Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка7/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Розділ 5


1

Тетяна цілком віддавала звіт, що життя з новим обличчям якщо й буде кращим, щасливішим, то не зразу. Спочатку пройде важкий період адаптації — як своєї власної до оточення, так і всього її оточення до неї. Вона часто роздумувала над цим і розуміла, що форма і суть так міцно пов’язані в людині, так органічно переплетені, що фактично вона має ретельно готуватися до життя наново. Якби комусь вдалося відволіктися від суєти буднів і уважно придивитися й порівняти, як трималася чорнявка до того, як перетворилася на білявку, і як вона тримається, перефарбувавшись, то здивувався б, наскільки багато в ній з’явилося відмінностей. Але всім людям завше ніколи, тому ці тонкощі залишалися поза увагою. Зрештою, можна втнути простіший експеримент — взяти якогось неборака, переодягти в жебрака й пустити в світ. І спостерігати, як він триматиметься в тому одязі. А потім нарядити його в костюм денді й проробити те саме. Може, хтось і не повірить, але признати в цих двох масках одного й того ж чоловіка буде неможливо. Так, це одяг і прикріплена до нього роль таким чином впливають на людину. А що тоді казати про нове обличчя? Уявляєте, які зміни мають статися з людиною? І не тільки зовнішні, які легше спостерігати, але й внутрішні, бо мінятиметься й глибинна суть душі.

А ще оця аварія, амнезія, втрата пам’яті, яка так повільно й примхливо відновлюється… Біда. Це вже не просто життя наново, а взагалі вважайте Тетяну іншою людиною, яка тільки чула про ту, що колись тут мешкала, до всіх оцих прикрих подій. Ледь чула про неї й не запам’ятала всього. Ось із яким разючим явищем наразі мала справу сама Тетяна і всі, хто її знав.

Зранку було хмарно. Тетяна, уявляючи вчорашнє поховання своєї подруги, стояла біля вікна й, непомітно утираючи сльози жалю за нею, спостерігала за шпачками, які нещодавно прилетіли і тепер вовтузилися на підстрижених газонах. Як дивно, ще й абрикоси не квітували, а вже трава підросла так, що її довелося підрівнювати, стригти — думала вона. Через відкриту кватирку в палату долинали чиргикання мітли, якою десь за рогом двірник збирав сміття, і пахощі свіжої трави. Ті пахощі бентежили душу, від чого дівчині хотілося скоріше вийти звідси, податися подалі від людей, побродити в полях і постаратися забути про свої жорстокі напасті, про непоправні втрати.

Вона побачила як на територію лікарні в’їхав чорний «мерседес», нечутно, мов крадучись, проїхав до стоянки й зупинився. Водій висів з машини, обігнув її й пішов через двір до під’їзду. Раптом з-за хмар бризнуло бліде сонце, і всі, хто був на подвір’ї, перетворилися з темних аморфних постатей на кольорові камінчики калейдоскопа — вони почали швидше рухатися, гучніше говорити, ширше посміхатися й дужче жестикулювати. І з похмурого ранку почав вилупляться погідний день.

Власник «мерседесу», наче відчувши, що його розглядають, зупинився й підняв голову. І раптом Тетяна впізнала в ньому Грицька. Вона стримано посміхнулася й ледь помітно хитнула головою, вітаючись. Молодий чоловік, радше несвідомо, потроху женихався — одягся ретельніше, ніж зазвичай, а головне, — приїхав на машині, яку рідко виводив з гаража, оскільки боявся пошкодити, знаючи, що господар все рівно колись з’явиться, щоб забрати назад свій весільний подарунок. Тим більше що термін гарантійної довіреності давно закінчився, і Грицько їздив на ачей, до першого постового. Але інколи ризикував, як ось тепер.

Двері в палату відчинилися різко й широко, і Тетяна побачила, як сюди заходять Тамара Михайлівна і якась стара, а ззаду, пропускаючи відвідувачок уперед, терпляче топчеться Грицько. Як ці двоє жінок прошмигнули сюди, що я не вгледіла? — здивувалася Тетяна, проте пішла їм назустріч, радо розвівши руки й намагаючись змикитити щось про бабцю.

— Боже! — сплеснула долонями та й зупинилася посеред палати, привертаючи до себе увагу всіх, хто тут знаходився. — Сирітко моя! Та що ж ти оце собі надумала, що наробила, га? Куди оце тебе доля завела без батька, без матері?!

Голосільниця подивилася крізь Тетяну кудись на вікно і завертіла головою, розглядаючи присутніх, але, вочевидь, так і не второпала, до кого має звертатися. А у Тетяни закрутилася в голові плівка зі знайомими словами: «…тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота…». Так-так-так, це має бути моя сусідка, здається баба Текля.

— Теклю Несторівно, чи ви мене не пізнаєте? — першою вирішила встановити особистісний контакт Тетяна.

— О! Це ти? — бабця замовкла і тільки глипала здивовано, нарешті, отямилася: — Та шо там тих вавок? На лобі й на бороді заживе, а в цілому — красуня.

— Ми приїхали доповісти, що твоє доручення виконали, — сказала Тамара Михайлівна. — Все зробили якнайкраще, побачиш. Так що заспокойся й видужуй.

— Сідайте. Гришо, подай стільці, будь ласка, — Тетяна підійшла ближче до гостей, сіла поряд.

— Я в основному контролювала поминки, — баба Текля чинно витерла хустиною куточки губ. — Ти доручила ту справу Дарці Гнідій чи, може, комусь іншому, не знаю точно. Але таких пирогів, які печу я, ніхто не зробить. Ото я їм наказала пироги в їдальні не замовляти. Напекла своїх і принесла туди. Отак. Гарно все зробили, не сумнівайся.

— Дякую, — відізвалася Тетяна. — Я вдома розрахуюся з вами.

— Та чи ми чужі? Звичайно, якось буде. А ти скоро додому?

Жінки, перебиваючи одна одну, розповіли з подробицями, як пройшла подія. Вони торохтіли безугавно, і чим більше Тетяна їх слухала — єдиний доступний їй відпочинок в ті рідкісні хвилини, коли вона викидала з голови свої страшні спогади, — тим більше обіймала її нова туга. Вона відчувала себе чужою серед цих людей, ладних розділити з нею її тяготи.

А Грицько тим часом відійшов до вікна і мовчки поглядав на машину. Видно було, що він хоче діждатися, поки жінки виговоряться і підуть, і поговорити з Тетяною без свідків. Тамара Михайлівна теж це помітила, тому скоро почала прощатися й підпихати Теклю Назарівну до виходу.

— Ти так і не відповіла на бабине запитання, — нагадав він, розставляючи на місця стільці після гостей. — Так коли тебе забирати звідси?

— Гадаю, в кінці тижня, — відповіла Тетяна. — Ти хочеш по мене приїхати?

Грицько посміхнувся, наче те запитання видалося йому дивним. Адже й так усе зрозуміло.

— А ти як гадаєш? Хіба я не повинен це зробити?

— Повинен? — перепитала Тетяна, але Грицько не зіщулився, як траплялося з ним колись у подібних випадках.

— Звісно, як друг, як людина сильної статі. Тим паче, що мені приємно приділяти тобі увагу. Таню, — він закінчив свою роботу й повернувся до вікна, Тетяна встала і підійшла до нього, зупинилася поряд, і собі поглядаючи на землю. — Давай припинимо якусь пусту гру. Нам треба поговорити серйозно.

— Про що?

— Про нас з тобою.

— Гришо, я стала зовсім не такою, якою ти мене знав, — раптом сказала дівчина. — Не квапся з зайвими для себе клопотами. Я не немічна, не безпомічна. Зрозумій, я сильна, енергійна, заповзятлива жінка. Ось тільки з пам’яттю мені треба б підсобити. Але це дрібниці. Адже так?

— Ти ж бабу Теклю одразу впізнала.

— Ні, зовсім не впізнала, — зізналася Тетяна. — Я згадала її.

— А є різниця?

— Так, я згадала її по частих причитаннях про моє сирітство. Вона моя сусідка і впеклася мені своїм плаксивим піклуванням. Інших, з ким спілкувалася менше, я навіть згадати не зумію. Не дивись на мене так, це правда, — засміялася Тетяна.

Грицько подивився на неї під новим кутом зору, приміряючи сказані про себе слова дівчини, і переконався, що вона, справді, дуже змінилася не тільки з лиця. Наприклад, де й поділася її сором’язливість, затиснутість, несміливість, якась в’яла безініціативність, що межувала з байдужістю. Продумуючи питання про шлюб, Грицько гадав, що збирається звалити на себе тяжку ношу — відповідати за травмовану людину, яка не зовсім відійшла від потрясіння, допомагати їй долати життєві труднощі, захищати від неприємностей і спогадів, нарешті утримувати матеріально, бо після всього з неї кепська буде заробітчанка.

А вона все перекрутила так, наче він морочиться дурницею, наче вигадав собі провину за те, що з нею сталося. І це не його діло.

— Я хотів би виправити свою застарілу помилку, — знову почав Грицько. — Ти не думай, що я не помічав тебе. Помічав. Але, бач, я несміливий за вдачею і ти такою мені здавалася. Ото я й гадав, що ми дуже однакові для того, щоби бути нормальною парою. А тепер ти таке втнула, на таке себе прирекла, що я побачив твій рішучий характер. Я й сам від твоєї витівки якось змужнів. Тепер ми здатні бути щасливими. Давай я заберу тебе звідси прямо до себе додому?

— А чи не поспішаєш ти з тими клопотами? Нащо вони тобі?

— Подружнє життя і має наповнюватися клопотами одне про одного, — розважливо відповів Грицько. — Таню, я не хочу втратити тебе. Нас зводить доля, побачивши, що ми не відчуваємо її й проходимо повз одне одного. А ще є люди, і вони спостерігають за нами. Я не боюся їх, а не бажаю бути в їхніх очах солопієм. Та мене засміють, якщо я не поведуся як пристойно чоловікові. Не зволікай, не став мене перед людьми в дурне становище.

— Я не про ті клопоти. Оця пластична операція й зміна обличчя так вплинули на мене, що я відчуваю себе іншою людиною, ніби сама собі чужою стала, не тільки на тебе іншими очима дивлюся. А аварія взагалі вивільнила в мені якусь невідому раніше силу. Ой, задам я тобі перцю, хлопче, не радий будеш!

— То я тобі більше не подобаюся? — у Грицька аж очі рогом полізли. Що його вже могло настрахати після скаженої Карини? Тому він і осмілів. — Таню, те, що ти і я пережили у зв’язку з твоєю операцією, не може бути даремним. Кажу ж тобі, це нам доля випробування послала. Прислухайся нарешті до неї, адже ми витримали це випробування.

— Може, й доля. Розберемося, — пообіцяла Тетяна. — Ти, головне, не хвилюйся. Я випишусь звідси, ти мене відвезеш додому, побудеш біля мене, поки я освоюся в хаті, а потім поїдеш до себе. Мені треба прийти до тями, згадати себе, подивитися на тебе збоку, познайомитися з твоїм способом життя. Роззирнутися в селі, розумієш?

— Гаразд.

Ось так вони поговорили про своє майбутнє. Коротше, дарма він страхав себе — замість того, щоб стати для Тетяни опорою, він, схоже, піймав жар-птицю, яка обіцяє принести йому нормальне подружнє життя. Тетяна ж зрештою не відмовила!

2

В гості до Грицька Тетяна потрапила не скоро.

Одразу після виписки з лікарні вона ще відновлювала здоров’я амбулаторно, а потім вийшла на роботу і у зв’язку з екстраординарним випадком попросила про відпустку без утримання до кінця літа. В райво їй пішли назустріч і дали дозвіл займатися своїм повним одужанням.

Шрами й рубці, товсті й почервонілі, які в неї залишилися на чолі й на підборідді, звичайно, псували її вигляд, хоч у порівнянні зі своєю колишньою зовнішністю вона була просто чарівною красунею. Тетяна не пам’ятала своєї пластичної операції, тільки знала, що вона мала місце й що супроводжувалася ускладненнями й алергією від лікування запалень.

Тому їхати в Київ на покращення зовнішності більше не бажала. Почалися довгі пошуки кращих фахівців у справі косметичної хірургії. Тетяна їздила в Дніпропетровськ у відому приватну клініку, говорила там з хірургами, вивчала обладнання й устаткування, зважувала тамтешні умови, розпитувала про їхніх колег, консультувалася, як їй ліпше вдіяти. Справа була не в грошах. Але провінція залишалася провінцією.

Загальновідомо, що кращі пластичні хірурги працюють в Бразилії, але вони спеціалізуються на іграх з силіконом, на ґрунтовній зміні рис обличчя. Тетяні перше не треба було ще, а друге не треба було вже. От вона й вибирала між гарним досвідом, котрий міг забезпечити найменший ризик, і найновішою технологію. Нарешті вибір впав на приватну Московську клініку «Богиня» доктора Едмонда Ситника. Там їй призначили прийом на кінець травня.

Тетяна не квапилася, бо просто не знала, як жити далі, в усякому разі так можна було подумати, дивлячись на неї збоку. Пам’ять поволі відновлювалася чи, може, народжувалася заново в нових контактах з людьми. Все менше траплялося непорозумінь, хоч дрібниці й незначущі події геть провалилися в небуття, як наче їх не було, й подеколи від цього виникали-таки незручні моменти. Наприклад, у розмові з Петром Змієвським вона згадала про те, як йому Грицько ставив гірчичники.

— Та це ж не я Грицьків клієнт, а Сашко, сусід його, — розреготався Петро. — Мені Ірина такі гірчичники щовечора ставить, що куди тому Грицькові!

— Ой, я щось наплутала, — зніяковіла Тетяна. — Вибачте. Чоловіки-таки для мене залишаються чимсь незбагненим.

— Буває, призвичаїшся, — необразливо поплескав її по плечу Петро.

Іншим разом вона принагідно подякувала свою колежанку вчительку Зуєву за чудові вергуни, якими та колись її частувала, а бідна Мокрина Іванівна мало не втратила дар мови.

— Які вергуни? Я й сама печеного не вживаю через його шкідливість для печінки, й інших не частую, й пекти не вмію. А ось те, що ти забула мої картопляні зрази з потрухом і грибочками, мені кривдно.

— Ой, бачу, я довго вдома не була! — засміялася Тетяна. — А зрази ваші забути неможливо, більше того — неможливо припинити мріяти про них. Шкода, що після алергії, яка зі мною трапилася по операції, мені треба дотримуватися дієти.

Отож, за Тетяною закріпилася слава дивакуватої дівчини, причому тепер всім здавалося, що вона такою й була, бо недарма ж поїхала обличчя переробляти, просто раніше в ній цього не помічали. А тепер — після багатьох стресів і травм — її химерність почала впадати в око. Ото й усе, значить, на це не треба зважати.

Вона стала більш знервованою, але й ініціативнішою і впевненішою в собі, трималася незалежно від людей і обставин. Коротше, те, що випало на її долю, поклало свою печать не тільки на характер, але й на тип особистості. З форменої флегматички, вона стала рухлявою сангвінічкою, мало не понад те.

З Грицьком після свого повернення з лікарні Тетяна намагалася не зустрічатися. А той від цього страждав, та ще й люди додавали йому прикрощів, реагуючи в кожному випадку на свій лад: хто радів, хто співчував, а дехто й відверто зловтішався.

Якось в неділю пішов він на місцевий базар домашнього вершкового масла купити — любив грішним ділом намазати його на гарний кусень хліба, зверху змастити медом і з’їсти, запиваючи гарячим чаєм, — а тут і всі активні свідки драми зібралися.

— Здрастуйте, імениннику! — першою роззяпила вершу Дарка Гніда, картинно розкланюючись з ним здалеку перед усіма людьми, що повилазили в центр себе показати.

От гидка порода, не приведи Боже! І як він раніше не помічав, що воно отаке стерво? На місці Юрка він би її кожен день лупцював для профілактики. Вже ж ніби порозумілися були у спільних клопотах, коли Тетянину рятівницю ховали. Ні, знову цирк влаштовує!

А Дарка тим часом продовжувала глузувати з нього:

— Ну що, тютя, діждався, що Тетяна тебе й бачити не бажає? От чуперадло городнє!

Зрештою, в Дарчиному тоні зникла ворожість і відчувалося чи співчуття, чи порада не вішати носа, коротше, було в ньому щось по-людськи чуйне, якщо це зрозуміють кмітливі спостерігачі.

— Бачу, Тетяна ввійшла в повну бойову форму, — припряглася до цієї дуринди донька тітки Флори, Ірина Змієвська. — Тепер я можу спочивати, більше мені не доведеться його від різних авантюристок рятувати, — і засміялася, вирячившись прямо Грицькові ув очі. — Так, сусіде?

— Та йдіть ви до біса, зубоскалки! — махнув на них Грицько рукою. — Втручаєтеся до інших, а на себе не дивитеся. Сказати щось на вашу адресу чи залишатися розумнішим?

Жінки прикусили язики, але було вже пізно, до них приєдналися інші, кому Грицько був небайдужим.

— Нащо самостійній дівчині здався такий дундук? — аж зайшлася дрібною помстою Клавка Солькіна, і видно було, що вона тільки шукала нагоди виговоритися. Здається, щойно м’ясо в Дмитра Рубцева купувала, а вже тут як тут жало висолопила: — Тетяна в столиці надивилася на ліпших, а може, познайомилася з ким-небудь з них і оце жде в гості. Там же в лікарнях і мужчини, трапляється, вираз лиця ремонтують, нехай не красені, зате з достатком. А цей що? Мало, що лантух лантухом, так ще й добувач такий собі, поганенький. Подумаєш, на машині він їздить! Подарували за ідіотство, от і їздить. А як заберуть її в нього, то їздитиме задом по печі чи верхи на хворостині.

— А ти б краще помовчувала, — раптом розвернулася до Клавки Солькіної Дарка Гніда, заступаючись за свого «хрещеника». — Скупилася в нього на овочі, так хоч не нагадуй людям про це. Чого це він не добувач? Він після роботи під буфетом не валяється, в доміно не грає й на ослоні за ворітьми пузо не чеше. Закривай лавочку, твій товар не має попиту!

— Ну чого ви за Грицька взялися, безстидниці? — прикрикнула на жінок Оксана Бігун. — Вам своїх мужиків мало?

А Грицькові було хоч бери гітару і йди під Тетянині вікна серенади співати. Тут весна, сади квітнуть, бузок і черемха пахощі розточують, що аж серце розривається, а вона на того чоловіка, заради якого «поїхала на ножі», як висловилася Дарка Гніда, тепер — нуль уваги. Він не знаходив тому пояснення, мучився, проте мужньо готувався до подружнього життя, спішно встановлював у кухні автономні зручності — чіпляв на стіну наливний бак з підігрівом, лаштував раковину для миття продуктів і посуду, встановлював ванну й унітаз, рив траншею під зливні труби й копав зливну яму.

— Грицю, — вечорами підколював його Сашко, коли вони відпочивали від трудового дня, — ти так розучишся до вітру ходити, сидітимеш в хаті на шпаківні, як інвалід.

— Я не для себе, — бурчав у відповідь Грицько. — Це тобі ставити в хаті зручності марно, а мені можна.

— А мені чого не можна?

— Бо твоя Оксана на другий день розчавить той унітаз і тебе винуватим зробить, скаже що ти каліка, поставити його правильно не зумів.

— Та вона в мене така, роздобріла нівроку, — розсміявся Сашко. — Хоч, в разі мені приспічить жити по-міському, я виключно для неї на унітаз надіну стальний каркас. Ха-ха-ха!

Пару разів Грицько зустрічав Тетяну в центрі, коли та поверталася додому з покупками. І ось не витримав і, привітавшись, зупинив її.

— Ну чого ти сторонишся мене? Ось тобі важкого носити не можна. Я б допомагав. Ти, може, на мене ображаєшся, не можеш простити своєї хвороби?

— Найгірше, що може бути між нормальними людьми, це з’ясування стосунків, — строго сказала Тетяна. — Отож, припини! Краще розкажи, як ти готуєшся до мого приходу в гості.

— Готуюся з усієї сили! — зрадів Грицько.

— Гляди, — зиркнула на нього лукавим оком дівчина. Так поглянула, що в нього по всьому тілі жевжики затанцювали. — Я повернуся з Москви й прийду роботу приймати.

Та Грицько вже був не йолопом царя небесного, а справжнім мужчиною, і вмів триматися при будь-якій спокусі, знав свій обов’язок і призначення. Тому пропустив мимо Тетянині загравання й жарти.

— Як ти сама туди їхатимеш, як сама-одна там перебуватимеш? Давай разом поїдемо.

— Грицю, не ускладнюй мені життя. Гаразд? — облишила дівчина несерйозний тон.

Грицько хитнув головою. Що він міг ще сказати? Домовились, що Тетяна сповістить його, як повертатиметься назад, і він виїде її зустрічати в Синельникове.

3

Нарешті робінії вкрилися листям — жовті кущі навіть відквітували майже водночас з бузком, а біла акація лише готувалася викинути свої духмяні грона — і настало справжнє літо: денна температура не перевищувала двадцяти п’яти градусів, хитав повітря легкий вітерець, світило незле сонце. Людина, опинившись десь за городами, відразу хмеліла від настояних пахощів розігрітого різнотрав’я. У дворах і на межах, на не витоптаних ще толоках і узбіччях доріг квітували перші медоноси: непоказний деревій, грицики, рідко-рідко зустрічалася веснянка, у низинах панували жовтець і різні анемони, а на узвишшях — траплявся горицвіт і розстелялися якісь дрібнесенькі блакитні квіточки, тощо. У вільний час Грицькові не сиділося в хаті, перед заходом сонця, коли вся домашня робота була перероблена, він виїжджав за село і там палив душу цілющими пахощами землі. Він сумував за Тетяною, яка наразі десь знову «пішла під ножі».

Залишивши машину на пагорбі, він спустився в лощину, де завбачив крупніші й барвистіші квіти. Спочатку хотів зірвати їх, вже й нахилився, а потім зупинився: для чого занапащати таку красу? Попутно він ще щось подумав про збереження природи, щось промайнуло в думці про бджіл, збір нектару і про мед, про лікарські зела. І тут пригадав, як Тетяна розповідала, що, повертаючись додому, планувала знайти в околишніх селах бабку, яка лікує травами, й звернутися до неї за поміччю. Так він же може допомогти їй у цьому! Поки її немає вдома, він напитає гарну цілительку, познайомиться з нею, домовиться показати хвору.

Він сам трохи знався на травах, збирав їх і при необхідності віддавав перевагу зіллям і меду, як доводилося мати справу з поширеними захворюваннями, що здавна лікувалися народними методами. Але він знав свої межі, як і те, що алергія й зведення шрамів не відносилися до поширених хвороб, тому треба було шукати когось досвідченішого.

Здавна й здавна так повелося, що у селі базар — це і загальні збори, й прогулянка, і місце побачень, переговорів і укладання угод і власне товкучка. Колись базарні дні проводилися раз на тиждень, а широкі ярмарки — у великі свята. Тепер, при капіталізмі, люди тут товклися щодня, але то були в основному збувальники й ті, хто продає витрішки. Серйозний люд, трудівники прибував для продаж і купівлі в суботу й неділю. На жаль, широких ярмарок уже більше не траплялося.

Отож найближчої суботи Грицько вийшов у центр з наміром знайти місцеву траволікувальницю, розуміючи, що то непроста буде робота, бо самі бабки вже по базарах не їздять і їх доведеться шукати через вилікуваних ними клієнтів. Довго він говорив то з кимсь одним, то з іншим, заговорював з жінками, але на потрібну людину натрапити не міг. Не прийнято в народі про свої болячки поширюватися.

Але випадок, як завжди, прийшов з неочікуваного боку. Грицько вже покинув район базару, вийшов на площу, через яку пролягала основна сільська автомагістраль, пішов повз магазини. Далі, за центром, ця дорога перетворювалася на звичайну вулицю, щоправда, з твердим покриттям, а на самій межі села, серед крайніх житлових будівель, на ній стояла Грицькова хата.

— Здоров будь! — привітався він до Степана Пудіна, свого колишнього однокласника, побачивши його бричку прив’язаною до стійки біля буфету. Степан щойно під’їхав і тільки збирався йти на базар. — Ти на своєму «мерседесі»?

— Зате я сам його придбав, а не прийняв у подарунок за сумнівне женіння, — невдоволено огризнувся той. — Чого пристав? — Грицько зітхнув і подумки вилаяв себе за невдалий жарт.

Степан у школі зірок з неба не хапав, як власне й Грицько. Але Грицько, бач, щось вишукує по життю, щось жде від нього, а Степан відразу женився на дівчині з якогось хутора — їх тут до грецяки навколо Славгорода — і пішов працювати на землю. Згодом завів власне господарство, наплодив дітей, загрубів у роботі, й почало здаватися, що він ніколи не був дитиною чи, бодай, юним. А оце знедавна хворіти почав.

— О! Чого ти на людей кидаєшся? — не образився Грицько. — Я до нього підійшов побажати добра й здоров’я, а він цвікає мені в очі женінням. Так що мені викинути ту машину? Колись появиться господар і забере, тоді я на такій, як у тебе, їздитиму.

— Та віддай ти її к чорту скоріше, а то так і хочеться тебе якось вилаяти. Їй-богу, гарний хлопець, а чорт знає що втнув з тією пробляддю. Я оце терпів-терпів і не втерпів, сказав тобі, що думаю. Гадаю, в тебе вже зашпори відійшли і ти не образишся?

— На правду не ображаються. Нічого, то в мене була спроба втілити в життя мрію про мешкання в гарному місті, де чисто й багато різнокольорових вогнів. Вона ж була з міста.

— От дурний, та хіба є десь чистіше за наше роздолля? І нащо тобі ті вогні?

— Слухай, Степане, ти вже мене вилаяв чи як?

— Вважай, що вилаяв. Кажуть, ти зробився розсудливим і скоро заведеш справжню сім’ю?

— Та кажуть, холера його бери, — роздумливо промовив Грицько. — Не знаю, що буде. Слухай, ти гарно виглядаєш, якось посвіжів. Аж обличчя посвітлішало. Десь відпочивав? Молодець!

— Лікуюся, — буркнув Степан.

— Од чого?

— Сечовика застудив, у минулому році траву косили в кінці травня, і я під час відпочинку на сирій землі посидів. Тепер маю клопіт.

— Так пий відвар хвоща польового, листя толокнянки, а ще ліпше ягід ялівцю. Ноги тримай в теплі, — порадив Грицько.

— Де ти раніше був, як я собі місця не знаходив? — здивовано підняв на Грицька очі Степан. — Звідки стільки багато знаєш? Сам недужаєш?

— Всяке трапляється, — непевно відповів Грицько. — Хоч ця зараза практично невиліковна: як тільки трохи про неї забув, так і хапається заново. Старайся постійно берегтися.

— Та отож, — погодився Степан. — Це вже я сам знаю. Але намучився спочатку, не приведи Боже. Розумієш, лікарі не люблять запальних захворювань. Тут же нічого різати не треба. А без ножа що заробиш? От і буцкали мене від одного до іншого, навіть туберкульозну паличку шукали. Все на уточненні діагнозу мене грабували, а лікувати й не збиралися. Злодії куди не кинь, шахраї прокляті. Я це зрозумів і перестав до них звертатися.

— А в кого ти лікуєшся?

— Та є на сусідньому хуторі одна цілителька, ну, вже старіша за нас з тобою жінка.

— Чия вона? Я її знаю?

— Навряд. Вони нетутешні, приїхали з чоловіком-сліпцем десь років три-чотири назад. А на травах вона добре знається, лікує багато людей. Спочатку забрала мене до себе на півмісяця і сама виходжувала. Ліки, настої, відвари — свої, домашні, звичайно. Поряд з тим процедури різні, дієта, режим. А потім відпустила додому і щотижня готувала і давала мені зілля в пляшечках. А далі сказала, щоб я сам берігся і те саме, що й ти, порадила. Гарна бабця, щира й надійна. До неї люди їдуть, ідуть і рачки лізуть — нікому не відмовляє.

— Дорого бере? — затамувавши подих — невже поталанило знайти потрібне? — запитав Грицько.

— Дорого, вона ж інших доходів не має. Але ціна того варта, не сумнівайся. А нащо тобі?

— Дівчину одну хочу їй показати, після операції вона має широкі червоні рубці й алергію на додачу. Як стару звати?

— Баба Люба. Хоч яка вона баба? Молодиця зрілого віку. Запитаєш Любов Петрівну Огнєву. Скажеш, що за моєю рекомендацією приїхав. А ні, то я можу повезти тебе.

— Не буду тебе обтяжувати. Сам владнаюсь. Ну дякую, друже. Бувай здоров!

— Не женися більше на пройдисвітках! — крикнув Грицькові навздогін Степан.

Грицько тільки махнув йому рукою.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка