Любко дереш



Сторінка11/16
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Тріщить вогонь. Зорі розсипалися над нашими головами. Я почуваю себе ніяково. Щоб подолати це, кидаю в погаслий вогонь пару дрібніших гілок, аби було більше світла. Потім додаю товстіших, і довкола багаття стає тепліше. Це заняття захоплює мене, тепер вогонь сильний і яскравий. Раптом Герман, ніби розбуджений полум'яним світлом, повільно піднімає голову, обводить нас темним, бездонним поглядом. У його очах такий блиск, ніби він бачить все це вперше. Герман так само повільно встає, затим поспіхом починає скидати з себе свої «гади». Скидає і шкарпетки...

— Герман, можна поцікавитись, що ти робиш?

...і байкерську шкірянку з ланцюжками, і футболку...

— Я знайшов...

Скидає штани.

— Я знайшов... — відповідає він мені, намагаючись зберегти рівновагу на одній нозі, поки скидає з себе труси. — Знайшов для себе вихід.

Тепер він повністю голий. Герман підкладає у вогонь іще пару гілок, і полум'я спалахує новим жарким життям. Кілька секунд, сперши руки в боки, Герман дивиться на багаття, а потім знову дивиться на мене своїм загадковим темним поглядом.

— Я знаю, що треба зробити, аби спокутувати вину, — і з цими словами він кидає у вогонь купу свого одягу, від чого ми на хвилину опиняємося майже у повній темряві. Але вогонь якимось дивом береться перетравлювати таку непросту їжу. При цім викидає клуби в'язкого диму.

Алік весь цей час мовчить, він сперся на свій дрючок підборіддям і дивиться, як полум'я поступово поїдає важкі нічні делікатеси. Герман, блимаючи прутнем, перегортає одежу у вогні довгою палицею.

— На, це тобі, — він кидає шкірянку в Аліка, й та, брязкаючи металевими кліпсами, падає на землю поруч.

Тільки я, здається, не розумію нічого.

— Ти можеш нормально пояснити, що ти витворяєш? Герман розвертається до мене.

— Я йду в гори. Сам. Голий і босий. Це буде тривати десять днів.

— Одинадцять буде краще, — не відриваючись від дрючка, не розтуляючи рота, не відводячи очей від вогню, кидає Алік. — Для шамана має значення число «одинадцять».

— Але навіщо?!!

— Вмирати. Якщо природа захоче, за цей час вона встигне забрати мене. І це буде моя пожертва. Якщо природа захоче мене відпустити, вона дасть мені їжу і воду. І тоді це теж буде розплатою за всі мої гріхи. Можливо, мене розтерзають друзі-вовки, до яких я зараз піду. Можливо, я здохну із холоду. Але я це зроблю. Аріведерчі, дорогі мої.

— Аріведерчі, брате-шамане, — каже Алік і піднімає руку на прощання. — Яку тобі станцювати пісню на прощання?

— Ей, ви шо?Люди! — озиваюся я. — Ви шо, подуріли? Герман дивиться на Аліка.

— Станцюймо на прощання щось веселе, іде? Наприклад, «Кукареллу».

— Афрік Сімон? Хо-хо, моя молодість!

— Так, Афрік Сімон, «Кукарелла».

— Та, бляха-муха, шо ж ви робите?! Алік? Герман? Ви чого?

— Починай, батьку, — каже Герман.

Я з відвислою щелепою спостерігаю, як Алік спинається на рівні ноги і раптом, приплескуючи й притоптуючи, починає видавати ротом дивні звуки.

— Тр-р-р ха-ха, т-р-р-р бум-ба, тр-р-р ха-ха...

На свій жах я ще й впізнаю цю дебільну пісеньку — амана кукарелла, чи як її. І тут починає приспівувати Герман, пританцьовуючи:

— Мулюнді ва мюланді, хафа-нана! Амана кукарелла, ша-ла-ла-ла!

На мене нападає істерика. Двоє дорослих чоловіків, пристрибуючи, притопуючи, танцюють довкруж вогнища, мов дикі.

— Стійте! Не робіть цього! Так же не можна!

Та вони танцюють з дедалі більшим завзяттям. Мені здається, якісь невидимі глядачі підтримують їх. Навіть більше, мене охоплює моторошне, божевільне враження, ніби ці двоє танцюють просто зараз на грандіозній сцені світу, і вселенський невидимий натовп із темряви підспівує їм та підбадьорює криками.

— Ва-кі рі-ді Ва-кі-рі-да-ю та — Пула, Пула, Но-вена-а Хей, вакі-ю да-ю та — Ду-руку Ха-фа-на-на! Ва-кі рі-ді Вакі-рі-да-ю та — Пу-ла, Пу-ла, Но-вена-а! Амана куркарелла-а-а ша-а-а... ла-а-а... ла-а... і хором: ЛА!!!

Я не встигаю помітити, як і куди щез Герман. Бачу тільки задиханого, спітнілого Аліка — він на краю пітьми й тиші вдивляється десь у бік потічка... Мені відняло мову. Я тяжко впустився. Голова йде обертом.

— Так не можна ж! Ви дорослі люди! — кидаю я Алікові в розпачі й (звідки це в мені?) ненависті.

Алік втомлено сідає на свою ковбичку і хусточкою втирає з чола піт. Він дивиться на мене зі співчуттям, зажурено. Мені лячно.

— Світ великий і таємничий, Йостеку. Одного дня ви це зрозумієте.

Він відхиляється трохи назад, підіймає з трави Германову шкірянку. Розтріпує її, та дзеленчить.

— Непогана, — каже він і накидає куртку собі на плечі, ніби все так і має бути. Ніби нічого не сталося. Сива щетина на його круглій підпухлій морді блищить. Розбита губа з чорною засохлою кров'ю, товсті окуляри на резинці, задумане обличчя, ціпок, на який опирається Алік, і байкерська куртка на плечах — знаю, воно безглуздо, але зараз все це здається мені якимись таємничими атрибутами справжнього шамана. Та я вчасно нагадую собі, що ця драматургія потрібна, виключно аби забити мені баки.

Зненацька, зовсім із протилежного боку хтось гукає нас. Із темряви виходить Віка. Вона обкурена й налякана.

— Ходіть дівчат заберіть. У них там серйозні проблеми. Ми похапцем збігаємо до табору панків.

Там усі з білими обличчями. Такими білими, аж світяться у темряві. Повна мовчанка. Вони збилися докупи, ці молоді дружні панки, збилися докупи, звільнивши простір для гри тіней. У самому центрі вільного місця сидить непорушна, ніби камінь в степу, Лорна із нерухомим обличчям. Її очі прикриті, вона дивиться на кінчик носа. Її лице холодне й красиве, у ній ввижається щось більше. Біля її ніг, скрутившись клубком, лежить тіло і плаче. Я з жахом упізнаю в нім Жанну. Моє серце стискається з жалю й перестраху.

— Що тут відбувається?

Жанна лежить у пилюці й обіймає руками Лорнині коліна. Захлинається сльозами. Видає страшний рев і знову заходиться скімленням. Плач її просто роздирає душу. Крізь схлипування Жанна видушує:

— Ви-и-иба-а-ач... Ви-и-иба-а-ач... ну ви-и-иба-а-ач ме-ні-і-і... Я-а-аа більше так не бу-у-уду... Я більше так йе-е-е бу-у-ду-у-у... Не треба-а-а, чуєш? Ну ви-и-иба-а-ач мені-і-і... вибач... вибач... вибач... Ну вибач мені-і-і-і...

Лорна не подає ознак активної свідомості. Її погляд зосереджений на кінчику носа.

Могильна тиша і грудні ридання. Я тільки усвідомлюю, що мене овіває нічний вітерець, і все. Голова пуста.

Хлопчаки не ворушаться. Мене теж ніби спаралізувало. Невже Лорна знову вдалася до своїх божевільних ескапад? О Господи! Тільки не це!

Віка першою кидається до Жанни і починає її підіймати з землі. Вона щось лопоче:

— Дорогенька, серденько, заспокойся, перестань, ну не плач, сонечко, ну.

Але Жанна втискається щокою в землю, лице її мокре від сліз, на ньому пил. Куртка перемазана соплями й попелом. Віка силою відриває Жанну від землі, і кожен може бачити, як по сірих від бруду щоках котяться важкі сльозини. Мені страшно. Воно знову почалося. Жанна стогне: «Вибач, вибач, вибач!», а Лорна нічого не зауважує. Я підходжу до неї, пробую підняти під пахви з землі. Але Лорна теж упирається, вдає, ніби приросла до місця. Мені бракує сил, і на допомогу приходить Алік. Дивом ми піднімаємо її й без зайвих слів виносимо за межі освітленого кола, трохи попереду Віка вже веде за руку Жанну. Жанна заходиться в істериці й вигукує:

— Ну, будь ласка, я більше не буду, ну чому, чому, чому... Лорна перестає притискати ноги до живота і стає на землю.

— Я сама, — каже вона і висмикує від нас руки. Гонорово йде на кілька кроків попереду. Ми з Аліком волочимося слідом. Зненацька Лорна кидається бігти в бік лісу — так несподівано, я зовсім не очікував, Лорна біжить до лісу, і мені виривається:

— Треба спіймати її!

Біжимо за нею, бігти доводиться вгору, але раз, два, три — і я навстрибки доганяю Лорну, хапаю її за каптур куртки. Лорна з розвороту чиркає мене по лицю пазурами, я з криком відсмикую руку, хапаюся за щоку, та вже поспіває Алік і валить Лорну на землю. Він придавлює їй руки колінами до землі, Лорна звивається і намагається копнути його в яйця.

— Ноги тримай! — викрикує Алік, але я не можу їх вловити, натомість дістаю удар у живіт. Нарешті хапаю обидві ступні, Лорна сильна, як чорт, вона дриґає ногами так різко, що Я остерігаюся, як би не заробити удару собі по зубах. Алік спритно хапає Лорну під руки.

— Несемо її!

Підіймаємо, чортиця пручається і видирається.

— Пустіть! — кричить. — Пустіть, їбанати! Пустіть! Мені треба в ліс! На курган! Мене кличуть на каміння! Ви чуєте! Перестань мене мацати, пиздюк, блядь, ВЖЕ мене пустив, ти чуєш?

Очі мені заливає піт, руки слизькі, я відчуваю, що на втримування Лорни йдуть всі мої сили, наче я взявся за щось нелюдське. Знову! Знову воно почалося! Це все Алікові фокуси. Добавилися! Крок за кроком несемо її вгору, коли аж Лорна каже:

— Поставте мене. Я сама піду.

Чомусь не можу ослухатися, відпускаю її ноги. Алік теж ослаблює хват, але одну її руку тримає. Я беру Лорну за другу руку, і ми ведемо її, як небезпечного злочинця. Лорна мовчки перебирає ногами, потім висмикує руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.

Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.

Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.

Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.

Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.

Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю... Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:

— ...Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!

У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.

— Гаразд, — кажу. — На добраніч.

Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.

Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Йорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.

Пробую вмовити її:

— Не наглій, Лорна, дай мені спальник. Мовчить.

— Давай уже вкладатися, ніч надворі. Відповіді нема.

— Ти чуєш мене?

Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.

— Зараз нам усім буде піздєц.

Мене знову проймає боязкість — Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:

— Шо ти гониш? Який ше піздєц?

— Демони, — каже Лорна і закушує губи. Її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна Сказати, нашуга-на. Її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.

— ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! - кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. — ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, — додає вже тихше.

— Та шо ти гониш, — зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.

Лорна лягати не збирається.

— Не треба було свічку гасити, — приречено каже вона.

— Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.

Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:

— Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: — Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!.. Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!..

Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.

— Лорна! — вигукую. — Роздуплися! Тут нікого немає!

— ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!

— Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!

Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.

— Б'ЯДЬ! БОИТЬ! — скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. — Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!

Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.

— Куов, — вирікає вона.

Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.

Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння — наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жан-ну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.

«Ти вже не спиш?» — спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».

«Давай», — кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.

Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.

Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.

Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно... Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.

— Ти не спиш? — питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

— Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.

— Давай.


— Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман і світло. Нічого немає, тільки білий туман і світло. Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти... Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.

— Такий самий?

— Такий самий. Мені снилося таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. — Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. — Так цікаво... все так змінилося за один день...

— Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.

— А він вчора робив щось тобі?

Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».

— Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.

— І помогло?

Я мовчу. Знизую плечима.

— Якось так дуже спокійно стало... І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?

— Звичайно, лапонька.

— Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти. Я розглядаюсь і бачу довкола себе якісь дачі, якісь діти в літніх платтячках бавляться на піску. Сонце вже зайшло, і починає стрімко спадати пітьма. Раптом я відчуваю в собі якусь силу, щастя, я підіймаю руки над головою і кричу: «Хай буде світло!» Але нічого не стається. Щось вдалині привертає мою увагу, і я вже бачу, Як до мене по береговій лінії швидко наближається чиясь дивна фігура. Вона вся в тонких чорних шатах, що майорять на вітрі. Чорний капюшон накинуто на голову. Коли вона вже зовсім близько, я бачу, що замість обличчя в неї біла маска З чорними вирізами для очей. У руках вона тримає дворучний меч. Вона заносить його над головою і рубає мене...

— І що?

— І я прокидаюсь... Жаль, у Лорни не можна спитати, що це все означає... Лорна вміє тлумачити сни. Ми з нею завжди, коли бачимося зранку, розповідаємо сни... Віка... ой... Віра... Ти знаєш, Вір, ми ж насправді всі троє давно знайомі — я, Лорна, Йостек. Йостек мій колишній хлопець, а Лорна — це моя найкраща в світі подруга.



Я замовкаю, не зважуючись спитати одну річ. Збираюся з духом.

— Вір...


— Що, котику?

— А ти спала з дівчатами?

— Ні.

— Я теж ні. А всі думають, що ми з Лорною коханки.



— Я не думаю так.

— Я знаю. Ти хороша... Лорна теж хороша. Але вона божевільна. Вона свята. Якщо ти подивишся на неї уважно, ти зрозумієш, що вона свята.

— Розкажи мені про неї.

Я посміхаюся.

— Це не твоя фраза, це Лорна сказала тобою.

— Що ти маєш на увазі?

— Лорна завжди каже: розкажи мені те-то і те-то. Мені деколи здається, Лорна може дивитися на мене через очі інших людей. Коли вона далеко, я раптом починаю чути її інтонації в голосах інших, починаю помічати схожі рухи. І я вже знаю, що це Лорна. Що від неї ніде не сховаєшся.

— А ти хочеш сховатися від неї?

Я мовчу. Не хочу відповідати. За цим запитанням стоїть вибір. Або розповісти Вірі все без останку, або змовчати і зберегти якісь рештки себе. Цей вибір дається мені важко. І тільки-но я вирішила змовчати і приховати себе, як у мені спрацьовує автомат і я починаю розповідати. Щойно почавши, я вже знаю, що розповім Вірі все-все, до найінтимнішої подробиці, до найменшого секрету. Тому що в мене більше немає особистого. Немає особистості. І це завдяки Лорні.

— Ми з Лорною грали в дуже просту гру. Ця гра називається «бути чесною». Лорна дуже чесна. Якщо ти їй не сподобалась із першого погляду, вона тобі так і скаже це. Причому слів добирати не буде. Вона легко може послати людину, як тільки виявить у собі найменше бажання це зробити. Тому що вона чесна з собою. Її життєве кредо: «Завжди говори правду». В першу чергу — самій собі. Коли я перший раз побачила Лорну, Йостек сказав мені, що вона його найкращий друг. Я навіть образилась трохи. Я хотіла спитати: а я, як же я? Хіба ми не найкращі друзі?

Я хотіла зрозуміти, що він міг знайти в ній. З першого погляду вона мені здалася вульгарною і похітливою. «Що це за руда блядь?» — хотіла спитати я у Йостека, коли він познайомив мене з нею. А вона так глянула на мене своїми масними очима, що мені здалося, я зараз кінчу. Я почервоніла й відвернулася. А їй хоч би що — продовжувала говорити з моїм Йостеком.

Це було так. Йостек подзвонив мені й спитав, чи я б не хотіла познайомитися з Лорною, про яку він мені стільки розповідав. Йостек хотів влаштувати нам вечір: ми спершу мали піти разом на піцу, а потім у кіноклуб на якийсь цікавий фільм.

Ми начеб справді весело проводили час, тільки я завжди ловила на собі дивний, страшенно притягуючий погляд Лор-ни. У кіноклубі ми сіли так, що я опинилася між ними. Десь посеред фільму Лорна тихцем взяла мене за руку. У неї були гарячі й вогкі пальці. Я не витримала і вибігла з кінозалу.

Надворі вимкнула мобілку, щоб мене не діставав Йостек зі своїми дурними питаннями, і пішла у парк. Вся я пашіла, не розуміла, що зі мною робиться. Я була тоді повною дурепою. Хто я взагалі така? Що я роблю з цими людьми? Що ці люди, цей Йостек, ця Лорна, що вони собі дозволяють? Я їм що — дурочка для розваг?

Я й справді вважала себе повною дурочкою. Я дуже комплексувала з приводу своєї зовнішності. Глибоко в душі я знала, що не подобаюсь ані Йостеку, ані кому завгодно, хай би краще не брехали мені.

А ще дужче я комплексувала з приводу того, що справді є чужою для них. Я виховувалася на класиці, а не на книжках про наркоманів, слухала романтичний інструментал, а не їхній рок. У середовищі Йостекових друзів я — чужорідний елемент. Йостек намагався не показувати цього, але у мене дуже чутливе серце. Я з дитинства відчуваю, коли людина бреше, і мені це завжди болить.

Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.

У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами... я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити...

— Ні, ні, — Віра гладить мене по щоці. — Розказуй далі.

— Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки — щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали... Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.

Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, — шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. — Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть...» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже — тільки хлопці в голові! Їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка