Любко дереш



Сторінка13/16
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Я подумала, що (а) я більше ніколи не брешу (в тому числі сама собі) і (б) роблю тільки те, що хочу. І замість того щоб гордовито змовчати, вибрала у списку відповідей заготовку: «Ответ: Да». Я хотіла побачити Йостека. І хотіла поговорити.

На пари цього дня я таки потрапила. Правда, була до них ніскільки не готовою: ані морально, ні фізично. Сиділа на лекціях у душній аудиторії тільки тому, що не знала, куди себе подіти до обіду. Я знемагала від думки, як буде правильніше: прийти сьогодні пізно додому (і нарватися на неприємності) чи зберегти домашній статус-кво, але пропустити вечірку і не побачити більше Лорни.

Не побачити Лорни мене лякало відчутно сильніше, ніж бути вичитаною вдома. В аудиторії я сиділа у напівпритомному стані — як завше, нікому не потрібна й нікому не цікава. Періодично мене відрубувало в сон, де я встигала пережити кілька коротких кошмарчиків (кожний не довше кількох секунд) і з болем вирватися у цей світ. Снилося щось муторне — про Лорну, про Йостека, якісь сварки, погоні...

Насилу досиділа до кінця третьої пари. Ніби зомбі, вийшла на тролейбусну зупинку біля універу й на останні копійки купила п'ять сигарет ультралайт і пачку сірників. Я попросила, щоб мені до цигарок дали порожню коробку, аби не поламалися.

Ніколи до цього я не палила. Перша викурена цигарка справила велике враження. Мене занудило, пішла обертом голова. Гидкі відчуття в грудях були такими, що само собою стало ясно: одної цигарки з мене вистачить. Я ловила зневажливі погляди — принаймні я вважала їх зневажливими. Напевне, для тих, хто мене міг знати, зараз я опускалася на саме соціальне дно. Пом'яте обличчя, синяки під очима, вчорашній одяг, несвіжий подих. Ще й береться курити, прастітутка. «Та пішли ви», — сказала я подумки.

Час було йти на зустріч із Йостеком.

Він чекав на мене біля входу в студентське бістро, де ми часто зустрічалися на обідню перекуску.

Коли я вгледіла Йостекову постать, мені стало очевидно: це я приходжу на зустріч з ним востаннє. Більше його бачити не хочу. Якщо я буду говорити собі інакше, я брехатиму.

Йостек обійняв мене й одразу ж, не допускаючи незручних пауз, почав розповідати, що близиться кінець місяця, у нього знову буде купа роботи, доведеться допізна сидіти в офісі, але вже після авралу — після авралу в нього буде море часу, і ми підемо по магазинах, купимо мені щось класне. Можливо, отой строгий костюм, який так гарно на мені сидів, пусте, що він дорогуватий... «До чого ці слова?» — думала я.

— До чого ці слова?.. — я не зчулася, як думка сама злетіла з язика. Йостек миттєво заткнувся і глянув на мене. Я пережила секунду гострої втрати контролю над собою. Тієї миті мені здалося, що я здатна на будь-яке божевілля. Дослівно будь-яке. Я тут же напружилась, щоб не випустити цю частину себе на волю. Страх вибив із моєї шкіри холодну пітняву.

— Ти що? — ошаліло спитав Йостек. Він взяв мене за плечі й розвернув до себе. — Мала, поясни, що з тобою твориться?

— Відстань, — я збила з себе його руки й відвела очі.

— Чим я завинив? Що не так я зробив на цей раз?

— Нічого, просто мовчи, добре? Йостек справді замовк.

— Будеш м'ясо? — стримано спитав він.

Я кивнула. Ми взяли по м'ясній запіканці й сіли до вільного столика. Я відчувала, що моя поведінка привертає увагу присутніх, але не мала сил контролювати себе. Мої думки були хаотичними, стрибали з одної теми на іншу. Я ніби думала про все одночасно, хоча не назвала б нічого конкретного, до чого додумалася.

Я гадала, що буду зголоднілою, але від нервів чомусь перехотілося навіть щось куштувати. М'ясна запіканка була найдорожчою стравою у бістро, і Йостек, зупинивши на ній свій вибір, явно давав мені натяки. Він шукав стежку в мою душу. Щоб не образити його ще й тим, я почала меланхолійно длубатися виделкою в паруючій масі грибів, картоплі, сиру й телятини. Це місиво навіювало нудоту.

Поки Йостек їв, я дивилася на невеличку подряпину, яку помітила на стіні навпроти. Стіна була насичено-зеленого кольору, а дряпина мала якусь дивну форму. Форма та сповнювала мене хвилюванням і передчуттям.

Йостек підняв очі, відклав приладдя для їжі, у своїй снобській манері витер серветкою рот і почав говорити. А оскільки моя увага втратила здатність до зосередження, сенс його промови залишався для мене загадкою. Я виловлювала хіба окремі фрази.

— Ти знаєш, у мене була дуже складна ситуація в сім'ї... Ну ти знаєш, вона хворіла на рак... навіть серед ночі... часто посилав мене по ліки... І раз... випили з друзями пива... а мамі тоді було дуже погано... А ще приїжджав один лікар... Ми перед тим із батьком дуже сварилися... Він мене побив... Мама вже нічого не розуміла... і тоді він сказав... це такий був шок... хоронили... просто пекло якесь...

Раптом я зрозуміла, що мені нагадує та дряпина, до якої прикувався погляд. Вона схожа на маленьку літаючу тарілку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небі.

—...а потім все, ти розумієш, все помінялося... Я отримав цю роботу... Такі гроші... більш ніж здивований... мріяв зустріти таку, як ти... ти на мене справила враження... унікальна дівчина, думаю собі...

«Офігенно, — думала я. — Зелене бездонне небо, а посередині — літаюча тарілка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить... І таке небо... А як вона ще розвернулася, ця тарілка, як на улюбленій фотографії агента Малдера...»

І тут я зрозуміла, що мені потрібна ця зелена стіна. Я хочу мати її вдома і дивитися на цю літаючу тарілку, зняту з великої відстані якимось фотографом-любителем (напевне, початківцем, позаяк початківцям щастить на таке).

— Ти знаєш, я дорого заплатив би, аби довідатись, про що ти зараз думаєш, — сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уяві, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду.

— У тебе є позичити двісті гривень? — спитала я.

Йостеку ніби вліпили ляпаса цими словами. Я не хотіла. Брешу, хотіла (я більше ніколи не брешу). І зробила. Його щоки запалали. Я завжди підозрювала, що насправді він обачливий жлоб, тільки вдає із себе марнотратника перед тими, в кого шукає симпатій.

— Нащо тобі? Ти у щось вляпалась?

— Не важливо. Маєш чи ні?

Йостек почервонів дужче, потім побілів.

— Ні, не маю, — видавив він зло.

— А сто гривень?

Йостек витяг із внутрішньої кишені свого клерківського піджака портмоне, не дивлячись, витягнув звідти всі купюри, які були і поклав переді мною. Піднявся і мовчки вийшов із кафе. Я спробувала порахувати гроші, але функція додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впізнала, що це може бути близько тридцяти-сорока гривень.

«От жлоб'яра», — подумалось мені. Цей жест, який він пошлий по своїй суті! Зробити вигляд, наче віддає мені останню копійку. А сам тримає заощадження тільки на плас-тикових картках, цикає з банкомата по двадцятці. Такий він весь. Несправжній, показушний.

Мене почав бити нервовий дріж. Я згребла гроші, засунула їх пом'ятими, жужмом до нагрудної кишені. Кинула на руку пальто і теж вийшла з бістро.

Менше ніж за хвилину почула за спиною чийсь голос: «Дєвушка, а сумачьку каму аставілі?»

Офіціант підбігав до мене, у руці в нього теліпалась моя косметичка. Я, нічого не кажучи, забрала в нього сумку і швидко відвернулася. На очі набігали сльози.

Пройшлася до статуї Божої Матінки, сіла на лавку трохи поодалік і дістала цигарку. На цей раз курилося легше, можна було затягувати дим глибше в себе.

Я спробувала повернутися думками до моменту в бістро, коли слова самі злітали з мого рота, без жодної моєї участі. Ніби моїм ротом говорив хтось інший. Я відчула страх... А ще, на свій подив, я відчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевільний учинок. Перевернути стіл. Жбурнути в Йостека попільничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вітрину.

Чомусь мені здалося, що справжня відьма — така, про яку говорила Лорна — живе в цьому стані свободи постійно. Справжня відьма спонтанна до божевілля. її ніщо не стримує. Справжня відьма таки божевільна. Бо тільки так вона здатна на магію.

Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? — думала я. — Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив'язувало би тебе...»

І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто. Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, в яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона — як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.

Ці думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками — не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.

Зграя ворон полетіла над моєю головою і вказала на Високий Замок. Мені стало лячно — я справді завжди боялася гуляти по Високому Замку сама, тому що мільйон разів чула, як там то когось зґвалтували, то когось прирізали. Але тільки-но я відчула перший натяк на тривогу, як ноги самі рушили, і я зрозуміла: коли я хочу бути чесною із собою, треба йти на Високий Замок.

Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п'ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.

Тільки-но я помітила, що помічаю це, як зразу ж мусила прийняти рішення цілком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночі й прогулятися по ньому в повній темряві.

«Господи, що я роблю?» — тільки й змогла подивуватися я, та світ знову став яскравим і «нетоптаним»: мене знов-таки перенесло у реальність відьом.

Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падає листя. Зустрічала закоханих і стежила за туристами. Потім я піднялася на сам вершечок Замкової гори і стала спостерігати, як сідає сонце. Дув сильний вітер, і захід сонця вдався небуденно багряним. Світ занурився у червону барву, і всі, хто був у цей момент на площадці, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне.

Якісь хлопці, що сиділи з пляшками пива біля оглядового бінокля, весь час зиркали на мене, намагаючись піймати мій погляд. Мені це чомусь сподобалося — хоча в будь-який інший день я ніколи б не дозволила собі признатися в цьому. Мимоволі я посміхнулася одному з юнаків у відповідь.

Хлопці щось між собою стали пересміюватися, нарешті один із них, той, котрому я посміхнулася, підійшов і з напускною рішучістю спитав:

— Малишка, а мож' з тобою познакомитись?

Я не знала, що відповісти.

— Ну, давай, — сказала я. — Знайомся.

— Я Макс, прєвєд.

Я поглянула на Макса-Прєвєда. То був вгодований бичок із широким лицем та русявим волоссям, котре постійно лізло йому в очі. Сонце золотило доволі прищаву шкіру Макса у приємний бронзовий колір.

— Жанна, — відповіла я і невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, він же подумає, що я заграю до нього.

Макс, напевне, так і подумав.

— А ти чьо' тут сама стоїш? Така сімпотна дєвушка, і сама гуляєш?

— А я тепер люблю сама ходити, — сказала я, пам'ятаючи, що віднедавна я говорю правду і тільки правду. — Я сьогодні з хлопцем розійшлась, — це вже я невідь-нащо бовкнула.

— О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаєм, на закат повтикаєм. — Макс кивнув у бік своїх товаришів, які зробили вигляд, наче ми їх не обходимо і вони справді тут — не більше, й не менше — втикають на закат. Їх було троє.

Раптом я подумала, що хотіла би переспати з Максом. Ні, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут — у парку, в кущах. Спочатку з ним, а потім і з його дружками. Я поглянула на Максових дружків іще раз.

Горло стиснулося. На коротку мить мені здалося, що зараз я повністю втрачу контроль над тілом і зайду так далеко... так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.

Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорску-валося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?

Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне — не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.

Я божеволіла. Одна частина мене намагалася всіляко обґрунтувати, чому я повинна тікати від безумної оргії з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основі цих ухилянь від правила (ніколи не брехати, передусім собі, робити тільки те, що хочеш) лежать Брехня і Страх зробити те, чого справді хочеш (віддатися їм усім).

Я не витримала своїх метань і кинулася бігти геть, подалі від цього місця і від цього божевільного роздвоєння.

Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу її, цю людину, яка знає прості, але істинні речі, мені робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав мені мої внутрішні органи в руки — мовляв, ось тобі твоя печінка, а ось, не викинь, твоє серце, я б моментально відсмикнула долоні, і мої органи полетіли б на землю — от якими гарячими були вони в ті хвилі. Але оскільки вони були всередині мене, я не мала як остудити їх. І вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобуті з п'єца керамічні вироби, впродовж усіх цих тягучих хвилин в очікуванні Лорни вони пекли мене і залишали опіки третього ступеня на поверхні моєї крові... Близько половини восьмої під «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопці-дівчата, більшість із них виглядали молодшими за неї. Та публіка, що постійно ходить на вечірки важкої музики.

Врешті-решт, без двадцяти восьма з'явилася Лорна. Спершу вона не помічала мене, віталася із приятелями, цілувалася з приятельками. Я зауважила, що в середовищі цих строкатих папужок Лорна виглядає цілком доречно.

Нарешті, слава Господу, вона помітила мене і підійшла. Я почувалася так, ніби чесно витримала розп'яття на хресті й тепер санітари прийшли мене зняти звідти. Лорна сказала привіт і поцілувала мене в губи. Це вперше (чесно — вдруге) мене цілувала в губи дівчина. Я сама трішечки затягнула наш поцілунок, і коли відчула, що Лорна не втікає (це дуже тонке, дуже летке відчуття), з моїх плечей наче спав тягар усього того дня. Я зрозуміла, що Лорна теж рада мене бачити, рада, що я вибрала прийти до неї.

— Лорна, — сказала я, заглядаючи їй в очі. — Я все-все зрозуміла! Божевілля — це просто інша реальність! Всі жінки божевільні!

— Ну да, — гмикнула вона. — Круто. Слухай, у мене є каліп-сол. Пішли на Пролом, закинемося перед вечіркою. Тут все одно тільки за годину щось почнеться.

Ні, ця дівчина була однозначно божевільною. Єдиним виходом для себе я побачила чесність.

— Я ніколи не пробувала... наркотики.

— Просто довірся мені, — сказала Лорна. Щось у її голосі збуджувало в мені сильні відгуки. Я не могла пояснити, чому так стається, але з кожним її реченням мене накривала пелена асоціацій, що за яскравістю межували з галюцинаціями. Коли Лорна говорила, щоб я довірилась їй, мене поглинуло глибоке прозріння основ її особистості: сильної, спонтанної, дикої. Я розуміла, що Лорна влаштовує для мене своєрідне випробування на відьомство, або й посвяту.

— Таких, як ми, багато? — спитала я, позаяк уявила, що ми, посвячені у жіноче божевілля відьми, повинні становити певну касту.

— Шо, наріків? — спитала Лорна.

— Ні. Відьом.

— Мало.


— Круто, — сказала я.

— «Калік» — це ключ, — сказала вона. — Тиша має колір. Пішли на Пролом, я покажу, де вхід в інферно.

І Лорна показала свою долоню, на якій гелевою ручкою було написано: INFERNO.

Містичний жах того, що відбувалося поруч із Лорною, змусив мене впасти в нервовий дріж, який межував з оціпенінням.

— Сигарети маєш? — спитала вона, виводячи мене з трансу. Звідки вона знає, що я почала палити?

— Звідки ти знаєш, що я почала палити?

Лорна гмикнула.

— Так маєш чи ні?

— Дві штучки. Лорна задумалась.

— Ладно, — врешті вирішила вона. — Пішли на Пролом.

— А далеко це?

Лорна тільки поманила рукою. Я побігла слідом, наче на мотузці. Думка про наркотик, що його мені доведеться зараз випробувати, наповнювала страхом, замішаним на цікавості й незбагненній радості.

— Я не помру? — спитала я в Лорни, поспішаючи за нею прискоком. Як вона може так швидко ходити?

— Від кетаміну ще ніхто не вмирав, — сказала вона.

Я подумала, що Лорна хоч і не бреше, зате може мати замало інформації для таких узагальнень.

— Його для наркозу використовують, — додала вона, ніби це щось пояснювало.

— А я зможу ходити?

— Півгодини будеш смирна, як на операції. А далі ми підемо на танці.

Ми піднялися на пагорб навпроти пожежної частини неподалік від клубу. На пагорбі росли криві дерева. Кілька з них лежали повалені. По витоптаній траві й битих пляшках я зрозуміла, що тут часто люблять погуляти-посидіти.

— Бачиш? — Лорна підвела мене до цегляної стіни, проламаної в одному місці. — Пролом.

— Ясно, — сказала я.

Лорна скинула свій наплічник і попросила мені посвітити їй запальничкою. Поки я невміло світила, раз по раз обпікаючи собі пальці, Лорна намацала одноразові шприци, баночку каліпсолу, потім флакон одеколону, пакет із ватою. І почала процедуру, від якої мої кишки скрутило спазмом страху. Лорна націджувала у шприц розчин із флакона, а далі, збивши кульки повітря в ньому в один пухирець, випускала його разом із коротким струмінцем рідини назовні.

Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи — і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.

Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.

— Чого ти так трясешся? — буркнула невдоволено Лорна.

— Страшно, — зізналася я.

— Наставляй дупу.

Я відхилила полу пальто і приспустила брюки, оголивши сідницю. Я була в стрінгах, і те, що Лорна це побачила, забивало подих.

Лорна вправним рухом протерла шкіру холодною від одеколону ваткою, і майже зразу я відчула укол. Щось туго впливло мені під шкіру, з'явилося відчуття розпертя. Лорна висмикнула голку і, притиснувши місце уколу ваткою, наказала розтирати, щоб не було синця. У повітрі висів нав'язливий запах одеколону, цей аромат мав би імітувати свіжість, однак зараз виражав крайнє напруження. «О Боже, о Боже, що зараз буде?» — гупало в мені. Хвилювання було таким сильним, що здавалось, я зараз пущу гарячим по ногах.

Тим часом Лорна закінчила із собою, заправилась (я теж заправилась і застібнула пальто на всі ґудзики). Лорна сіла на поваленім дереві. Засмалила мою цигарку і жестом запросила мене сідати поряд.

Намагаючись не замазати пальто, я вмостилася біля Лорни. По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.

У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво-червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим — мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом. За вікном я бачила дивні закутки Львова — всі вони були мені добре знайомі, але чомусь я ніколи не могла віднайти їх наяву. Врешті, трамвай в'їхав прямо в клуб, куди ми мали піти на танці. Мене здивувало, як може трамвай заїхати у приміщення, де немає рейок. Тоді я повернула голову й побачила, що ніякого трамвая немає, а я лежу посеред танцполу, прямо на підлозі, і чим довше я лежу, тим більше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку піну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освітленій невеличкій кімнатці без вікон і дверей, оббитій піногумою (або схожим матеріалом) блакитних і зеленкуватих тонів. Сюди можуть потрапляти тільки ті, хто вміє ходити крізь стіни. Якийсь час я лежу на цій піногумі, а потім мене переймає страх, що я назавжди залишуся тут, без вікон і дверей, настільки реальною є ця кімната. Але знову починається рух, і мене плавно засмоктує спиною вперед іще глибше, я опиняюся на концерті невідомої мені групи, яка грає найдивнішу музику в світі. Я пробую зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок між мною та цією групою і доходжу висновку, що моя поява тут й існування цих людей пов'язані химерною сув'яззю. Потім до мене доходить: ця група існує тільки для кетамінщиків. Єдина можливість потрапити на їх виступ — закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну і бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'їжджаю на своєму невидимому лежачому транспорті. Я не мо -жу надивуватися реальності всього, що відбувається. Воно не реальне — воно гіперреальне.

Переді мною з'являється Лорна. На мене спадає розуміння: ось свята. Істинно свята людина. Така свята, про яких потім складають житія. Біля Лорни дві високі темні постаті. Я дивлюся на них, і мене затягує кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую віднайти Лорну. Вона їде поруч, ми лежимо на ескалаторі у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую її доторк. Дуже повільно перед моїми очима вимальовується щось сіре. Я розумію, що дивлюся на нормальний світ. Ми тримаємо одна одну за руку. Отже, все це дійсно було.

Я відчуваю, що зараз між нами є телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляємось одна до одної й починаємо цілуватися. Я спершу нічого не відчуваю, а те, що нарешті відчуваю, водячи язиком по її зубах, одразу ж переростає в галюцинацію, де я ходжу по магазинчику дрібничок й обмацую колючі в'язанки ключів.

Через безкінечно невизначений проміжок часу я розумію, що дія препарату йде на спад. Зауважую, що наші з Лорною пальці переплетені. Це дає впевненість. З'являються проблиски нормальної свідомості.

Ніби робот, я встаю і пробую ходити. Лорна теж встає, і ми спускаємося до лялькового театру, орієнтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо.

При вході нас зупиняє охорона. Ми ще живемо в іншому часі, в іншому просторі. А тут з нас вимагають платити за вхід. Я дістаю гроші, Лорна робить надто повільний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииилиииииинкууу, і довго-довго, нереально довго і просто нестерпно повільно шукає щось у наплічнику, дістає звідти якісь зошити, зошити падають із її нечутливих рук, із зошитів висипаються вкладені сторінки та ксерокопії, розлітаються по цілому фойє, Лорна починає збирати їх, так само повільно, потім вона завмирає, каже: «Г-г!» — і знову починає шукати щось у наплічнику, витягує нові зошити, я бачу, охоронці нервуються, вони розуміють, що ми обдовбані в жопу дві дури, ледве тримаємося на ногах, у нас задерев'янілі язики, і я можу їм тільки сказати: «З-з! М'я клжнк трхи п-на!», хоча хотіла — «зараз, моя колєжанка трохи п'яна», все це повисає у повітрі, я відчуваю страх, що зараз нас здадуть міліції, нарешті Лорна дає білетерові два флаєри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моїх вух долітають фрази охоронців: «Блядь, наркоманки йобані... Зовсім совісті не мають...»

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка