М. Зубков Сучасна українська



Сторінка3/43
Дата конвертації19.02.2016
Розмір8.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти-
ка, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль. Сфера використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення — викладення наслідків дослід­жень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й система­тизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

  • ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

  • логічна послідовність і доказовість викладу;

  • узагальненість понять і явищ;

  • об'єктивний аналіз;

  • точність і лаконічність висловлювань;

  • аргументація та переконливість тверджень;

  • однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

  • докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пі­знання, вплив і характеризуються:

  • великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

  • наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем ма­тематичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

  • оперування абстрактними, переважно іншомовними, слова­ми (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

  • використовуванням суто наукової фразеології, стійких тер­мінологічних словосполучень;

  • залученням цитат і посилань на першоджерела;

  • як правило, відсутністю авторської індивідуальної мане­ри та емоційно-експресивної лексики;

  • наявністю чіткої композиційної структури тексту (по­слідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літер­ної нумерації);

  • окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безосо­бові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперіш­нього часу, що констатують певні явища й факти; знач­ну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

  • монологічним характером текстів;

  • переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, ре-


цензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова
й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу,
поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні
тексти;

б) науково-популярний — застосовується для дохідливого,


доступного викладу інформації про наслідки складних
досліджень для нефахівців, із використанням у неспеці-
альних часописах і книгах навіть засобів художнього
та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях,


бесідах для доступного, логічного й образного викладу
й не виключає використання елементів емоційності.

Епістолярний стиль. Сфера використання — приватне ли­стування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда та ін.).

Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді пост­скриптум (Р. 3. — приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби — поєднання елементів худож­нього, публіцистичного та розмовного стилів.

Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазна­вав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.



Конфесійний стиль. Сфера використання — релігія та церква.

Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окре­мої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль уті­люється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, мо­литвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

  • суто церковна термінологія і слова-символи (дар пра-ведности, гріховність тіла, усі люди — Божий храм);

  • непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити});

  • значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруй­ную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний*);

  • наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражаль­них засобів та поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських та давньонаціональ-них цінностей зобов'язує нас уважніше ставитися до конфесій­ного стилю як до складової частини загальнонаціональної куль­турно-духовної скарбниці та складової частини нашої історії.

Офіційно-діловий стиль
У ст. 11 Закону «Про мови в Українській РСР» записано: «Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовід­носин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».


1 Євангеліє від Матвія 7. 18.



2 Євангеліє від Марка 14.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управлін­ня адміністративно-господарською діяльністю. Належить до вираз­но-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.

Основне призначення — регулювати ділові стосунки бачених вище сферах та обслуговувати громадянські по--си людей у типових ситуаціях.

Лід функціональним різновидом мови слід розуміти систе-• мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, . ловлених соціальними завданнями мовлення. Мовленню у сфері управління притаманна низка специфіч-авх особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління — організації, заклади, підприємства, по-

зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від міс­ця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й ре­гламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що неза­лежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адреса­том документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є конкретна адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуа­цій. Управлінська діяльність — це завжди «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приво­дить до регулярності використовування весь час однакових мов­них засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тема­тична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функцій. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:


  • офіційний характер;

  • адресність;

  • повторність;

  • тематична обмеженість.

Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

  • нейтральний тон викладу змісту лише у прямому зна­ченні;

  • точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

  • документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

  • наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висо­ка стандартизація вислову;

  • сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою тради­ційною ознакою .досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно діловий, залишається стислість, а також такі вимоги;



  • додержання основних загальномовних і функціонально-стилістичних мовних норм;

  • слова й вирази, що безпосередньо пов'язані з думкою, по­винні стояти в тексті якнайближче;

  • дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і граматичного зв'язку між реченнями, що містять окремі судження;

  • вставні речення, застереження, супровідні твердження, усякі відхилення від основної думки повинні значно по­ступатися своїм обсягом перед викладом основної думки [36, с. 170-171].

У результаті багатовікового розвитку в ОДС сформува­лися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інфор­мацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

  1. широке використовування суспільно-політичної та адмі­ністративно-канцелярської термінології (функціонуван­ня закладу, узяти участь, регламентація дій);

  2. наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

  3. обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної інди­відуальності та емоційно-експресивної лексики;

  4. синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викли­кати двозначності сприймання;

  1. наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постій­ності дії1;

  2. чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів2, певних кліше (що дозволяє користува­тися готовими бланками);

  3. до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко вико­ристовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при од­ному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

ОДС має такі функціональні підстилі:

Законодавчий— використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між при­ватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний— використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культу­ри. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжна­родних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний— використовується у юриспруденції (судо­чинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслу­говує й регламентує правові та конфліктні відносини:

  • між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

  • між підприємствами, організаціями та установами;

  • між державою та приватними особами;

  • між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

  • між приватними особами.


1 Див. розділ «Особливості використання дієслівних форм у ділових паперах». 1 Див. «Російсько-український словничок типових мовних зворотів» — Дода­ток 3.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постано­вах, запитах, повідомленнях та ін.

Адміністративно-канцелярський — використовуєть­ся у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діло­водстві. Він обслуговує та регламентує:

  • службові (офіційні) відносини між підприємствами од­ного й різного підпорядкування;

  • службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування;

  • службові відносини між приватною особою та організа­цією, установою, закладом і навпаки;

  • приватні (неофіційні) відносини між окремими грома­дянами.

Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), догово­рах, контрактах,.заявах, автобіографіях, характеристиках, дору­ченнях, розписках та ін.

Сучасна людина так чи інакше долучена до наукової чи виробничої сфери. Це — одна з передумов злиття наукового й офіційно-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функ­ціонування в одному часі й просторі. Ці два стилі не лише функціонально близькі — вони є спорідненими з походжен­ня, що принципово уможливлює їхнє зближення в умовах істо­ричної потреби. У період свого становлення ці два стилі «по­ряд із процесами дивергенції1 завжди показували багато пунктів конвергенції2, у результаті чого утворився складний конгломерат схожих спільностей і пізніших сходжень і взає-мопроникнень» [26, с. 127]. Нині відбувається процес відрод­ження — на якісно новому рівні — книжної мови (а укра­їнці, як відомо, мали високорозвинену книжну мову ще в XIV-XVI ст.).




1 Дивергенція (від латин, йіьегдеге — відхилятися, розходитися) — тут утво­рення самостійних стилів.

1 Конвергенція (від латин, сопьегдепііо на грунті сагшегдо — сходжусь, набли­жаюсь) — тут розвиток подібних рис у різних стилях унаслідок тісних і три­валих контактів.

Той факт, що більшість сучасних людей функціонує в науко­во-виробничій сфері, є причиною взаємопроникнення двох інших різновидів мови — писемної (книжної) та розмовної (яку не варто обмежувати лише розмовно-побутовим стилем). Розмов­ний стиль уже має досить істотно виявлений різновид — роз­мовно-офіційний (професійний), тобто мову, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах.

Формулюючи поняття «ділова мова», слід мати на увазі при-ханмні три сучасні стилі — офіційно-діловий, науковий, роз­мовний, оскільки ділова мова містить близькі, взаємопроникні і навіть спільні мовні засоби різних рівнів. Уміле використан­ая цих засобів — необхідна умова досягнення успіхів у про­фесійній сфері.

Із часу введення курсу «Ділова українська мова» у вищих навчальних закладах (1992) відбулася певна переорієнтація заодо розуміння самого предмета викладання.

Низький рівень культури усної й письмової ділової мови спричинений багатьма чинниками як об'єктивного, так і суб'єк­тивного характеру, серед яких основними є:


  1. Знання мови й мовна грамотність не усвідомлюються пев­ною категорією суспільства як такі, що є обов'язковими для досягнення високих щаблів у службовій кар'єрі.

  2. Невміння відділяти явища, одиниці, структури однієї мови від іншої в умовах функціонування на одній території двох і біль­ше мов.

  3. Відсутність навичок користування довідковою літерату­рою, недостатність такої, завелика вартість подібних видань (слов­ників, енциклопедій, довідників тощо).

  4. Шаблонність, несамостійність мислення, нетворчий підхід у розв'язанні різноманітних проблем як загального характеру, так і в офіційній сфері.

  5. Спрощений підхід до вивчення як мови документів, так і їхньої структури і як наслідок — невміння врахувати конк­ретні чинники, що впливають на ситуацію [ЗО, с. 8].

Розділ І Мова документів
Загальні вимоги до укладання та оформлення

Документ та його функції

Документування та організація роботи з документами, що охоплює сукупність форм, прийомів, способів і методів їх укла­дання й обробки, називається діловодством (справочинством).

Сучасний термін «документаційне забезпечення управління» є інформаційно-технологічною складовою в сучасній організації діловодства.

Результатом документування є документ — зафіксована на матеріальному носієві інформація з реквізитами, які дозволя­ють її ідентифікувати. Носій — це матеріальний об'єкт, що ви­користовується для закріплення та зберігання на ньому мовної, звукової чи зображувальної інформації, у тому числі в пере­твореному вигляді

Разом із папером нині широко використовуються й нові носії — магнітні стрічки, дискети, диски, які дозволяють викорис­товувати для документування технічні й автоматизовані засоби.

Документування — регламентований процес запису інфор­мації на папері чи іншому носії, який забезпечує її юридичну силу.

Юридична сила — здатність офіційного документа, яка на­дається йому чинним законодавством, компетенцією органу, що його видав, та встановленим порядком його оформлення. Юри­дична сила документа забезпечується встановленим для кожної різновидності документів комплексом реквізитів1 — обов'язко­вих елементів укладання документа.


1 Реквізит (від латин, гедиізііит — необхідне, потрібне) — тут обов'язкові (вихідні) дані як елемент правильного оформлення офіційних документів.



2 Формуляр (нім. Рогтиіаг, від фр. (огтиіаіге, на грунті латин, (огтиіа) — форма.

Держстандартом установлений не лише склад реквізитів (усього їх 31), але й зони, і послідовність їх розташовування на документі. Сукупність реквізитів і схема їх розташовування на документі складають його формуляр2.

Наявність формуляра забезпечує спільність документуван­ні і спільність документації як у межах одного закладу, так і «цілому в країні.

У соціальному плані будь-який офіційний документ по-ліфункціональний, тобто одночасно виконує декілька функцій, ио й дозволяє йому задовольняти різноманітні людські по­треби.

До загальних функцій документа належать: Інформаційна — будь-який документ створюється для збе­реження інформації, оскільки необхідність її зафіксувати — причина укладання документа.

Соціальна — документ є соціально значущим об'єктом, оскільки його поява спричинена тією чи іншою соціальною по­требою.

Комунікативна — документ виступає як засіб зв'язку між окремими елементами офіційної, громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо).

Культурна — документ є засобом закріплення та переда­вання культурних традицій, що найкраще простежується на ве­ликих комплексах документів (науково-технічної сфери), де знаходить відображення рівень наукового, технічного й куль­турного розвитку суспільства.

До специфічних функцій документа належать:

Управлінська — документ є інструментом управління; ця функція притаманна низці управлінських документів (плано­вим, звітним, організаційно-розпорядчим та ін.), які спеціально створюються для реалізації завдань управління.

Правова — документ є засобом закріплення і змін право­вих норм та правовідносин у суспільстві; ця функція є визна­чальною в законодавчих та правових нормативних актах, що ство­рюються з метою фіксації правових норм і правовідносин, а також будь-які документи, які набувають правової функції тимчасово (для використання як судовий доказ).

Історична — коли документ є джерелом історичних відо­мостей про розвиток суспільства; цієї функції набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну дієву роль і надійдуть до архіву на збереження.

Будь-який документ є складовою частиною (елементом) відпо­відної системи документації.

Система документації — це сукупність (спільність) певних документів, взаємопов'язаних за ознаками походження, призна-


2 Зубков М.

33

чення, виду, сфери діяльності та єдиних вимог до їх оформлен­ня (укладання).

Офіційні (службові) документи залежно від сфери їх засто­сування та функціонування поділяються на управлінські, нау­кові, технічні (конструкторські), технологічні, виробничі й ін. Але лише управлінські документи забезпечують порядок управління об'єктів як у межах усієї держави, так і в окремій організації.



Основними комплексами всієї документації є:

  • організаційно-правова документація;

  • планова документація;

  • інсрормаційно-довідкова й довідково-аналітична докумен­тація;

  • звітна документація;

  • документація щодо особового складу (кадрова);

  • фінансова документація (бухгалтерський облік та звітність);

  • документація з матеріально-технічного забезпечення;

  • договірна документація;

  • документація з документаційного та інформаційного за­безпечення діяльності закладів.

Окрім зазначених, є ще спеціалізована (відомча) докумен­тація, яка відображає діяльність конкретного закладу (медична, військова, театральна та ін.).

Критерії класифікації документів


Основною класифікаційною ознакою конкретного документа є його зміст, зокрема, відношення зафіксованої в ньому інфор­мації до особи, структури, предмета або до напрямку діяльності укладача чи адресата. Відповідно до цього і згідно з унормова­ними вимогами (див. попередній розділ) за ознаками класи­фікації та групами вирізняють такі види документів:

За змістом і спеціалізацією

За призначенням

За походженням

За місцем укладання


За напрямом (спрямуванням)
За способом виготовлення, структурними ознаками (формою) і ступенем стандартизації та регламентації

Загальні;

з адміністративних питань;

з питань планування оперативної діяльності;

із питань підготовки та розподілу кадрів;

спеціалізовані: з фінансово-розрахун­кових і комерційних питань, бухгал­терського обліку, постачально-збутові, зовнішньоторговельної та кредитної діяльності та ін.

Щодо особового складу: організаційно-розпорядчі, кадрово-контрактні; довідково-інформаційні; гос­подарсько-договірні; обліково-фінансові, господарсько-претен­зійні, зовнішньоекономічні

Службові (офіційні) - укладаються працівниками, які офіційно уповно­важені від імені установи, закладу це робити, для вирішення службових питань Особисті (приватні) - укладаються будь-якою особою для вирішення індивідуальних питань
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка