Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка14/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16
4

Ігор Свиридович часто, траплялося, задумувався про те, який світ його оточує — сьогоднішній чи минулий. Адже він, втративши зір, сприймав усе новітнє по накопиченій до втрати зору пам’яті, в тих, віджилих, образах. От і зараз не бачив, у яких чудових умовах їхав у Москву, і домальовував їх собі тільки з досвіду колишніх подорожей. А то не те, бо наразі з кожним днем все змінювалося. Наприклад, він не виображував, що таке комп’ютер чи телевізор в купе. Як вони показують, за рахунок чого? І такого було багато, що не відмовлялася виписати йому уява. Отже, в цього випливало, що він мешкає у своєму старому світі, куди тільки доходять відомості про зміни, тепер уже абстраговані від його практики. Він важко ті зміни відтворював у формах, тому певний час тримав у пам’яті, а потім забував про них. Те саме стосувалося і людей — його покоління, можна сказати, зійшло з арени, а молоді — це чужі йому люди. Наче прилетіли сюди якісь завойовники з іншої планети і до пори притримуються нейтралітету. Та вмить по-вовчому ощиряються, коли щось буде не по-їхньому.

Як напрочуд добре все влаштувалося, думав він, м’яко погойдуючись на диванах, — що його напарником по купе виявився цей солідний, як судити з голосу, і чуйний чоловік. Він в усьому допомагає йому, сліпцю, і робить це так делікатно, що та поміч сприймається цілком природним чином і не викликає ніяковості. А спочатку він хвилювався, дізнавшись, що їм з Тетяною дісталися квитки в різні вагони. Та ось Тетяна привела його на місце, познайомилася з попутником, посиділа з ними трохи і пішла до себе — дорога довга, нехай відпочине. Їм ще вистачить біганини по Москві, щойно вони туди приїдуть. Адже треба буде десь зупинитися, день-два освоїтися, а потім мотатися туди й сюди. Зокрема, їхати до Коростеліна Михайла Світозаровича на консультацію з приводу травмованих очей Ігоря Свиридовича. І якщо їм скажуть, що є сенс боротися за повернення зору, то він має зважитися на операцію, а Тетяна має подбати, щоб на неї вистачило грошей. Потім Тетяна прооперується в клініці Едмонда Германовича, і йому, може, на той час прозрілому, там зліквідують наслідки опіків, які залишилися на обличчі. Коротше, програма у них була насичена.

— Не хвилюйтеся, я сам колись був у подібному становищі, — приказував сусід по купе, коли Ігор Свиридович дякував йому за чергову послугу. — Мені люди допомагали і я вам допоможу, доїду з вами прямо до потрібного місця.

Ігор Свиридович радів, що поїздка почалася так вдало, і вбачав у цьому добрий знак. А потім раптом виникла недовіра, наче його кольнуло голкою, — щось останнім часом йому занадто часто таланить, занадто гладко все йде, незважаючи на наїзд бандитів і пожежу. Проте виниклі неприємності якось пояснювалися, а оце везіння — ні. Так не буває.

— Коли, ви кажете, вам люди допомагали? У вас теж були проблеми з зором? — насторожено запитав він у сусіда. — Як, до речі, вас звати?

— Олег Володимирович, — відрекомендувався попутник. — Для вас — просто Олег.

Ігор Свиридович теж назвав своє ім’я, хоч і розумів, що супутник його вже знає, почувши від Тетяни.

— Колись я трохи воював, мав поранення, — продовжував Олег Володимирович.

— Де воювали?

— На Північному Кавказі, точніше — поблизу Кадорської ущелини.

— Як ви з України туди потрапили? Ви військовий?

— Ні, я… — Олег зам’явся.

— Говоріть, все рівно скоро сюди прийдуть митники й прикордонники і про все вас запитають, — слушно зазначив Ігор Свиридович.

— Ви праві. Отже, я лікар.

— А-а, виходить, вас до мене Тетяна приставила? — здогадався Ігор Свиридович.

— Не зовсім так. Вона взнала, що я збираюся їхати до Москви, щоб клопотатися про інвалідність. Маючи російське підданство…

— Звідки ви її знаєте?

— Я працюю в Синельниковому лікарем швидкої допомоги. Образно кажучи, я той самий лікар, який витягав її з-під маршрутки, коли вона потрапила в аварію.

— Рятували?

— Ні, вона була не в такому стані, щоб рятувати в прямому значенні слова, просто надавав кваліфіковану допомогу. А от за її валізою й сумочкою приглянув від душі, з сумлінням, це щира правді. Бачите, у неї з собою було багато грошей. А тепер як трапляється? Скажуть, що гроші кудись поділися в метушні, і нічого проти цього не вдієш. А мені шкода стало дівчину — потрапила в біду та ще й усього лишиться. От і простежив, щоб її речі в лікарні оглянули й оформили за всіма вимогами.

— Як же ви потрапили на війну? — нагадав Ігор Свиридович про своє запитання.

— Потрапив, власне, не на війну, а був поблизу озброєної колотнечі. Але мені й того вистачило. Я закінчив Воронезький медінститут і добровільно взяв направлення на роботу в гірську Чечню. Романтика! Це необачність на зразок тої, яку проявив Сергій Бодров. Пам’ятаєте його з фільму «Брат»? Так ото він повіз творчу групу фільму «Связной» на зйомки в Геналдонську ущелину Північної Осетії. А там на них зі стометрової висоти звалився льодовик Колка, який уже був розігнаний до швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину. І як відомо, він підім’яв під себе дев’ятнадцятеро людей, а з ними і Сергія Бодрова-молодшого, народного улюбленця, — Олег хмикнув з поблажливістю до самого себе. — Коротше, ми з Тетяною Іванівною після її одужання подружилися. От вона й скористалася нагодою. Каже, я вам допоможу в столиці з житлом, а ви придивіться за Ігорем Свиридовичем під час подорожі, а заодно, якщо вам буде зручно, то і за його лікуванням уже в Москві. Ви ж, мовляв, фахівець. І вважаю, вам не варто на неї ображатися, бо це мудро, і згодом вона вам все рівно це сказала б. Хто ліпше спеціаліста простежить за хворим? Ніхто. А мені не кривдно — повірте, на світі не так багато добра, щоб від нього відмовлятися. А ви теж воювали? — раптом запитав Олег.

— Звідки ви взяли?

— На жаль, мені довелося багато бачити людей, ушкоджених вибухами. Як ви гадаєте, як лікар я в змозі зрозуміти, що у вас трапилося з очима?

Ігор Свиридович тільки нервово закрутився на сидінні й нічого не відповів, проте зрозумів, що щирої розмови не уникнути — принаймні лікарю, який візьметься за операцію, він змушений буде хоча б схематично розповісти, де і як втратив зір.



5

Нарешті потяг поринув у спокій — позаду залишився Харків і всі розташовані недалеко за ним штучні перепони, звідки набігали ретиві слуги суверенітетів, щоб мордувати людей. Пасажири вкладалися спати. Ігор Свиридович, який подрімував ще звечора, тепер не міг зрозуміти, спить він і бачить сон чи все відбувається насправді.

Вони щойно виїхали з невеликого селища Шатой, де зупинялися на нічліг в доволі занедбаному готелі, більше схожому на дім колгоспника, яких в наших краях повно поблизу овочевих ринків, і їхали далі на південь. До мети їхньої поїздки — історико-археологічного музею-заповідника в Ітум-Кале — залишалося добиратися не більше тридцяти кілометрів. Зважаючи на те, що дорога мала тверде покриттям і була не дуже завантажена транспортом, вони планували за один день познайомитися там з усіма визначними пам’ятками й повернутися назад, в залишену за собою ще на одну ніч кімнату.

За найближчим пагорбом до них в купе постукали, привітний чоловічий голос попросив його вийти й показати документи.

— Куди їдемо? Що веземо? Відкрийте багажник, — командував постовий.

Ігор Свиридович ніяк не міг утямити, як цей дядько опинився в їхньому поїзді, а потім щільніше зімкнув повіки й поринув у справжній сон. Але спав тривожно, часто здригався й сіпався, ніби спотикався чи відскакував від якоїсь ями. Не дивно — тяжкі спогади не відпускали його від себе, а після розмови з Олегом та перевірок на кордонах він перехвилювався, і тепер привиди минулого наздоганяли його уві сні.

Оглядаючись на пережите, можна сказати, що то був дивний час — короткий проміжок між тим, що відмирало, і тим, що йшло на зміну. З одного боку, з-під ніг людей ще не вибили тверду основу і не задавили їх петлею демократії, а з іншого, — люди відчули зміни і горіли надіями, що ті зміни принесуть поліпшення. Вже можна було говорити все і за це ще не стріляли в спину. Такий час не міг продовжуватися безкінечно. Вони з дружиною, здається, розуміли це і тому виписували майже десяток найменувань «товстих» літературних журналів і популярних видань, які стали доступними після довгих років дефіциту на цікаву періодику. Кожний отриманий номер прочитували від дошки до дошки, з захватом вникаючи в полеміку між двома таборами, на які тоді розбилися публіцисти, письменники, весь літературний світ, а може, й увесь народ, — хтось поспішав до доброго дядечки, котрий сипав обіцянками, а хтось закликав не зрікатися батьків, які на очах впадали у зубожіння. Потім жваво, зацікавлено й довго вдвох обговорювали прочитане, не дуже довіряючи свої щирі думки навіть колишнім товаришам. Молодці, що ще скажеш?

І от одне з всюдисущих протиріч: вони квапилися за змінами, а разом з тим ними безроздільно володіла інерція колишнього способу життя. Поводження, вподобання, звички, традиції, взагалі, сприйняття дійсності у них не змінювалося, що позначалося на їхніх вчинках. Отримавши після багаторічної праці без відпочинку законну місячну відпустку, вони вирішили поїхати на нещодавно придбаній «Волзі» по Північному Кавказу, щоб побачити й пофотографувати рідкісні в туристичному значенні місця. Вирушили не самі — з ними поїхали Махрик і Тамара Нохчієви, подружжя колег. Вони теж прагли подивитися на батьківщину Махрикових предків. Якщо сказати щиро, то саме Махрик і спровокував їх здійснити той маршрут.

Отож за Шатоєм їх зупинили. Розпитавши, хто вони й куди їдуть, працівник патрульної служби привітно сказав:

— Ця ділянка дороги тимчасово закрита — ремонт. Якщо бажаєте, я провезу вас об’їзною дорогою. Це хоч і недалеко, але ви самі блукатимете. А ми однаково їдемо перевіряти пости в тому напрямку.

Ігор Свиридович не може собі простити, що погодився покинути людну дорогу й податися чорт знає за ким підозрілими обхідцями. Так, він не сам це вирішив! Так, всі його супутники погодилися не повертатися назад, а подорожувати далі до наміченого об’єкту! І все-таки він себе корив за те, що не вчув небезпеки. Хоч і розуміє тепер, що ні втекти, ні якось по-іншому уникнути пастки, в яку вони потрапили, все рівно не вдалося б.

Звичайно, не проїхали вони й кілометра, як їх зупинили люди зі зброєю в руках і повели в якийсь нашвидкуруч споруджений під найближчою гіркою сарай, де кинули на голу землю. Харцизники навіть не ховали свої обличчя під масками — у цьому не було потреби, бо через їхні зарослі волоссям обличчя вони всі здавалися однаковими, як китайці. Затримані нічого не розуміли, адже це сталося тоді, коли ще ніхто не чув про заручників, викупи, рабство й таке інше, — вони стали першими жертвами отриманої свободи. Найпершими тією свободою скористалися ті, хто знав, для чого руйнував країну й устояне в ній життя народу, — цеховики, кожному з яких заманулося мати власну державу. Для цього вони оточили себе власним військом — бандитами. Але грошей багато не буває. Видно, й тут награбованого при соціалізмі не вистачало для розкішного життя. А перевірений метод набування капіталу на Кавказі відомий ще за царських часів — розбій, викрадення людей під викуп.

— Оце тобі й дружба народів! Ех, погано ми вчили в школі історію, — сказав, пам’ятається, Ігор Свиридович, коли до нього дійшло, у що вони вляпалися.

— І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, — додала його дружина. — Здається, ми пропали. Давай прощатися.

— Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

— Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим — через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, Махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих — вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.

— Якщо хочете скоріше опинитися вдома, напишіть листа своєму відомому родичу, нехай виймає гроші з гамана, — порадили їм.

— Нам нікому писати, — сказав Ігор Свиридович, зробивши вигляд, що не звернув уваги на слова про відомого родича чи не зрозумів їх.

— Ну, дивись, — штовхнув його ногою бойовик, що всіма повадками скидався на талановитого онука якогось гестапівця. — Ми почекаємо, поки ти дозрієш.

— Що з нами буде? — пролепетала Любов Петрівна, щоб відволікти бандита від чоловіка, а чоловіка — від бажання дати нахабнику здачі.

— А що буває, коли не в коня корм? — гигикнув бойовик. — Чи ви гадаєте, що потрапили на курорт і вас тут годуватимуть за рахунок профспілки, до якої ви внесок зробити не бажаєте? То як, чекатимете з моря погоди?

— Ми пометикуємо, — пообіцяв Ігор Свиридович.

Кажуть, що з будь-яким нещастям важко тільки першу ніч переночувати, а потім воно вже здається й не нещастям зовсім, а неприємністю. Може, й так, але Ігорю Свиридовичу дуже не хотілося розлучатися з дружиною ні за життя, ні за смерті.

— Треба втікати, — сказав якось він. — Трохи потягти час, приспати їхню пильність і втікати.

— Куди? Ми ж так далеко заїхали від своїх!

— Щось винайдемо.

Дні тяглися монотонно й довго. Їх утримували без світла й прогулянок, гірше за в’язнів, але десь в наземній споруді, бо в приміщенні відчувався потік свіжого повітря. Нарешті знову разом з черговим, котрий приносив їжу, до них зайшов чоловік з повноваженнями переговірника чи інформатора.

— Ну що, надумали написати до рідних? — гаркнув він, агресивно цівкнувши слиною вбік.

— А ви хіба самі до них не зверталися? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, але можемо й самі звернутися, тільки в такому разі доведеться комусь з вас відтяти голову й повезти на впізнання, інакше нам не повірять. Скоріше це будете ви, мадам.

— Я напишу! — вигукнув Ігор Свиридович. — Тільки за однієї умови.

— Он як! І що це за умова?

— Ви повинні щодня виводити нас на прогулянку. У нас уже ноги атрофуються від нерухомості.

— Гаразд.

— Тільки я напишу не тому, кого ви мали на увазі. Той чоловік не заможний. У мене є по-справжньому забезпечений родич, — Ігор Свиридович швидко черкнув цидулку вигаданій особі. — Доведеться вам їхати в Якутію, — сказав він, передаючи записку. — Зате, самі розумієте, там алмази й таке інше. Він не відмовиться.

Цей хід спрацював. Наступного дня їм дозволили недовго погуляти навколо в’язниці. Це теж був невеликий сарай, але вже не з дощок, як попередній, а з якогось міцнішого матеріалу, схожого на піщаник чи ракушняк. Його стіни з обох боків були обмазані рудою глиною, як в мазанці. Неподалік виднілося ще декілька таких споруд, а далі стояли повноцінні будинки. Схоже, там були влаштовані приміщення для вартових, кухня, склади й гаражі. Коротше, це був такий собі невеликий табір для утримання заручників. Між спорудами для в’язнів і домами для бойовиків лежав плац з рівним, добре утрамбованим ґрунтом, на якому були встановлені примітивні спортивні знаряддя.

А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць — гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.

Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку — щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.

— Є чим робити підкоп, — сказав він.

— Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? — припустила Любов Петрівна. — Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.

— Побачимо, — вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.

Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.

А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.

— Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, — сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.

— А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, — припустила його дружина. — Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не бояться.

— Нічого, хтось користується нашим добром, а ми попробуємо скористатися їхнім. Давай? — запропонував Ігор Свиридович.

— Не заперечую.

Відпочивальники якраз купалися в невеликій водоймі, видно, освіжалися перед обідом, бо на морогу біля їхніх наметів була розстелена скатертина з виставленими на ній наїдками. Осторонь тліли чорні головешки згорілого багаття, а над ним в казанку доходило до готовності тушковане м’ясо. Віддалік, під деревами, стояв бувалий радянський позашляховик з брезентовим верхом — УАЗ, а по-народному «бобик». План виробили миттєво.

— Ти береш їжу і підповзаєш до «бобика», а я тим часом впораюсь з замком запалення, — розпорядився Ігор Свиридович. УАЗ стояв на пригірку, а дорога вела вниз, тому заводити машину, щоб зрушити з місця, не вимагалося — достатньо було зняти її з гальм і дати котитися вільно. Це сприяло тому, що пропажу машини господарі помітили не зразу, а лише тоді, коли після холодних закусок справа дійшла до гарячого наїдка. Тоді й жінки загалділи, що й овочів на столі виявилося замало, й частина хліба кудись поділась, і нерозкриті консерви пропали.

А тим часом Ігор Свиридович і Любов Петрівна вже на повній швидкості неслися подалі від цього місця. Вони на ходу гамували голод і розмірковували, куди краще їхати. Їхні карти пропали разом з «Волгою», тому покладалися тільки на свою пам’ять.

— Треба повертати на схід і виїжджати до Каспію, може, вдасться добратися до Махачкали, — говорив Ігор Свиридович. — А звідти якось і додому доберемося — там є аеропорт, куди прибувають літаки з нашими екіпажами.

— Шукатимуть нас…

— Проїдемо, скільки вдасться. От гади, — розсердився Ігор Свиридович, — таку гарну техніку розкрадають, — і він вдарив долонями по бублику керма. — Ця машина офіційно знаходиться на озброєнні військових сил, а вони на пікнік нею їздять.

— Треба вчасно кидати машину і пробиратися пішки. А може, нам люди допоможуть?

— Може…


6

Вони їхали години дві по бездоріжжю і майже безлюдними місцями — в усякому разі, якщо тут десь хтось і був, то на них уваги не звертав. Та ось почали з’являтися житлові будівлі, відчувалося наближення досить великого для цих країв поселення.

— Виходимо! — Ігор Свиридович акуратно залишив машину під розлогими кущами ліщини. — Нехай забирають цілу й непошкоджену. Прихопи їжу й аптечку! — крикнув до дружини.

Перші кілометрів десять вони майже бігли, обминаючи з півдня селище Дай.

— Шатойський район, — прочитала Любов Петрівна на одному з покажчиків.

— Не затримуйся!

Потім відпочили в підліску, ще підкріпилися їжею, щоб легше було рухатися, і пішли розгонистим кроком. По дорозі їм трапився струмок з чистою водою, який хутко збігав далі вниз.

— Давай вимиємося, — запропонувала Любов Петрівна, — бо нас за один вигляд затримають.

В машині вони знайшли брезентовий заплічний мішок і деяку одіж. Видно, хтось тут роздягся перед купанням. До речі, в кишені чоловічої куртки виявився гаманець з грошима, яких їм вистачило б на квитки додому. Довелося запозичити ті речі, щоб не кидатися в очі перехожим і полегшити собі втечу з полону. Тепер вони скидалися на двох притомлених туристів, що подорожують автостопом.

Все вказувало на те, що їм удасться здійснити задумане. Та не такими були начерки долі. На третій день їхньої подорожі, коли вони відчули себе у відносній безпеці — справді, не можуть же якісь бандити розповсюджувати свою владу на всю республіку? — біля них зупинився старенький «москвич». З вікна висунулася фізіономія сивого дідуся.

— Може підвезти? — запитав він. — Сонце палить, а ви без капелюхів.

— Ні, дякуємо, нам недалеко, — відповів Ігор Свиридович.

— Ну, як знаєте.

Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес — цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці — у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення — жіноча й чоловіча опочивальні.

— Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, — сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. — Звідси не втечеш, ми в підземеллі, — і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.

— Зате нас не вб’ють, — підбадьорливо промовила Любов Петрівна. — Берегтимуть як робочу силу.

Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.

Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.

— Це півзаходи, — сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. — Просто смішно розраховувати, що це допоможе.

— Ти маєш щось краще запропонувати? — підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.

Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників — це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.

— Так, — спокійно відповіла Любов Петрівна. — Дуже простий і ефективний метод профілактики.

— Ходи сюди! — коротко скомандував на те наглядач.

Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.

— Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.

— Цим нікому займатися, — буркнув начальник невдоволено, і видно було, що він каже це щиро, загалом вважаючи цю думку слушною. — Та й немає відповідних знавців.

— Ви можете не погоджуватися, але це не означає, що мені не можна сказати вам, що ви в обох випадках помиляєтеся.

— Говори простіше! — гаркнув наглядач. — Не тявкай по-слинтяйськи.

— Дозвольте цим зайнятися мені, — випалила вона і відкрито подивилася в очі отетерілому чеченцю. — Я візьму на себе клопоти по оздоровленню ваших людей. По-перше, я спеціаліст по траволікуванню. А по-друге, я не стану втікати від свого чоловіка. Я його ніколи не покину. Тільки просто так мені цей головний біль не потрібний. У мене є одна умова.

— Ха! Ще й умова?

— Так, ви повинні хоча б двічі на тиждень виводити мого чоловіка на свіже повітря. Або відпускати його зі мною на збирання й просушування трав.

— Ще чого захотіла, — буркнув наглядач.

Проте він узгодив це питання з власником підприємства і під свою відповідальність отримав дозвіл, щоб Любов Петрівна збирала й заготовляла на зиму трави з лікувальною метою. Ігоря Свиридовича також виводили на прогулянки, хоч і окремо від дружини.

— Але якщо хтось із них втече, — попередив лісничий, — чи наведе на нас когось чужого, я тебе розірву на шматки.

— Куди втікати — роздягненими, роззутими й з порожніми руками? Хіба не зрозуміло, що ми тоді не пошкодуємо того, хто залишиться, і стратимо показово, щоб другим не кортіло?

Закуті в підземеллі люди навіть не підозрювали, що їхня буцегарня знаходиться в ліску. І ось виявилося, що це саме так. І це подавало Любові Петрівні особливі надії. Згодом вона зрозуміла, що на території Чечні склалася нездорова обстановка і це не може не призвести до збройних конфліктів. А значить, рано чи пізно тут з’являться люди з ФСБ чи навіть з ГРУ. Іншого виходу в неї не було, і вона налаштувалася терпіти й чекати, не упускаючи, однак, щасливого випадку. Мало-помалу Любов Петрівна перетворилася на бабку-травницю, масажистку, процедурну медсестру, доглядальницю й просто добру порадницю. Вона надзвичайно ретельно слідкувала за тим, щоб не викликати підозрінь у начальства. І ждала слушного моменту. Такий момент якось настав на початку осені.

В той день вона відійшла трохи далі від входу в підземне виробництво, наблизилася до кам’яних пагорбів, між якими петляла дорога до села. Наглядачеві вона сказала, що збиратиме плоди й трави, які ростуть на освітлених сонцем сухих галявах, і попередила, щоб він не хвилювався. Це було правдою тільки наполовину — вона намагалася частіше бувати поблизу доріг, де можуть проїжджати федеральні угруповання.

Але побачила людей, яких ждала, не на дорозі, а між кам’яними валунами на узбіччі.

— Я своя! — прошептала голосно, коли її помітили троє молодих чоловіків у плямистій польовій формі. — Ми тут знаходимося в рабстві. Врятуйте нас!

Операція по звільненню полонених продовжувалася не більше чверті години. Затим їх згуртували, звеліли злитися з ландшафтом і ждати, доки по них приїдуть. Капітан спецназу ГРУ, який був тут за старшого, зв’язався зі своїм начальством і повідомив про зміни в обстановці, а саме — про звільнення великої групи невільників. Він вислухав відповідь, після чого приставив до беззбройних людей охорону з двох своїх помічників — лейтенанта і прапорщика, а основний наказ залишився виконувати сам.

— Товаришу капітане, дозвольте вам допомогти, — від групи звільнених відійшов Ігор Свиридович і зупинився поряд. — Я колись теж служив в армії.

— Вмієте користуватися зброєю?

— Так точно!

— Тоді, ставлю завдання. Останнім часом на територію Чечні проникають групи бойовиків, які пройшли підготовку на військових базах дружньої нам Грузії. Ці бойові загони долають Кадорську ущелину і просуваються вглиб нашої території саме по цій дорозі. Ми повинні вистежити і взяти в полон польового командира Хаттаба, а якщо люди з його угруповання відкриють вогонь, то знищити всіх. Зрозуміло?

— Так точно!

Любов Петрівна не відходила від чоловіка, не могла на нього надивитися, пестила його тихо сказаними словами — робила те, від чого утримувалася довгі-довгі роки. Вони лежали за кам’яною брилою, вдивляючись в будь-яку хмарину пилу, здійнятого на горизонті. Минуло декілька довгих хвилин чекання, раптом почувся гуркіт навантаженої машини і на дорозі з’явився УАЗ, заповнений людьми. Капітан ГРУ повів поглядом, мовляв, це цивільні, пропускаємо. Машина вже майже порівнялася з засідкою, коли Любов Петрівна зрозуміла, хто це їде і що їх не збираються затримувати.

Вона стрімко вискочила навперейми машині з криком: «Зупинити! Це переодягнені бандити!». Звичайно, військові зреагували миттєво, і скоро всі пасажири УАЗу лежали на землі обличчями вниз.

— Це бандити! — доказувала Любов Петрівна. — Отой старий — це власник підпільного виробництва, де ми були невільниками. А оце його сини й зяті, саме вони захопили нас з чоловіком в полон, коли старий навів їх на нас.

— Ми вчителі, — промекав хтось із пасажирів УАЗу. — Ми працюємо в місцевій школі.

— Не вірте їм! — кричала Любов Петрівна. — Це не має значення. Старий теж працює в державному закладі, він лісничий. Але ж бандит!

— Тримати їх на мушці до подальшого розпорядження, — віддав наказ капітан ГРУ, і почав викликати на зв’язок оперативного офіцера військової бази.

Між тими, кого зараз затримали, виник ледве помітний незрозумілий рух.

— У них бомба! — зрозуміла Любов Петрівна і з цими словами піднялася з землі. Вона підбігла до свого чоловіка, що стояв над ними з автоматом напоготові, відштовхнула його далі від небезпеки, вихопила з його рук автомат і дала чергу по затриманих. А слідом за тим пролунав потужний вибух, і вибуховою хвилею її відкинуло на узбіччя.

Шестеро чеченців перетворилися на трупи, зрештою вони самі цього прагли, намагаючись підірватися. А Любов Петрівна вдарилася спиною об валун і втратила свідомість. Вона повільно сповзла на землю і зів’ялою квіткою вклалася під каменюкою.

— Що ви наробили! — кричав капітан ГРУ, і від цього крику вона отямилася.

— Який зараз рік? — запитала вона у нього тихим шелестом, докірливо дивлячись з-під повік.

— А що? — капітан здивувався. — Дві тисячі перший.

— П’ятнадцять років… Довгих п’ятнадцять років оці нелюді утримували нас в підземеллі! А ви тепер запитуєте, що я наробила. Я віддала борг за відібрану молодість, за зруйноване здоров’я, за наругу над нашими душами. Ось що я зробила.

«А тепер порядних людей, фактично непричетних до інциденту, судять за вбивство оцих кровопивців, яких ворожа преса називає мирними жителями. Знайшли мирних жителів! — думав Ігор Свиридович. — За що їм така напасть? І ці підсудні не можуть сказати, що використовували в своїх операціях добровольців зі звільнених рабів і з місцевого населення, бо не використовували, а так трапилося. Зрештою, вони не хочуть поглиблювати конфлікти між обивателями, які знаходяться по різні боки барикад. Хлопці, як вам допомогти?». І він заридав.

Він вже не згадував, що ще впродовж трьох років разом з своїми товаришами по нещастю знаходився поряд з тією групою військовослужбовців, своїх рятувальників, пересувався за ними по місцях виконання спецоперацій і, коли виникала необхідність, виконував усю «чорну роботу». Такою була його вдяка за визволення і його війна проти підлих рабовласників, бандитів і найманців іноземних загарбників. Адже він був анонімом, що з нього взяти? А на війні як на війні — завжди трапляються ситуації, де закони мирного часу безсилі зупинити зло і треба давати адекватну відсіч іноземним лазутчикам і своїм зрадникам на їхні терористичні дії. Хтось має взяти на себе сміливість це робити.

А потім він отримав травму, смішну й тяжку, — якийсь бандит пустив автоматну чергу, цілячись в нього, а потрапив всього лише в каміння, за яким він встиг сховатися. Дрібні уламки того каміння посікли його обличчя, ушкодивши очі. Отак він став калікою. Але вірні друзі подбали про нього, скільки було на те їхніх можливостей. Звідтоді він став Огнєвим Ігорем Свиридовичем, а його дружина Огнєвою Любов’ю Петрівною, і вони назавжди розпрощалися зі своїми справжніми іменами.

Ні, зараз він не згадував про це. Він просто плакав від безсилості допомогти своїм рятівникам.



1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка