Любко дереш



Сторінка10/16
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Роблю нескладні маневри вгору-вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь під покрівлею лісу, за звичкою шукаю очима якісь гриби. Знайшов одного білого і тепер несу його, як талісман. Загалом маю намір вийти на Шипіт з іншого боку — взяти його своїм маршрутом у кільце.

Ступаю на невеличку, більш-менш пласку галявину. Посутенішало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся.

Похолодало. Розтираю вкриті сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. Несамохіть принюхуюся до повітря, мені вже хочеться додому, до рідних самогубців, хоча годину тому я втікав від цих придурків світ за очі. Стискаю гриба, ніби це моя остання надія на зв'язок зі світом (не знаю, звідкіля такі фатальні думки). Але от прийду я назад у табір, і кому я там зможу радісно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? Мені стає нестерпно шкода себе.

— Забий, мудак, — кажу собі. Бля, куди я заліз, скажіть мені хто-небудь?

Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Все об'ємне та нерухоме. І як тихо...

Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.

Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг поміняти думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.

Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев'яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті — молодняк.

Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.

Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам'яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах — відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.

Кам'яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен — це така кам'яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам'яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.

Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь-звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно-дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.

Перша дія — кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Вдаряє думка, що все це відбувається насправді, і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз — худющі, схожі на собак гірчичної масті потвори. Одно видряпується на камінь, і — я не вірю власним очам! — вилазить вище і вище сливе по вертикалі. .. За ним пнуться наступні. Жовті блимавки, роззявлені пащі. Вовки шкірять ікла.

Тільки-но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, хочу лізти ще вище, аж помічаю на брилі висічений знак:



Безтілесний голос з-за плеча промовляє: «Це їхня святиня».

Зиркаю через плече і бачу... замість вовків... сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану...

Кургану?

Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.

Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю — полонина завширшки з футбольне поле — заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.

Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.

— Як ти? — озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.

— Це тобі, — кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене — люби й мою парасолю.

— Дякую, — Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.

Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:

— Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?

Я прошу їх розказати, що тут саме відбувалося, і Йостек оповідає, що якісь голопупенки — типу панки, але недороблені — прийшли й почали їх напрягати.

Вступає Лорна соло:

— Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залізли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобі зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп-пота, блядь.

— І що? Розхуячила?

— А ти, блядь, думав!

— Шо, СПРАВДІ?

Алік і Йостек ствердно кивають. Віка похитує головою, немов досі не може повірити в те, що тут відбувалося. Тільки тепер помічаю — в Аліка розквашена губа.

— А тобі, братику, за що дісталося?

Алік мимрить, що йому важко говорити, кивком передає слово Йостеку. Той яскраво описує, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилітньому хлопчику, котрий в компанії п'яних «панків» прийшов сюди чіплятися. Йостек із захватом розповідає, як Лорна стояла над нерухомим тілом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох інших суїцидників і погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилізе на цей горб порушувати їх сеанси шаманізму. Другою жертвою її казанка став Алік, який необачно нахилився підібрати з землі своє горня з недопитим чаєм. Підіймаючи голову, попав під удар.

— Потім, — продовжує вже Віка, — хлопчики прийшли пробачення просити. Навіть принесли Алікові перекис водню.

А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати.

Бачу, ці події об'єднали червоношматників чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пір'ячко, почуваючись впевнено в ореолі заслуженої слави, і вдає, немовби їй запросто щодня когось рятувати — як не заручників, то зубастиків.

— Треба було взагалі тобі зуби вибити, — миролюбно звертається вона до Аліка.

— І окувяви восхуяцити, — гугняво жартує сам поранений. Нарешті моя миска порожніє, і я задираю голову до неба.

Після споглядання вогню пітьма небес — безпросвітня. Хмари натягнуло, вітер із гір віє, шумить листя. Буря буде. Грім гряде.

На серці мені щемко. Варто тільки відірвати погляд від заспокійливого вогнища і знайомих облич, як він губиться в глупоті ночі, де намети з людьми внизу — лише декорація, а насправді тут тільки гори.

Дивлюся знову на обличчя, з них десь поділися маски знайомості. Бачу п'ятьох невідомих мені людей, їх міміка розчиняється у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться іскри, потріскують дрова. Шумить темрява лісу. Невідоме, що всі ми його пробуємо відтіснити, нікуди не ділося. Воно тут, одразу за спиною. Тріщить вогонь.

— М-да, — каже Лорна і закурює. — М-да, — повторює вона, пускаючи дим вниз до землі. — Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потім зловимо ше якогось підсвинка і зажаримо в палатці.

Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплює з вогню палаючу довбню, войовничо розмахує нею, аж поки не заганяє жертву в намет і підпалює. Морок якийсь, а не дівчина, істинно кажу: морок.

Але є щось у ній таке приманливе, що змушує нас усіх піднятися і рушити гуртом до панків. Бухати.

— Онде вони, — показує Віка на один із наметів унизу. Зі схилу нашого пагорба відкривається панорама, яку — намалюй цю картину принц Чарлз — він назвав би її «Shypit bonfires by night»: у гущу пітьми угвинчені димні кульки вогнищ. Поволі переступаючи, я йду за Вікою, яка знає дорогу, за мною слідом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляє

Лорну не звертати уваги на дрібниці, щоб не наробити дурниць. Лорна категоричним тоном відрубує, щоби той не вчив ії жизні, бо вона, блядь, покаже, що жизнь — то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. Замикає колону поранений. Алікова варґа викопилюється, а в кутику рота чорніє присушена перекисом кров.

Входимо на територію «панків».

— Панки хой! — каже хтось із темряви і простягає руку. Я потискаю її.

Біля вогню, на ковбицях, сидять підлітки років так п'ятнадцяти-шістнадцяти. Один навіть читає книжку. Пробую розгледіти назву — «Культ» Любка Дереша.

Всі панки якісь щуплі та заморені, наче цілими днями тільки те й роблять, що бухають і трахаються.

Втім, дівчат не видно.

— У вас дівчат немає? — з ходу питаю першого, котрий подав мені руку. Руку я потис, але відповіді на запитання не отримав. Той, що читає книжку, сперши підборіддя на долоню, з деякою затримкою (добивав речення) підняв погляд і мовчки похитав головою.

Я продовжую потискання панківських рук — всього-то сім чоловік. Останній, хто простягнув мені руку—жертва дня. Смаглявий гостроносий хлопчисько з перемотаною бинтом головою, схожий на щойно з фронту госпіталізованого Піноккіо.

— А чого так? — доколупуюся я. — Чого дівчат немає? Мужики ви чи не мужики?

— Та, блядь, — «Піноккіо» махає рукою: мовляв, гори воно все синім полум'ям.

Із Вікою тут, здається, усі вже знайомі. її зустрічають жваво, це ж бо вона бинтувала пораненого. Хлопчаки наввипередки вправляються в галантності — коли до Віки долучаються Лорна і Жанна, троє панків, що сиділи на ковбицях, зриваються, пропонуючи дамам місця. Особливо обхідливо хухають на Лорну. Їй дісталося поліно, сидіння якого пом'якшене складеним учетверо светром. Поки потискають руки Аліку і Йостеку, Лорні передають термос із невідомим напоєм. Лорна спершу обережно надсьорбує, а потім виливає собі в горлянку добру порцію.

— Нор-р-рмально, блядь, — каже вона і здригається. — Ох-х, бр-р-р! Пішло. На, Герман, бухни собі.

Лорна передає термос мені в руки, і хлопчаки дивляться на мене інакшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонує випити відразу після себе!

Я приймаю термос і принюхуюся. Пахне спиртяком. Ков-таю і передаю термос Йостеку. Ох, пішло по тілу.

Приглядаюся уважніше до панківської компашки, і мені стає смішно. Якісь десятикласники зібралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всі такі вони перепуджені: прийшли до них старі хлопи — один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб-дизайнер. Та ще й тьолок своїх привели, які, того й гляди, відірвуть їм яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яєць якось безпечніше.

Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято.

— От ти, — кажу.

— Я? — злякано перепитує один, у джинсовій безрукавці на голе тіло зі словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечі.

— Так, ти. Ти тут мухомори бачив?

«О, мухомори!» — засяяли очі в пацана. Ага!

— Та ніфуя, — якнайповажніше намагається відповідати «Цой». — Ми тут з Артьомом півлісу облазили. Тільки три знайшли. Схавали, блін — і ніфуя.

— Бо пожаднічали, — втручається третій, не «Цой» і не Ар-тьом, котрий насправді «Піноккіо». — Я ж казав: давайте нормально почекаємо на Сєрого, він нам всьо пояснить, а ви, голота, зжерли. Сєрий, — пояснює нам цей третій, на прізвисько Юраха, — це такий наш друг, він нам всьо-всьо про ботаніку розказати обіцяв.

— Да, і сказав, навчить робити «Карпатські зорі», — вставляє Артьом. — Це такий напій, на травах і згущонці. Дуже потяжна штука.

Якийсь безіменний скептик зауважує:

— Так-то воно так. Але Сєрий ше як позавчора в нас двадцятник позичив, так і хто його після того бачив?

Молоді панки погоджуються, що двадцять гривень — діло серйозне. Так що мусить Сєрий або віддавати, або якось викручуватися... не знати як. Тільки скептик переконаний, що Сєрого їм вже не бачити.

— А ви, взагалі, вперше на Шипоті? — питається Йостек, він і сам погано знається на грибах та на живій природі в цілому. Термос до нього доходить уже втретє, але на цей раз порожній.

— Та, вперше. Наслухались ми, значить, історій про цей Шипіт, ну й вирішили...

Від випитої чорницівки народ почувся на порядок веселіше. Всі явно оживають. Цой, вже не такий нашорошений, бурмоче щось типу: «Зараз, зараз, гул-ляти так гул-ляти», і лізе в намет по підкріплення. Шурхоче там чимось, щось дзеленькотить, і він виринає під відкрите небо з трьома пляшками «Кадарки». Мимохіть фіксую тактичну помилку: ну хто ж перед незнайомими витягує три пляшки нараз?

У хлопчаків язики потроху розв'язуються, і вони починають навперебій переповідати, як вирішили цього літа усім кагалом поїхати на Шипіт. Говорить Артьом:

— І нам, блін, такого, я тобі атвєчаю, такого нарозказували про Шипіт, шо ну його нафіг. Я приходжу до Вітьки й кажу: «Старік, давай, беремо пацанів і махнем на Шипіт. Там таке-е, шо ну його нафіг».

— А шо вам казали?

— Та, блін, чого нам тільки не казали. Казали, шо тута, блін, баби кругом голі ходять, ти так сидиш біля палатки, а вона, гола, підходить до тебе, так ножкою тебе в груди — піть, шоб ти на спинку ліг, і давай тебе їбати.

— Серйозно, Гера. Ми вже такі були готові... гандонів набрали — по дві пачки на брата. Водяри, вина скільки могли взяли. До всього готові були. До всього. Ну, блядь, тільки не до того.

— А шо таке?

— Та, блядь, невезуха якась. Тільки приїхали, розклали там внизу палатки, як привалюють якісь старші панки, по двадцять п'ять, по тридцять років і давай нас розводити, шо то їхнє місце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то їхнє місце і шо пічку з каменів теж вони виклали. «Та мені по-о-охуй, — кажу, — хто цю пічку виклав, шо вам, — кажу, — місця мало?» Коротше, як дійшло діло до драки, то нам відважили піздюлів і мусили ми аж сюди переноситися.

— Точно, — підтверджує хтось із друзяк. — Це ж такий лом — знов ці палатки розставляти!

— Перебралися ми сюди, всьо чікі-пікі. Сидимо, бухаємо, тут Сєрий прийшов, навішав нам лапші на вуха, сказав, що Йому треба двадцатнік СРОЧНО. Ну, ми не відмовили, все-таки Сєрий поважна людина.

— Да-а-а, блін. Прокукали двадцятку, — знову коментує невідомий.

— Міша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, — Цой вже трохи заплітає язиком. — А потім дощ почався, ми набухалися всраку, а вночі просинаємося, дивимся — а ми по коліна в воді. Спальники вжопу мокрі, рюкзаки — всі промокли. Блядь, ну шо за фігня!

Цой, такий печальний, такий кумедний, закурює.

— Дай мені! — наказує Лорна, і Цой пригощає її сигаретою.

І тут вже всьо, блін, — Цой сигаретою рисує в повітрі пряму. — Всьо пішло гладко, — ще одна рівна лінія сигаретою. — Розумієш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситі, палатки — сухі. Ніякого гавна. Ми вирішили, треба бухнути. І бухнули. А Артьом мені каже: давай берем пацанів і йдем о-о-он на той горб. Там тьолки-прастітутки, мені Омар розказував. Знаєте Омара? Віка киває.

— Ну от. Афіґ-ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські вузли в'язати.

— Та ти далі розказуй!

— Міша, блядь! — Цоя хитає, неначе човен в синім морі. — Міша, блядь! Я ж... я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно?

— Ну тихо, тихо, — заспокоює Цоя Юраха. — Розказуй далі.

— Та хулі там. Вони самі бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? Нє?

— Ні, не бачив я, не бачив.

— Герман, — каже Цой і лізе обійматися. — Герман. Ти афіґ-ґєнний мужик, Герман.

— Гаразд, гаразд, — саджу його на місце. — Йостек теж афіґєнний. І Алік афіґєнний. Може, взагалі, афіґєнніший, ніж я і Йостек разом взяті. Правда, Алік?

— Пфавда, — плямкає Алік розбитою губою.

— Ладно, бля, всі ви тут афіґєнні. Но я вам скажу, шо саме інтересне ше попереду. У нас ше є план.

Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобі. «Прид-ду-рок», — видавлює той, що з книжкою, і знову б'є себе по лобі.

— Шо ти сказав, бля?

— Тихо, тихо, — знову заспокоює Цоя Юраха.

— Нє, не тихо! — стріпується Лорна. — Раз є план — курим план! Все, курим план!

Чуваків, бачу, напрягає. Мабуть, мріяли покурити у дружній атмосфері, в тісному товаристві, а тут отакий облом. Остання надія, і та упала. Лорна не замовкає:

— Куримо план! Курим план!

Здійнявся гармидер. Цой почав віддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загуділи, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробує навернути Лорну на розум:

— Нафіга тобі той план, ти вже і так п'яна.

А Лорна — Лорна взагалі више всєх — затулила вуха долонями й давай верещати:

— Курим план! Куримо план! Курим план!

— Може, нам пола? — стиха питає мене Алік і киває у бік пагорба. Ні він, ні я не маємо настрою курити. На сьогодні компанії п'яних панків мені вже досить.

— Валимо, — кажу.

Встаємо і виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну, теж демонстративно йде геть. Віка залишається. Жанна теж пішла би геть, та тільки, дурепа, боїться йти наодинці з чоловіками, чи яка біда. Лорна зненацька розчехляється:

— Гей-гей, Герман! Гей, Зубастік! Геморойчик! Ви куди? А як же я?

Йостек кидає через плече:

— А ти покури собі, серденько. Може, не так страшно буде самій до нас вертатися.

Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справді, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. Крізь ніч.

— Я гукну тебе, добре? Або хай Віка по вас збігає, добре, Віка?

Віка фуркає: «Теж мені королева».

— О, Жанна по вас збігає. Збігаєш, Жанна? Жанна від такого зухвальства просто дерев'яніє:

— Та нє-еее, чого-оо я маю бігати?.. — жебонить вона, але Проти Лорни їй не встояти.

— Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збігає.

Алік, котрий вже відійшов метрів на сорок і, певне, вважає себе у пітьмі непомітним, показує Лорні середній палець. несподівано та озивається: — Я це бачила, Зубастік. Я це тобі нагадаю!

Ми вдома. Розгрібаю жарини недогарком колоди. Від приску йде приємне тепло. Нас троє, і ми мовчимо. Вуха відпочивають. Глибоко вдихаю холодне повітря. Кладу на вогонь пару гілляк і не утруднюю себе більш нічим. Облич не видно, тільки легкий інфрачервоний жар. Йостек черкає запальничкою на п'єзокристалі й розкурює свою суперлегку сигарету. Його джинси біліють у темряві. Раз по раз блисне лінза в Алікових окулярах.

Темрява.


— Вибач, — кажу я.

— Прошу?


— Я не тобі. Я до Аліка. Можливо, я був не надто тактовний сьогодні.

— Дуфниці.

— Просто... не знаю навіть таких слів. Розумієте, пацани. Я всередині себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу ніби блок якийсь включається — і не можу з себе пари слів видавити. Недорікою таким стаю. А я би хотів відкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани.

— Ти спфобуй, не бійся. Скажи пафу слів. Далі буде легше.

— Я вбив людину, пацани.

— Я тоді працював у нічному кіоску. Продавав поповнення на мобіли. Реально вісім годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну і, власне, тоді й сталося це. Я був на нічній зміні. Може, була десь година друга ночі. Початок осені. Я заснув і прокинувся від шуму на вулиці. По звуках можна було здогадатися, що там кілька чоловіків серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у віконце і побачив двох придурків у трєніках, які трудились на районі. Вони приперли якогось мужика до дерева і погрожували йому. Я впізнав його — це був один типок із мого будинку. Він смикався, хотів вирватись, але його тримали міцно. Погрожували йому. Від нього нічого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тєбя тут задушу, понял?..» І тут його дійсно один із типів почав душити. Я почув хрип і побачив у віконце, як здригається його тіло. Я не наважувався навіть дихнути. Не те, щоби вийти і допомогти бідаці. Щоб подзвонити кудись у міліцію, я навіть не мав думки. Я пересцяв по повній програмі. Нарешті я побачив, що тіло обм'якло і сповзло по стовбуру дерева. І тут один із типів подивився просто на мене, у віконце каси. «Ей, там кто-та єсть», — гукнув він. Це все було як один затяжний, страшний глюк, від якого я не міг очуняти. Вони підбігли до кіоску і почали копати у двері ногами, почали грюкати по стінах кулаками. Пхали мені крізь ґрати у віконце пляшки зі смітника і підпалений целофан. Нарешті мені вдалося затулити отвір шматком плексигласу. Я чув, один хотів тікати, а другий намагався підпалити кіоск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потім все стихло. Десь годину ще я вичікував і прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаїтися і пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало світати. Коли я визирнув через шпарку назовні, нікого не було. Не було й тіла того чоловіка. Потім я довідався, що його виявили у баку на сміття зовсім поруч із кіоском. Убивць не знайшли.

Герман перевів подих і ковтнув води.

— Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.

Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:

— Йди в міліцію. — Мій голос на диво здавлений. — Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це...

— Ні.

— Чому?!


— Це не те. Я не зможу зробити цього.

— А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?

— Бачу. Покінчити життя самогубством.

— Але ж так не можна! — кажу я. — Не можна так просто... взяти і здатися!

— Слухай сюда, вумник, — огризається Герман так, що я аж лякаюся. — На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.

Герман опускає голову десь між коліна і накривається з головою курткою.

Алік нахиляється вперед і промовляє:

— Герман. Послухай, Герман. Я хочу щось тобі сказати.

Герман відтуляє куртку й зирить одним оком. Потім випростовується. Я справді жахаюся того, що бачу. Його лице перекошене плачем, але він не вміє плакати, на його обличчі сухий болючий спазм. Алік говорить м'яко:

— Зупини на мить усі думки. Прислухайся до свого серця. Воно знає вихід. Чесний і достойний вихід.

Герман дивиться на Аліка, а потім опускає голову в долоні. Чути, як він тяжко стогне.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка