Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка6/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
4

В армію його проводжали вже як відомого композитора, який полюбляє й пише легку музику.

— Відомий у вузькому колі, — жартував він про себе, ніяковіючи від компліментів.

Почасти воно так і було. Справді, де б не виконувалися його пісні, самого Юрка туди не запрошували і його прізвище писали нонпареллю. Де б не обговорювалися спектаклі, супроводжувані створеними ним саундтреками, його там ледве згадували й ніколи не акцентували увагу на музиці. Коротше, ніхто цілеспрямовано не займався його просуванням, а його самого цілком задовольняла побічна реклама від промоушена витвору, де він був співавтором. Він вважав, що ще не настав час вкладати гроші в розкрутку особистого бренду. Спочатку треба було наростити м’язи, накопичити творчий потенціал, надбати вагомий наробіток, а тоді кукурікати.

Але добра помовка хоч і не біжить попереду, а ледве волочиться за нами, однак вона є. Через те Юрко й потрапив у головний оркестр військового контингенту, розташованого в Східній Німеччині. Роботи тут вистачало, і складалася вона не тільки з традиційних концертів і участі в усіх святах держави розташування чи з внутрішнього життя контингенту, але й з виступів на міжнародних форумах і змаганнях, зокрема при проведенні футбольних матчів європейського чи світового рівня, різних спартакіад, тощо.

І все-таки вільного часу було набагато більше, ніж під час навчання. По-перше, йому замовляли музичне оформлення заходів, урочистостей і всього вищезгаданого, і він міг під цим приводом скільки завгодно писати щось своє. Вже не кажучи про те, що й створене на замовлення потім переробляв і пристосовував для своїх майбутніх потреб. А по-друге, тут не треба було займатися побутом, сидінням на лекціях чи біганиною по приробітках — просто сиди й працюй на себе, поки є нагода. Три роки служби не минули безплідно, вони дозволили Юркові так просунутися в збиранні власного творчого матеріалу, що ліпшого часу годі було й чекати.

Була ще одна відчутна перевага його служби в армії — він мав можливість ближче познайомитися з культурами інших народів. Це зовсім не те саме, що, наприклад, виконувати музику Ричарда Вагнера чи Вольфганга Моцарта, користуючись нотами й інструментальними аранжуваннями чи прослуховуючи численні трактування, зроблені попередниками в твоїй країні. Ні. Слухаючи її в живому виконанні безпосередніх культурних нащадків авторів, носіїв їхнього духовного строю й менталітету і в самому автентичному лоні, де вона народилася, відчуваєш щось інше, ніж вдома, розумієш світ ширше, сприймаєш більше його відтінків і смислів, ніби до тебе промовляє сам неосяжний космос — водночас мовчазний і гомінкий світ, існуючий тут від початку історії й донині. Тепер Юрко розумів, для чого існують зарубіжні стажування, обміни досвідом і просто мандрівки, як зрозумів і те, наскільки наша планета є маленькою й беззахисною, а світ культури — просто жменькою ентузіастів.

Впліталися в його службу й сімейні події, похитуючи інколи душевну рівновагу, але загалом не змінювали палітру життя.



5

На першому році виконання свого чоловічого боргу перед Батьківщиною, коли він зустрічав першу весну у військовому однострої, прийшла телеграма від Ганни Аполлонівни, що Василь Прокопович знаходиться в тяжкому стані й жити йому залишилося щонайбільше декілька діб. Телеграма супроводжувалася довідкою з лікарні.

Юрко звернувся до командира військової частини, у складі якої знаходився оркестр.

— Товаришу полковнику, — козирнув він, підкреслено чітко й лунко підставляючи одну ногу до другої. — Дозвольте написати рапорт з проханням про відпустку для поїздки до хворого тата.

— Вільно! — скомандував командир. — Що трапилося, сержанте?

Юрко подав телеграму. Командир пробіг очима її рядки, зітхнув — на носі було Перше травня, хоч і не військове свято, зате міжнародне, і їхній оркестр з цього приводу мав виступати в міських парках. Це вже стало тут традицією. А за цим ішов День Перемоги — про відпустку годі було й заїкатися.

— Ти у нас з торішнього осіннього призову?

— Так точно! — ще раз козирнув Юрко, витягнувшись і застигши в такій позі.

— Ранувато для відпустки.

— Дозвольте застати тата живим, товаришу полковнику! Він у мене ветеран праці, а я у нього єдиний син. Хіба не заробив старий?

— Пиши рапорт, — спохмурнівши, дозволив командир після почутого.

Наступного дня Юрко переступив батьківський поріг.

Тато спав. А поряд сиділа Надія.

— Я по роботі, — ніби виправдовуючись, сказала вона і встала зі стільця, побачивши, хто прибув. — Ганна Аполлонівна вже змучилася: працює, господарює і вночі біля хворого сидить, а бабуся ледве встигає прати, їжу готувати.

Юрко поклав на кухонний стіл дорожній ранець, підійшов до дівчини, міцно обняв, притиснув до себе, задрижав, стримуючи чи сльози, чи своє почуття до неї.

— Дякую за все, — при цих словах він відступив назад, почав роздягатися. — Що треба робити? Давай я тебе підміню.

— Ти мене гониш?

— Ні! Ти що? Але ти втомилася.

— Без листів твоїх втомилася, не писати тобі теж втомилася.

— Надю, не ятри себе, не кажи так, — сідаючи на стоячий поряд стілець, промовив Юрко. — Нам ще довго доведеться жити окремо. Адже я тільки-тільки почав служити. Я багато працюю, закладаю підвалини нашого спільного майбутнього. Займи себе роботою, не думай про мене. Я нікуди від тебе не дінусь, — вмовляв її Юрко.

— Роки беруть своє, — нахилила голову Надія.

Тихо застогнав Василь Прокопович, розліпив повіки, провів очима по кімнаті.

— Хто біля мене є? — запитав строго.

— Це я, тату, — озвався Юрко. — Як ви тут?

— Та як? Спав ось. А ти вже уроки повчив? Чого сидиш без діла?

Надія штовхнула Юрка під бік, мовляв, не заперечуй і не поправляй, він сам зараз все пригадає. Вона відійшла до столика, на якому стояли пляшки й упаковки з ліками, різні напої. Налила виноградного соку, подала склянку Юркові.

— Тату, попий соку, — Юрко встав, підніс до губ хворого склянку. — Чи соломинку подати?

— Подай, — лаконічно поросив тато, і видно було, що він уже повністю отямився. — Ти давно вдома? — запитав після декількох ковтків.

— Щойно прибув.

— А чого? Відпустку дали?

— Так, перед святами дали тиждень погуляти, — доповів Юрко. — На свято Перемоги мушу бути в частині.

— Встигнеш, — хитнув головою Василь Прокопович, невідомо, що маючи на увазі. — Проведи дівчину додому, у неї служба вже закінчилася. А нам з тобою погомоніти треба, поки мати не повернулася з роботи.

Надія піднялася, пішла до порогу, Юрко слухняно кинувся виконувати наказ тата.

На дворі дівчина зупинилася, оглянула Юркове обличчя при світлі сонця.

— Роки своє беруть, — ще раз повторила вона, продовжуючи перервану бесіду. — Не час про себе говорити, але я триматимуся. Так?

— Так, — погодився Юрко. — Ти молодець. А час ми переможемо і свого щастя діждемося.

— Яка нещасна доля нам з тобою випала, кращі літа провести не разом, — знову мало не скисла Надія. Але тут же опанувала собою: — Ти уколи ставити вмієш?

— Доводилося.

— Отам на столі є трамадол і шприци. Введи татові внутрім’язово, якщо він поскаржиться на біль.

— Так треба? — перепитав Юрко.

— Так треба, я вже двічі його колола. В нього декілька днів тому з’явилися болі. Слухай, твій тато час від часу впадає в кому, і тривалість небуття з кожним разом довшає. Отож поговори з ним гарненько, не уникай. Нехай він вибалакається, бо, може, іншої нагоди вже не буде.

— Як?


— Він може не отямитися до самої зупинки серця. Юро, не бійся, — заспокоїла хлопця Надія. — Раптом що, гукай мене.

Поки Юрка не було в хаті, Василь Прокопович допив сік і тримав склянку, поставивши її собі на груди, — не мав сили дотягтися до столика, що стояв поряд з ліжком. Проте поговорити йому з Юрком вдалося пізніше, коли хлопця побачила й обцілувала бабуся й Ганна Аполлонівна, котра повернулася з роботи. Затим жінки пішли готувати вечерю, і хворий з полегкістю зітхнув.

— Набридли вони мені, — поскаржився синові. — Хлюпають носами нишком, а ти тут лежи й роби вигляд, що нічого не помічаєш, нічого не розумієш. Баби! Ну як ти служиш, солдате?

— У мене не служба, а задоволення. Я ж при музиці. Граю собі, а служба йде.

— То добре, — зітхнув хворий. — Так ото я й кажу: баби. Що з них взяти? Як мене не стане, пропадуть вони тутечки.

— Чого це… — почав було щось заперечувати Юрко, а потім згадав слова Надії, що не треба заважати хворому виговорюватися, й замовк.

— Ну порахуй, — тихо продовжив Василь Прокопович. — Тобі ще служити понад два роки. А потім закінчувати навчання. За цей час мати тут зведеться з бабусею. Працювати треба? Атож, бо без грошей не проживеш! Хазяйство тримати треба? Звичайно, бо свої харчі кращі за куплені! Дім підтримувати в порядку треба? Безсумнівно, бо дах швидко протече й стіни осядуть!

— Я допомагатиму грішми…

— Допомагай, звичайно. Як же без цього? А руки де взяти? А силу де взяти?

— Що ти пропонуєш, тату?

— Пише нам з Кубані материн брат Єгор, а твій дядько, значить, що тяжко йому, бездітному, вдовувати. Знаєш, що він сам залишився?

— Знаю, — буркнув Юрко.

— Отож, гукає він нас до себе. Він же ще працює. І робота в нього добряча, тільки дурень може покинути таку. Домина своя на три поверхи. І сам-один, як перст в тому домі мешкає! От і гукає. Мовляв, матір свою, це твою бабусю, догляну і вам допоможу. Нехай Юрко не відволікається на вас від кар’єри. Ми вкупі без нього не пропадемо, якось проживатимемо. Я вважаю, що це розумно. Чи як?

— Так, нічого, — погодився Юрко. — І клімат там ліпший за наш, знову ж таки природа чистіша.

— Коротше, сину, як вирішиться питання зі мною, паняйте на Кубань до Єгора. Оце таким є моє побажання стосовно моєї дружини й тещі. Тепер стосовно тебе. Ти для чого мучиш оту дівчину, Надію?

— Чим я її мучу?

— Чого не женишся на ній? Женися і забирай до себе, не переводь їй молодість.

— Куди ж я її заберу? В Германію?

— Відслужиш і забирай, — не здавався Василь Прокопович.

— Оце поїде вона по квартирах зі мною тинятися, а тут покине свій дім і стару матір!

Що за вигадки?

— Значить, завтра записуйся з нею і тоді їдь служити далі. І досить розмов!

— Та не хоче вона так, тату!

— Ну, робіть як знаєте. Але не дай Бог покинеш її, то я тебе з того світу дістану й випорю. Все, спати хочу.

Тато чи заснув, чи знову провалився в кому, але до самого Юркового від’їзду не отямився. Три дні Юрко не відходив він нього: надивлявся, наслухався його дихання. Тільки після свята Перемоги до Юрка прийшло повідомлення, що тато відійшов у мирі, не побачившись більше з рідними. Його поховали і все зробили, як годиться.

6

Питання про переїзд Юркових рідних зі Славгорода в Краснодар з порядку денного не знімалося. Дядько Єгор настоював і квапив матір і старшу сестру все кидати і не гаятися. А жінки зволікали, причому кожна виставляла свої резони. Бабуся не бажала покидати могили чоловіка й зятя, а Ганна Аполлонівна говорила то про повернення Юрка з армії, то про його шлюб з Надією. Хоч обидві вони розуміли, що поїхати до Єгора — це ліпший вихід, бо важко їм жити в домі без зручностей і без помічників: тягати воду з колодязя, користуватися вуличним туалетом, самим слідкувати за примхливим опалювальним пристроєм у хаті, рахувати електроенергію й бігати платити за все у різні кінці села.

Так минуло дев’ять, потім сорок днів по смерті Василя Прокоповича, збігло півроку, рік. Наступної весни Юрко знову прибув у відпустку, і вся осиротіла родина дружно вибрала і встановила пам’ятник на могилі свого дорогого небіжчика.

— Я вже не знаю, що відповідати дядьку Єгору, — сказала Ганна Аполлонівна Юркові. — Приросли ми тут, так важко відриватися. Що робити, як ти гадаєш? Може, ми не зможемо в місті жити?

— Треба поїхати й подивитися, що то за місто, який там клімат, що вам запропонує дядько Єгор. Як на мене, то вкупі ліпше. Але яка то купа — троє старих людей?

— Просто він боїться сам залишатися, біля нього ж немає жодної рідної душі, — припустила Юркова мати, і він з тим погодився.

Нарешті жінки зважилися на поїздку. Тільки це вже сталося після Юркової демобілізації. Якраз наставала тиха південна осінь і потік пасажирів на дорогах зменшився. Дядько Єгор прислав за родичами службову автівку. Насправді це тільки кажуть про Кубань чи Краснодар, а мають на увазі весь Краснодарський край. Конкретно ж дядько Єгор мешкав у Кореновську — степовій чорноземній частині краю, що знаходився далеко від моря і морських курортів. Невелике містечко Кореновськ стояло всього лише на річці з невимовною назвою Лівий Бейсужек. Доволі довга, ця річка не була вельми повноводою, хоч численними загатами її й зробили ширшою. Інших водоймищ поблизу не було, хіба що ще одна річечка — Кирпили, яка, здавалося, звідкись починалася й кудись пропадала, наче то нишком виходили на поверхню численні розвідники-джерела, кралися по землі, перехоплювали в себе води Кирпили, а потім провалювалися вниз без ознаки й сліду.

Їзди було не більше шестисот кілометрів, і загалом світового дня мало б вистачити, щоб прибути на місце. Тому Юрко не хвилювався за матір і бабусю, він допоміг їм зібратися в поїздку, вмоститися в машині, дав підбадьорюючі напуття, провів з двору, помахав услід рукою й через декілька годин теж покинув рідну домівку — поїхав у Москву розпочинати навчальній рік. Там він мав потрапити в нову групу й злитися зі студентами, молодшими за нього. Це неприємний факт — він же вже бувалий чоловік, а змушений буде спілкувалися з жовторотиками. Але, може, повернуться з армії інші його колишні співучні, наприклад, Микола Лобода? Адже вони разом призивалися на службу, ото було б чудово! Побачимо, — підбадьорював він себе дорогою, приміряючись думками до столичного життя заново.

А тим часом дорогу на південь поливав дощ. Він почався, щойно мандрівники з’явилися на донецькій землі, і не припиняв лити до кінця подорожі. Дощ розійшовся, і шипіння води змішувалося з шумом їдучої машини й з шерехом мокрих шин, що не дозволяло ні вчути осінньої тиші, ні насолодитися вільним гомоном птахів над безкраїми полями обабіч дороги. І єдине, що було доступне, це бачити почеркані дощовими патьоками стекла машини, мокру дорогу і одмите від літнього пороху довкружжя. Через цю непогоду їхали трохи довше і прибули на місце вже затемна.

— Доїхали? — співчутливо запитав Єгор родичок, допомагаючи їм вийти з салону. — Як почуваєтеся?

— Примелькалися ті «двірники», що тепер і вві сні ввижатимуться, — поскаржилася бабуся, обіймаючи й розціловуючи сина. — Ну, слава Богу, діждалися зустрічі.

— Проходьте, будь ласка, — запросив господар Ганну Аполлонівну. — Роздягайтеся, відпочивайте, освоюйтеся.

— Достатку й благополуччя цим стінам і їхнім мешканцям, — за давньою слов’янською традицією тричі вклонилася Ганна Аполлонівна новій домівці, переступаючи її поріг.

Наступного дня після сніданку господар навмисне пішов на роботу, щоб гості вільніше обживалися. А на жінок напосів непевний сум, хоч вони розуміли, що це невідворотно, так завше буває на новому місті. Тому вирішили роздивитися містечко.

Тут збереглося багато старих будівель, без перебільшення, вкритих мохом вічності, і по них можна було вгадувати історію цього краю. Якраз це був ярмарковий день, і на головній площі міста встановили тимчасові прилавки й ларьки, а посередині спорудили великий круглий поміст для виступів самодіяльних колективів. Навкруги, де тільки траплялося вільне місце, примостилися вантажівки з вигорілим брезентовим верхом і навіть гужовий транспорт з критими підводами. Повсюди юрбився народ, де переважали люди сільської зовнішності, а над ними стояли пахощі свіжої зелені, кави й смаженої цибулі. Подекуди ця ароматична суміш перебивалася духом свійських тварин і птиці.

— Поглянь, — звернулася бабуся до Ганни Аполлонівни, — у нас вже не продають на базарах живих корів і курей, а тут їх повно. А он і кози є, — показала вона рукою далі від себе.

Справді, то тут, то там біля продавців виднілися невеликі загони, в яких мекали вівці, кози, ґелґотіли гуси, кулдикали індики. У великих сплетених з дроту клітках терлися боками кури, а до забитих в ґрунт стовпчиків були прив’язані корови й молоді бички. Вони, здавалося, кмітливо озиралися довкола, вдаючи, що зайняті ремиґанням їжі.

— Зверни увагу, ми заїхали недалеко від Славгорода, а як багато відмінностей, — поділилася з матір’ю враженнями Ганна Аполлонівна. — Навіть люди трохи інакше одягнені.

— Тут більше збереглося козацького духу.

Отак, переговорюючись, вони довго споглядали, як дві жінки торгувалися за руду курку. Хазяйка однією рукою тримала її за ногу, звісивши головою вниз, а другою рукою показувала на свій товар і щось доказувала покупниці. Бідна курка кричала і била крилами, вигиналася, щоб дістати і дзьобнути руку, яка так зневажливо з нею поводилася. Потім бачили, як з буфету вийшов сп’янілий чоловік і почав перераховувати свої гроші, почісуючи потилицю і, мабуть, журячись, що багато пропив. Осторонь інший чоловік продавав малих поросят, ситих і гарненьких живих іграшок. А потім раптом закричав, що у нього вкрали гроші. Він крутився навсібіч, показуючи зівакам, які миттю тут зібралися, свої штани, де колись була кишеня. Грабіжники вирізали її разом з частиною штанів і тепер на тім місці блискала гола нога і тріпотів на вітрі шматок сімейних трусів.

— Ходімо, таке видиво шкідливе для здоров’я, — сказала бабуся і потягла доньку додому.

Про результати поїздки до дядька Юрко взнав тижнів через два з листа. Мама писала, що містечко їм з бабусею загалом сподобалося, головне, що воно тихе, не метушливе, забудоване в основному приватними будиночками з чималенькими городами. Тобто проживання там нічим не відрізнятиметься від славгородського, тільки й того, що дім набагато більший, зручніший і взагалі кращий. На першому поверсі у дядька знаходилися гараж з майстернею, сарай, пральня, баня, спортивна зала з басейном і спортивними тренажерами, а також більярдна; на другому — кухонний вузол з їдальнею, основна світлиця, містка гардеробна кімната, суміжна з нею кімната для прасування з комодами для білизни й обладнанням для шиття, а на останньому — кабінет господаря з повним комплексом побутових вигод, бібліотека з декількома робочими столами і три спальні з окремими санвузлами. Через всі поверхи проходив буквально іграшковий ліфт, хоч в домі були й широкі сходи. Дядько все розпланував: сам збирався оселитися в кабінеті, зайнявши також бібліотеку, дещо переставивши там; а спальні повністю надавав жінкам. Знайдеться місце і Юркові, якщо він приїде сюди на помешкання.

«Здається, чого не жити разом? — писала Ганна Аполлонівна. — Хатню працівницю дядько звільнить і я візьму ці клопоти на себе. Бабуся ще вправно порається на кухні, працює на городі, тому теж допомагатиме мені. Живність тримати не будемо — в фермерському господарстві, де дядько працює юристом, м’яса вистачає. Зате навкруги — чисте повітря, відчувається, що недалеко є море й гори. Не тільки степ, перетертий чорнозем і вітер. А може, то погода була така сприятлива — волога, без пилу й бруду в повітрі. Ми з бабусею вирішили перезимувати вдома, а по весні вирушати на нове місце».

Згодом жінки повернулися в Славгород, затамовуючи в душах відповідний настрій, щоб готуватися до переселення в Кореновськ. А потім знову потяглося те саме — ранньої весни не втрималися й засадили город, потім шкода стало покидати посаджене, вирішили зібрати врожай і вже після цього їхати до дядька. А там ще щось трапилось, і знову виїзд зі Славгорода відклався.

На останньому курсі Юрко нарешті отримав від Надії згоду вийти за нього заміж.

Почали готуватися до весілля. Який тут може бути переїзд, коли новій сім’ї треба дати лад? — радилися між собою Юркова мати й бабуся. Проте, як бідному женитись, так і… без перешкод не обходиться. Так і тут — знову мусили почекати, бо в кінці літа тітка Варвара, Надіїна мати, застудила нирки й серйозно захворіла — перестаралася жінка й у спекотну пору не вбереглася на протягах. З урахуванням того, що Надія інших рідних чи хоча б родичів не мала, не гоже було — тим паче після такого довгого очікування — квапитися, не рахуватися з хворобою тітки Варвари. На спільній раді двох родин, Юркової й Надіїної, вирішили відкласти весілля до Нового року — тітка Варвара обіцяла дотримуватися всіх лікарських приписань і обов’язково вилікуватися. Дядько Єгор готував єдиному племіннику гарний подарунок і тримав у повній готовності дім до прийому своїх родичок, які не пізніше кінця зими обіцяли, нарешті, спродатися й покинути Славгород. Надія шила весільне вбрання й збирала посаг, заодно наглядаючи за дотриманням матусею дієти й правильним вживанням нею цілющих напоїв. А Юрко, благаючи долю, щоб на цей раз нічого не змінилося, дбав про одне: щоб на всі витрати вистачило грошей, тим більше знаючи — його студентська братія пильнує, і друзі не дадуть йому відвертітися від хлопчачника.



7

З кожним днем робилося все морозніше. Зимове небо, мов очі сліпця, безкольорово нависало над землею низько-низько, безуспішно намагаючись зберегти там хоч який-небудь затишок. Та марно. Стужа посилювалася за рахунок вітрів, котрі по-злодійськи вихоплювалися то з-за рогу, то з під’їзду, то з довгого закритого провулка, викрадаючи звідусіль ледь встояне чи надихане людьми тепло. Будинки й вулиці великого міста, столиці, посиніли від холоднечі й узялися інеєм, мов мохом; зменшені в розмірах дерева сиротливо тулилися одне до одного, до задубілих будівель, до схилів московських пагорбів, дружно крижаніючи наскрізь. Чорні постаті людей, набебеханих так, що вони скидалися на ходячі подушки, хутко пересувалися туди й сюди, чорніючи на тлі білого снігу й плюгавлячи його вигляд, наче то були хворобливі вави.

Вийшовши з метро станції «Домодєдовська», Ліза, спонукувана природним інстинктом, не стала чекати, поки розточиться нашпигований колючками ялинок тлум, а розштовхала людей, спритно прошмигнула між ними зі своєю здоровенною сумкою, перетнула проспект, де трапилося, й махнула рукою, запрошуючи таксі зупинитися поряд. Вона не хотіла їхати далі тролейбусом чи автобусом через вимученість гонитвою останніх днів — квапилася вчасно здати курсову роботу й декілька заліків, пошити собі вигадливе вбрання до Нового Року, бо була запрошена в цікаву компанію на святкування, підготуватися й зібратися до тривалого від’їзду з дому. Крім того, до слова сказати, два останніх дні вона без сну сиділа над проектом розпису куліс Палацу культури Іванівської ткацької фабрики, куди якраз скоро відбувала на піврічну практику. Це була необов’язкова робота, щось на зразок конкурсної, вона давала шанс показати себе з кращого боку й по закінченню ліцею отримати від підприємства-замовника запрошення на роботу як молодого спеціаліста. З проектом розпису куліс Ліза запізнювалася — термін його подання на розгляд минув ще вчора. Це добре, що викладач, куратор замовлення з боку учбового закладу, був її далеким свояком, навіть не родичем, і зголосився прийняти роботу завтра вранці, до початку робочого дня, щоб зареєструвати її заднім числом. І під цим приводом зобов’язав Лізу відвезти всі відібрані художньою радою ліцею роботи в Іваново на своєму горбі.

— А ти навзаєм допоможеш мені, згода? — довірливо запитав свояк, коли вони з Лізою домовлялися про завтрашню зустріч.

— Чим? — Ліза зіщулилася, не дуже полюбляючи будь-які обов’язки й перед будь-ким.

— Відмітиш там моє свідоцтво про відрядження, а я пару-трійко днів попрацюю вдома.

Дівчина погодилася — треба йти людям назустріч, коли вже вони тобі допомагають. І ось тепер їй довелося на ніч глядячи пертися зі свого Орєхово-Зуєва, щоб переночувати в подруги й завтра вранці встигнути здихатися того обридлого проекту куліс.

Ліза Паперовська вже третій рік навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готуючись стати майстром розпису по тканині. Вона вступила сюди після закінчення дев’яти класів і досі пишалася цим. Звісно, Іваново хоч і місто наречених, тобто пропаще з точки зору влаштування особистої долі, та вибирати все рівно немає з чого: в Москві вона не знайде дешевого, по своїх можливостях, помешкання; а вдома — не знайде роботи. Їздити ж все життя отак, як вона їздила в ліцей, — спасибі велике, більше не бажає, не хоче вранці вставати до схід сонця, а ввечері вкладатися спати з півнями. Отож, ліпшого місця для працевлаштування, ніж Іванівська ткацька фабрика, вона не уявляла. Ці думки розважили її й вона не вчулася, як доїхала до місця. Розрахувалася з таксистом і, мерзлякувато зігнувшись, побігла в під’їзд житлового будинку.

Подруга зустріла Лізу зі щирою радістю, і Ліза запідозрила, що тій щось від неї треба. «Знову посварилася зі своїм Даном і тепер проситиме мене помирити їх. Як вони мені набридли! За своїми втратами не встигаю поплакати, а тут сумуй за компанію з дурисвіткою. Я б того Дана й до руки своєї не допустила, не те що до серця. Охо-хо, недарма кажуть, що шлюби від кохання не залежать».

А Неля продовжувала крутитися навколо Лізи, поки та роздягалася, й цокотіти, як вона рада подрузі, як добре, що вона сьогодні у них ночує, взагалі, як чудово, що вони подруги. Ліза не витримала.

— З Даном посварилася?

— Зовсім ні! З чого ти виснувала?

— Так, здалося, — притримала язик Ліза.

— Просто мене сьогодні запросили на вечірку до хлопців з естрадно-джазового коледжу. А я ж не можу піти туди сама. Незручно. Підемо вдвох?

— Хто запросив?

— Хлопець один, Микола Лобода, я з ним познайомилася на автозаводі імені Лихачова.

— О! — здивувалася Ліза. — Яке від має відношення до естрадно-джазового мистецтва? Покажи, де я спатиму? — попросила вона, роздягаючись і збираючись переодягтися в домашнє вбрання. Дівчина дістала з сумки байковий халат і капці. — Люблю вдома у вільному ходити. Нічого, що я буду в халаті?

Неля ніби не чула вибачень подруги, тільки махнула рукою і показала на невелике розкладне крісло в своїй спальні.

— Не дуже роздягайся, скоро маємо йти, — попередила вона. — Зараз мама нас погодує і ми вирушимо.

— Ти можеш толком розповісти, що і як? — зітхнула Ліза. — А як же Дан?

— Ось про Дана давай не згадувати! Може, переді мною відкривається нова перспектива, як і перед тобою, до речі. Це хлопці серйозні.

Неля взялася розповідати все по черзі. Декілька днів тому вона побувала на автозаводі, де має проходити практику, розписуючи наново робітничу їдальню, яка вступає в дію після капітального ремонту. А там якраз були хлопці з естрадно-джазового училища — репетирували святковий концерт з приводу тієї самої події.

— Розумієш, у них за колдоговором їдальню треба запустити в роботу в кінці нинішнього року, от профспілка й готується до цього. Хоч доводку художнього оформлення вони зробити не встигають, але можна годувати працівників і при голих стінах, адже так? А нас запросили, щоб до першотравневих свят розписати й прилаштувати гобелени й настінні панно. Коротше, я там познайомилася з музикантами й одразу закохалася в Миколу. Ми з ним вже тричі зустрічалися, ходили в кіно й на концерт в його училище. Він мене з друзями познайомив, зокрема, з Юрком Вспишкіним. Це дуже талановитий хлопець. Програму Кирила Хабібова «Моя чарівна пейзанка» знаєш?

— А хто ж її не знає?

— Так ото Юрко писав усі ці пісні!

— Та ти що?! — захоплено ахнула нарешті й Ліза. — Талант силенний!

— Оце саме в нього буде якесь свято, чи то якусь нову програму здає, чи нового замовника отримав — не знаю. Але Микола сказав, що готується сабантуй і запросив прийти.

8

Микола зустрічав подруг в коридорі гуртожитку. Він міряв його кроками, курсуючи поблизу вхідних дверей. Не попередивши Юрка, він запросив на вечірку Нелю, дівчину, яку нещодавно зустрів і яка йому сподобалася, зрештою, зважив Микола, у них намічався не справжній хлопчачник, а прості проводи Юрка в подружнє життя. Тут мали бути й дівчата з їхньої групи, не запросити яких було незручно, нечемно і без яких було б нецікаво. Саме їхні дівчата, взнавши, що Юрко зав’язує з холостим життям, з ентузіазмом взялися за підготовку до вечірки, писали сценарій, розробляли режисуру, готували виступи. Адже на самому весіллі, десь в українських степах, побувати нікому з них не вдасться, а поздоровляти вже після весілля — це щось не те. Бо у призвідця зникне дух стремління до жаданої події, вгамовується свята нетерплячка, відступить дрож у серці. А відтак не спрацює й магія побажань, які неодмінно збуваються тільки тоді, коли запліднюються сильним очікуванням реципієнта, тобто того, кому посилаються. З цих міркувань ліпше й результативніше «пропити» друга до його навічного стрибка в шлюб.

— Ти так і не сказав, що спричинило вечірку, то ми без подарунка. Ось тільки торт несемо, — сказала Неля, передаючи пакунок з пригощенням Миколі. — Знайомся з моєю подругою. Це Єлизавета Афанасіївна Паперовська, майбутній майстер розпису по тканині.

— Можна просто Ліза, — подала руку дівчина.

— Причина вечірки проста — хлопець збирається женитися, — пояснив Микола дівчатам і відразу помітив, як потухли у них очі. — Але у нас тут одинаків вистачає, не треба супитися!

— Хто супиться? — огризнулася Неля. — Просто Ліза посварилася зі своїм кавалером і їй прикро, що ліпші хлопці дістаються іншим. Хіба це не природно? А Юрко їй давно подобається, вона любить написані ним пісні. Може, й свого Костю через те геть наладила, що він не дотягував до її ідеалу.

— Це серйозно, — знітився Микола. — Але ми щось придумаємо і вам нудьгувати не дамо. Пішли хутчіше, уже всі зібралися за столом.

У Лізи, справді, роман не вдався, і вона переживала не кращі свої часи. Костя — гарний, працьовитий, а основне, що з вигляду відповідальний і самостійний, — був старшим за неї майже на десять років. Звичайно, не хлопчик. Дівчина це розуміла, і, коли справа підійшла до серйозних намірів і обговорення спільного майбутнього, вона, боячись його втратити і довіряючи його щирості, відкинула гальма й зважилася на близькі стосунки — під серпневими зорепадами віддала Кості свою цноту.

— На цьому тижні подамо заяву в ЗАГС, — пообіцяв Костя, проводжаючи в той вечір її додому. — Завтра я прийду до вас на заручини. Твої батьки знають про наші стосунки, то, гадаю, дадуть згоду, — міркував Костя вголос. — І на останній курс свого навчання ти прийдеш вже одруженою жінкою, зі шлюбним перснем.

Ліза спочатку зраділа, що аж застрибала навколо Кості, потім розгубилася, а далі й зовсім скисла.

— Мабуть, не вийде так швидко, — і, побачивши, що Костя запитально підняв брови вгору, додала: — Ні, на заручини приходь, але… Батьки запропонують почекати до наступного літа. Ми ж почекаємо?

— Чому почекати? — Костю, видно, щось з Лізиних слів заділо за живе. — Я тобі чи твоїм рідним не підходжу?

— Зовсім ні! От дурненький, — засміялася Ліза. — Просто моє повноліття станеться лише в березні. А звертатися за спеціальним дозволом у виконком вони не захочуть. Мої батьки — люди старої формації, для них це ганьба, розумієш? Тато ліпше випоре мене ремінцем, щоб знала, коли можна трусики скидати.

— Он воно що, — прошепотів Костя. — Виходить, я на неповнолітню натрапив! А ти ж казала, що вже закінчуєш свій учбовий заклад?

— Так, але я вступила на навчання після дев’яти класів.

— О! — проказав Костя, хитаючи головою, наче його вперіщили по ній дринякою так, що й памороки забили.

З розповідей Кості про себе Ліза знала, що він уже двічі отримував од дівчат гарбуза: одній здався не надто освіченим і кмітливим, а другій — злидарем. Хоч працював електриком на залізниці і вважав себе пристойною партією. Та, бач, скаржився дівчині, наразі вимоги до майбутніх чоловіків змінилися. Тепер гарненьким дівчатам подавай науковців, зірок мистецтва, а вже якщо ти невіглас, то хоча б купу грошей. Але Ліза себе резонно не вважала красунею і до того ж Костю просто кохала. Сказати цього вона не наважилася, а просто вислухала його й промовчала, вирішивши, що цим допомогла йому душу звільнити.

Під час розмови про одруження Ліза спочатку не думала про складнощі, які трапилися з Костею у намаганні створити сім’ю. А потім, коли згадала, підкреслила, що прохання почекати до весни пов’язане лише з її віком, з небажанням засмучувати батьків своїм раннім дозріванням і не з чимсь іншим.

Звідки їй було знати, що цими словами вона лише погіршує справу, бо реакція Кості на її відмову пояснювалася зовсім не його комплексами. Насправді все було набагато простіше — бідолаха злякався відповідальності за те, що звабив неповнолітню дівчину. Які там заручини? Та Лізин тато, щойно пусти пару з вуст, що треба негайно одружуватися, вхопить тебе за груди й потягне в міліцію!

І Костя зник з Лізиного життя, та так кудись далеко дременув, що Ліза його не знайшла ні вдома, ні на роботі. А шукати ретельніше вважала для себе неприйнятним, тим більше, що не розуміла причини такого вчинку.

— Ти про що задумалася? — запитав її Микола, коли гості вийшли з-за столу і почали танцювати. Ліза не встигла щось сказати, як Микола продовжив: — Ходімо, я тебе з Юрком познайомлю, бо він на тебе весь час поглядав через стіл.

— Та я ж тут новенька… Йому, видно, просто цікаво, як я тут опинилася.

Юрко, потрапивши в Москву, не розчинився в її масштабі, а тихо й незбутньо сумував за синім повітрям степів, за їхніми просторами, сплетеними з сухого різнотрав’я і відстаней, сумував навіть за спекою й пахощами змоченої дощем порохняви. Сумував через те, що поряд не було незалюднених просторів, чистих незайманих далей, одному йому належаних куточків. У вільний час, якого в нього майже не було, він любив вимірювати вулиці й проспекти столиці своїми широкими, розмашистими кроками. І ходив тут так, як ходять по безкраїх полях і пагорбах, — монотонно й напористо, заодно вивчаючи й запам’ятовуючи все побачене, кожен кущик, кожен рівчак чи цівку води. Він знав столицю і любив, бажав їй вічного благоденствію, дорожив нею, лише хотів, щоб вона трималася тут без нього, щоб відпустила його додому.

Хтозна, може, так у ньому проявлялося розуміння того, що він мусить повертатися до своїх рідних.

А тут з’явилася оця дівчина, з чистими очима, безпосереднім виразом на обличчі, якась своя, не з цього користолюбного, заздрісного, ревнивого до чужих успіхів світу. Вона, як сирота, поглядала навкруги, не прагнучи влитися в загальні веселощі.

— Ти звідки? — запитав він її, запросивши на танець.

— З Орєхово-Зуєво, — одразу зрозумівши, що він має на увазі, відповіла Ліза. І спитала: — Тобі тут незатишно?

— Як ти вгадала? — Юрко розсміявся. — Ніхто не зрозумів, чого я працюю, як очманілий, ладні були дорікати мені за жадібність, а ти наче в душі прочитала. Так, мене обтяжує урбаністичний світ.

Юрко, звичайно, не був святенником, хоч і ніде не заводив шури-мури собі на клопіт: ні в армії, ні тут. Але ця дівчина чимсь зачепила його. Її зеленуваті, поцяцьковані жовтим очі, тихо каламутили його розум, він знемагав від захвату, від незрозумілої спорідненості з нею до втрати пильності й самоконтролю.

Пізно ввечері до Лізи підбігла розпашіла Неля:

— Микола запрошує мене гуляти тут до ранку. Ти як, витримаєш без відпочинку?

— Гості починають розходитися… — натякнула Ліза на дотримання пристойності.

Але її подругу вже підхопив буревій пристрасті, безоглядної, як випита в один присід чарка хмільного напою.

— Нехай! А ми залишимося. Нас же запрошують!

Ліза тільки потисла плечем.

— Не пожалкуєш?

— Або пан, або пропав, подруго! — хитнула розпатланою головою Неля. — Хочу заміж, а на Дана надії марні. Через півроку потрапимо працювати в трудові колективи, де жодного одинака вже немає. З кого тоді вибирати? І ти не ляскай вухами, хапай своє щастя за барки.

Я вже пробувала хапати, вислизає, якщо не доля, — подумала Ліза, але подрузі нічого не відповіла. Нелині запаморочені очі підказували, що до слів вона дослухатися не спосібна, принаймні сьогодні. Проте отруйні випари її відчайдушності, молодий запал, дерзновенність у намаганні дотиснути сприятливий випадок, нарешті просто азарт у двобої зі звабним шансом передалися й Лізі. Раптом їй подумалося, що вона надто обачна, що серце не часто підноситься до неба такими омахами шаленства, і, взагалі, не кожен здатен розпалити його в дівочому єстві. Це тільки в юності соліпсичні бажання сприймаються гостро, як біль, бо вони є першими, ще не освоєними свідомістю. Адже душа є ближчою до природи, ніж схильний до зважувань розум, тому її й сколихнути легше, та ось відійде пора квітування, і всі потреби людські вже сприйматимуться звично й безтрепетно.

Лізі стало шкода себе через оцю боротьбу й вагання в душі, через її властивості, з одного боку, не втрачати голови, а з іншого боку, настійно ризикувати тією бідною головою. Нестерпна любов застукала її зненацька й сяйнула перетворенням світу, виводячи вчинки за межі добра і зла — вона більше не хотіла отих мук виважування, отих терзань сумніву. Все рівно не вбереглася.

Неля й Микола покинули компанію й вийшли на кухню, перебуваючи у якомусь мовчазному, самозаглибленому стані. Вони влаштувалися біля вікна й поглядали на нічну Москву, про щось гомоніли, не помічаючи й не чуючи, як дівчата-естрадниці збирали зі столу посуд, мили його, підмітали й прибирали в кімнаті, як гомоніли хлопці, а потім всі разом розпрощалися й порозходилися.

— Ну, що робитимемо? — запитав Юрко у Лізи, розуміючи, що має розважати подругу дівчини свого приятеля. — Як господар гулянки я маю подбати про закоханих. Чи не так?

— А що про них дбати? Вони, здається мені, отак до ранку стоятимуть. Їм треба просто не заважати.

— І все-таки одне ліжко я б їм підкинув на кухню, бо ноги не казенні, а там навіть сісти зручно немає на чому.

Юрко погукав Миколу.

— Ти кінь витривалий, загартований, і я також не пропаду, а дівчатам вранці доведеться йти на заняття. Може, вони захочуть відпочити, трохи поспати?

— Яке поспати? Ми ж вам не заважаємо? — відмахнувся Микола. — Спіть, а ми залишимося на кухні.

— То, може, як раптом настоїтеся, сам покімариш на стільці, а Неля на ліжкові приткнеться?

Нарешті Микола погодився. Хлопці влаштували одне місце для відпочинку на кухні, а одне зосталося в кімнаті.

Щойно Юрко і Ліза залишись наодинці, як між ними виникла напруженість і з’явилося вигострене усвідомлення присутності одне одного, їх скувало й перетворило на єдину істоту взаємне тяжіння, скроплене, однак, неприязню до самого цього відчуття. Та вони тому непереможному тяжінню і не опиралися. Навпаки, воно лише додало їм снаги кохатися у самозабутті до світанку. Вони ще і ще насичувалися екстазами, відпочивали від них і знову зливалися набряклими від дикої хіті оргазмами. Вони кусали собі губи й руки від неможливості додати до м’язових розрядок ще й крики, стенання, звіряче виття задоволення. Їхнє злягання було вкрай брутальним, позбавленим цноти, натомість воно хизувалося безсоромністю виділень і пахощів, відвертим стремлінням до ще більшої взаємної поглиненості. В моменти найбільшої насолоди Ліза ридала й билася в конвульсіях, а Юрко, випиваючи рясні дівочі сльози, грубо хапав її за волосся, різким порухом повертав голову набік і впивався розпеченим язиком у вухо, в шию чи ще нижче. Дівчина заходилася посиленими корчами, і вже не було в ній жодної живої кісточки чи суглоба, не вивернутого навспак. Вона стьобала свою плоть сексом до знемоги, випиваючи Юрка зсередини, злизуючи цівки вологи, які текли по його обличчю.

Тільки вранці, відчуваючи сисну спустошеність і дзвінку легкість у членах, з бридливістю згадуючи нічні любощі з Лізою, Юрко зрозумів, що його до неї потягло, — це було велике бажання обіймати в мить, коли його поздоровляли з наближенням весілля, свою Надію. Просте бажання розділити з коханою дівчиною не тільки майбутнє щастя, а й оці приготування до нього, оці його передчуття. Чистий і святий вогонь минулої ночі випалив, визолив у ньому тліючі допіру залишки довгого чоловічого стримування. Юрко був удячний Лізі за це, але бачити її ще раз не бажав.

Повторити подібну ніч удруге з тією самою жінкою не дано. Це як найвищий злет у спорті, як найвищі досягнення в мистецтві, після яких люди сходять з арени і повертаються у звичайне життя. І нова їхня зустріч, якби й планувалася, була б заряджена ще більшими очікуваннями, вдовольнити які просто неможливо через обмеженість людської природи. Така зустріч тільки зіпсувала б спомини. А він не хотів, щоб у Лізиній свідомості застрявала колючка, здатна з часом обрости неприязню до нього. Отож не можна було призводити до виникнення тієї колючки, того розчарування і гіркої згадки про нього. Ні, зустрічатися їм вдруге, бодай очима, поглядом, не варто було.

Він пізнав щиросердно нестримну за розмахом, невгамовну за інтенсивністю, безсоромно винахідливу за формою, інфернальну за силою хіть і переситився нею, згорів у ній. І праг тепер тільки любові до Надії як чистої, глибокої, ласкавої взаємної поваги, як безперервної думки одне про одного. Дивною й несподіваною була ця пригода для Юрка, зате вона чудово приготувала його до шлюбу.

А Ліза наступного дня завершила всі справи в ліцеї, й поїхала додому, щоб попрощатися з батьками й звідти відбути на практику в Іваново.

9

Молодим можна позаздрити, й не тільки самій молодості — це було б надто банально, а й тому, що час їм тече помаліше, а цікаві чи визначальні події трапляються частіше. Що означають півроку чи рік у віці, коли тобі за сорок? Тьху! — й пролетів той відрізок часу, причому непомітно й без жодних змін. А у вісімнадцять-двадцять років якраз впродовж таких проміжків спресовано кується доля.

Зустрілися бідові подруги Неля й Ліза на випускних екзаменах, і переконалися, що у обох помітно розпухла талія. Тільки Неля зуміла вийти заміж, до речі, зовсім не за Миколу Лободу, від якого й завагітніла, а за байдикуватого Дана, лякнувши його майбутньою дитиною. Але то справи не наші, зуміла — й молодець. Тепер вона виглядала поважною, пещеною молодичкою, спокійною й упевненою в собі, й за тим виглядом вагітність як така майже не вгадувалася. А Ліза, навпаки, була худою, знервованою, череватою гарпією.

— Господи, то ти теж влипла! — перше, що сказала Неля при зустрічі з подругою.

— І оце дякую тобі з ранку до вечора, — зло відказала Ліза. — Хай би був пропав той день і вечір, коли я квапилася здати свій проект куліс Палацу культури на конкурс.

— Чого ти психуєш? — огризнулася Неля. — Батьки знають?

— Ні, звичайно.

— Як тобі вдається приховувати від неї свій стан?

— Ну, спочатку я часто їздила додому, а потім почала казати, що не маю часу, бо влаштувалася на фабриці на постійну роботу. Мовляв, наразі доводиться працювати понаднормово й у вихідні дні, а я не хочу втрачати гарну посаду, яку там запропонували і яка на мене не чекатиме.

— Повірили?

— Як захочеш, щоб повірили, то збрешеш так, що повірять.

— Ну й заспокойся. Якщо робота є, то не страшно й дитинку від любого чоловіка народити.

— Яка робота?

— А ти ж кажеш, що запросили… Та й у ліцеї казали, що ти виграла той конкурс, твій проект визнали кращим і ти насправді розписуєш куліси.

— Правильно чула, виграла й розписала. Тільки те все нічого не варте в моєму стані. Мені сказали, що на останніх місяцях вагітності на роботу не візьмуть. Навіть розписку взяли, що я не претендуватиму на працевлаштування у них.

— І ти погодилася дати таку розписку?

— Хіба я мала вибір?

— Але вони мусили тобі щось інше запропонувати, — буркнула Неля. — Чого це ти ні за що, ні про що зробила їм люб’язність?

— Запропонували, звичайно. Там же не дурні сидять.

— Що?


— Що насправді візьмуть мене на роботу й допоможуть з житлом, як я й обіцяла батькам. Тільки за умови, що дитини не буде.

— От жлоби! — вигукнула Неля.

— Ой, ти спостерігаєш, що в країні твориться? Що ти хочеш?

— Давай знайдемо твого Костю й провернемо той самий варіант, яким скористалась я? Налякаємо його дитиною, нехай жениться!

— Те, чим можна було налякати починаючого чиновника, як твій Дан, байдуже для робітника, як Костя. Справа не в тому, що термін вагітності не збігається з моїми з ним зустрічами, а просто не хочу я за нього виходити.

Справді, якби Данило не працював у пожежній частині інженером з техніки безпеки, то чхати б він хотів на Нелю і на її черевце. А так не захотів втрачати непильну роботу і гарний, а головне, стабільний заробіток.

Неля перейнялася скрутою своєї подруги і пообіцяла щось придумати. Але що тут придумаєш, коли дитина вже на повну силу ногами тебе товче?

— Слухай, треба будь-якими правдами й неправдами дотягти до пологів, народити й передати дитину в гарні руки. Як тобі цей план?

Ліза замислилася, пригадуючи ту єдину-розєдину шалену ніч, після якої завагітніла. Виваживши всі аргументи й контраргументи, зважилася відповісти:

— Після тієї ночі мені страшно бачити те, що може народитися. Ми були не людьми, а дикими звірами, перебували у стані наднормального збудження. Але це не головне, це в мені говорить емоційний спогад. Основне, що я не маю коштів на цю дитину. Я її не вигодую і сама загину. А матір навантажувати не хочу, вона й так тримається ледь-ледь — її тиск зводить.

— Тоді покладися на мене, я на ці справи вигадлива, — заспокоїла Неля подругу. — На фабриці пообіцяй, що дитину віддаси сестрі, свату, брату, кому завгодно, запевни їх, нехай не сумніваються.

— Хто ж мені на слово повірить? Та я й не поїду туди більше, практика вже закінчилася.

— А ти ж була там на посаді. Так?

— Ну була. Але мене звільнять у зв’язку з закінченням практики.

— Коли звільнять? Скільки тебе там ще триматимуть?

— Ну, взагалі-то я ще можу попрацювати місяців два, тобто до самих пологів. Ніхто ж не знає, який у мене термін.

— Ага. Значить, маля з’явиться десь приблизно в середині вересня. Так? Ти стала на облік в жіночій консультації?

— Кажу ж тобі, що ні. Сказала, що стою вдома, по місцю прописки. Та не дуже мене там про це й розпитували.

Подруги домовилися, що Ліза повернеться на фабрику і працюватиме там якнайдовше, скільки зможе, а потім приїде до Нелі. А далі Неля все візьме на себе.

— Тільки треба зробити ось що, — примружила хитре око Неля. — Треба в когось забрати перепустку на фабрику. Тобто треба запастися чужим документом. Зможеш?

— Запросто, — не розуміючи, для чого це треба, сказала Ліза. — Туди нещодавно приїхала стажуватися група молодих роззяв з якогось місцевого ПТУ. Я в душовій що хочеш у них візьму.

Дівчата сиділи в сквері біля свого ліцею й насолоджувалися гарною погодою. Щойно відквітували липи й літо запанувало по-справжньому, нависаюче над землею легке марево спеки ховало в своїй в’язкості зайві звуки, розширюючи кордони тиші. Всі колишні інтереси, дівочі розваги й прихильності тепер були геть зметені з лику життя, і на чистому просторі майбутнього суворо вимальовувалися абриси нових зобов’язань, уникнути яких нікому не дано.

— Ти теж готуєшся стати матір’ю, — тихо сказала Ліза. — І уявляєш, як мені важко буде розставатися з дитиною. Не думай, що я ненормальна. Просто я все зважила і розумію, що в такий спосіб рятую маму, себе і це маля. Мені просто потрібен час, щоб стати на ноги. Я не знаю, що ти вигадаєш, але благаю тебе, придумай таке, щоб років через два-три я змогла забрати своє дитя додому.

Неля обіцяла, що саме так і буде.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка