуби на полицю. Пан Яблонський їде було біля наших моргів, зупиниться, ще й кепкує «Ото газди, в житі й кіт не заховається!»
Дєдьо впросили вчителя, і той узяв мене до школи за сторожа. Десь всередині зими, пам'ятаю, така худерлиця знялася - білого світу не видно. Каже мені вчитель
«Підемо, Василю, провідаємо Данила Куріпку, щось його діти до школи не ходять». Я часто, знаєте, супроводжував учителя, бо він у нас був новенький і не знав, де хто живе. Приходимо до Куріпки, лишень двері відчинили, як на нас вдарило спертим повітрям, перемішаним з їдким димом... Вірите, аж у голові замакітрилося. Протираю очі. Господи! На печі на мішку лежить спухла, як колода, стара баба. Очі зажмурені. Лежить і стогне. Під постіллю кувікає брудне, сухе, як хорт, порося. Біля печі стоїть жінка, пробує розпалити вогонь, а трохи далі, в запічку, світять голодними оченятами п'ятеро обідраних дітей.
Учитель привітався, молода жінка глянула на нього так, що той опустив очі.
«Я ваш учитель, - сказав, - по перепису маєте двоє дітей і мусите їх пускати до школи».
«Йой, пане, що ви таке кажете, - мовила жінка. - Бачите, яка зима люта. Не те що до школи, надвір не маю їх у чому пустити. Мені голова сохне, звідки постаратися дощок нені на домовину, а вам, пане, школи забаглося!»- дорікнула й заплакала.
«Жіночко, я вам не ворог, але не робіть дітям кривди, бо лишаться неписьменними і колись будуть на вас нарікати».
«Йой, учителю, я би небо прихилила їм, - полагіднішали її очі. - Та бог свідок, не маю звідки. -
Поспіхом утерла сльози й кивнула на дітей - О, вже полуднє, а вони ще й дрібку в роті не мали - два рази на день їмо, бо лишилася чвертка міха борошна і корець бульби. Тим мусимо дотягнути до нового хліба. Йой, пане, - розридалася, - десь людям смерть дітей забирає, а тут і не загляне...»
Учитель ледь стримувався од сліз і, аби якось перевести розмову, запитав
«Де ж ваш чоловік?»
«У пана Яблонського на стайнях».
«То щось заробить», - намагався розрадити її.
На те молодиця махнула рукою
«Думаєте, ця нужда нами зароблена? Колись Данило працював у лісі. Мали ми там хатину, грунтець пан виділив, та й сяк-так з лихом боролися... Чотири роки тому панський гайдук упіймав у лісі Марунякового хлопчину, як той дерево рубав. Хтів хлопця побити, та мій вступився. Гайдук поскаржився панові, а в того суд короткий «Забирайся з лісу. Хату свою можеш перенести куди хочеш, бо на цьому місці я собі вілію будуватиму...» Як ту хату перенесеш - за безцінь продали панові. Яблонський, бодай до ранку не діждав, втуманив нас- продав нам три морги, де ми тепер, на виплату. Домовилися за ціну, а як довелося платити, нам кажуть зовсім іншу ціну, вдвоє більшу. Ми до Яблонського.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка