Любко Дереш Культ



Сторінка7/17
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.55 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

Дарця наморщила носа. Він наморщив носа у відповідь і дав їй затягнутися з його рук. Таке, згідно зі словами Фаєза, гоміка з Дамаску, традиція цілком дозволяє.

— А воно зовсім, ні крапельки не втикає?

— Абсолютно. Максимум, шо ти відчуєш, — розслабленість у руках і ногах. То ж, блін, не гашиш.

Так вони курили, говорили, просуваючись крізь час.

Банзай розповів Дарці, що має на думці поставити у коледжі невеличкий перформенс. Спитав, чи вона б не хотіла взяти у ньому участі. Дуже б навіть хотіла, відповіла вона.

Дарця лягла, стягнувши на себе більшу частину коца, але Банзай не протестував. Вона поклала голову йому на коліна і розглядала засклений плакат Роберта Фріппа на обклеєній нотами стіні. Банзай гладив її темне волосся, пропускаючи його через пальці. (Воно завивалось на кінцях.)

Серце її, як лютня: ледь торкнеш — і відізветься.

10.

Серце її, як лютня: ледь торкнеш — і відізветься.

По гуркоту холодильника Банзай зрозумів, що з'явилося світло. Була без п'яти північ. Вони курили та говорили чотири години.

Дарця подивилася на нього.

— Тобі сумно?



Він знизав плечима. Була байдужість. Він ліг коло неї на розстелений коц. Зняв з її плечей шлейки комбінезона, дивлячись в очі. Темні очі, очі лані, очі без дна і без жодних запитань у них. Банзай міг чути, як голосно калатає її серце. Вона дивилася на Юрка, і Юрко бачив у ній дитину; бачив у ній свою доцю, яку хотілося

(виграти витрахати

[навіть не смій думати навіть не смій]

витрахати й виграти)

посадити на коліна й гладити по волоссю, що завивається на кінчиках. Юрко розстібнув ґудзики на футболці (чи то блюзці) на довгий рукав, зеленій, наче очі великого бога Пана. Дарця голосно втягувала повітря за кожним із розстібнутих ґудзиків. Темне (чорне) волосся, що завивалося на кінчиках, розсипалось коло її голови по квадратному коцу. Банзай відчував, як її тіло під коцом все теплішає, з кожним розстібнутим ґудзиком. Він відкрив блюзку, за якою була пара невеличких грудей під чорною тканиною бюстгальтера. Дарця лежала нерухомо, лиш невідривно дивилася на його обличчя, а Банзай обережно поцілував її у голі плечі. Скидаючи з них шлейки ліфчика, розстібаючи його у Дарці за спиною, оголюючи молочні перса. Все її тіло було кольору молока, матово біле й тепле, лиш темніли невеличкі пипки, ще не здатні тверднути так, як у Солі. Він так само обережно поцілував її у ямку під шиєю і притулився губами до грудей. Він

(серце її як лютня)

хотів її, хотів сильніше, ніж будь коли прагнув тіла Солі, тому що Соля ніколи не мала того, що було в очах Дарці.

(як лютня)

Він вдихав її запах, запах стиглого винограду й суниць, запах диму з кальяну,

(серце її як лютня)

він міг продовжити цілувати її, скинути з неї комбінезон і цілувати її тіло, допоки воно не займеться у нього під устами, він міг знайти губами її солодку суничку і цілувати її сто вічностей до ста смертей від спалахів у голові й тілі.

(серце її як лютня ледь торкнеш і відізветься)

І Дарця слухняно лежала б, слухняно довірившись йому.

Але

(серце її як лютня ледь торкнеш і відізветься)

вона прийшла до нього не як до коханця, а як до друга, який ніколи не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. І він увірував, що у ній справді є лютня, з якою треба бути ніжним і обережним. Обережним, щоб не порвати струн. Він затулив її голе тіло м'якою зеленою блюзкою (кольору очей великого бога Пана) і легенько поцілував у губи. Дарця обняла його за шию й притисла до себе. Дуже тихенько, настільки тихо, що Банзай сам ледве почув, вона прошепотіла: "Дякую".

11.

Банзай дав Дарці одну зі своїх навмисне завеликих футболок. Футболка була білесенькою і хрумкою від свіжості. Дарця понюхала її: та пахла Банзаєм і легким запахом, що вона пов'язувала із літом, запахом чистих майок та випраних джинсів. Банзаєва футболка мала служити їй піжамою. Поки Дарця скидала джинсовий комбінезон, блюзку та ліфчик, Банзай стояв до неї спиною (хоч вона й сказала, що це зайве, проте чергове заворушення в паху йому ні до чого). Вона акуратно звісила весь одяг на єдине крісло в цілій квартирі і вимкнула світло.

Банзай, що вже лежав у ліжку, відчув, як її тепле тіло ковзнуло по простирадлу і вмостилося у вигині його власного тіла. Потім Дарця повернулась до нього лицем і попросила обійняти її. Було направду зимно, надворі й у квартирі, тож Банзай обійняв її, зігріваючи та створюючи затишок. А згодом він заснув, також і в її обіймах, розкошуючи тілом однієї малої дівчинки, котра прийшла до нього як до друга, і котра носила у серці делікатну лютню.

1.

У суботу гопи повеселились на славу. Коледжом гриміли милі вуху "Рукі ввєрх" і надривалась крихітка Бритні Спермз.

У понеділок свято прийшло і на рок вулицю. Цілий день навчання було ніяким, оскільки всі неформали збуджено гуділи: "Рокотека! Рокотека!"

Банзай, звісно ж, такого пропустити не міг.

2.

Прийшла рокотека, грізно погримуючи металевими латами.

Десь пів на п'яту до його кабінету прийшла Дарця і сказала, що вже пора. Гаразд, пора — то пора. І він пішов зривати собі дах і допомагати зривати його своїм ближнім.

На рокотеці було страшенно шумно й людно, і всі волохаті людиська махали патлами так, що аж гай гудів. Народ відривався по чорному, музика голосно погрожувала вирвати бебехи і розмазати їх красивими альтернативно аванґардовими плямами по стінах спортзалу. На щастя, у темряві ніхто не бачив, що він був із малою.

3.

Після години безперервного гупання Банзай відчув, що було би дуже незле перевести подих і відпочити. Вони обоє вийшли зі спортзалу й попрямували коридором до виходу. Надворі вже була глупа ніч, а коридори освітлювались нечисленними лампами зі слабенькими жарівками. Коридор на першому поверсі був просто таки довжелезним, і освітлений був саме так, як, на думку Банзая, і слід освітлювати тюремні коридори у чорно білих фільмах про довоєнні роки: лампи, розділені десятьма метрами темряви, у якій понурі охоронці продають в'язням пшеничну смагу та дешеві цигарки з махоркою. Лампи мали вузькі металеві плафони, кожна кидала на підлогу лише скупенький сніпець світла, так що все освітлення коридору зводилось до цих жовтавих тюремних острівців, які ні за яких умов не зливалися в одну смугу. За межею чорно білого (жовтавого) більма була непроникна темрява.

Нагадує тунелі для електричок. Цікаво, чи ходить тут метро? Під час хуртовини чи, скажімо, горобиної ночі... Перевозить самотніх божевільних привидів з нізвідки в нікуди.

— Дивись, — Дарця посмикала його за руку. — Хто то?



Вона показувала на постать, що ворушилась у кінці тунелю. Юркове серце тихо зойкнуло. Постать ішла у їхньому керунку. Нарешті вона минула один із острівців, і за коротку мить світло викрило обличчя Корія. Той зупинився у темряві.

Банзаю стало моторошно. Несподівано сталася річ, яку потім він аж ніяк не міг списати на сон чи ману. Юркові видалося, що простір між ним та чоловіком ґвалтовно скоротився, і в наступну мить Корій вже був під його носом. Банзай розгледів його навіжену посмішку і відразу ж побачив, як сяйнули у темряві Корієві руки, сильно штовхаючи й виштовхуючи в

4.

Банзай/Азатот

[ти думаєш, ти зможеш тягатися зі мною? Ти малий і дурний]

[що діється? де я?]

[хо хо хо! І ти ще хочеш тягатися зі мною? Ти думаєш, вони тобі хоч чимось допоможуть? Ти, напевне, думаєш, що ті книжки, які ти прочитував за одну ніч, тобі хоч якось допоможуть? Хоча б щось роз'яснять? Я десять років вивчав їх, я вивчив напам'ять т а к і тексти, що тобі й не снилося]

[ти Корій, правда?]

[ха! Корій! Всі кажуть: "Корій — старий алкаш". Ніхто не знає, хто такий Корій насправді. Ніхто в ж и т т і не побуває там, де був я. Ніхто навіть у сні не побачить того, що бачив я]

[поверни мене назад]

[ха! Ти волаєш про поміч в Азатоті, при воротах в Азатот, а що буде, коли я покажу тобі його серце, коли ти втямиш, чим є Азатот? А що буде, коли ти опинишся у НЬОГО вдома? Я навіть не хочу згадувати, що буде, коли ти п о б а ч и ш ЙОГО. Ти просто помреш, бо твій мозок потоне у крові з тисячі тріслих судин]

[поверни назад!!! Хто такий ВІН?]

[ти ще питаєш? І ти хочеш потягатися зі мною?]

[він — це Азатот?]

[Азатот! Ха! Азатот — Око хаосу. Азатот — піщинка у порівнянні з великим Йог Сототом! Тепер Йог Сотот найсильніший, останній з Великих. Тепер, коли Ктулху замкнули у підводному місті Р'лайх, я став верховним жерцем Йог Сотота. Я можу зробити таке, про що ти навіть не здогадуєшся. СИЛА, вона розчинилась у мені!]

[наза а ад!!! Поверни мене назад!!!]

[серйозно, хлопче, я не той, з ким варто затівати дурні дитячі ігри. Не ставай мені на дорозі! Я не жартую, і ти не жартуй]

5.

— Банзаю, ти живий? — Дарця стурбовано пляцкала його по бузі. Юрко розплющив очі.

— Як то виглядало? — першою справою спитав він. Банзай озирнувся. Ніде нікого не було, лиш вар'ятськи голосно рокотала рокотека.

Дарця здивовано заглянула йому в очі.

— Ми йдем, а тут ти бах! — зупиняєшся!.. І всьо. Лице мертве, я до тебе говорю, плескаю по твому писку, а ти — нуль реакції...

— А де Корій?

Дарця несвідомо здригнулася. Вона глянула туди, де кілька вічностей тому стояла постать. Її брови здивовано скочили на чоло.

— Нема, — просто відповіла вона, виказуючи тим самим повне нерозуміння того, що трапилось.



Банзай сів на підвіконня. Ні з того ні з сього Дарця спитала прямісінько в чоло:

— Ти виходив, правда? Як тобі вдалося?

— Я нікуда не виходив. Я взагалі не розумію, шо трапилось.

— Ти виходив, — вперто повторила вона. — Скажи, шо ти бачив? Ну скажи, Банзайчику, давай.

— Звідки ти знаєш? Чому ти так думаєш, шо я кудись виходив? — добре, що вони стояли у темряві, і не було видно дикого переляку на Юрковому обличчі.

Дарця вмить посерйознішала. У кількох словах вона спробувала переказати йому свій досвід.

6.

У Новояворівську, де, власне, і навчалася Дарця, математику викладала молода кобіта, недавня студентка Рената Степанівна, вона ж пані Реня. Якби пані Реня якимось дивом зустрілась із Банзаєм, вони, безперечно, могли б проговорити не одну годину. І виявити при цьому неабияку схожість інтересів.

Якось, після чергового уроку, пані Реня підкликала Дарцю до себе й спитала, чи та уміє контрольювати ЦЕ. Звичайно, Дарця почувалась, ніби її стукнули по голові мішком, але... Чомусь (чому?) вона відповіла, що так, ясно, хто того не вміє, ясно, що вмію, а що?

Пані Реня натомість попросила Дарцю на мить абстрагуватись і спитала, чи вона, пані Реня, їй, бува, не подобається як жінка. Тому що на уроці Дарця — контрольовано чи не контрольовано — ухитрялася фізично збуджувати її на відстані.

Дарці захотілося втекти з класу подалі від хворої вчительки, але та випередила, схопила її за руку і сказала:

— Я не лесбійка, я просто кажу, що було. В тобі є задатки, дитино. Скажи чесно: ти д і й с н о вмієш то контролювати?



Дарця була змушена сказати, що ні, нічого подібного вона не мала на меті і взагалі не до кінця розуміє, про що йде мова.

Тоді пані Реня взялася прояснити їй кілька аспектів у справі. Звісно ж, усе виявилося абсолютною маячнею, про що наглядно свідчать наступні прикрі трафунки з тою самою пані Ренею.

Пані Реня, в силу своєї психічної хвороби (інакше всі ці балачки пояснити просто неможливо... та й не варто) почала розказувати про різні дивні речі. Про практику виходу із власного тіла; про трансцендентальну медитацію та про чудесний катарсис, який вона нібито дарує; про можливість пересування за межами власного тіла та про астральні польоти; про небезпеки, які чигають на таких необережних літунів під час медитації чи усвідомленого сновидіння.

Пані Реня сказала, що це дуже незвично зустріти у такої малої дівчини таке обдарування (яке ще обдарування? — ніяк не могла втямити Дарця), такі можливості, такий потенціал...

Пані Реня давала їй читати купи літератури, проте жорстко заборонила пробувати б у д ь — щ о. Особливо насамоті. Пані Реня часто повторювала, що Дарця повинна розуміти, щ о відбувається із нею та навколо неї (і знову ж таки докази на користь виснаження її психіки, чи — що гірше, проте, імовірніше — повного божевілля: сама Дарця нічого т а к о г о, що б відбувалося навколо неї, не запримітила).

Їхні діалоги велися приблизно півтора місяця у восьмому класі. По Різдвяних канікулах пані Реня не прийшла до школи. Її заміняв пенсійного віку добродій з хижою посмішкою на зів'ялих устах, який мав глибоко в дупі усілякі метафізичні блукання в пошуках себе. Він постійно повторював, що через них, осоружних безтолкових йолопів, у Ренати Степанівни тепер проблеми з серцем. "Якраз! Знаємо ваші проблеми зі серцем"... — думала тоді Дарця. Вона не знала, що трапилося насправді, але у двадцять сім років проблем зі серцем у такої кобіти, як пані Реня, слід було очікувати в останню чергу.

Через три тижні пані Реня знову з'явилася на роботі. Правда, там вона пробула лиш один день. Вона розповіла Дарці, що весь цей час була у Льовові у психодиспансері, що на вулиці Кульпарківській, 95.

Приблизно місяць її тримали у дурці. Після повернення звідти пані Рената виглядала, м'яко кажучи, трохи не в собі. Її лице осунулося від виснаження; вона помітно постаріла.

Пані Реня розказала, що перед Новим Роком пробувала виходити зі свого тіла і саме тоді їй нарешті поталанило. Вона дуже майстерно перевела розмову, коли Дарця намагалася розпитати, як то виглядало. Пані Рената лише сказала, що вона не змогла правильно зайти назад. Розповідала, що тепер половина тіла наче не належить їй: усі сенсорні відчуття — вода, яку вона п'є, їжа, що проходить по стравоходу, дотик, біль — відчуваються десь зліва, за чверть метра від тіла. І повна дискоординація рухів.

Потім Рената взяла Дарцю за руку і примусила її пообіцяти ніколи, НІКОЛИ такого не пробувати. Особливо насамоті. Дарця вдивлялася в обличчя пані Рені й бачила на ньому лише страх. Переляк малої дитини, яка накоїла щось невиправне.

Пані Рені було всього 27.

Наступного дня її знову ніхто не бачив. Не з'явилась вона і ще через день. Дарця ходила перелякана й не на жарт стривожена здоров'ям її наставниці. Пані Реня повторювала, що Дарця відрізняється від інших дітей, вона попросту інша. І по ній то дуже видно. Тому в неї так мало приятелів: діти шкірою чують її чужорідність, тому й тримаються від неї осторонь. Дарці слід придивлятися до звичайних людей, наслідувати їх, щоби ота іншість не була разюче помітною. Ці ж слова були її останньою настановою, даною останнього дня.

На третій день відстутності просочилися чутки, що пані Рената втяла собі вени у теплій воді ванни.

Як уже згадувалося, пані Рені було лиш 27.

Наступні кілька місяців Дарця перебувала у критичній депресії. Без пані Рені миттєво прийшло розуміння, що обірвався останній зв'язок зі світом людей. Дарця перетворилась у повністю антисоціальний тип, якому було наплювати абсолютно на всіх. Геть усі її знайомства і стосунки з іншими людьми (з батьками у тому числі) виявились абсолютно формальними, банальною звичкою посміхатись і відповідати, коли до тебе звертаються. Зі смертю пані Рені вона відгородилася від усіх. Світ став "картонним" і нафіґ не потрібним.

Для Дарці світ перестав мати значення. Не у тому сенсі, що настала пора пити пергідроль чи різати жили. Просто інші перестали її обходити. Теплою весною (майже кожного погожого дня!) Дарця поверталася зі школи додому (хата залишалася порожньою до сьомої вечора), скидала весь одяг і сідала голою на підвіконня, розігріте сонцем. Обидві ноги вона закладала на широку дерев'яну поверхню. Вона пробувала курити, або читала, або просто сиділа і грілася голою на сонці. Відразу за вікном росла яблунька. Дерево квітло цілу весну, і в кімнаті стояв дивний аромат. Упродовж усього життя Дарця пов'язуватиме запах цвіту зі своєю наготою.

Із так званими батьками ситуація була не кращою — еволюцію їхніх стосунків можна було простежити за змінами замка в її дверях. До 12 років замок був таким, як і в усіх — ключем досередини кімнати, "нехай мала має трохи місця для особистих справ", — казали родаки. 13 14 років — замок міняють і вставляють інший, уже без ключа; жодного права на особисте життя всередині кімнати. Від п'ятнадцяти років татко поставив замок ключем назовні — щоб можна було закрити малу в разі непослуху. Особливо після того, коли вона кілька днів не приходила додому, тиняючись бозна де.

Приблизно в той період, коли Дарця була вже впевнена, що вступила до коледжу, їй також поталанило. До цього моменту їй вдавалося лише гранично розслабляти власне тіло і зупиняти потік думок. Того разу їй майже вдалося вийти. Дарця лежала, розслаблена, на ліжку; вона прислухалася до звуків у голові. Дарця впустила їх у свідомість — голосне ритмічне і чітке клацання, тріск, звуки, позбавлені присутності життя. Раптом вона відчула, як права рука самовільно піднялась у повітря. Хвиля сильного страху мала б, здавалося, повернути її у нормальний стан, але контакт із тілом зник. Дарця не відчувала його; просто висіла у повітрі. Вона спливла ногами до стелі, і єдине, що приковувало її до тіла, — це дихання. Було чутно, як воно тяжким хрипом пролазить через її трахеї — останнє живе, що залишилось у ній. Гранично чітко, наче у кришталі, вона відчувала, що піднялась ногами до стелі. Здавалось, над нею нависає хтось невимовно жахливий, від чого розплющити очі ставало ще страшніше. Дарця не наважилася (на відміну від свого ментора, пані Рені) глянути на присутнього. Саме так це і було: не звуки чужого дихання чи шарудіння еретроцитів у чужих артеріях, а відчуття присутності чогось стороннього. Божевільний страх сковував, а присутність пригнічувала різкість свідомості. Дарця спробувала намацати тонесеньке кільце на мізинці, проте марно. Вона втратила усі зв'язки з тілом. Страх обволікував її, від чого ставало нестерпно холодно — не у сенсі метафори; це був лютий, крижаний і німий холод. Дарця подумала, що за вікном травневе сонце, воно проникає у кімнату через останній цвіт яблунь, має бути направду тепло і сонячно, а не так смертельно зимно. Нарешті вона відчула щось на мізинці — далеке, загублене торкання шкіри до металу. Дарця сконцентрувалась на дотику, напружуючи свідомість. Раптом миттєве відчуття — наче машина з'їхала з горба — і Дарця лежала на ліжку. Відчуття присутності начисто зникло. Тільки тілом бив холодний дріж. Їй було пекельно зимно.

7.

Вона знову запитально глянула на Банзая:

— То шо ти бачив?

— Мені здалося, що Корій дуже швидко підбіг до мене і кудись виштовхнув. Він назвав то Азатотом. Там була найглобальніша дезорієнтація, яку ти тільки собі можеш уявити. Я просто не розумів, що діється.

— А на шо то було подібно?

— Ні на шо. Взагалі ні з чим не можна порівняти. Тільки пробуєш щось роздивитися, відразу ж втрачаєш останні орієнтири. То не була форма, скоріше — процес. Там не було абсолютно ніяких орієнтирів, ні часових, ні фізичних. Там навіть губиш себе — я себе зловив на тому, шо відчував у сотнях точок водночас. Забуваєш, хто ти. Той хаос навколо тебе затікає всередину, — Банзай провів рукою від чола до потилиці, ніби намагаючись зняти з голови невидимий шолом, і облизав пересохлі губи. Він намагався приховати дріж у колінах.

Дарця уважно вислухала зміст розмови з Корієм. Дізналася і про сни з Бібліотекою.

— Шо то все дає в сумі?

— Корій думає, ніби я щось знаю. А я насправді без поняття, які тут розклади, навіть не уявляю, до чого все йде. Я просто без поняття.

8.

А ще через день мала були гелловінівська вечірка електронної музики. Перед тим, як піти відриватись на goa trance party, Банзай на пару з Дарцею викурили його леґендарний недорторканий запас.

Запас виявився неочищеною смолкою, зібраною з листків коноплі жданівського посіву, що під Маріуполем. Простіше кажучи, ґанджа, або гашиш.

Банзай витягнув з під ліжка целофановий пакетик, у якому н/з зберігався, з пакетика добув липку темну масу завбільшки з двійко грецьких горіхів. Смолу він поклав на місце ароматизованого тютюну, а зверху накрив свіжою фольгою з густою сіточкою дірок.

— А де ти її взяв? — поцікавилась Дарця. Вона вже вмостилася біля кальяну, навпроти її колін стояло два горнятка з недопитим чаєм. У куті кімнати, там, де стіна йшла під ухил, лежав її наплечник. Годинник показував пів на шосту. Вже було майже темно.

— Місця треба знати... В одного свого товариша з півдня. Для нього це ніби хобі, проте дуже вагоме.

— Ти про гоміка Фаєза?

— Нє. Зі Жданова, Донецька область. Буде нагода, розкажу.

Врешті кальян розкурився. З нього вився сивуватий димок: запах тютюну перекривався іншим, сильнішим, гіркішим і звабливішим. Дарця втягнула димок носом; відразу засльозилися очі і зволожилася слизова. І відразу ж відчула рідке аморфне тепло у суглобах. Вона нахилилася над вуглиною, щоб відчути аромат трави краще.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка