Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка3/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 3


1

Люля проснулася від яскравого сонячного проміння, що падало на неї з вікна, і за звичкою, котра встигла за останні роки всотатися в її кров, спочатку прислухалася. Навкруги, якщо відкинути стукіт коліс і все, пов’язане з рухом потяга, стояла тиша. Навіть Тетяна рівномірно сопіла, ніскільки не хвилюючись від того, що сьогодні має вперше показати знайомим своє нове обличчя, ще не зовсім готове до розглядин. Це була не тривожна тиша очікування щастя чи горя, не могильна тиша втрачених надій і безвір’я і не напружена тиша небезпеки, яка чатує на когось. Ні, це була тиша спокійного, безбуремного життя, де є всього потроху, вірніше, де немає будь-яких пристрастей, надлишку чого б то не було. Люля всміхнулася: зрештою, це просто тло, на якому розігруються події. Бо подія — це щось таке, що вирізняється з монотонності й рутини. По всьому, наразі це тло сприятливе. І це добре. А ось які події на ньому проявляться, хтозна.

Невже справді відірвалася? — вкотре промайнуло в думках. Невже вдалося вціліти та ще й з повністю збереженими грішми? Ніби вторуючи тому сумніву, який ховався в бринінні отих «невже», найчастіше вживаних за оптимістичних обставин, під грудьми виник сисний холодок. Рано запитувати про те, ой рано! Люля відігнала від себе бажання вдатися до поетапних висновків. Треба спочатку вийти з потяга, загубитися в натовпі. А потім… За цим вона зрозуміла, що відтепер отак буде постійно: зараз треба подбати про оце, а потім…

Зовсім не зайве припустити, що Дидик вирахує цей маршрут, неочікуваний навіть для неї самої, і з’явиться на пероні в Дніпропетровську прямо перед вагоном з квітами в руках: «Дорога, я завинив перед тобою. Пробач». Розіграє на людях спектакль, постарається вкотре розвіяти її недовіру, приспати пильність, а потім придушить в темному кутку, як і планував раніше. Це ймовірно відсотків на двадцять, і може пояснюватися його диявольською кмітливістю або тим, що хтось із спільних знайомих бачив її біля цього потяга. Для реалізації такого «щемливого побачення» йому тільки те й треба, що доїхати сюди раніше за неї, що легко влаштувати швидким потягом прямого маршруту сюди зі столиці, літаком чи автом. Зате на інші вісімдесят відсотків можна припустити, що вчора після леривону, якого вона йому підсипала в чай від душі, він спав би навіть при гарматній стрілянині. Ні, от бридота: планував її вбити найближчими днями — під час поїздки до Москви чи десь у Москві, а сам напередодні залишив без догляду склянку з чаєм, куди додав порошкового засобу від простуди, ніби навмисне, щоб ті ліки відбили запах її снодійного. Як вона могла не скористатися такою чудовою нагодою і не спекатися його і смертельної небезпеки, що нависла над нею? І якої ж неутішної думки він про неї був, коли тримався настільки безтурботно! А якщо так, то він і зараз про неї такої ж думки. Ага-га, дурнику, мені саме цього й треба! Тоді вважай, угощання снодійним, котре застосовують для приборкання скажених жеребців, корисним наочним уроком від мене, а втрачену тобою жовту валізку з грошима — платою за цей урок. Не глушити ж такого бугая гліцином — засобом для розніжених дівиць.

Отже, розглядаючи її побоювання в остаточному підсумку, переконуєшся, що вони практично даремні. Проте нехтувати бодай мізерною часткою ризику неприпустимо, і треба щось вигадати, щоб убезпечитися й у цьому маневрі — при висадці з потяга. Що вона має придумати, враховуючи неможливість стати невидимою і пройти непоміченою повз свого ворога, неможливість сховатися від його очей під землею чи пролетіти високо в небі? Що?

Люля подивилася на сплячу подругу, на її закрите розсипаним волоссям обличчя і раптом зрозуміла, що ту послано не просто на її негадане щастя, щоб загукати в глуху шпарину, яким є Дніпропетровськ, а на остаточне й безповоротне спасіння, бо вона постійно подає Люлі приклад для наслідування. Адже ще вчора Тетяна маскувалася! І доволі талановито, винахідливо — результативно. Люля роззирнулася, вправно підібрала своє волосся, заколола приколками і запнулася Тетяниною хусткою, вив’язавши її на манер кубанських козачок, тобто, як була запнута вчора Тетяна. Очі закрила темними окулярами. Залишалося змінити одяг. Як добре, що у вигаданій нею історії так багато від правди і так вдало обґрунтована ця втеча! Тепер можна не критися, а спокійно попросити у Тетяни якісь шмотки, а свої викинути. Люля задивилася в дзеркало, відпрацьовуючи пластику відповідно своєї до нової зовнішності.

— А тобі личить, — раптом почула вона з того боку, де спала подруга.

— Гадаєш?

— Чиста селяночка, — Тетяна вже проснулася й, опершись на лікоть, напівлежала на боці.

— Гаразд, тоді я забираю в тебе цю хустку, — Люля ще раз оглянула себе в дзеркало і повернулася до Тетяни. — Доброго ранку, подруго. Як спалося? У тебе є зайвий одяг для мене? У тимчасове користування. Я розрахуюся, — заторохтіла вона.

— Спалося, як давно вже не було. Ти знаєш, якось вляглися мої тривоги, відчай…

— Відчай? — перепитала Люля автоматично, все ще зайнята своєю внутрішньою підготовкою до виходу з поїзда. — Гаразд, не забудь про одяг для мене.

— Так, — Тетяна схопилася на ноги й кинула Люлі до ніг свою валізу з одягом. — Бери, що підійде, — і продовжила далі: — Розумієш, якби не алергія і оці шрами… Але ти впливаєш на мене позитивно. Мені навіть схотілося ще щось змінити в своїй зовнішності, причепуритися. Допоможеш?

— Ще б ні! А що для цього треба? — Люля взялася до переодягання.

— Ой, не скажу. Я вагаюсь… Але так кортить! Я навіть вчора перед сном про це мріяла.

— Що ти надумала? Кажи!

— Що? — пошепки запитала Тетяна і лукаво повела очима, входячи в гру, затіяну зненацька, і відчуваючи впевненість, яка струменіла від Люлі. — Що? Здогадайся сама.

— Я знаю одне: треба, щоб твій обранець не бачив тебе в оцій косинці, — сказала Люля. — Розумію, ти закриваєш обличчя, але ліпше закрити його іншим чином, природнішим. Наприклад, зачіскою. Зваж, тобі ж не три дні і не три тижні доведеться лікуватися, може, й не три місяці. Не ходитимеш же ти весь цей час в косинці, як бабуся? Тим більше що наступає літо, спека.

— Тоді я мушу зачесатися так, щоб пасма падали на чоло і щоки, але ж вони задовгі для цього. Хіба що…

— Хіба що? Які можуть бути сумніви? Ні — однозначно…

— …треба підстригтися! — захоплено продовжила Тетяна. — Мені так давно цього хотілося, а приводу не було. Адже такі шикарні коси не обтинають ні з того ні з сього. Хто б мене тоді розумною назвав? То як, схвалюєш?

— А то! Поки відновиться обличчя, твої шикарні коси відростуть. Навіть стануть ще довшими.

Вони продовжували обговорювати зміни, які зробить в собі Тетяна, і впродовж умивання, й за сніданком, і коли вже готувалися до прибуття в Дніпропетровськ. І Тетяна не помічала внутрішньої відчуженості, вірніше, заклопотаності своєї подруги, навіть здавалося, що вона зовсім забула про проблеми, через які та насправді не просто кудись їде, а втікає. Люля теж готувалася до виходу з поїзда і теж була зайнята своєю зовнішністю, більше того — і настрій у неї був так само, як у Тетяни, тремтливо тривожний, але в основі того лежали інші чинники. Що тут порівнювати? Вона намагалася стати непомітною і забутою, а Тетяна — помітною і коханою; Люлю долав страх, а Тетяну — живила надія; Люля намагалася не думати про майбутнє, а Тетяна до нього стреміла і линула всією душею; Люля почувалася старою битою бабою, а Тетяна — юним дівчиськом, яке щойно вступає у великий світ. То хто кого мав більше розуміти і хто кому мав допомагати?

Іншого виходу Люля не мала, як у подальшому покладатися тільки на себе, бо Тетяна остаточно вийшла з гри — вона взялася сповнювати свої давні зачаєні мрії і бути будь-кому в пригоді не могла. Без перебільшення, дівчина оглухла й осліпла, як співуча пташка соловей під час виконання рулад у травні.

Раптом перед їхніми очима забігали якісь тіні. Люля роззирнулася і помітила, що вони їдуть по мосту через Дніпро.

— Це вже кінець? — запитала вона у Тетяни.

— Так, зараз кінцева зупинка.

— Тоді я побігла в інший вагон, — а вгледівши, що її супутниця нічого не зрозуміла, пояснила: — Негоже такій простій селяночці, якою ти мене нарядила, їздити спальними вагонами. Зустрінемося біля приміських кас.

— Їх там багато, — встигла гукнути Тетяна, — і біля всіх черги.

— Біля третьої!

Дівчата мов по команді поглянули у вікно, де перед ними розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності.

2

Але пройти в приміські каси вони не змогли і зустрілися біля входу в підземний перехід, де, до речі, знайшли забиті хрест-навхрест дерев’яними дошками двері і поблизу них майже повну безлюдність.

— Куди всі поділися? — збентежено запитала Тетяна. — Нічого не розумію. Тут завжди такий розгардіяш стояв, а тепер тільки, ось бачу, таксисти, носії, вантажники з тачками, ще пиріжки…

— Таню, що таке Амур-Нижньодніпровськ, це далеко? — перебила її Люля, яка незатишно почувалася на відкритому місці.

— На лівому березі Дніпра, далекувато. А що?

— Ось, — Люля показала на об’яву, написану від руки й прикріплену до стіни за допомогою скотчу. — Тепер я зрозуміла, чому нас висадили казна-де від привокзальної площі і примусили крокувати по шпалах, щоб вийти на неї.

В об’яві говорилося, що у зв’язку з капітальним ремонтом вокзалу, платформ і прилягаючих колій прибуття й відправлення приміських електричок здійснюється зі станції Амур-Нижньодніпровськ за тим самим розкладом.

— Але ж ми не встигаємо на ранкову електричку! Тепер тільки ввечері можна поїхати додому. Тиняйся тут цілий день, — мало не плакала Тетяна. — А я стомилася від поїздки, відпочити хочу.

Дівчата відійшли від дверей підземного переходу і зупинилися в розгубленості.

— А мені конче треба десь прилаштувати свій багаж, — клопоталася своїм Люля. — Не хнич! — прикрикнула вона на Тетяну, яка нидінням заважала їй кумекати над вирішенням своїх проблем. — Припече, так на машині поїдемо. Але мені позаріз потрібні автомати схову. Амур-Нижньодніпровськ це велика станція, там є камери схову?

До них непомітно наблизився усміхнений чоловік і заговорив, злякавши Люлю.

— Я можу відвезти вас туди за п’ятдесят червонців, — запропонував він.

— Ну? — запитально муркнула Люля, дивлячись на свою супутницю.

— Ні, дякуємо, — відповіла Тетяна таксисту і звернулася до Люлі: — Ми однаково не встигаємо на електричку, а камери схову там розтрощені так, що з них і дитина поклажу вийме.

Проте цікавий та прислужливий чоловік далеко не відійшов і знову встряв у розмову.

Він, бачте, може бути їм у пригоді і для поїздок, і для консультацій по туристичній частині чи по шопінгу.

— Пробачте, що встряю. Я знаю банк, де нещодавно відкрили зал з недорогими сейфами для приватних осіб. Чим це відрізняється від автоматів схову? Хіба що вищою надійністю. І оренду сховища можна оплачувати наперед, хоч і на рік.

— Це далеко? — чомусь запитала Люля, наче їй було не однаково.

— Ні, поряд. А куди ви хотіли їхати з вокзалу?

— В бік Синельникового, — ухильно відказала Тетяна. — Ми почекаємо вечірньої електрички, — додала, щоб балакучий таксист не чіплявся до них більше.

— Бачте, в той бік нещодавно започаткували нові маршрути. Я можу підказати вам, де у них посадочний майданчик на маршрутки, і ви не матимете клопотів з електричкою і станцією Амур-Нижньодніпровськ, до якої кілометра два треба йти пішки з проспекту Правди. До того ж маршрутки ходять щогодини, ну може трохи рідше, дивлячись куди.

— Поїхали спочатку в банк, — вирішила Люля. — Як він називається?

— Ю-Банк, дивна назва, правда?

Люля автоматично кивнула.

Їхали вони недовго, банк розташовувався в нагірній частині міста. Виявилося, що, справді, тут можна орендувати невеликий сейф, проте, коли Люля запитала, як їй скористатися тією послугою, то клієнт-менеджер, поглянувши на її клітчасту сумку, замахала руками:

— У нас невеликі сейфи, дівчино. Пробачте.

— А мені й потрібен невеликий, але так, щоб впродовж року орендувати. А це, — вона теж красномовно поглянула на свою сумку, — це я в дорогу зібралася.

— Тоді, будь ласка, — працівниця банку повела рукою в бік зали, переділеної численними скляними перегородками на офіси free space — вільний простір.

Еге ж, Люля багато дечого знала, «що і не снилось нашим мудрецям». За півгодини її клопоти було влаштовано. Вона знайшла Тетяну в сквері, розбитому навколо банку. Дівчина сиділа на лаві й виразом задоволення на обличчі розглядала перехожих.

— Ну, тепер я носитиму твої валізи. А ти у нас хвора, і мусиш відпочивати, — заявила Люля. — З пояснень таксиста ти зрозуміла, де зупиняються маршрутки на твій Славгород?

Тетяна навіть не спробувала протестувати, слухняно заховала в свою неохватну валізу целофанового пакета і невелику сумочку для документів, косметики й гаманця. Затим просто поставила валізу на асфальт, передовіряючи все гамузом Люлі. Було видно, що вона-таки останнім часом мало рухалася, залежалася в лікарні і взагалі ослабла на довгому зимовому харчуванні без свіжих вітамінів, від операції й ускладнень після неї. Їй треба було викинути всі клопоти з голови, повільно погуляти містом, побути серед здорових людей, може, побалувати себе приємними покупками чи наїдками. У Люлі потепліло на серці. Почекай, подруго, я за тебе візьмусь, ти у мене швидко одужаєш, розмірковувала вона і розуміла, що то не якийсь порив співчуття чи вдячності — їй подобалася ця відкрита і доброзичлива дівчина, імпонувало поєднання в ній різних чеснот з рішучістю і вмінням неухильно йти до мети. Нічого, ось тепер вона погарнішала зовнішньо, і її життя наповниться новим змістом, вона спізнає особисте щастя, буде успішною в роботі. А Люля, звичайно, буде поруч і в усьому допомагатиме їй. Боже, яке щастя, що вона зустріла Тетяну, що Тетяна її не дратує, а навпаки, все більше й більше подобається як людина. Адже це запорука того, що Люля не зірветься з котушок, а поряд з Тетяною пристосується жити, як усі нормальні люди. Тетяну їй Бог послав, а отже, доручив піклуватися про неї, слабеньку.

Наразі подумалося, що саме таких щиросердих людей Люля останнім часом не помічала, не спілкувалася з ними, обходила, як мару, як нагадування про дитячі поневіряння, як страшні привиди минулого з його зубожінням і безвісністю, і врешті-решт обкрадала себе. Вона довго й старанно входила в інший світ, кращий, на її думку, а той світ непомітно підготував пастку для неї, удар, що вона отримала. Де був її розум, де було її серце? Той світ і люди, які його населяють, — хворі на корисливість. Та навіть не в їхніх матеріальних замороках справа, зрештою, головне, що вони цим вбивають довіру одне до одного, бажання співчувати слабким, готовність допомагати іншим у горі. Вони своїм способом життя й своїми ідеалами обкрадають світ на сердечне тепло, світло, доброзичливість, щиру радість, легкі довірливі стосунки. І натомість сіють вади, страх, підозри, ненависть. Боже! Чого той Дидик раніше не захотів її вбити? Ото вона раніше й прозріла б. А так скільки часу занапастила, мало не знівечила свою душу, мало не розтоптала її!

— Зрозуміла, тут можна пішки пройти, — зненацька для неї пролунала відповідь Тетяни.

— Що, моя дорога? — скинулася від несподіванки Люля, розчулена власними розвінчаннями. — Ну, ходімо. Може, хочеш пройтись по крамницях, щось купити чи з’їсти? Так ти не соромся, я тебе підтримаю. Не забувай, що я твоя боржниця, отож і стосовно грошей не хвилюйся, у мене сьогодні на нас обох вистачить, якщо ти, звичайно, не здумаєш купувати норкову шубку чи ексклюзивного швейцарського годинника.

Тетяна тільки кволо посміхнулася, і подруги неспішно пішли в бік центрального проспекту. Місто, над яким повільно піднімалося сонце і ніби тягло за собою зростаючий березневий день, вже проснулося і наповнилося звичним гамором. Лінивий вітерець, втікаючи від холодних хвиль Дніпра, пробігав вздовж його берега над парками і скверами, обвівав дівчат пахощами прогрітої землі, молодих бруньок і ще чогось надзвичайно чистого і пронизливого. Від того Люлі здавалося, що тут тихіше й чистіше, ніж в загидженій, галасливій, утиканій брудними наметами, засміченій папером і ящиками столиці.

— Хіба ми не зайдемо в парикмахерську? — раптом перервала мовчанку Тетяна, коли вони проходили повз будинок з красномовною виносною рекламою біля дверей, і її очі загорілися, як у дитини.

— «Імідж», — прочитала Люля, — а отам, навпроти, поглянь, магазин «Самшит». Все правильно, колись були «берізки», а тепер поспіль «самшити», ми ж почали по-буржуйськи жити. Так ото, поки ти красу наводитимеш, я туди зазирну. А зустрінемося на бульварі, бачиш лаву навпроти трамвайної зупинки? Отам.

— Домовилися, — з завмиранням серця сказала Тетяна. — Ой, що буде! Зараз намию голову, причепурюся. Сказати тобі одну річ по-чесному?

— Скажи, — в тон їй відповіла Люля.

— Досі, як дивлюся в дзеркало, не пізнаю себе. Весь час жахаюсь: ой Господи, хто це у мене за спиною стоїть? Уявляєш?

— Скоро звикнеш до себе.

* * *

Стрижка, яку зробили Тетяні, дуже їй пасувала, головне, що її прикрашав шикарний чубчик, як у молодої Валентини Малявіної, з боків той чубчик плавно переходив у пасма основної довжини, овалом спадаючи на щоки. Волосся закривало також шию і спадало далі вниз. Спереду воно розсипалося на грудях, а ззаду доходило майже до середини спини, тобто стало значно коротше, ніж було, але за рахунок того наповнилося об’ємом, пишністю і хвилястістю, створюючи навколо голови Тетяни справжню густу гриву, що додавало їй невимовної юної граційності й привабливості.

А Люля переодяглася і мала тепер вигляд скромний, стриманий, майже діловий. Предмети її одягу були нехай не елітними, а просто добротними. Костюм з теплого драпу доповнювала дамська сумочка, доволі об’ємна, в якій зручно носити, наприклад, ділові папери. Ніхто б тепер не впізнав у цій стрункій і холодній білявці вчорашню шалапутну Люлю, розхристану, голопузу, брутальну. І годинника Parrelet вона все-таки купила своїй рятівниці в подарунок, щоправда, копію бельгійського виготовлення. А заодно купила такого самого годинника й собі. А чого? Механізм швейцарський, як має бути; корпус — з нержавіючої сталі з золотим напилюванням товщиною у вісім мікрон; скло — двостороннє сапфірне антивідблискове; ремінець з натуральної шкіри; гарантія вісім років. Що ще треба? До того ж такий хронометр вельми пасував до того стилю і рівню статків, який вона собі вибрала. Годинники відрізнялися лише моделями — з білим і чорним кольором циферблата і ремінців.

— Вибирай, який тобі більше подобається, — запропонувала Люля, коли вони обдивилися одна одну й наговорили компліментів.

— Ой, я розгубилася! — вигукнула Тетяна. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?

— Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні.

Тетяна нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, і Люля схвально хитнула головою.

— Молодець. Розумієш, — пояснювала подрузі, закріплюючи годинника на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі: ти змінила свою зовнішність, а я, завдяки тобі, змінила свою долю. Через те не тушуйся, я не збіднію. Зате у нас, принаймні на термін гарантії годинників, — пожартувала вона, — залишиться пам’ять про молодість, про наші надії, про те, як ми проривалися до щастя. Гаразд?

Люля вміла вмовляти, адже красне слівце було основним знаряддям її спілкування з людьми. Вона сама пройнялася тими сентиментами, які виголошувала, їхніми настроями і мало не виклала перед Тетяною істину про себе. Душа вимагала: скажи правду, признайся, що ти просто нерозбірлива дуринда, яка закохалася в небезпечного шлюбного афериста. Але розум підказував, що треба мовчати, не проявляти слабості. Аякже, переклади наразі свої гріхи на плечі оцій тендітній дівчині, нехай вона у чистоті своїй мучиться і карається за тебе, співчуває тобі, допомагає очистити сумління. А ти тим часом відпочиватимеш. Не смій тривожити Тетяну своїми гріхами! Сама з ними справляйся, тобі ніхто не заважає.

— Дякую, ти мене зворушила, — все-таки знітилася Тетяна, вийшовши з потрясіння і вивівши Люлю з задуми. — Я знаю, що твій подарунок коштує дорого. Це нерозважливо і з твого, і з мого боку, але ти вже його купила. Краще б ти собі квартиру придбала замість втраченого житла в Києві. То було б розумно і, зважаючи на обставини, справедливо.

— Ага, ще запропонуй зареєструвати ту квартиру в бюро нерухомості, нехай мій переслідувач мене швидше знайде й приб’є.

— Значить, житимеш у мене, місця вистачить. Що ж тепер? Носитиму. Дякую.

— Це ж не оригінали елітних годинників, а їх копії! — пояснила Люля. — Вони дешеві. Вдома вивчиш техпаспорт і заспокоїшся.

Піднесений настрій від невідомої врочистості довго не покидав дівчат. Вони зайшли в найближчий ресторан і добре підкріпилися сніданком, а потім ще гуляли містом, заходили в кафе, смакували морозивом з суничним варенням, пили каву. Інколи перекидалися незначущими фразами, коментуючи те, що спостерігали, здебільшого ж мовчали. Впродовж прогулянки Тетяна крадькома поглядала на подарованого годинника, а потім на змінену новим одягом Люлю, ніби хотіла щось сказати. А Люля робила вигляд, що не помічає Тетяниного тихого щастя, тільки сама грілася від нього. І сміялася, що теж робить те крадькома.

До стоянки потрібного їм транспорту прийшли тоді, коли вже всі місця були зайняті, а до відходу маршрутки залишилося десять хвилин. Правда, були два місця в кабіні поряд з водієм, але й там лежали чиїсь пакунки. Наступна маршрутка відправлялася через дві години.

— Я дуже стомилася, — пожалілася Тетяна.

— Може, махнемо на таксі? — запропонувала Люля. — Гуляти так гуляти. Скільки кілометрів нам їхати?

— Близько вісімдесяти. Яке таксі, хочеш, щоб з нас у селі сміялися: злидні та ще й з перцем?

— Тоді давай проситися, щоб їхати стоячи. Витримаєш?

У цей час до машини підійшов заклопотаний водій, сердито кинув на сидіння якісь речі, сів, так гримнувши дверима, що аж скло в шибах задзеленчало. І Люля, не діждавшись Тетяниної відповіді, пішла домовлятися, щоб їх все-таки взяли з собою.

— Так ось є два місця! — сердито вигукнув водій і показав на сидіння поряд себе. — Сідайте, який вам грець не дає.

— Там чиїсь речі лежать, — пояснила Люля.

— Мої! — гаркнув розлютований чоловік. — Хіба не видно? Сто бісів йому в бік, це ж просто пакунки! Попросили тутешні люди дещо передати славгородським родичам. Жодного рейсу без оцих передач не обходиться. У вас багато речей? — запитав стриманіше.

— Одне місце. Ось, — Люля показала на Тетянину валізу, яку тримала в руці. — А оце я з собою візьму, — додала, маючи на увазі свою сумочку.

— Об’ємна до холери. В багажник не вміститься. Там уже забито.

— Тоді триматиму на колінах.

— А у подруги поклажа є?

— Ні. А що?

— Нехай потримає на колінах оці пакети. Нікуди покласти. В салон не хочу віддавати, бо хтозна, які там люди сидять. А тут мені, може, щось цінне довірили, а потім голову відірвуть. Гадство, тремти тут за копійки!

Нарешті всі розсілися по місцях і автобус зрушив з місця.



3

Навколо них розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності. Вони шпарко виїхали на міст, перетнули його, проїхали вздовж Дніпра по доволі широкій і відкритій дорозі, поминули ще один міст і нарешті залишили позаду велике місто.

Поки добиралися сюди, крутилися на загачених вулицях і в заторах, дівчата, здавалося, завмерли, чи щоб не заважати водієві, чи віддихувалися від тривалої прогулянки містом, чи відпочивали від отриманих під час неї вражень. Та ось око загуляло на відкритому просторі, на справжній волі, на безмежжі земному, де до самого обрію — жодної завади. Це тільки якісь злидні, зобижені Богом на рахунок зайвої території, могли назвати тип офісів, більше схожих на клітки для піддослідних кроликів, free space — вільний простір. Зрештою, така назва повністю відповідає брехні й лицемірству тих, хто тявкає перед мудрим чотири рази, перемножуючи двічі два, і гадає, що відкриває тому страшенні істини. Убогі. Ех, шкода, що висока духовність і моральність часто-густо ослабляють людину, а не роблять її сильнішою, не додають їй переваг над злобивими тварями. Це не раз спостерігала Люля в своєму житті, навіть сама користувалася тим. Як же захистити в конкретній особі духовність і мораль, як зробити таку особу невразливою для бидла, розпусників і хижаків? Люлі ще хотілося поміркувати про поєднання гуманізму з технічним прогресом, але вона цикнула на себе, ще раз обізвавши дурною, негараздою влаштувати особисте щастя, а відтак, мовляв, нічого пащекувати про високі матерії.

Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.

— Чого ти притихла? Хвилюєшся? — відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. — У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.

— Звичайно, хвилююсь, — зізналася Люля. — Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, — Люля торкнулася Тетяниної руки, — скажи, ти не пробувала писати вірші?

Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.

— Хіба то вірші? Так — римування, щось на зразок складання кросвордів, — відповіла тихо. — А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.

— Дякую, моя люба дівчинко, — Люля знітилася. — Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.

— Пробач, я не повчаю тебе, — перехопила нить розмови Тетяна. — Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.

— Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, — людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво — я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?

Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.

— Я відразу відчула в тобі гострий розум і силу волі, — говорила Тетяна. — Мені сподобалася твоя незалежність. Ти вмієш хутко схвачувати серцевину ситуації, проникати в настрої людей і використовувати це собі на користь. Це було б жахливо, якби в тобі не було так багато прихованої, може, не вповні відкритої щирості й порядності. Але вони повсякчас прохоплююся неусвідомлено, і ти дієш як справжній господар життя, лідер, якому можна довіритися.

— Ось ти сказала, що відчула себе сильною… — Люля вже давно не говорила так відверто і з задоволенням, і тепер вслухалася в Тетянин голос, як в музику, якій хотілося вторувати. — Я переживаю подібний стан. Тривожусь і разом з тим відчуваю відповідальність за тебе. Ніби на мене покладено охороняти тебе.

— Від чого? — засміялася Тетяна.

— Не знаю, мене щось насторожує, я весь час хочу тримати руки над твоєю головою. Ой, — Люля пирснула сміхом і прикрила рот. — Це вже теж вірші, тільки в прозі. Не смійся, інколи ліпше не скажеш. Просто я багато бачила бруду, а ти ні. Я це відчуваю і, симпатизуючи тобі, намагаюсь зробити так, щоб тобі й не довелось його сьорбнути.

— Заспокойся, я вже доросла людина, і зі мною нічого подібного не станеться, — Тетяна обняла свою подругу за плечі, нахилилася ще ближче, майже поклавши голову їй на плече. — Ти дбай про себе. Твоя правда в тім, що ти, спізнавши зворотного боку життя, можеш набагато більше принести користі людям, ніж всі інші слухняні цяці. Це так. Але наразі скористайся тим шансом, щоб спокутувати свої провини, якщо вони в тебе були і мучать тебе. Вилікуй свою душу, заспокойся. А клопоти про інших тебе ще знайдуть.

— Не дивно, що я непокоюсь, в моєму стані смішно було б не відчувати небезпеки. Мене дивує інше — що я непокоюсь не за себе, а за тебе. Знаєш, ось ми приїдемо додому, трохи відпочинемо, а через день-два знайдемо гарну старушенцію, яка знається на травах, і махнемо до неї по цілющі рецепти для тебе. Гаразд?

Тетяна засміялася і подивилася у вікно, визначаючи, де вони їдуть. Вже позаду залишилася Ігрень, старий, закритий смітник, — вони під’їжджали до Іларіонового. Призахідне сонце освітлювало шеренгу тіток, що вишикувалися вздовж дороги з бутлями молока й сметани, вузликами сиру, лотками яєць. Це було щось на кшталт місцевого стихійного ринка.

Ось Тетяна побачила кошик з яблуками, попросила водія зупинитися, мовляв, куплю замість води — так хочеться пити, що аж не можу. Вона спритно вискочила з кабіни, миттю сторгувалася з продавщицею, пересипала у целофановий кульок крупні зелені плоди і повернулася.

— Вгощайтеся, — простягла покупку водієві. — Тітка сказала, що це залишки припасів з її саду.

— Справді, соломою пахнуть, — сказав водій, відчувши аромат плодів.

І взяв пару штук, не відриваючи очей від дороги, бо тут вешталися діти на велосипедах. Одне з яблук він потер об свій одяг і почав їсти. Яблуко смачно зарипіло на зубах, і дівчата переглянулися — їм теж захотілося не відкладати настільки невинне задоволення надовго. Справді відчули спрагу. Поки поминали Іларіонове, а потім їхали серед полів, уже вкритих зеленню оживаючої озимини, хрумтіли яблуками, присьорбуючи сік, і мовчали.

Сонце виповнило кабіну. Водій відвернув донизу козирок, прилаштований над лобовим склом, щоб закрити очі від прямих променів. А дівчата просто примружилися і дивилися в бокове вікно.

— Вже скоро? — запитала Люля.

— Зараз повернемо на сімферопольську трасу і проїдемо ще стільки ж. Але тут воно швидше буде.

Тетяна бачила, що її подругу, і правда, щось непокоїть. Яка здорова природа у дівчини! — захоплювалася вона, поглядаючи на Люлю. Як кицька, яка потрапила в незнайоме місце, — весь час чатує. Але тримається, вдає, що їй море по коліна. Такий злам у житті — все починати спочатку, з нуля, Боже милостивий! Це ж добре, що ми з нею зустрілися, маємо багато спільного, одразу порозумілися. А інакше, що б вона зараз робила, де була б? — страшно подумати.

— Люль, — Тетяна штовхнула дівчину в бік. — Про що ти задумалася?

— Уявляю, як тебе зустрінуть подруги, що скажуть, — зімпровізувала Люля. — Гадаю, до твого Грицька вже дійшли чутки, що ти заради нього поїхала в столицю наводити красу. То як він це сприйняв? Що скаже тобі при зустрічі?

— Можеш не дуже напружуватися, я тобі й так скажу, хто і що скаже, — щиро засміялася Тетяна, улещена тим, що хтось бодай у такий спосіб про неї піклується.

— Невже? Ти так добре знаєш своїх подруг?

— Так це ж мале село! Тут ми кожен день одне в одного на очах, знаємо все про всіх. Дивись, — Тетяна почала загинати пальці: — Якщо хтось і скаже Грицькові про мене, то це тільки Дарка Гніда. По-перше, вона недалеко від нього живе, а по-друге, така войовнича, що почне його соромити, що він справжнього почуття не розпізнав, проґавив, не відповів на кохання.

— Але ж це абсолютно безперспективний хід! — жваво зауважила Люля. — На чоловіків такі речі не впливають.

— Ну, вона ще може пригрозити, що поб’є його, як він не оцінить моєї жертви. Вона така. Так, хто у нас ще є? Ага, Ірина Змієвська. Ця Грицька не чіпатиме, зате ганятиме від нього всіх претенденток. Це вона його першу дружину з села витурила. Ірина неодмінно розповість мені, хто до нього приходив, з ким він спілкувався, що робив. Далі, Клава Солькіна. Ой, вона колись сваталась до Грицька, уявляєш? А тепер не знає, як йому насолити. Отож вона, ймовірно, скаже щось на зразок: «Ти тепер справжня красуня, то махни на нього рукою, нехай позлиться. В селі є й інші хлопці».

— О, це по-нашому! — Люля залилася сміхом. — А працівники школи?

— Почекай, ще є Оксана Бігун, теж Грицькова сусідка, він у них молоко купує. Ця розповідатиме, як Грицько лікує її Сашка, чоловіка тобто, і неодмінно порадить мені звернутися до нього, щоб він і мене на ноги поставив. Оксана вважає Грицька чародієм, бо сама ніскілечки не розбирається в домашній медицині. А колеги по роботі? Здебільшого будуть проявляти звичайну ввічливість. Хіба що Тамара Трубич мені пару своїх віршів прочитає про кохання. Недавно вона втратила свого чоловіка, вдовує, тужить, пише вірші.

— Це вас і з’єднує? — здогадалася Люля.

— Так, ми разом відвідуємо поетичні семінари при нашій районній газеті, друкуємося там. А Грицько? Не знаю, може, вибачатиметься за неувагу до мене, може, компліменти казатиме. Але неодмінно нанесе візит, подарує квіти, банку меду, поздоровить з видужанням.

— Який же він привід знайде для цього? Це, знаєш, сміливо дуже, бо такий візит можна сприйняти як аванс, подання надії.

— Та ні! Він бджоляр. Тому й відвідує всіх хворих з найближчого і найдальшого свого оточення і пригощає їх медом. Це в нього реклама така. Не буде ж людина гудити той мед, яким його пригостили, а буде прихвалювати. Отак і все село закріпиться на думці, що в нього найліпший мед в усій окрузі. Є ще моя сусідка баба Текля, Текля Несторівна Піклун. Ця тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота, то такого б не було — батьки б не допустили. Ще одна сусідка Мокрина Іванівна Зуєва — вчителька, до речі — просто, як дбайлива бабуся, принесе мені смачних наїдків, вона чудовий кулінар, і полюбляє цю справу. І їсти полюбляє, сама така огрядна, дорідна тітка.

— Зрозуміло, — проказала Люля.

Маршрутка виїхала на жваву трасу і зупинилася, в салон увійшов молодик з дитиною на руках.

— Спасибі, що підібрали! — вигукнув він так, щоб його почув водій. — Вже стомився стояти, ніхто не бере. Що за життя настало?

— Сідайте, будь ласка, — почувся жіночий голос.

— Та я…

— Сідайте, не соромтеся, ви ж з дитиною.



Тетяна оглянулася, подивилася на нового пасажира. Ні, він не славгородець. Чудово. Хотілося уникнути зустрічі з тими, хто міг би причепитися в дорозі з розпитами про її справи. Автобус ще не виїхав з Дніпропетровська, а вона вже вивчила всю публіку в салоні і полегшено зітхнула, коли не виявила знайомих. Хоч вони б нізащо не взнали її, хіба що по голосу. Проте береженого Бог береже.

Але про себе потім. Зараз треба подбати про Люлю, щоб вона припинила тремтіти, щоб заспокоїлася, вжилася в нове середовище. Надходить літо, вони вдвох добре відпочинуть після своїх потрясінь. Справді, поїдуть на море, оздоровляться. Молодець Люля, вона, звичайно, для її, Тетяниної, користі затіяла розмову про те, хто і як її зустріне вдома, про що розпитуватиме, адже вона нікого з Тетяниних знайомих не знає і їй не могло те бути цікавим. Просто вона її психологічно налаштовувала на повернення додому. Яка тонка і чуйна людина! Яка розумниця! Ні, вона про себе не все розповіла. Ох, є на її душі гріхи серйозніші легковажних, безвідповідальних чи негожих вчинків… І вони гнітять її. Вона он декілька разів зривалася розповісти про себе, і весь час зупиняє себе, щось не договорює. Значить, попри все, вона порядна людина.

Тетяна подивилася на дорогу. Вздовж траси то тут, то там кипіло будівництво — зводилися нові сервісні центри, кафе, мотелі. Навіть старі, похилені хати хтось прибрав до рук і тепер відновлював і розширював їх, до чогось пристосовуючи. Ти, бач, як швидко після зими закипіла робота! О, а ось і нова заправна станція виросла, вже працює.

Настрій, яким перейнялася Люля, тривожив Тетяну, вона відчувала його всім єством.

Що її мучить? Але що б там не було, вона сильна і сама впорається з собою. Однак, не можна допускати, щоб вона впала в депресію. Тетяна знову поторсала Люлю за рукав.

— Люль, чуєш, — тихо погукала, і по голосу було чутно, що дівчина налаштована на жарт, хоче почути якусь незначну за змістом репліку чи гостроту.

Але Люля відповіла не зразу, навіть не зразу відреагувала на поштовх, наче не помітила нічого. Здавалося, вона перегоріла тим настроєм, який недавно володів ними і вимагав відвертості й зізнань, щирих дівчачих повірянь і мрій вголос. Та ось вона тяжко зітхнула, злегка кашлянула, як буває, коли людина готується сказати щось важливе.

— Таню, послухай. Хтозна, що зі мною буде завтра чи післязавтра, найближчими днями, коротше. Я, без жартів тобі кажу, що шкірою відчуваю дихання смерті. Не боюся, ні. А не хочу, щоб дарма пропало те, що маю, — вона жестом руки зупинила Тетянину спробу перебити її. — Ти ж розумієш, що я вляпалася серйозно і зі мною може статися все, — Тетяна завмерла, не сміючи тепер щось белькотіти про непереможність сміливого горобця, відчула, що дівчина довго обмірковувала те, що зараз збирається сказати. А Люля тим часом продовжувала: — Раптом що, то в моїй сумочці ти знайдеш записник, а там нотатки. Ну, телефони, жіночі рецепти, різний дріб’язок вивчати не обов’язково. А ось на записи типу: «Перелік використаної в статті літератури» — зверни увагу. Там стоятиме, наприклад таке: «Про творчість С. Єсеніна див.: Метлицька А. А. // Російська поезія XX ст. — М., Стр. б., вип. 4, код статті УЮС 14071947. — С. 341–360». Це адреси банків, де я орендую сейфи під свої коштовності й гроші, сейфи оформлені на пред’явника. Читай так: літера М означає назву міста, тут — Москва; далі, де зазвичай записують назву видавництва, йде назва вулиці чи проспекту, тут — Страсний бульвар; вип. — це номер будівлі; код статті — це ПІН замка. Інші деталі цього запису — маскування. Знайдеш хоча б один сейф, а в ньому буде і повний список інших моїх схованок. Я в кожному сейфі той список продублювала, і ти легко забереш усе. Не бійся, то мої законні гроші, про них ніхто не знає і на них ніхто не претендує, крім тих, що в Ю-Банку, як ти вже розумієш. Отже, запам’ятай сказане, і більше не будемо згадувати про це.

— Гаразд, — тихо відповіла Тетяна. — Все зроблю, заспокойся, — затим вона закрила очі, вмостила голову Люлі на плечі: — Я подрімаю, а ти розвійся трохи від своїх тривог, ми скоро будемо вдома.

Люля кивнула і сіла так, щоб Тетяні зручніше було відпочивати на її плечі, затим так само, як і допіру, сліпо задивилася у вікно, проте, вже більш спокійно. Насправді, останнім часом їй так багато довелося пережити і такі ті емоції були різні, такими неоднаковими причинами викликані, такими неподібними за забарвленням і настроями, що здалося пройшла не доба, а рік. Її здорова психіка витримала і надмірну кількість переживань, і непомірну їх інтенсивність і встигла змиритися з невідворотнім, підготуватися до нього. Так, для свого спасіння вона, Люля, зробила все що могла, інше від неї не залежить. Тепер залишається лише чекати, куди доля поведе. Жалів не було, навіть не дорікала собі за те, що забрала у Дидика валізу з грошима, залишила його без засобів існування. Вона мала право так вчинити. А те що нажиті вони не її трудами, так це вже виправити неможливо. Не викидати ж їх тепер. Значить, прийшов час розумно використати їх чи віддати в розумні руки.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка