Любко дереш



Сторінка3/16
Дата конвертації21.02.2016
Розмір2.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

А мені шо — я погодилась. Лиш би любив.

Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло — повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі... Добрий такий, тихий.

Один із друзяк-чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV.

Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей — Ґєну К-Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.

— Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут-то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава... Я ше тако-сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого...

— Патологічного, — підкидаю.

— Во-во.


Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звеличниками пітьми. Вона назвала мені їх імена: Джон Велене, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі-Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К-Кашка».

— Страшний чоловік.

— Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.

Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їх у демонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі — батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з'явилися такі розчудові речі як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».

— Натуральна клініка, — робить висновок Віка і додає: — Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія — це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.

— Повірю, — запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?

Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв'язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п'яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.

(Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла у Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)

Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.

До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.

— Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску*.
* ( V.: Герман теж, по-моєму, підробляв нічним продавцем у кіоску?

Л.: Це збіг. Що б він міг значити? Дзеркалиться все...)


Але щось у його голові пішло не в ту сторону.

— Шо саме?

— Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.

— Та вже давай, раз почала. Віка тяжко зітхає.

— Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. В нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так от — я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту — підбере. Знайде ворону дохлу — теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь — череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб'ячі голови стирчать. Ну там копита козлячі — це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. В хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити — а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася...

— Так шо там з котиком?

— А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста — фу! Я до Вітаса: ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш? А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся — а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота... А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! — кричу йому. — Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.

— Ким-ким?!

— Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб — і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров'ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?

— А нашо він це робив?

— Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть — з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.

— А ти?


— А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш... Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні...

А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Він нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і головне — дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.

— Я прийшла до нього раз всього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, — Віка сковтнула слину і замовкла.

— Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері...

— Замовчи. Не кажи нічого.

Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки само-руйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов'ю. Я теж такий, хулі тут додаси.

— Після того хотіла скочити з дев'ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив'язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого... а потім не витримала.

Віка починає плакати.

Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.

Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Вже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум'я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.

Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве — Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».

Все. З мене досить.

— Я лягаю спати, — каже Віка.

Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі — два пустих нулі.

Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою — згорнутий каримат.

— Я з тобою буду спати, як ти на це дивишся?

— Збентежено, — бовкнув я. — Але нічого, ночуй. Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.

За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого — всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м'яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.

Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на тім'я. Її рука гладить лисину, раз по щетині, раз проти.

— Хочеш, я тобі добре зроблю?

— Наприклад, як?

— Ну... ротом.

— Не. Вибач, я не витерплю цього. Моя сніжинка не простить мені.

— А так, просто — не хочеш? — дальше гладить вона, все делікатніше, самими лиш пазурками.

— Як «просто»?

— Як собачки.

— У собачки хуй не встане. Спи давай.

— Добраніч, — рука забирається.

— На добраніч.

— Вибач.


— За шо?

— Та нє. Нічого. Я така дура! Добраніч.

— Не кажи так. На добраніч.

Л.: Вона себе вичерпала, ця дівчина. Теж наркоманка. Колишня або періодична. Теж з опіатами пов'язано. Їй здається, що вже нічого не зміниш, і вона хоче погубити себе, щоби не розуміти, що сталося. Вже було в житті в якийсь момент ніби нормально все, якийсь порядок проглядався. А потім — вона сама не зрозуміла, як це сталося, — все понеслося. Вона не може вибачити собі цього. Просто якась її глибинна частинка не може повірити, що все зайшло так далеко. Що була ця бридка історія. Віка зразу зреагувала на Германа. Дає зрозуміти, що вона хоче його. А він, Герман, ще й садист у душі. Тому не хоче її трахати... зі зла.

V.: Що вона означає для тебе?

Л.: Вона якась така мимольотна...

V.: А взагалі, вона потрібна тут?

Л.: Ні. (пауза) Віко, бай-бай. Ти зникаєш із цієї гри (кидає камінь Віки геть, але камінь відлітає зовсім недалеко). V.: Схоже, в каменя свої плани щодо цього персонажа.

(пауза)

Л.: Ранок. Розплющую очі. Поруч сопе Віка. Обличчям до стінки. Повіки маю набряклі, як після плачу. Це від диму. Вибираюся зі спальника, розстібаю клапан намету й лізу в колючий ранок. Очі сльозяться, ніс закладений. Зранку моя носоглотка, подразнена ввечері димом, — завжди так поводиться. Віка щось промукала і перевернулася на інший бік. Закриваю клапан, щоб її не турбувати.



Світає. Дивлюся вдалечінь, із висоти пагорба на долину. Але бачу тільки імлу. Сіро. Ранкові сутінки. Гори сплять, дерева у дрімоті — спокійні й всуціль у собі. Зате галасують птахи. Прислухаюся до їх щебету, і мій слух магічно розлітається: я чую все в радіусі багатьох кілометрів. На світанку ліси — велетенські павільйони пташиного співу. Цвірінчать горобці. Пощикує чикалка. Торохтить дятел. Каркає ворона. У ранковий час птахи дуже активні. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечір'ї — перед сутінками.

Від спання у синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п'ять.

Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати у комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього... і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, по пояс. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим.

Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папірос і на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.

Небо у сріблястій імлі — виглядає на погоду.

Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.

За якийсь час дрова починають диміти.

Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото.

Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.

Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз — наче прямо під вухом.

Хвилин за двадцять із долини з'являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.

Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку — догори, по схилу хребта.

Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла.

Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче. Віка помічає мене.

— Приві-і-і-іт, — тягне вона. — А я щойно вста-а-ала.

Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся — а ніхто нікому нічого не винен. Легко як!

Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп'ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся — так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно — ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.

Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».

— Ти злишся на мене? — питає Віка.

— З чого б це?

— Мовчиш, не говориш нічого.

— Е-е-е-е там, — махаю рукою. — Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.

І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.

— Но-но! Небалакучий, але дратівливий, — кажу, відпихаючи її. — На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.

Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.

Пішла ненав'язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі — це пусте.

— Маєш цукор? — питає Віка.

Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю. Віка задумується.

— Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?

— Ні, а ти?

— Трохи вмію. — Віка вдає, наче б'є по струнах і реве: — «3-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п'яная-а-а-а!»

— Круто, — гмикаю я. — Заграєш її мені повністю, добре?

Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.

— Слухай, — витягую себе назовні, і знову бачу Віку. — А це ж сьогодні відкриття? Так?

— Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, всі будуть на гітарах грати, співати будуть!.. Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.

— А це чого?

— Та... Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.

— Он як... Ну гаразд. Ідемо до тернопільських.

Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.

Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:

— От ми йдемо зараз до тернопільських, та?

— Ну, напевне...

— То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай... Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.

Роблю натомість вигляд радше здивований.

— Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, — Віка проводить долонею по середині плеча. — На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.

— А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?

— Не сильно, — каже Віка невпевнено. — Головне, ти не дуже... мммм... не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.

— Добре. Буду тихо, як суслик.

— Але ти не ображаєшся?

— Боже упаси.

Тернопільські тільки починають чухатися.

Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.

— Ге-ге-е-е, — впізнає. — Так це, блядь, лорд Кабель прийшов!

— Гер Пудель, — виправляю його з почуттям власної гідності. — Або граф Кобель. Як спалося?

— Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар... Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, — кажу, — давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть-чуть»... І піздєц. Канєц фільма.

Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки.

— Органічно, — зауважую. — Маєте щось пожерти? Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.

— Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати. Тіло не відзивається.

— Спить, сука. — І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: — ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?

Тиша.


— ВАЛЬКА!

Із сусіднього намету чути сонний голос:

— Заткни пельку. Піди й візьми собі сам.

— ВАЛЬКА!

— Заткни рило, скільки можна кричати? — ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!

Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й...». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.

— Шо за людина, — бурмоче тіло, не розплющуючи очей. — Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.

Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:

— Каратістка, блядь. Третій дан. Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.

— Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. — Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. — Шо, твоя тьолка?

— Ні. А чого «мадам Ку-ку»?

— У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?

Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.

— Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайан, ти ше спиш?

З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.

— Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.

Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.

— Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, вкапувати?. Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАПУВАТИ?

З третього намету чується той самий голос.

— Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть.

— Но-но, шо я, короля не знаю?

Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.

— Доброго ранку, — тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. — Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.

— Гер Хельґ фон Пудель. Герман, — тисну його долоню.

— Пудель, — мовить король. — Дуже мило. А звідки ви будете?

— З Жовкви, — не кліпнувши, збрехав я.

— О, Жовква — це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?

— Такий із борідкою?

— Саме він.

Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє:

— Оммм.

Мукта порається біля вогню. Упівголоса він кляне світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка