Лукаві замашки Павло Добрянський точка опори



Сторінка8/8
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.19 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
«Що, - каже, - в контракті написано, те й будете платити. Тепер уже й процент виріс...» Усе, що Данило заробить, навіть додому не несе - платить Яблонському процент. А ми як пухли, так і пухнемо з голоду... Ет, - всміхнулася крізь сльози, - хіба лише ми, всі отак біду пхають наперед».
Пригадую минулорічну зустріч з Марком Даниловичем, комбайнером з цього села, що й нанашко.
Він тільки-но повернувся з обласної наради передовиків виробництва. Йдемо на польовий стан механізаторів. Дорога в'ється під гору. Мріють окутані сяйвом гори. Внизу легенький вітерець ніжно гладить сіруваті коси достигаючих хлібів. Вдалині дрімає ліс.
- Ото наше газдівство, - показує рукою під ліс, де видніється польовий стан. - Готуємо техніку - скоро жнива.
- Марку Даниловичу, ви б розповіли щось із свого життя.
- Яке там життя було, - спохмурнів комбайнер. - Колись біографія селянської дитини, як правило, зачиналася з газдівських телят. Мусили працювати на багатіїв... Пам'ятаю, мав я тоді десять років. Приженеш, бувало, телята з поля, господар заставляє ще рубати дрова, носити воду, чистити стайню - праця до пізньої ночі. А перед світанком будять тебе
«Ти диви, розлігся, як пан! Вставай!»
Зірвешся спросоння, вмиєшся і підчікуєш.
«Ти чого це стовбичиш?»
«Просив-бим снідання».
«Люди-и! - заломлює руки газдиня. - Та в цього драба бога в серці немає - худібка голодна реве, а йому аби свої тельбухи набити!»
Трохи підростав - від телят ішов на косовицю, молотив чужий хліб. Як тепер, пригадую отой вересневий ранок тридцять дев'ятого. Сидів я он під тим горбом. Телята розбрелися по царині, внизу потічок шелестить по камінню співанку, сюрчать польові коники. «Якби мені ще до кінця року домучитися тут, - думаю, - може, якихось ліпших газ-дів на другий рік знайду». Отак замріявся, аж це
«Хлопче, як ваше село називається?»
Підводжу голову. Ні, не сон - переді мною вершник, високий, засмаглий, з зірочкою на кашкеті. Зірвався я з місця.
«Наше село Кринички», - відказую.
Він спішився, іде до мене. Тоді сів поруч і питає
«Ти чиї телята пасеш?»
«Микити Бовкуна...»
«Жени їх, хлопче, в село, нехай він тепер сам їх пасе, а тобі вчитися треба».
В обід у селі з'явилася кінна частина Червоної Армії. Зустрінути їх вийшли всі від малого до великого. Того ж таки року я пішов до школи. А в селі ділили землю пана Яблонського.
Та недовгим було наше щастя - по землі чорною гадюкою поповзла війна. Підняли голови принишклі було багатії, стрічали завойовників хлібом-сіллю, а наступного дня повісили на майдані трьох активістів села.
«Так буде з кожним, хто підніме руку на наше добро!»- ходили по селі вовками.
Як прийшли наші, мій батько першим подав заяву до колгоспу, мене послали вчитися в школу механізації. Через рік батько загинув від бандитських рук. Я ж повернувся до села спочатку на тракторі працював, потім пересів на комбайн. Ото й вам уся біографія...
- А діти?
- Діти, як у всіх донька медичний інститут закінчила, син в авіаційному училищі.
Ось вам і життя хіба думала тоді в холодній, закуреній хаті дружина Данила Куріпки, що її внук полетить до Сонця!
Десь далеко в горах загуркотіло, із-за вершин ліниво виповзла темно-синя хмара і зачепилася за верхівки смерек. Почала битися розчепіреними крилами - хотіла вирватися на простір, та, видно, не мала сили.
- Оце, абисьте знали, - підводиться Василь Іванович, - уже як вуйко ведмідь люльку закурив, без дощу не обійтися.
Підводжуся й собі, починаю збиратися.
- Куди ви? - дивується господар.
- У село, поки погода. Там уже собі раду дам.
- Отямтеся, чоловіче не вспієте й до того дерева добігти, як піде дощ.
І справді, не встигли ми дійти до хатини - небо враз заволокло хмарами і пішов рясний дощ.
Кімната чепурненько прибрана, біля вікна примостився невеличкий столик, під стіною ліжко, в куті снопики висушеного зілля.
- Щось таке, ні обід, ні вечеря, але перекусити треба, - каже господар і ставить на стіл наїдки.
Не голіруч приїхав і я, додаю і свої пожитки.
- Як ви, Василю Івановичу, подивитеся на оцю штуку? - показую невеличку пляшечку віскі.
- Чи я знаю, - розводить той руками, - як лишимо її так, як є, - ніхто не повірить, аби й присягалися. То вже най діє воля божа.
Випили.
- Купували в Івано-Франківську?
- Ні, зі Львова привіз.
- Давненько я там не бував... Перший раз був ще тоді, як настали такі дні, що посполите панство сказилося тиснуло на хлопа що було сили. Мали ми громадський ліс, свою толоку. І раптом пан Яб-лонський десь вишкрябав в архівах, що тим усім колись володів його батько. У воєводстві його підтримали, і ми лишилися без нічого. Тишком-нишком люди порадилися між собою, написали папір
до львівських «Вікон», та поштою боялися відіслати, аби хтось не перехопив. Прийшли до мене і просять
«Не раз ти, нанашку, прислужився громаді, не відмов і тепер - їдь до Львова, одвези цей папір...» Їхати то їхати. Наладував я харчів у торбу і гайда до Коломиї. Приплівся, шляк би тя впік, - з-під самісінького носа потяг мені фуркнув. Наступного треба чекати до ранку. Де тут себе притулити? Аж це назустріч Клим Граб з сусіднього села.
«Добридень, а ти що тут, куме, робиш?»- радію зустрічі.
«Ади, втратив потяг», - відповідає.
«Виходить, зійшовся Яким з таким у мене те саме».
«І що його тепер робити?»
«Ей, щось придумаємо, - кажу йому. - А поки що йдімо до залу та й популуднуємо, бо в мене кишки марш грають».
Заходимо й, оскільки якраз вільної лави не було, всілися з ним у кутку, розв'язали торби. Та лише встигли кусник до рота донести, аж це чуємо, якийсь панок у залізничній формі ходить по залу і в руру волає
«Увага, панове, увага! Звільніть залу для прибирання!»
«Мой, Василю, - шепче мені Граб, - щось там кажуть».
«Сиди, Климе, то не до нас бо де ти чув, аби колись мужика та паном величали!»
Ми собі їмо, а той усе пащекує. Коли це, бачимо, йде до нас «Вам позакладало? Марш, бидло, із зали!»
«О-о! Це вже до нас!»- Ми за свої пожитки та з залу.
Сяк-так з кумом до ранку на вокзалі перекрутилися. Треба снідати. Тут Клим і каже
«Знаю у місті одну кав'ярню, мо, підемо?» Заходимо. Аж це підлітає кельнер - захмурений та недобрий.
«Сідайте он туди!»- показав на куток під грубою.
Чекаємо, по залу роззираємося. Недалечко від нас три пани за столиком.
«Отой банькатий, з перекривленим писком, то суддя Чаплинський, - пояснює мені кум. - Торік приїжджав до нас агітувати, аби за нього голосували. Золоті гори обіцяв «І земельку без викупу будете мати, і школу з лікарнею вибудуємо...» Хлопи вуха розпустили - проголосували. А він як поїхав - то оце тепер лишень його бачу».
«А той другий, по праву руку?»
«О-о, то делікатний пан уже коли хлопа б'є, то не інакше, як у рукавичках. Минулого року «хрестив» мене тут на базарі за те, що я зв'язаного когута продавав. «Забув, - каже, - що згідно нашої конституції такого робити не вільно?» Тим часом поліцай шнурка розрізав когут пурхнув поміж люди - і тільки його бачили...»
Панів, певно, наша розмова зацікавила, бо спочатку слухали, а відтак покликали кельнера. Довго один з них щось тому на вухо шептав. Кельнер вигнувся у каблук, а на вустах у нього посміх масний. Від них уже повернувся гоноровий.
«Найдіть собі, - каже, - деінде кав'ярню, бо пани мають свою балачку і не хочуть, аби їх чули». «Таке-то, Климе, - відказую, - як бідному женитися, то й ніч замала. Нічого, колись і ми не схочемо, щоб пани з нами сиділи!»
По тому скоро нашій скарзі у Львові дали хід, і заварилася така каша, що пан Яблонський змушений був од свого відступитися. Та й до людей трохи полагіднішав. Він мене й самого, знаєте, збив якось з пантелику. Про те, що я до Львова їздив, таки довідався, та не подавав виду. Навпаки, при зустрічах вітався, розпитував про життя. Та не дурний вигадав, що пан добрий, як печений. Вкусив мене, добродію, там, де я і не сподівався. За Польщі на тютюн монополія була. Не дай боже, аби десь там хтось одне стебельце мав. Знайдуть - такий штраф накладуть, що хоч на ярмарок коня веди.
Це, знаєте, діялося перед жнивами, у середу. Було якесь церковне свято, бо в поле, пам'ятаю, ніїсто не пішов. Устав я трохи пізніше, вийшов на подвір'я - аж це, бачу, панський економ з постерунковим їдуть.
«Куди так зрання нечистий цих упирів несе?»- думаю собі.
Аж вони повертають до мене.
«Прийшли до вас, нанашку, подивитися, чи вже ваш тютюнець підріс», - каже економ.
«Який там тютюнець?»- перепитую, його преспокійно, бо, як то кажуть, не їв хлоп часнику, то й душа його не буде смердіти.
Бачу, економ постерунковому багатозначно підморгнув та із стежки повертає попід кукурудзу.
«А це що?»
Бий тебе нечиста сило - тримає у руках кілька вирваних кущиків тютюну.
«Най мені економ покаже ті ямки, звідки тютюн вирвав!»- наполягаю я.
«Ходімо складемо протоколе!»- наказує поліцай.
Десь за тиждень по цій оказії кличуть мене на постерунок. Тільки-но зайшов до кабінету, як з-за столу підвівся добродушний пан в окулярах і пішов мені назустріч
«О-о, пан Проць! Дуже радий вас бачити. Прошу сідати! Що ж це ви державній монополії впоперек дороги стаєте? Ніколи б не подумав, що такий поважний газда здатний на такі речі».
«Але ж, пане, - боронився я, - то неправда».
Переповідаю йому все по порядку, та, по всьому видко, він того і не слухав.
Нараз спинився навпроти мене
«Знаєте, пане Проць, я зможу зарадити вашій біді. Лишень послуга за послугу. Чи відоме вам прізвище Сосновий на ймення Петро?»
«То наш колишній учитель».
«Певно, відомо й те, що нині він мешкає у Львові і дуже прихильно ставиться до пана. Отже, просив би поїхати до Львова принаймні на тиждень...»
«Але ж...»
«Ви про гроші? - не дав мені докінчити пан. - Можете не хвилюватися - їх вам дадуть. За цей час будете зустрічатися з Сосновим, розізнаєте, де він із своїми колегами зустрічається, про що вони говорять, і розкажете все це мені. Зробите так, то не тільки кари за тютюн не матимете, а й винагороду отримаєте...»
«Най пан собі затямить, - відповідаю твердо, - ліпше з торбою у світ піду, ніж своє добре ім'я зганьблю!»
«Марш звідси, бидло!»- несамовито закричав панок біліючи.
- Гарно ж тоді пани забавлялися, - перегодом кажу я.
- А ви гадаєте, - запалює люльку Василь Іванович. - Тепер настільки люди до добра звикли,
що й нікому в гадку не прийде, яка то злидота на цих землях товклася. Чого далеко ходити - в нашому селі що ми колись мали? Церкву, де піп втовкмачував у в хлопські голови, що все від бога і, мовляв, зло на грішній землі окупиться раєм на небі. Була й корчма! Там ти вже міг своє горе втопити в чарці, а решта - на те ти й хлоп, аби по-чорно-му робив і не мав з того ніякого зиску. Тепер, ви самі бачили, нова школа, Будинок культури, сільмаг. А лікарня? Чоловіче, такої лікарні, як тепер у нас, у самому Станіславові не було!..
Дощ ущух. Вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Нанашко засвітив лампу, потім ліхтарика й пішов оглядати своє газдівство.
- А ви стеліться на розкладайці, - обернувся до мене на порозі.
- Ще рано, піду подивитися на вечірні гори.
- Як собі гадаєте, - відповів на те й причинив за собою двері.
Вранці я прощався з господарем.
- Приїжджайте ще, - казав він мені.
- Обов'язково, Василю Івановичу. Лишайтеся дужим і здоровим!..
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка