Любко дереш



Сторінка15/16
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

— Мені треба полякати одного придурка, — говорила вона цьому старому. — Реально так полякати. Можеш навіть покалічити. Мені пофігу. Він заслужив, придурок довбаний.

— Спробуємо, — відповідав старий. — Це не той, бува, якого ти приводила із собою?

— Той самий. Гємор, карочє. 3-заїбав, бля. 3-замочила б с-суку, — просичала вона.

Мені стало жаль Йостека. Він не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна. Але я нічим зарадити не могла. Бо розуміла, що Лорні справді краще не переходити дороги.

У цьому неприємному товаристві мені було незатишно. Все ж я вирішила намагатися бути спонтанною. Чудово розуміла, що Лорна привела мене сюди неспроста — це було ще одне випробування для мене. Вона спостерігала за мною. Кожен мій рух вона глибоко відчувала і точно знала, коли я є сама собою, а коли — імітацією.

Я сіла на диван поруч із довгокосою білявкою з густо обведеними тушшю очима. Білявка була вся в чорному, тільки міні-спідничка була дитячої рожевої барви. Ця наївна спідничка разюче контрастувала і з важкою косметикою білявки, і з її чорними капронами в сіточку. Раптом я злякалася цієї дівчини. Мені здалося, що вона трохи не в собі.

— Привіт, я Жанна, — мовила я неголосно до білявки. Та якось дивно посміхнулася, і проігнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидів на фотелі. Сука, подумала я.

— Тобі скільки? — спитав мене «відьмак», набираючи в черговий шприц розчин.

— Два, — відповіла за мене Лорна.

Старший глянув на неї й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправді йому не п'ятдесят, а, можливо, тільки тридцять п'ять, просто він забагато перепробував різної хімії. По черзі чоловік вводив кетамін усім присутнім. Тут я побачила, як колють у плече. Вколоті зразу ж відкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передпліччя і чомусь думала, що приходу все нема та й нема, можливо, мене на цей раз не торкне. В той час старший проробляв дивну маніпуляцію. Спершу він вколов собі кетамін у плече, а далі почав швидко намацувати голкою вену. Побачивши, що я дивлюся, він сказав:

— Кубик в м'ясо, кубик по вені.

Одразу ж я відчула, як мене загрібає з нелюдською силою. Повторився кетаміновий свист. Я тримала очі заплющеними, та все одно бачила, як плавно грузне моє тіло в канапу, на якій сиджу. Так само плавно роз'їжджалися, розпливалися всі речі навколо. Замість них залишалося щось чітке, оформлене, виразне — але абсолютно не пристосоване для словесного опису. Якби час був піском, а море — часом, я сказала б, що кетамін — це буря в пустелі на дні океану.

Як і минулого разу, десь хвилин через сорок я почала усвідомлювати, що насправді моє тіло лежить на канапі у підозрілій квартирі. Хоча слово «насправді» все ще було далеким від категоричності.

Решта народу теж почали ворушитися. Мені хотілося ригати. Побігла в туалет і довго-довго вибльовувала із себе сніданок, спожитий в університетській «корчмі».

Далі ми сиділи, майже без руху, і курили.

Поступово здатність до мовлення повернулася, і вони почали говорити (я слухала). Розмова відбувалася ніби між двома сторонами. По один бік Лорна, по інший — решта. Для мене це було показником її влади, сили: мовляв, одна вона коштує більше, ніж всі вони разом узяті.

Тільки старий і я мовчали. Але те, що ми мовчали обоє, не передбачало, що я таки зможу зараз взяти й заговорити. Старий був органічною частиною товариства. Я була чужою.

Лорну стали питати про мене, так наче мене тут не було. Наче я вийшла в туалет і вони пліткують про мене.

— Вона шо, дура? — спитав один із хлопців.

— Не твоя справа, урод.

— А чо' в неї такий прибацаний вигляд?

— На себе подивися, довбойоб. Вона внутрішньо вільна людина.
Ці слова були прийняті товариством під колючий смішок. Мені захотілося щось зробити — піти звідси або принаймні перевести розмову на іншу тему.
— Я пойняла! — раптом озвалася білявка, що не захотіла зі мною знайомитись. — Лорна хоче з неї зробити таку ж чокнуту, як вона сама. Правда, Лорна?

— Вона буде внутрішньо вільною, як і я. Ви всі в гріху. Та вам цього не зрозуміти.

Людиська при цих словах вже відкрито розреготалися.

— Ну ти, Лорна, даєш, — сказав один пересмішник. — І який у неї поступ? Вільна вже вона внутрішньо чи ні?

Лорна подивилася на мене, а потім на них. Я була в шоці від цих людей. Як вони ставляться до мене? Як вони ставляться до Лорни? За кого нас вони мають? Мені було ясно: вони глузують з Лорни, а Лорна — з них. Але кожен — на своєму рівні. Тому жодна зі сторін не помічає цього.

— Можете перевірити її, — сказала Лорна. — Перевірте, наскільки вона вільна. Хулі я вам буду говорити?

— Слухайте, я придумала, — стрепенулася та сама неприємна, зазнана білявка, до якої я потроху починала чути справжню ненависть. — Давайте цій дурі придумаємо якесь завдання. Лорна, можна, вона зробить якесь наше завдання?

Цього я вже не витримала.

— Ей.. Та перестаньте... Не можна так себе поводити... — сказала я, і на хвилю в кімнаті запала мовчанка.

— Ох, ніфіга ж собі! Воно вміє говорити! — присвиснув у здивуванні один із хлопців. Я відчула: от зараз не втримаюся і зроолю щось божевільне... мною колотило від страху, образи... і від люті. Я не буду плакати, говорила я собі, вони не побачать моєї слабкості.

— Давайте хай вона роздягнеться догола, — сказала коротко стрижена брюнетка, та, що сиділа на фотелі й здебільшого мовчала. В її лисячому личку було щось таке зловтішне й хтиве, ніби вона ще в дитинстві любила двозначні ігри.

— Хай вона роздягнеться догола, вилізе на стіл і щось нам заспіває, — закінчила її думку білявка.

Мої губи затряслися. Ні, Лорна не допустить цього...

— Лорна... — шепотіла я, та Лорна вичікувально дивилася на мене. Лорна не могла (або й не хотіла) рятувати мене. Я нічого не могла вдіяти із собою: щось у мені наказувало роздягатися. Ковтаючи сльози, я почала стягувати з себе цю дурнувату спідницю, вона не піддавалася, тоді я силою рвонула її, ґудзики полетіли на підлогу, я не розуміла, що робиться, але продовжувала роздягатися.

— На стіл залізай, — сказав один із хлопців.

— І ліфчик давай... туди ж...

Сльози закривали мені світ. Я вже не бачила їх облич, не бачила кімнати, тільки знала, що, як у кошмарному сні, стою перед ними в самих трусах і спущеній до колін подертій дурнуватій спідниці, бридка, заплакана, беззахисна і зруйнована. Я не могла говорити, тільки губами подовжувала шепотіти крізь ридання:

— Лорна... не треба... Перестаньте...

— Співай давай, — кинула білявка, і щось у мені тріснуло. Я кинулася на неї з розчепіреними пальцями, я хотіла пазурами видерти їй очі, але ноги заплуталися в спідниці і я обличчям впала прямо на кант столу. Відчула, як кров полилася на лице. Далі все потемніло. Я не бачила нічого, тільки чула свої ридання. Хтось кинув на мене моє пальто, яке мені купив Йостек, і я накрилася ним. Цієї миті я стиснулася в точку, нескінченно малу точку болю посеред незмірного океану образ і зневаги, я хотіла здохнути, здохнути, здохнути. Щезнути... Я продовжувала стискатися і стискатися, і через якийсь час я зрозуміла, що мене більше немає.

Ми йшли вулицею. Була ніч. Мені було холодно. Під пальтом я була голою. Де мій одяг, я не пам'ятала. Як ми вийшли з того пекла, я теж не пам'ятала. Розбита брова боліла. Здається, я почала впізнавати район. Тут живе Лорна. Через кетамін я не розуміла, чи все те дійсно було, чи мене так по-чорному криє, і насправді я глибоко в галюцинаторному завитку. Я втратила орієнтацію в просторі. Але зі мною була Лорна. Вона вела мене за руку.

Ще через якийсь час я відчула наростаючий біль у пальцях правої руки: середньому та вказівному. Зір не фокусувався, тому я піднесла руку до самих очей. Побачила, що нігті на двох пальцях виламані, вони задерлися й трималися лише на тоненькому м'ясі.

Крім того, я зрозуміла, чому ж так холодно: на моєму пальті бракувало кількох ґудзиків, і якщо не притримувати його поли, пальто розкривається, і морозне повітря обпікає мені голі ноги й груди.

Біля входу в під'їзд нас чекав якийсь молодий чоловік у капелюсі. Він видався мені смутно знайомим. Чоловік перегородив нам дорогу.

— Відійти, бо вб'ю, — прошипіла йому Лорна.

Чоловік кинувся до мене, та Лорна затулила мене собою.

— Жанна! — крикнув він. — Що вона з тобою зробила? Жанна, ти пам'ятаєш мене?

Я не пам'ятала, хто це.

Молодий чоловік раптом витягнув з кишені пальта револьвер і спрямував його на Лорну.

— Відпусти її, відьмо, або я стрілятиму.

Я зрозуміла, що цей незнайомець з револьвером хоче скривдити Лорну, і кинулася на нього. Від несподіванки чоловік зойкнув, а револьвер вистрілив. Щось свиснуло повз моє вухо, і тільки потім я побачила сліпучий спалах і відчула удар пострілу по барабанних перетинках. Від звуку я миттю пригадала: чоловік з револьвером — Йостек.

— Іди геть, — сказала я йому.

Він подивився на мене. Подивився на Лорну. Розвернувся і побіг, притримуючи однією рукою капелюха на голові. Поли його пальта тріпотіли й розвівалися. Він біг, не озираючись.

Лорна повела мене за руку до себе. В хаті вона подерла на смуги стару ряднину і перев'язала мені поранені пальці. Біль чимдалі ставав сильнішим. Я сказала про це Лорні. Вона дістала з шафи пляшку горілки і налила мені повне горнятко.

— Пий, — наказала вона.

Я зробила кілька великих ковтків і ледь не вдавилася. Врешті горілка впала у шлунок і підірвала там все к чортовій матері. Ударна хвиля прокотилась по моїх руках і ногах.

Руки в мене тряслися, як у старої алкоголічки. Ніби спалахами я пригадувала, як ми йшли на цю квартиру до «відьмака» і яким тоді все видавалося безпечним. Пригадала розташування фотелів і дивана. Чотирьох чоловіків. Спогади були насичені таким відчуттям жаху й безвиході, що мене всю почало трусити.

Пораненими пальцями я пробувала втримати запалену цигарку, але вона все випадала. Я злякалася, що більше не зможу керувати цією рукою взагалі: якась вона була дерев'яна.

— Я не пам'ятаю, як ми вийшли звідти, — сказала я Лорні.

— Ти їй порвала фейс. Своїми нігтями.

— О Боже.

— Вона сказала, що коли побачить тебе, приріже.

Я сумнівалася, що білявка здатна на таке, але страх усе одно з'явився.

— Ти зробила все правильно. Так тій сучці й треба. Буде знати, як до моїх подружок чіплятись.

Я ковтнула ще трохи з горнятка, Лорна ковтнула й собі. Жар від горілки мені подобався, вона відключала в мені зайві прилади й цим заощаджувала психічну енергію.

— Пам'ятаєш, я казала, що коли прийде момент, я буду щирою, як ніхто? — озвалася Лорна.

Я кивнула.

— Момент настав, — сказала вона.

Не відриваючи від мене погляду, вона забичкувала цигарку і потягнулася по наступну. Запалила. Під її поглядом мені здалося, ніби час огорнув нас якимсь покривалом, відгородив ним від решти світу. Таке буває під снігопадом, тоді теж можна відчути, як час ніби пригальмовує, переносить у задзеркалля.

— Ти відчуваєш це? — спитала я, маючи на увазі сповільнення часу.

Лорна кивнула.

— Це моя нагода бути щирою. Слухай... Діло було давно, у Казахстані, неподалік від озера Шайтан-коль, у лісистих горах... Звідти відкривався прекрасний краєвид, тепер я розумію, що тамтешня природа нагадує Карпати.

Відбулося це 23 вересня 1987-го року, якраз напередодні мого дня народження. Я була зовсім ще мала і мені було погано — ось-ось мені мало виповнитися чотири роки, а мама з татом були десь далеко-далеко, здається, вони полетіли літаком кудись — чи то в якийсь Красноярськ, чи ще де. А мене залишили у дяді Валєри, який жив у маленькому казахському містечку з дивною назвою Каркарали. Пам'ятаю, я була сильно зобиджена, що не буде святкового столу, не буде торта і подарунків, а замість цього всього буде тільки мій дядя Валєра.

Дядя Валєра був високим смаглявим, з чорними підкрученими вусами і жилавими, вкритими густим волоссям руками. Він завжди ходив у тій самій квітчастій червоній сорочці й військових штанях, відвислих на колінах... Від багаторічного прання його сорочка з червоної стала блідо-рожевою, а штани тьмяно-багнистими. Пам'ятаю, я довго-довго дивилася на сорочку дяді Валєри й дивувалася, чому він називає її «червоною», якщо вона ледь рожева. А потім, ніби піддалася його вірі в те, що сорочка справді червона, і сама почала сприймати цей бляклий відтінок як «яскраво-червоний». Це виявилось просто: треба тільки трішки обдурити себе всередині, і сорочка справді перетворюється на «червону».

До дяді Валєри в мене було дуже неоднозначне ставлення. З одного боку, він мені дуже подобався, тому що був смішний, з вусами, але з поголеною налисо головою. З іншого боку, я не раз чула, як мама говорила моєму татові, що дядю Валєру вона в себе дома бачити не хоче, їй цих проблем не треба. Яких «цих» проблем, я питати боялася, тому що боялася мами і того голосу, яким вона завжди відгукувалася на мої недоречні запитання. Тато підкорявся мамі, і коли дядя Валєра приїжджав до нас до Львова, я відчувала неприязнь і напруження у квартирі, пов'язане з його приїздом.

Тому, хоча особисто мені дядя Валєра нічого поганого не зробив, я подумки засуджувала його, не розуміючи, правда, за що.

Мабуть, мама боялася дяді Валєри, тому що в нього були закручені вуса і багато чорного волосся на тілі. Хоча я не знаю, чи бачила мама дядю Валєру без одягу (я бачила). Чомусь мені здавалося, вона мусила бачити, тому, напевне, і боїться.

Отож дядя Валєра був татовим братом. Коли я раз спитала його, ким він працює, мама сказала, щоби я йшла у свою кімнату, а дядя Валєра сказав, що він працює фокусником. Але мені чомусь після маминого тону («ану марш до кімнати») розхотілося побачити його фокуси. Коли мене привезли до дяді Валєри в Каркарали, я дізналася, що дядя Валєра працює ніяким не фокусником, а смажить шашлики на базарі.

Мене завезли до дяді Валєри на цілих два місяці. Взимку, коли мене мама вигнала з хати гуляти і не пускала назад, тому що я не могла перестати плакати, я сильно застудилася й кашляла аж до самого літа, тож лікар сказав мамі, щоби мене повезли десь, де тепло і сухо. Мама з татом приїжджали до мене в Каркарали раз за все літо, а тепер так виходило, що на мій день народження вони якраз і не приїдуть. Глибоко в душі я надіялася, що дядя Валєра знає мою потаємну мрію про діапроектор, але щось мені підказувало, що дяді Валєрі не до мене і не до омріяного мною діапроектора.

Однак перед моїм днем народження дядя Валєра сказав: «Кицька, я тебе хочу навчити одного фокуса». «Якого, дядь Валєра?»

Дядя Валєра сказав, що цього фокуса його навчили в моєму приблизно віці люди, з якими від зараз вчиться у школі. «Дядя Валєра, а хіба дорослі ходять до школи?» На що той посміхнувся у вуса і сказав, що йому досі сім років.

Надвечір того спекотного дня ми пішли з дядьою Валєрою в гори. Дорога була важкою, за околицями містечка в повітрі повисла імла. Ми проминули Шайтанове озеро і вилізли на якесь узгір'я вже затемна, дядя Валєра сказав, що він навчить мене фокуса завтра зранку, а зараз потрібно спати.

Я пам'ятаю, що тільки-но дядя закутав мене в кусючий овечий коц, як зразу треба було вставати. Надворі було ще темно і навіть пташки ще спали. Дядя Валєра робив ранкову зарядку, присідав і махав руками.

Зійшло сонце, забарвивши все у ніжний перламутровий колір. Ми поснідали солодкою булкою халою з маком і помідорами з сіллю.

«А тепер, кицька, — сказав дядя Валєра, — ти повинна змусити сонце потемніти».

«Як це, дядь?»

«Просто сиди собі і дозволь сонцю потемніти, ніби воно темніє саме собою. Але насправді ти будеш знати, що воно темніє через тебе».

Я заплющила очі, розплющила їх, але сонце не темніло.

Дядя Валєра розсміявся.

«Терплячішою треба бути, кицька», — сказав він і сів на траву в мене за спиною. Тепер я не бачила його, а тільки чула його голос.

«Ну ж бо, пробуй знову».

Я заплющувала очі й уявляла, ніби сонце темніє, розплющувала — але воно як світило, так і світить на небі. Мені здавалося нерозумним сподіватися на те, що така яскрава і недосяжна річ може потемніти, але дядько змушував робити спроби знову і знову.

«Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб».

Але в мене нічого не виходило.

Дядя Валєра втішив мене, що зразу воно й не буде виходити, після чого закурив таку їдку папіросу, що аж сам закашлявся. Здавалось, я його більше не цікавила — дядя Валєра, босий, сидів по-турецьки на кам'янистій землі, і весь віддався хіба втягуванню дивовижно білого і густого диму з цигарки та позиранню на сонце.

Я наділа панамку, бо сонце почало припікати. Раптово мені самій захотілося пригасити на кілька хвилин сонце, щоб не було так жарко. Я сіла так, як сидів дядя Валєра — боса, по-турецьки — натягнула на коліна плаття і знову почала «гасити сонце».

«Дядя Валєра, а що ти куриш?»

«Я не курю. Я торкаю небо».

«А нащо ти його торкаєш?» — спитала я, лише трохи здивована такою відповіддю.

«Тоді мені легше дотягнутись до сонця».

Я обдумала його слова і чомусь вирішила, що коли сама зможу дотягнутись до сонця, мені буде легше погасити його. Я попросила дядю Вал єру дати мені доторкнутися сухого неба.

«Рано тобі ще небо торкати», — сказав дядя і знову глибоко вдихнув дивовижного, білого, як молоко, диму.

«Нудядь-а-а... Ну дай!»

«Мала ще ти».

«Ну дядь-а-а... ну да-ай! Ну мені вже чотири буде післязавтра. Мені вже можна неба торкатися».

«Сказав — ні».

«Ну дядь-а-а, у мене день народження скоро», — нила я, бо чомусь дуже захотіла «доторкнутися неба». — Ти ж мені торт дарувати не будеш?»

«Не буду», — погодився дядя.

«Ну тоді да-а-ай неба!»

Дядя підвів очі.

«Ну добре, кицька. Але ти за це мусиш поцілувати мене».

«Поцілувати?».

«Так. В губи».

Я завмерла, бо відчула тут якусь заборонену гру.

«Злякалась?»

«Чого це злякалась? Не злякалась».

«Тоді ходи сюди, кицька».

Я, не взуваючи твердих сандалів, підбігла до нього і сіла навпроти.

«Коли я затягнуся, ти видихнеш усе повітря. Потім відкриєш рот, а носа затиснеш пальцями. Тоді я дам тобі трохи небес. Усікла?»

Я подумала й кивнула.

Дядя Валєра зробив глибоку і довгу затяжку і показав мені, щоби я видихнула повітря. Я видихнула і завмерла, не знаючи, що робити далі. Дядя Валєра нахилився до мене. Його очі блищали, як два скельця. Він дивився прямо мені в очі, і я раптом відчула, що голова моя пішла обертом. Його губи наблизились до моїх, і дві велетенські долоні стиснули мою голову, а дяді Балерині потріскані губи притиснулися до моїх. І тут мені забракло повітря, але руки дяді Валєри не дали моїй голові смикнутися. Гарячий осінній дим увірвався мені в легені прямо з дяді Валєриного рота. Дим був таким пекучим і різким, що мої груди мовби обпекло вогнем. Я відсахнулася від дяді Валєри і почала страшно кашляти. Такого приступу кашлю я не мала, навіть коли хворіла взимку. Не знаю, що зі мною робилося, та поки я кашляла, здавалося, ніби повз мене минає вічність.

Нарешті в мене всередині трохи заспокоїлось. І на цілому світі раптом завмерли всі-всі звуки, залишилася тільки велетенська, мов небо, тиша.

«От тепер ти зможеш загасити сонце», — сказав дядя Валєра.

Я витерла губи від дядькової слини. Але руки були мов не мої — ватяні й важкі. Я чомусь подумала, що руки наїлися сонця і зараз сито сплять.

«Давай, кицька, загаси сонце».

Я заплющила очі й почала гасити його, як це робила раніше. Крізь повіки просвічувалось сонячне проміння, й від нього на внутрішній стороні фантазії замайоріли захоплюючі мультики. Я намагалася зрозуміти, про що ці мультики, але і їх персонажі, й сюжети були на диво абстрактними. Я розплющила очі й побачила, що сонячне світло стало ніби трохи тьмянішим.

«В тебе вже виходить, — сказав дядя, — але продовжуй. Загаси його повністю».

Моє серце забилося хутчіше. Я напружилася ще трохи. Мені здавалося, ніби я бачу із заплющеними очима. Не розплющуючи очей, я повернула голову і — дивовижно! — побачила дядю Валєру, як він усміхається.

Я продовжила гасити сонце, відчуваючи, що справа зрушилася з місця.

Зненацька моє тіло обійняв такий крижаний вітер, що я виринула з якогось напівсну, змістом якого було моє неперервне, й за силою ні з чим не зіставне бажання загасити сонце. Я розкрила очі й побачила, що світ занурився у напівморок. Враз замовкли всі пташки, цвіркуни. Тільки десь дуже далеко валували собаки. Моє серце охопило неймовірне почуття жаху.

«Що я наробила!»

Мені стало так тривожно й моторошно, що по руках забігали мурашки.

«Тобі це вдалося, кицька», — тихо мовив дядя Валєра.

«Дядя Валєра, дивіться, що я наробила! Я не хотіла!»

Зробилося ще темніше. Стало холодно, як уночі. Мені зробилося лячно, як ніколи, я зрозуміла, що накоїла непоправне, і заплакала.

Боже, я загубила цілий світ! Тепер весь світ загине без сонця!

З'явися, благаю, з'явися, молилася я до сонця, але ставало тільки темніше й холодніше. Я відчула, що на моїх плечах зараз лежить відповідальність за всесвітнє лихо. Люди мені цього не вибачать! Що мені тепер скажуть мама, тато, бабуся?

«Це все ти мене намовив!» — верескнула я до дяді Валєри.

«Ні, кицька, ти сама цього хотіла. І воно — бачиш — сталося! Тепер ти чарівниця!»

«Я зла! Через тебе я стала зла! — скрикнула я. — Я тобі цього не прощу! Це ти мене змусив!»

Я вже ридала на повний голос. А потім щось ніби штовхнуло мене — я вибігла на сам краєчок обриву і розвернулася до дяді:

«Дядя, це все ти винен! Не я!»

І, не вагаючись, стрибнула зі скелі вниз.

Лорна замовчала.

Я дуже добре встигла вивчити синці у неї під очима, вивчила все її обличчя напам'ять. Тепер я розуміла її обличчя. Як єгиптолог розуміє кам'яні таблички, так я розуміла її риси. Може, в деяких нюансах я не була впевнена, що означає цей чи той ієрогліф, але історію, що стояли за ними всіма, я щойно почула.

Ні слова не кажучи, Лорна повела мене в ліжко, і ми завалилися спати.

Йобане чмо в той вечір і ніч нас не турбувало.

Я подивилася на Віру, чи вона ще не спить. Віра втупила погляд у кутик намету. Мабуть, моя історія її нагрузила. — Ти не шкодуєш, що погодилася слухати мене? — спитала я.

— Що ти, котику. Мені треба трохи часу переварити це. Я просто... ніби в транс якийсь ввійшла. Але я рада, що ти не побоялася мені розказати це.

Я кивнула.

— Це ще не кінець. Але я мушу трохи перепочити. Ці спогади забирають всі сили.

— Тоді пішли поїмо?

Дощ припинив шурхотіти об тент, відчувалося, що надворі вже сяє сонячне проміння. Я з неохото розстебнула нагрітий ізсередини спальник, одягла штани.

— Жанно?

Я обернулася до Віки... тобто Віри. Вона швидко поцілувала мене в губи і першою вилізла з намету. А я на хвилю відчула себе дивно. Наче все було химерним гарячковим сном, і насправді я — Йостек, у мене температура, я не можу заснути, кручуся, мучуся. Де ти, Йостеку?.. Стискається серце.

Від згадки про Жанну в мене стискається серце. Я від самого ранку намагався бігати туди-сюди по Шипоту, аби розвіяти важкі думки. Мене непокоїть Лорна. Я хочу знайти її й поговорити з нею про Жанну. Нарешті час це зробити.

Заглядаю до наших учорашніх друзів-панків. Вони у важкому похміллі, навіть не мають сил привітатися вголос. Незважаючи на їхню хворобу, я став добиватися правди про вчорашнє. Заговорив з тим хлопчиськом на прізвисько Цой. Спитав його, що тут учора творилося, бо, мовляв, дівчата нічого не хочуть розповісти.

Цой, важкий та кислий, втомлено сідає на пеньок і закурює, нарешті починає кволо оповідати, як Лорна хапала траву. Спершу, каже, ніби нічого, реготала, як усі... а потім почала говорити, що вона з духами спілкується.

— Ну, — каже Цой, — ти знаєш, брат, під травою такі речі в саму душу попадають. Ми з пацанами, канєшно, почали брати її на прикол, типу, вася, дай дупля, шо ти гониш, які демони, а вона бачить, що ми висаджуємся, і давай про світи тіней нам розказувати, як вона під кетом туди лазила. Ну, ми з пацанами того кету не пробували, але нам у Львові розказували, що з ним краще не балуватись. Ти пробував? — питає він мене.

— Пробував, — кажу я, і Цой здивовано дивиться на мене — чистюлю-очкарика в білих джинсах. Я відчуваю, як спалахують мої щоки, і показую Цоєві розказувати далі. Біля нас вже зібралися решта хлопчаків, поставали, повпирали руки в боки і давай навперебій згадувати вчорашній накур.

— Карочє, Лорна ваша нас конкретно нашугала. Тут скривати нема шо, ми всі пересцали по повній програмі. Особливо, коли вона сказала, що зараз викличе свого демона з там-того світу.

— Та, — встряє один із друзяк Цоя, якщо не помиляюся, Артьом. — Сіла вона до вогню, закрила очі і давай бурмотіти: «Демон-демон, появися! Демон-демон, появися!» — знаєш, як у дитинстві ми робили? Ну, нам не страшно, нам то все ясно стало: просто тьолка гонить собі по обкуру. А от подругу цю її жалко було... як там її? Джулька?

— Жанна, — підказують йому.

— ...точно, Жанну вашу жалко стало. Вона як кинеться до тої вашої Лорни, і давай її трусити за плечі, щоб та перестала демонюг визивати. Розумієш? Вашу Жанну сильніше всіх накрило. А Лорні хоч би шо, далі собі шепоче там. Ну, ми спершу сидимо, хіхікаємо за цим всім ділом, а потім до нас доходить: оце так дєвки обкурились в жопу! Пора вже їм роздуплятися! І нам чогось, знаєш, страшнувато стало.

— Чого? — питаю я.

— А от так. Просто стало страшно, наче й без причини. Жанна хникає, просить не робити поганого, аж тут Лорна як гаркне до неї: «Ану сідєть, собака!» І Жанна сідає так по-собачому. «Лежать!» І вона лягає. Ми припухли. Думаєм собі, оце так нам траву Баба Маня підсунула. І значить, Лорна та ваша демонюг визиває, а Жанна молить її не робити того, бо тоді всім нам кришка.

— Пес Дець, — підказує Артьом. — Забавний такий песик, що підкрадаєтся непомітно.

— Ну да. Капут нам всім — так Жанна це собі все уявила. Аж тут в один момент стало тихо-тихо так... Тільки чути було, як дерева шумлять. Раптом вся наша братва взяла і за-втикала.

— І вітер рвонув, — сказав хтось із хлопців. — Ледь вогонь не погасив.

— Точно, було таке, — підтверджує Цой. — Такий сильний вітер подув, що вогонь на мінутку взяв і затух. І тоді ми злякалися в натурі. І Лорна сказала, що вони прийшли. Демони, блін, прилетіли. — Цой приставляє великі пальці рук нігтями собі до плечей і тріпоче рештою пальців, ніби показує пурхаючу пташку.

— І ти знаєш, брат, я повірив їй.

У мене по шкірі майнуло морозцем.

— Сидимо, значить, мовчимо, ніхто пікнути не наважується. Такий, блін, ужас накатив, що ми ледь не всцялися. Ніби в натурі шось за спиною стояло в нас. І нам чомусь здалося, шо Лорна з нами зараз зробить таке, як із вашою Жанною. Собачок собі з нас зробить.

— Вона її загіпнотизірувала, — висунув припущення Артьом. — Як ото Кашпіровський.

— Та нє, — заперечує хтось із хлопців. — Вона її зазомбірувала.

— То один хрін, пацани. Жанна, коли почула, що демони вже йдуть, вся аж затрусилася, впала на коліна і почала благати не віддавати її. А Лорні тільки того й треба...

— Точно, — підтверджує Артьом. — Єсть такі люди, інших по накуру залякувати люблять... Дуже стрьомні люди.

Хлопці злагоджено зітхають. Видно, вчора й справді було їм непереливки. Цой підхоплює, де спинилися:

— Ну, і Лорна, щоби ще більше нашугати, каже: за то, шо Жанна її не хотіла слухатися, вона віддасть її демонові. І тут почалося таке з дівчиною робитися...

— Істерика настояща... —...да, шо ми поняли...

— ...да, ми поняли: треба вас кликати. Ви хлопці характерні, напевне знаєте, як своїх тьолок з розетки виключати. От Віра — Вірка, чесно скажу, сама твереза людина вчора була, правда, пацани? Її ми і послали по вас. От.

І Цой закурює заслужену цигарку, дивлячись мені за спину — на гори. А в горах усе йдуть дощі.

— До речі, — питаю, — а нині ви Лорни зранку не бачили?

Хлопці кажуть, що ні. Хтось жартує, буцім її забрали демони, Цой нервово гмикає. Відчуваю, як млоїть на серці. Хтось кинув заспокійливу фразу про те, що дівчина після такої нічки просто пішла на природу. Мовляв, кожному деколи треба побути самому.

І тільки-но цю фразу було сказано, як одним махом всі ірраціональні тривоги розсіялися, і я відчув, як кожному з нашої групки стало легше на душі. Фізично легше, ніби ми зняли з себе непосильну відповідальність. Після мутної історії про демонів таке просте пояснення вирвало з моїх губ щасливе зітхання.

Подумати тільки, чому я так напружився із самого ранку? Наче й справді щось літало в повітрі, а тепер відлетіло. А ось і сонечко виглянуло, і небо стало розвиднюватися. Полегкість.

Мені добре сиділося у панків. Може, тому що на мене дивилися з повагою, а може, тому що тим пацанчикам і справді було пейбл, панки вони чи не панки. Вони сподобалися мені. Дуже сподобалися.

А потім з хлопчаками стало нудно, і я пішов у табір з відчутям згаяного часу. Лорни не знайшов, про Жанну не поговорив. Все тупо і безнадійно. Жанночо моя, ну що ж ти така безпорадна?

Я думаю, що Йостек цілком бепідставно вважає мене безпорадною. Після того, як я відкрила Вірі душу, в мені навпаки — з'явилося відчуття впевненості. А може, це справді той дядько щось залікував у мені.

Була вже, певно, третя пополудні, але навдивовижу темно було довкруг, ніби саме повітря набрало дивного темного притінку. Біля мокрого попелища повзав догори задом дядько-екстрасенс. Цей Алік намагався роздмухати вогонь. Я сіла біля Віри на колоду і накинула нам на спини спальник. Я подумала, що зовсім не шкодую, що розповідала про себе Вірі. Хоча вона теж не від цього світу, як і Лорна, але з Віри йшло світло. Я вилила їй застоялий бруд, а вона мене наповнила легкістю і свіжістю.

Алік випростався, витер з чола піт, трохи віддихався. На нім шкіряна куртка із закльопками й ланцюжками. Германо-ва куртка.

— Ну, як спали? — киває він нам.

Я мовчу. Мені ніяково з ним розмовляти.

— Нормально, — каже Віра. — А де решта? Де Йостек, Герман? Де Лорна?

— Пішли. Всі пішли. — Алік махає пухкою ручкою у бік гір. — Герман закінчив свій фестиваль. Йостек пішов у ліс. А де Лорна, не знаю.

— Як це — закінчив фестиваль? — питається Віра. — А намет його? А спальник?

— Забудь про Германа, — каже Алік, трохи змінивши тон. Зараз він не жартує. — Герман... пішов своєю дорогою.

Я пригадала його, цього чоловіка, котрий теж чомусь вирішив приїхати на фестиваль самогубців. Я його остерігалася: у нього був затравлений погляд і важкий запах. Мені здалося, цей Герман якось по-особливому виділяв мене з-поміж інших, наче прагнув залізти мені в душу. Намагався зазирнути в очі... Ставав біля мене поруч. Але не наважувався заговорити.

Раптом мене вражає думка, що якби вранці поруч не було Віки, я свою історію могла довірити йому.

Тому слова Аліка мене торкають несподівано глибоко. Я відчула, що мені дуже-дуже хочеться ще колись зустріти Герма-на, і щоб тоді його погляд не був таким приреченим.

— В нього все буде добре? — спитала я. Відчула, як підступають сльози. Це так по-бабськи, плакати через будь-що. Намагаюся стриматись.

Алік впирає руки в боки, мовчить і злегка посміхається.

— Він сильний, — каже врешті Алік. — Він все зрозумів правильно...

Алік замовкає на півслові й дивиться ніби крізь мене.

— Я бачу, лапонько, твоє поле тримається. Тепер енергія перестане витікати з тебе, і ти поправишся. От і вже зарум'янілася. А там ще пару кілограмчиків набереш і будеш красо-тулькою... А у тебе, Віро, я бачу, взагалі справи прекрасно після вчорашнього. Яскравий, чистий контур...

Раптом десь із-за спини чується знайомий голос. Я здригаюся від несподіванки.

— Хо-хо-хо, наш маленький доктор Зло знову зомбує мирне населення?

Йостек, задиханий і спітнілий, вилазить на пагорб. Опинившись перед Аліком, він тут же падає на коліна і починає бити поклони, примовляючи тонким голоском:

— Божественний ви наш, порятуйте нас! Біте шьон, хелп ас, пліз!

— Ну для чого цей балаган, Йостеку? — каже Алік, знічений. — Мені не смішно. І дівчатам не смішно. Перестаньте ж...

Алік хоче підняти Йостека з колін, але той починає верещати дівочим голосом: «Не треба, не треба, ай, заберіть свої лапи!» Алік полишає цю марну справу і просто стоїть, дивиться на нас, ніяково посміхаючись.

— Як бачите, шаманський сеанс не минув для Йостека безслідно, — каже він. — Шприца із сульфазином при собі, на жаль, не маю, але й підстав для паніки поки що теж не бачу.

Здається, Алік хотів пожартувати, та раптом мені на мить здалося, що ці слова серйозні. Що всі події останньої доби — Преображення Віки у Віру, вчорашній сплеск ненависті в Лорни, зникення Германа, моя незвична відкритість і навіть дивна (якась розбовтана) поведінка Йостека — суть кола на воді від одного каменя.

— Ой. Я зрозуміла! — вирвалось у мене. Алік уважно вивчає мене крізь окуляри.

— Розкажи, що ти зрозуміла? — питає він.

І я вже готова розповісти про це неясне прозріння, коли Йостек стає навколішки біля старого й починає вдавати, буцім робить Алікові міньєт. Він прицьмакує і примовляє:

— Мням-мням... мммм, о гуру... який у вас божественний мням-мням...

У мене округлюються очі. Я не впізнаю свого Йостека.

— По-моєму, в пацанчика поїхав дах, — тихо каже Віра.

— А по-моєму, — каже Йостек, відриваючись від свого заняття, — пацанчик просто хоче вам показати, що ви всі клюнули на його вудочку. Хіба ви не бачите, що це маніпулятор?

Йостек підіймається з колін і поправляє свої елегантні окуляри, знову стаючи тим Йостеком, якого я знала. Можливо, йому зараз навіть трішки соромно. Тому він продовжує:

— Ви не бачили, як вчора цей ваш гуру зазомбував Германа? Ви ж були в панків! А тим часом тут теж неабищо діялося. Ваш гуру вам не розповів, куди подівся Герман? Так тоді я розкажу! Цей козел вивів бідного Германа на щиру розмову. Герман йому відкрився. Герман сказав нам — що він ранима, слабовільна людина. Розумієте, Герман ДОВІРИВСЯ нам. А цей, — Йостек тицьнув пальцем у бік Аліка, — цей жук СКОРИСТАВСЯ МОМЕНТОМ. Він наказав Германові роздітися догола і йти в гори... і здохнути там! Алік буряковіє і починає дрижати.

— Все було зовсім не так! Це була висока мить для Германа... для мене!.. Висока мить!

— Що? — Йостек єхидно примружується. — Правда очі коле?

— Ану закрийся, — наказує Йостеку чийсь голос. Він моментально припиняє свій цирк. Я відчула, як похололо все всередині мене, а потім запалало гарячим. До нас підходить Лорна.

— Я маю сказати вам всім важливу річ. Те, що я хочу сказати вам, стосується демонів. Це я привела їх сюди, а вони привели сюди вас.

Лорна поглянула на мене.

Я сковтую тверду грудку в горлі й киваю у відповідь. Мною починає трусити — як завжди, коли говорить Лорна. Я чую в її голосі ті самі відьомські переливи, котрі зводять мене з розуму. Не в переносному, а в цілком конкретному значенні.

— Ще одна, блін, відунка, — буркає Йостек, проте помітно охолоджується. Він складає руки на грудях і дивиться на нас усіх з погордою. А ми — ми всі розвертаємося до Лорни.

— Воно вже не перший рік біля мене. Десять, може, навіть більше, років ми ходимо одне за одним, — каже Лорна і обводить нас поглядом. — Між ним і мною — зв'язок. Ми ніби змагаємося, хто сильніший: воно чи я. Його темрява чи моя непохитність.

— Хто це — воно'? — м'яко питає Алік.

— Воно це воно. Те, Що Лякає. Сила без статі, але з чоловічим відблиском. Про нього я казала «Той», «Інший». Воно — це страх, який я пам'ятаю із самого дитинства. Страх — це його дихання. Скільки себе пам'ятаю, моє життя нагадувало сон, завжди готовий перерости в кошмар. Я ніколи не була цілком впевнена, що насправді існую. Завжди ніби кіно...

Я слухаю Лорну впіввуха, тому що вже чула її історію, і не раз. Насправді зараз чомусь я пригадую історію, яку почула від Лорни в ту ніч, після пекла на тій квартирі. Про те, як Лорна «гасила сонце», про те, як вона стрибнула у провалля і після цього мовби покотилася по зовсім інших рейках...

Мене не дуже цікавить те, що говорить Лорна зараз. Я більше думаю про цей її символічний підйом разом із дядьою в гори. Про те, як він дав Лорні «торкнутися неба». І про те, як вона таки «загасила» сонце. Мені спадає на гадку порівняння з метеликами, яких закрили у картонній коробці з-під взуття, а вони намагаються випурхнути. Так і мої думки — про дядю, про Лорну і про сонце — б'ються об картон моєї голови...

— Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально — бути постійно пригніченою, ослабленою... бути постійно в очікуванні, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.

Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблю цю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.

Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.

Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четвертий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по-особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.

І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю, глибинно моєю.

Я збрехала собі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.

На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.

— Лорна, — озивається Алік, — а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила його вперше? Як це було?

— У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.

— Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре... Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.

Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона — студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» — це фраза, що дослівно описує суть мого життя.

Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І головне — з нього немає виходу.

Потім був кетамін. Він виводив мене з пекла на якийсь час. Спочатку. А далі він просто водив мене там з одного кола в інше, ніби щось перестало дозволяти мені перетинати межу пекла. Кетамін спустошив мене, а я зрозуміла, що для мене на тому світі порятунку не буде.

У кетаміні я зустрілася з ним лице в лице. Воно темне, могутнє. Його не зупинити. Його присутність викликає жах.

— Воно поселилось поряд, у порожній кімнаті. Там був тільки голий паркет і вікно. Проти вікна висів образ Богородиці. Я з дитинства боялася цієї кімнати. Те, що воно поселилося в кімнаті, де молилася мама, було для мене вершиною мук.

Коли в хаті, крім мене, нікого не було, а особливо пізно ввечері, можна було почути, як воно ходить по своїй кімнаті. Рипить паркетом. Торкається стін. Інколи воно виходило в коридор. Коли це ставалося, хотілося кричати від страху. Я гризла кулак, щоб не зірватися.

Мама нічого не помічала. Хіба що теж деколи бачила кошмари. Вона розповідала, що в одному з таких кошмарів вона зайшла в ту кімнату і стала навколішки перед образом, помолитися. Коли раптом відчула, що в кімнаті є ще хтось, крім неї. Чорна рідина почала текти із-під плінтуса. Мама казала, що стала молитися сильніше, аж поки не прокинулася. Потім вона приводила до нас священика. Він посвятив ту кімнату, але мені було ясно, що це нічого не змінило. Мама успішно вдавала, ніби все гаразд, але чомусь відтоді молилася тільки у себе в спальні.

— Коли я поступила в універ, моє життя змінилося. Я мало часу проводила вдома. Тусувалася з неформалами. Вони навчили мене, як бухати, щоб не ригати. Більшість моїх друзів вважали себе бодай якимось боком причетними до чорнокнижництва. Але тільки один із них, чиє ім'я я пообіцяла забути, навчив мене чогось толкового. Це були два прості правила: будь чесною і роби тільки те, що хочеш. Я стала жити за цими правилами. Мало кому це сподобалось, але на той час я вже зрозуміла, що сенс мого життя не в тому, аби подобатись іншим. Зате я відчула, що тепер маю моральне право добиватися того, що хочу. Неважливо, якими способами. Головне — бути чесним, тоді можна робити, що хочеш.

До цього Лорна говорила всім і нікому особисто, а тут дивиться прямо на Йостека:

— Якби ти, Геморойчик, прислухався до цих слів, ти би зовсім по-інакшому пережив те, що Жанна пішла від тебе. Але ти не хотів бути чесним. Ти хотів подобатися. Ти не заслужив мати її. Я кинула тобі виклик, і ти засцяв прийняти його.

Йостек враз червоніє.

— Не пизди, сучка! — вигукує він. — Ти не знаєш, через що я мусив пройти!

— А ти не матюкайся при дівчатах, — раптом відповідає Лорна. — Тобі вже пізно захищати себе. Вже все в минулому...

— Того дня, коли я привела Жанну до своїх так званих друзів, я справді хотіла того, що заявляла. Хотіла, щоб вона, — Лорна киває на мене, — стала вільнішою. Але все зайшло задалеко. Я побачила, що довела Жанну до ступору. Я ледь не зламала її. А вона натомість ледь не вбила одну з тих дівчат. — Лорна повертається до мене: — Я тобі не розказувала цього, Жанна. Я казала, що ти подерла тій чувисі лице. Насправді, ти ледь не роздерла їй горло своїми кігтями...

Поки ми верталися із того побоїща, я відчувала, що воно майже взяло мене. Я розуміла, як тупо попалася на його замануху. Думала, я зроблю тебе вільною... А насправді, насправді я довела тебе до краю. Я зрозуміла, що коли ще трохи попуститися, воно просто ввійде в мене назавжди й заволодіє тобою. Тому я вирішила кінчати з цим. Ми зробили це на Новий рік, бо саме в ту ніч я відчула це воно ближче, ніж будь-коли.

Ми піднялися на дах моєї дев'ятиповерхівки. Цей сюжет — підйом на висоту, аби з неї стрибнути у провалля — постійно уявлявся мені як єдиний можливий вихід із ситуації. Я намагалася завершити сценарій, замкнути якесь порочне коло. Жанна боялася не менше за мене, правда? Вона теж відчула тоді його. Ми стали на сам край парапету, взялися за руки і десь о третій ранку за Києвом стрибнули вниз.

Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала... думала, йобане чмо покинуло мене... після нашої спроби самогубства воно не з'являлося. Вчора... вчора воно ввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ... Сьогоднішньої ночі не пережити нікому. Йостек гмикає.

— Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати... Люди... — він хитає головою, — люди... Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?.. Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?

Алік на цих словах аж підскакує.

— Які два інопланетяни? — питається він.

— Ти і Лорна, дурню.

Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.

— Все сходиться... — бурмоче він. — Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!

— Які ще здогадки, чорт забирай?

— Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»... так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно... — Алік розхвилювався не на жарт. — Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!

— Аліку, поясніть нам, що робиться? — озивається Віра. Алік починає, наче поривається злетіти.

— Послухайте, друзі, ось що. Мені снився нині віщий сон. Я вже давно не мав віщих снів, ще відтоді... Я їх умію добре розпізнавати, ці сни. Вони такі... такі дивні, їх не сплутаєш. А цей сон, друзі, був особливо тривожний. Мені снилося...

Ми прислухаємося уважніше. Поволі, ледь не пошепки, Алік продовжує:

— Снилося, друзі, що я сиджу біля намету, як оце зараз. Ви всі спите, а я сиджу сам і дивлюся на вогонь. І раптом помічаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую — а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут помічаю — лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти — такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима — і мій жах стає таким нестерпним... Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою — буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.

— І що в цім кошмарі віщого, питається? — скептично озивається Йостек.

— Ці істоти... вони реальні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?

— Ну, як... те, що ти описав... воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує...

— От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття — і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не розгаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! — Алікове лице від напруги побагровіло.

— Блі-і-ін! Точно... — вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. — Я теж це зрозуміла!.. Координатори і воно — це одна й та сама сила... Точно збігається... Безосо-бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді... тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!

Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт.

— Значить, вони хочуть нашої смерті? — питає він.

— Виходить, так, — відповідає вона. — Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців...

Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.

— Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреєва в «Розі Світу» їх називають ігвами. У нашій брам-фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми — якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! Ігви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати — раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю — це Лорна. Через неї діяли всі ці сили...

— А хочете, я вам розкрию секрет, — озивається Йостек. — Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете?

Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:

— Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!

— Що значить — немає? — каже Алік. — Звісно, є!

— А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей — його теж організував я, а не якісь ваші демони.

— Не може бути, — каже Алік. — Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.

— О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки трохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю склалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, достатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувалося... Попрошу присутніх не ображатися, я просто переповідаю факти і свої почуття, як то все було. Отже...

...Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона забирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, одразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї (як це так — вона забирає собі Жанну?), далебі, злякало мене ще більше.

Я відверто не розумів, що коїться. Тільки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.

Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками-членами СС... чи просто із жінками з членами... З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.

Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.

Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти — перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад.

Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На есемески вона теж не реагувала. Я хвилювався.

Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: biljwe ne pywy meni. Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. Її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.

«А Лорну можна?»

«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», — відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лорнина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.

О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.

Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах... І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли у тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.

Від цієї згадки мені стало моторошно — далі я вже допивав каву, стараючись більше не задивлятися на вікна... І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше — мати рідна — тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься у мене своїми важкими очима. Як тоді.

Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.

Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір — час від часу припускався дрібний дощ, як буває у жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна — це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани), а я — не хто інший, як благородний месник-лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:

1. «Лорна, в тебе нічого не вийде»

2. «Лорна, сука йобана. Віддай мені Жанку»

3. «Лорна, як там мама? 8)»

4. «давай влаштуємо швецію 8)»

5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю». Особливо сподобалась мені остання — по-чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили у паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми — я і вони — не перетинаємося. Почував себе привидом.

Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.

Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо... ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала — прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет- клубу.

«ЦЕ ТИ тішся, бо скоро все закінчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБІ ПОРОБИЛА. ЛОРНА»

Спочатку я не в'їхав у зміст послання. Потім, коли в'їхав, спробував закритися (не знаю, як іще це описати), зробитися недоступним для інформації за допомогою відчуття, ніби Лорна належить одному світу, світу людей, а я іншому — світу привидів. Але не втерпів. Перечитав повідомлення ще раз і з деякою навіть панікою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому світі привидів. І її слова та дії навіть більше пристосовані для ЦЬОГО, ірраціонального часу сновидінь, в який мене закидує від недосипання, від накуру та ще в такий день, з притлумленим світлом, як оце нині. Я збагнув, що перебуваю на території суперника. А ще утямив, що затіяв прикру кашу.

Дома у поштовій скриньці лежав конверт без адреси відправника. Наплічна сумка, що я тримав за шлейку в одній руці, була важкою від продуктів. Я поклав листа до кишені й відкрив його вже в квартирі. В конверті виявився принт-скрін з Google Earth — супутникова фотографія, на якій якраз помістився центр міста — квартал, де я мешкаю, і той, де мій офіс. Водостійким маркером мій будинок було позначено чорною точкою і стрілкою з підписом: йостек. Все це діло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. І кілька приголосних поруч: шбтздх!

Я знав, це був прийом із магії, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому вигляді, викидаючи голосні. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощів: «шоб ти здох». І знак оклику.

«Іди нахуй, відьма!» — сказав я вголос і показав кілька факів невидимим істотам довкола мене. От же запара, нахріна я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона мені оголосила війну.

Можливо, я ще зможу виправити ситуацію і провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус-кво.

Сідаю я на табуретку, стикаючись із думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» і набираю одним пальцем повідомлення.

1) «вибач, я сьогодні був накурений цілий день. Не знаю, що найшло (...)»

2) «(...) тому, будь ласка, не бери до серця, я не хотів тебе образити (...)»

3) «(...) вибач, будь ласка, я не шукаю собі ворогів ти розумієш про що я»

Який жалюгідний тон ввечері після тих хоробростей, що вдень... Лорна любить, коли їй лижуть нижче спини, і саме в цю хвилину я відчув, що морально готовий трохи прогнутись і трохи лизнути, аби лиш не вступати у це виснажливе протистояння.

За якийсь час пройшла наступна серія.

«Сиґілу отримав?» от: Лорна

Ответ: «Да» от: Йостек

«Тоді іди нахуй зі своїми вибаченнями» от: Лорна

Все ясно, думаю собі, але відповідати вже не маю сил. «Сиґілу» — аркуш з персональною анафемою і «побажаннями всіх благ» — роздратовано зминаю і жбурляю до мийки.

Поки я готував собі їсти, думки крутилися довкола них — Лорна і Жанна. Лорна + Жанна. Я міг тільки уявляти собі, чим вони там займаються в цій брудній Лорниній халабуді. Щодо моєї педантичної, як дехто вважає, любові до порядку й чистоти, Лорна висловилася в тому сенсі, що це від сексуальної закріпаченості. За допомогою банана вона запропонувала вдовольнити мене так, як, на її думку, я підсвідомо хотів, але не наважувався попросити. Такі провокації характерні для Лорни.

Господи, що вона узріла в Жанні? Які приховані інстинкти вирішила допомогти їй вивільнити з підсвідомості?

Вперта і всезнаюча, вона мене дратувала на відстані. У серці нив розпач за Жанною. Зрадили.

Від цих думок (або від недосипання, або на відхідняку від трави) в мене розболілася голова. Щось давило на мене.

Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.

Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.

Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки — воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього — причина й основа.

Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі — десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.

І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). Її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те,

що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!

«Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко — глибоко! — помиляєшся, бейбі», — сказав я вголос. І замовк.

Тишею відповіла мені квартира.

Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.

До біса, вона таки вивела мене з себе!

І зразу ж наступна думка: спалити листівку!

Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив... що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами... Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя... Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.

Я витягнув з раковини сигілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.

«Заради Бога, не вдихни тільки цього диму! Це буде фатальною помилкою!»

От чорт! Думка ще більш параноїдальна, але я моментально відсахнувся від летючої кіптяви. І так розізлився, що з усієї сили вдарив ногою по балконній решітці. Зараза, чому я піддаюся цьому? Ці всі інфернальнощі не мають на мене впливу.

Я залишив папір дотлівати і покинув балкон. Голосно сказав порожній кухні:

«Ці всі інфернальнощі не мають наді мною сили! Я в це не вірю».

Від звуку свого голосу й тиші хати мені стало боязко.

Наступного дня на роботі у моїй приватній поштовій скриньці був мейл від Лорни.
«93!

Уродам превед.

Вчора вночі я присадила на твою хату демона (стихія води, 723). Він тепер буде у тебе жити гггг. Кароче, сам побачиш. Якщо думаєш, що з сиґгілою це шутка, то глибоко помиляєшся, Гемор.

Л.

93. 93/93»


На що я відповів лаконічно й не без гумору:
«Демон? ахуєть, дайте два%)

шпрехен зі ідіш?

кіш мін тухес, бейбі!»
Дома я передусім зачинив двері на балкон, звідки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав двері на балкон відчиненими: люблю, коли в квартирі свіже повітря. Але то було влітку, а тепер, коли почалися дощі, буду закривати.

Поки витирав підлогу, встиг відчути, що в хаті якось заду-же сиро. Я збагнув дві, ба навіть три фішки, третя була далебі найприємніша: я куплю собі на зиму олійний обігрівач і буду всій тепломережі показувати великі факи.

А перші дві думки стосувалися головно того, що на дворі вже холодно, тепла вмикати ще не збираються і що не варто сподіватися на милість від ЖЕКу, а треба поставити в хаті колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрібно, і цим самим збільшити кількість факів у бік комунальних служб на 50—60%.

Раптом мені страшенно захотілося спати. Тягар дня давався взнаки. В мене буквально заплющувалися очі. Повіки стали важкими, мов свинцеві ляди. Це затертий вираз, але скільки в ньому правди життя! Я зрозумів, що коли й надалі сидітиму за столом і куритиму, то просто відрублюся тут же й, імовірно, згорю. Тому я придушив у попільничці сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати в квартирі) й провалився в пітьму.

І відразу прокинувся. Ніч злетіла, мов мить. Верхнє світло у спальні чомусь горіло. Напевне, звечора я був такий сонний, що забув погасити, так і ліг. Наступної секунди я вже стояв на кухні, геть не пам'ятаючи, як там опинився. Тут теж горіло світло і панував безлад, все було поперекидане догори дном. Холодильник відчинений і вимкнений з розетки. Якісь старі засмерджені продукти, подібних до яких я ніколи не тримав у себе в морозильнику, валялися на підлозі в калюжах талої води, на столі, в мийці. У відчаї я глянув на годинник, але, так і не розібравши, котра година, почав хаотично прибирати. Знову натягнуло сирістю з балкону. Чорт, я ж пам'ятаю, що закривав двері на цей балкон. Що, на біса, коїться? Я почав гарячково згрібати гори тютюнових недопалків у миску із прокислою кашею, яку знайшов на підлозі, але бичків і попелу так багато, він обліплює мені руки. Сверблять очі, я тру їх брудними руками, замурзуючи й обличчя собі мокрим попелом.

Я знову відчув сильний холод знадвору.

На бога, я ж тільки-но закривав цей клятий балкон!

Розвернувся туди, і мене стьобнув жах: на балконі стояла Лорна. Це від неї віяло холодом. Вона вхопила мене за руки (які у неї довгі, довгі руки) і почала тягнути до себе, в холод. Мене спаралізувало, я не міг поворухнутися, тільки відчував, як поступово німіють, затерпають передпліччя, плечі, горло... Коли я відчув, як вже німіє язик, перетворюється на мокру дерев'яну колоду в роті, отут нарешті я прокинувся. Зубами я стискував край підковдри, геть мокрої від моєї слини.

Я почав розтирати занімілі від довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тіло затерпло.

Світло не горіло. Я побіг на кухню — двері на балкон зачинені, холодильник теж, стоїть, акуратно працює, помитий ще на минулому тижні. Але все одно, чіпкий жах зі сновидіння не відступав від мене: я тілом, фізично продовжував чути на собі погляд Лорни зі сну.

Я повмикав світло у цілій хаті й включив телевізор. Годинник показував пів на другу ночі. Та в мені клекотав такий гормональний ураган, що я не міг всидіти на місці. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав віджиматися від підлоги. Взагалі-то, я віджимався від підлоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я відтиснувся шістдесят разів, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буває після стрибка з парашутом — зразу після приземлення в організмі бушує стільки гормонів, що можеш віджиматися, «як машина».

Їй-богу, тоді я віджимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, ніби в хаті стоїть той самий сирий туман, що й уві сні. У квартирі й справді було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядає абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув.

Але, хоча таких кошмарів я більше не бачив, сон не приніс мені заспокоєння... Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. Очі сльозилися. Мужньо примусив себе піднятися з ліжка після другого дзвінка будильника і пішов у душ. Там я пригадав свій кошмарний сон і сам собі не повірив.

Приготував гірку ранкову каву й під звуки радіо кілька хвилин попивав її, обпікаючи губи, дивлячись на жовті дерева за балконом.

На вулиці знову сік дощ. Я відчув гостру потребу послухати щось бадьоре і життєствердне. Наприклад, Глюк'оzu. Як я шкодував у ці хвилини, що не додумався купити собі її альбом. Просканував радіочастоти — зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи російськомовних каналів — а тут відчув, що душу готовий продати за одну веселу пісню Глюк'ози.

І, дякувати Богу — чи кому я там збирався продавати душу? — втім, я матеріаліст, я її таки знайшов. Викрутив звук на максимум і спробував пропустити настрій співачки крізь себе:


Женіха хатєл-ла Вот і залєтел-ла Ла-лала-ла-ла
Від цих дурнуватих слів мені стало набагато краще. Я відчув, що готовий дивитися в суворі очі дійсності з тим же оптимізмом, що й ця блондинка: «Женіха хатєлла, вот і залє-телла, ла, ла-ла, ла, ла».

Зі мною раптово почалося таке, про що в гороскопі жовтої газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий період вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. Остерігайтесь і не втрачайте пильності 24 години на добу! Небезпеки й підстави, а також засади і западло чекатимуть на вас усюди. Не беріться ні за що нове. Ви увійшли у темну смугу своєї долі й навіть не сподівайтеся щось змінити. Ваші спроби тільки розширять горизонти метафізичної жопи, в якій ви опинились. Ваші колеги по роботі не розуміють вас, а кохана людина знайде собі іншого. Усвідомте, що ви мудак, і покайтеся, поки не пізно. Йдіть у бібліотеку і читайте класиків. Якщо це не допоможе, прийміть йаду».

Я без надії пробував видзвонити Жанну — складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. Її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?

Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку... Теж на ланцюгу. Бррр. Щось я вже надмір демонізую Лорну.

(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)

У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.

Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.

Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.

Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну... і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці — інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.

Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців 88 на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жанни викликало в мені приступ безсилля перед світом.

Вони обидві були «на ізмєні» — скорше за все, якісь таблетки. Лорна виглядала збудженою, а Жанна мовчки дивилася на мене якимись не своїми, водянистими очима. Страшно було бачити її в такому стані. Вона нагадувала мені ходячого мерця. Кольнула думка, що вона може скоро померти.

«Ну, як там справи?» — першою спитала Лорна. Я був у такій прострації, що просто кивнув головою, мовляв, усе добре, хоча нічого доброго не траплялося вже тижнів зо три — відколи ми з Лорною розсварилися.

«Нормально живеться? Шось ти хуйовенько виглядаєш, — кинула вона. — Ладно, Гемор, ше побачимось». Лорна багатозначно обвела мене поглядом, зробила пальцями «козу» і побігла, тягнучи за собою Жанну.
Запис у

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка