Любко дереш



Сторінка12/16
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали — і хвалили. Смоктали — і хвалили.

Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару — такого ж здох-лячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»

— Нє-а. А про шо там?

— Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі... Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.

Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.

На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.

— Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.

— До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.

— Може, він голубий?

— Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.

— Він, напевне, боїться їх.

— Хтозна... Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона — ось людина, яку ти шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек — це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік-два життя у сім'ї — й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.

У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися у нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.

Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим... А ще я не могла ніяк втриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік... Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.

Йостек мені багато розповідав про Лорну. Він говорив, що це якась незвичайна особистість, його найкращий друг і порадник. У них навіть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, і я не знаю, чому так. Вір, ти не знаєш?

— Це просто. Коли відмовляєш чоловікові раніше, ніж даси, він або тікає, або прив'язується до тебе, як до мами...

— Отак і Йостек. Прив'язався до неї. Поважав її дуже. Хвалився навіть, ніби він із Лорною кілька разів кетамін пробував. Ти знаєш, що таке кетамін?

— Знаю.

— А пробувала?



— Ні. Я боюсь уколів. Але мій Вітас ним захоплювався.

— А мій Йостек пишався, що він такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетаміну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком — почути, що Йостек пробував якісь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моєму житті. Я навіть не знала, як реагувати на ці історії про кетамін. Якби він розповів мені про наркотики в перші дні нашого знайомства, я би точно більше не прийшла на побачення. А тут він розказує, що не тільки Лорна ця, але й сам він приймав кілька разів. А Лорна — то взагалі, виявилось, наркоманка. Ти зрозумій, я ж із зовсім іншого середовища. Це... це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дівчат, що дівчина повинна відмовити хлопцеві: «.. .коли він пропонує тобі спробувати наркотики». Це були жахливі хвилини. А потім мені стало цікаво подивитися на цю його подругу, «класну кобіту, але пропащу наркоманку», як він сам її називав. Ще Йостек мені кілька разів натякав, що Лорна має нетрадиційні сексуальні смаки. Він дуже стидливий, він це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, він казав, що Лорна любить учити дівчаток ніжності.

До моменту, поки я особисто не познайомилась із Лорною, я уявляла собі її як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованій сумочці носить баночку з наркотиком і чистий шприц. І до того ж не перший рік займається астральними подорожами. Йостек вірив, що Лорна володіє вродженими магічними здібностями. Принаймні для потойбічного світу, судячи з її переказів, Лорна являє собою ласий шматок.

Коли я побачила Лорну вперше, я хотіла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обіцяна тобою магеса-кетамінщиця в лесбійському ґламурі?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блідолицю й руду потворку в недоладній пуховій куртці якоїсь огидної барви, яку я не одягнула би нізащо в світі. Я, правда, частенько забувала, що моє осіннє пальто мені спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демісезонному плащі, який мені купили ще у школі.

Тоді, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла від неї. І я просто втекла. Пішла в парк.

Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.

Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.

Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лор-на, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по-справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лор-на — це не справжнє ім'я. По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя... Вона себе стала називати

Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.

Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.

Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її йе покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:

— Це я. Що треба?

Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:

— Я теж. Виходь гуляти.

— Зараз?!

— Іншого разу може не бути.

Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобіл-ка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж... Виходь гуляти... Я теж... Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче... одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася. Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.

У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.

Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.

Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, Я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.

— Треба купити вина, — сказала вона.

Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.

— Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? — уточнила вона із властивою їй прямотою.

Я сказала, що друге.

— Ну так сходи, — порадила вона мені. Я нічого на це не змогла відповісти.

Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.

— Я не можу, — призналась я.

— Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.

Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця — аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.

Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:

— Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.

Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.

— Жанка, не сци, — відповіла вона. — Я тебе в обіду не дам.

— Ти будеш мене захищати?

— Я тебе навчу бути собою.

Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Иостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнув-ши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, бо, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, дсягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула три-зжитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і ду-же щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зро-зуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, лочала волати на все горло:

— ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! ЙОСТЕК! ВІДЧИНЯЙ! Лорна зразу ж підтримала мою ініціативу, і за якихось п'ять хвилин двері відчинилися. На порозі під'їзду, у домашніх штанах і майці, стояв Йостек. Він своїми сонними очима намагався роздивитися нас. Коли його погляд упав на Лорну, процес пробудження пішов значно швидше.

— Заходьте, — буркнув він.

Вже через десять хвилин я приймала гарячий душ у Йос-тековій ванні. Я поливала себе майже окропом, який здавався мені хоч і гарячим, та лагідним. Голову я намилила шампунем, який я спеціально купила для себе і поставила тут на ті випадки, коли залишатимусь у нього на ніч.

Я шурувала голову і прислухалася до себе. Щось у мені розгорталося, ніби з насінини в пришвидшеному темпі вилуплюється рослина. І чим більше я думала над тими простими правилами, які мені дала Лорна, тим щасливішою я ставала. Можна сказати, я ніколи ще не почувалася такою впевненою в собі й у тому, що мені робити далі. Ніяких виправдовувань, ніякого жалю за втраченими нагодами...

Ще поки я милася, я зрозуміла, що мені більше не хочеться стати господинею цього душу, ні цієї ванної кімнати, ні цієї квартири. Я не знала, що буде зі мною завтра. І найпри-кольніше — я й не хотіла цього знати.

Втім, я напевне знала, що не буду спати нині з Йостеком в одному ліжку. А буду спати в одному ліжку з Лорною.

А Йостек тим часом сидів з Лорною у великій чистій кухні, вони пили трав'яний чай. Лорна курила. По її напружених губах я зрозуміла, наскільки напружена сама ситуація. Йостек чекав пояснень. Від мене. Від нас. Те, що сьогодні ми разом їли піцу, зовсім вилетіло з голови, я забула й про те, що втекла, залишивши їх в кіноклубі. Але я більше не хотіла звіту-ватися ні перед ким.

— Я дзвонив тобі, — сказав він, заварючи окропом ще одну порцію чаю, для мене. — Дати меду до чаю?

— Не треба меду, — сказала я, втупивши очі в свої руки і ніяк не прокоментувавши першу частину звернення. Поки Йостек порався біля плитки, я дивилася на нього й міркувала: ось так виглядає людина, яка живе натяками. Вона шукає натяків і напівнатяків у словах співрозмовника. Ось людина, котра сама говорить натяками і котра начисто заплуталась у цьому.

Як легко з Лорною. Коли Лорна каже: «хуй», вона має на увазі тільки хуй, і ніяких двозначностей.

Йостек, як завжди, робив вигляд, наче йому все однаково. А я знала, що він образився і що зараз він пробує загнати ці почуття кудись на глибину.

— Ви можете мені хоч щось пояснити? — нарешті спитав він.

— Я хочу спати, — сказала Лорна.

— Можеш нам постелити? — спитала я.

— А ти не ляжеш зі мною? — озвався він, уже з викликом.

— Ні. Постели нам у камінній.

Лорна за цим всім спостерігала скоса, губами посмоктува-ла сигарету. Пальці, що тримали сигарету біля уст, пестили ці вуста. Налякана домашня курочка затрепетала в мені. Здавалося, ці сексуальні жести настільки явні, що Йостекові нерви не витримають і він вижене нас на вулицю.

Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа-їбодром. У невизначеному майбутному, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.

Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона — в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною... Точніше — позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда — і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни. Її вуста. Її манера сидіти. Спосіб палити цигарки...

— Можете лягати, — почулося десь за стіною.

Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився... М'яко кажучи.

— Я хочу бути з тобою, — сказала я Лорні.

Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:

— Ну, так будь.

Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну. Як і всяку добре виховану невротичку, мене гризли думки: от зараз Лорна почне мене пестити (Боже, це ж так стидно), можливо, ротом (Господи, я ж помру від знічення), а потім, можливо, захоче щоб я її пестила (фі, це ж так гидко)... ротом (ні, я не зможу цього)... а вона в душ не ходила (точно, вона в душ не ходила, фі-фі-фі)...

Але коли я прийшла в ліжко, Лорна вже спала. Причому лягла вона, майже не роздягнувшись: у джинсах і цій несвіжій сорочці. Я полегшено зітхнула, тому що не була готовою поки до фізіологічного продовження нашої симпатії. У мене ще було багато (дуже багато) думок, які потрібно було додумати, серед них були й тривожні — надзвичайно багато тривожних думок, які треба додумати. Але на те вже не було сил. І я, не забувши ввімкнути зарядник і свій мобільний у розетку, примостилася скраю ліжка, заснула.

Ранок настав нестямно швидко, за якихось дві години. Моє тіло було неготовим до цього. Кожного разу, з усіх тих семи чи восьми разів, що я залишалася на ніч у Йостека, мене завжди чекало те саме: побудка о пів на сьому, в кращому разі — без п'ятнадцяти сім. На восьму годину Йостек мав уже бути на роботі. Кожен раз Йостек пропонував мені залишитися ще на годинку, доспати, а вже потім передати ключі при зустрічі на обіді. Та я завжди відмовлялася. Я страшенно боялася, що подумають про мене Йостекові сусіди.

Тому я навіть боялася надто голосно говорити в цій хаті. Я знала, що крізь стіни все прекрасно чути, а сусіди пильно дослухаються до кожного нашого різкого слова, до кожної виділеної інтонації, мовчу вже про усякий скрип і шурхіт, який сусіди потрактували би відомо як.

Усіх цих речей я страшенно боялася, тому що моя бабця була такою. Коли вона чула, що поверхом вище починається якась сварка, бабця вимикала в телевізорі звук і вся перетворювалася на слух. Так вона діставала матеріал для розмов з подругами.

А ще бабця любила видивлятися, хто ходить до наших сусідів у гості, особливо під вечір. Я боялася, що й тут мешкають такі ж люди, як моя бабця. І коли я буду виходити з Йостекової квартири, коли я буду замикати її на ключ, вони вже сидітимуть на лавочці біля під'їзду і чекатимуть на мій вихід, аби краще роздивитися мене, аби впевнитися в тому, що я та, за кого вони мене вважають (відомо, за кого вони мене вважають).

Тому я намагалася приходити до Йостека затемна і втікати з тої хати вдосвіта.

Хоча саме того ранку я б не боялася бути тут сама (тобто з Лорною). Але Йостек, здається, образився всерйоз.

Вранці ми обмінялися буквально двома-трьома словами, мовчки випили кави і так само мовчки пішли на свої маршрутки. Я бачила — Йостек шукає нагоди поговорити зі мною наодинці, та цього я прагнула менш за все.

Знаючи, як йому буде боляче, я все одно скочила у маршрутку разом із Лорною і навіть не глянула у вікно, як він там — чи дивиться нашій маршрутці услід. Я зрозуміла, що повністю охолола до цього чоловіка, а точніше, ніколи особливо й не симпатизувала йому. Мимохіть зауважила: що більше я послуговуюся двома простими заповідями Лорни, то легше мені стає.

— Якщо жити за цими принципами, — сказала мені того ранку Лорна, — одного дня ти станеш відьмою.

Ми прогулювали першу пару (кожна свою), тому що в нас обидвох був бодун і від обидвох несло перегаром. Лорна палила цигарки, і я подумала, що теж хочу навчитися палити.

— Відьма — це добре чи погано?

— Відьма — це не добре і не погано. Це прикольно. Я відьма. Я роблю тільки те, що я хочу. Всі довкола мене роблять те, що я хочу. Все стається тільки так, як я хочу. Це означає, що я відьма. Ти хочеш бути відьмою?

Я навіть не знала, як сприймати її слова. З Лорною завжди так. Хоч вона називає речі їх іменами, ніколи не можна бути певною, жартує вона чи говорить всерйоз. Хоча слово «жартує» — це не про Лорну. Вона не жартувала — ніколи. Вона висміювала. Знущалась. Кепкувала. Глузувала. І якщо ти не встигала зрозуміти, що сказане нею — прикол, всі висміювання, знущання, кепкування чи глузуваня автоматично переходили й на тебе.

— Я думала, відьми інакші.

— Ти відповідай: хочеш бути відьмою?

До мене ніби повернулося на хвилю моє старе бачення. Я страшенно злякалася, бо подумала, що божеволію.

Я не ночувала вдома. Я спала в одному ліжку з цією неохайною, некрасивою рудою жабкою, я пішла від свого кавалера, з яким сподівалася наступного літа одружитися. І ця ліліпутка, від якої тхне перегаром, ця збоченка хоче від мене чути однозначні відповіді на абсурдні запитання. Наприклад, чи хочу я бути відьмою.

— Ну, хочу.

Лорна вивчала мене поглядом.

— Тоді зустрінемося сьогодні на «Гуркоті», — Лорна мала на увазі клуб, де щосереди відбувалися вечірки «важкої» музики. — Я буду о восьмій чекати тебе біля входу.

Вона розвернулася, щоб іти.

— Почекай, — потягнула я її за рукав. — Я... Я не можу сьогодні прийти додому так пізно. Я не ночувала, і, розумієш, я...

— Тоді не приходь взагалі, — буркнула вона. Я знову не збагнула: стосувалося це нашого з нею вечора чи моїх батьків. Обидва варіанти виглядали жахливо.

— Не будь такою зі мною, — не витримала я. — Не муч мене.

На це Лорна спокійно відповіла:

— Ти сама себе мучиш. Я тут ні при чому. Хочеш бути відьмою — живи, як живуть відьми.

Вона відвернулася й пішла. Я насилу придушила в собі сльози, ледь стрималася, щоб не кинутися за нею. Вкусила себе за долоню, але чомусь нічого не відчувала. Я стиснула щелепи так сильно, як лиш могла. Щось гаряче й солоне, наче слина, раптом набігло мені в рот. Десь дуже далеко в прокушеній долоні я відчула гарячий, тупий біль. Терлінькнув телефон, повідомляючи про нову есемеску. Все закипіло в грудях — я сподівалася, що це від Лорни. Однак писав мені Йостек: «Мала як справи. Треба зустрітись». Йостек був програмістом. Зневага до гуманітаріїв, як він звав мене й мені подібних, була в нього у крові, а також у текстах, які він час від часу породжував.

Я сховала телефон, бо не збиралася відписувати. Коли прийшла наступна есемеска: «Давай на 15.00 пообідаємо в нашому місці». Як би в такій ситуації повелася відьма?

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка