Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка4/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
4

Ще здалеку Люля помітила вказівник «Славгород, 13 км», який стояв праворуч і вказував стрілкою наліво. Машина збавила швидкість, пропускаючи перед поворотом на Славгород вервечку машин, що рухалися по зустрічній смузі. І Тетяна, ніби відчувши приближення до домівки, розплющила очі.

— Чого ми зупинилися?

— Пригальмували на повороті, — відповіла Люля. — Я хвилююся.

Поки Тетяна протирала очі, машина повернула і майже одразу вперлася в новобудову, розкинуту обабіч дороги. Тут снувало безліч машин, кранів, бульдозерів, ще якоїсь техніки. Все рухалося, піднімало, везло, вивантажувало всілякі будівельні приналежності й матеріали, щось скидало на землю. Кругом стояв гуркіт, крики команд, суєта, а над землею клубилася курява, піднята проводжуваними роботами.

— О, таки розпочали будівництво станції техобслуговування для вантажних машин!

Це роблять недавні випускники нашої школи, такі заповзятливі, — Тетяна розвернулася обличчям до Люлі, пожвавішала і з задоволенням розповідала про досягнення своїх недавніх вихованців.

Маршрутка, пригамувавши хід, їхала вузькою щілиною дороги, пробираючись серед мішанини інших транспортно-технічних засобів. Раптом її щось труснуло й відкинуло вліво, почувся скрегіт металу, дзвін скла і нутряний видих людей, які спостерігали дорожню пригоду — на проїзну частину, здаючи задом, виїхала вантажівка з сантехнічними трубами різної довжини у кузові. Краї труб звисали з кузова далеко від його заднього опущеного борту. Вантажівка маневрувала, щоб проїхати до місця, де стояв підйомний кран, і зачепила водійську кабіну маршрутки, прошивши її з правого боку. Це сталося в невловиму оком мить. І відразу ж вантажівка різко смикнулася вперед, трохи проїхала і зупинилася. Але було вже пізно — з торця деяких труб скапувала кров, а обидві пасажирки, що знаходилися поряд з водієм маршрутки, підкошено з’їхали на сидіння.

В першу мить щось зрозуміти було важко, тому люди в салоні, відділені від кабіни перегородкою, не бачили масштабу завданої шкоди як маршрутці, так і її пасажирам, і їм здавалося, що ця досадна зупинка триватиме недовго. Тим часом водії обох машин теж надіялися, що справа полягає тільки в розбитому склі й трохи деформованих дверцятах, вони вискочили з-за керм і побігли обдивлятися понівечену машину збоку.

Та ось в кабіні маршрутки виник кволий рух, затим відкрилися продірявлені дверцята з боку пасажирських місць і на землю, майже під ноги водіїв і зівак, вивалися дві жінки з обличчями, перетвореними на місиво.

— Ой!!! — прохопилися хором ті, що тут скупчилися.

Звук людського голосу, здавалося, вивів з шоку одну з нещасних, вона поворухнулася і скоро змінила лежаче положення й сіла. Затим поволі підняла руку і махнула, ніби гукаючи когось, чиї голоси почула, на допомогу, й одразу схилилася над другою постраждалою, обнявши її. Чи плач, чи стогін, чи глухе ревіння вирвалося з її грудей. Вона довго й несамовито плакала, щось причитала, але розібрати її слова, вимовлені розбитим і закривавленим ротом, не вдавалося. Це був свідомий, розпачливий плач над покійником, так зазвичай прощаються з рідними, дуже дорогими людьми.

— Дівчино, заспокойтеся, — до постраждалих, які випали з кабіни водія, підійшли інші пасажири маршрутки, оточили їх кільцем. — Може, ваша подруга жива. Чого ви так побиваєтеся?

— Немає її, немає, — вдалося розібрати присутнім, а тим часом дівчина знову повернулася до загиблої: — Пропали твої надії, сердешна моя, дорога моя, ти ж єдина мене любила. На кого ж ти мене залишила, одну-однісіньку на світі?

— Ви можете встати? — звернувся хтось, намагаючись вивести дівчину з тяжкого плачу.

Але вона знесилилася від плачу і безгучно впала на тіло, що залишалося нерухомим.

— Вони живі! — закричав водій вантажівки, і був у тому крикові чи жах, що за його вини виявилися травмовані люди, чи радість, що вони не дуже ушкоджені, коли змогли покинути кабіну і реагувати на наявність навколо них людей. — Лікаря! Швидше погукайте лікаря!

Він ніби втратив розум: безладно метався, кудись біг, десь шукав телефон, видно, не тямлячи, як потелефонувати на станцію швидкої допомоги через засоби робочого зв’язку.



* * *

Лікарі й міліція приїхали практично одночасно. З машини з червоним хрестом поквапливо виплигнув на землю й побіг до гурту людей, які оточили постраждалих жінок, молодий хлопець в блакитному халаті з накинутою поверх нього синьою паркою. Він на ходу просував руки в рукава і підкочував їх обшлаги до ліктів. За ним вийшло ще два чоловіки з ношами, але вони зупинилися біля машини і чекали на знак лікаря. За лікарем до купи співчуваючих підійшла медсестра.

— Оця жива, — сказав лікар, показуючи на ту дівчину, яка після падіння з кабіни плакала і подавала ознаки життя. — Забирайте! — гукнув санітарам. — А це ваша клієнтка, — він обернувся до міліціонерів, які терпляче стояли осторонь, недбало курили і поспішати не збиралися, ждали його висновків. — Проникаюче поранення черепа. Її, сердешну, вдарило трубою малого діаметра, яка втрапила в скроню й прошила голову мало не наскрізь. В усякому разі рана надто глибока.

— А та? — запитав водій вантажівки, який був синім і тремтів, як у лихоманці. — Друга? Вона житиме?

Лікар подивився на цього чоловіка, потім на вантажівку, на різнокаліберні труби, які спричинили травмування пасажирок маршрутки, і сумно похитав головою.

— Тримайся, чоловіче, — сказав, ніби сам до себе. — Марино, — позвав медсестру, а коли та підійшла, сказав: — Допоможи водієві, — він кивком показав, якому саме, і продиктував, що та має зробити.

Поки медсестра надавала допомогу водієві вантажівки, а санітари вантажили ноші з пораненою в салон автобуса швидкої допомоги, до лікаря підійшов водій маршрутки:

— А сумки на кого ви залишаєте? На мене? Що я з ними робитиму?

— Які сумки? Де? — запитав лікар, не очікуючи такого запитання.

— Та цих же дівчат. Ось, — водій показав на валізу й дамську сумку, що залишилися лежати біля трупа. — Вони випали з кабіни разом з жінками. Це їхні, я знаю. А ото два пакета — вони мої. Я можу їх забрати?

— Зрозуміло, — індиферентно відповів лікар. — Так де тут сумка пораненої, а де загиблої? Вони ж потраплять у різні місця.

Водій, здавалося, розгубився, що в цій ситуації щось залежить від нього. Він почав розглядати ту дівчину, яка залишилася лежати на землі, щось пригадуючи, та зрештою безпорадно знизав плечима.

— Не знаю, обличчя ж не видно… Ці дівчата взагалі дуже скидалися одна на одну. Мабуть, сестри. Одна була з речами, а інша з пустими руками. Вона тримала мої пакунки.

— Та хто ж повертається додому з пустими руками? — засміявся лікар. — Ви добре почуваєтеся, може, вам теж потрібна допомога?

— Ні, дякую. Я був трохи заклопотаний і не дуже до них придивлявся, але запам’ятав, що одна з них підходила до мене, і саме вона була з цими речами. Пробачте, я не зможу сказати щось конкретніше. І чого я зразу свої речі не забрав, ще до приїзду міліції? Тепер тремти тут… — з цими словами водій маршрутки відійшов до пасажирів, які стояли неподалік тісним кільцем, і почав щось пояснювати їм, жестикулюючи.

— Вони були разом, водій підтверджує. Каже, складалося враження, що вони сестри, — пояснив лікар міліціонеру в званні капітана, який повільно підійшов до нього з запитанням: «Ну що, ми можемо починати?». — Хто забере речі, ви чи ми?

Капітан зупинився очима на трупі й на речах біля нього, декілька секунд сліпо розглядав, як вітер грає розкішним волоссям загиблої, поділом її плаття, і десь блукав думками. Він декілька разів перекинув сигарету, яку тримав у зубах, з одного кутка рота в другий, що свідчило про його вагання відносно того, як краще вчинити.

— Це точно її речі? — він кивнув на машину швидкої допомоги, де вже влаштували поранену, й подивився в бік водія маршрутки.

— Що? — тремтливо запитав той запитанням на запитання. — Оце мої пакунки, а то — пасажирок.

— Я не про те, — з досадою промовив капітан. — Ви кажете, що дівчата їхали разом. Це так?

— Так, так, — закивали головами й інші пасажири маршрутки. Вони навперебій заговорили: — Одна з них несла речі, а друга просто йшла поруч і виглядала стомленою. Здається, хтось когось супроводив. А тільки хто кого… Вони, дійсно, були схожими.

— Забирайте ви, — процідив капітан крізь зуби, звертаючись до лікаря, — до живої, щоб ми не возили їх туди-сюди. Ваша пацієнтка скоро отямиться?

— У неї немає тяжких ушкоджень, — сказав лікар. — Оговтається від шоку, гадаю, ще до приїзду в лікарню. Ми ось її потрясемо трішки, — він засміявся. — Треба ж, так поталанило.

— Кому? — не зрозумів міліціонер.

— Та нашій же пацієнтці, у неї просто трохи обідрана шкіра з обличчя. Розумієте, здається, що її штовхнула труба такого ж діаметра, як її обличчя, і по його периметру обідрала шкіру. І все, інших ушкоджень немає. Проте вона матиме клопіт з тим швом, який отримає після операції, попоїздить до косметологів. Забирай валізу й ридикюль, — махнув лікар рукою до санітара, який якраз нетерпляче висунувся з дверей машини швидкої допомоги.

— Передайте, щоб з лікарні сповістили в морг прізвище загиблої, — нагадав капітан лікареві, — коли ваша пацієнтка оговтається і назве його.



5

Справді, поранена прийшла до тями хвилин через десять по тому, як їй надали першу лікарську допомогу ще в машині. Вона обвела очима салон, подивилася на людей навколо себе.

— Де я?

— В машині швидкої допомоги, — відповів лікар.



— Чого я тут?

— Ви з подругою чи з сестрою їхали в маршрутці з Дніпропетровська в Славгород. Сиділи в кабіні поруч з водієм. На з’їзді з траси ваша маршрутка потрапила в аварію, і вас травмувало, — терпляче пояснював лікар. — Ви це пам’ятаєте?

— Не знаю… Треба подумати, пригадати, — мляво відповіла дівчина. — А де моя супутниця?

— Вона їде в іншій машині, — ухильно відповів лікар, професійно вивчаючи її реакцію на ці слова.

— Чому в іншій? Вона загинула?

Дівчина явно мислила адекватно, бо скумекала, що якби та була лише травмована, то їх везли б разом. Адже в салоні було ще одне лежаче місце і ще одні ноші. Але лікар вирішив промовчати й звернувся з якимсь незначущим запитанням до медсестри.

— Ви мені не відповіли, — нагадала пацієнтка.

— Га? — продовжував вагатися лікар, казати їй правду чи ні. — А-а… А хто вона вам, та супутниця?

— Не пам’ятаю… Але я дуже хотіла їй допомогти, я прагла піклуватися про неї, доправити її в безпечне місце.

— Як ваше прізвище?

— Моє? Моє прізвище… — дівчина замислилася, смикнула рукою, наче хотіла потерти травмовані місця. — Я не пам’ятаю.

— У вас з тією дівчиною була одна валіза на двох, згадайте.

— Валіза? А де моя валіза? Де моя сумочка? — захвилювалася дівчина.

— Ось ваші речі. Все тут, заспокойтеся.

Поранена затихла, відкинула голову набік, закрила повіки. Вона важко дихала, весь час пальцями перебирала край ковдри.

— У мене тяжке поранення? — знову запитала вона. — Чому ви не відповідаєте на мої запитання? Адже ви повинні допомогти мені.

— Зовсім ні, не тяжке, і ви скоро поправитеся.

— А про дівчину чому мовчите? Що з нею? Я згадала, що ми лежали на землі, і вона була в крові.

— Вона там і залишилася лежати, а вас ми веземо в лікарню, — ухильно відповів лікар.

— Загинула? Загинула, так? Скажіть!

— Так, — ледь чутно проказав лікар. — Це сталося миттєво, смерть не завдала їй страждань. Вона навіть не усвідомила, що вмерла.

— Не усвідомила… — повторила пацієнтка, і більше не розмовляла до самого приїзду в лікарню.



* * *

В лікарні постраждалу в аварії дівчину без затримки відвезли в операційний кабінет травматологічного відділення, де почали готувати до операції. А лікар швидкої допомоги, який доправив її сюди, залишився в приймальному покої. Він закінчував оформляти супроводжувальну довідку, за якою його підопічну мали прийняти на стаціонарне лікування. Та довідка засвідчувала, хто привіз пацієнтку і з яким діагнозом.

— Що ти там вовтузишся? — по-свійськи запитала медсестра, яка реєструвала хворих, прибулих в стаціонар. Вона не вперше стикалася з цим лікарем і знала його сумлінне ставлення до своєї роботи. — Знову діагноз уточнюєш? Що тут уточнювати? Черепно-мозкова травма, отримана в дорожній аварії, і в Африці такою залишається, — вона явно не схвалювала всіляких флегматиків. — Не затримуй мене. Я вже починаю оформляти медичну карту. Як її прізвище?

— В тому-то й справа, — сказав молодий лікар, — що у неї амнезія. Не пам’ятає вона нічого. Слухайте, а раптом в її сумочці є документи? Давайте подивимось.

— Вчасно згадав, — фиркнула медсестра. — А я вже хотіла пломбувати сумку й валізу та передавати їх в камеру схову.

— Так ви ж теж мусите на бирці вказати прізвище!

— Та отож, — медсестра шпарко взялася переглядати сумочку. — Новенька, — коментувала вона. — Ще пахне магазином. Документів немає, зате грошенят тут до дідька, аж страшно!

— Не забувайте, що я відповідаю за схоронність речей привезеної пацієнтки. В такому разі, мабуть, доведеться скласти їх опис і акт передачі.

— Злякався? Нічого тут вошколупитися з описом, достатньо буде завізувати бирку на пару, — розсудила жінка.

— Тоді прошу нічого зайвого не чіпати, — попередив лікар.

— Ох-ох-ох! — медсестра взялася продивлятися валізку. — Так і є, тут лежить її стара сумочка, менша за розміром і доволі пошарпана. Ага, ось і документи. Проталіна Тетяна Іванівна, дамочка зі Славгорода, вулиця Бузкова, дім дев’ять. Записав?

— Записав, пломбуйте речі. Я почекаю, а потім розпишуся на бирці.



* * *

— Аварія? — проглядаючи наступного дня історії хвороби новоприбулих, запитав лікар реанімаційного відділення. — Так, травма без ушкодження кісток, прооперована вчора, зліквідовано розриви м’язів і підшито шкіру обличчя, супутній струс мозку і… О, амнезія! Цього ще не вистачало.

— Минеться, це тимчасове явище. Шок, — заспокоїв його колега, який курирував палати реабілітації хворих. — Запиши консультацію психотерапевта. Не вперше нам.

Наступного дня дівчина розповідала психотерапевту, що кудись направлялася, може, її хтось віз додому, а може, вона з кимсь їхала в гості. Чому таке припускає? Тому що весь час поряд неї хтось був, хто добре до неї ставився. Потім, кажуть, була аварія. Аварію вона не пам’ятає, але вірить сказаному, бо отямилася лежачою на землі біля нерухомої закривавленої дівчини. І намагалася їй допомогти, хотіла відтягти в безпечне місце. Пам’ятає, що вона чогось дуже боялася, прагла кудись сховатися, од чогось убезпечитися. Може, раз це була аварія, вона боялася вибуху і втікала од нього?

Літня жінка, сухувата, невисока, зі спокійними очима, уважно слухала ту розповідь. Вона бачила, що в хворій живуть тільки відчуття, а знання зникли.

— Що ви відчували? — запитала психотерапевт, стимулюючи єдиний канал інформації, що не давав збоїв у роботі.

— Коли? — уточнила хвора.

Бач, тямуща людина, обережна, про себе відзначила лікарка й схвально кивнула хворій. Чи відповідальна?

— Взагалі які свої відчуття ви пам’ятаєте?

— Тривогу, а ще відчувала, що маю про когось дбати, було бажання кудись утекти чи сховатись, не відступав ляк перед якоюсь зустріччю, — відповідала вона.

— А ім’я Проталіна Тетяна Іванівна вам нічого не нагадує?

— Знайоме ім’я… Я чула його багато разів. Це я?

— Так.

— А хто та дівчина, що виявилася поряд зі мною?



— Оце і нам хотілося б знати. Мене просили уточними у вас.

— Не пам’ятаю…

— Тоді вам немає про що турбуватися, адже у неї є рідні чи знайомі, співробітники нарешті, які її хватяться й знайдуть, де вона є. Адже про аварію у вашому селі вже всі знають. Я ось про що розмірковую, ви уявляєте, де працювали, чим займалися, яким було ваше оточення?

Дівчина повела оком кудись убік, часто заблимала повіками. Затим закусила губу.

— Здається, навколо мене завжди було багато людей, — знову продемонструвала вона те, що пам’ятає емоційний фон, свої настрої, але не більше. — Може я в магазині працювала? Підкажіть, будь ласка, я так швидше згадаю, ви ж, напевне, вже знаєте все про мене.

— Атож, знаємо. Гаразд, я впевнена, що відчуття, які зараз у вас переважають, призведуть до відновлення пам’яті. Тому не бачу перешкод до того, щоб підказати правильну відповідь. Ви працювали в школі, бібліотекаркою.

— А-а…

— Розчарувалися?



— Ні, це мені підходить.

— На сьогодні досить. Скоро вас переведуть в загальну палату, лікар дозволить бачитися з відвідувачами, тоді до вас прийдуть рідні, друзі, а з їхньою допомогою ви повністю відновитеся. Одужуйте!

— До побачення, — хвора провела очима лікарку, подивилася на приєднану до руки крапельницю й закрила очі, щоб поспати.

Психоаналітик покинула палату й енергійно зайшла в ординаторську. Тут виявилося пусто. Шкода, а їй хотілося поговорити з лікуючим хірургом, повідомити йому свої враження від консультованої. Просто тепер доведеться більше написати в історії хвороби. Лікарка впоралася з цим, прописавши традиційні для такого випадку ліки, а потім повагалася і додала ноофен і вітаміни в таблетках. Насамкінець підкреслила, що у хворої збереглися деякі канали пам’яті, тому за психогенними показниками їй рекомендовано чути розповіді про своє минуле, бачитися з колегами, друзями, і це дозволить прискорити позитивний наслідок. Причому десь за два дні до того, як дозволити відвідини, рекомендовано дати їй на ознайомлення особисті речі. У комплексі це допоможе хворій адаптуватися до нинішнього стану, а затим почати зворотній процес — відновлення забутого за допомогою спілкування.



6

Ім’я, яке назвала психоаналітик, почало свій позитивний вплив — залишившись на самоті, дівчина декілька разів вимовила його вголос, дослухаючись, чи нагадує воно їй що-небудь і що конкретно. Так, воно не було чужим, і це вже добре. А конкретика… Ні, не приходила.

Вона навіть не знала, хто була дівчина, яку стрінула в такий роковий час, як та поїздка. Але щось же пам’ятається? Так. Ще до того, як вона провалилася в морок, не той, що стався вже на вулиці, а раніше — ну, виходить, як зазнала травми під час аварії — відчувала якийсь обов’язок, тремкий і радісний. І здається був він оповитий страхом, в усякому разі ось тепер, коли вона розмірковує про ті події, то наскрізно проймається саме страхом. І як вони опинилися на вулиці? Кажуть, що випали з машини трохи згодом після зіткнення. Чого? Значить, хтось когось виштовхнув чи виволік звідти. Але їх у кабіні було лише двоє, і живою зосталася саме вона, причому в нестямному стані, в такому, що могла тільки рухатися, більше нічного. Нею, беззаперечно, володіло щось вище за життя, щось, чим вона була пройнята глибше, ніж інстинктом самозбереження. Тому несамохіть вчинила кволеньку спробу змінити становище, яке склалося. Рятувалася чи рятувала? Втікала чи, навпаки, поспішала до когось?

Чується її власний плач над загиблою… Тоді вона ще все знала — плакала недарма, знала по кому! Ймовірно, не сама травма, а розуміння оцієї надлюдської втрати доконало її й призвело до того, що свідомість відмовилася сприймати дійсність, тому уникає будь-якої ретроспекції, аби не порівнювати, що було і що є наразі. Вірніше: що було і чого не стало. От аби отримати хоч якийсь знак про себе ту, даленіючу, колишню…

Дівчина згадала слова лікарки-психотерапевта, що за кілька днів дозволять її відвідувати. То чого вона більше прагне: щоб її впізнавали чи щоб відмовилися впізнавати? Чомусь їй це небайдуже! Але чому таке взагалі спадає на думку? Проблема типу «або-або».

Вона відчувала, що колись добре зналася на таких проблемах, де були сумніви й вибір: або-або. Отож, в такому разі ліпше піти по третій стежці: повернути хід подій так, щоб самій вибирати, впізнавати чи ні тих, хто сюди завітає. А то й взагалі контролювати відвідини. Так, треба хутчіше видужувати, дорогенька, нічого тут розлежуватися!

А отримати знак від самої себе цілком можливо. Це дуже просто. Адже при ній мали бути якісь речі, інакше звідки лікарі знають її ім’я?

Дівчина натиснула кнопку виклику медсестри. Та з’явилася хвилин за десять.

— Що сталося? — і побачивши, що пацієнтка вибачливо посміхається, дала волю роздратуванню: — Насіла якась нетерплячка серед робочого дня чи як?

— Так, — надзвичайно мило й безпосередньо підтвердила хвора, ніби зовсім не помічаючи невдоволення медсестри, чим знейтралізувала і досаду, й нечемність. І дуже безпосередньо, по-дитячому зізналася: — Я хочу побачити свої речі. Психоаналітик сказала, що це мені корисно. Ви можете виконати моє приватне прохання і принести їх зі сховища? Дуже прошу як найкращу дівчину в цих стінах!

Присоромлена тим надзвичайно довірливим тоном, «найкраща дівчина в цих стінах» завагалася, але вже було видно, що для годиться.

— Трохи невчасно, у нас багато роботи, — а потім, ніби спохватившись, запитала: — А ви вже бачили себе у дзеркало?

— Себе? У дзеркало? — заклопотано перепитала хвора. — Чому це вас непокоїть? А-а, негарні бинти, синці на фізії… Чекай, подруго, отож: негарні бинти, синці на обличчі… — промовила вже без жартів і офіційного звернення на «ви».

Нещодавно десь таке вже було. Таке в неї було… Так, так, з тими швами, що ховаються під косинкою чи зачіскою, треба було щось робити: чи йти до бабки-траволікувальниці, чи їхати на море. Дівчина розгубилася й спохмурніла, щось вигулькувало з чорториїв її пам’яті і знову туди провалювалося, та так швидко, що вона не встигала вхопити ті думки чи образи бодай за хвіст.

— Ти образилася? — підступила медсестра, змінюючи своє ставлення до хворої на доброзичливе й дружнє. — Не побивайся, хоч, на жаль, проблеми з обличчям у тих, хто потрапляє у наше відділення черепно-мозкових травм, не рідкість. Але ти залишилася живою! Це головне. А при виписці тут порекомендують гарних пластичних хірургів, які тобі запросто зарадять.

— Ні, все гаразд. Як тебе звати?

— Лідія Антонівна, тобі можна — просто Ліда, — відрекомендувалася медсестра.

— Ну а моє ім’я тут всі ліпше мене знають. Так? — Ліда ніяково посміхнулася, знизала плечем, мовляв, доводиться. Пацієнтка продовжувала: — Принеси мої речі, Лідо, — у її голосі бриніло щось таке привабливе і разом з тим настійне, що не дозволяло відмовити й у разі каменепаду. — Адже сховище надвечір закриється, так?

— Зараз принесу, але попереджаю — персонал відділення не несе відповідальності за схоронність речей, які знаходяться в палаті.

— А що, були випадки? Я ж тут одна!

— Але днями тебе переведуть в загальну палату.

— Не хвилюйся, — бадьоро сказала хвора. — Щось зміркуємо.



* * *

Перегляд валізи не справив на хвору враження, вона завважила там ношені речі і зовсім нові, щойно куплені, але нічого те не додало до відомостей про її минуле. Ні як носила їх, ні як купувала — не пам’ятала. Дуже здалеку їй увижалося, як вона їх приміряла, однак ні, як не намагалася, як не ґвалтувала уяву, але та нічого конкретного на своєму тлі не вимальовувала. Зате згадалося, й дівчина аж затремтіла від того, що покидала Київ спішно, знервовано. Чому?

Взялася до ридикюля, розкрила його, дістала папери, свої документи. О! Зрозуміло, чого вона зреагувала на нагадування, котрі несамохітно вирвалися з Ліди, медсестри: пластичний хірург, люстро. Знову всього лише на рівні відчуттів відновилися в ній переживання про червоні шрами і своя заклопотаність тим. Виявляється, в її житті вже була пластична операція. Ось і довідка про перебування в клініці, витяг з історії хвороби, рекомендації місцевим лікарям про подальше лікування й нагляд за прооперованою. А зіставлення дат, проставлених на документах, з датою аварії дало й розгадку метушіння під час від’їзді зі столиці: її виписали з лікарні і вона нашвидку пробігла по магазинах перед відходом поїзда, робила покупки похапцем — квапилася не спізнитися.

З особливим трепетом відкрила нову жіночу сумку, доволі об’ємну, з якої ще не встигла зняти ярлика, а лише загорнула його всередину так, щоб зверху не видно було. Там лежав гаманець з досить значною сумою грошей і два пустих футляри з-під двох годинників марки Parrelet. Цікаво, чому два! Вона підняла свою руку, поглянула на годинника, якого встигла надіти, бо його знімали перед операцією. Так, теж тієї ж марки, з чорним циферблатом. А інший яким мав бути? Вона вивчила обидва технічних паспорти, відклала той, що стосувався її годинника. Відкрила інший, подивилася на кольорову фотографію — тут був зображений білий циферблат.

І наче в кіно побачила кадри: бульвар якогось міста, ослін навпроти трамвайної зупинки, двоє дівчат сидять на ньому. Зринув у пам’яті й діалог. «Вибирай, який тобі більше подобається» — сказала одна з них, коли вони обдивилися одна одну й обмінялися компліментами. «Ой, я розгубилася! — вигукнула інша. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?» «Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні». Дівчина, якій запропонували вибирати, нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, а її подруга схвально хитнула головою. «Молодець. Розумієш, — пояснювала вона подрузі, закріплюючи подарунок на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі». А далі знову все затяглося туманом. То це вона бачила себе з якоюсь дівчиною? І хто з них вона, а хто — та дівчина?

Чим більше хвора задавала собі запитань, тим більше, попри інерцію амнезії, котра звила в ній своє гніздо, знаходила відповідей. Дівчина зрозуміла, що відчуття, а ще допасована до них уява — це її спільники. І вона не щадила їх, експлуатувала й підганяла, примушувала працювати в хиткому середовищі зниклого, нещодавно пройденого через неї часу. І ці спільники дещо видобували для неї з обложної непрогляді минулого, проникали в шпаринки збіглих днів і знаходили там мізансцени подій чи відбитки настрою, емоційного стану, чи образи людей. А з цього материалу холодним усвідомленням прочитувалася правдива історія її життя. На завершення вона все згадала. Тепер вона знала, ким є. Вона знала, хто з двох дівчат загинув, а хто залишився жити. І з тим знанням підготувалася до майбуття.

Довго сиділа хвора перед вікном, спостерігала вітер і як хиталося бузкове віття на кущах, як майже на очах розлускувалися бруньки на каштанах, випускаючи на світ кволе листя, як гомоніли і ходили по підвіконню голуби і щось збирали на землі шпачки, як високо в небі пливли хмарки, вряди-годи зухвало перекриваючи лик світила. Між двійними рамами вікон проснулася зігріта сонцем муха і тицялася навсібіч, билася об шиби, тремтливо прагнучи потрапити на волю. Загуляли на осонні несміливі ще мурахи, кудись поспішали по віконних укосах, перепинаючи одне одному дорогу, наче просто розминали ноги перед довгими літніми перегонами за продовження свого роду. Раптом, звідки не візьмись, на очі дівчині втрапила білка, сіла на пухкій, розволоженій сосновій гілці й задивилася у вікно, вправно гризучи при цьому персикову кісточку, підібрану десь внизу під перетлілим за зиму листям.

Все довкола відновлювалося до нового життя, вірніше, до повторення ще одного його витка у часі. А хіба не так дано людині? Не кожній, на жаль. Але інколи збігаються обставини і підводять вибраного щасливця до нової точки біфуркації, точки розгалуження, ніби запрошують його чи пропонують йому все повторити спочатку: зробити власний, тепер уже усвідомлений вибір і піти новою дорогою, може, ніскільки не подібною до колишньої. То є рідкісний шанс пережити шматок свого життя заново, уникнувши нароблених раніше помилок, і знайти втрачене колись своє покликання чи велику любов — дійти до мети, яка не лежала на тропах вже здоланого раніше кола, скільки б по них не йти. Так трапилося і з нею. І ось вона має вибрати: повертатися до колишнього життя чи спробувати осилити інше. Така можливість більше не повториться, бо за життя далеко не кожному падає до ніг. То як? Що робити далі?

Дівчина не помітила як стемніло, у проваллі неба блимнула перша зірка, за нею несміливо кліпнула інша, прорізала морок третя, і скоро весь купол неба зажеврів жаринами далеких світів, немов звідти на землю уставилося безліч допитливих білячих очей, так само вони були гострі й безмовні. Вона зітхнула, повернулася на ліжко й знову потяглася до кнопки виклику медсестри. Та з’явилася майже одразу, це знову була Лідія.

— О, а ти чого досі тут? — здивувалася хвора, розмовляючи з Лідою вже як з доброю приятелькою.

— Я цю ніч чергую, — відповіла Лідія, важко присідаючи на край ліжка. — Стомилася за цілий день. Ну, що в тебе? Вже ознайомилася зі своїми речами, обнюхалася? Розкажи, а я біля тебе трохи відпочину, а потім піду уколи на ніч ставити.

— Я дещо згадала, — сказала хвора. — Скажи, де зараз та дівчина, що втрапила зі мною в аварію?

— Хтозна, гадаю, в землі. А якщо її ще не забрали родичі, то в нашому морзі, адже він обслуговує весь район. Ти що, хочеш її побачити? Краще не треба, тобі те некорисно — кажуть, к неї все обличчя знесене й утоплене в потилицю. Впізнати не можна. Жах!

— Ні, я не прагну спостерігати жахи. Для чого? — дівчина відвела очі вбік, зважуючи, чи говорити далі й чи зрозуміють її. — І довго вона там залишатиметься?

— Та звідки ж я знаю! Зазвичай більше тижня не тримають. Ти згадала її ім’я?

— А потім? — пропускаючи повз вуха останнє запитання, поцікавилася хвора. — Хоронять?

— Ну, якщо родичів немає й ім’я не встановлено, то так, хоронять в безіменній могилі. Але ж я сказала «зазвичай», тобто, коли це труп людини, вмерлої через вияснені причини. А у цьому конкретно випадку йде слідство, то, напевне, поки воно не закінчиться, її триматимуть в холодильнику, на всяк випадок.

Хвора ненадовго задивилася на стелю. Тьмяне світло палати не дозволяло бачити досить добре, щоб помітити тонкі зміни у виразі її обличчя. Тому запрошена до хворої медсестра, більше заклопотана собою, продовжувала безтурботно потирати руки і погойдувати однією ногою, відпочиваючи від цілоденної біганини й суєти, і не завважувала розкаламутнених настроїв пацієнтки. Їй було невтямки, що ту може непокоїти, окрім власного здоров’я, яке, ось здається, й зовсім пішло на краще. Ліда смачно позіхнула, до клацання щелеп, затим струснула головою, відганяючи сонливість.

— Ще щось? — запитала, спасибі їй, послужливо: — Бо йтиму далі.

— Ти дуже уважна, — по миті зрекла хвора. — У тебе є під рукою телефонний довідник?

— Знайдемо.

— То, будь ласка, потелефонуй завтра в школу, попроси, нехай до мене якнайскоріше приїде Тамара Трубич. Зможеш?

— А то ні! Та я прямо зараз їй і подзвоню, додому.

— Ти її знаєш? — здивовано округлила очі хвора. — Звідки?

— А я колись працювала в пологовому будинку, якраз як вона свою молодшу народжувала. Тепер завше пригадую, бачачи її прізвище під віршами в районній газеті. Поетка! Це твоя подруга?

— Колега по роботі, — стримано уточнила хвора, вчувши в слові «поетка» двоїстий смисл. — Але я ніяк не згадаю як її по батькові, — похмуро зізналася вона.

— Михайлівна, — Лідія Антонівна заспокійливо похлопала хвору по руці, що лежала поверх ковдри, і побігла у своїх справах.

* * *

Вранці у відділенні спостерігалася метушня й різна шамотнява, бо це був виписний день. Обхід почався одразу після короткої п’ятихвилинки й продовжувався довше ніж зазвичай. Хворі, які виписувалися додому, з’ясовували стосунки з кастеляншею і з старшою медсестрою, чекали, коли їм приготують документи для подальшого амбулаторного лікування. А ті, що поступали сюди, так само полохливо влаштовувалися на виділених їм місцях, гніздилися в ліжках і так жадібно чекали ведучого лікаря, що те нетерпіння зависало над іншими й давило, як похмура погода. Травмовану в аварії дівчину за рішенням консиліуму з ведучого хірурга, завідувача відділенням і чергової медсестри виписали з реанімаційної палати і перевели в іншу, загальну, або, як почали називати ці палати останнім часом, в реабілітаційну, хоч до справжньої реабілітації хворим, котрі тут довершували лікування, було далеко.

Їй поталанило — в палаті вона потрапила до жінок хоч і літніх, але які знаходилися в порівняно легкому стані. Їх тут було троє, а вона, новоприбула, стала четвертою. Одна з жінок перенесла трепанацію черепа з приводу запалення середнього вуха. Другій видалили зуб мудрості, який ріс під яснами у поперечному напрямку й ніяк не виявлявся ззовні, тільки заклинив щелепи й заважав не тільки їсти, але й говорити. А третя мала незначну побутову травму черепа у надскроневій області. Усі вони успішно видужували, тому в палаті переважав гарний настрій, чулися жарти й безперестанку хтось з хворих звучним шепотом сповідувалася іншим про себе, починаючи з перебування в утробному водоймищі, серед затишної темряви.

— Дуже приємно, — хором відповіли вони, коли новенька дівчина назвала своє ім’я, і завзялися її обстежувати прилипливими поглядами.

А хвилин за десять до неї впустили Тамару Михайлівну, яка невідкладно приїхала після уроків.

— Тетяночко! — Тамара Михайлівна переступила поріг палати й рішуче рушила саме в бік Тетяни, подивувавши її спочатку. Але потім хвора зрозуміла, що вона тут найбільше підходила за віком до тієї Тетяни, яку колеги знали до пластичної операції й майже впритул посланої на неї аварії. Отож, вчителька могла проявити елементарну ввічливість. — Як ти почуваєшся?

— Впізнала? — несміливо пролепетала та. — Зізнайся щиро.

— Змінилася, — Тамара Михайлівна діловито взяла вільний стілець, підсунула до ліжка своєї знайомої й сіла. — Схудла, здається, зменшилася ростом. Чесно, в тлумі поминула б. І голос трохи змінився, але загалом, як придивитися, то це ти, я таки бачу. А ти мене впізнала? Бо кажуть, що ти…

Тетяна сором’язливо посміхнулася, непевно махнула рукою, мовляв, трапляється.

— Що тут дивного, звичайно, я трохи змінилося, бо в таку колотнечу потрапила, не приведи Господи. Колись розповім докладніше, не зараз. Якщо не критися, то страшилася зустрічатися. Забула більше, ніж пам’ятаю.

— Все відновиться…

— Сподіваюсь. Мене не це непокоїть, Тамаро. Допоможи в одній справі, — дівчина завагалася, раптом їй здалося, що не до тої людини вона звернулася. Та ось сумнів відступив і вона зважилася продовжувати: — Ти знаєш, що зі мною загинула невідома дівчина?

— Чула.

— З нашого короткого знайомства я дізналася, що вона, як і я, — сирота. Отож її нікому поховати. Не можу я допустити, щоб її віддали землі без батюшки, без хреста, не відспівали душу. Розумієш?



— А хто вона?

— Нічого іншого не пам’ятаю, а може, нічого й не знала. Допоможи, поховай нещасну по-людськи на нашому кладовищі, нехай хоч я відвідуватиму ту могилу, носитиму туди квіти. Адже вона мене прикрила і цим врятувала.

— Навіть так?

— Саме так. Це сталося миттєво, але хіба б я без її самопожертви вижила при такому ударі? Спочатку мені здавалося, що тоді я це шкірою, інстинктом своїм зрозуміла. Недарма ж, як отямилася одразу після удару, зі свого боку намагалася їй допомогти, виволокла з машини — кудись тягла, рятувала, віддаляла від небезпечного місця. А тепер точно знаю — закрила вона мене собою. Ось, візьми на розходи, — Тетяна потяглася до сумочки, дістала гаманець, подала подрузі декілька купюр. — Цього вистачить?

Тамара Михайлівна порахувала гроші, зітхнула.

— Вистачить, навіть з лишком.

— Замов поминки, пообідайте там, згадайте добру й щиру людину.

— Як же її звати?

— Якби я знала… Назви, як придумаєш, Бог розбереться.

— Нехай буде Галина, як мою маму звали.

— Гаразд, — погодилася Тетяна. — Тобі треба впізнати її. Візьми мого годинника для цього, у неї на руці має бути точно такий самий, тільки циферблат білий, а не чорний. Це пізнавальний знак. А ще у неї знесене обличчя, і на бирці, яку прив’язують до мерців, є дата аварії. Тобі вона відома. Що ще? Ага, ось технічний паспорт на її годинник, тут є номер, за яким легко уточнити, що це дійсно вона, моя рятувальниця.

— Сама не впораюсь, Таню, — сумно похитала головою Тамара Михайлівна. — Треба ж поклопотатися, щоб мені її віддали. А це не так просто, коли ти навіть не знаєш імені людини. А тим часом хтось має подбати про яму, труну, інші необхідні речі. Кого тут погукаєш на допомогу, як вона чужа?

— Гаразд, — Тетяна не хотіла, щоб ця розмова виглядала як прохання, адже з її боку це був обов’язок перед загиблою, а з боку її подруг — обов’язок перед нею. Щоправда, якби вона була на ногах, тоді всі прийшли б і допомагали без запрошування, а так… — Позви до мене Гришу, — зважилася Тетяна вимовити це ім’я вголос. — Нехай завтра прямо зранку навідається. Я з ним поговорю, він не відмовиться.

Запанувала ніякова тиша. Тамара Михайлівна озирнулася, затим витягла з сумки целофанову торбинку з фруктами, пригостила жінок, які нишком спостерігали за бесідою подруг, і залишок поклала на Тетянину тумбочку.

— Спішила зранку, не приготувала нічого домашнього, вибач. Як вас тут годують?

— Стерпно, — якось суєтно промовила Тетяна, явно розмірковуючи про щось інше чи збираючись до чогось іншого в розмові. Так воно й вийшло, коли вона продовжила: — Стосовно моєї пам’яті…

— Та викинь з голови! — почала заспокоювати її подруга.

— Ні, Тамаро, ти не розумієш, як мені складно. Адже ось я дивлюсь на тебе і бачу перед собою чужу-чужісіньку людину. Я навіть не знаю, на «ти» ми були чи на «ви». Смутно, дуже нечітко пам’ятаю тільки твої вірші, те, що вони хвилювали мою душу, коли ти їх читала.

— Як же ти говорила зараз зі мною? — ошелешено уздрілася на хвору відвідувачка.

— А я схитрила так, щоб ти не помітила моєї вади.

— Як?

— А погукала тебе сама. Отож я заздалегідь знала, хто до мене завітає.



— І правда!

— Тамаро, — діловито підсіла до неї Тетяна. — Моя пам’ять відновиться не скоро. Може, й не відновиться зовсім і мені доведеться заново вивчати той світ, в якому я раніше жила. Може, з мого боку це нахабство, але я й тут покладаюся на тебе.

— Покладайся, Тетяночко. Ми з тобою були на «ти», тобто подругами, тебе інтуїція не підвела. Спільними зусиллями все осилимо. Що я маю робити?

— Зараз ми підемо на прогулянку, і ти впродовж неї розкажеш мені трішки про кожного, з ким я маю зустрітися найближчими днями, нагадай, як вони виглядають. Потім по черзі запрошуватимеш їх до мене від мого імені. Тільки про нашу змову не розголошуй. Розумієш? Тобто нехай вони знають, що я маю амнезію, але те, до якої міри вона мене поцілила, нехай залишиться між нами. Згода? — Тетяна надзвичайно мило посміхнулася, стишила голос: — Підеш на змову з постраждалою від дурості подругою?

— Це ти маєш на увазі аварію?

— Свою пластичну операцію. Не поїхала б туди, то не поверталася б назад і не потрапила б у лихо. Слухай, я тобі з Києва привезла надзвичайно коштовну річ — свій гіркий досвід, — жартувала Тетяна далі. — Користуйся і сама не роби необачних вчинків. Особливо заради нетямущих хлопців, яких потім пізнати не можеш.

Може, вона жартувала б і далі, бо насправді їй хотілося розвіяти сумний настрій, який спричинився в подрузі від її доручень: Тамара має піти звідси з легкою душею, без тяжкого осаду. Звичайно, вони ще погуляють і погомонять про все-все. Але платівку час міняти. Тамара не помітила дипломатичності тих жартів і щиро розсміялася.

— Все правильно ти зробила, — полегшено сказала вона, бачачи, що подруга жартує, а отже, видужує. — Тепер ось маєш надзвичайно гарненьку зовнішність, навіть оці бинти не ховають чарівний овал личка, акуратний носик, гарний розріз очей. А як тобі личить зачіска з розпущеним волоссям, молодець, що підстриглася. Встигнеш ще з бабськими калачиками на потилиці походити.

Вони вийшли з палати — Тетяна попередила чергову медсестру, що хоче трохи погуляти на свіжому повітрі, — затим спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю. Повітря, настояне на первоцвітах, огорнуло їх теплом. Навколо стояла тиша, яка буває вдалині від міського гуркоту тільки ранньої весни, коли немає навіть шереху листя на деревах. Тільки дзвінкий стрекіт, писк, цвірінчання й інші голоси птахів панували над світом, заповнювали простір.

— О, вже починає цвісти абрикос! — вигукнула Тетяна. — Як рано! Нині ж тільки середина квітня.

— Цього року й бузок до травня відцвіте.

Дівчата пішли тополиною алеєю, встеленою скинутими з віт сережками.

— Отож, спочатку про Гриця… — почала розповідати Тетяні про її знайомих Тамара Михайлівна.

* * *

Він не розумів, що з ним коїлося. В душі вже розквітала така сама весна, як в природі, — його бив дрож нетерпіння, він чекав повернення Тетяни додому, собі не зізнаючись в тому. А тут раптом — аварія. Смішними, а інколи й негожими здавалися тепер його переживання й приготування. Бо може, він наврочив ними оту біду? Грицько так і залишив не розпакованими новенький телевізор з екраном на рідких кристалах (чекав-чекав та й купив, бо коли ще буде те цифрове телебачення), DVD-відеоприставку, комплект однотипних освітлювальних приладів для вітальні, не кажучи вже про деякі предмети побутової техніки, блендер, наприклад, нову праску та інше. Купував, старався, проганяючи від себе соромливі думки, що хоче виглядати перед Тетяною сучаснішим, привабливішим, більш тонким і з потягом до всього нового. Хіба ті недоладні його намагання не були гідними її вчинку, її безстрашності піти на операцію? А що ще він міг протиставити тій дерзновенності, тому мужньому рішенню, що міг поставити поряд? Чим віддячити дівчині за самозречене ставлення до нього, чим відшкодувати втрати й збитки, нанесені операцією її здоров’ю?

Грицько був скорений таким ставленням до нього, тим, що для когось він так багато значить. Бо з ним раніше нічого подібного не було. Ніколи не відчував він, нехай про те сказала пащекувата Дарка, щоб хтось йому віддавав переваги. Дарці він повірив одразу й пройнявся почутими словами.

А тепер сталася аварія. І що? Невже всі Тетянині намагання виглядати вродливішою пропали марно? Кажуть, її поранено якраз в обличчя. Яке нещастя! Як же вона перенесе таку наругу долі? А як бути йому? Адже вона на нього сподівалася, напевне, сподівалася. Невже йому не стачить духу підставити їй своє плече? Вона ж постраждала заради нього. А з іншого боку… Раптом вона залишиться інвалідом, то невже оце йому судилося таке щастя? За що? Чого він мусить нівечити собі життя чиїмсь розпачливим вчинком, до якого він має дуже опосередкований стосунок?

Мучився Грицько, не спав ночами, змарнів. Знав, що коли не сприйме Тетянине нещастя, як своє, не розділить з нею його, то відкрито ніхто його за це не осудить, хоч в душі не поважатимуть. А сприйме — порахують дурником, хоч в очі хвалитимуть. Зрештою, він живе не для людей, а для себе. А в собі він не знаходив відповіді на тяжкі сумніви, не знаходив спокою, відчуженості од Тетяни, її навіженства з операцією, цієї аварії. Траплялося, кляв бідну дівчину: хто її просив ускладнювати йому життя? Краще була б такою, як була. Ламала мужика слабодухість, та, мабуть, міцним був, бо не здавався ніяк. Наготував уже меду, налаштував торбинку. Не знав тільки, під яким приводом податися в лікарню, з якими очима заявитися до дівчини. Наче його вина в чомусь була. От дурний!

На цьому каранні його застав дзвінок телефону. То була Тамара Михайлівна, вчителька літератури. Він взяв слухавку, привітався.

— Гришо, ти зможеш завтра вранці бути в районній лікарні? Тебе хоче бачити Тетяна Проталіна.

Аж сіпнувся, бідний Грицько, почувши отаке, на що й не сподівався! Не спитав, для чого, не здивувався, хоч це був нехарактерний для тієї стриманої й замкненої в собі дівчини вчинок — відкрито погукати його. Наче одразу відкрилося, що вона має до нього прохання, не просто так гукає — їй потрібна суто фізична допомога.

— Як вона? — і по тому одразу виважене й конкретне: — Де вона там?

Трубич назвала йому палату, заспокоїла, що Тетяна виглядає добре, може, будуть рубці від швів, але вони розсисатимуться з часом, та й не на видному місці знаходяться — вдало прооперували після травми.

— А чого ти не запитуєш, нащо вона тебе гукає?

— Та я й сам збирався їхати, — ухильно відповів Грицько. — Треба ж провідати дівчину. Гадаю, чоловічі руки потрібні, бо у вас в школі — одні жінки. Так?

— Майже, — засміялася Тамара Михайлівна. — Вона нам з тобою доручає поховати ту незнайомку, яка її прикрила під час аварії й загинула через це.

— Боже! — вирвалось у Грицька. — То бідній Тетяні ще й поталанило?

— Ти що, не зможеш? — по-своєму витлумачила той вигук його співрозмовниця.

— Зможу, зможу. Все зробимо. Це я про аварію. Звичайно, та дівчина тепер нам не чужа.

Тамара Михайлівна відзначила, як влучно Грицько назвав властивість, яка поєднувала незнайомку з ними, наприклад, — не чужа. Справді, та фактом свого щасливого втручання в Тетянину долю та дівчина стала всім славгородцям не чужою. Ліпше не скажеш.

— Тільки ти не кажи, що я тобі про її прохання повідомила. Я просто хочу, щоб ти заранні налаштувався на клопоти, бо нам з тобою їх найбільше перепаде. Але нехай вона про це не знає.

Грицько погодився, і вони розпрощалися. Добре, що було ще доволі рано. Майже всі сусіди длубалися на городах — садили картоплю, і то вже ті, що запізнювалися, бо передовики ще відразу після Благовіщеня посадили. Сашко з Оксаною садили цибулю, Сашко виймав з кошика дрібненькі головки, а Оксана вправно встромляла їх у ґрунт чубчиком униз.

— Бог в поміч, — привітався Грицько, підійшовши так тихо, що Бігуни його не почули.

— Ти по молоко? Так сьогодні не твій день, — випрямила спину Оксана, взявшись за поперек правою рукою, а лівою витираючи піт з чола. — Чи що?

— Я до Сашка, — буркнув Грицько. — Можна тебе на хвилину? — звернувся до свого законного пацієнта.

— Іди, — поблажливо кивнула Сашкові дружина. — Я сама закінчу.

Чоловіки відійшли аж на подвір’я, де Сашко взяв старого тупого ножа й почав ним зчищати кавалки липкого ґрунту з черевиків.

— Допоможеш мені з похоронами? — запитав Грицько. — Треба віддати землі дівчину, яка врятувала Тетяну, — пояснив він, не дожидаючись запитань.

— Як той, то звичайно, — у своїй манері погодився Сашко.

Його «як той» означало, що потрібно домовитись на роботі про вільний день.

— А ти сам домовляйся, — порадив Грицько, — заодно й мені на завтра випросиш дозвіл на відгул, бо я маю спозаранку їхати в морг. Зваж, мені непросто буде виклопотати й забрати з моргу на поховання загиблу, чийого й імені не знаєш.

Сашко пообіцяв, що все владнає і на роботі, й з копанням ями, і післязавтра організує бригаду чоловіків, щоб небіжку нести. А він, Грицько, нехай подбає про ритуальні послуги й транспорт. Затим чоловіки обмінялися потисками руки і розійшлися.

На ранок Грицько був біля лікарні, чисто ні світ ні зоря, але так рано пробиватися у відділення не посмів. Вирішив побродити містом, трохи заспокоїтися. Хоч і довго розгулюватися не міг, бо привіз Тетяні не тільки меду, а й свіжу курячу юшку, вранці посмажені котлети. Хто їй ще привезе свіжого, смачного й корисного, як не він? Вчительки, які живуть в державних багатоповерхівках? Де вони там курей візьмуть? Та й не може Грицько хтозна на кого покладатися. Так він знатиме, що у Тетяни є чим черв’яка заморити, в разі державні харчі нетривкими виявляться.

Та ось забігали з корпусу в корпус жінки в білих халатах, і Грицько зрозумів, що життя в стінах лікарні завирувало — можна й собі туди вирушати.

Не описати його здивування, коли біля дверей палати він ніс до носа зітнувся не з ким-небудь, а з самою Даркою Гнідою. Язиката молодиця вже виходила від хворої. Значить, поки він швендявся поза тином та гаяв час до жвавої пори, вона встигла сюди заскочити. Як тільки змогла, клята молодиця, прошмигнути невидимою, він же від входу в корпус не відходив? А Дарка ні, не здивувалася. За своєю огидною звичкою взяла руки в боки і прямо в коридорі почала на нього наступати.

— Явився, не забарився! Хто тебе сюди гукав? Чого припхався, безсоромний?

Ну одне до одного, як ота стерва в рекламі страхування авто, яка під руку чоловікові язик під час їзди розпускає: «Чого стоїмо? Кого чекаємо?».

Грицько тільки відмахнувся од неї, як від мухи, й узявся за ручку дверей. Але марно він намагався обійтися тут без скандалу.

— Я тобі обіцяла пику пошкрябати, то й пошкрябаю, салабай задрипаний. Не соромно тепер людям у вічі дивитись? Я Тетяні все розповіла!

— Ти коли-небудь закриєш свою пельку? — Грицько посунувся на Дарку, випромінюючи недвозначні наміри. — Що ти їй наговорила? Самій не соромно хвору нервувати? От кінська зараза, а не жінка!

А Дарка, гадюка, тільки розсміялася на всі тридцять два.

— Що, злякався? Та йди вже, йди! Я, навпаки, похвалила тебе, сказала, що ти всіх шалапуток повиганяв і телевізор новий додому припер, готуєшся до пристойного життя. Ха-ха-ха!!!

— Та йди ти до біса коником! У тебе язик, що помело, а я тут зв’язався з тобою, як з нормальною, — вилаявся Грицько і зайшов у палату, забувши, що перед цим ним володіло змішане почуття страху, провини й сором’язливості.

Він оглянув жінок, оцінюючи, хто з них Тетяна. Нікого не впізнав і зупинився в порозі. Зауваживши, що на нього було звернено чотири пари очей, не стушувався, а розправив плечі, провів вільною рукою по поясі, як малі діти штанці підсмикують, поставив сумку на підлогу.

— Такі всі гарні й вродливі, очі розбігаються, — пожартував. — Котра з вас мене впізнає, та і є Тетяна.

— Це я, Гришо, — тихо озвалася дівчина з обмотаною бинтами головою і пластиром на обличчі. — Здоров будь! Чого на тебе Дарка накинулася?

— Хіба тут чутно було? Дурнувата молодиця, я тобі скажу, ну проходу мені не дає, чіпляється і все, — Грицько наблизився до дівчини, взяв стілець, сів. — Я б тебе нізащо не впізнав, — тихо сказав, привітавшись. — Ти зовсім не схожою на себе зробилася. Хіба що голос трохи на колишній скидається. Ну що ти оце вигадала, для чого? — спитав, винувато опускаючи очі.

— Але ж погарнішала тепер, так?

— Та воно ж недарма жінки шастають на ту пластику, — Грицько відкрито поглянув Тетяні в очі. — Звісно, що якісь недоліки там зліквідовують.

Говорити ніби було ні про що. Відвідувач закрутився на стільці, пару разів кахикнув. А потім покинув придумувати якісь увічливі слова і взявся до діла. Він вийняв з сумки принесене, мовчки поставив на тумбочку біля Тетяниного ліжка. Дівчина дивилася на нього з цікавістю, здавалося, вона вивчає кожний його жест, пластику тіла, мінливі вирази обличчя, очей.

— Який ти… — промовила низьким грудним голосом, і у Грицька щось відірвалося всередині й заходилося теліпатися там.

— Згадала? — з розумінням запитав він.

— Ледь-ледь, — в голосі дівчини бриніло непідробне хвилювання недвозначного характеру. Було видно, що Грицько й у стані амнезії подобався їй, викликав у неї щось, не означене словами. — Гришо, ти мені допоможеш усе згадати? Клята аварія…

Грицько пхикнув, мовляв, які тут можуть бути сумніви, звичайно, допоможу. Він придав своєму голосу безтурботності:

— І Дарку ти відразу згадала?

— Ні, — Тетяна засміялася. — Її поява тут була для мене повною несподіванкою, і я мало не розгубилася: хто така, як з нею триматися, про що говорити? Але коли вона почала розповідати, як лаяла тебе у Сопільнячки біля колодязя, як соромила, за те що я вдалася до операції, я одразу зрозуміла, що це вона. Очі нічого не пам’ятають, тільки про дещо нагадують емоції, — поскаржилася Тетяна.

Грицько зітхнув, наразі впіймавши себе на тому, що прикидає, яких дітей може народити Тетяна, — гарненьких чи таких, якою була ще недавно. Затим він знайшов, що, виявляється, у своїй свідомості вже давно забрав її до себе додому, сховав під своє крило і ні про що інше не дбає, як тільки про вродливість їхніх майбутніх дітей. Як добре, що аварія не зіпсувала наслідки пластичної операції, яке це для мене спасіння, — мимоволі розмірковував він далі, наче в ньому сиділо два чоловіки: один клопотався що і як, а інший це фіксував у свідомості.

— І тебе не признала б, якби не почула Дарчин крик у сінях, — між тим продовжувала говорити про своє Тетяна. — Гришо, — раптом зупинилася вона.

— Га! — одірвався Грицько од своїх думок.

— Ти допоможеш Тамарі Михайлівні поховати ту дівчину, яка мене закрила собою?

— Грицько тільки хитнув головою, мовляв, допоможу. — А на Дарку не гнівайся. Ти не сприймай її всерйоз, жартуй з нею побільше. Тоді вона заспокоїться. Я їй доручила про поминальний обід подбати, так що вона теж мені допомагає виконати обов’язок перед своєю рятівницею.

— Скоро тебе випишуть?

— Обіцяють через тиждень відпустити… — Тетяна затамувала подих, зупинившись на інтонації, яка свідчила, що вона ще щось би додала, але бачить, що Гриша збирається продовжити свою думку.

А Грицько тим часом поклав свою руку на Тетянину, що лежала поверх ковдри, легко стиснув у долоні, затим поплескав, як те роблять люди, збираючись сказати щось заспокійливе чи важливе.

Тетяна без перебільшення заново знайомилася з оточенням, і ось такий Грицько, якого вона зараз спостерігала, їй сподобався: і його зовнішність, і голос, і спокійна вдача, і те, що він вміє так гарно дивитися на співбесідника — відкрито, доброзичливо, довірливо. Як можна його кривдити, таку безпосередню, щиру людину? Вона непомітним порухом відкинула голову назад, прикрила повіки.

— Таню, — як видихнув, тихо сказав Грицько. — Чого тепер щось вигадувати, ускладнювати? Ти своїм вчинком відкрилася про почуття, я… Я їх сприймаю і розділяю.

— Гаразд.

— То збирайся після виписки їхати прямо до мене.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка