Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка8/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16
4

Хутір, який назвав Грицькові Степан, лежав поблизу Дніпра на розлогому невисокому пригірку, збігаючи своїми окраїнами у прилеглі видолинки. Здалеку він здавався надзвичайно мальовничим. Під’їхавши ближче, Грицько з сумом побачив, що більшість хат стоять пустками. Очевидно, їх давно покинули, бо вони встигли зарости непролазними нетрями кущів, дерев і трав, де переважали дикий вишняк, жовта акація, бузок, дереза й деревця-самосійки з декоративних сортів. Все це шаленство неторканої природи було густо перевите в’юнкими травами, так що чистити присадибні ділянки, якби хтось наважився, без сучасної техніки виявилося б непросто. Від тих заростів на сотню метрів несло вологою й задушливою сумішшю пахощів, серед яких вчувалися й неприємні — догнивало викинуте сюди сусідами сміття й залишки майна колишніх господарів. Хати майже усюди з’їхали до землі, видувши стіни вагітними черевами, дахи покосилися й теж поросли травою, господарські будівлі ледь виглядали з-за суцільних нахрапистих чагарів. Доглянуті городи й охайні будиночки були тут радше винятком, а зовсім нові будівлі взагалі траплялися рідко, як шматочки фундуку в цукерці.

Чотири паралельні вулиці, розташовані перпендикулярно руслу Дніпра, були замощені хорошим булижником, який, однак, встиг вкритися споришем, а провулки, що пересікали вулиці під прямим кутом, вже ледве вгадувалися. І то тільки по тому, що вздовж них посередині були протоптані вузькі стежини.

Грицько вирішив проїхати по цих вулицях. Марно було напружувати зір і придивлятися до номерів садиб чи живих людей на подвір’ях, щоб запитати про цілительку. Мусив шукати її самостійно. Він зміркував, що коли вони з чоловіком вже в літах і недавно тут замешкали, та ще й змушені заробляти собі на прожиття, то навряд щоб купили добротний дім чи бодай гарну хату. Скоріше просто зайняли покинуту оселю та й живуть собі, нікому не заважаючи. Значить, якщо саме житло й приведене до порядку, то садиба в цілому може залишатися запущеною.

Скоро він помітив щось подібне до шуканого. Доволі міцний дім на високому цоколі був зовні поштукатуреним, але ту опоряджувальну оздобу вже вкривала сітка тріщин, а подекуди на ній проглядали й зовсім зруйновані місця. Проте за ним у міру сил доглядали: на дерев’яних рамах вікон і на дверях збереглася минулорічна фарба, а стіни нещодавно акуратно вибілили й підвели розведеним кіптем. Від воріт до порогу вела вимощена чистими ще, не зачовганими цеглинами стежка. А всю садибу огороджував новий доволі високий пліт з верболозу. Частина городу була очищена від дикої рослинності й засаджена овочами. Однак залишки заростів туго збитою масою виднілися навколо дому, по обох боках вздовж тину й на більшій частині городу й подвір’я. Вхідні двері стояли повністю розчиненими, їх прикривала тільки прозора антимоскітна сітка, причеплена на зразок фіранки. Грицькові здалося, що на веранді з великими вікнами він розгледів якісь постаті.

Несподівано засоромившись свого непідходящого до цього злиденного місця «мерседесу», Грицько, не зменшуючи швидкості, проїхав до найближчого провулку, завернув туди, приминаючи вимахані до паска бур’яни. Там зупинився, заховавшись від можливих очей. Увімкнув механічний пристрій проти викрадення, закрив машину і, чомусь ступаючи безшумно, ніби поряд був тяжкохворий, повернувся до будинку. Проходячи повз паркан, помітив у гущавині якогось мужика. Той, здалося, мав екстрено присісти під кущиком. Засміявся про себе, ще більше стишивши ходу, щоб не бентежити причинця, завернув у двір. Собаки тут не було, хоч її гавкання чулося з господарчого двору, відокремленого від вулиці домом. Звідти, до слова сказати, долітало ще й ґелґотіння гусей і сокоріння й спів півня.

Тепер на веранді нікого не було. І Грицько за простодушною сільською звичкою зазирнув у вікно, прикривши очі долонею. Він, звичайно, одразу збагнув, що підглядати у такий спосіб за мешканцями дому, взагалі-то, некультурно, але побачене там примусило його відкинути докори сумління. У вітальні за круглим столом, що стояв посередині, сиділа дівчина й зосереджено писала, а поряд стояла жінка з паперами, схожими на документи, і переглядала їх. Раптом ця жінка вийшла з кімнати, сказавши дівчині декілька слів. У ту ж мить дівчина покинула своє заняття, метнулася до шафи, відкрила дверці й стрімким рухом вихопила звідти невеликий згорток. Але якщо то були гроші, то той пакет можна було назвати й доволі об’ємним. Бо все на світі відносне. Вона сховала викрадене під юбку й за мить вже знову чинно писала в паперах. Коли хазяйка повернулася в кімнату, дівчина, ліниво обернувшись до неї, встала з стільця, показала пальцем на написане, щось пояснила і почала прощатися.

Еге, голубко, далеко ти звідси не підеш, навіть якщо ця жінка й не Любов Петрівна, — подумав Грицько. Він рішуче ступнув на поріг веранди якраз тоді, коли там опинилися обидві жінки.

— Здрастуйте, люди добрі! — привітався Грицько, закриваючи собою вихід. — Я шукаю Любов Петрівну, — повідомив щиро й посміхнувся до дівчини. Затим взяв її за лікоть:

— Чи це не ви будете, красунечко?

Та невдоволено смикнулася вбік, як якась недоторка, подивилася нахабно на Грицька.

— Ні, не я. Це ось, — і вона показала на жінку. — Ви так і стоятимете тут чи дозволите мені вийти? Заходьте вже!

— Здрастуйте, Любове Петрівно, — незважаючи на роздратування дівчини привітався Грицько до хазяйки дому, все ще щільно закриваючи вихід з веранди. — А я знаю, що у вас у вітальні стоїть шафа, — сказав він.

— Стоїть, — погодилася жінка здивовано. — І що?

— А там ще зовсім недавно лежав пакуночок з грошима… Стій, стій, стій, голубо! — крикнув Грицько до дівчини, яка зробила спробу вискочити надвір, і міцніше стис її плече.

— Ой, Боже! — здогадалася жінка, що наразі мала справу з шахрайкою. — Віддавай гроші!

Спіймана дівчина залишалася непорушною, тільки великими й злими очима пильно вдивлялася в Грицькові нахабні зіньки, ніби докоряючи йому за порядність чи гіпнотизуючи, щоб вислизнути з пастки. Але на Грицька такі погляди більше не діяли — нещодавні події, які вдерлися в його життя, нарешті змусили його невідкладно подорослішати.

— Забула, куди сховала? — привітно, далі нікуди, запитав він у дівчини. — А ось під юбкою. Дістанеш сама чи допомогти? А то я можу зв’язати руки, закинути тебе в машину і відвезти в міліцію. Там у тебе знайдуть вкрадений пакунок, і буде затримка злодійки на скоєнні переступу без явки з повинною.

— На! — дівчина вільною рукою вихопила пакунок і кинула на підлогу подалі від себе. — Вдавися, гад. Пусти! — заверещала вона. — І-і-і!

На вулиці щось зашелестіло, почулося сопіння-тупотіння, і Грицько, оглянувшись, побачив, як з кущів вискочив той самий мужик, якого він намагався не сконфузити, і дав дьору куди очі дивляться.

— А, так у нас, виявляється, груповуха! — спокійно вів далі Грицько. — І що ж ти зв’язалася з таким паскудою, який покинув тебе в критичну мить? Оце парубок! Чи він при тобі альфонсом працює?

— Пусти, — хрипіла впіймана на гарячому злочинниця, — поки я не видряпала тобі очі. Я нічого не брала. На, шукай, обшукуй!

— Пусти її, чоловіче, — втрутилася хазяйка дому, яка за мить оговталася, підняла свої гроші і стояла, сутужно зітхаючи. — Хай іде. Мені наука, щоб обачнішою була.

Грицько відпустив полонянку.

— Іди з Богом, — проказала Любов Петрівна, бачачи, що та не вірить своєму щастю і не рухається з місця. — Тільки запам’ятай, що всюдисущий Бог все зрить. Пошкодуєш колись та пізно буде.

— Що треба сказати тьоті? — нагадав крадійці Грицько.

— Пробачте, — видавила з себе та. — Я більше не буду, — і з тим прожогом вискочила на вулицю.

— Культурна, — засміявся Грицько. — Так я, виходить, до вас.

— Проходьте.

— В кімнатах задушливо, давайте на свіжому повітрі поговоримо.

Вони вийшли надвір. На шум, який зчинився у веранді, з хати вийшов заспаний чоловік, доволі симпатичний на вигляд, тільки в непроникно темних окулярах. Так і є, це її чоловік, сліпець, — згадав Грицько Степанові слова.

— Чого ти проснувся, Ігорю? — турботливо запитала жінка. — Тобі ще сорок хвилин треба було спати. Ну, ходи вже сюди, сідай, — вона витерла чистою ганчіркою лаву, що стояла поблизу веранди в холодку.

— Зачув шум, от і проснувся. Що тут сталося?

За ті двадцять хвилин, що Грицько пробув у Огнєвих, він пройнявся відчуттям, що знав їх сто років. Чи вони нагадали йому батьків, чи зачепили його душу своєю беззахисністю і любов’ю одне до одного, чи просто були приємними людьми, які вміли триматися за будь-яких обставин, чи все разом — хтозна. Якби через день-два у нього спитали, про що він з ними говорив, то Грицько не зміг би згадати. Звичайно, він розповів про Тетяну і її хвороби, розпитав про життя цих людей у покинутому хуторі, порадив їм перебиратися ближче до людей. Щось розповідав про себе.

Додому повертався щасливий. Але то було не те щастя, що він знайшов цілительку для Тетяни, а щастя раптового знаходження рідних душ. Може, це без них, без їхнього слова він так довго був самітнім, нерозумним, таким сиротливим серед людей, недоглянутим, неприкаяним? Від них линула та сама сила, яку нещодавно він відкрив у Тетяні; сила, яка допомагає триматися на ногах навіть тоді, коли сатаніють вселенські борвії; сила, яка допомагає не втрачати себе, коли всі навколо охоплені лихоманкою корисливості, егоїзму, накопичення. Як добре, що є Тетяна і весь її світ, такий великий, чистий і привабливий. Ці люди є мешканцями Тетяниного світу.

Мене донині не було, я не жив, а нидів, смикався, щось удавав із себе, комусь наслідував, до когось тулився, — думав Грицько, — і весь час помилявся, робив дурниці, спотикався. Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них.

Вдома Грицько зробив висновок, що до Огнєвих його послала доля. Адже він поїхав до них у понеділок, коли Любов Петрівна робить собі вихідний день. Тому у неї і не було відвідувачів. І якби він не вгледів у її домі злодійку, то вона і його б не прийняла. То кому наразі поталанило: йому чи цим людям? Звичайно, їм, бо він врятував їхні заощадження. Так, вони сказали йому, що збиралися перебратися в Славгород — тутешній кущовий центр, ближче не стільки до людей, стільки до лікарні. Але були речі, що заважали їм зробити це негайно. І говорити про ті речі мешканці ведмежого кута не бажали.

— Ігор Свиридович втратив зір в результаті нещасного випадку, але очі в нього цілі, неушкоджені — розповідала Любов Петрівна. — Операція, проведена досвідченим офтальмологом, може повернути йому зір. Але така операція дорого коштує, — посміхалася вона, наче вибачалася за своє злидарство. — От я й збираю гроші на неї, може, встигнемо ще намилуватися світом і одне одним. Хіба б я брала гроші з людей, якби не наше лихо?

— Я бачу, ви ще далеко не похилого віку, — сказав Грицько. — Значить, ви не отримуєте пенсії, а відтак не маєте будь-яких засобів до життя, крім заробітків на лікуванні людей. Так?

— Так.


— А чого не оформили Ігорю Свиридовичу інвалідності, а собі якоїсь допомоги по догляду за ним?

— Ой, хлопче, все не так просто. Колись розповім, не сьогодні.

І ось тепер Грицько розумів, що ці люди, яких вже помітили шахраї й вирішили обчистити, насправді перебувають у горі, мають нерозв’язні проблеми, про які не кажуть, і самі вони з ними не справляться. Ну й що з того, що колись вони назбирають трохи грошей? А що з ними робити, куди, до кого і як іти, що просити?

Ось повернеться Тетяна… і я її привезу до них, — знову подумав Грицько, ніби Тетяна була віднині для нього панацеєю від усіх болячок душі і серця й ніби вона налаштована була повністю розчинитися в ньому, як він у ній.

Дивно, що він знав її не один рік, а фактично не знав зовсім. Бо як раніше дивися на жінок? Вродлива чи погануля, несперечлива чи норовиста, гарна господарка чи вміє тільки картоплю смажити… Отож і отримав собі за дружину курортну повію — дивіться, очі, поки не повилазите, — вродливу; згідливу, бо їй все було байдуже; охочу до любощів; вона й готувати, холера, вміла, тільки не хотіла. А жити з нею не можна було, він аж здихнув полегшено, як вона вшилася світ за очі. Тільки перед людьми соромився своєї радості, тому що над ним висів здавен вбраний у кров чоловічий обов’язок перед своєю родиною, відповідальність за жінку. Гукав назад здуру — намагався витримати пристойність! Хоч розумів, що вона не стане іншою, що він тільки життя собі зіпсує. Але обов’язок велів. Ото саме через цей оманливий обов’язок Грицько так довго карався виною за ранню смерть батьків. Інколи він доказував собі, що не догледів їх, і при більшій з його боку старанності вони іще пожили б. Така гіпертрофована відповідальність, яка поширюється й на те, що від тебе не залежить, — теж є вадою, підґрунтям комплексу неповноцінності.

Та не тільки на жінок він так дивився, а й узагалі на всіх людей! Дурний був. А виявляється, в людині по-справжньому й навіки привабливою є тільки душа, щось нематеріальне, що, однак, проявляється в цілком наочних речах — в її світогляді, а значить, у вчинках. Він спробував дати визначення душі, але не зміг, зрозумівши, що то не якийсь незмінний орган, а рухлива, як космос, іпостась особистості, надзвичайно мінлива й налаштована на збагачення, однак, бережлива до своїх основних законів.

До повернення Тетяни залишався тиждень, коли Грицько зрозумів, що не завадить подбати про санаторні путівки на море. Він накупив у подарунок редиски й молодої капусти, взяв з дому меду, відро пшениці для курей і знову поїхав до Огнєвих.

Тепер тут у черзі стояло дві жінки й пристарілий чолов’яга. Довелося чекати, поки Любов Петрівна оглядить хворих. Грицько попросив, щоб вони тримали йому чергу, а сам поїхав на берег Дніпра.

Не дивлячись, що в природі лівий берег ріки завше більш пологий правого, саме в цьому місці зійти до води можна було по крутих скелях, позбавлених жодної піщинки чи рослинки. І сам берег був устелений камінюччям доволі великих розмірів для того, щоб можна було засмагати на ньому. Найліпше тут, очевидно, рибачилося, бо безліч валунів вивищувалося над водою то тут то там, і, перескакуючи з одного на інший, можна було забратися далеченько від зрізу води й закинути вудку на пристойну глибину. Та не це вразило Грицька, а забрудненість води поблизу суші. На поверхні плавали целофанові кульки й пластикові пляшки, якісь тріски й шматки фанери, а між ними виднілися різнокольорові плями машинної олії. Ага, — зрозумів Грицько, — це ж у Дніпропетровську недарма безліч дрібних СТО розташовується в приміщеннях колишніх човнових стоянок. Скидають бруд у ріку й у вуса не дують — у них скрізь усе куплене, все «схоплено». А чого ж не розперезатися, коли практично немає держави, а народ у країні заляканий крадіями й бандитами то тієї міри, що мовчатиме, якщо його навіть різатимуть? Ну не дбають про близьких і рідних, не піклуються про чужих людей, так хоча б про себе подумали, адже теж на цій планеті живуть! Сто бісів їм у пельку! Грицько страшенно засмутився й пішов назад, вирішивши, що ліпше сидітиме у дворі на ослоні й слухатиме балачки про болі й хвороби, ніж бачитиме на власні очі страждання велета, сивого Дніпра, яких завдають йому люди.

Добре, що його черга підійшла майже одразу після повернення од ріки.

— Скільки часу, ну хоч приблизно, потребується вам для лікування моєї Тетяни? — запитав він у Любові Петрівни, вже ніскільки не соромлячись того, що називає Тетяну своєю і не вагаючись у тому.

— Все залежить від того, в якому стані вона повернеться з лікарні, — відповіла цілителька. — Може, вона взагалі без мого втручання обійдеться. Тепер вміють гарно лікувати, якщо захочуть.

— Гаразд, тоді скажіть, який найбільший термін забирає лікування подібних недуг при несприятливому їх перебігу чи при несумлінному лікуванні?

— Про що ти намагаєшся дізнатися? — прямо запитала Любов Петрівна.

— Хочу після оздоровлення у вас повезти її на море. Але путівки треба заздалегідь придбати. От я й вираховую, на коли їх брати.

Любов Петрівна поглянула на мальовничий листовий календар, що висів на стіні, щось порахувала.

— Бери на другу половину липня, не промахнешся.

— От за це дякую, — зрадів Грицько. — Скоро побачимося, — попрощався він. — Щось привезти наступного разу? Вам чи Ігорю Свиридовичу?

— Ні, ні, дуже дякую.

Вони ще трохи поговорили про свої побутові клопоти і Грицько поїхав додому.



5

Вже давно стрілки годинника показували за північ, а Грицько все ніяк не засинав. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг вмоститися. А коли, здавалося, вмощувався, йому починало чухатися то на нозі, то на спині, то за вухом. І він знову ворушився і знову шукав зручну позу, щоб заспокоїтися. Нарешті не витримав і вийшов надвір, тут було німо — пора цвіркунів ще не настала, тільки інколи нишком розрізав повітря нічний птах чи летюча миша, розповсюджуючи звук непевного шерехтіння. І від того їхнього притишеного руху робилося лячно, наче десь поблизу нишпорили привиди й шукали нагоди кинутися на живу людину. Грицька пройняв містичний ляк, і він повернувся в кімнату. Коли заснув, незчувся.

Під ранок йому приснився сон, од якого він миттю побіг випробовувати нещодавно влаштований душ. А потім навіть не захотів снідати.

Снилося, що він знаходиться десь у велелюдді: чи на ринку, чи на великому вокзалі, і йому приспічило присісти на унітаз. Він хутенько знайшов потрібні двері, пройшов у туалет і нирнув у кабінку. Раптом унітаз, стоячи перед яким він порався з ґудзиками, почав рости, вищати й ширшати. Грицько злякався, що не встигне зробити своє діло, тому, покинувши штани десь унизу, обхопив чудний горщок руками й видерся на нього зверху. Затим вмостився зручно сісти, спустив ноги вниз, руками вчепився за край посудини і прислухався до себе. Але справити нужду йому не вдалося. Зсередини унітазу, де мала бути вода, з’явилося шумовиння й полізло вгору, наче туди якийсь жартівник вкинув карбід. Скоро стало зрозуміло, що то піднімається те, що повинно було після багатьох-багатьох людей провалитися в злив і зникнути з очей. Липка гидота перла на Грицька, ближче підбиралася до оголеного тіла. Довелося бідному сплигувати вниз. Тільки це не допомогло — густі й жирні клапті вихлюпів уже всіяли всю підлогу, скоро вони почали падати на Грицькову голову, вкрили плечі, потекли по спині. Грицько у скаженому темпі здирав з себе запаскуджені ланці, але людські екскременти підбиралися до шкіри, наростали на ній товстим шаром, подразнювали його ніжні місця. Двері кабінки відкрити не вдавалося, і Грицько вхитрився перемахнути через перегородку й кинутися навтьоки, водночас доволі скоро зрозумівши, що врятуватися йому не вдасться. За ним гналися вже не окремі грудки, язики чи шматки мерзоти, а цілий її потік. І він ось-ось мав утопитися в ньому.

Надворі вже сходило сонце й било через недбало спущені жалюзі в кімнату.

Змивши з себе залишки сну, Грицько метнувся в гараж і завів машину. Треба було якнайшвидше позбавитися пам’яті про бридке видіння, а для цього змінити обстановку. Дослухаючись до вурчання мотору, він пішов у палісадник, нарізав півоній, порахувавши, щоб їх була потрібна кількість, і виїхав з двору.

Скоро ним заволоділо нервове тремтіння — вірна ознака напруженого чекання. Потяг з Москви мав прибути на станцію Синельникове через півтори години. Він встигне з’їздити туди й назад разів з п’ять, але сидіти вдома не хотів, вирішив, що краще зупинитися десь в полях, погуляти по травці, подихати повівом цілинних трав і молодого сіна.

Мимоволі згадалося, що вчора йому принесли телеграму від свояка, Карининого брата. Той сповіщав, що хоче забрати подаровану машину, бо тепер вони вже не родичі. До того ж він нарешті влаштувався, має постійне житло, роботу й сім’ю, отож треба владнати всі питання. Телеграма була довгою, плутаною й неприємною. Не тому, що не хотілося віддавати машину, ні. Адже Грицько не міг на ній їздити далі тих місць, де його знають, бо в нього не поновлювалися документи про техогляд і різні інші речі. А тому була неприємною, що нагадала про остогидлі помилки з колишнього життя. І треба ж було так збігтися, щоб цей свояк приїжджав так невчасно. Тут якраз треба Тетяні приділити увагу, і його чорти несуть. Це, звичайно, не критично, але не бажано. Коли ж він все-таки прибуде? Написав би хоча б щось конкретне! А то «скоро», «при першій можливості»…



* * *

Вона проганяла від себе томління духу, заціпеніння волі й уяви, липучий відчай, бо від цього її світ робився гнітюче щільним, задушливим, навіть пригніченим, як найгірші й найпохмуріші кола пекла, вигаданого не Данте, а якимсь нудним нездарою. Вижити в такому світі не уявлялося можливим подвійно: по-перше, бо пекло і, по-друге, бо нудне, — а вона ризикнула саме вижити. То не складати ж тепер лапки покірно й не помирати, не спробувавши призвичаїтися до нових обставин! Бо, ні, вона не якась там супервумен, і не збирається шліфувати світ під себе. Тому мусила шукати спасіння, і воно могло прийти тільки шляхами зовнішніх розумінь. Так, зовнішніх, адже внутрішні її осяяння саме й призвели до такого стану душі.

Ще в Дніпропетровську, коли вона їздила туди на консультації щодо косметичної операції, їй сказали, що після такої, як для обличчя, тяжкої й великої за площею травми, має пройти щонайменше півроку, перш ніж можна буде вдатися до пластики. Але вона не припиняла клопотатися своєю зовнішністю, позаяк, по-перше, хотіла знайти фахівців, яким довірилася б, і показатися їм, а по-друге, зліквідувати відчуття безвиході, розірвати ланцюг, закови, в які потрапила схотінкою долі — раптово, несподівано, неждано-негадано. Отож, вивчивши записи з заповітного записника, знайденого в новій сумочці, котра була при ній під час аварії, і взявши з тієї сумочки залишки грошей, вона поїхала в Москву. Дорога її знову лежала через Дніпропетровськ, де вона відвідала Ю-Банк. В орендованому там сейфі на пред’явника Тетяна знайшла все, для себе необхідне, навіть більше того — документи на ім’я Омахіної Улити Геннадіївни. Тепер вона точно переконалася, хто лежить на славгородському цвинтарі під плитою з одним викарбуваним на ній словом «Галина». Обличчя дівчини, яка дивилася на неї з фотографії, поміщеної в паспорті, їй подобалося, і вона вирішила, що в результаті пластики має добиватися найбільшої подібності до нього.

В Москві відчула себе легко, розкуто, наче все тяжке й лихе на неї було навіяне побаченим кіно, а оце вона вийшла з кінотеатру і занурилася в своє звичне, приємне життя. Порівняно просто й без затримок вирішила потрібні справи, помалу прийшла до тями після всього, що скоїлося останнім часом, побувала в клініці «Богиня», де її оглянув не хтось інший, а сам доктор Едмонд Германович Ситник.

— Ви добре зробили, що приїхали заздалегідь, — похвалив він Тетяну. — Зараз вам не завадить пройти у нас підготовку до майбутньої операції, прийняти двотижневе лікування, направлене на загальне зміцнення шкіри. Адже те, що вкриває наш організм, — це окремий, найбільший за розміром і дуже важливий орган, а лікарів відповідного профілю, якщо не вважати нас, косметологів, та ще дерматологів, в медицині вважайте не існує. Це неподобство. Ми в своїй клініці зліквідували цей недолік, і займаємося не тільки пластичною хірургією, а й консервативним відновленням шкіри, для чого розробили терапевтичні — зважте, не косметологічні — методики лікування й запобігання її захворювань.

— Дуже добре, — погодилася Тетяна. — Цікаво. З чого складатиметься це лікування?

— З комплексу заходів, до яких входять дієта, медикаментозне оздоровлення травлення і вітамінна терапія, затим ванни й плавання в басейні з морською водою і нарешті місцево, тобто безпосередньо на область обличчя, масажі й маски. Фізіопроцедури поки що вам не показані. А в листопаді, будь ласка, ми на вас очікуємо.

— Після лікування у вас мені можна буде поїхати на море?

— Навіть варто, тільки не зловживайте сонцем, — гомонів лікар, продовжуючи обстежувати шви на Тетяниному обличчі. — Ви маєте обмежитися купаннями і насиченням йодом через дихання. Жінці після вісімнадцяти років взагалі перебувати на сонці не обов’язково.

— А як же модна засмага впродовж усього року?

— Е, не всіх, далеко не всіх це стосується. Це актуально для тих, хто заробляє гроші обличчям. Адже ви не стриптизерша й не повія, тобто не гламурна діва, я гадаю?

— Ні, звичайно. Я бібліотекарка.

Едмонд Германович закінчив оглядання й пальпацію, поклав якийсь чудний прилад, схожий на лупу, на стіл і узрився на хвору.

— Наші послуги не з дешевих для звичайної бібліотекарки. Якщо для вас це має значення, то скажу, що двотижневого терапевтичного лікування у нас вам може вистачити для того, щоб значно покращити здоров’я і зовнішній вигляд. А якщо ви ще й на море поїдете, то й поготів зможете обійтися без операції.

— Тобто вона буде для мене зайвою? — поцікавилася Тетяна.

— Як сказати… Шви, звичайно, зостануться, нехай не червоні попруги, але їх однаково буде видно. Це щастя, що вони у вас зверху прикриті зачіскою, а внизу обличчя знаходяться під бородою й на бічних частинах шиї. Хоч тут, — він торкнувся Тетяниного підборіддя, — вам добряче здерло шкіру, від самої бороди й аж до яремної впадини. Я взагалі не розумію, як вам кадик не перерізало. Це для вас якесь попередження звище, а не аварія.

— Попередження? — перепитала Тетяна і раптом призадумалася, насупила брови, ніби щось пригадуючи. — Звище, кажете?

— Так. Може, ви щось не так робили чи, може, повинні виконати якусь місію. Проте, не звертайте уваги, це просто дозвільні вигадки. Хоча… Ви про це не думали?

— Тепер подумаю, — ухилилася Тетяна від щирої відповіді, але було видно, що сказані лікарем слова склали на неї серйозне враження і скоро воно її не забуде. — Значить, підправити моє лице скальпелем у будь-якому випадку не завадить?

— Скажімо так: робота для хірурга буде, як би ви не лікувалися консервативними методами і коли б ви сюди не звернулися.

— Тоді наша угода залишається в силі: в листопаді я до вас приїду.

— Гаразд, — лікар зібрав свої інструменти, посерйознішав. — Зараз пройдіть з Ритою Марківною, нашою старшою медсестрою, по палатах, подивіться, познайомтеся з умовами і на листопад замовте собі ту, яку облюбуєте. Поки є така можливість.

Два тижні, які пролинули непомітно, Тетяна використала не тільки в оздоровчих цілях, вона напружено виважувала всі шанси і обмірковувала свої майбутні життєві кроки. Здається, вона досягла-таки всього, чого прагла, і тепер може вибрати, де і як жити далі, до чого прикласти свої вміння й досвід. Були хвилини, коли їй здавалося, що в Славгород вона більше ніколи не повернеться, а славгородці більше ніде й ніколи не знайдуть людину на ім’я Тетяна Іванівна Проталіна. Справді, хіба не через пануючий у ньому безхитрісний, замкнутий на примітивних клопотах спосіб життя вона драпцювала в Москву? Через це. Хіба не з його маленького, тісного, не завше порядного світу вона втікала? Саме звідти. Тоді чого повертатися? До кого? Нащо? Але, згадуючи своє минуле, дівчина розуміла, що у подальшому саме в Славгороді знайде найліпше прикладення своїх сил. Щось гукало її туди, притягувало, манило, щось, з чим вона мусила рахуватися. Слова Едмонда Германовича про нову місію лише підтвердили її підсвідомі передчуття, що недарма в її житті таке скоїлося. Ох, недарма! І Грицько, якщо вже згадувати про нього, був лише проводирем до того, що вабило й приманювало її, а не самоціллю.

До останнього дня сумніви не покидали Тетяну, не відступали від неї, не залишали її в спокої. Тяжкий це був час, як є тяжким будь-який важливий вибір з рівноцінних варіантів. А що і з чого вона вибирала? Хтозна, це були тільки відчуття, але вона напевне знала, що знайде там і що втратить тут. Втрачати не хотілося. І вона, коли збагнула, що саме це її й страшить, спокушаючи залишитися в Москві, почала розмірковувати, як зробити, щоб втрачене тут виявилося знахідкою там, у Славгороді.

Тому після виписки з клініки вона владнала свої московські справи, замовила квиток і в урочний день мужньо поїхала на Курський вокзал.

Вже у вагоні їй згадалася поїздка з Києва в Дніпропетровськ, задушевні розмови з подругою. Може, це пояснювалося тим, що вона знову їхала в спальному вагоні? Дівчина засумувала. Чому так трапляється, що ти, ледве знайшовши в житті щось дороге для себе, мусиш його втрачати? Такими рідкісними є ці знахідки, такими необхідними, і — на тобі, у тебе їх відбирають. А що посилається натомість? Хто виважує шанси, знайдені людиною? Хто оцінює їхню вартість, їхнє право втілитися в життя? Хто тасує карти в колоді випадковості, доцільності й хто визначає, чому жити, а чому вмерти? Лікар сказав, що це посилається звище. Невже правда? Значить, вона отримала знак, після якого має жити дуже обережно, спостережливо, роздумливо, щоб не пропустити те, заради чого залишилась живою. Бо навзаєм утраченого щось-таки посилається.

Тетяна не скоро отямилася від своєї внутрішньої поглиненості. Але все-таки час чинить своє, помалу бадьорість повернулася до неї, й тоді вона подивилася навпроти себе. Там сиділа молодша за неї дівчина і вже давно відверто її розглядала. Тому навіть не зразу зреагувала, що Тетяна повернулася у дійсність і тепер дивується, що привернула до себе чиюсь увагу. У погляді Тетяни читалося запитання, хоч вона намагалася сховати його, раз у раз поглядаючи за вікно.

— Пробачте, — відгукнулася дівчина. — Ви були так мальовниче чимсь заклопотані і по миті так класно ті клопоти в собі загамували, що я зачудувалася.

— Байдуже, — відмахнулася від неї Тетяна. — Сьогодні не я одна маю заклопотаний вигляд.

Дівчина засміялася. І раптом її щойно згаслі очі, які здавалися маленькими, безбарвними й гострими, виповнилися широчінню призвіль, таїною сумеркового лісу й теплінню літа. В них заіскрилася не цікавість, ні, — бажання знайти відповідь на щось тривожне, небайдуже для душі.

— Знаєте, — обережно почала вона, щоб не нарватися на ще одну пусту фразу, — нехай я молода, але вгледіла й оцінила невідповідність вашого віку не стільки до зрілого почуття обов’язку, стільки до вміння долатися з ним. Так ревно відчувати відповідальність і нести свій хрест вміють сиві старики й мудрі бабусі, а не молоді жінки. Це кидається в очі. Адже для таких протиріч потрібен досвід. Я так не вмію.

— У вас проблеми? — вміло відхилила Тетяна розмову про себе.

— Напоролася на нерозділене кохання до жонатого. Оце їду додому й життю не рада. Що ви на це скажете?

Тетяна припинила відчужуватися й подивилася на сусідку приязніше.

— Як тебе звати?

— Ніна.


— А мене Тетяна. Так от, Ніно, все залежить від тебе.

— Яким чином?

— Я знедавна відкрила для себе істину, що людиною може називатися лише той, хто вміє перемагати власні бажання, тобто відмовляти собі, коли це треба.

— А коли це треба? Хто це визначає? — зухвало підняла загострену борідку Ніна, з явним наміром і надалі плекати в собі те, що її непокоїть.

— Єдино людська мораль.

— О! А як же «запрещенный плод сладок»? Цього ще ніхто не відміняв, а діти й молодь люблять солоденьке, цукерки наприклад?

Тетяна посміхнулася — такі пастки вже були не страшними для неї.

— Гадаю, ти не гірше за мене знаєш, що у цій фразі йдеться про наш темний бік, про брутальну фізичну іпостась, через яку людину часто зраджує почуття міри, приваблює саме заборонене й недоступне. І ти наразі відверто лукавиш, прикриваючи фразою про заборонений плід недосконалість власної волі. Звичайно, легше потурати забаганкам плоті, ніж гартувати в собі дух. Зауваж, примітивні забаганки завжди стосуються черева й геніталій, — експресивно пояснила Тетяна. — А того, хто поширив цю злочинну фразу — я не знаю, кому вона належить, — треба засудити й забути як розбещувача жовторотих.

— Це слова з віршів римського поета Овідія, — сказала Ніна і додала: — Публія Овідія Назона, який жив на зламі старої й нової ер. Мудрий був чоловік.

— То ми такі начитані й не вміємо керувати власними емоціями? — в голосі Тетяни явно вчувалася іронія, змішана з заздрістю до чужої ерудиції. — Його мудрість злочинна, якщо від неї в ужитку залишилося тільки те, що нещасними невігласами, а таких, на жаль, більшість, сприймається як установка до дії.

— Тетяно, ти екстремістка?

— Гадаю, більше так, ніж ні.

— А я гадаю, говорячи про кохання, що кожній людині послано або талант любити, або дар бути любимою. Щось одне, розумієш? Поглянь, як лаконічно звучить сказане: «Талант любити чи дар бути любимою». Тобто, любити — це талант, активний початок в людині, який породжує піднесений неспокій і пошук, призводить до акту творіння, збагачення здобутку — матеріального чи духовного. І той здобуток залишається жити поза часом, переходить до нащадків. Це живопис, музика, архітектура, науково-технічні винаходи, це завжди щось корисне і прекрасне. А бути любимим — це дар, подарунок, милосердне приношення, подачка, зрештою, це тупе тваринне споживацтво. Бути любимим соромно.

Тетяна слухала Ніну, задумливо розглядаючи щось на підлозі. Вона була вражена почутим: такі прості думки, а до неї чогось не прийшли. І тепер вона намагалася збагнути, яким данням наділена сама: кохати чи бути коханою. Сказати щиро, то вона за великим рахунком і не кохала нікого, бо її почуття не народили на світ великих чи бодай відчутних діянь. А чи кохали її? Тут вона мало не розсміялася — для чого думати про дурниці. Але на останніх Ніниних словах вона кинулася, здалося, що їй вчулося щось дисонансне.

— Соромно? — перепитала розгублено. — А для чого ж тоді ти чиниш так, щоб твій коханий перебував в сороміцькому становищі?

— Це я гіперболічно, — виправдалася Ніна. — В цілому, тобто я хочу сказати, що ліпше кохати, ніж споживати чуже палахкотіння. Щодо мого коханого, то він не споживає мою любов, вона йому не потрібна. Я просто мучуся здуру.

— Так, зрозуміло, — хитнула головою Тетяна. — Тебе палить хіть, а не любов. Тоді потерпи, це скоро минеться. Хочеш, скажу тобі один підлий засіб для лікування причепливої пристрасті?

— Знайти у нього вади, утрирувати їх, зненавидіти його за це… Так?

— Ага, — Тетяна розсміялася, зіщулившись, як те роблять малі діти, нашкодивши. — Негодящий метод, але в критично гострих випадках допомагає. Тільки опісля одужання треба не забувати, що ті «ліки» були вигадані тобою.

За тими розмовами дорога здалася необтяжливою і навіть кордони й митниці видалися менш протиприродними, ніж були насправді. Ніна вийшла в Харкові й залишок дороги Тетяна використала на те, щоб обміркувати пережите, почуте й побачене, налаштуватися на зустріч з Славгородом. З усіх її висновків резонансом бриніло те, що вона має рахуватися зі ставленням Грицька до себе. Любити й бути любимою — це, звичайно, крайнощі. В житті все більш помірковано — треба вміти знаходити точку рівноваги на терезах дуальних протилежностей. І першим кроком до тієї рівноваги було визнання того, що їй незвично, але й приємно знаходитися в центрі Грицькової уваги, що саме це її й принадило повернутися назад. Але це був тільки перший крок, тільки перший, і про своє ставлення до нього вона не думала.



* * *

Грицька, який тепер здався їй ближчим, ніж донині, Тетяна побачила ще з вікна. Сердешний стояв на пероні й пряв очима по вагонах, намагаючись побачити її ще на під’їзді. Серед суєти чорного буденного тлуму недоречним і безглуздим видався їй букет рожевих півоній, який він тримав невміло, але мужньо й зворушливо. Та вже за мить його щира відвертість сприйнялася Тетяною як уразливість, яку треба невідкладно захистити. Щось тринькнуло всередині й ледь чутно запульсувало теплом, розливаючи його по всьому тілу. Тільки триматися, ні в якому разі не ображати його своїм жалем чи зверхнім спочуттям, — наказувала вона собі, ступаючи на перон.

Грицько побачив її й кинувся назустріч:

— Ти повернулася?! — здавалося, він до останнього сумнівався, що ще колись матиме щастя бачити її.

Тетяна зупинилася перед ним і не знала, що сказати. Вона тримала свою сумку обома руками, почергово торкаючи її коліньми, й дивилася на зустрічаючого. Грицько віддав букета, і їй довелося поставити сумку на землю. Обхопивши квіти, дівчина занурилася в них обличчям, вдихаючи непередавані пахощі свіжості, чистоти й землі. Підняла голову тільки тоді, коли відчула шершаву Грицькову долоню на своїй щоці.

— Що ти? Чого? — запитала, помітивши його пильний погляд. — Щось трапилося?

— Я так чекав на тебе, так чекав…

Грицько не прибирав руки від Тетяни, навпаки другою рукою він торкнувся її волосся, а потім ті руки зустрілися за її плечима, Грицько обійняв Тетяну й притис до себе.

— Я не відпущу тебе від себе, — шепотів він. — Поїхали додому, поїхали…

Вони повільно пішли до машини, не розмикаючи рук. Сумку Грицько розмістив у багажнику, а Тетяну запросив сісти поряд, але вона відмовилася і вмостилася ззаду, стиснувшись у пружину, не дозволяючи собі виказати будь-які м’які почуття. Давати їм волю вона вважала слабкістю, а ця розкіш не входила в її плани, бо для слабкості не було умов. Слабкість має бути чимсь захищена. А який захист мають вони двоє? Поки що ніякого.

В південних посадках переважають акації, й наразі вони стояли в суцільному білому шумовинні грон — квітували. Готувалися цвісти липи й дикі маслини. На лужинах попід посадками, витикаючись з-за високої трави, кивали фіолетовими головами довголисті вероніки, біліли перші ромашки і червоним майоріли маки на тоненьких ніжках. Розігріта за день пряність від їхніх змішаних пахощів густо висіла в повітрі, п’янячи людей, а надто — розтривожених приємними почуттями. Четверть години поїздки здалися Тетяні щастям, після якого, раптом воно вже й не повторитися, можна все життя тягнути лямку буденних клопотів і ні на що не скаржитися. Через відкрите вікно вона глибоко вдихала запашне повітря й відчувала, як її ніздрі тріпотять від сум'яття, викликаного весною й молодим оновленням. Ніщо не пригадувалося, ні про що не мріялося й нічого не ждалося, це були миті чистого «тут і зараз» — справжнього життя, неприправленого примарами й поторочами.

— Я тебе везу до себе, — боязко, щоб не порушити її зачарування, промовив Грицько, коли вони в’їхали в село, й обернувся до неї. — Ну що, трохи освоїлася?

— Атож. Поїхали, — майже з байдужістю погодилася Тетяна. — Ти все зробив, що хотів? — здавалося, вона зусиллям волі повернулася в дійсність.

— Я так багато хочу, що на все мені й життя не вистачить, — засміявся Грицько. — Але дещо встиг.

Літній присмерк був прозорим через повню місяця. День непомітно перекотився у вечір і неначе завмер на цій хвилі. Діти ще бігали зграйками, гуляли на вулиці, а дорослі закінчили свої справи і висипали за ворота, щоб посидіти на ослонах, погомоніти, відпочити перед вечерею, купанням і укладанням на сон — набридлими щоденними турботами. Весною і отакого погідного літа їсти не хотілося, бо для підживлення людської плоті вистачало цілющих пахощів квітування; з хатніми справами морочитися бажання не було, бо весь світ здавався скрипучо-чистим, дзвінким і омитим частими дощиками; а сон і на ум не йшов, бо усвідомлювалася нетривалість цієї казки. Тільки не можна було людям відриватися від земного життя й поринати в химерні матерії мрій. Треба було працювати й відпочивати, їсти й спати і не гнівити своїми фантасмагоріями Бога, котрий прорік колись: «З праху вийшли і в прах обернетеся».

Отож, тутешні демоси говорили про земне: про себе й про сусідів, і не могли не помітити, як урочисто заїхав у двір Грицько і як потім з машини вийшла Тетяна.

— Привіз-таки, добився, — крекнув, вдаривши себе по коліну, Сашко Бігун. — Оце втнула Тетяна, заморочила кумові мізки. Знатиме, що таке справжня жінка. Чи братиме тепер у нас молоко, чи ні?

— А чого ні? — відмахуючись від щойно вилуплених комарів, сказала Сопільнячка. — Вона, може, одразу тут не замешкає. А як і переїде до нього, то теж святим духом не житиме. У вашої корівки смачне молоко.

— Тетяна гарна людина, спокійна, порядна, — сказала Оксана, Сашкова дружина, ударяючи себе зірваною веронікою по щоці, й принюхуючись до її приємного запаху. — Намучилися обоє. Хай живуть з Богом.

До них підійшла Дарка Гніда.

— Це хто у нас тут спокійний? — запитала вона, вчувши дзвін.

— Про Тетяну Оксана сказала, — доповіла їй тітка Настя Сопільнячка. — Ти куди йдеш оце проти ночі?

— До вас по воду, — махнула рукою Дарка. — Мій надумав голову мити, торішнє соняхове насіння перевіював, запилився. Треба свіжої олії збити на літо. А про Тетяну дарма ви так. Вона дівчина бита.

— Та отож, що бита, — встряла до тих пір мовчазна тітка Флора, поштарка. — Після аварії наче підмінили її.

— А що таке? Чому ви так говорите?

— Не встигла на роботу вийти, а вже пішла в сільраду й заявила, щоб шукали хоч на півставки бібліотекарку в сільську бібліотеку. Вона, мовляв, допоможе організувати там це діло. І в лікарню ходила.

— Звісно, вона ж донині на лікарняному, — позіхнула Оксана.

— Ні, — вставила Дарка. — Вона оформила відпустку на свій рахунок до кінця літа.

— Ага, — продовжувала тітка Флора. — Так ото вона зайшла до головного лікаря і каже, що ось у вас тут розміщується притулок для старих, а ви про нього не дбаєте, не постачаєте туди книги, свіжу пресу. Ну, спочатку вона, звісно, у мене запитала, чи виписують туди газети й журнали, а тоді ото й пішла з претензіями. Моторна!

А сама Тетяна тим часом хлюпалася в душовій, дивуючись, як Грицькові вдалося влаштувати її в домі, де немає водогону.

— Як ти воду в бачок заливаєш? — запитала вона, вийшовши звідти й на ходу застібаючи ґудзики на домашньому халаті. — Не страшно, що я халат надягну? За дві доби дороги втомилася в зашнурованому стані бути.

— Як? — засміявся Грицько, який у цей час виставляв на стіл зготовані звечора наїдки. — Пам’ятаєш у фільмі «Весілля в Малинівці» фразу «Зубками її, зубками»? Отак і я можу відповісти: «Ручками її й ніжками».

— Давай тепер я візьмуся, — підійшла до нього Тетяна й перехопила роботу. — Ручками й ніжками? Який ти молодець! У тебе є мікрохвильова піч? Я там смажені гриби розігрію. А де скатертина?

Грицько носився по хаті, діставав то скатерку, то серветки, то однакові тарілки, показував, де у нього стоїть посуд для мікрохвильової печі.

— Пляшки навіть не діставай, — попередила його Тетяна. — Мені не можна, а ще я ненавиджу питущих мужиків.

— А зовсім трішки?

— Ти ж, здається мені, не п’єш, — обернулася до нього Тетяна. — Для чого запитуєш?

— На всяк випадок.

— І зовсім трішки ненавиджу. Взагалі не люблю, коли люди вводять себе в стан зміненої свідомості.

— Ой, розшифруй!

— Який чудний! Що тут незрозумілого? Тютюн, алкоголь, наркотики, певні види ліків впливають на людину так, що вона робиться іншою, не сама собою. Вона починає по-іншому реагувати на своє оточення, по-іншому оцінювати світ, тобто її свідомість стає іншою, зміненою. Це вже не та людина, яка була спочатку, а інша, штучно змінена. З якою я, наприклад, не знайомилася і не планувала знайомитися й спілкуватися.

— Для мене це не проблема, просто поцікавився, — Грицько сказав правду, але все рівно трохи піджав хвоста, як учень при вчительці.

А потім вони смакували наїдками, хвалили місцеві харчі, обговорювали кулінарні рецепти, дивилися телевізійні передачі, перекидаючись враженнями від них. Між тими репліками говорили про погоду, гарне літо, яке тільки починалося. Про роботу й домашнє господарство Грицько, не бажаючи наводити на гостю нудність, згадувати не хотів, тому ще поділився планами про відпочинок.

— Я замовив дві путівки на море. Поїдемо?

— Вже замовив? — з не дуже схвальним здивуванням перепитала Тетяна. — Для нас?

— Так. Але це, власне, нікого ні до чого не зобов’язує. Як колись казали, я просто напитав ці путівки. Так поїдемо?

— А, — в голосі дівчини задзвенів метал. — Обачливо, це правильно, — сказала вона, повністю ігноруючи його останнє запитання.

Грицько підупав духом. Раптом зникли теми для розмов, нецікавими стали передачі, неприємно запахла і здалася недоречною кава, яку він натер на ручній кавомолці. Каву? На ніч? Перед сном? Хто так робить? Поринувши в свої думи, він, не зупиняючись, раз і вдруге пересік кімнату широкими кроками. Шукав і не міг знайти привода позбавитися неприємного осадку від згадки про відпустку, зневажав себе за слабкість, за те, що ця дівчина — така, виявляється, сильна й самостійна — давно виділила його серед інших, а він того не вартий. Нарешті він зупинився, намагаючись точніше сформулювати свою думку, — адже те, що він хотів сказати Тетяні, було життєво важливим для їх обох. «Отримав ляпаса, — продовжував насміхатися він над собою. — Інколи такий струс допомагає тимчасово розсіяти хронічне глупство і враз порозумніти».

Вже й Тетяна зрозуміла, що різкувато повелася, і теж не знала, як виправити положення. Щоправда, вона не дуже цим переймалася.

І ось непомітно для обох Грицько заговорив про свою одинокість, про смерть батьків, про пустоту свого внутрішнього світу, про те, як важко йому вийти зі своєї шкаралупки, про невпевненість у собі, свою нерішучість, свої помилки, сумніви й апатію…

— Я хочу ніколи з тобою не розставатися, завжди бути разом. Не знаю, як про це сказати, — бубнів він. — Боюся здатися смішним, але кращих слів ще не придумано: я кохаю тебе і прошу твоєї руки. Виходь за мене заміж.

Тетяна заклопотано наморщила чоло: він готувався до такої розмови чи вона викликана її норовистістю? Гаразд, розберемося. І вона полегшено засміялася.

— Чим же ти нерішучий? Намовляєш на себе! Ти нормальний хлопець. Не скажу, що твої слова виявилися несподіваними для мене. Але я маю подумати. Давай, знаєш що? Давай подивимося твій домашній фотоальбом, я хочу побачити тебе маленьким, подивитися, якими були твої батьки.

Грицько підійшов до книжкової шафи і з нижньої її тумби дістав альбом доволі великого формату.

— Тут не все приклеєне й прикріплене, багато фото зберігаються в розсипаному стані, — він обережно простягнув Тетяні альбом, не змінюючи його горизонтального положення.

— Ти дивись, а я піду покурю, можна?

Тетяна тільки мовчки кивнула.

Дитячих фотографій виявилося небагато, та й ті були тільки з раннього дитинства. Складалося враження, що у зрілому віці Грицькові батьки вже хворували й не мали ні змоги, ні бажання милуватися сином, займатися будь-чим крім своїх основних обов’язків. Хлопчик був дуже гарненьким, чорнявеньким карапузиком, і залишався таким десь літ до дванадцяти. А потім воднораз витягнувся, зміцнів і його очі набрали чарівного кольору осінніх чорнобривців, були так само волохаті від довгих вій і вкриті тонкою заволокою, як туманцем.

Зате було багато знімків з Грицькового дорослого життя, зокрема весільних. Тетяна перегорнула один-два загальних знімки, роздивилася їх і відклала. Затим дістала декілька з крупними планами, розкрила їх віялом на долоні, і раптом її очі пришерхнули й вигострилися, неначе вона побачила щось таке неочікуване й настільки неприйнятне, що мала негайно приймати якесь важливе рішення, може, про кардинальні зміни вже з наступної миті. Вона відклала фото й з биттям серця закрила очі. Доля! Це доля веде її такими покрученими стежками. А від долі, як відомо, не сховаєшся. «Ось ми й дійшли до відкритого двобою, — подумала Тетяна. — Доля не просто немилостива до мене останнім часом, не просто посилає мені неприємні збіги обставин, вона кидає мені виклик, який я не можу не прийняти. Отож, досить ухилятися, уникати двобою з нею, треба повернутися обличчям до чергової небезпеки й вигукнути: „Іду на ви“».

Зайшов Грицько.

— Як ти тут, не нудьгувала? — Тетяна здалася йому ще більш вдумливою і твердою, ніж була тоді, коли він виходив надвір, і це його занепокоїло.

— Все гаразд. Приготуй каву, — жорстко попросила — ні, наказала — вона у відповідь на його запитання.

Готувати каву Грицько любив більше, ніж пити, тому в нього це був улюблений ритуал частування гостей і для цього все й завжди трималося напоготові. Він швидко ввімкнув електричний чайник, дістав з полиці кавоварку, висипав туди перетерті зерна, додав цукру й приготував дві гарні чашки з блюдцями. Поки він готувався, поспів окріп. До вітальні Грицько повернувся з невеликою тацею, де стояли кава, цукерки й невеликі вазочки, наповнені парниковими полуницями зі сметаною. Але Тетяна навіть не усміхнулася на його старання.

— Ти жалівся, що твоє життя є безсенсовним, — сказала вона. — А мені воно видалося раєм. Справді, ти господар у власному домі, позбавлений будь-яких сімейних пут, обов’язків, весь світ до твоїх послуг, якщо придумається порозважатися. Хоч мені й Славгород видається гарним місцем для пристойного життя. Тут ти завжди вільний, ніхто не примушує тебе до будь-чого. Чого тобі не вистачає, що тобі ще треба?

Мить була надто серйозною для того, щоб відреагувати легко, просто чемно, адже чітко вловлювалося те, що лежало в підтексті сказаного. Грицько сів, склав руки на колінах і подивився на Тетяну.

— Що тебе непокоїть? — стривожено запитав він. — Я зрозумів, що без тебе цей світ мені не потрібен, а з тобою він стане в тисячу разів принаднішим. Це кохання. Не імпульсивне, не гарячкувате, не сліпе, а виважене, перевірене. Я думав про тебе, ще як тільки дізнався від Дарки, що ти… Словом, ти тоді ще в Києві була. Правильно, твій вчинок зробив мене сміливішим і вимогливішим до себе, бо я відчув, що небайдужий комусь, навіть більше того — комусь потрібний. А до того ж я взнав тебе ближче, і ти виявилася такою… Ти справжня, справедлива, надійна, рішуча. Нехай я не знаходжу слів, але ж ти мене розумієш. Так?

— Здається, розумію.

— Я вдячний Дарці, що вона мене відчортувала за тебе і тим відкрила очі. Вдячний Клавці, Ірині, які тримали мене під своїм захистом і не допускали до мене легковажних жінок. Я вдячний тобі, що у тяжку хвилину ти мене погукала і дала змогу довести своє ставлення до тебе. А також допомогла перевірити, від чого моє серце починало битися при згадуванні твого імені. Я кохаю тебе. Будь зі мною. Давай одружимося прямо завтра, сьогодні, негайно.

— Прямо зараз? — посміхнулася Тетяна.

— Так!


— Ну що ж, — сказала дівчина, — тепер настала черга сповідуватися мені.

На мить здалося, що наразі вона ладна вивернути перед Грицьком всю душу, наговорити про свої тяжкі випробування, про хвилини розпачу й про миті перемог. Але ось в її очах з’явилося вагання, роздуми, виникло нове переконання, і все знову щезло. Вона поблажливо посміхнулася, кволо знизала плечима.

— Я вже казала тобі, — продовжила Тетяна рівним тоном, опанувавши себе, — що останні випробування, котрі звалилися на мене, дуже змінили мій світогляд і навіть характер. Мені прояснилася мета і справжня ціна життя. І всі мої переконання зазнали великих змін, а це позначиться й на вчинках. Не може не позначитися. Поки що я тільки призвичаююсь до себе нової, розмірковую над своїми прозріннями, а повернусь до активної діяльності і, впевнена, багатьох здивую і новою енергією, і новими починаннями. Для чого я це кажу? Може, ти полюбив мене колишню? Може я, така, як тепер, тобі не сподобаюся? А тієї Тані, яку ти знав раніше, вже немає, Гришо. Ніде немає.

— Ні, — Грицько не міг приховати дрижання губ, — тієї Тані я фактично не знав, я тільки бачив її інколи і вмів впізнавати. А по-справжньому я взнав тебе теперішню. Таню, ти згодна на мою пропозицію? — не відступався він від своєї думки.

— Так, Гришо. Давай спробуємо.

Вона прислухалася до себе, немов вивчала, чи пішов уже від неї той кепський настрій духу, який раптом напав був. Але нам з вами в її душу входити заборонено, і тому невідомо, що вона там, в собі, знайшла.

Вони з Грицьком покінчили з десертом і пересіли на диван, продовжуючи бесідувати ні про що. Вікна, захищені сіткою від комарів, були настіж відчинені, і в кімнаті стояв свіжий запашний дух. Раз у раз сюди, перекриваючи гучність телевізора, долинали крики невгамовних дітей, сміх юнаків, які тискалися з дівчатами під парканами, скрипіння стільців і спори сусідів, які групами грали в доміно й у дурня.

Грицько боявся дихати, йому весь час здавалося, що Тетянині слова почулися, а перепитувати він не наважувався. Ніби ненароком він пару разів торкнувся її руки і впевнився, що вона не одсмикується від нього.

— Гришо, а хто ці люди? — Тетяна показала на стіл, де все ще лежали альбом і кинуті нею фотографії. — Їхні фотографії знаходяться зверху.

— Оце? — Грицько підняв якийсь знімок і показав їй.

— Ні, там стоїть дівчина з штучними квітами в зачісці, а її обнімає молодий чоловік.

— Оце?


— Так.

— Так це ж Карина, моя перша дружина, з братом. Ти ж її сто разів бачила, на весіллі у нас гуляла! Не впізнала?

— Бачила, — погодилася Тетяна. — А не впізнала. Бачу, що знайома, а хто, не зрозумію. А оце її брат? Як його звати?

— Давид.


— Галавадзе Давид Гургенович, — по складах промовила Тетяна, ніби пригадуючи щось давнє-давнє. — Так, я не помилилася?

— Атож! А дружина моя була Карина Гугренівна Галавадзе. Як добре, що у тебе відновлюється пам’ять.

— Дружба народів, значить, — роздумливо підбила підсумок дівчина. — Розумію, отже, Катерина… Так оце в тебе від нього машина? — вже жвавіше уточнила вона.

— Сповістив, що скоро приїде по неї, — відповів Грицько. — Та чорт з ними! — Він змахнув фотографії разом з альбомом зі столу, недбало кинув на своє місце. — Не варто під ніч таку гидоту згадувати. Я їх спалю, щоб вони нам настрій не псували.

— Свої фотографії не забудь залишити, — насмішкувато попередила дівчина.

Здавалося, до цих двох знову повернувся святковий настрій, підсилений домовленістю про майбутнє одруження.

— Ой, зараз буде чергова серія «Сліду», — погукав Тетяну Грицько, запрошуючи знову повернутися до телевізора. — Сідай, дивись, а потім мені розповіси. А я поки що приберу зі столу й перемию посуд.

Цей фільм вони не додивилися.

На дивані залишився Тетянин халат, білизна, навіть хатні пантофлі стояли тут — як тільки звільнився, Грицько роздяг її й відніс у спальню, а там обережно поклав на своє широке ліжко.

Вони довго любилися, вже й сонце обігнуло зворотний бік землі, наблизилося до обрію, і його перші промені розчинили чорноту ночі, а Грицько повільними й обережними рухами видобував з Тетяни хрипке дихання й стогони. Йому подобалося, що вона, не будучи холодною, не поривалася вдовольняти партнера, а наче без будь-якого старання зі свого боку, без напруги, однак з задоволеним відголосом приймала те, що він їй давав. Вона дозволяла себе кохати, була розкутою, приязно сприймала вигадливість, але все це робила без поспіху, без жадібності й безсоромно проявленої жаги до насолоди. Як земля, — подумав Грицько, — наливається грізною хіттю й повнішає од розпалення, затим довго-довго ніжиться в ньому й поволі скидає напругу через затаєно-бурхливий екстаз, витончується і знову схильна до продовження. Йому уявлялося високе хлібне колосся, яке наливається об’ємом, тяжіє сочистим зерном, а потім дозріває на сонці, твердіє й трохи зменшується в розмірах, готуючись до нового кола життя. Так і ця жінка. І все в неї виходило пасивно й кволо, без нав’язування чоловікові темпу, пози чи якихось відчуттів. Вона залишала за ним обов’язок дбати про самого себе і для цього просто віддавалася на його ласку і не боронила йому нічого. Віддавалася й не боронила нічого! Справжня жінка! Грицька це страшенно заводило. Його руки не відривалися від Тетяниних грудей, живота, лобка, над яким він прощупував себе самого й м’яв те місце ритмічно й подовгу. Він пестив усі її чутливі місця, впивався пальцями в стегна й сідниці, розводив їх врізнобіч, наче хотів ще більше зануритися в її тепло. Гладив ноги, що лежали на його плечах і інколи тормосили його вуха чи впиралися в груди й злегка боронилися од любовного натиску.

— Не квапся, я відпочину, — шепотіла тоді Тетяна.

— Я тільки колихатиму твоє тіло, — просив Грицько, не покидаючи її, водночас милуючись вільно розкиданими руками, закинутою назад головою й розстеленим по постелі довгим волоссям. — А потім ти скажеш «іще», і я леліятиму тебе собою.

Він знав, що вміє бути вправним коханцем, терплячим, сильним, невтомним. Його вигадки вистачить не на одну ніч, і жодного разу він не повториться. Тетяна не заскучає з ним.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка