Любко Дереш Культ



Сторінка12/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.55 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

— А чому так?

— Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

— Ти би там заблудився?

— Може. Напевне. Скоріш за все.

— А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, як би був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди. Направду, підеш — і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер — ну, останні кілька сотень років — той блуд ніби спустився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблудитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок...

— Чого?...

— Чого? Таке краще не питати. Непогане місто... Завидна. Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а... Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

— Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. — йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.

— Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити... Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.

— Я нікому нічого не обіцяв!

— Може, й нє, а може, й та... Вирішувати тобі, а не мені. Тільки скажу тобі таке: вся та метушня — вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, — це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка — звичайнісінький сухотник, і Гендрикс — простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі — трелькання на піаніні... Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.



Старий заклав на шию свій музичний прилад, взяв до рук гітару і промовив на прощання:

— Йди, і так вже я розпатякався засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я черговий божевільний.



Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою.

— Іди. І не втікай від обіцянок. І пам'ятай, шо я казав. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам'ятати!



Вже порядно відійшовши від одержимого старого гіпі, Юрко озирнувся.

"А як щодо Бога? Він нас не порятує?" — подумалось Банзаю.

Несподівано старий перестав грати, подивився на його обиччя через сніг і вигукнув:

— А Бог і є любов, дурненький!



2.

Коледж

У коледжі й справді ґрасувала епідемія. Коридори випорожніли, а класи постихали. "Я був тут учора чи ні?" — виникло природне запитання. Надто все змінилось.

На вході не було нікого. Ні Корія, ані будь кого іншого. Нікого.

Коридори стали лункими, аж занадто. Від їхнього відлуння хотілося розмовляти виключно пошепки. І взагалі, накритись із головою ковдрою і сидіти у себе в кабінетику, попивати чай з аспірином і "Колд Флю".

Багато чого змінилось.

Пан Ярослав, добрий тихий пан Ярослав, що картографував перервами світову павутину, зліг із пневмонією. За ним приїжджала його дружина — молода дівчина в окулярах, як і він сам — хімік, з довгим, по пояс, розпущеним волоссям. Вона прийшла прямісінько на урок в 11 А, взяла пана Ярослава за руку і пояснила діткам, що їх учитель сам, як та дитина, не послухався своєї киці і пішов на роботу, бо в нього, бачте, сьогодні випускники, а у вашого вчителя запалення легенів, і він себе зовсім не береже, хоче мене овдовити. Пан Ярослав, якого просто виволікли з класу, немовби вибачаючись, розгублено знизав плечима.

Усі були дуже розчулені такою любов'ю. Дехто з дівуль навіть пустив сльозу.

Молода довговолоса панночка не відпускала хімікової руки до самого Стрия. В кабінеті пана Ярослава було надто зимно, а він біля комп'ютера практично не рухався. Такі ось пироги.

(Говорячи відверто, тепло було лиш у кабінеті пана Андрія. За що всі його тихцем ненавиділи.)

Сам пан Андрій перебував зараз дуже далеко. Увесь його розум був поглинутий привертанням уваги Аліски, тієї самої молодесенької медсестрички, чиї смаки так несподівано співпали зі смаками пані Полісунової. Для директора це перетворилось у справжню манію. Перестав справлятись із покладеними на нього обов'язками. Годинами просиджував у кабінеті, виглядаючи у вікно й тяжко роздумуючи, чим заслужив подібної кари у долі.

Адже у нього ніколи не було проблем із жінками, ніколи!

Цим він надзвичайно пишався і при найменшій нагоді хизувався у тісному колі друзів. Починаючи із чотирнадцяти років, коли він переспав зі своєю однокласницею, і закінчуючи приватною ґімназією, де йому поталанило звабити певну старшокласницю. Коледж став першим каменем спотикання, який змусив засумніватись у його спроможності. Спочатку він крутив романи з одною викладачкою англійської, але заміжність шановної пані мала надто значний вплив на лібідо останньої. Раз.

Потім пан Андрій переключив увагу на власну секретарку, але ця була маленькою заляканою мишкою, і секс із нею не уявлявся панові Андрію як щось особливо приємне. Два.

Тому він кинувся шукати новий об'єкт пожадання. Ним стала пані Полісунка, яка, одначе, не виявляла ні найменшої уваги до альфонса. Чергове вражаюче фіаско. Три.

Чотири власне ставалося. Ніяк не вдавалося звабити якусь просту, зелену ще медсестру. Чи могло бути щось болючішим? Директор став зауважувати за собою, що вкривається холодним потом, коли бачить її, Аліску. (Навіть подумки він називав її Аліскою, мов жалюгідне цуценя.) Аліска повністю заволікла його увагу. Аліска там, Аліска сям, всюди Аліска, від неї не можна було сховатися, бо думки про секс із Аліскою не давали спокою ніде.

"З тим треба щось робити", — вирішив пан Андрій. Один маленький невинний коїтус врятував би його назавжди. Він би відразу ж перестав за нею упадати, відразу ж повернувся би до родини. Відразу ж, без найменших зволікань став би чуйним чоловіком та люблячим батьком. Відразу ж.

"Запросити б її до себе на квартиру... Або до кабінету. Вона б дала себе уламати".

"А може, в підвальчик? — запитав раптово його внутрішній голос. — Тут т а к і підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді".

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже неподібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

"Сам себе вже не впізнаєш, чи що?" — спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

"А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме".

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссю. Думка "у підвал, щоб як тоді" належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдино вірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференцзалу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

— Андрію Ярославовичу...

— Ну шо? Шо ше?! — дико дратуючись, прикрикнув він. Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.

Секретарка втомлено провела рукою по чолі — видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.

— Куратори записували... 157 дітей немає... К... Карантин?



Пан Андрій раптом не зміг в'їхати у слова тієї миші. Діти... яких немає. Що за маразм! Діти... яких немає, бо...

(ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай)

Яких немає, бо... карантин? Яких немає, бо... куратори записували? Записували... бо карантин, чи що?

(Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай)

Діти, аж 157, бо немає кураторів, які...

(Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯНЕМОЖУДУМАТИ)

карантин... 157 кураторів... записували карантин... Ні чорта не зрозуміло...

— Які... ше діти?

— Ті, шо на ґрип хворі... Ну то як? Відкриваємо?

Пан Андрій безсило махнув рукою:

— Та робіть, що хочете... Я, напевне, також уже хворий... З моїм заступником... Порадьтеся. Але відкривайте...



Секретарка знову уважно глянула на директора. "Він явно нездоровий", — подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.

Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері. Хтось щойно заходив до нього в кабінет.

Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?

Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?

Щось про дітей. Або про кураторів.

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

Так так, він задумався про Аліску. Говорив він до когось тільки но, чи може, сам до себе?

— Я, певне, також уже хворий.



Так він казав щойно дружині по телефону. Або не їй... Чи не по телефону... Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.

"Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам'ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска".

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

"Пам'ятаю, пам'ятаю. Аліска, як песик, як ім'я пса, пса сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

через тебе, Аліско? Піду но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою".

Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, намагаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.

"Навіщо я його взяв? — спитав сам у себе. — Є якісь листи? Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?"

Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.

У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його кращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав'язав розмову з Корієм. Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.

По кількох горнятках вина Полісуна потягнуло на виливання душі.

— Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! — пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.

— Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де — моя тілько за роботу! Шо не прийде — все робота, робота!

— Правда?! — аж засвітилися очі в Полісуна. — То і у вас таке було?

— Ну... було... у всіх таке. Тільки, Мирку, не "ви" кай мені... ми вже гейби як приятелі, раз п'ємо. Але...

— Шо "але"? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що "але"?

— Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік... З таким приятелювати — одне задоволення. Тому задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, — пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.

— Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку... Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання... адже робота деколи — не єдина причина. Ти мав би то знати... Мав би помітити, — Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.



Полісун задумливо допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно його вигляд спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара. Раптом він здригнувся — до нього, здалося, дійшов поміжтекстовий натяк нового товариша.

— А ти впевнений, що це... кгм? — Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.



Корій набожно звів очі до неба й призадумався.

— Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком... Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова — не перебільшення, то... боюся, це власне... кгм, — не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.



Учитель мови й літератури вже не просто зблід. Він запав у серйозну задуму, лиш даючи Корію наповнювати по новій.

— А є якийсь метод упевнитися? Перевірити, може, все не так і пропащо?

— Методів є багато, але мало котрий надійний на всі сто... А скажи но, ти не зауважував, як, бувало, Неля йде на роботу незадоволена, бо ти цілу ніч домагався від неї виконання законних обов'язків... ви з нею на перервах не бачитесь, а після уроків приходить, вся аж сяє від радості? Не бувало такого?

Полісун мовчав, задивившись на снігопад за вікном.

— Ну, раз не було, то можеш зі спокійною душею...

— Було... БУЛО, Ромку, постійно! — при цих словах, коли Корій вже мало не порскав зі сміху, Полісун розридався як мала дитина.

Мирко Полісун заходився панічно розтирати сльози по виголеному молодому лицю. Корій турботливо подав йому свіжесеньку хустинку, що пахла ароматом польових квіток.

— Ну ну, не треба так то все переживати, не треба... Ми то питання з тобою якось разом вирішимо, не плач, Мирку, я допоможу...



Полісун витер сльози й смачно вишмаркався. Очі добряче блищали не лише від сліз, але й від вина.

— Та? Поможеш? Але як? То вже всьо! Шо я тепер буду без Нелі робити? Ну, шо?..

— То всьо дуже поправимо. Я тобі поясню, як.

— По поправимо? Точно?

— Даю слово. Можу поклястися нашою чоловічою дружбою, що все буде, як колись, — Корій авторитетно підняв праву руку. — Клянуся.

— Та? А як? Як ти мені допоможеш?



Корій налив свіжого вина.

— Ти ніколи не бачив, як твоя Неля ходить на перервах до кабінету директора?

— Н ну... Нє... — пауза. — Брешу, бачив.

— Ну от. А бачив, які в нього звуконепроникні двері?

— Та.

— Так от. Я маю дуже сильну підозру, шо то наш директор той пташок, шо прилітає у твоє родинне гніздечко. А тепер, коли ми поговорили по душах, — я не маю жодного сумніву. То всьо його справки. Він один такий альфонс на всю Львівську область.

— Та не може бути... Андрій Ярославович... Хоча, дуже навіть може... І що?

Корій підсунувся ближче й поклав Полісуну руки на плечі. Подивився в очі.

— Слухай мене, Мирку, і ти не пропадеш. Ти мусиш навести в себе вдома лад. Показати хто в хаті господар. Вигнати ласицю з курника. Бо інкаше діла не буде. Ти знаєш, хто першопричина твоїх бід. Хто?

— Андрій Ярославович.

— Правильно. Ти мусиш йому дати зрозуміти, що в хаті тепер є справжній хазяїн. Справжній ґазда, який знає ціну своїй честі і своїй дружині. Чоловік, який має раду на таких от пройдисвітів, пробач, дармограїв.

— Мушу, — тупо повторив Мирко.

— На, тримай, — Корій витяг із кишені велику, довгу викрутку з оранжевою ручкою, — покажи тому лицеміру. Грубувато, зате надійно і твердо. Я ось тим молодчиком не одного пташка вигнав зі свого гніздечка...



Мирко задумливо взяв викрутку і з порожнім лицем продовжував дивитися у вікно на снігопад. Він постукував довгим вістрем викрутки по лакованій поверхні стола.

— Добре, Ромку. Піду, покажу йому.

— Так, покажи. Хай пізнає Справжню Чоловічу Дружбу.

— Я ПОКАЖУ ЙОМУ! — Полісун люто вдарив по кришці парти. — Залітати... в моє... РОДИННЕ ГНІЗДЕЧКО! — тут він засмалив по парті ще раз, глибоко вганяючи викрутку в дешеву вагонку.

— Покажи йому, Мирку! Він начальник, думає, шо йому все простять. Покажи йому, шо й прості хлопці теж мають гонор! Він, як та хижа шуліка, прилітає на готове! Давай, Мирку, дай йому, хай знає!..

Полісун вийшов з кабінету, обережно причинивши двері.

Корій весело захитав головою.

— Іди, покажи йому!



На мить він наче прислухався до своєї середини. До нього наближався Банзай. Зараз, коли коледж опинився на перехресті світів, якийсь навіжений студентик зі своєю оскаженілою від дезорієнтації подружкою його турбував найменше.

От от мали розпочатись Ігри на полях Всевишнього.

Діма

А про Діму, доброго психо холога з бородою папи Смерфа, всі якось і забули. Проте прикра участь спіткала і його. Бідака, він пізнав таємницю надто швидко. Вона розчавила його свідомість, наче стиглу виноградину.

Діма впав у дивну кататонію, яку недолугий лікар сплутав із смертю. Наскоро була повідомлена дружина, котра стала вимагати розтину, мовляв, тут усе банда, і її чоловікові щось підсипали.

На превеликий подив патологанатома, розтин показав, що причиною смерті саме розтин і став.

Всю справу швиденько замнули і сказали, що трапився крововилив у мозок.

Такі от пироги, малята.

3.

Банзай / Картини міста (продовження)

Банзай пішов до коледжу, звісно ж, але перед тим він не полінувався зазирнути у малу православну церковцю, про яку говорив ошалілий гіпі. Церковця була єдиним храмом на ціле місто. Колись іще був непоганий костел... Банзай проходив повз нього щоранку. Але двері до костелу були навхрест забиті дошками: все католицьке населення Мідних Бук повиїжджало ще до 1947 го.

Ззовні на храмі висіло кілька оголошень: "Здаю квартиру", "Дешеві рецепти для похудіння, від тарганів та відкладання солей", "Роблю стрижку дома. Альона", "Ровер Орльонок, новий, пижджений, недорого" тощо. Одне більше оголошення відразу привернуло його увагу.

"Великий чудотворець Василій Чесний проводить цілительські сеанси у Будинку Культури. Вхід вільний, кому помогло — 50 грн".

Далі йшла підбірочка титулів Василія Чесного: маґістр Чорної та Білої маґіїї у третьому коліні, сьомий син сьомого сина, професійний ворожбит та врокознімач, артронік, діанетик та голова українського відділення Церкви Саєнтології, спеціаліст від рольфінґу, Райх— та ґештальт терапії, лозошукач ІІ категорії, дипломований медіум, екзорсист Воронезької лінії, досконало володіє WC— та PR технологіями, допомагає відкривати Третє око, Третє вухо та Третю ніздрю (для, відповідно, яснобачення, яснослухання та яснонюхання), наверне на шлях істинний, прочищає чакри, відсвіжує аури, вирішує кармічні зав'язки. Надширокий спектр ворожіння — на калі, по узорах сперми на білизні при полюціях, на менструальних виділеннях, староскіфське ворожіння на варікоцеле та водянці яєчок, таємне конґолезьке гадання на збовтаній сечі та спинномозковій рідині, забуте пророкування долі африканського племені бвіті на бебехах афтозної корови, і все це — за нікчемні 50 грн.

Банзай здивовано зайшов досередини. Перехрестився, відмовив молитву й розглянувся. У церкві він був один. Із тих, хто прийшов помолитися.

Бо при стіні стояла невеличка ятка: при самім краю ятки сиділа набожного вигляду бабуся москалиха. На яточці продавалися свічечки та свічки, вервички, лампадки та різного сорту фотоіконки не найкращої якості. Трохи глибше лежали книжки — Святе Письмо, Псалтир, Коран, Бхагавад Гіта, сповпчик підшивок випусків "Вартової Вежі", "Маґія" Папюса, "Тайниє тібєтcкіє дактріни" пані Блаватської, "Окультизм", "Сексуальна маґія Заходу" Алістера Кроулі, книжки на бандитську тематику — "Вор в законє", "Мєсьть слепова", "Я — вор" і тому подібне. А на самісінькому краю столика лежали барвисті піратські порновидання "Медові хлоп'ята", "Школярочка" та "Журнал на ночь"...

— Вибірайтє, маладой чілавєк, на любой вкус, не стидайцєсь... — заманювала його бабка.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка