М. Зубков Сучасна українська



Сторінка2/43
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення — це оперуван­ня поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, запе­речуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мов­них засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним ма­теріалом». Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співбесідників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється».

Мислить (думає) ж людина тією мовою, яку краще знає — рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну спе­цифіку, яка обумовлена національним характером мови.



Естетична функція. Мова — першоджерело культури, оскіль­ки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення куль­турних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному пись­менстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа всякого есте­тичного виховання.

Культуроносна функція. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинно­го пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезен­туючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, ЇЇ тра­диції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від по­коління до покоління. Що повнокровніше функціонує в суспільстві мова, то надійніший зв'язок та багатша духовність наступних по­колінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвої загальної культури нації.



Номінативна функція. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називаєть­ся лінґвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, перед­усім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, авизатно пізнані людиною, але і її помилкові уявлення, ірре-жаьаі, уявні сутності тощо. Безперечно, що кожна мова являє со­вав неповторну картину дійсності; по-різному мовно розчлено-шш в різних мовах одні й ті ж самі фрагменти світу й т. ін. Атому доля кожної мови, хай найменшої й найекзотичнішої, має •чгти об'єктом постійної турботи не тільки носіїв цієї мови, але і людства в цілому й кожної порядної людини зокрема.

Народ творить мову, мова творить народ. «Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьо­годні на критичному роздоріжжі не лише в тому — бути їй чи ге бути, а й у виборі своєї майбутньої структури, і кожний з ■ас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде структурно. Ми, звичайно, не уявляємо собі, наскільки ко­жен з нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай безконечно малій дозі» [58, с. 206].

Це найголовніші, але далеко не повні мовні функції, усвідом­лення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину її вив­чення та використання.

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.



Мовна норма
Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні прави­ла та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видат­ний діяч українського відродження проф. І. Огієнко (Іларіон), «Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис» [33, с. 218].

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормо-ваності може бути звук і сполучення звуків, морфема, значен­ня слова і його форма, словосполучення й будь-яке речення. Але слід пам'ятати, що мовна норма — категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства.

«Як би ми не розглядали питання культури мови — у при­кладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'яз­ках з мисленням і психологічними факторами, — усі вони неми­нуче обертаються навколо поняття норми... У якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характе­ром: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Су­спільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж су­спільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'я­зана саме із суспільно-комунікативною функцією мови» [36, с. 9].

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає нор­ми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.



Мовні норми

Регулюють правильність

Приклади

1

2

3

орфоепічні

належної вимови звуків

[л еу ], а не [л' е ф];

й акцентні

і звукосполучень, наголо-

[ш' і з д е" с' а т], а не




шування та інтонації

[ш с с' т' д е с' а т']







інцидент, а не інциндент;







посередині, а не посередині

графічні

передачі звуків на письмі

робочі, а не робочи;







чотирма, а не чотирьма

орфографічні

написання слів відпо-

гніт у бочці — гніт у лампі;




відно до останнього ви-

феєрверк, а не фейєрверк;




дання «Українського

фін, а не фінн;




правопису»

на-гора, а не нагора

лексичні

слововживання у власти-

надійшло, а не прийшло




вих їм значеннях за зміс-

повідомлення;




том на сучасному етапі

настала, а не наступила







зима

морфологічні

уживання морфем

найперший, а не самий







перший;







протягом, а не на протязі







року

~1хсичн!

^лістичні



Іітнктуащйні

керування, узгоджен­ня, поєднання і роз­міщення слів, речень


відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування

уживання розділових знаків

Повідомлення, надіслані за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані; кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедри

Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга.

Ці правила оберігають літературну мову від проникнення ї неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхи­тати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

  • фонетичні — їх порушення утруднює передумови вимо­ви: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу;

  • лексико-фразеологічні — їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполу­чень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень;

  • морфологічні — їх порушення чинить збурення у сло­возмінних парадигмах: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;

  • синтаксичні — їх порушення ламають нормативну забу­дову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішу­вання прямої та непрямої мови;

  • орфографічні — їх порушення суперечить вимогам су­часного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

  • пунктуаційні — їх порушення не відповідає чинним пра­вилам уживання розділовцхднаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтув^н,ня засобами пунктуації.



Літературна мова має дві форми вживання: і. Писемну, пов'язану з усіма зазначеними в наведеній вище таблиці нормами, окрім орфоепічної та акцентної, які ре­гулюють вимову та наголосу ^.



&і-Л \

17


2. Усну — розмовно-літературний стиль, що охоплює всі

норми, окрім орфографічної та графічної. Культура усного й писемного спілкування передбачає доско­нале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.


Функціональні стилі сучасної української літературної мови

Стиль' літературної мови — різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із ба­гатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своє­рідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обстави­нах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль — це власні слова на власному місці.

Кожний стиль має:



  1. сферу поширення і вживання (коло мовців);

  2. функціональне призначення (регулювання стосунків, по­відомлення, вплив, спілкування тощо);

  3. характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

  4. систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обме­жують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише ви­користовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилі­стичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нор­мативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функ­ціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить



' Стиль (від латин, зіііиз — паличка для письма)

іезЕюсередньо від основних функцій мови — спілкування, по-шемлєння і діяння, впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має рввгмужепу систему стилів, серед яких: розмовний, художній, ■шуговий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та ■шівфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають фор-ш мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають тау її писемну форми, хоча усна форма більш притамаїша роз­мовному стилю, а іншим — переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для роз­візного стилю характерний діалог (полілог) то для інших — Гср-еважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, зредставляють усе багатство її виражальних засобів і викону­ють важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілку­вання в різних його сферах і галузях [35, с. 108—109].

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відоб­раження певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочис­тий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стнль. Сфера використання — усне повсякден­не спілкування в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й неви­мушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових сто­сунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нереґламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, пе визначаються його мета і зміст, то ділові контакти передбача­ють їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, час­то не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:


  • безпосередня участь у спілкуванні; усна форма спілкування;

  • неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

  • невимушеність спілкування;

  • непідготовленість до спілкування (неформальне);




  • використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

  • використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);

  • емоційні реакції;

  • потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, ак­центувати головне.

Основні мовні засоби:

  • емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, сино­німи та ін.);

  • суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого за­барвлення, зниженості);

  • прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, одно­складові);

  • часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-);

  • фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;

  • заміна термінів розмовними словами {електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка).

Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.



Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Публіцистичний стиль. Сфера використання — громадсько-■мгтична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, на-

Основне призначення:

  • інформаційно-пропаґандистськими методами вирішува­ти важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні про­блеми;

  • активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

  • пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та ак­тивна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

  • доступність мови й формулювань (орієнтація на широ­кий загал);

  • поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

  • сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-екс­пресивною образністю;

  • наявність низки яскравих засобів позитивного чи нега­тивного авторського тлумачення, яке має здебільшого тен­денційний характер;

  • широке використання художніх засобів (епітетів, порів­нянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

  • синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

  • лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами {електо-рат, багатопартійність, приватизація та ін.);

  • використовується багатозначна образна лексика, емо­ційно-оцінні слова {політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення {інтелек­туальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази {чорне золото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);

  • уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів {орбіти співро­бітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);

  • із морфологічних засобів часто використовуються іншо­мовні суфікси -іст (-непі), -атор, -ація та ін. {полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псев до-, нео-, супер-, інтер- та ін. {псевдотеорія, неоколоніа­лізм, супердержава, інтернаціональний);

  • синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повто­рюваними сполучниками та ін.;

  • ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листів-


ки, радіо, телебачення тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони,


політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні
статті, огляди, рецензії тощо).
Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєд­нання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої пере­конливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяль­ності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красно­му письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу — есте­тичну: впливати засобами художнього слова через систему об­разів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні пере­конання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:


  • найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсно­сті — образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

  • поетичний живопис словом навіть прозових і драматич­них творів;

  • «стетика мовлення, призначення якої — викликати в чи­тача почуття прекрасного;

  • експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесе­не, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жар­тівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

  • зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійс­ності;

  • відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

  • визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

  • наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

  • використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

  • запровадження авторських новотворів (слів, значень, ви­разів), формування індивідуального стилю митця;

  • уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, ар­хаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жар­гонізмів;

  • поширене вживання дієслівних форм: родових (у минуло­му часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. те.); особових (у теперішньому й майбут­ньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

  • широке використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та рит­момелодики;

  • повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучни­ковість, безсполучниковість та ін.)

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, опо-


відання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка