Любко Дереш Культ



Сторінка11/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.55 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17

— Як ви знаєте? І взагалі, якого біса... то всьо... та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? — нарешті наважився спитати Юрко.

Корій лише знову розреготався.

— Не суттєво. В моєму теперішньому становищі з н а т и — це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку — де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько но ногами зафуркав до свого Львова. Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають. Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти нежданно негадано показав таке, — Корій у награному здивуванні повів головою:

— ...шо я аж не сподівався. І подумав: "Най си малий поганяє зі мною перед смертю". Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть... вони як шлюхи, це точно. Тільки скажу тобі таке — для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.

Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився. Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.

— Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив...

— Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді — купка склеротичних престарілих маразматиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше — гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти.

І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда — це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят процентів. А мій пан і Майстер Леонард — це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, м і й пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом... І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся — захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, — раптом аґресивно сказав Корій. — Хочеш такого?

— Нє а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос...



Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:

— Бож же, Боже... яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав?



І раптом промовив голосом пана Андрія:

— Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка...



Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути питань, всьо о'кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння...

— Ну у у, Банзаю, ну ти і слабак... а ше так вимахувався: "Мої сновидіння. Рефлєксії"... — саркастично кинув Корій. — Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, о р д и н а р н і й ІМІТАЦІЇ. Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо о о о!!!



Нараз Корій підійшов впритул до Банзая — той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося. Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його злегка підкинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.

Корій взяв його під руки,

(хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю)

підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.

— Ну й насміши и ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені пободаєшся як мужчина.



Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічому. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.

— Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати. Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, — з фальшивою патетикою завів старий. — Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі! Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реагуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реагуй! Захоплюйся, баран тупий, ти ж такого не можеш? Ніхто такого не може! Не чую виску захоплення! Не бачу букетів із трояндами! Де вони, Банзаю? Де оркестр, що грає туш і вальс "Бузок"? Де, я питаю?



Банзай промурмотів щось вельми невиразне.

— Я побудував у своєму сні копію цілих Мідних Бук, хіба ше хтось таке вміє? Я тут пан над панами, я можу тепер створити сотні копій цього світу розмірами в одне єдине місто. Я вийшов за межі реальності! А захочу — і сплавлю їх в одне ціле. Шо, не віриш?



Банзай замахав головою і випростався у кріслі.

— Не віриш? Ну й спи собі! — і з тими словами Корій знову доторкнувся до Банзаєвих скронь,



6.

від чого Юрко миттєво прокинувся. Він кричав, не перестаючи, приблизно сім секунд, що у коледжі вважається за прохідний мінімум до кабінету психолога. Але оскільки психо холог наразі сам потребував допомоги, то Юркові ніхто нічим зарадити не міг. Кєша задер голову подивитися, що такого з тим вар'ятом. Голови учнів соняшниками повернулися на крик. Пройшло півгодини уроку, першого з двох уроків біології перед нарадою в кабінеті пана Андрія. Наради ще так і не було.

— Перепрошую, дуже перепрошую. Палець... я його це саме... ну...



Кєша критично поглянув на Банзая і скрушно захитав головою.

— Перепив учора, чи як?



Банзай активно замахав головою. По класу покотилися смішки.

— Нє нє, ви шо, палець... об парту. Це саме... притис.



Учні мовчки спостерігали, як Юрко вкривається холодним потом. Зрозумівши, що на цьому комедія закінчується, повернулися знову обличчями до дошки.

Банзай тяжко віддихувався від кошмару. Це таки був сон, проте який!

Семпльований з фіолетовою мілієровкою на голові розвернувся до нього, передаючи записочку.

— Тримай. То від Дарці, — і підморгнув, клятий.



Банзай злегка скривився і взяв клапоть паперу. Розгорнув і прочитав:

Привіт, Банзайчик!

Ну як тобі сновидіннячко? Тепер ти віриш, що то був СОН? Якщо ні, то зайди до мене на перерві. Я на дежурі, як завжди.

Цьомаю зі слиною,

Твій Ромчик Корій.

P.S. До речі, як ти думаєш — СОН це все зараз, чи НІ? Даю три спроби.

Р.К.

P.S.S. І ще одне. Подивись но, хто там, такий маленький, сірий і пухнастий, сидить у шафі.

Р.

Провівши рукою по волоссю, Банзай переконався, що голову наразі не відірвало. Чому ж навколо така мана? (А може, ти хворий, Банзаю, може, у тебе гашишний делірій або онейроїдна шизофренія, або гострий невербальний галюциноз, або все на купу, га?)

Він нахилився вбік і відщіпнув у дверцятах шафи зафарбований білою емаллю замочок. Відчинив їх. У глибинах труни на одяг, поміж курток, шуб та плащів сидів Корій, підтягнувши до підборіддя свої коліна. Він німо реготав, надриваючи пуп зі сміху. По щетинистих щоках бігли сльози, а Корій все веселився.

Юрко зірвався з місця, перекинувши стілець, і відскочив від шафи. Корій уже реготав не про себе, а вголос, не криючись.

"Ну все. Прощай, злий світе, я здурів".

На нього зараз, вочевидь, дивляться здивовані учні, а Дарця ховає лице у долонях, щоб не бачити такого сорому. Він обвів поглядом

7.

порожній кабінет директора. А точніше, білу євроремонтовану стелю і божевільне лице Корія, поросле триденною сивою щетиною, немовби вересом. Воно було мокре від сліз, викликаних реготом. Банзай зазирнув у ці позірно веселі очі й жахнувся. Наче два тунелі на темну сторону місяця. В тих тунелях живуть привиди, що збожеволіли від болю.

— Ну шо, сподобалося? — поцікавився Корій.



У Банзая не було ні найменшого бажання рухатися. Лише лежати і тупо дивитися у стелю. Натомість він сказав:

— Досить непогано. Але шо з того? Ну, налякав ти мене, а далі?



Корій знову порснув радісним смішком:

— А далі? Далі буде ще краще! Тільки що ти побував у сні, який я бачив у сні. РОЗУМІЄШ?!! Ти повинен захоплюватись моєю рідкісною, нечуваною майстерністю. Хо хо! Далі буде таке, шо ти млітимеш від жаху. Я так сплутаю всі карти, що ти будеш сумніватися, чи існує хоч би щось справжнє. Або нє — я візьму і в деяких частинах нашого міста повклеюю свої сновидіння. На замовлення. У реальність, уявляєш собі таке? Прокинувся зранку, пішов у коледж, аж тут розумієш, що всьо навколо — знову сон. А захочу, зроблю так, що ти зустрінешся зі своїм доппельґанґером. Взагалі будеш кип'ятком сцяти. Га, як тобі такий поворот подій?

— Ну то зроби тоді так. Я ж тепер у твому сні. Шо, слабо?

— Не пащекуй до старших! Я тебе можу й не випустити звідси. Будеш бродити зі сну в сон до скону віків. Точніше, до часу "Ч". Тобто зовсім небагато.

— Який такий час "Ч"? — поцікавився байдуже Юрко.

— Прихід мого пана. От назбираю ше трошки сили — і гаплик. І ТИ, як би не старався, НІЧИМ не зарадиш. Ті всі історійки, — Корій вклав у ці слова всю свою жовч, — ті всі історійки про Закриваючих і Відкриваючих — повний б р є д. БРЄД СИВОЇ КОБИЛИ. Шоб не розстроювати таких наївняків, як ти. Віриш?



Банзай заперечливо захитав головою... спочатку активно, а потім слабше. А потім сів і задумався.

Корій став рачки, підповз до нього, щоб зазирнути у лице.

Банзай тер скроні. Чи вірив він цьому безумцю? До біса, тепер він вірив усьому.

— Я бачу, ти сумніваєшся... А даремно. Коли прийде мій пан, він вагань не простить... Гаразд, ти собі подумай, кому вірити, а наразі іди гуляй. Замахав мене.



І Банзай відкрив очі,

8.

вперши погляд у балки стелі своєї кімнаті. Голову, наче шпицею, пронизував нестримний біль.

Була за квадранс сьома. Він пішов на кухню, випив кави з анальґіном і відчув, що прихопив якогось віруса. Але треба йти у коледж. Було більш ніж очевидно, що це — кінець. Старий бідака зовсім поїхав глуздом, а богів, що допоможуть йому, немає.

Це кінець?

9.

Банзай

[я хочу смерті я хочу вмирати у полі відкритому полі відкритому для вітрів смерчів гроз і снігопадів я хочу щоб у моєму черепі гніздилася ґюрза я хочу мати приятелів поміж коників стрибунців хробаків та ящірок особливо серед ящірок я хочу щоб із моєї очниці виросла сон трава а поміж ребер проросла конопля я хочу щоб мої очі виїли птахи що є смачнішого за очі поїджені міопією? не беручи до уваги очей немовлят? я хочу бути невиразним предметом який важко роздивитись туманним сірим нічим що не має визначених меж хочу бути шматком реальності але найбільше я хочу польової тиші хочу злизувати із прогнилих губ вранішню росу та перші сніжинки я хочу смерті]

1.

Картини міста (початок)

Банзай ішов вулицями і не впізнавав їх. У тому, що все навколо — не сон, він майже не сумнівався. О ні, все набагато складніше й глобальніше: почалася деструкція реальності. На проспекті Паші Ангеліної маршували браві бригади яихось голених під нульку козлів, що люто ревіли: "Gdzie s№ szatani? Hej kurva, gdzie s№ szatani?"

Окрім навіжених банд польських скінгедів, на вулиці з'явилося кілька не по тутешньому вбраних панночок, що ховали від снігу аристократичні носики у хутряні кашне. Панночки миролюбиво спацерували, не звертаючи уваги на сумнівної чести молодиків.

А на розі вулиць Лисенка і Фрунзе сидів дуже цікавий старший пан: у руках він тримав дванадцятиструнну гітару, при роті була складна конструкція, що поєднувала губну гармошку, флояру та сопілку великого бога Пана — сирингу. До ніг людини оркестру кріпилися спеціальні лапки з дзвіночками. Старий сидів на розкладному кріселку, позаду нього, притулившись до стіни, стояв затертий наплечник, якому, мабуть, довелося трохи побачити світу. З його розв'язаного горла стирчав ріжок великої червоної волинки. Чоловік вигравав такі дивні мелодії, що Банзай мимоволі зупинився послухати.

Старий перестав грати, відклав гітару, зняв із шиї музичний реманент і змів із сивого волосся налиплий сніг.

— Котра година, не знаєш, бува?



Банзай глянув на годинник.

— П'ять по восьмій.



Старий кивнув головою, водоночас припалюючи цигарку. Втягнув дим (кінчик дешевого курива зажарів), махнув рукою, гасячи полум'я сірника, викинув його геть, випустив до неба дим і випростав спину.

— Спішишся кудись? — безпосередньо поцікавився старий. Юрко заперечливо похитав головою, уважно розглядаючи одяг музики. Дуже, дуже стара одіж, не одну сотню разів прана й сушена на сонці, від чого стала безколірною і безформною. У старого були довжелезні сиві патли й густа сива борода. Цигарка лише натякала, де може бути рот. Він пробував розгледіти очі старого, проте заважало волосся. Та й лице було немолодим, і складочки обвислої шкіри надійно їх приховували. Старий позирав десь у далечінь, у снігову завісу.



Юрко простежив той погляд: на протилежному боці проспекту прогулювався якийсь божевільний. Він розмахував руками, викрикував цитати зі Святого Письма і власних поезій і намагався розповісти всім про Навіґаторів — таємничих істот, які нібито керують нами.

— Відверто кажучи, слабо... — заговорив музика. — От колись... був тут такий юродивий один, Назарко Кшедр... Ото був юродивий!.. Отой, шо зара' махає руками, його, так би мовити, заступник. Вони розвинули ідею Навіґаторів, але той і мізинця Кшедрового не вартий... Кшедр, бувало, як почне кричати: "Навіґатор, на моїх плечах сидить Навіґатор! Скиньте його з мене! Я чую його мацаки в голові!!!"... Так кричав, шо аж мороз по шкірі дер. А той шо? Дірка від бублика в порівнянні із Кшедром. Тільки того й вартий, що панянок лякати: "Бу у у у, хочете пригріти молоденького Навіґатора з мого плеча, прошу пані? Бу у у у!!!"

— А ви тут часто? Бо я вас раніше не бачив якось...

— Часто? Та постійно. Просто сьогодні скоріше прийшов. Зимно, холєра...

— А ви місцевий, та?

— Місцевий? — перепитав здивовано людина оркестр. — Ах, місцевий! Та, я місцевий настільки, що вже далі нема куди. Хоча, знаєш, останнім часом трохи мандрував світом.

— Ви гастролюєте?

— Гастролюю? — знову перепитав людина оркестр, наче з першого разу зміст запитаного був для нього неясним. — Ах, гастролюю! Ну та, ше би нє. От був я в такому місті одному, Ейкройдт, Іллінойс. Я там зазнайомився зі самим Бадді Джоельом Саммерсом, його ше всі друзі Кривим Бадді кличуть, тобто кликали. В дитинстві його психанутий татко вдарив по коліну молотком. Але який то був піаніст! Кращого чорного піаніста я ше не бачив! Джеррі Лі в порівнянні з ним — д и т я т к о. Як ми з ним зігрались! Хлопці вар'ювали, коли нас чули.

— Ви грали з ним джаз?

— Джаз? Нє, ми грали джєз. Ми грали джєз, як казали Маврици і його найліпший друг Ґєньо Балій.

— А коли ви приїхали з Америки?

— З Америки? Двайцять років тому, не менше. Пам'ятаю, тоді також падав сніг. Точно, було католицьке Різдво. Але Кривий Бадді, шо то був за хлопець! Він був дуже грубим, той Бадді. Постійно мусів щось жувати. Навіть коли ми виступали, він тримав на кришці піаніна канапку з індичкою, або якесь печивко, або кавальчик пляцка. Боже, як він любив канапки з індичкою! Хлопці з нашого бенду постійно над ним піджартовували. Але як він грав! Раз ми виступали разом із Сарою і Ред Топ Бойз... То було шось. А ше, раз нас запросив на весілля сам Баґз Денсмор, Лютий Баґз, як його ше кликали... Синку, він був найсправжнісіньким мафіозі. Заправляв торгівлею алкоголем, був тим... бутлеґером. О, і він запросив нас до себе на весілля: мене, Санні Олдмена, Мо Сміта, Джо Гешема, але перш за все — Кривого Бадді! Ми мали грати, розумієш? Музика, всі танцюють під джєз, підпільний алькоголь, і мафіозі.

— А звідки ви знаєте, шо він був мафіозі? — поцікавився Банзай, щиро сумніваючись у правдивості історії.

— Звідки я знаю? Та то всі знали... тим більше, потім. Ми мали їхати з Ейкройдта у Шікаґо, як вони кажуть. Ми приїхали, а там всі в сльозах, наречена Баґза непритомна, коло неї всі там бігають. От Джо і підходить, питається Баґзової тещі: "Мем, шо за мудки, ми приїхали на весілля чи на поминки?" А кузен Баґза, боксер, за такі слова заїхав Джо прямо в писок, розірвав печаткою верхню губу. Джо протім півроку до труби не доторкався... а кузен, той боксер, виходець із Півдня... а, Віллі! На ім'я мав Віллі або Вінні, збив таким гуком Джо і почав того копати ногами, викрикувати: "Будеш, бля, знати, сраний ніґер, як насміхатися з чужого горя, будеш знати, сраний виблядок!" Його ледве відтягли... А потім нам пояснили, шо Баґза і ше дев'ять його кращих людей завезли в якийсь гараж на окраїні міста і розстріляли, як псів, а потім облюрали їхні тіла...

— І взнали, хто то зробив?

— Знали? Та знати то знали... Тільки один чоловік на всій Землі вбивав так... Макаронник, підлючий італьяшка Леоло П'яцці. Всі казали Баґзу, шо з сицилійцями не варто мати справ, вони надійні, шо китайські петарди. Так і казали. Як зараз пам'ятаю, падав сніг, бо був лютий, День святого Валентина. Та а а, П'яцці спеціально вибирав такі дати. Шось подібне витворяв хіба що Капоне.



Юрко приблизно порахував, коли ж могла бути підпільна торгівля алкоголем. Сицилійці... мафія... старий викликав у нього все менше довіри. Хтозна, може, і він зараз почне проповідувати про Навіґаторів?

— А ше, то я вже поїхав з Ейкройдта, бо Джо з порваною губою вже був не тим... А потім якась сволоч підпалила будинок Кривого Бадді. Бідака згорів, разом зі своєю мамою і сестрою... він так і не одружився, бо завжди був занадто грубим. Так от, потім ше трохи мандрував Америкою, їздив у Мен, думав, може, мене візьмуть до компанії Сари і Ред Топ Бойз, а тут на тобі — кажуть, шо вже й Сари Тідуелл немає. Біда була тоді та й годі...



Банзаю дуже кортіло спитати, котрий тоді був рік, бо старий таки забрехався.

— О, ну а тоді вже були трохи кращі часи... я здибав одного чоловіка, свого доппельґанґера...

— Як ви сказали?!

— Свого старого знайомого, і ми з ним проблукали ше пару років, просто граючи на вулиці. Навіть бачили самого Гендрикса з пальцями від Диявола... Я на власні очі бачив мітку Лихого — вона була в Гендрикса під лівою пахвою.

— Ви сказали "доппельґанґер", а не "старий знайомий". Шо то означає?

— Я сказав "старий знайомий", і не треба мене оббріхувати. Я знаю, шо кажу... і взагалі — я мав розказати про зовсім інше. Ти десь працюєш, та? Десь тутай?

— Ну, та...

— Певно, в ґімназії, нє?

— Та...

— Но то можеш нині туди не йти... епідемія ґрипу. Всі хворі.

— Як ви знаєте?

— Як я знаю? Та знаю, хіба того не видно? Аніж маєш іти до тої твоєї ґімназії, краще походи по місту, придивися, як сніг падає... Заглянь он до тої церковці... цікаво буде.



Банзай ввічливо знизав плечима:

— Не знаю. Не знаю, можливо, так і зроблю...

— Так і зроби. Певне, маєш там десь дівчину? Та?

— Ну...

— Певне, шо маєш, то ж видно всьо по тобі, — старий витяг нову пом'яту цигарку і знову запалив. Сніг із неба сипав усе густішою завісою.

— Но то я тобі скажу таке: тримайся її, як життя. Так мені казав мій старий знайомий, а він знав, шо каже.

— Шо то за такий у вас старий знайомий?

— Шо за один? Та ти його, напевне, знаєш. А не ти, то колєжанка твоя точно знає. Хто тут живе трохи довше, переважно знає його. Переважно. Та вона й м е н е мусила б знати. От цікаво: чи пам'ятає вона мене?

— То ваш колєґа місцевий також?

Старий незадоволено повторив, випустивши дим поміж бороду:

— Раз кажу "мій старий знайомий", а сам я місцевий, значить, і він місцевий. Старий знайомий.



Банзай глянув на годинник. Пів на дев'яту. На перший урок можна не спішити — у нього вікно. "Почекаю, послухаю байок", — подумав Банзай.

— Я тут зі своїм знайомим уже дуже давно. Погана історія в того міста. Послухаєш, чи я вже тобі набрид?



Банзай заперечливо похитав головою, підбадьорюючи людину оркестр говорити далі:

— Давайте, я ше маю час.

— Но то було все дуже цікаво. Колись, на початку століття, тутай було шось типу спального містечка — українська інтеліґенція і польська шляхта. Почалася Перша світова, і дуже багато корінних мешканців еміґрувало до Канади. Місто було майже шо порожнім. А потім була Велика Вітчизняна, та? І ті, шо залишилися, втекли за океан або ж повимирали. А потім була операція "Карнагула": із півдня України совєти перекидали москаликів сюда, на порожнє місце... Але вони не приживались тут і вимирали. Бачиш, тутай специфічне, унікальне місце. Всьо старіється на очах і розсипається, ламається, зникає. А років десять тому місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві третіх втекло знову: на трускавки в Англію чи апельсини в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншшю та заокеанії. Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка