Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка5/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 4


1

Це було ще тоді, коли люди й не думали про кінець тисячоліття, жили собі розміреним застійним життям розвинутого соціалізму. Вони не знали, що хтось вважав їх нещасливими і мріяв виправити їхнє життя за іншими зразками.

Після холодного дощового квітня потепліло, і за два тижні поля й луки вкрилися щільними зеленими шубками, сміливіше защебетали птахи, заквітували садки, готувалися до цвітіння кущі бузку й черемшини. Навіть затоптані з осені доріжки зазеленіли травою й скоро укрилися жовтими вічками кульбабок.

Юрко Вспишкін під’їхав до двору Надії Рухлякової, пару разів посигналив, не сходячи з мотоцикла і втримуючи рівновагу на ньому балансуванням широко розставленими ногами.

— Ну чого кричиш? — показалася на веранді Надіїна мати. — Твоя залізяка й так деренчить, як навіжена, на всю вулицю чути, що ти прибув, — тітка Варка накинула на голову хустку й зникла за рогом дому — побігла на господарський двір поратися біля худоби.

Скоро з’явилася й сама Надія. Неквапом перетнула подвір’я. Підійшла до воріт, невесело посміхнулася до Юрка.

— Чого ти? — запитав Юрко.

— Що?


— Чого невесела?

— А тобі неоднаково? — запитала дівчина і, закусивши губу, відвернулася.

Вона ступила на вулицю і пішла прогулянковим кроком вздовж вулиці.

Юрко на якусь мить розгубився й затримався на місці, затим подався слідом без вмикання мотора, відштовхуючись від землі то однією ногою, то іншою, нарешті порівнявся з нею, покотився поряд:

— Сідай, покатаємось, — запросив Надію, киваючи на заднє сидіння.

Дівчина сіла ззаду. Тримаючись, обхопила Юркові плечі, від чого по всьому його тілу пробігла тепла хвиля, і він рвонув з місця. Виїхали на путівець, перетнули село і за його межами з’їхали на цілину. По низині проїхали вздовж річечки, приминаючи соковитий килим трави, дісталися на кам’янку, де о цій порі квітували кашки — дрібні блідо-блакитні китички на коротких ніжках, справжньої назви яких ніхто не знав. А ще тут розточували навкруги надзвичайно хвилюючі пахощі фіалки.

— Ой, — Надія підняла ноги, захльостані росами. — Знову туфлі намокли, мама сваритиметься.

Юрко вимкнув мотор і, відштовхуючись ногами від землі, підвів мотоцикл до великого каменя з вичовганою до блищання спиною — тут дітвора любила гуляти й грітися на сонці. Запропонував Надії:

— Переходь на сухе, сідай.

Слідом за Надією він зіскочив з мотоцикла, всівся поруч на валуни.

Юрко виправдовував своє прізвище — був таким заводним, що поряд нього нікому не вдавалося залишатися самим собою, натомість кожний безтурботно розчинявся в його волі. Це просто щастя, що та його воля стосувалася не чогось осудливого. Навіть навпаки — хлопець організовував дітей, тобто своїх однолітків і друзів, на корисне дозвілля, на співи, танці, музикування й таке інше. А вже в кого не було талану до художнього вияву, той залишався його величністю слухачем і глядачем і вважав це найпочеснішим званням, бо артист без публіки нічого не вартий.

Так було в дитсадку, так залишалося і в школі. Хіба що з тією відмінністю, що в старших класах Юрко з неформальних лідерів перейшов у формальні — цілком офіційно обійняв посаду вчителя співів, поєднуючи роботу з навчанням.

Так трапилося, що посередині навчального року ця посада неочікувано звільнилася. У позакласний час Юрко тепер керував шкільним хором, для якого сам писав пісні. Вчителі й ті, хто мав причетність до діяльності Юрія Васильовича, як почали називати Юрка учні, а також їхні батьки, пишалися його досягненнями — школа незмінно посідала перші місця на районних і обласних олімпіадах художньої самодіяльності. А ще йому доводилося керувати хором у сільському клубі. Ну, там роботи було ще більше — люди в селі полюбляли співи й без кінця кудись їздили на огляди, конкурси й просто виступи. До такого гарного вчителя музики й керівника хору, який не шкодував витрачати на роботу свій вільний час, тут так звикли, що з неприємним подивуванням сприйняли звістку про те, що він закінчує школу й планує навчатися далі.

Для чого навчатися, коли його й так високо цінують, знають навіть в області? Гроші він заробляє добрячі, дай Бог кожному, та й отриманого авторитету на його вік вистачить. Але не всі народжуються безкрилими, які тільки й здатні міркувати подібним чином. Юрко був людиною крилатою й від життя чекав, навіть вимагав, більшого — багатих знань, цікавої праці, великих звершень і повнокровного розвою. Йому, як це було з Фрідріхом Ніцше, коли той закінчував університет, не потребувалося здавати випускні екзамени — вчителі, як щиросердні колеги по обставинах, і так поставили в його атестат задовільні оцінки.

Звичайно, коли по закінченню школи цей непосида надумав махнути аж в столицю, щоб вступити там до відповідного його задаткам навчального закладу, ніхто не сумнівався, що він свого досягне. Але найбільше за інших від такого розвитку подій програвала Надія Рухлякова. Вона засумувала одразу, як від матері почула, що Юрко листується з московськими музичними училищами, — тітка Варка працювала на пошті, отож знала, хто куди посилає листівки й звідки отримує кореспонденцію.

— Поїде звідси твій обранець і забуде про нас, — сказала вона вдома доньці. — Хто ми є у порівнянні зі столичними штучками, співухами, як і він?

— Що ж робити? — розгубилася дівчина. — Як бути?

— Порада одна: щоб не почуватися покинутою, краще сама дай йому відставку.

І ось тільки тут, на кам’янці, дівчина зрозуміла, переконалася через свої відчуття, що мати мала рацію. Надія подивилася на Юрка і зі стисканням у серці навіч побачила його в іншій обстановці, не тут, а десь далеко, в чудовому світі, де є великі аудиторії з високими стелями й величезними вікнами, де ледь чутно звучить спокійна, ненав’язлива музика й лунають стримані голоси людей. Чи то від нього струменіла якась непомічена раніше незвичайність, чи то випромінювалася його мрія і, пружинячи прозорою матеріальністю, віддаляла його від цих місць, людей і подій? Хтозна, але наразі він перестав вписуватися в існуюче тло. Справді, оця неторкана первозданність забудеться ним в шумі й гаморі міста, а разом з нею забудеться і якась там Надія — трієчниця, яка вважає за щастя після школи влаштуватися працювати до матері на пошту. Ще добре, що там звільняється місце, бо тітка Марія Сударська йде на пенсію. А то довелося б у колгосп проситися, на бурякові рядки.

— Чого ти мовчиш? — запитала Надія.

— А про що говорити, коли навколо така краса? — не відводячи очей від імлистої далечини, відповів Юрко.

— Відчуваю я, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона, — і більше ми не побуваємо тут. Надивляйся, поки є час.

— Побуваємо ще, — без поспіху заперечив Юрко. — Я ж приїздитиму.

— Може, й так, але хто тебе тут чекатиме…

Хлопець провів поглядом кібчика, який баражував над недалеким пагорбом — полював на мишей. Затим зсунув кашкета на потилицю й посміхнувся до неба. По хвилі зітхнув майже по-старечому, повернувся до дівчини.

— Ти тільки в перший рік заміж не вискакуй, гаразд?

— Чому саме в перший?

— А потім упевнишся, що між нами нічого не міняється, — проказав Юрко. — Звичайно, поки я не здобуду освіту, про женіння говорити нічого, але одразу по цьому я тебе заберу звідси. Віриш мені?

— Справа не в моїй вірі.

— А в чому?

— В тому, що домашня думка в дорогу не годиться. Хіба все в далекому краї залежатиме від тебе одного? Ні, звичайно. Отож, забудь про мене.

— Оце прямо зараз забути? — спробував перевести цю розмову на жарт хлопець.

Переконавшись, що Надія прийняла якесь тверде рішення, він вилаяв себе, що вчасно не сповістив їй про свої наміри, не поділився планами на майбутнє. Тепер вона про все дізналась від матері і, звичайно, перестала вірити йому. Заперечувати те, що він готується поїхати звідси, нерозумно, запевняти, що збирався порадитись про своє майбутнє, та чомусь не порадився, — пізно, а клястися у відданості ще у якийсь спосіб він не вмів.

— Відвези мене додому та й покінчимо з цим, — затялася дівчина. — Я тобі все сказала. Різні в нас дороги.

— Сідай, — різко кинув Юрко і вдарив ногою по заводному важелю мотоцикла, одночасно повертаючи до упору ручку газу.

Він різкіше ніж зазвичай скочив на мотоцикл, почекав, поки всядеться Надія, і рвонув з місця. Дорога додому здалася довшою, бо в її кінцевій точці не було ні чекання, ні надії. Біля двору хлопець затримав Надію, приміряючись до спокійного продовження розмови.

— Я мав би тобі відразу сказати, що збираюсь поїхати звідси, щоб вчитися далі, — він взяв її за руку й міцно тримав, заглядаючи у вічі. — Але, по-перше, гадав, ти й сама це розумієш, а по-друге, не хотів патякати раніше, ніж визначуся, куди податися. Пробач і не думай поганого, — проте він бачив, що його слова не справляють на Надію потрібного враження, тому продовжив: — Ти маєш підстави сумніватися. Мовляв, приховував свої плани… Тільки я не приховував, а не сповіщав їх завчасно, ото й усе.

Надія спробувала висмикнути руку.

— Почекай, — притримав її Юрко. — Гаразд, зробимо так. Я приймаю твій виклик, а ти зваж на моє прохання й у найближчий рік не виходь заміж. Примітивні дівчата часто так чинять: вискакують за першого-ліпшого на зло колишньому хлопцю, а потім усе життя жалкують.

— Ти хочеш, щоб я в дівках засиділась?

— Не хочу. А ти хочеш, щоб я при своєму обдаруванні залишився недоуком, темним чурбаком?

— Не хочу…

— Отож. Зваж, я не закохався б у пересічну дівчину, — трохи заспокоївшись, зітхнув Юрко. — Ти у мене не дурочка яка-небудь, щоб нерозсудливо чинити. Отож, домовились?

Надія покірливо кивнула й мовчки пішла додому.



2

Видно, не просто складалися справи у Юрка Вспишкіна з вступом на навчання, бо весь серпень від нього нічого не було чути: поїхав як пропав. Може, мало допомагали рекомендації, якими він запасся від школи й райво, гарантійні листи з сільради й колгоспу, про те, що для нього тут триматимуть вакансію художнього керівника селищного клубу, доки він не вивчиться. А може, якраз вони й допомогли. Як там не було, а у вересні він, нарешті, завітав додому вже студентом Державного музичного училища естрадно-джазового мистецтва.

— Та чого ж тебе на той джаз понесло? — зустрівши його, коли він прошкував зі станції в село, запитала класна керівниця Поліна Карпівна. — Для чого нам у селі джаз?

— Це просто училище так називається, — посміюючись, пояснив Юрко. — А я вступив на факультет естради, матиму спеціальність «керівник естрадного колективу». Це й хором можна керувати, й окремими вокалістами. Кепсько не це.

— А що? Жити там ніде?

— Ні, гуртожиток є, навіть в гарному місці. Просто в цьому училищі не дають права на відстрочку від армії. Доведеться переривати навчання.

— Ну, ти ж, будучи студентом музичного училища, не потрапиш служити, наприклад, в будівельний батальйон!

— Це правда. Єдина втіха, що десь у військовому оркестрі гратиму, — погодився Юрко. — Але час затрачати шкода.

Вдома він застав невеселу картину: бабуся старіла й слабшала; тато хворів і ніхто не знав, чим йому можна зарадити, бо в лікарню Василь Прокопович звертатися не бажав; а мати розривалася між ними, тягнучи всю домашню роботу на своєму горбі.

За дні гостин Юрко встиг відчутно допомогти їй по господарству, прибратися з городом, приготувати до зимування будинок: перепрати занавіски й скатерки, висушити й почистити килимове покриття підлоги, дістати з горища, перемити й поставити двійні рами на вікна, дещо підфарбувати, що влітку облупилося, й таке інше.

А вечорами вони з матусею гомоніли на пару, засиджуючись до ночі на сходинах веранди, планували, як воно у них все буде далі. Мати бідкалася, що не має грошей дати Юркові навіть на перший час, все витратила на ліки для Василя Прокоповича.

— Далеко ти заїхав, а був би ближче, то якось перебивалися б невеликими сумами, а зі столиці сюди не наїздишся за червонцями, — зітхала вона. — Я, доки ти не приїхав, і так і сяк примірялася — ніяк не виходить викрутитися, доведеться твій мотоцикл продавати.

Юрко пересмикнув плечима, одразу не знайшовши контраргументів, а потім спробував запропонувати інший вихід із скрутного становища.

— Користь від того, що я мешкатиму у великому місті, хай хоч і далеко звідси, очевидна. Я там не байдикуватиму, а принагідно знову влаштуюся на роботу чи на тимчасові підробітки. Однаково гроші матиму. Якби зараз перехопити в когось… позичити.

— Яке позичити? Не бачиш? Тато не добувач, бабуся слабує — на них теж витрати потрібні. Ні, я сама не подужаю з боргом впоратися.

— Та через місяць-два я тобі вже присилатиму потроху грошей, — буркнув Юрко.

— Давай не ризикувати, — настоювала мати. — Тобі скільки років треба буде навчатися?

— Чотири.

— Ну от. Та в армію заберуть, ще три роки сюди додай. Стоятиме твій мотоцикл сім років без використання, іржавітиме. Заради чого? Та ти, якщо матимеш змогу, за цей час собі на новий заощадиш.

Останній довід заспокоїв Юрка. Справді, його стригунець уже старий, тепер такі чудеса з’являються ледве не щодня, що оку любо-дорого подивитись. Щоправда, гарні мотоцикли коштують дорожче за машину. А що далі з’явиться! Та й вік у нього по закінченню навчання буде вже не хлопчачий, щоб на простенькому мотоциклі ганяти.

Під вечір другого дня хлопець не втримався, поїхав до Надії. Від матері Юрко знав, що його дівчина тримається в селі достойно, в кіно ходить, самодіяльність відвідує, як і раніше, а на танцюльки не бігає. Працює не на пошті, а в соцзабезі — обслуговує в селі одиноких пенсіонерів. Це важка робота, клопітка, вся на ногах. Отож, за день буває набігаєшся так, що ніяких танців не забажаєш.

Юрко запримітив Надію ще у восьмому класі. Хоч вони й навчалися разом, та дівчина була доволі відлюдькуватою, навіть подругам не багато часу приділяла. Отож на Юркові залицяння теж відповіла не одразу. А вже в останній рік навчання вони, можна сказати, не розставалися. Так тепер — що за доля? — Юрко мав обмаль дозвілля, бо мусив працювати. Під кінець же школи за взаємною домовленістю розбили глек — Юрко розумів, що Надія небайдужа до нього, що вона просто страхується на випадок того, раптом він в столиці знайде собі іншу. Розумно, виважено, передбачливо, нічого не докинеш. Та він теж не сплохує. Знає ціну серйозним стосункам, собі й гламурним дівам будь-яких тусовок. І чим більше він розумів мотивацію Надіїних вчинків і поділяв її, тим менше збирався чіпати той кокон, у який вона законсервувалася до пори. Але, не виводячи її з рівноваги очікування, не бентежачи душу, праг і мусив подавати Надії знаки, що з його боку нічого не змінилося.

Надія була вдома сама — мати визбирувала кукурудзяне коріння на степу, очищала город під зиму.

— Тебе можна поздоровити? — риторично запитала дівчина, привітавшись. — Кажуть, ти успішно витримав конкурс у гарний столичний заклад.

— Так, поступив, — підтвердив гість.

— Ну, успіхів, тобі, маестро.

Юрко знітився — поступив він не туди, куди праг, та це вже дрібниці й пройдений етап.

— Гаразд, — кахикнув збентежений холоднуватим прийомом Юрко, бо ці побажання звучали так, ніби його вже випроваджували назад. — Дякую. Можна сісти?

— Будь ласка, — Надія покинула перетирати помитий посуд і теж сіла на м’яку кушетку у веранді. — Як поживаєш?

— Прийшов засвідчити, що у мене все йде по плану. Ось уже влаштувався в гуртожитку, зараз приїхав побачитися перед більш тривалою розлукою, бо наш курс вирушає на сільськогосподарські роботи в Пензенську область. Збиратимемо там яблука в колгоспних садах. Затим навчатимуся й працюватиму, приїздитиму на канікули, а після цього назовсім повернуся в село.

— Повернешся, як же! — скептично хмикнула Надія. — Для цього можна було вдовольнитися й Дніпропетровським музичним училищем, а не їхати бозна-куди. Гаразд, не чіпатимемо цю тему. Що у тебе вдома? Як тато, мама, бабуся?

— Життя не зупиниш. Тата почали непокоїти травми, отримані на роботі п’ятнадцять років тому. Пам’ятаєш, як його вдарило в груди деталлю, що відскочила від верстата?

— Так, йому ще операцію робили в обласній лікарні.

Юрко ствердно хитнув головою.

— Наразі він вже другий місяць на лікарняному, а обстежуватися в місто не їде. Боїться почути діагноз. Оце подивився я на нього й запідозрив, що він боїться не без підстав. Здається, на його колишню рану всілося щось погане.

— Він це бачить?

— Та воно ж на очах прямо розквітає. Звичайно, бачить.

— І що каже?

— Каже, що то алергія на вітаміни, які він вживає, й на інші ліки.

— Може, якраз треба поквапитися з обстеженням?

Юрко тільки махнув рукою.

— Боюся, вже пізно. Та й ніхто не знає, як у такому разі краще діяти. Гадаю, з часом йому потребується серйозна допомога. Тоді й обстежиться. Але…

— Що? — запитала Надія.

— Мати на цю біду вже всі заощадження витратила, сама розумієш — ліки, процедури, дієтичне харчування. А тут ще й мені треба щось з собою взяти, бо не проживеш в чужому місці без копійки.

— Треба мотоцикл продавати, — порадила Надія. — Він тобі не потрібен.

Юрко з полегшенням зітхнув — приємно пересвідчитися, що вибрана тобою дівчина варта того — розуміє тебе з півслова, поділяє твої думки.

— І мати те саме радить. А я вже не встигаю це владнати. Допоможеш?

— Оформляй завтра гарантійну довіреність і допоможу, звичайно, — погодилася Надія.

— Тоді, може, погуляємо сьогодні востаннє в полях, покатаємося?

Надія посміхнулася.

— Щоб люди балакали? — але вгледівши благальний погляд Юрка, зважилася: — Гаразд, під’їжджай. Однаково з продаванням твого мотоцикла розмов не оберешся.

3

Після повернення з осінніх сільськогосподарських таборів студенти-першокурсники училища почали готувати показовий концерт для викладачів і студентів старших курсів, щоб продемонструвати їм себе і разом з тим напрацювати репертуар для майбутніх гастрольних виступів. Наближалися жовтневі свята, і від трудових колективів вже надходили запрошення виступити з художніми номерами на урочистих зборах. Власне першокурсники готувалися до внутрішнього конкурсу, до змагання талантів, які цього року влилися в класи училища і мали збагатити його славу. А жовтневі свята — це було розтяжне поняття, бо зазвичай вони починалися з 25 жовтня і продовжувалися до 10 листопада — дня професійного свята працівників міліції. За два тижні студенти заробляли чимало грошей на рахунок училища, і цим не тільки покращували своє життя, але й здобували перші відгуки про себе, а пізніше використовували їх для працевлаштування чи тимчасових підробітків у Росконцерті. Крім того, кожна група училища мала підшефні підприємства, куди студенти виїжджали на концерти й де при палацах культури проходили курсову чи випускну практику. Причому ці підприємства лежали далеко поза межами столиці — треба було охоплювати культурним впливом якнайширші простори провінцій.

Юрко подбав заздалегідь, з чим виступатиме на концерті, тому впродовж місяця, проведеного на яблуках, писав канцонету з соло для акордеону. Ця п’єса присвячувалася, звичайно, річниці революції й мала бути не стільки мелодійною за формою, скільки на додаток до традиційної героїки нести мотиви вічної весни, вічного оновлення в круговороті життя.

— Що ти оце написав? — аж злякався Микола Лобода, новий друг і сусід по кімнаті в гуртожитку, якому Юрко показав свої ноти і дещо з написаного награв на акордеоні. — Це ж чистісіньке діалектичне заперечення, викликане зовнішніми чинниками! Ти що, хочеш, щоб тебе звинуватили в контрреволюції? Для чого нашу революцію оновлювати, що тобі в ній не подобається?

Юрко остовпів.

— Які зовнішні чинники й заперечення?

— А твоя канцонета, вона хіба не є закликом до такого заперечення?

Микола приїхав у Москву з Пушкіна — невеликого містечка під Ленінградом, і, звичайно, мав ґрунтовнішу загально-музичну й загальноосвітню підготовку, ніж Юрко.

— Тобто, оце так ти витлумачив мій твір? — запитав пересохлим язиком бідолашний автор-початківець.

— Не я витлумачив, а інші можуть таке тобі закинути. Відповзай, друже, назад у традицію, обмежуйся героїкою й радій, що тобі некепська мелодія прийшла в голову.

— Адже будь-що в природі розвивається й потребує вдосконалення, — ще норовився Юрко довести своє.

— Наша революція вже відбулася, — твердо відповів Микола. — Це факт історії, а не філософська категорія для слинтяїв. Чи ти хочеш сказати, що вона має без кінця продовжуватися, бентежити уми людей, заводити декого на манівці, вироджуватися чи бодай перероджуватися у щось інше?

Довелося Юркові доробляти свій твір, заклавши в розвиток мелодії іншу форму, а саме: принцип циклона — все повторюється, але с кожним разом на вищому рівні, інтенсивнішому за глибиною. Так він виразив думку, що до окремого оновлюючого в соціальному сенсі факту народ ніколи не звикає, кожне покоління переосмислює його заново й збагачує своїми досягненнями в реальних справах. Збагачує, додає кількісно, а не змінює якісно. Працював, аж поки Микола не схвалив його твір.

Сольна партія акордеона була складна у виконавчому сенсі, красива за формою і надзвичайно прониклива за змістом — Юрко писав її для себе. А потім довго репетирував, поки не відшліфував так, що виконував бездоганно.

Концерт організували з розмахом, як завше, запросивши сюди відомих видавців музики й музичних журналів, критиків, фахівців з теорії музики, практикуючих композиторів, виконавців, навіть для чогось поетів. Ґрунтовна організація, за всіма канонами концертів класичної музики вимагала від студентів виглядати відповідним чином: фрак, ногавиці з високо пов’язаним кушаком, метелик під широким комірцем сорочки.

Юркові взяти такий костюм було ніде. Хіба що в ательє по прокату театрального одягу. Тільки там сорочка обов’язково виявилася б жовтуватою, ногавиці різали б у паху, фрак тріщав би під руками, а загалом усе разом тхнуло б чужим духом і хімікатами, невладними вбити його. Ні, дуже дякую, вирішив Юрко, збалуваний чистотою сільського життя, де в хаті не було людської тисняви, а вільні простори з усіх боків продмухувалися свіжими вітровіями. Значить, концертний одяг треба було купляти. Поглядаючи скоса на хлопців з музично-театральних родин, які не знали цих клопотів, Юрко шукав, де взяти грошей.

Якось, повертаючись додому після занять, він проходив повз куточок з концертними афішами й звернув увагу на одну, з якої до перехожих посміхався вродливий юнак. Цього вже доволі відомого співака колеги звинувачували у виконанні ремейків, у відсутності нових пісень в репертуарі. Ну, ще пару років завдяки своїй привабливості він протримається на цій старій конячині, а потім втратить гарну зовнішність і його обскакають інші наїзники, подумав Юрко. Й раптом збагнув, що може допомогти популярному виконавцю й виручити себе.

Вже назавтра він достукався до Кирила Хабібова й запропонував йому свої пісні, які писав ще в селі для самодіяльних виконавців у пору завоювання Надіїного серця. Ці пісні були апробовані на публіці, й знайшли її схвалення, бо йшлося в них про кохання й любов до юної весни. Вік Хабібова ще дозволяв узяти їх у свій репертуар.

— Ноти маєш? — запитав Кирило, з цікавістю поставившись до пропозиції відвідувача. — Приніс? — перепитав, коли той ствердно кивнув.

— Для чого? У мене вони отут, — Юрко стукнув себе по чолу. — Але, звичайно, запишу для тебе, якщо сторгуємося.

— Ти співаєш? — Кирило, схоже, був людиною небалакучою й діловою. — Як у тебе з голосом?

— Скажімо так — можу показати будь-яку пісню, — зрозумів Юрко, що від нього вимагається.

— Пішли!

Кирило запросив гостя в кімнату, де більшу частину місця займав рояль, і показав на стільчик, що стояв перед клавіатурою. Стільчик був без спинки, зате з шарніром у єдиній міцній ніжці.

Юрко сів, зручно вмостився на ледь прогнутому сидінні, крутнувся навколо осі, освоюючись, розім’яв пальці й поклав їх на клавіші.

— Поїхали? — для чогось запитав у господаря.

— Я слухаю, — сухо відповів той, пильно спостерігаючи за його приготуваннями.

І раптом після казково-поетичного музичного вступу об’єм кімнати заполонили модуляції надзвичайно чистого високого голосу, який, однак, був баритоном, як і у Кирила. Той голос лився вільно, змінюючи свої переливи, висоту і тембр, відтворюючи мелодію — проникливу й хвилюючу. Так пролунала одна пісня, друга, третя. А потім Кирило втратив рахунок і просто слухав, як співає Юрко. А Юрко, не зупиняючись, показував по одному куплету зі свого колишнього репертуару, акцентуючись на приспівах, які в нього особливо гарно виходили. Щоправда, слова пісень були простенькими, зате змістовними, і не завжди відповідали несмаку міської публіки, звиклої до брутальності в будь-яких виявах. Саме про це він і сказав, коли спинився.

— Сільська аудиторія більш цнотлива, тут вже ображатися нічого, — додав Юрко, — але я доопрацюю, якщо ти побажаєш, напишу про поцілунки нижче пояса.

— Боже збав! Проковтнуть що є, — з ентузіазмом кинув Кирило. — Нічого доопрацьовувати не треба, бо твори втратять цільність і органічність. Слова теж твої?

— Мої. Але зваж гарненько, поки я в тебе є.

— Скільки ти просиш? — Кирило не відповідав на жарти відвідувача, мав заклопотаний вигляд, ніби кудись поспішав.

Юрко назвав свої умови й додав:

— Якщо забереш усе, то завтра можемо вирушати до нотаріуса. Це недорого. Ось ти додаси сюди дещо зі свого колишнього доробку, і…

— Який доробок ти маєш на увазі? — підняв брови Хабібов.

— Твій власний, — уточнив Юрко. — Адже ти й сам трохи пишеш, я знаю, — господар відвів погляд убік, здивовано піднявши брови. — Ну от. І тоді ти матимеш повноцінний новий концерт. Замовляй костюми і — вперед.

— Це буде щось у стилі «Моя чарівна пейзанка»! — ці слова Кирила супроводжувалися нервовим смішком, і Юрко зрозумів, що той просто нервується, бо боїться зрадити вдачу, яка йшла йому в руки.

— І костюми виключно в народному стилі. Від тебе цього не ждуть. Це буде бомба! — захопився Юрко Кириловим ентузіазмом. — Нехай до деякої міри стилізація, нехай глянс, але не потворний гламур, котрий іржею проїв нашу естраду.

— Якось же треба переборювати несмак! Я ризикну, — і Хабібов погодився на угоду з Юрком.

Далі Юрко запросив Кирила на концерт у своєму училищі.

— Може, тобі ще хтось сподобається, і ти розшириш свої творчі зв’язки, — спокушав він Хабібова, радіючи, що знайшов не тільки гроші, але й постійного замовника.

Тепер він не бідуватиме, вилікує чи хоча б підтримає тата, допоможе мамі з бабусею — поки Кирило співатиме його пісні, потічок доходів не мілітиме.

— Я, звичайно, прийду на концерт, — вивів Юрка з задуми Кирило, — але виключно для того, щоб у мене не вкрали тебе. По-перше, ти поки що не збалуваний грішми і береш по-людськи, а по-друге, ти — справжній свіжий вітер нашої естради, нікого не копіюєш, нікому не наслідуєш, чудово самобутній хлопець. І талановитий до біса. Слухай, на нові пісні укладатимемо угоди з вищим тарифом, обіцяю.

— Звичайно, — засміявся Юрко. — Наразі це була трейдерська оборудка, бо ти виступив оптовим покупцем, щоправда, для роздрібного використання товару. А мені дуже потрібні були гроші. Я тобі вдячний, друже.

— О, бачу, ти добре знаєшся на сучасній економіці! Значить, не продешевив, як мені спочатку здалося, а свідомо віддав дешево? А я дрижав, щоб ти не передумав.

Хлопці дружно засміялися. Вони розійшлися, задоволені одне одним. Юрко дивувався, як вчасно доля повела його повз ту афішу, жбурнула в очі Кирилову пичку, підкинула спогад про його ремейки, як допомогла враз продати багато своїх пісень. І радів з того. А Кирило дякував долі за те, що в нього зірвався концерт і він виявився вдома, коли до нього прийшов Юрко. Інакше хлопець пішов би шукати гроші до когось іншого, і знайшов би. А так тепер саме він, Кирило, отримав свого постачальника пісень — неповторного й плідного. Та навіть одна оця угода дозволить йому щонайменше десяток років успішно виступати й безбідно жити, а в разі їхня співпраця продовжуватиметься, то принесе довгу хвилю високої популярності й надпотужних прибутків.

Наступного дня Юрко пішов до керівника свого курсу й попросив у винятковому порядку, тобто додатково до його канцонети, включити в репертуар показового концерту пісню, яку виконає Кирило Хабібов.

— Це ж естрадник! — вигукнув Михайло Денисович. — А у нас концерт класичної музики. Хлопче, щоб збагачувати світ своєю творчістю, треба добре знатися на її підніжжях, тобто на класиці, вивчити праці своїх попередників. Естрада — це побічне мистецтво, як не крути, причому споживче. А ми займаємося творчістю.

— Ви не маєте права так говорити, — вихопилося у Юрка. — Треба поважати своє поприще.

— А я й поважаю. Адже легкий жанр, як раніше називали естрадне мистецтво, це є написання музики до кінофільмів і вистав, до громадських заходів чи видовищ, пісні й просто мелодії з яких згодом потрапляють на естраду чи у військові марші. Розумієте, хлопче, згодом, — підкреслив він. — Потім їх, звичайно, висмикують з цільного твору й виконують окремо, але в них зберігається смисловий контекст і емоційний настрій тієї великої розповіді, в яку вони були вмонтовані автором при написанні. Саме це й передається публіці при виконанні певного уривка, подобається їй, хвилює її. А не порізно вигадана пустопорожня балаганщина з фіґлярством у виконанні, поєднаним з голими органами й підшкірним силіконом.

Юрко присоромлено похнюпився, а потім вибачився і продовжив:

— Ми з Хабібовим готуємо мюзикл на теми сучасного села, називається «Моя чарівна пейзанка», так я пропоную послухати уривок з нього. Я подумав, що училище естрадне, а цей уривок написаний у формі класичного романсу…

— Гаразд, коли так, ходи до художнього керівника концерту й покажи йому, що ти пропонуєш. Скажи, що зі мною погоджено. Зрештою, Кирилові треба допомогти, — й Михайло Денисович пояснив, розвівши руками: — колишній вихованець.

Ощасливлений Юрко цілий день з’ясовував деталі: яким у переліку номерів стоятиме уривок з його «Пейзанки», як він умовно називав свій мюзикл, хто акомпануватиме Кирилові, як зміниться графік репетицій і таке інше — затим побіг телефонувати до Кирила.

— Ти просто знахідка! — вигукнув той, коли Юрко сповістив новину, вибачившись, що попередньо не погодив з ним про виступ на їхньому концерті. — Хіба про такі грандіозні подарунки з’ясовують? Слухай, ти просто скарб. От уже й рекламу мені робиш, просуваєш мене, торуєш путь новому концерту, так знічев’я навісивши на нього фішку водевілю з життя сучасного села. Чудово! Це щось повністю нове, не тільки за змістом, а й за формою!

Той концерт огорнувся прослухами, бо став справдешнім явищем культурного життя столиці. Про нього багато говорили в новинах, в аналітичних програмах і ток-шоу, присвячених питанням культури.

Заняття в класах доповнювали самостійну творчу роботу. Юрко писав і інші твори, не припиняв роботу над піснями, які створював ще в школі. Але тепер це мало якийсь інший вигляд, ніби потрапляло в магнітне поле, де всі елементи вишиковувалися в потрібному порядку. У Юрка почав формуватися й проявлятися власний стиль, і його музику можна було впізнати серед творів його друзів.

Так почала сходити зірка Юрка Вспишкіна.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка