Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка2/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 2


1

Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.

Він сонно прочовгав по підлозі вільно взутими високими калошами, металево заторохтів у сінях, загуркотів наспіх зваленим у кутку начинням, затим відчинив двері, звично цикнув на собаку, яка вискочила йому навперейми, і вийшов у двір. Став посередині, роззирнувся, ніби вперше помітив світанковий рай, широко розвів руки з пустими відрами, поглянув у небо на легкі хмарки, посміхнувся якимсь внутрішнім думкам і до хрускоту в хрящиках потягнувся. «Як ото люди живуть у тих містах-кам’яницях, де й вітру невільно віяти досхочу? Дурним я був, це точно», — подумав він і неквапно почвалав через дорогу у двір до Сопільнячки. У неї колодязь був до біса глибоким, доки витягнеш відро, так упрієш, зате вода солодка, мов з того джерела, що б’є біля ставка. У Грицьковому дворі своя вода була, та тільки солона й жорстка, мало не як морська.

На профіліровці, яку Грицько переходив, за правилами роззирнувшись вліво-вправо, машин не було — рано ще, вдень ось роз’їздяться. Тому він зупинився на самій середині, спіткнувшись на думці про підземну воду, й спантеличено озирнувся: відстань між його і сусідчиним колодязями не складала й сотні метрів. Чого ж вода в них різна? Застановлятися на цьому йому не хотілося, як не бажалося взагалі ніяких зусиль. «Треба буде розчистити джерело біля ставка і накрити поштукатуреним панциром, бо туди вітром пилюку задуває, а шкідливі дітлахи сміття кидають. А нижче викопати яму й зробити криничку, щоб не ходити більше до тітки Насті», — точилися далі його думки.

Але заглибитися й у це питання він не встиг. Біля Сопільняччиного колодязя, нахилившись над зрубом і заглядаючи вниз, стояла гнідівська невістка Дарка і старанно водила руками — намагалася впоратися з відром, яке, вочевидь, плавало на поверхні і не набиралося водою. «І тут руки потрібні! Справи тієї — на копійку, грузило припасувати, а зробити нікому», — зітхнув Грицько, підходячи ближче.

— Допомогти? — привітно звернувся до Дарки.

Років зо два тому цю дівчину висватали в сусідньому селі за Юрка Гнідого, і вона прижилася тут як своя. «Гарна дівка! Але, попробуй, наклади на неї око, так Гнідий пику начеше, довго й збиратися не буде. Краще б тітці Насті оцей колодязь відремонтував, а то, гляди, на мене якраз і розраховує, жеребець».

— О, привіт, женишок! — нахабно посміхнулася Дарка.

— Який я тобі женишок? — не розгубився Грицько. — Ти, давай, не вводь мене в спокусу, бо я такий.

— Звісно, який. Знову якусь профуру додому привіз!

— Прикуси язик, дівчино! — гримнув Грицько. — То не твоє діло.

— А чиє? Ні, подивіться на нього! — риторично звернулася вона до удаваних свідків.

— Він подає нашим мужчинам дурний приклад, а ти — мовчи. Та я тобі, голубе, в очі скажу, хто ти є.

— Ти що, не виспалась? — спантеличено залупав очима чоловік, переминаючись з ноги на ногу.

— Спочатку він привозить сюди курортну лахудру і ганьбиться з нею перед людьми. Тепер ще не краще — по газеті чорт знає кого виписав. Ти що, інвалід? По-людськи дружину знайти не можеш? Поглянь, скільки одиначок довкола.

— Чого ти рота роззявила? Он люди вже з вікон виглядають. Я тобі не сват, не брат. Відчепись од мене!

— Да, роззявила! Бо моя подруга через тебе, паразита, під ножі пішла, а я тільки сьогодні вдосвіта про це взнала. Хіба ти мужик? Ти — лох нещасний. Вимахав як гагай, а справжнє почуття оцінити не здатен. Нехай тільки, рожа твоя гидка, з нею трапиться щось непоправне — я тебе приб’ю, не побоюся. Ходиш тут, зубоскалиш з дурного розуму, поки вона там мучиться.

— Одарко! — облаяний Грицько ще тримав марку, коцюбився: — Перестань, не мели дурниць! Яка подруга? — його аж в піт кинуло, бо він був не без гріха, але щоб посилати жінку під ножі…

— Не знаєш? — єхидно примружила очі Дарина.

Вона вже дістала воду, перелила її у своє відро й стояла перед сусідом, взявшись у боки. Розмовляючи, вона відштовхуючи його плечем од корби, щоб він не відволікався од її слів.

— Не знаю…

— А Тетяна Проталіна? Не корч із себе безневинність, паразит!

— Те-тя-на? — перепитав він з мішаниною дивування, розгублення й полегшення, аж піт з чола витер урешті, зсунувши кашкета на потилицю. — Та не було в мене з нею нічого! З такою страшилкою я й за гроші мати б справу не схотів. А хіба вона що, завагітніла? — запитав, утишивши голос.

— У таких волоцюг, як ти, одне на умі, — резонно виснувала Дарка, злегка всміхнувшись при тім. — Не завагітніла, слава Богу, а красу поїхала здобувати, щоб тобі, псюзі блохастому, сподобатись.

— А при чому тут ножі, про які ти патякаєш?

— Так вона ж на пластичну операцію лягла, аж до Києва подалась. Грицько! — знову підвищила голос молода жінка. — Якщо ти справді збираєшся жити з отією вертихвісткою, що вчора свої бебехи сюди приперла, я підпалю твій гадючник разом з тобою. От побачиш! У-у-ух! — вона енергійно замахнулася на нього зігнутою у лікті рукою, наче саме ліктем і хотіла тицьнути його в писок. — Оце б заюшити тобі від душі, так, може, ще Тетяні згодишся.

З тим Одарка закрокувала з двору, енергійно поводячи крутими стегнами, а Грицько залишився стояти, мов кілок проковтнув.

Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.



2

Після цієї розмови Грицько декілька днів ходив як побитий. По-перше, для нього стало новиною, що Тетяна Проталіна, шкільна бібліотекарка, в нього закохана. І жодного разу виду не подала. Хоч би ж, проста душа, була натякнула! А по-друге, він не знав що й думати про її витівку з пластичною операцією. То вона потім чіплятися до нього почне, чи як? Не вистачало ще таких клопотів на його голову! Але ж цікаво, чи давно це у неї? І чи вродливішою вона повернеться в село?

Григорій Летюк був вродливим чоловіком вельми гожого віку: високим, кремезним, щоправда, трохи валькуватим. Якщо не враховувати останнього, то його цілком можна було вважати красенем. Навіть той, хто не мав наміру придивлятися до нього ретельно, не міг не помітити прямого носа, загадкових темних очей з олійковим відливом, хвилястого волосся, що доладно облягало голову, і цілорічної засмаглості шкіри чи, радше, берендеївського її кольору, через який на щоках достобіса відверто пробивався зухвалий рум’янець. Погляд Грицькових чародійних очей завжди був усміхненим і спокійним, що свідчило про його молоду довірливість та старечу мудрість — грімку суміш для мрійливих молодиць. Таке дивне поєднання якостей, як звісно, насправді не могло мати місця, але хоч Гриць був мало тертим калачем, зате-таки тямущим.

Од матері він узяв тиху вдачу, приязність до людей, а від тата — роботящість і вміння до всього.

Після закінчення школи, а потім і після служби в армії хлопець мріяв втекти до міста, та не вдалося йому те, не встиг. Спочатку померла мама після довгого хворування на цукровий діабет, а за нею й тато не забарився — інсульт. Перша по-справжньому болюча втрата викликала в ньому глибоке потрясіння, а потім, коли в хаті вдруге запалали жалобні лампади, він пережив те ще раз, і його вразлива натура затамувала в собі смуток на все життя. Йому часто здавалося, що він просто недогледів своїх батьків, мало шанував їх, а то раптом починав картатися тим, що інколи не зважав на них. Тепер Григорій кожен свій крок вивіряв: чи схвалили б його вчинок дорогі люди, яких тепер немає поряд, і що б вони йому порадили? Відтак у його характері з’явилася нерішучість, і в нагальних справах він не завжди втрапляв приймати найліпші рішення.

Батьки залишили йому нову хату, яку віддати до чужих рук він не наважився, а тому залишився в ній мешкати сам. А місто — романтична мрія — продовжувало надити. Йому часто снилися різнокольорові вогні, асфальтові дороги, культурні люди й вродливі, напарфумлені дівчата. Живих вражень про міське життя він не мав, а тому уявляв його собі з кінофільмів. Інколи сум загострювався так, що хотілося кричати або битися головою об стінку. Тоді в інтуїтивних пошуках розради Грицько їхав до сестри в Запоріжжя, а там гуляв увечері проспектами й широкими вулицями і серед гуркоту штучних звуків, які свідчили про несмак у тих, хто думав, що то грає музика, розглядав неонові вивіски, рекламні щити, освітлені вітрини магазинів.

Ця терапія дала бажаний результат — згодом молодий чоловік став помічати, що вдень йому-таки ліпше почувається в селі. Тут галасу менше, деренчання та метушні немає і дихати є чим. Якось непомітно колишні поривання вгамувалися, спосіб Грицькового життя остаточно встановився, але в ньому, на жаль, не знайшлося місця жінкам, принаймні сільським. Дуже почало скидатися на те, що він запліснявіє в холостяцтві. І це його неабияк страхало, бо перезрілі одинаки завше були неприємні йому, як щось протиприродне, викривлене. Та скоро Григорій звик цілоденно тупцювати на заводі, де в нього був власний закуток — він трудився інструментальником в механічному цеху, — а потім іти додому. Його влаштовував невибагливий побут, нехитрі селянські заняття. Влітку він аж до смерку копався в городі, а взимку читав книги та дивився телепередачі. Думки про те, що сюди може прийти якась місцева ґава і порядкувати тут, де все нагадувало батьків, були йому нестерпні, і він, попри здоровий глузд, віддавав перевагу тому, аби нічого не змінювати в своєму житті, хоч і розумів, що так довічно продовжуватися не повинно.

На третє чи четверте літо тієї маячні Григорія несподівано запросив до себе голова заводської профспілки Михайло Неруда.

— Ти не бажаєш поїхати у відпустку? — запитав він.

— Поїхав би, так нікуди.

— У нас горять дві путівки в Желєзноводськ, на мінеральні води. Так хіба наших домосідів відірвеш од грядок та свиней. Поїдеш?

— Ну, я, припустимо, згоден. А хто ще поїде?

— Євген Дмитренко хоче. Підійде тобі такий супутник?

…Але Євгена на курорті майже видно не було, носився десь по екскурсіях та фотографував екзотику, щоб вдома перед жінкою відзвітуватися.

Грицько не встигав за ним. Йому подобалося тричі на день приходити до бювету, пити гарячу воду, що трохи пахла тухлим яйцем, і довго гуляти серед ошатної публіки. Абриси Залізної гори, яка втикалася закругленою верхівкою в саме небо, спонукали спостерігати відносно неї рух сонця чи місяця, розмірковувати про вічність. Розважали око гірська рослинність, меткі, майже ручні білочки, місцеве птаство. Свіже повітря йшло Григорію на користь, його душа зігрілася, звільнилася од відчуття приреченості. І їй захотілося тепла, кохання — великого, взаємного, палкого. Відпочинок на сірчаних водах вплинув не лише на бажання любові й взаємності, але й зміцнив його волю, і Гриць почав почуватися сміливим і сповненим рішучості. Те все ще тільки накопичувалося в ньому, тільки зріло всередині, заховане навіть від власного усвідомлення, але зовнішні ознаки не забарилися: готовність до лицарських подвигів так і линула на всі боки, так і струменіла довкруж і, як усе яскраво випнуте, непомітною не залишилася.

— Ви не про мене замріялися, — звернулася до нього молода дівчина, коли одного разу він усівся на парковий ослін, не муркнувши до тих, хто там уже сидів. — Добривечір, — першою поздоровкалася вона і підсунулася ближче.

— Вибачте, — зніяковів Грицько, — може, й про вас, — додав, осмілівши.

— Тоді давайте знайомитися. Мене звати Карина, — вона не подала руки, а тільки посміхнулася, якось ніби винувато. Тільки не гнівайтеся, що я потурбувала вас. Тут так мало молоді. А вас я бачу не вперше. От і заговорила.

— Ви теж лікуєтесь?

— Не так, щоб дуже… — завагалася дівчина. — Просто приїхала відпочити, попити водички. Адже це не завадить?

— Певно, що ні. Ой, а я — Грицько. Назватися забув.

Дівчина була якраз такою, яка бачилася йому вві снах, — висока й струнка смаглявка з палаючими очима. Вони познайомилися ближче, ще ближче і зовсім близько. Карина виявилася витівницею, кожного дня у неї виникала безліч пропозицій щодо того, куди піти, що подивитися, як цікаво згаяти час. Ходили вони і в ресторан, і в фінську лазню, навіть на стриптиз вона його потягла — грошики так і випорскували з кишені, мов стрижі. Під кінець відпустки у Гриця навіть на хліб не залишилося, добре, що зворотний квиток він заздалегідь узяв. Погуляли, одне слово.

— Боже, як я житиму без тебе? — запричитала дівчина в один з останніх днів. — Нащо Бог розлуку на людей насилає…

Грицько натяк зрозумів. У той вечір він їй нічого не сказав, промовчав, узяв тайм-аут, щоб подумати. А що було думати? Карина — вродлива, жвава, видно, що не дурна. Вона й по господарству допоможе, й у хаті порядок триматиме. Каже, що знає комп’ютер, то можна буде влаштувати її на працю секретаркою, як тепер кажуть — офіс-менеджером, до когось з багатіїв. До того ж в усьому погоджується з Грицем і в постелі не лінується. З якого боку не візьми, вона підходила йому. А те, що сирота, так і він сам-один на світі. Його сестра чи її брат — то не поміч, не опора і не тил, а так — аби вважалося, що родичі є.

«Оце як тут ми жили три тижні, не розлучалися, так і вдома житимемо, — заспокоював себе Грицько. — Тільки тут ми розважалися, а там працюватимемо. Чого вагатися чи боятися?».

І він привіз Карину з собою. На вокзалі, коли вони зійшли з поїзда, Грицька освінула думка, що дівчині може не сподобатись Славгород. Адже це — майже село, а вона ж мешкала… Стій, а де вона раніше мешкала?

У шалі курортного кохання він тим навіть не поцікавився. А тепер допитуватись незручно — як не крути, а він уже попросив її руки і отримав згоду.

Від того відкриття Грицько навіть зупинився, запитально поглянув на Карину, і вона йому підбадьорююче кивнула у відповідь. Довгих три кілометри долали пішки, простували полями, йшли попід посадками, щоб менше цікавих очей до них прилипало. Нарешті дісталися додому.

— Прошу, заходь, — схвильовано сказав Грицько, відкриваючи хвіртку. — Не бійся, собака прив’язаний.

— Кого ж ти залишав тут замість себе господарювати на цілий місяць? — запитала дівчина, зрозумівши, що у дворі нікого немає. — Хто твою живність годував?

— Сусіди, через дві хати від мене живе наша поштарка, тітка Флора з донькою Іриною, то вони й приглядали, — господар тим часом заглянув у поштову скриньку, витяг газети і відімкнув двері.

…Грицькова хата була точною копією тих старовинних помешкань, у яких під одним дахом жили люди, розташовувалися приміщення для свійських тварин та інші господарські нірки. Вона мала двоє вхідних дверей. Одні з них вели в хлів, загін для свиней та курник, другі — до чистої половини, де мешкали люди. Між ними знаходилися сарай, комора і допоміжні побутовки, в яких зазвичай тримали фураж, харчі й городнє знаряддя. Окремого входу з вулиці сарай не мав і з’єднувався з хлівом та людським житлом системою темних коридорів. Загалом хата була хоч і не витвором мистецтва, зате зручною, головне — вона займала мало земельної площі і не потребувала великого двору. Здавна такі хати випробувані були в негоду, бо дозволяли не виходячи під відкрите небо впорати все господарство, переробити всю домашню роботу.

Входу до житлової частини хати передувала невеличка веранда зі столиком і двома табуретками під вікном, далі йшов коридор. Більшу його частину забирала драбина, що вела на горище, а в кутку одинокою свічкою стовбичив холодильник. У наступній кімнаті, яка, мабуть, правила холостому парубку за прихожу й вітальню разом, Карина сіла на краєчок стільця й озирнулася. Гриць кинувся до вікна відчиняти кватирку:

— Повітря застоялося, треба провітрити.

— Ти, здається, розповідав, що у тебе нова домівка, — розчаровано сказала Карина, яка — сто проти одного — бачила в своїх мріях сучасний багатоповерховий маєток.

— А вона і є нова, чотири роки як збудована, але за старовинним проектом.

Карина скептично фуркнула, але нічого не додала. Тієї миті Грицько, загледівши її розчарування, зрадів тому, що вона промовчала, — гадав, що звикнеться-злагодиться. А набагато пізніше, наперед сказати, шкодував, що вона не вдарилася в прокльони — ото тоді, точно, можна було б розраховувати, що вона стерпиться. А так, бач, зачаїла своє, нещире…

Славгородське жіноцтво втратило дар мови! На Грицька багато хто задивлявся з надією і очікуванням. Але місцеві претендентки на роль дружини його не квапили, бо бачили, що він такий ручний та домашній, що нікуди не дінеться. І ось маєте собі! Утнув.

Карині й село, і хата Грицькова — нехай уже буде довга та вузька — сподобалися, як вона, перегорівши першими враженнями, зізналася. І Грицько старався їй вірити.

— А після весілля я поїду додому, заберу бебехи, з припискою владнаюсь, з роботи звільнюсь, — цокотіла Карина, розвішуючи в шафі свої наряди.

Але Гриць, не забувши її фуркання в день приїзду, затівати весілля обачливо не одважився, тому молоді тихо зареєстрували шлюб, а в наступний вихідний день нагукали сусідів, найближчих родичів та посиділи з ними у дворі під виноградними гронами з гарною випивкою й закускою.

І все-таки вони трохи набралися горілки — весілля є весілля. Тим більше що на свято завітав єдиний родич молодої — брат, з яким вона, за її словами, вже давно не бачилася. Грицькові новий родич сподобався, тому він і втратив пильність з випивкою.

Гості порозходилися далеко після смеркання, і Грицько, попрощавшись з усіма і крадькома здригаючись від п’яної гикавки, сумно поглянув на неприбраний стіл і купу брудного посуду.

— Іди відпочинь, — ласкаво сказала Карина, помітивши стан свого скороспеченого чоловіка. — Я сама тут впораюсь.

— Дякую, — полегшено буркнув той і зник у темряві, Карина не встигла навіть угледіти, де він подівся.

А Грицько вирішив не йти в хату — розумів, що в задусі його розвезе од зайвого спиртного, і тому вмостився, прихопивши на всяк випадок ганчірку, на ослоні, що стояв у садку під кущами жасмину, де його ніхто не міг бачити. Але, як кажуть, Бог милував — до нього прийшов сон, а зі сном полегшення. Прокинувся він од того, що змерз, але його ще щось насторожило. То були чиїсь голоси, навмисне притишені.

Він ледь підняв голову з ослону й прислухався, подумав, може, дружина його гукає. Один з голосів, справді, належав Карині, але вона не до нього зверталася, а гомоніла з братом. Ага, чаюють за прибраним столом, — здогадався Грицько і вже хотів приєднатися до них, вгамувати похмільну спрагу, але те, що почув по хвилі, його утримало на місці.

— Як ти закадрила цього лоха? — запитав брат. — Нащо він здався королеві трахкодромів?

— Трохи відпочину, — довірливо сказала Карина. — Підремонтуюсь на чистому повітрі й на свіжих харчах, а там побачимо. А закадрила легко. В той день клієнтів не було, і я вже збиралася йти додому. Коли дивлюсь — сидить серед баб якесь чувирло. Придивилася — морда лиця ніби нічого, хоч видно, що жлоб-жлобом і розраховувати нінащо.

— А чого тоді повелася? Скільки часу згайнувала! А я думаю, чого це ти вигрошилася, не заробила нічого.

— Кажу ж тобі, я раптом злякалася свого віку і подумала, що час до берега прибиватися. Я вже немолода, стомилася. Це добре, що він не збагнув у паспорт носа ввіткнути, а то побачив би, що я на десяток літ старша за нього. Тоді б каюк мені був, а не шлюб.

— Не багато б втратила…

— Спробую пожити по-людськи…

— Пожити? З ким? З оцим опудалом?

Співрозмовники затихли. Чулося тільки невдоволене сопіння брата і задумливі зітхання сестри.

— Давай не загадувати наперед. Спочатку відпочину, а там побачимо, — порушила мовчанку Карина. — Недарма ж у мені якісь струни заграли. Треба з цим розібратися. Може, призвичаюсь.

— Може, — замирено сказав брат. — Якби так сталося, я був би спокійний за тебе.

Грицько закляк. Он воно що! Виходить, вона — стара карга! І то у неї не любов була, а розрахунок! А чим вона займалася раніше, чим гроші заробляла? Він боявся навіть подумати про те, що напрошувалося у відповідь з почутого. Значить, вона не відпочивала у Желєзноводську, а працювала там повією. Оце встряв… Господи, за що?

— Я приїхав сюди на машині, — тим часом сказав Каринин брат.

— На нашій? А де вона? — здивувалася Карина.

— Залишив на вокзальній стоянці.

— А чому ти так зробив?

— Звідки я знаю? Щось «професійне» спрацювало. Очевидно, я припустив, що можна його облапошити і гайнути назад, то й не хотів світитися. Я ж не знав, що ти це серйозно затіяла.

— Крутий «мерс» на сільській стоянці ти називаєш «не світитися»? Та в нього й брати нічого! — засміялася Карина. — Ні, не натякай, облиш… Спробую серйозно.

— Тоді, Карино… — голос молодого чоловіка забринів непідробним теплом. — Тільки ти не смійся з мене, але я люблю тебе, сестричко. У нас з тобою нікого немає, і я мушу попіклуватися про тебе.

— Що ти белькочеш? — нашорошилася Карина.

— Я зараз на мілині, тобто порожній. Ліпшого подарунку зробити не можу. Тому візьми машину собі. Я завтра оформлю генералку на Грицька. Треба ж чимось відшкодувати хлопцю втрату свободи, в яку він встряв, — на цих словах говірливий братик гидко захихикав, але скоро продовжив: — Не ображайся, я жартую. Він, схоже, нормальний чолов’яга, простак тільки…

— Ти здурів? Ще рік тому, після смерті тата, ти мало горло його вдові не розірвав за ту машину, а тепер за так віддаєш чорті й кому?

— Тій паскуді я татів спадок не віддав би, навіть якби він складався тільки з поношених черевиків. А Грицько нехай возить тебе на здоров’я.

Ой, спасибі, братику, — криво всміхнувся Грицько й протверезів, як розсолу напився.

З тим голоси віддалилися — Карина повела брата в хату.

Однак козлам, таким як я, некепсько платять, — подумав Грицько. Він уже зрозумів, що нічого змінити навіть не спробує, зрозумів, що в нього на це немає ні волі, ні фактичних підстав. Що він завтра скаже? Що підслухав розмову? Так вони нічого про нього поганого не казали, а те, що вживали жаргон, так тепер багато хто ним користується. І на вік Карини скаржитися смішно, вона ж не ховала од нього свої документи. Мав би проявити пильність. Цікаво, як він про машину розмову заведе?

Десь в глибині думок крутилося щось про дітей, згадувалися його мрії про повноцінну сім’ю.

А сталося все дуже просто. Після одруження Карина таки кудись майнула з братом, пояснивши, що їде до Желєзноводська забрати пожитки. За той час, що її не було, Грицько заспокоївся. «Просто хотілося жінці вийти заміж, от вона й прикладала до цього зусилля. Що тут кримінального? Цілком зрозуміла, житейська справа, і винуватити за неї Карину не можна».

І назад вони приїхали вдвох.

— На, катайся, — новий родич недбало кинув Грицькові ключі від свого крутого «мерса». — Дарую на щастя.

— Та ти що? — злякався Грицько, наразі забувши, що вже знає про цей сценарій. — Ні, не треба. Це дуже дорогий подарунок, — і він мимоволі скосив очі у вікно на відполіровану машину, до якої й підходити було страшно — надто гарна.

— Облиш, — зупинив його Каринин брат і мовчки поклав на стіл генеральну довіреність. — Я все оформив, проблем не буде.

— Ой, ні! — Грицько був щирим, бо злякався, що на таку красу можуть спокуситися як не справжні грабіжники, так місцева шпана. — Ще вкрадуть! Я не хочу відповідати потім за чужі гріхи.

— Хто нагрішить, той і відповідатиме, не хвилюйся. У нас суд короткий, а руки довгі, — багатозначно хихикнув Каринин брат.

На тім і застановилися. Інцидент, як кажуть, було вичерпано. Як і в перший приїзд, гість надовго не затримався і на другий день поїхав додому.

У молодят потяглися звичайні будні.

Невдовзі Грицько упевнився, що Карина йти на роботу не збирається, зарівно як і працювати вдома. Готувати їжу вона не вміла, прати не бажала, поратися по господарству гидувала. Солодкі ночі почали Грицька втомлювали, Каринина вигадливість на розваги — набридати, а далі — дратувати.

— Займись чимось корисним, — почав він її перестерігати. — Мені від людей соромно, що у нас кабанчик верещить з голоду і подвір’я не метене.

— Я?! — Карина округлила очі. — Зроби сам. Ти ж до цього управлявся якось, не переломився.

— Карино…

— Ходи краще до мене, — тягла вона його в ліжко.

Першою зрозуміла, що Летюк капітально влип у нещастя, та сама Ірина Квасенко, що була дочкою тітки Флори, тутешньої поштарки. Вона заглядалася на Грицька — навіть він це помічав — і вже ось-ось хотіла приступитися до нього ближче, як він, дурень, привіз у Славгород оцю вертихвістку.

— Килино, — колись погукала вона від хвіртки дружину Летюка. — Вийди сюди, поговорити треба.

— Я не Килина. Мене звати Карина, — поправила та Ірину, підходячи ближче. — Чого тобі? Ти хто?

— Може, на курортах ти кому й Карина була, а тутечки — Килина. А я? Я Грицькова коханка, — зухвало збрехала сусідка. — І прийшла сказати, щоб ти визбирувалася звідси й кивала п’ятками аж до кавказького передгір’я.

Ірина думала, що так «врізала» суперниці цими слова, так «дала їй прикурити», що та зараз розсиплеться в пух і прах. Ха! Карина й бровою не повела.

— Ти все сказала? Думай, щоб потім не ображатися.

— Дай Грицьку спокій, — просичала Ірина. — Для чого він тобі?

— Ага. Отже, все? Тоді впере-ед!!! — і з цими словами Карина вчепилася «Грицьковій коханці» в коси.

У Славгороді жінки часто сварилися, бувало, що і в більш різких висловах, ніж ті, які дозволила собі Ірина, але до мордобою справа не доходила. Хвилин з десять дівчата чубилися мовчки. Нарешті Ірина відчула, що Карина — майже професіонал, видно, їй частенько доводилося з’ясовувати стосунки у такий спосіб. А Карина тим часом перейшла до другої стадії поєдинку, коли до фізичних дій додається психологічний пресинг, тобто погрози, шантаж і наруга:

— Я зараз тобі рило розполосую, — прошипіла вона і вистромила з лап пазурі. — Я тобі гляділки видряпаю. Я тебе з торбою по світу пущу! — підбадьорювалась нахваляннями на адресу агресорки. — Яка з тебе коханка? Тьху! — смачно плюнула в Іринин бік. — Здохлятина-а!!! Ану покажи, покажи, що ти тут маєш! — і вона почала розривати плахіття на Ірининій пазусі.

— Гришо-о! — закричала Ірина, бачачи, що їй будуть непереливки. — Вийди до нас, скрути свою босячку. Де ти її викопав, ганьбу на свою голову!

Переляканий Грицько розтяг жінок в різні боки.

— Чи ви подуріли… — пихтів він од натуги, утримуючи Карину. — Чи вас скажений собака покусав… — приказував, відштовхуючи од себе Ірину.

— Підожди, підожди, — пообіцяла йому дружина. — Будуть тепер тобі й собака, й кішка.

— Я тебе однаково звідси виживу! — кричала вже од своїх воріт Ірина. — А ти, Грицю, телепень туполобий, ще мені дякуватимеш!

Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

3

Оце так-так… Кожен по-своєму бачить світ і ставиться до нього.

Але Карина вважала за приниження дутися чи в інший спосіб демонструвати чоловіку свою образу. Вона просто його не помічала і жила своїм життям.

— Я завтра поїду до Дніпропетровська і пробуду там деякий час, — сказала йому через декілька днів після бійки з Іриною, затягуючись сигаретою прямо в кімнаті. — Попереджаю для того, щоб ти мене не розшукував.

— Я тебе просив не курити в хаті. Тобі що, важко вийти на вулицю? — буркнув Грицько.

Він щойно повернувся з роботи і тепер невесело вечеряв, обстрілюваний дружининими поглядами, мов шрапнеллю. Мовчанку він переносив кепсько, йому кортіло зірватися на дорікання Карині, на якісь пояснення.

— Пішов на хрін, нудило, зі своєю хатою.

— Чого ти там не бачила? — Грицько відсунув тарілку з холодним борщем і підвищив голос: — І хто тебе там жде?

— Гриню, — зверхньо посміхнулася Карина і скуйовдила йому волосся. — Чи ти, бува, не ревнуєш? — запитала вже примирливо. — До подруги хочу поїхати, поки зло на тебе перейде. І твої коханки тим часом заспокояться.

Вона дістала свою телефонну книжку, щось виписала з неї на папірець і поклала той папірець на стіл, притиснувши попільницею.

— Залишаю номер телефону, — пояснила. — Скучиш, подзвониш.

Ну, не битися ж нею!

Телефон «подруги» не відповідав ні через день, ні через тиждень. Карина як у воду канула. Грицько вже подумував, щоб заявити в міліцію про зникнення дружини, коли вона згадала про нього сама, подзвонила.

— Не турбуйся, — привітно туркотіла в трубку. — Я тут знайшла гарну роботу.

— Де ти є? — хвилювався Грицько. — Повертайся додому!

— Алло? — Карина робила вигляд, що не чує його. — Я влаштуюся з квартирою і заберу тебе в місто.

— Де тебе шукати? — безрезультатно допитувався чоловік, перебиваючи її. — Приїзди додому! Я дуже хочу тебе бачити!

— Ну, все. Бувай!

Востаннє вона подзвонила нескоро і попередила, що по її речі приїде брат, а він, Грицько, нехай подає на розлучення, якщо бажає, бо вона до нього не повернеться. Хай подякує їй, що вона така чесна, рахується з ним, оце клопочеться про нього. А у неї все гаразд. У неї починається нове життя.

Вірніше, продовжується старе, подумав Грицько, не забувши в думках подякувати Ірині, що вона своєю витівкою підштовхнула Карину до від’їзду. А то затяглася б оця катавасія не на тижні, а на сміх курям — курортна дружина паплюжила б його тут невідомо скільки. А так люди нічого не бачили, а що почули — те забули.

Звичайно, розлучення Грицькові дали без затримок, тепер тільки гроші плати, і все тобі зроблять вчасно. Гострота сорому до того моменту в ньому вляглася, бо найбільше він переживав у перші місяці Карининого від’їзду, коли у нього єхидно запитували:

— А де це твоя чорнявка? Щось її давно не видно.

— До родичів на гостини поїхала, — одбріхувався Летюк, хоч і розумів, що йому не вірять.

Він склав Каринині речі в ящики з-під бананів і виніс їх в літню кухню, де в нього була чистенька комора для речей, що вийшли з ужитку. Там вони й понині знаходяться, ось вже декілька років. Нехай лежать, грець з ними.



4

Кажуть, що речами й учинками щирої жінки керує Бог. Може, й так.

— Гришо, — хтось постукав у одвірки, коли він сидів з відкритими дверима, не вмикаючи світла, й дивився «Слабое звено». Йому подобалася ведуча — гарненька дівчина, яка чомусь дуже хотіла бути кістлявою мегерою.

«Кепсько у неї виходить, — думав він мляво, — не натурально. Здається, що зараз вона розсміється й перестане кривлятися. От би собі знайти таку, щоб строгенька була, але не по-справжньому, а для вигляду. Як оця».

Він не звернув уваги на стук, замрівся.

— Гришо, ти вдома?

— Ага! Хто там? Заходьте.

В хату зайшла Клавка Солькіна — підстаркувата, негарна дівиця. Ходили чутки, що вона декільком чоловікам робила пропозиції оженитися на ній. Вибирала кандидата в чоловіки, міряючи по собі — до благополучних і перспективних одинаків не лізла. «Дурною її не назвеш і за розум не похвалиш. Зрештою кожен влаштовується, як може. Ой, Господи…» — зітхнув Гриць..

— Що тобі, Клаво? Заходь, не бійся, — впізнавши голос, одізвався лагідно, щоб не наполохати жінку.

— Ти, той… Чого сам сидиш? — збиваючись, почала вона здалеку. — А я думала, тебе вдома немає.

— А чого тоді йшла?

— Хтозна… — Клавдія замовкла.

Невже вона свататись до мене прийшла? Оце дожився! Треба щось робити. Хвате вже жити бовдуром, — промелькнуло у Грицька в голові.

— …обом не солодко, — тим часом уже розвивала вгадану господарем думку гостя.

— Ти тут сам, а я там сама. Чого? Коли можна разом. Га?

Воно у тюхтіїв завжди так. Сидять-сидять, ні на що не зважуються, а вже як трапиться щось екстраординарне, тоді — раз і все. Не те, щоб наступного дня, але скоро після візиту Клави Солькіної, аби не бути посміховиськом у селі, Грицько привіз із Синельникового Світлану, з якою його звели випадкові знайомі. Світлана працювала в районному архіві, і за відгуками тих, хто давно її знав, була гарна, порядна жінка.

Коли Грицько завітав з патяканням про шлюбний експеримент, вона ніяковіла й тушувалася, проте одразу зголосилася спробувати влаштувати спільне життя.

— Звичайно, — відповіла без ураженого самолюбства. — Я теж не хочу мати зайві штампи в паспорті в разі невдачі.

У Славгород вони приїхали проти вечора. Біля своїх воріт Грицько зупинився, щоб відкрити ворота, а Світлана вийшла з машини і стала неподалік, наче чекаючи, що він її за руку заведе у свій двір.

— Заходь, не соромся, — підштовхнув Грицько її до хвіртки, і в цей час його відволік чийсь голос. — Сміливіше, ходи в хату, — ще раз запросив Грицько, відкриваючи перед жінкою хвіртку, і повернувся до того, хто його окликнув.

То був Сашко Бігун, у якого Грицько інколи купував молоко.

— Ну? — очікувально зупинився Грицько перед ним, не розуміючи, чого у Сашка голос такий хрипкий став, що він його не одразу впізнав.

— У тебе немає аспірину? Температура піднялася, палить всього. Знову ангіна підхопилася.

Бігуни жили неподалік, так що їх цілком можна було назвати сусідами. Причому гарними сусідами. Бо були вони з дружиною тихими і роботящими. Щоправда, Сашко таки часто хворів, а його Оксана, дебела здорова молодиця, до якої ніяка холера не чіплялася, ну ніяк не зналася на ліках. Так ще ж більше того — у неї руки не стояли навіть доглянути хворого. Грицько навіть мав клопіт ставити Сашкові гірчичники, робити компреси, розтирати мазями. Немає ідеальних жінок, ні, навіть не кажіть про них…

— Ой, тебе аж трясе всього, — зауважив Грицько, придивившись до Сашка. — Та чого ж ти швендяєш у хворому стані, хай би Оксана прийшла. Аспірин? — перепитав він. — Заходь, я подивлюся.

Грицько залишив машину за ворітьми, щоб не примушувати несподіваного пацієнта мерзнути на вулиці, і поспішив з ним в хату, де вже освоювалася його нова подруга.

— Познайомся, це Світлана.

— Доброго здоров’ячка, — привітався сусід, тут же намотуючи на вуса, що воно й до чого.

Ліки знайшлися швидко.

— Попий ще бісептол з ністатином. Що той аспірин? — порадив мимовільний лікар.

— Як скажеш, — довірливо погодився Сашко.

Грицько знайшов інструкцію до бісептолу, для гарантії додатково розтлумачив сусіду, як він має лікуватися, і вивів його з двору, повернувшись до машини.

— Чекай, — погукав Сашко майже від своїх воріт. — Ця жінка, здається, не тутешня?

— А що? — здивувався Летюк, що у тихого Бігуна хвороба не відсторонює цікавість.

— Гарна молодичка. Де ти її взяв?

— По газеті виписав, — пожартував Грицько. — Тобі що з того?

— Боюсь лікаря свого втратити. Раптом вона загнуздає тебе так, що нічого іншим не залишиться.

Світлана між тим освоїлася в нових стінах і зустріла Грицька веселим блиском в очах.

— Завтра ж вибілю в хаті! — сказала, як тільки він переступив поріг.

І Грицько, ніби раніше в нього очі були зав’язані, після цих слів згадав, що бозна коли прибирався в помешканні. Опустився! Боже, яка ганьба, — картався, оглядаючи припорошені пилом стіни, чого раніше не помічав.

— Завтра не треба, — сказав, намагаючись зберегти в голосі солідні нотки, мовляв, знаємо, що робимо. — Прикупимо дещо, а з неділі поклеїмо шпалери. Я просто не встиг, — збрехав він.

А вранці гостроязика Дарка Гніда облаяла його за нове оженіння біля колодязя, та ще й сповістила приголомшливу новину про Тетяну Проталіну. Таке витримати, то треба мати міцні нерви.

Нещасній Світлані з першого дня не поталанило. Бо ледве вона виткнулася у двір, як на неї кібцем накинулася донька поштарки Ірина, яка з віком помітно нахабніла. І хоч звідтоді, як од небораки Летюка дала дьору Карина, Ірина встигла вийти заміж, стати дружиною Петра Змієвського і навіть двох дітей народити, але дух опікунства над сусідом її не полишив.

— О, ще одна приперлася, — сказала ще від воріт, затим відхилила хвіртку і ввійшла у двір. — Здрастуйте, — чемно поздоровкалася, побачивши, що на звук її голосу господар і собі висунувся з хати. — Кажу, ще одна приперлася.

— Це ти про себе? — у тон їй запитав Грицько.

— А ти не задирайся, іди в хату й зів’янь. Я з оцією персоною розібратися прийшла.

— Залиш нас, Гришо, — попросила Світлана. — Все гаразд, не хвилюйся.

— Чемна, — констатувала Ірина. — А ти знаєш, хто твою попередницю звідси наладив?

— Ні, але мені не цікаво те знати.

— Даремно. Так зарубай собі на носі — то була я, — Ірина по-домашньому всілася на ослоні, вритому під хатою, простягла ноги, як те часто роблять жінки, втомлені фізичною працею.

— А яке вам діло до Гриші? Ви йому хто? — тихо запитала Світлана.

— Я йому ніхто. А лізу в це діло, бо знаю, що з нього толку не вийде. Їдь, жіночко, звідси, не забирай у мене час.

— Зрозуміло, — Світлана беззвітно переставила щойно принесене Грицьком відро з водою з ослону на землю і теж присіла. — А якщо не поїду? — запитала, ні на кого не глядячи.

— Може, й не сама поїдеш, а тебе відвезуть звідси інші, хтозна. Зрештою, то не принципово. А от що ти йому не пара, це факт.

— Я бачу, ви така знаюча людина. Чому ж досі підходящу пару йому не знайшли?

— Знайшли, не пащекуй і не заїдайся зі мною. Визбируйся хутенько, щоб до ночі твій дух тут вивітрився.

З тим Ірина пішла додому. Слава Богу, подумав Грицько, проводжаючи її поглядом з вікна. Щось вона сьогодні смирна. Як зговорилися, кляті баби! То не потрібен нікому, а то, як привіз жінку, так очі їй виїдають. Грицько вирішив, що ввечері піде до тітки Флори і поговорить про Іринину поведінку. А може, навіть з Петром, її чоловіком, потолкує. Нічого, все влаштується.

Але ввечері йому було не до того. Бо щойно смеркалося, як пролунав дзвінок телефону.

— Можна Світлану? — запитав культурний жіночий голос, який, проте, видався Грицькові знайомим.

— Можна, — Грицько розгублено повернувся до жінки. — Це тебе запитують.

Та взяла трубку і хвилини зо дві слухала, поволі бліднучи, а коли зробилася такою, як сніг, враз покрилася червоними плямами і натиснула на важіль.

— Ні, Гришо, пробач, я такого не витримаю. Відвези мене негайно назад.

— Потерпи, я все владнаю, — розгублено промовив Грицько. — Хто тебе потурбував? Я не запитую, що казали, бо то все дурниці. Я хочу знати, хто втручається до нас з тобою. Я приводу нікому не давав, повір.

— Розбирайся без мене, а я почекаю, — категорично налаштована Світлана почала збирати те, що встигла вийняти з пакунків. — Та й на роботу мені звідси добиратися незручно, далеко, — почала між тим вишукувати додаткові приводи для обґрунтування свого рішення.

До Синельникового було не більше тридцяти кілометрів, а подарований колись «мерседес», який так і залишався у Грицька, бігав прудко й безвідмовно.

— І все-таки не квапся, — запропонував він, зрозумівши, що Світлані по телефону хтось наговорив не просто дурниць, різної нісенітниці, а ще й погроз. — Давай ще одну ніч переночуємо, а вранці воно попустить.

Жінка тільки заперечливо похитала головою і взяла заново запаковану валізу.

Отак Гриць знову залишився сам, навіть не взнав, хто вчинив акт телефонного тероризму. Намагався по пам’яті пригадати голос та ідентифікувати його, але в нього нічого не виходило. Підозрював, що то Клавка Солькіна помстилася йому за відмову одружитися на ній, але не впійманий — не крадій.

І знову потяглися самотні дні, хоч їхню монотонність тепер розбавляло очікування. Летюк намагався не думати про те, але від правди сховатися не міг — він хотів побачити Тетяну Проталіну. Невже вона так дуже кохає його, що зважилася на серйозні випробування для свого здоров’я? Але й характер має! Цікаво, якою вона буде після операції?

Це весна, це просто весна, — казав собі Грицько, притлумлюючи якесь незрозуміле нетерпіння в душі, наче він ждав чогось страшенно намріяного.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка