Любов овсянникова аферистка роман



Сторінка9/16
Дата конвертації06.03.2016
Розмір3.47 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Розділ 6


1

Звістку про те, що для неї є гарна травниця, Тетяна сприйняла з ентузіазмом — час збігав швидко, літо минало і треба було використовувати будь-яку нагоду й кожну хвилину, щоб покращити своє здоров’я, яке зазнало тяжких випробувань. Над усе їй подобалося, що ця жінка мешкала в покинутому хуторі, де є повно зелені, на грядках ростуть чудові чисті овочі і поряд тече Дніпро. Там можна вволю побігати босоніж, прогріваючи підошви ніг розтертим і нагрітим на сонці чорноземом. Звідкись вона знала, що саме такі нехитрі процедури дерматологи рекомендують для загартування шкіри, позбавлення від грибків, екзем, лишаїв чи інших неприємних захворювань, спричинених зниженням імунітету. Може, їй це казали в Києві, коли лікували алергію? Байдуже. Головне, що це їй піде на користь. А ще там можна купатися в річці, вигрівати кістки на розпечених валунах, розкиданих вздовж берега, приймати сонячні ванни і витримувати строгу дієту, про яку казав Грицько. Чудово!

Не підходило їй тільки те, що ця травниця пропонувала таким пацієнтам на термін лікування повністю перебиратися до неї. Не могла Тетяна тепер залишати Грицька одного, особливо вночі, коли поряд нікого немає. Ні, її непокоїли не амурні інтереси, про які найперше, може, й він подумав би, якби вона йому прямо про це сказала. Тут було інше. Як відомо, нормальні люди подароване назад не забирають, за будь-яких обставин. А тут ось якийсь сумнівний прищ пообіцяв приїхати й забрати назад машину. Ніхто не заперечує — подарунок цей надзвичайно дорогий і, як розповів Грицько, свого часу він був зроблений зопалу, тому будь ласка: вам — ваша машина, нам — наш спокій.

І все-таки, і все-таки… З урахуванням побачених фотографій, знаючи тепер, ким є той горе-родич, над цим варто було розкинути мізками. І Тетяна розкинула. Виходило, що від дня Грицькового розлучення до сьогодні проліг більший проміжок часу, ніж термін його подружнього життя з Кариною. І весь цей час подарована машина залишалася в нього, бо про неї ніхто не згадував: ні Карина, ні її щедрий братик. Значить, вона була їм непотрібна, не вписувалася або в стиль життя, або в конкретні його умови. Що ж тепер у них змінилося, які кардинальні події відбулися, що підхльоскують до настільки ґрунтовного перегляду своїх недавніх вчинків? Зміни на краще? У таких відірваних субчиків, якими були надбані Грицьком «близькі», це навряд. А зміни на гірше ведуть за собою, як невідворотній наслідок, безгрошів’я. Отже, молодик їде до Грицька вибивати з нього гроші, а приводом до цього вибрав машину. А це вже серйозно, бо Грицько на ній все-таки їздив, що на ній позначилося. Значить, причепитися негіднику буде до чого.

Це доволі відома авантюрна операція — під якимсь слушним приводом втюрити людині коштовний подарунок, витримати чималенький термін, а потім знайти зачіпку для розірвання колишніх стосунків і для здирання процентів за користування подарованим.

Отже, як зазвичай буває в подібних випадках, спочатку Грицькові запропонують купити машину в колишнього родича, а в разі його незгоди — оплатити амортизацію. Причому амортизацію нарахують так, що вона складе суму, не меншу залишкової вартості машини. Наприклад, визначать пробіг і застосують для його оплати таксистські тарифи. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а проблем і неприємностей Грицькові не минути, як не обійтися без побитої пички.

Як Тетяна, передбачаючи такі ускладнення, могла залишати Грицька віч-на-віч з ними? Як могла ризикувати, дозволяючи лихим людям нав’язувати недосвідченому й простодушному хлопцю бандитські розбірки? Ніяк. Мусила боронити його сама всіма засобами. Причому так, щоб і самому Грицьку про це не сказати, бо є в даній ситуації така вкрай незручна, навіть небезпечна річ, як чоловіча самовпевненість, зарозумілість, пиха і ще всяка мура, про яку добре тільки патякати.

Не підозрюючи, яку гірку пігулку підготувала йому доля, Грицько нарешті вгомонився й задрімав, а дівчина лежала, не склепивши повіки, зітхала і ще довго шукала вихід із обставин, в які він потрапив, довго продумувала підходи до нього, нарешті зважилася. Вранці розбудила його на роботу і, поки він збирався, із залишків вчорашньої святкової вечері зготувала сніданок.

— Їж сам. Я снідаю тільки кавою, — попередила вона Грицька. — До того ж я маю перед від’їздом забігти додому, там і перекушу щось.

— Перед яким від’їздом? — отетерів Грицько. — Ти ж щойно приїхала? І для чого тобі додому, де все без тебе стоїть пусте й безжиттєве? Тепер тут твій дім.

— Так, дякую. Мені треба було в Дніпропетровську вийти, але ти мене ждав у Синельниковому, і я вирішила не затримуватися. Тепер спокійно з’їжджу туди й сюди, мушу в банк заглянути.

І це була правда. Тетяна зі змішаним почуттям радості, подивування й сумніву дізналася, що має в своєму розпорядженні декілька банківських сейфів, де зберігаються не тільки гроші, але й документи на нерухомість, і, що наразі було особливо важливо, деякі засоби особистого захисту від нападників. Зрештою, подумала вона після першого приголомшення, викликаного цим відкриттям, нехай в усній формі, але саме на її користь було зроблено заповіт. То хіба не треба поважати волю заповідача? А потім вона зрозуміла, що має подбати про збереження цих коштів, і не просто збереження, а зробити так, щоб вони працювали, а не ховалися в залізних ящиках. Але в Москві вона побоялася відкривати депозитні вклади, бо не хотіла користатися знайденими документами на інше ім’я, на ім’я людини з російським громадянством. Хтозна, до чого воно могло б її привести. З цим ім’ям їй вистачало інших клопотів. Тому там вона нічого змінювати не стала. А Проталіна Тетяна Іванівна, вона напевне знала, нічим себе не заплямувала і може спокійно й безпечно користуватися своїми правами зберігати гроші на банківському рахунку. Принаймні те, що ховав в собі Ю-Банк, можна було спокійно довірити депозиту на це ім’я. Ось для цього й для дечого іншого Тетяна поспішала в обласний центр.

— Так у скільки тебе сьогодні зустрічати назад? — безтурботно запитав Грицько, коли вони удвох дійшли до Тетяниної хати і мали тут розстатися.

— Не треба мене зустрічати.

— Чому це?

— Не хочу звикати до зайвої уваги, — не помічаючи Грицькового занепокоєння, відповіла Тетяна. — Сьогодні залишусь вдома, а завтра постараюсь знайти ту жінку-травницю, про яку ти казав, і влаштуюсь у неї на два тижні. А ти відпочивай, збирайся з думками.

— Таню, — захникав Грицько, — ми ж учора домовилися, що не розлучатимемося більше. Ти мені обіцяла. Пам’ятаєш?

— Ого-го! Коли це ще буде? Для чого давати людям привід язиками плескати? Ну переночувала я в тебе одну ніч, так це ще можна зрозуміти. А як почну щоночі до тебе бігати, то про мене інше подумають. Скажуть, що я в гульки пустилася, це негарно. Ти маєш дбати про мою репутацію.

— Як «коли буде»? Давай прямо завтра розпишемося! Репутація… Я сьогодні ж піду в сільраду і попрошу назавтра нас розписати.

— Завтра будній день, ти мусиш працювати, а не по Загсам бігати, — нагадала дівчина. — До того ж, в мене сукні відповідної немає.

— Та наплювати! — Грицько спересердя колотив себе кулаками по боках. — У мене теж немає. А вони тільки по буднях і розписують, щоправда без урочистих церемоній, а тихо-мирно. Так що, домовлятися?

— Назавтра?

— Так.

— А не пошкодуєш, що квапився?



— Яке квапився? Вже цілий вік чекаю! Увесь Славгород на мене дивитися втомився.

— Гаразд, домовляйся, поки я не передумала.

— Значить, я негайно подаю заяву від свого імені, а ти з цього моменту вже вважаєшся моєю нареченою і маєш повне право ночувати у свого жениха. Отак!

— Отак! — повторила за ним Тетяна. — Розпишемося і проводитимемо медовий місяць в різних місцях.

— В різних? Чому?

— Ну, я лікуватимуся у травниці, а ти кукуватимеш вдома.

— Так поки в мене є машина я тебе возитиму туди й назад.

— Добре, якось влаштуємося.

— Я по тебе виїду до вечірньої електрички на Запоріжжя, — попередив Грицько.

Грицько пішов на роботу. Йому зробилося легше на душі, проте він не припиняв думати про те, що справді тиха Тетяна змінилася, й тепер не знаєш, чого від неї ждати. Така заповзятлива, самостійна, що у неї ні в кому немає потреби. Поза сумнівом, вона порядна й надійна, з розвиненим почуттям міри й такту, але надто… Як сказати? Навіть не норовлива, а радше незалежна. Треба скоріше її загнуздувати, бо відтак вона й зовсім одиначкою залишиться. А така розумна й обдарована на жіночість людина не повинна пропадати!



2

Мотатися на лікування до травниці Тетяна відмовилася. Що то за лікування наїздами, коли вимагається не просто пити-їсти, виконувати рекомендації дієти й робити процедури, а взагалі дотримуватися іншого режиму життя? Треба забути про турботи, скинути з себе всі клопоти, припинити хвилюватися з приводу й без, менше забивати голову телевізором і більше вчитися спорідненню з природою у свійських тварин, зокрема у кішок. Отак вміти споглядати довкілля, жити за годинником сонця й дбати тільки про себе, як вони.

Наразі Тетяна собі цього дозволити не могла, хоч Грицькові сказала, що не бажає починати своє подружнє життя з частих і довгих відлучок з дому.

— Кажуть, як проведеш медовий місяць, таким і все життя буде, — сказала вона. — Хоч тиждень-два побудемо вдвох нерозлучно, а потім знову пірнемо в поточні справи й турбації. До того ж мені не завадить призвичаїтися до нових обов’язків, навіть до думки про те, що я заміжня. Це все непросто, воно вимагає часу й терпіння.

Грицько знайшов Тетянині міркування слушними й погодився з ними.

А Тетяна потай готувалася зустрічати одіозне нашестя, і ждала його не вдень, як усі люди, а вночі — такий своєрідний, як на її думку, гість збирався сюди прийти. Була впевнена, що для такої афери, яку він, очевидно, затіяв, нічний візит є більш істотним — так чинять усі бандити. Ну, хоча б тому, що вночі намічену жертву зручніше застати вдома, та й свідків менше, як не кажи— це теж важливо.

Справді, на світанку третього дня після реєстрації їхнього шлюбу у вікно скрадливо постукали.

— Це твій колишній благодійник, — тихо сказала Тетяна. — Відкривай і нічого не бійся.

Грицько, ще не очунявшись од міцного передранкового сну, не звернув уваги на дружинині слова, чортихнувся й пішов відкривати, на ходу одягаючи спортивні штани й домашні пантофлі. На його неприємне подивування Давид заявився не сам, прихопив з собою якогось качка з явними ознаками німоти. У обох був підозрілий, зацькований вигляд, наче вони втекли з-під варти й оце втиралися в довіру, щоб їх прийняли за порядних громадян. Давид скидався на пониклого собаку, у якого, щоправда, ще є злість заради шматка м’яса порвати ближнього. Грицька прямо від порога качок штовхнув у груди, щоб він не висовувався на вулицю. Діло запахло гасом.

— Ти сам? — не своїм голосом запитав Давид, заходячи до вітальні.

Грицько кивнув на стільці, що стояли поряд з вікном біля столу. І той кивок Давид витлумачив, як ствердну відповідь на своє запитання.

— Це добре, — крякнув він, втомлено всідаючись на вказане місце.

— Поснідаєте? — безбарвно запитав Грицько, пересмикнувши плечима, й потягся до сорочки, що висіла за вхідними дверима на вішалці. — Чим ви приїхали?

— Давай, що маєш, — Давид трохи зіщулився, побачивши, що Грицько не зреагував на поштовх замість привітання і зовсім ні про що не здогадується, значить, нетямущий і розмова має бути довга й напутлива.

Грубий, легковірний, пустоголовий, неотесаний… — думав він про Грицька, спостерігаючи за ним. Як ота дурисвітка Карина могла подумати, що житиме з таким приматом? Стомилася вона, зараза! Можна подумати, що це вона найбільше ризикує в їхньому спільному бізнесі, а не він. Її ризик полягає в тому, щоб вчасно запропонувати клієнту надягти резинового плаща, і щоб до рота різну погань не брати. Давно вже жодної багатійки мені не підкинула, ще й та, що була, вислизнула з пастки в самий непідходящий момент, до того ж обібрала його до нитки. Немає чим навіть оцьому бритоголовому мудаку заплати за пособництво, доведеться пристрелити десь у зручному місці, якщо й тут нічого не вигорить.

Господар тим часом виставляв з холодильника залишки вчорашніх салатів, холодну яловичину й гірчицю. Наостанок подав у целофановому кульку порізаний на скибки хліб, діставши його з кухонної шафи, і відкупорену пляшку горілки — колись пригощав хлопців, які допомагали йому вдома з ремонтом.

— До чаю немає нічого, — буркнув похмуро, помітивши, як жадібно гість налив у склянку веселухи і проковтнув її одним махом, затим кивнув своєму супутнику, щоб і він пригощався.

Після цього горілки в пляшці залишилося на самому денці і вона перестала цікавити прибульців.

Грицько встромив у розетку вилку електрочайника. Затим знову підійшов до вішалки, густо захаращеної своїм повсякденним одягом, розсунув те ганчір’я і зняв з гачка ключі від машини, неквапом поклав перед Давидом.

— Ось твоє добро, забирай, — сказав без серця. — Всі документи лежать в машині, в бардачку, де й були.

— Це ти, я бачу, наладився дешево обійтися, — проказав гість, енергійно жуючи яловичину. — Ти ж користувався машиною?

— Звичайно, але не часто. Потреби не було.

— Ну, а платиш чим? Оцим їдлом? — він кивнув на стіл з наїдками. — Хочеш відбутися простим угощєнієм?

— Не подобається — не їж, — настовбурчився Грицько. — Я не розумію тебе.

— Я кажу, що ти перед усіма тутешніми сучками красувався своєю жлобською харею на моєму «мерсі», а тепер жбурляєш мені ключі й натякаєш, щоб я забирався геть, подякувавши тобі за це.

— Говори по-людськи, — заграв щелепами Грицько. — Ти мені цю машину для чого давав? «Дарую на щастя!» Забув? І що, я мав на неї дивитися?

— Але хіба ти не розумієш, що за всі блага в житті треба платити?

— Я так і робив. Жив з твоєю сестрою, піклувався про неї. До речі, возив на цій машині, як ти їй пояснив свій широкий жест. Я не заперечую — такий дорогий подарунок треба повернути, якщо наш шлюб розпався. Скажи за все спасибі і забирай своє добро!

— Ти не тільки Карину возив, ти й без неї їздив, бо вона давно тут не живе.

— Он як? — Грицько засміявся. — Останнім часом я просто підтримував твою машину в робочому стані і наїздив на ній рівно стільки, скільки коштували мої послуги механіка, безкоштовного шофера для твоєї сестри і по сумісництву лоха, якого вона вдало закадрила. Здається так ти розцінював наш шлюб?

— Гаразд, проїхали, — недбало махнув рукою Давид. — Я не припускаю, що така машина зайва в твоєму дворі. Сплати мені її вартість і володій далі по повній програмі.

— У мене немає таких грошей, — просто відповів Грицько, намагаючись не дуже розкривати рота від подивування. — Це спокуслива пропозиція, але, на жаль, я не можу її прийняти, пробач.

— Ти все зрозумів із сказаного? Здається, ні. Отже, має значення не тільки те, що ти можеш, але й те, що я хочу, — вискаливши зуби в уявно люб’язній посмішці, сказав Давид. — Мені потрібні гроші, і ти мені заплатиш за машину, якою користувався і продовжуєш користуватися!

Грицько зблід і стик кулаки, але не встиг він і подумати про те, щоб викинути непрошених гостей з хати, як до нього підскочив качок, вдарив у сонячне сплетіння і, коли той осів на підлогу, впершись у неї коліньми, з сопінням заломив йому руки за спину.

— Ну? — запитав він у Давида про подальші свої дії, обмотуючи Грицька мотузкою, яку проворно витяг з кишені.

— Додай йому ще трохи розуму, — розпорядився той, витираючи замащений рот серветкою й важко зітхаючи після їжі.

Бритоголовий різким рухом поставив Грицька на ноги і раптом в невловиму мить вдарив головою об стіл. Удар об край стільниці прийшовся на брови, одна з яких косо потрапила на гостре ребро й розсіклася об нього. З неї заструменіла кров і почала заливати Грицькові обличчя, скапувати на груди. Грицько відпирхувався від мокротиння і мовчав.

— Ну що, сторгуємося? Чи моя машина все-таки тобі непотрібна?

— Іди геть! — закричав Грицько. — І скажи своєму костолому, щоб він відпустив мене. Так ми взагалі ні про що не домовимося.

Давид показав очима, щоб здоровань надійніше зв’язав Грицька. І той постарався на совість — тепер Грицько був обплетений мотузкою від плечей до п’ят, так що не міг і кроку ступити.

— Розумно, — між тим розважливо сказав Давид. — Краще домовитися, ніж ворогувати. До речі, у мене є ліпша пропозиція. Якщо ти так наполягаєш, щоб я забрав «мерса», то я його заберу, а ти сплатиш мені за тарифом таксі вартість зробленого пробігу. Це легко порахувати і вийде зовсім недорого. Давай прикинемо.

— Яка ти дешева шпана, — промимрив Грицько.

Він зрозумів, що влип, що треба іти на якісь поступки, бо інакше ці бандити поглумляться над ним ще більше чи й зовсім уб’ють, і страшніше всього, що це відбудеться на очах у Тетяни. Не про нього мова, але це зашкодить її здоров’ю. За що дівчині отакі стреси, такі нещастя одне за другим? А раптом вони відіграються на ній? Від цієї думки Грицькові ноги ледве не підломилися. Він прислухався до спальні, але там стояла тиша. Слава Богу, — подумав він, — було б добре, якби вона здогадалася вискочити у вікно. За себе Грицько вже не піклувався, він отримував те, що заробив. Де був його розум, коли він з чужих людей привіз сюди і впустив у свій дім справжнє потереб'я?

— Ходи подивися пробіг машини, — розпорядився Давид до свого поплічника. — А ти присядь поруч, — він підійшов до Грицька з розчохленим ножем, приставив лезо до Грицькового боку й потяг його до столу, підставляючи ногою стілець. Грицько, ледве не падаючи, доскакав із зв’язаними ногами до стільця й впав на нього.

Тим часом бритоголовий вийшов надвір і пропав. Він не повернувся ні через хвилину, ні через десять хвилин.

— Без ключів він гараж так просто не відчинить, — сказав Грицько, інтуїтивно затягуючи час. — Та й нічого йому там робити. Я наїздив зовсім мало. Скільки грошей ти хочеш? Тільки врахуй, я все зразу не віддам, у мене заощаджень немає. Це діло тягтиметься довго й нудно.

— Ні, ти віддаси все і зараз, — при цих словах Давид натиснув на ніж, гострий його кінчик проколов одяг і неглибоко впився Грицькові в тіло. — Зараз ми перериємо твоє барахло, заберемо все мало-мальськи вартісне, знайдемо документи на твою хату, і ти підпишеш нам довіреність на її продаж…

— Не забудь прихопити найбільш вартісне — речі своєї сестри, — додав, осмілівши, Грицько. — Я їх виніс в сарай і там з них миші собі туалет зробили.

— Паскуда! — просичав Давид, заштрикуючи ножа глибше в бік свого колишнього зятя.

— Обережніше! — скрикнув від болю Грицько. — Вже он кров по мені тече, а ти дурієш далі. Чи по-справжньому за ґрати захотів?

Цей відчайдушний аферист — очевидний нездара, — між тим подумав він про Давида, не пручаючись і стоїчно перемагаючи біль. Він абсолютно позбавлений відчування часу й небезпеки. Та моя Тетяна давно на вулиці й уже щось робить. Недарма той комолий бик пощез.

Раптом з боку спальні почувся якийсь шерех, а потім щось з силою гупнуло на підлогу.

— Що це? — запитав Давид, перелякано шарпонувшись.

— Не знаю, — відповів Грицько. — Піди подивись, може, твій підпомагач забув про двері й увалився сюди через вікно.

Давид поглянув на зв’язаного чоловіка, прикинув, що шансів випорсатися в нього немає, й скрадливо, мало не навшпиньках підійшов до дверей спальні, тримаючи напоготові ножа. Біля відчинених дверей він зупинився, заглянув усередину, а потім чудно завмер. Грицько по зігнутій спині переступника здогадався, що той закляк чи з переляку, чи від якогось захоплюючого видовиська. Що там діється? — занервував Грицько. Хіба на Давида таке сильне враження склала жінка, невже він, як дикун, зараз кинеться на неї? Та я його… Грицько закрутився на стільці, намагаючись хоча б послабити мотузку, щоб стрибками доскочити до злочинника і своїм тілом збити його з ніг, убезпечити од нього свою дружину. Та тут Давид, не розслаблюючись, так само злякано піднявши плечі, почав задкувати од тієї кімнати.

— Руки! — почув Грицько Тетянин голос, який лунав незвично різко й з металевими відтінками. — Ніж на підлогу!

Вона вийшла зі спальні з пістолетом у руці, наступаючи на Давида й тримаючи дуло біля самого його лоба.

Давид очманів не тільки від несподіванки, не тільки від реально відчутої загрози, а ще й від вигляду цієї жінки. На ній не видно було одягу, зате всю постать окутувало біле простирадло, залишаючи відкритими тільки босі ступні ніг. На голові, повністю закриваючи волосся, біліла якась неохватна допотопна хустка, очі й половину обличчя закривали чорні сонцезахисні окуляри з великими скельцями. А те, що залишалося на виду, жахало дужче за лиховісні плахіття. Насамперед кидалося у вічі спотворене широкими рожевими шрамами чоло, ніби тут хтось вчився проводити електродугове зварювання, за що отримав на екзамені двійку і пішов вішатися. А зварка та потребувалася, бо нещодавно з цієї особи намагалися знати скальп і робили це якимсь варварським кам’яним томагавком. Оголили череп до тім’я, а потім передумали, спересердя рубонули нещасну вздовж чола і так покинули помирати. Майже та сама картина відкривалася й на підборідді. Що робилося на шиї, яку закривала хустина, можна було тільки уявити. Як легко було здогадатися й про поранення чи забиття голови в області скронь і вух, звідки на щоки розходилися ще синьо-кроваві синці з жовтуватими окантовками по краях, які припадали на куточки губ і крила носа. Сумніву не було: цій жінці зовсім недавно заново пришили всю шкіру обличчя до сусідніх ділянок тіла. Але вона вже вичухалася й трималася до біса жвавенько!

Дивна жінка мельком глянула туди, куди Давид кинув свою зброю, й задоволено хмикнула — ніж закотився аж під платтяну шафу.

— Стріляю! У своєму домі не відповідаю за вбитого! — між тим гучно говорила Тетяна, інтонаціями голосу підкреслюючи впевненість у своїй правоті.

— Хто ти? — белькотів нападник. — Я ніби тебе знаю, я чув твій голос.

— Мовчати! — закричала Тетяна. — Звільни Грицька! — наказала далі. — Розв’язати, я сказала! — ще дужче гаркнула вона, помітивши, що Давид бариться й поглядає на вхідні двері. — Твій нукер більше не прийде, не надійся. Він здох!

Давид повірив сказаному й зблід. Виконуючи наказ, повільно підійшов до Грицька і почав розв’язувати його з тремором у руках. Але незабаром перший страх він поборов і трохи відійшов від раптового ошелешення.

— Нічого ви мені не зробите. Тут є моє майно, тому я маю право прийти в цей дім, — почав він пояснювати свої козирі господарям. — За це не вбивають.

— А холодна зброя з твоїми відбитками? — нагадала Тетяна.

— Мало що я мав при собі, їдучи в глухе село, та ще й потемки. Хто це? — закінчуючи розв’язувати вузли, при цьому безтолково допомагаючи собі зубами, запитав Давид у Грицька, неначе Тетяна була неживим предметом. — Не ображайся, Гришо. Але я маю право просити гроші за експлуатацію своєї машини. Чи не так?

— Ти ж подарував мені її, — насмішкувато нагадав Грицько, розминаючи затерплі од тугих мотузок руки. — Зараз я тобі зроблю аллах верди, надам взаємну люб’язність — розкрою голову об стіл і штрикну шилом під ребра. І потім теж пораджу не ображатися. Згода?

Давид невдоволено засопів.

— А це моя дружина, — пояснив далі Грицько. — Звичайно, ти її бачив і чув, бо вона була на моєму першому весіллі. Співала тут з дівчатами. Ти ще рота на неї роззявляв, пам’ятаю.

— Зараз ти сядеш до столу і напишеш розписку, що отримав свою машину цілою-цілісінькою і ніяких — ні матеріальних, ні моральних — претензій до Летюка Григорія Вікторовича не маєш, — не відпускаючи пістолета, наказала Тетяна. І Давид скорився, так все й зробив, як йому було наказано. Тетяна підійшла ближче і нависла над ним, з огидою оглядаючи його схилені кістляві плечі. — Внизу поставиш підпис і напишеш своє прізвище. Затим вийдеш звідси, сядеш у свою машину, де в багажнику лежить зв’язаним твій полигач (та не тремти — він живий), і поїдеш куди подалі. Гришо, подай своєму колишньому родичу папір і ручку.

Грицько виконав те, що сказала дружина. А коли отримав з рук Давида розписку, то прочитав її й обережно відніс до вітальні, де поклав у шухляду поряд з іншими документами.

— Ви були праві, що захищалися, — сумирно проказав Давид, скоса поглядаючи то на Грицька, то на його дружину. — Я вибрав не найкращий метод вирішення своїх проблем.

— Головне, що невластивий тобі, нездарі, — кинула Тетяна. — Бачу, що ти й на справжнього негідника не тягнеш. Так, недобитий покидьок, не більше. Ти не альфонсом раптом підзаробляєшся?

— Ви тепер вважаєте мене виродком, — мужньо тримав удар Давид, намагаючись залагодити конфлікт так, щоб за ним услід не погналася міліція. — А мені конче потрібні гроші. Я просто хотів продати вам свою машину або якось по-іншому заробити на ній. Це ж не злочин.

— Злочин ми не дали тобі скоїти. Скажи спасибі Тетяні, — проказав Грицько, знову з’явившись у прихожій, при цьому він зібгав серветку й змочив її залишками горілки, затим цим квачем почав промокати поранені місця.

Давид пильно подивився на жінку, на дуло пістолета, яке все ще було вицілине на нього, і бігцем покинув приміщення.

Тетяна й Грицько переглянулися і подалися слідом. У дворі двері гаража виявилися відкритими і через них добре було видно вимиту й доглянуту машину. Давид с кислою міною почав її розглядати, ніби вагався, сідати за кермо чи ні.

— Ти ще нам повинен приплатити за користування гаражем і за охорону твого майна. Як це я промазала? — сказала Тетяна. — Мабуть, загоню тебе зараз назад у хату і примушу написати ще одну розписку в тім, що ти сплатиш оцей борг. Скільки, Гришо, ми йому пред’явимо? Гараж тягне ніяк не менше двохсот доларів на місяць, як у місті. Адже він опалюваний. І плата за цілодобову охорону, тобто у три зміни, — це ще тричі по стільки ж. Так, і перемножимо все це на кількість місяців. За рік вийде понад дев’ять тисяч доларів. А вона ж тут не один рік стояла.

Голос і інтонації у Тетяни були настільки переконливі, що навіть Грицько скоса поглянув, запідозривши, що вона цілком серйозно це говорить. А Давид покинув роздумувати й прожогом кинувся в салон «мерседеса», де крутонув ключ запалення. Машина загурчала і, набираючи швидкість, заднім ходом вискочила з двору. На вулиці втікач зупинився, відчувши себе у відносній безпеці, — не буде ж оця закутана у біле потвора палити з пістолета на виду у всіх. Він розхрабрився, вийшов з машини і повернувся до воріт з нахабною посмішкою на обличчі.

— Можете попрощатися зі спокійним життям, — захриплим від хвилювання й ненависті голосом сказав він. — Я вас замордую, зведу, спалю, знищу. Не пожалію ніяких грошей і напущу на вас всіх собак злочинницького світу, — сичав, як змій. — Ви пошкодуєте, що не виручили мене, коли я до вас по-хорошому прийшов.

— Бачиш, а казав, що в тебе грошей немає. Брехун, — дорікнула йому Тетяна.

— Мені потрібні гроші, це правда!

— Чим же ти оплачуватимеш роботу цілої бригади бандитів, котрі нас мордуватимуть?

— Продам машину! — вигукнув безбоязно Давид, потім скис і заспівав вже чуту тут пісню: — Купіть ви, вона ж у гарному стані.

— Ага, зрозуміло, значить ми купимо машину, а ти за наші гроші наймеш проти нас бандитів. Дотепно. До речі, — підійшла до нього впритул Тетяна, говорячи гучним розбірливим голосом, щоб її було далеко чути, — про «по-хорошому прийшов». Адже ти маєш розплатитися з тим відморозком, що купився на твої обіцянки, а тепер лежить колодою в багажнику, за його послуги. Інакше він тобі зробить все те, що ти нам обіцяєш. А грошей у тебе як не було, так і немає. Що робити? Гадаю, краще не виймай його звідти, нехай там задихнеться. Тобі за це нічого не буде. Адже це я зв’язала його й упхнула туди. Ти навіть міг не знати, що він у тебе там є, — Тетяна оглянулася довкола, побачила, що людей на вулиці ще немає, і знову підняла пістолет. — Я нещодавно була в автоаварії, де отримала сильну травму голови. Розумієш, на що я натякаю? Ага, саме на те, що за твій труп мені нічого не буде. Отож, давай топай назад у хату й у боргову розписку, про яку ми щойно домовилися, дописуй ще й плату за оцю мою слушну пораду.

Від машини почало доноситися мукання, торохтіння й борсання. Видно, заточений в багажнику бугай почув Тетянині слова, упевнився, що натрапив на чокнуту, яка навчає дурня позбавитися від нього доволі перспективним чином, і злякався. Тупоумні вихваляки, як оцей Давид, чутко ставляться до спокусливих порад. Справді, можна навіки залишитися тут, не витримавши тісноти й задухи. Та тільки не всіх це влаштовує!

Як і треба було очікувати, Давид зреагував на заколот в своєму багажнику й повернувся до машини. Та лише для того, щоб гучніше ввімкнути мотор і заглушити всякі заклики про допомогу, затим знову повернувся до Тетяни, намірившись виголосити чергові погрози. Але вона його випередила.

— От тільки для того, щоб ти переконався у безперспективності своїх погроз і у тому, що я запросто перекуплю будь-яку найняту тобою бригаду горлорізів і знищу тебе самого, я згодна дати тобі грошей. Хочеш? — здавалося, Тетяні приємно було знущатися з цього не такого вже й примітивного злодюги. — Тільки кажи щиро!

— Мені потрібні гроші, не утаю, — мимрив своє Давид. — Краще просто купіть у мене машину.

— Гришо, — позвала Тетяна. — Тобі подобається оця таратайка? Будеш на ній їздити?

— Таню, облиш, — Грицько втратив чимало крові і мав стомлений вигляд, він повільно підійшов, продовжуючи тим самим квачем, змоченим у спиртному, протирати отримані рани й спиняти кров. — Машина непогана, але кудись їхати, щоб оформити її, — це ціла морока. Я вже не кажу, що у мене насправді грошей на таку покупку не вистачить.

— Не кудись, а в Київ їхати, — нетерпляче обізвався Давид, облизуючи сухі губи й запобігливо прядучи очима туди й сюди. — Дорога за мій рахунок!

— Умовив, — погодилася Тетяна і звернулася до свого чоловіка: — Гришо, принеси мою нову сумочку. — Побачивши, що Грицько не рушає з місця, зрозуміла — він боїться залишати її наодинці з бандитом. Вона посміхнулася про себе й подумала, що нарешті натрапила-таки на нормального й порядного чоловіка. Як їй поталанило! Як добре, що вона зважилася вийти за нього заміж! Проте не час було підводити підсумки й вона додала: — Йди-йди, не бійся, ця гнида мені не зашкодить!

Грицько, нічого не розуміючи, метнувся в хату й скоро вийшов з тим, що просила дружина. Тим часом власник автівки, мов побитий пес, стояв смирно й чекав, що зараз отримає щось приємне, — всіма фібрами професійного нахлібника відчував поблажливу забаганку цієї дивної жінки кинути йому шматок ласощів. І він не помилився, Тетяна дістала з сумочки гроші, відрахувала певну суму й простягла йому, а сумку знову віддала Грицькові.

— Даруй, віднеси назад, будь ласка, — попросила його з посмішкою.

Коли Грицько відійшов, Тетяна продовжила переговори.

— Цього тобі має вистачити на поїздку до Києва й на те, щоб прожити кілька днів. А зараз забирай машину й паняй звідси, дня через три я приїду до тебе з грошима, і там ми оформимо купівлю-продаж на мене.

Вони домовилися про ціну, день і місце зустрічі, і Давид став кращим другом Грицькової дружини. Навіть, здавалося, почав хвостиком виляти перед нею — звісно, позначилися професійні навички, адже дівчина, по всьому, була з достатком.

— Не здумай дорогою чинити глупства, — попередила свого нового залицяльника Тетяна. — І не встрявай у другі неприємності, незабаром у тебе будуть гроші і ти позбавишся своїх проблем. Що ще? Ага, і не забудь оту купу м’язів з багажника вийняти, а то справді помре там, — порадила наостанок.

Але Грицько цих її слів не почув, він відніс сумочку дружини в хату і повернувся до неї вже тоді, коли за Давидом здійнявся пил.



1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка