М. О. Мироненко словник термінів І понять з педагогіки



Сторінка8/18
Дата конвертації18.03.2016
Розмір3.29 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18

Заліки здійснюються виключно за результатами модульного контролю.

Здача та перездача лабораторних, практичних, семінарських, курсових, науково – дослідних модулів здійснюється на поза аудиторних консультаціях та за розкладом аудиторних занять.

Якість засвоєння модулів усіх дисциплін, незалежно від форми підсумкового контролю, оцінюється за національною шкалою та шкалою ECTS (таблиця 2).


Таблиця 2


Національна шкала

Шкала ECTS

5 – відмінно

A


4 – добре

BC


3 – задовільно

DE


2 – незадовільно

FX




F


(незадовільно з обов’язковим повторним курсом)

Зараховано




Не зараховано



Підсумкова оцінка з дисципліни, що передбачає екзамен, визначається як середньозважена за часом на засвоєння окремих модулів:






де n – число залікових модулів, що формують склад навчальної дисципліни;

Оі – бал за і-й модуль за національною шкалою;

Ті – час на засвоєння і-того модуля (аудиторне навантаження та самостійна робота);

Т – загальний обсяг дисципліни (час на засвоєння).


Середньозважений бал округлюється до найближчого цілого значення, оцінки 3,5 та 4,5 округлюються до 4 та 5 відповідно.

Наприклад, дисципліна загальним обсягом 216 годин викладається один семестр із чотирма модульними контролями та підсумковим контролем “екзамен”. Студент за результатами модульних контролів отримав 4, 3, 5 та 3 бали. Обсяг модулів – 81, 27, 54 та 54 години відповідно. Середньозважений бал становить:

(4 х 81) + (3 х 27) + (5 х 54) + (3 х 54)

О = --------------------------------------------------- = 3,875 = 4.

216

Таким чином, студент отримує оцінку “добре” за національною шкалою та “ВС” за шкалою ECTS.



Для дисциплін з аналогічними параметрами і підсумковою формою контролю “залік” при середньозваженому балі модульного контролю 4 за національною шкалою виставляється “зараховано”, а за шкалою ECTS – “ВС”. Оцінка “не зараховано” виставляється, якщо будь – який модуль оцінено незадовільно.

Студенти мусять знати, що вони повинні:

- забезпечувати необхідний рівень засвоєння програми підготовки з дисципліни;

- проходити відповідні контрольні випробування у визначені терміни.

Одночасно, їм надане право:

- отримувати інформацію щодо оцінок рівня засвоєння навчального матеріалу;

- перездавати модулі, що отримали незадовільну оцінку;

- складати екзамен з метою підвищення підсумкової оцінки, що отримана за результатами модульного контролю.

Кафедри все частіше використовують і додаткову рейтингову оцінку успішності студента. Максимальна сума балів рейтингу за дисципліну, за звичай, 100 балів. Рейтинг успішності студента – це загальний бал, який отримав студент при виконанні всіх завдань і реалізації всіх його можливостей, передбачених програмою навчальної дисципліни.

Рівень підготовки студента з окремого блоку модуля оцінюється певною кількістю балів за різними формами контролю. Значна увага приділяється при цьому рівню теоретичної підготовки, якості виконання практичних і лабораторних робіт, засвоєнню термінології, умінню «читати» відповідні схеми, креслити графіки, активності на заняттях тощо. Рейтинг студента з кожного модуля визначається сумою балів, які студент набрав за блок модуля.

Сумарний рейтинг за вивчення дисципліни, який враховує суму балів з кожного окремого блоку дисципліни, переводиться у 5 – бальну систему оцінювання. Так, рейтинг у 60 – 78 балів може дорівнювати згідно національної шкали оцінці «задовільно», у 79 – 89 балів – «добре», 90 – 100 білів – «відмінно».

Комбінована модульно – рейтингова система вивчення дисципліни передбачає можливість звільнення студентів від екзамену в період сесії і зводиться до автоматичного отримання ними відповідної оцінки. Але якщо загальний рейтинг студента буде менший за 60 балів, у цьому випадку студент складатиме екзамен. Студент має право, також, відмовитись від запропонованої йому задовільної оцінки за результатами рейтингу і претендувати на її підвищення на екзамені. У такому випадку оцінка, отримана на екзамені, є остаточною незалежно від попередньої, рейтингової.



Модульно – рейтингова система підвищує мотивацію студентів до вивчення дисципліни через постійний контроль їхніх знань і вмінь, гласність результатів навчання, змагальність і систему заохочень активності у засвоєнні навчального матеріалу. Навчальний процес з такої дисципліни стає повністю відкритим для студентів і має демократичний характер, що дає змогу кожному самовизначатись у навчанні (планувати кроки для досягнення бажаної оцінки) та спосіб отримання підсумкової оцінки з дисципліни, постійно контролювати свій рівень підготовки, вносити своєчасні корективи у процес навчання.
Культура мови - володіння людиною мовними нормами вимови, наголосами та слововживанням, а також уміння використовувати виразні мовні засоби за різних умов спілкування відповідно до його мети та змісту.
Культура поведінки - сукупність сформованих, соціально значимих якостей особистості, повсякденних вчинків людини в суспільстві, заснована на нормах моральності, етики та естетичної культури. У значній мірі являється метою і результатом навчально – виховної діяльності у різних закладах системи освіти, включаючи вищі навчальні заклади.
Л
*Лабораторні заняття, лабораторні роботи (лат. labor – праця, робота) - один з видів самостійної практичної роботи та досліджень студентів у вищій школі з метою поглиблення та закріплення теоретичних знань, розвитку навичок самостійного експериментування. Вони інтегрують теоретико-методологічні знання, практичні уміння та навички студентів у єдиному процесі діяльності навчально-дослідницького характеру. Включають підготовку необхідних для досліду (експерименту) приладів, устаткування, реактивів та ін., складання схеми-плану досліду, його проведення й опис.
*Лекція (лат. lectio – читання) - систематичний, послідовний, монологічний виклад вчителем (викладачем, лектором) навчального матеріалу, як правило, теоретичного характеру. Вузівська лекція – головна ланка дидактичного циклу навчання. Важлива організаційна форма й один з методів навчання, традиційна для вищої школи, де на її основі формуються курси з багатьох дисциплін навчального плану. Одна з головних вимог до лекції – цілісний і систематичний виклад матеріалу. Методично правильна побудова лекції (повідомлення плану, проблемність викладу змісту, елементи діалогу зі слухачами і т.п.) забезпечує її високу результативність у навчально-виховному процесі. Так, експериментально доведено, що лекція за попередньо повідомленим планом забезпечує запам’ятовування матеріалу на 10-12% більш повне, ніж та ж лекція, але без оголошеного плану. У навчальному процесі складається ряд ситуацій, коли лекційна форма навчання не може бути замінена ніякою іншою. Наприклад, при відсутності належної кількості підручників з нових предметів лекція є основним джерелом знань, або якщо новий навчальний матеріал з конкретної теми поки ще не відбитий у відповідних підручниках, а деякі його розділи застаріли, або ж окремі теми важкі для вивчення та є потреба у «живому слові» лектора. Лекція незамінна в тих випадках, де особливо важливим є особистий, емоційний вплив лектора на студентів з метою формування їхніх поглядів. Особливо дієва авторська лекція, коли студенти йдуть не стільки на навчальний предмет, скільки на «лектора». Переваги лекції: творче спілкування лектора з аудиторією, співтворчість, емоційна взаємодія; лекція є дуже ощадливим способом одержання основ знань; лекція активізує розумову діяльність, тому задача лектора – розвивати активну увагу студентів, викликати рух їхньої думки слідом за міркуваннями викладача. Вимоги до лекції різноманітні та різнопланові. Так, звертається увага на моральний бік викладання, науковість та інформативність, доказовість та аргументованість, на наявність достатньої кількості яскравих, переконливих прикладів, фактів і обґрунтувань, посилань на документи та наукові докази, емоційність форми викладу, прийоми активізації мислення студентів, включаючи постановку питань для міркування, на чітку структуру і логіку розкриття питань, які послідовно викладаються. На методичну обробку – виведення головних думок і положень, підкреслення висновків, повторення їх у різних формулюваннях, на виклад змісту лекції доступною і ясною мовою, роз’яснення термінів, які вводяться, на використання викладачем аудіовізуальних дидактичних матеріалів. Структура лекції залежить від її мети та місця в структурі навчальної дисципліни. Як відзначалося, лекція повинна починатися з повідомлення її плану. Найчастіше в план включаються назви основних вузлових питань навчальної дисципліни, що потім будуть використані при складанні екзаменаційних білетів. На початку корисно нагадати зміст попередньої лекції, пов’язати його з новим навчальним матеріалом, визначити місце і призначення останнього у даному предметі, у системі суміжних дисциплін. При розкритті теми застосовується індуктивний метод: приклади, факти, що підводять до наукових висновків, а також дедуктивний метод: спочатку роз’ясняються загальні положення, що уточнюються й ілюструються наступними прикладами. По кожному з розглянутих положень варто зробити висновки, акцентуючи на них увагу повторенням та інтонацією. Наприкінці лекції необхідно підвести загальний підсумок, уточнити наступне розкриття навчального матеріалу на лабораторних, практичних, семінарських та інших заняттях, дати доручення для самостійної роботи студентів. На проблемній лекції, на відміну від лекції інформаційної, де подається готова інформація, яка підлягає запам’ятовуванню, нове знання уводиться як невідоме, котре викладачем має бути «відкрите» разом зі студентами. Завдання викладача полягає у тім, щоб, створивши проблемну ситуацію, спонукати студентів до пошуків вирішення проблеми, крок за кроком підводячи їх до певної мети. Для цього новий теоретичний матеріал представляється у формі проблемної задачі. У ході її вирішення як результат студенти здобувають у співробітництві з викладачем нове потрібне знання. Так процес пізнання наближається до пошукової, дослідницької діяльності. Важливо реалізувати принцип проблемності при доборі й обробці лекційного матеріалу, його розгортанні на лекції у формі діалогічного спілкування.
*Ліцензування освітньої діяльності, акредитація напрямків, спеціальностей і вищих навчальних закладів. Ліцензування освітніх установ здійснюється з метою проведення єдиної державної політики у галузі освіти, державного регулювання умов освітнього процесу, а також захисту прав громадян на одержання освіти, створення правових гарантій для діяльності та розвитку освітніх установ різних організаційно-правових форм. Освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, що видаються в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України. Ліцензування освітньої діяльності вузу здійснюється перед початком підготовки фахівців з напрямку та спеціальності. Ліцензуванняпроцедура визнання можливості й права вузу визначеного типу розпочати освітню діяльність, пов’язану з одержанням вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої школи, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Міністерство освіти і науки України на підставі заяви вузу про проведення ліцензійної експертизи у двомісячний термін приймає рішення про видачу ліцензії чи відмову у її видачі. Обов’язковою умовою видачі ліцензії вузам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної й інформаційної бази, бібліотеки та науково-педагогічних кадрів за нормативами, установленими МОН України. Вищому навчальному закладу, який успішно пройшов ліцензійну експертизу, видається ліцензія на право освітньої діяльності, як правило, на час завершення циклу підготовки фахівців за напрямком, спеціальністю, але не менше, ніж на три роки. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється в порядку, встановленому для її одержання. З дня ухвалення рішення про ліквідацію вузу видана ліцензія втрачає свою силу. Вузи, що мають ліцензії, вносяться МОН України до Державного реєстру вищих навчальних закладів. Наприкінці терміну дії ліцензії через процедуру акредитації встановлюється відповідність рівня підготовки фахівців, що випускаються, за ліцензованими спеціальностями. Акредитація – процедура надання вищому навчальному закладу визначеного типу права здійснювати освітню діяльність, пов’язану з одержанням вищої освіти та кваліфікації, відповідно до стандартів вищої освіти, а також державним вимогам щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Акредитація спеціальності проводиться в період чи після закінчення терміну навчання студентів. Вуз не має права видавати документ про вищу освіту державного зразка за не акредитованими спеціальностями чи напрямами. Акредитаційна справа готується випускаючими кафедрами та розглядається на засіданні Вченої ради вузу. Звіт підписується завідувачем випускаючої кафедри, а справа в цілому – ректором вузу. Після одержання справи МОН проводить попередню експертизу і, за умови її відповідності нормативно-правовим актам, формує експертну комісію, яка проводить акредитацій ну експертизу діяльності заявленої до акредитації спеціальності безпосередньо у вузі. За результатами акредитаційної експертизи експертна комісія МОН готує мотивований висновок про можливість акредитації спеціальності та направляє його в експертну раду Державної атестаційної комісії (ДАК). Експертна рада ДАК проводить аналіз матеріалів акредитаційної справи та висновків експертної комісії та вносить пропозиції на засідання ДАК, яке і приймає рішення про акредитацію чи відмову у ній. Вузу відмовляється у акредитації, якщо:

- показники його діяльності не відповідають вимогам ДАК;

- з моменту одержання ліцензії у його діяльності виявлені порушення організації та проведення навчально-виховного процесу, не усунуті в період акредитації;

- у поданих на акредитацію документах виявлена інформація, що не відповідає дійсності.

У випадку негативного рішення ДАК можливе повторне проведення акредитації за умови усунення недоліків, але не раніше, ніж через рік після прийняття такого рішення. Вузи, які успішно пройшли акредитацію спеціальності, одержують сертифікат про акредитацію, термін дії якого не може перевищувати 10 років. Продовження дії сертифіката здійснюється в порядку, установленому при його одержанні.
Людина - особливий рід сущого, вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб’єкт соціального прогресу, творець культури й історії. У своїй тілесній організації людина належить до ссавців. Людина – біопсихосоціальна істота (представник виду Homo sapiens), генетично пов’язана з іншими формами життя, що виділилася з них завдяки здатності робити знаряддя праці, яка володіє членороздільною мовою, мисленням, свідомістю та морально-естетичними якостями. Сьогодні очевидно, що сутність людини неможливо зрозуміти, виходячи тільки з природних передумов.

М
*Методика роботи з підручником - повинна враховуватися студентом як у ході навчального процесу у вузі, так і вдома. Щоб ця робота була ефективною, враховуються наступні дидактичні умови:

- самостійна та колективна робота з підручником – необхідні елементи аудиторних занять, а не тільки домашньої роботи;

- для організації діяльності студентів на занятті необхідно ретельно підбирати як фрагменти підручника, так і методи роботи з ними. Час, що відводиться на роботу з підручником, залежить від підготовленості студента.

Важливо пам’ятати, що навчити студентів аналізувати та структурувати зміст тексту підручника, виділяти в ньому головне, - це більш важливо, ніж завчити його положення напам’ять;

- підручник – не тільки текст. Важлива ефективна робота з іншими його елементами (поясненнями таблиць, аналізом графіків, відповідями на поставлені для контролю питання і т.п.);

- необхідно також застосування активних методів і прийомів роботи з підручником (складання своїх питань до тексту підручника, зображення схем-концептів за матеріалами глав, завдання типу «Знайдіть у підручнику»).



Один з найважливіших прийомів роботи з підручником – виділення головного. Ця робота вимагає від студента аналізу внутрішньої логіки тексту, виділення його основи знань й узагальнення змісту, переосмислення матеріалу. Назвемо види діяльності, що розвивають уміння виділяти головне в тексті: підбір епіграфів і заголовків до тексту; складання плану, тез і конспекту розділів; створення знакових моделей, схем; дидактичні ігри, конструювання висновків і узагальнень. Після читання фрагмента підручника педагог може сформулювати питання та завдання: “Про що мова йде в цьому параграфі? Виділіть ключові терміни тексту? Які тези в ньому є головними, а які – другорядними? Чому саме ці пункти виділені як головні?”
Методика навчального предмета - різновид дидактики, теорія навчання визначеному навчальному предмету.
*Методична робота - частина безупинної освіти викладачів і вихователів, наприклад, кураторів академічних груп. Мета методичної роботи: засвоєння найбільш раціональних методів і прийомів навчання та виховання учнів; підвищення рівня загальної дидактичної і методичної підготовленості педагога до організації і ведення навчально-виховної роботи; обмін досвідом між членами педагогічного колективу кафедри і вузу в цілому, виявлення та пропаганда актуального педагогічного досвіду. Методична робота орієнтована на досягнення та підтримку високої якості навчально-виховного процесу.
Методи виховання - сукупність найбільш загальних способів вирішення виховних задач і здійснення виховних взаємодій. Загальноприйнята систематика методів виховання на даний час відсутня.
Методи дослідження в педагогіці - прийоми, процедури й операції теоретичного й емпіричного пізнання і вивчення явищ дійсності. Основну їхню частину складають наступні методи. Вивчення літератури, документів і результатів педагогічної діяльності. Опитуванняорганізується з метою виявлення індивідуальних особливостей особистості, її мотивів і позицій. Вивчення й узагальнення педагогічного досвіду. Науково-педагогічні експедиції дозволяють одержати матеріал для вивчення особливостей навчально-виховної роботи у різних вузах. Між теоретичними й експериментальними методами дослідження немає чіткої межі, їхніми складовими частинами є абстракція і конкретизація, аналіз і синтез, порівняння, індукція і дедукція, моделювання.
*Методи навчання - це способи спільної діяльності педагога й студентів, спрямовані на досягнення ними освітніх цілей. Метод є частиною виду діяльності педагога чи студента, одиницею виробленої дії. Метод може бути не тільки способом діяльності, але й способом організації діяльності, тобто позначати метод, який характеризує діяльність іншого роду. Метод навчання - система послідовних взаємозалежних дій педагога й студентів, які забезпечують засвоєння змісту освіти. Метод навчання характеризується трьома ознаками: відображає мету навчання, спосіб засвоєння, характер взаємодії суб’єктів навчання. У класифікації, розробленій Ю.К. Бабанським, виділяються три групи методів навчання: організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, її стимулювання і мотивації; контролю і самоконтролю. Складовою частиною методу є прийом. Окремі прийоми навчання можуть входити до складу різних методів навчання. Наприклад, прийом формулювання питання на з’ясування причин може входити як у метод дослідження об’єкта, так і у метод пояснення. Залежно від ситуації прийоми можуть відігравати роль повноцінного методу, і, навпаки, метод може стати окремим прийомом у рамках іншого, більш загального методу. Роль і місце методів у навчанні визначається їх видами та функціями. Історично, першими методами навчання вважаються методи вчителя (розповідь, показ, пояснення), методи учня (вправа, самостійна робота), а також методи їхньої спільної роботи (бесіда). За джерелом передачі знань виділяють вербальні, наочні й практичні методи (вправи, лабораторні та практичні роботи, дидактичні ігри). Існують також інші класифікації методів навчання. Наприклад, В.А. Онищука, який запропонував за основу класифікації взяти дидактичні цілі та відповідні до них види діяльності та згрупував їх у такий спосіб: комунікативний метод, пізнавальний метод, освітній метод, систематичний метод, контрольний метод. В окрему групу виділяються евристичні методи навчання. Евристичні методице система евристичних правил діяльності педагога (методи викладання) і діяльності студента (методи навчання), розроблені з урахуванням закономірностей і принципів педагогічного керування та самоврядування з метою розвитку інтуїтивних процедур діяльності студентів при вирішенні творчих задач.
Методи організації навчання Представлені достатньою кількістю окремих методів, які об’єднані в групи. Методи учнівської цілеспрямованості (наприклад, вибір студентами цілей із запропонованого викладачем набору; конструювання студентами цілей за допомогою заданих алгоритмів і т.п.). Методи учнівського планування, методи створення освітніх програм студентів, методи нормотворчості, методи самоорганізації навчання, методи рецензій, методи контролю, методи рефлексії та методи самооцінки.
*Міждисциплінарні зв’язки у навчанні - відбивають комплексний підхід до виховання та навчання, дозволяють виокремлювати як головні елементи змісту освіти, так і взаємозв’язки між навчальними предметами. Для формування системного знання та розробки інтегрованих курсів необхідно виділити й активізувати наступні типи між предметних зв’язків: навчально - між предметні прямі зв’язки; дослідницько - між предметні прямі зв’язки; ментально-опосередковані зв’язки; опосередковано - прикладні зв’язки. Навчально - між предметні прямі зв’язки виникають у тому випадку, коли засвоєння однієї дисципліни базується на знаннях іншого, попереднього предмета. Такі зв’язки характерні для предметів, що входять в один блок. При їхньому вивченні необхідно, насамперед, визначити структуру системних зв’язків всього блоку та базисні знання з кожної дисципліни. Дослідницько - між предметні прямі зв’язки існують у тому випадку, коли дві та більше дисциплін мають загальні проблеми чи об’єкти досліджень, але розглядають їх у різних аспектах чи на основі різних предметних підходів. У цьому випадку постає задача визначити коло загальних проблем і на основі порівняльного аналізу синтезувати багатомірне бачення основної проблеми та комплексний підхід до її вирішення. Ментально - опосередковані зв’язки виникають, коли засобами різних навчальних предметів формуються ті самі компоненти (знання) та інтелектуальні вміння, необхідні фахівцю у його професійній діяльності. У контексті інженерної освіти це можуть бути логічні методи аналізу й умовиводів, просторова уява, образно-інтуїтивне мислення й ін. Опосередковано - прикладні зв’язки формуються у випадку, коли поняття однієї науки (навчального предмета) використовуються при вивченні іншої. Вони виникають у процесі гуманізації, фундаменталізації, екологізації освіти. Найбільш ефективним шляхом формування інтегрального типу пізнання за існуючої предметно-блокової системи формування навчальних планів можуть бути інтегровані курси. Методи їхньої розробки та побудови різні та залежать від цілеспрямованості, ступеня інтегрованості дисциплін у загальне проблемне коло питань, характеру між предметних зв’язків (прямі, опосередковані) і, нарешті, від авторської індивідуальності.
*Міркування - розумовий процес, спрямований на обґрунтування якого-небудь положення чи одержання нового висновку з декількох посилань. Мислення приймає форму міркування зазвичай у тих випадках, коли потрібно довідатися про щось нове, аналізуючи вже відомі факти чи положення, а також тоді, коли істинність якого-небудь судження викликає сумнів і потрібно підтвердження, доказ чи спростування цього судження. Процес міркування має складну структуру: виділення мети міркування, аналіз ситуації, відділення істотних моментів від несуттєвих, побудова загального плану міркування та його здійснення. Базою для міркування є накопичені знання, зміст і рівень яких впливають на глибину міркування. Здійснюється міркування у формі суджень і умовиводів: дедуктивних, індуктивних і гіпотетичних (див. Гіпотеза), за аналогією. Важливу роль у міркуванні виконують розумові операції: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, абстракція та конкретизація. Як і інші розумові процеси, міркування розвивається й удосконалюється у процесі навчання. При цьому структура міркування змінюється. Спочатку воно дуже розгорнуте, загальне, поступово окремі ланки опускаються і міркування стає більш стиснутим.
*Міцність засвоєння знань - один із принципів навчання. Результатом міцного засвоєння знань є утворення у студентів стійких структур знань, що відбивають об’єктивну реальність; студенти вміють актуалізувати та використовувати одержані знання. Перевантаження пам’яті різними теоретичними та практичними знаннями та тривалі вправи з їхнього запам’ятовування не завжди призводять до міцних знань. Опора тут робиться переважно на механічне запам’ятовування, без глибокого усвідомлення внутрішніх закономірностей і логічної послідовності в системі засвоюваних знань – це одна з причин формалізму в навчанні. Запам’ятовування і відтворення залежать не тільки від об’єктивних зв’язків матеріалу, але і від ставлення особисто до нього. На це ставлення впливають, зокрема, зацікавленість студента та значення, яке має для нього досліджуваний матеріал. Хоча у певних умовах випадкове запам’ятовування може виявитися більш продуктивним, ніж довільне. Навчальний процес повинен бути організований так, щоб у студентів виникла потреба довгостроково зберігати засвоювані знання, сформовані вміння та навички, а також прийоми їхнього застосування на практиці. Основою міцних знань є їх систематичність, послідовність та необхідність.

*Мислення - активний процес відображення суб’єктом навколишнього світу, здатність цілеспрямовано, опосередковано й узагальнено пізнавати істотні зв’язки, відношення між предметами та явищами; створювати нові ідеї, прогнозувати події та дії. Вихідний рівень пізнаннябезпосереднє почуттєве відображення у формі відчуття, сприйняття, представлення та ін. Стосовно них мислення виступає як якісно інша форма відображення, вищий рівень пізнання. У процесі мислення людина виходить за межі почуттєвого пізнання, тобто здатності пізнавати такі об’єкти, властивості та відносини, які не дані безпосередньо у відчутті та сприйнятті. Мислення з’являється у зв’язку з виникненням потреби у пізнанні та перетворенні тих чи інших умов життя людей, в міру того, як у ході їхньої попередньої активності з’являються труднощі, протиріччя, несподіванки й ін. Переборення подібних труднощів складає мету мислення. Мотиви мислення нерозривно пов’язані з емоціями, що виступають у ролі регуляторів розумової діяльності. Джерело мислення – проблемна ситуація. Мислення починається з аналізу проблемної ситуації і формулювання її у вигляді задачі. Тим самим вимальовується майбутнє рішення задачі. У цьому сенсі мислення являє собою прогнозування відносно розглянутого явища. Мислення людини здійснюється у формах: поняття, судження та умовиводу. У реальному мисленні істотну роль можуть відігравати не тільки сутність, але й образи, психіка людини, її інтуїція та ін.


Моделювання. 1) Метод дослідження об’єктів за допомогою моделей-аналогів визначеного фрагмента природної чи соціальної реальності; 2) побудова та вивчення моделей реально існуючих предметів і явищ та абсолютно нових об’єктів.
*Модуль - логічно завершена частина навчального матеріалу, яка обов’язково передбачає контроль знань та умінь студентів. Основу для формування модулів складає робоча програма дисципліни. Число модулів залежить як від особливостей самого предмета, так і від частоти контролю навчання. Модульне навчання пов’язане з рейтинговою системою контролю. Чим важливіше модуль, тим більше число рейтингових балів йому присвоюється. Модуль містить пізнавальну й навчально-професійну частини. Перша формує теоретичні знання, друга – професійні уміння та навички на основі здобутих знань. Співвідношення теоретичної та практичної частин модуля повинно бути оптимальним, що вимагає професіоналізму і високої педагогічної майстерності викладача. Модульний контроль звичайно проводиться 3-4 рази у семестр і враховується під час заліку чи екзамену з курсу.
Мотив (лат. moveo – рухаю) - усвідомлене чи неусвідомлене спонукання до діяльності. Властивість, яку набуває у конкретній ситуації матеріальний чи ідеальний предмет (об’єкт), на який спрямована діяльність і заради якого вона здійснюється.
Мотиви (франц. motif, від лат. moveo – рухаю) – спрямовуючі чинники діяльності, які складаються під впливом умов життя субєкта і визначають спрямованість його активності. У ролі мотивів можуть виступати потреби та інтереси, зацікавлення та емоції, установки та ідеали. Мотиви навчальної діяльності мають специфічний характер. Навчальна діяльність спрямована на оволодіння узагальненими способами дій у сфері адаптованих до змісту освіти наукових понять. Вона повинна спонукатися адекватними мотивами. Ними можуть бути лише мотиви, безпосередньо повязані з її змістом, тобто мотиви набуття узагальнених способів дій, мотиви самовдосконалювання.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка