Мальва ланда



Сторінка1/21
Дата конвертації05.03.2016
Розмір4.92 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
Юрій ВИННИЧУК

МАЛЬВА ЛАНДА

Роман




ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ


1

Містик і містифікатор, еротоман і тихий хуліган, він надовго запам'ятається своєю скандальною підробкою ірландського епосу «Плач над градом Кия» Ріангабара, підробкою, яка довела живучість галицької макферсонівщини в умовах ще навіть не горбачовської перестройки. Це був справжній культурний бунт, що сміливістю своєю не поступався виступам українських дисидентів, і навіть більше — був витонченим естетським жестом, зробленим з любов'ю. Але хіба не «любовним обманом» є справжня література, яка англійською мовою так і називається — «фікція».

Проте сам Винничук — не фікція, а невтомний трудар українського письменства, його символічний фалос. Так, він, мабуть, найплідніший із найталановитіших українських літераторів. Письменник, який не боїться бути вразливим і сентиментальним. Либонь, жоден український прозаїк не може похвалитися тотальною всеїдністю, підвладною тільки йому. Жанрово, стилістично, світоглядово, настроєво всеїдний, Винничук поєднує в собі, здавалося б, непоєднуване.

Гадаю, це єдиний український письменник, який може написати про все і, попри негаразди книговидання й інші пастки сьогодення, жити з літератури. Іноді мені здається, що Винничукової фантазії вистачило б, аби на сотню років уперед забезпечити українську літературу сюжетами, характерами, стилями, ситуаціями. Людина-компендіум, пан Юрій — це пуделко з цікавими історіями, це завзяте воскрешення минулого, це небачена в українській літературі увага й повага до тілесності, людського «низу», але не показна і поверхова, а глибока та всеосяжна.

Винничукова любов до зворушливих деталей іноді здатна довести до тихої істерики. Хіба може байдужа людина написати таке: «Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями…». Прочитавши цю фразу, я немовби зрозумів усього Винничука — одразу й безповоротно. Господи, це людина, якій не все одно, якими каганцями освітлювалися львівські вулиці двісті років тому! Людина, яка опоетизувала слово «дупа»[1] до такої міри, що, приміром, я сам уже не можу відмовитися від його класифікації і ніколи не помилюся, «дупця» переді мною чи «дупчик», «дупонька» чи «дупенція». І так в усьому. В усьому — тиха пристрасть і нестримна любов. За цими ознаками Винничукову прозу можна поставити поруч із його ж таки улюбленими письменниками — Вітольдом Ґомбровичем, Богумілом Грабалом і Чарльзом Буковським. І це не буде жодним перебільшенням чи освідченням екзальтованого Винничукового прихильника (мало не сказав «полюбовника»), яким я ось уже восьмий рік стійко залишаюся. Залишаюся і люблю, читаю і дивуюся, дивуюся і знову люблю. І вірю в те, що цей світ ще остаточно не здеградував і не опаскудився тільки тому, що в ньому серед інших живе такий-собі Винничук. Людина, Яка Вміє Любити.

Андрій Бондар. «Дзеркало Тижня», № 28 (403), 2002 р.

2

Є лише три автори, нові книжки яких презентують на Львівському форумі видавців щороку, — це Милорад Павич, Пауло Коельо та… Юрій Винничук. Навряд чи буде помилкою стверджувати, що від початку дев'яностих Юрій Винничук пише і видає свої книги невпинно. Це справжній марафонець серед кількісно значної групи літературних бігунів нашого часу, більшість яких виявилися лише добрими спринтерами і перестали тішитися процесом літературного бігу, щойно отримавши перші нагороди та бурхливе визнання глядачів. Винничук не спиняється, проте, на відміну від текстів пересічних багатоверстатних борзописців, його тексти не гіршають, а якраз навпаки; а якість видання його книг (себто книг, продукованих літературною агенцією «Піраміда») за останнє десятиліття ще й як покращилася.

Винничук пише для непересічного читача, але пише неускладнено — просто гарно пише. І ранні тексти Винничука, і його романи 90-х («Діви ночі», «Мальва Ланда») мають кілька спільних рис, які, схоже, визначають його тактику пошуку свого читача. Найперше — таємничість. Винничук ховається за низки легенд, казок та містифікацій приблизно так, як Умберто Еко розміщує між собою та читачем середньовічну хроніку чи бароковий щоденник. Між цими двома письменниками взагалі доволі багато спільного: обоє, хоч і кожен по-своєму, втілюють імідж поважного європейського письменника, в котрого аристократичні уподобання (архіви, улюблене вино etc.), котрий легко й невимушено, бо ж його поінформованість те дозволяє, грається давніми й сучасними культурними кодами і може зацікавити своїм текстом будь-якого читача, хоч би як той пручався. Матеріалом для Винничукової «гри з історією» є галицька старовина.

Другою рисою Винничукового письма є неабиякий заряд гумору, що просочується навіть у ті епізоди, в яких має бути страшно чи сумно. У Юрія Винничука цієї приправи вдосталь, а тому читання його текстів, як правило, навіює гарний настрій. Автор, схоже, сам не проти, аби його вважали легковажним і галантним «пройдисвітом» чи «гульвісою» — це такий собі автоміф, який органічно накладається і на більшість Винничукових персонажів, і на особу самого письменника.

Закономірно тому, що проза Юрія Винничука немислима без еротики. Це власне еротика, бо ж у тексті вона присутня не порнографічно-зображально, а, радите, натяком чи легким контуром. У «Дівах ночі» повії такі витончені й шляхетні, а в «Житії гаремному» мова так ретельно і яскраво стилізована, що ці тексти постають мало не салоновими «стансами в альбом», і ми вкотре бачимо поза ними хитру посмішку автора-що-вирішив-погратися-у-дон-жуана.

Тобто у Юрія Винничука є повен арсенал засобів, щоби, раз захопивши нового читача в полон свого тексту, вже ніколи його звідти не випустити. Успіх Винничука настільки ж стилістичний, наскільки й прагматичний: цей автор є таким собі текстуальним картелем, поліфункціональною корпорацією, що ось уже років із 20, поруч із оповіданнями, історіями, легендами, романами, продукує пісні й гумористичні репризи (для свого часу широковідомого театру пісні «Не журись»), есеї та статті для зовсім серйозних (легендарний у Галичині «Пост-Поступ») і зовсім несерйозних (еротичний часопис «Гульвіса») газет, врешті розпочинає свою «Бібліотеку Винничука» — добірку кишенькового формату розважальних книжечок, детективів та знову еротики.



Ростислав Семків.

Тиха перемога Юрія Винничука.

«Дзеркало Тижня», № 42 (417) 2002 р.

ЧАСТИНА ПЕРША
ВИМАРЮВАННЯ МАЛЬВИ


1


Десь глибоко в небі перелітали з гілки на гілку золоті зорі, струшуючи з крилець золоту мерехтливу пергу, і опадала вона на місто, що причаїлося в кам'яній дрімоті, в холодних сльозах осени, осідала на сонних шибах вечора, вмираючи на освітлених, заквітаючи на погашених…

Бумблякевич розгорнув навгад висохлу й пожовклу книжечку і прочитав…

В таку годину самотність глибша

И тісніший простір.

Мов струмінь крови, тінь синю липи

Жбурнули в роси.

Скипіли цвітом гірка акація,

Квасна мореля,

І плине небо між білих пальців

В воді джерельній.

Таке пахуче вечірнє тливо[2] —

Весни облога…

Скотилось сонце в сльозі тремтливій

З обличчя мого…

І знову війнуло на нього якимось особливим чаром ностальгії за барвистим світом сецесії, що перевитий хмелем і стеблами розквітлої красолі, де квіти і пагони лотосу зливаються з тоненькими обрисами жіночих тіл. На потемнілій обкладинці ті чудернацькі рослини оточували її ім'я, ім'я забутої Богом і людьми поетеси, чию книжечку він роздобув якось випадково і, на подив, дешево… Ім'я це ось уже тривалий час, відколи вірші її забриніли йому в голові, викликає у Бумблякевича незрозумілу печаль, мовби ім'я добре знаної людини, яку зустрів колись давно і втратив, а тепер ось вона випірнула з потаємних імлистих глибин і чарує його, затискаючи серце в срібний перстень туги.

У нього не було іншої насолоди, як нишпорити по чужих стрихах, шафах і шухлядах, вишукуючи книги, і видурювати їх за безцінь, або навіть і красти, ховаючи за пояс під спеціально для цієї мети виплетений просторий светр. А коли не вдавалося ані видурити, ані вкрасти, мусив купувати, не шкодуючи при цьому нічого, бо не раз доводилося щось і спродувати з хати, аби-но лише здобути омріяну книгу.

Мешкав сам у двокімнатній квартирі, вщерть заставленій книжками, а що вони постійно прибували і місця для них залишалося все менше і менше, то знаходив їм пристановище навіть у заморознику[3]. Ще поки була жива його мати, Бумблякевич змушений був терпіти безліч її речей, які стояли на дорозі книжкам, боронили перед ними свою територію і дуже неохоче вступалися хоч би на сантиметр. Та коли мама померла, він зі спокійною душею попереробляв усі її шафки на полиці, навіть старе ліжко, на якому був зачатий якраз у тім році, коли енкаведисти заарештували його батька і запроторили в немиті краї, де важкі сніги проковтнули його навіки, — навіть це поточене шашелем ліжко із заіржавілими пружинами розібрав і примоцував до стіни.

Померши, мама вивільнила його не тільки від своїх речей, але й від постійних докорів і бурчань на тему женячки, а ще від межуючих із божевіллям снів і марень про таємничу панну, яка чекає на нього де-небудь у парку, ховаючись від дощу, і коли він з'явиться з парасолькою, то ніжний і дзвінкий її голосок виллється несподівано з-під розлогого бука і залоскоче вуха, затріпоче в його серці — «перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем, бо маю пильну справу». А справа та — ну, звичайно, — театральна прем'єра, і так складається, що є два квитки, другий був призначений для колежанки, яка десь зникла, і ось вони вже пливуть під вітрилом дощу… І Бумблякевич заходив до парку, і брів попід буками, і чекав її голосу… і не було нічого… саме лише марево… Зате мамі своїй оповідав усе за порядком: і про знайомство в парку, і про театр, і про те, як домовився на наступну зустріч, і про всі подальші здибанки з докладними розмовами (я хочу знати все-все-все, — казала мама), які він перед тим програвав у своїй голові.

— Як її звати? — одного разу спитала мама.

І він тої миті відчув, що коли назве її якимось звичним ім'ям, то дуже засмутить свою бідну матінку, так засмутить, що, чого доброго, вона перестане вірити у ці його вигадки, й тоді ляпнув:

— Мальва… Так її звати…

— Ма-Ль-Ва… — повторила мама і заплющила очі. Звучало, мов солодка халва, це ім'я, і тануло в устах, розпливаючись по піднебінню.

Швендяючи містом у пошуках чергових скарбів, Бумблякевич фантазував собі розмови з Мальвою, а коли й справді вибирався до театру чи до кіно, то потім так само довго обговорював із нею побачене і навіть сперечався, щоб потім своїй мамі детально усе переповісти.

— Яка ж вона в тебе розумна…

І дуже боялася, що він коли-небудь приведе її до хати.

— Тільки не приводь сюди… Бо коли побачить, як ми живем, то кине тебе…



2

…Бумблякевич наблизився до дзеркала й осудливо подивився на лисіючого грубенького курдуплика з настовбурченими, мов локатори, вухами. З такою зовнішністю просто не мав жодного морального права підкрадатися до якоїсь пристойної панянки, а понадто називати своє прізвище.

Спочатку оце шизофренічне БУМ, наче хтось гупає по чомусь порожньому, може, навіть по бубні — бум-цик-цик! бум-цик-цик! бум-цик-цик! Щоправда, якась відома особа вже мала оте БУМ у прізвищі… Бумідьєн, чи що?.. Але далі — далі оте непристойне і сороміцьке БЛЯ! І хоч ясно, що прізвище походить не від того, що хтось постійно бумкав або займався бля-бля-бля, а зовсім від чогось іншого, наприклад, від бумбляння, котре є цілком пристойним заняттям, бо й справді, що в тому є осудливого, коли ви почнете бринькати вказівним пальцем по губах — себто бумбляти? Але ж то не кожен має терпець так глибоко проникати в етимологію чужого прізвища, а пояснювати його при кожному знайомстві було б і зовсім комічно. І нічого не залишалося бідолашному Бумблякевичу, як шарітися і спливати сьомим потом у присутності цнотливої панюсі, аж вуха-локатори ще сильніше настовбурчувалися і сторожко тріпотіли, мов листя осики…

Це було дико і непристойно, але Бумблякевич ще не мав жодної жінки, і від усвідомлення такого стану робилося йому гірко й образливо, так наче б хтось над ним поглумився. Правда, хлопчиком себе не вважав, бо ще з дванадцяти літ день у день займався солодійством[4], і то були особливі хвилі натхнення, яких він чекав, можна сказати, весь день. Вночі перед сном він поринав у мрії й марева — які тільки дивовижні жінки не підкорялися йому, які красуні мало не задихалися від тих неймовірних розкошів, котрими обдарував їх Бумблякевич! Часто це були дівчата й жінки, яких він знав, або й не знав, а лише здибав на вулиці, всі вони мусили мати круглу випуклу дупцю: худих і кістлявих не любив! Після того, як прочитав роман Робера Мерля «Острів», почав уявляти себе після кораблетрощі на безлюдному острові. Врятувалися тільки він і вісімнадцять невільниць… О, що це були за розкішні ночі на тому полінезійському острові! Невільниці аж сварилися за нього, а часом і билися. Якось не дорахувався однієї. І тільки через деякий час океан викинув на берег її тіло у зелених водоростях… А потім запропастилася ще одна… І її тіло викинув океан… Третю знайшли в хащах, четверту в урвищі, п'яту під брилою, шосту у вулканічній лаві, сьому в снігу, восьму в бурштині, дев'яту в пляшці, десяту в шлунку акули, одинадцяту в кокосовому горісі, дванадцяту в хмарах, тринадцяту в сльозах чотирнадцятої…

Взагалі, якби не мама, то хтозна, як склалося б його життя, бо інколи щось у нього таки накльовувалося з жінками, але не мав куди їх привести, і на короткому флірті все й обривалося. Зрештою, в сусідній квартирі мешкала зваблива панна Славця, з котрою хоч і полюбляла його мама погомоніти, але не раз застерігала сина, аби навіть не важився з нею щось мати.

— Вона курить, може випити цілу пляшку вина і цілими днями читає. То не для тебе.

Панна Славця мала тридцять два роки і, вирішивши, що вона вже стара діва, дала собі повну волю — їла усе, що смакувало, і перестала стежити за фігурою. Бумблякевич знав її з дитинства і ставився, як до сестри. А проте ловив себе на думці, що знову ж таки, якби не мамині квенькання, то, може б, зі Славцею щось у нього і вийшло. Вона не дурна, все ж таки вчителька, і є в них багато спільних тем для розмов. Але щоразу, як тільки його кликала сусідка, чи то помогти пересунути канапу, чи зняти штори, чи розрубати кістку на росіл[5], як за лічені хвилини з'являлася й матуся зі своїми безцінними порадами і не вступалася доти, доки разом вони не поверталися назад.

Мама пильнувала його, як зіницю ока. І Бумблякевичу не залишалося нічого, окрім марень і фантазійних збочень, здатних умить звести з життя його матінку, якби вона зуміла проникнути бодай на хвилину в ті марева. Адже помислити тільки — він був пострахом цілого міста, що заманював маленьких дівчаток кудись у темні місця і кохав їх…

Маленькі дівчатка з'явилися дуже несподівано, вже останнім часом. Одного разу він пішов у якійсь справі до кузинки, а вона якраз у лазничці[6] купала свою малу. І треба ж було такому статися, що саме задзвонив телефон: на дроті була її подруга.

— Припильнуй там мою Дануську, бо в мене пильна розмова. Дивись, щоб вона всю лазничку не заталяпала! — кинула на льоту кузинка і щезла в сусідньому покої.

Бумблякевич сів на край ванни, а дівчинка, здобувши свободу, почала пірнати й випірнати, перевертатися на всі боки, демонструючи перед ним геть усе, що мала, бо чиста прозора вода і без того нічого не приховувала. Дивився на неї, мов заворожений. Мала, може, вісім літ, але була досить висока і пухкенька, а на грудях вимальовувалися два маленькі рожеві пиптики[7]. Круглі повні стегенця, мов навмисне, не трималися купи. Вона лягла у ванні, розкинувши їх і приковуючи очі вуйця до напнутих вуст, що застигли в якомусь мрійливому стані, наче щойно після цілунку.

Бумблякевич раптом похопився, що це вже триває декілька хвилин, відколи дівчинка перестала дуріти і вляглася перед ним у цій сороміцькій позі. Лежала і дивилася на нього усміхнено, а очі його бігали нервово і постійно поверталися до полону стегон. Тепер уже виразно бачив, що дівчинці цікаво спостерігати за тим, як він її оглядає, але це водночас було дуже небезпечно — що подумає її мама, коли застане малу такою розкаряченою?

— Ну, купайся, — сказав Бумблякевич, — купайся.

І бризнув на неї водою. Дівчинка засміялася і напнула животика, але пози не змінила. Тоді він ще раз хлюпнув водою. Але дівчинка не зрушила з місця.

Рука ж його, торкнувшись води, в якій лежала пустунка, уже не здатна була повернутись назад. Якась незбагненна сила потягла її в глибінь, до тих стегенець, що чекали його дотику. Бачив, як дівчинка розпливається в усмішці, коли його рука занурюється все глибше і глибше, і, здавалось, не буде тому занурюванню ні кінця, і ні краю. Вода намочила закасану вище ліктя сорочку і почала підніматися вище, пальці вже мусили б наштовхнутися на оті пругкі стегенця, та чомусь не наштовхувалися. Він перегнувся через край ванни і навіть занурив у воду голову й, розплющивши стривожені очі, намагався побачити, куди щезли маленькі ніжки. Пальці черкнули дна ванни, далі — по стінках, але всюди було порожньо. Висмикнув голову з води і побачив, що у ванні нікого нема. Вода вже не була такою прозорою, як спочатку, якась жовта каламуть піднімалася на її поверхню, а хвилі розбігалися на всі сторони, мов од вітру. Відчув цей вітер і на своїй спині, аж проступив піт.

Тепер зірвався на ноги і з жахом окинув очима лазничку. Дівчинка щезла. Невже втопилася? Довго не роздумуючи, пірнув у воду й поплив, нервово загрібаючи руками, а з дна підіймалася жовта ядуча імла і затуляла овид, різала очі й пекла їх вогнем. Раз по раз відчував, як щось вдаряло його по ногах, щось схоже на риб'ячий хвіст або віяло кокетливої панночки. До обличчя липли лапаті водорості, а в вухах уже клекотіло від води, мовби там били дзвінкі джерела з безліччю дрібнесеньких бульбашок, що рвалися вгору, і здавалося, наче то рветься з нього його душа, і зосталося зовсім небагато — тільки розкрити рота і впустити до серця настирливу каламуть, щоб навіки осісти у цих місцинах…

З силою відштовхнувся ногами від дна і вигулькнув на поверхню. Жадібно заковтнув повітря, але вже сил не мав, щоб дістатися берега.

Чиїсь лагідні руки потягли його до себе, допомогли вибратися з ванни.

— Що з тобою? — дивувалася кузинка. — Чому ти в одязі заліз у ванну?

— Я… Я шукав її… вона втопилася…

— Ця шелихвістка? — засміялася кузинка. — Та вона хутше сама кого хочеш втопить. Дануська, ану вилізай! Де ти сховалася?

Бумблякевич чекав, що ось зараз розступляться каламутні води і випірне з них дівчинка, але води не розступилися, а натомість відкрився кошик з білизною, і звідти вистрибнула голісінька збитошниця, заливаючись дзвінким сміхом. Погляд його знову впав на воду — була така ж жовта… Що б це могло бути?

— Ти що виробляєш? — сварилася кузинка. — Ти знаєш, як вуйця налякала? Він, бідний, весь намок. — Тут вона теж зиркнула на воду. — Гі-і-і! Ну, зараз ти в мене дістанеш! Це хто весь яєчний шампунь у воду вилляв?

І лясь по голій дупці, котра враз почервоніла і перетворилася на стигле яблуко, аж Бумблякевичу повні вуста слини набігло.

— Це не я-а-а, це вуйцьо-о-о… — ридала мала.

Відтоді маленькі дівчатка навідували його уяву постійно, і було йому зовсім однаково, — мають вони круглі сіднички чи такі, як дульки, є в них перса чи самі тільки пиптики. Головне, що то були маленькі цілочки — надзвичайно сексові й покірливі, допитливі й спокусливі… Що не запропонуй — на все згідні. Лише в кінці мусиш дати їм чоколядку[8], або мандаринку, або книжечку з малюнками… Але коли появилася Мальва, всі невільниці до решти поперебивали одна одну. Приходила спочатку вона лише в тих неіснуючих зустрічах і розмовах, які він фантазував для мами, але згодом, одного вечора, сталася подія, яка все змінила. Бумблякевич ковзнув рукою, під ковдру і спробував викликати з уяви одну маленьку дівчинку, що мешкала неподалік… Він запропонував їй піти на дах, щоб побачити зорю, яка називалася Мальва Ланда…

— Мальва Ланда? — прошепотіла та і охоче пішла за ним.

А там, на даху, він обняв маленьку дівчинку і навгад тицьнув пальцем у зоряне небо:

— Ось, бачиш? Оця зоря — це і є Мальва Ланда.

— Ух, ти! — сказала маленька дівчинка, зачаровано дивлячись у небо і зовсім не зважаючи на те, що руки великого дядька пестять її маленькі кругленькі ніжки, пестять її маленький кругленький животик, потім стягають з неї манюсенькі біленькі майточки[9], і вуста його припадають до кругленької дупульки.

— Мальва Ланда! — проказує дівчинка, мов під гіпнозом, і сідає Бумблякевичу на коліна, а все зоряне небо, геть усе зоряне небо дивиться тисячами зіниць, як вони кохаються на даху разом з котами і ринвами…

Але раптом одна зірка почала рости і рости, і стріляти промінням, і летіти до них так швидко, так швидко…

— Боже! — скрикнув Бумблякевич, побачивши, що зірка перетворилася на королівну і стала на комині.

Королівна була в прозорому хітоні, що розвівався на вітрі, і називалася Мальвою. Ось вона наблизилася до маленької дівчинки, підхопила її за шкірку, мов кошеня, і пожбурила з даху в темінь.

— Тепер ти мій! — сказала владно Мальва і змусила Бумблякевича належати тільки їй…

Мальва взяла його за руку і полетіли вони кудись понад будівлями, в синє літепло ночі…



3

Мальва мала свою квартиру, і це дуже тішило маму, вона весь час із неприхованою увагою стежила, до якої стадії вже наблизилися стосунки її сина з тією таємничою панною. Як на те, вони обмежувалися прогулянками містом та відвідинами театрів, кін і виставок.

— Вона ще тебе не запрошувала до себе? — допитувалася щоразу в сина.

— Ні…


— Чому ти їй не запропонуєш одружитися? Не можна так довго дівчині голову крутити. Колись їй увірветься терпець, і покине тебе…

— Та якось не випадало… ні з того і ні з сього…

— Послухай мене… Я щось у тім житті знаю… Тепер літо… тепло… запроси її на річку… на безлюддя… Розумієш, що кажу?

Бумблякевич почервонів.

— Там уже мусиш довершити справу… Як дуже кремпується, то візьми си фляшку з вином… Це навіть добре… вип'єте трохи… відразу осмілієш… Скажи: вип'ємо на брудершафт… Ви з нею ще на «ви»? Ну от, чудово… Вип'єте на брудершафт… А після того мусите поцілюватися… А вже як ся поцілюєте, сам знаєш…

Бумблякевич ще більше почервонів і ще нижче втупив голову в книжку. До чого вже дійшов! Мама вчить, як має поводитися з кобітою[10]. А все ці книжки… Вони відібрали в нього молодість, обікрали його з минулого… Нічого навіть згадати… Нудьга позаду, нудьга попереду…

— Зробиш так, як кажу?

Кивнув… Доки ще буде брехати? Що вигадає пізніше, коли вже заведе Мальву на річку.

День у день мама питала, чи ходив на річку. Як на зло, парило сонце. Мусив піти на ту кляту річку і зробити, що мама каже. Але найрадше втопив би її в тій річці, втопив би цю жорстоку панну, котра являється йому у мріях і вперто не хоче з'явитися в житті. За те, що обманула його, що жодного разу так і не озвався її голос під буками дощового дня.

Зустрічалися і прощалися все на одному й тому ж місці — під Ратушею. Не знав, де мешкає: ніколи не дозволила відпровадити себе.

— Ти не міг її вистежити?.. — не могла цього збагнути мама, і вже поривалася вистежувати її на своїх хворих спухлих ногах.

4

…Вона сама зібрала його на річку, впхала до торби старий коц, рушник, кілька канапок і пляшку шипшинового вина, яке вони робили щороку, бо шипшина росла неподалік у парку. Випроваджуючи з хати, перехрестила:

— Ну, з Богом…

Бодай би шляк трафив[11] цю Мальву разом із його вигадками. І тої миті, коли так подумав, спало на гадку: а чого б і насправді не мав її трафити шляк?

Вернувся до хати за якусь годину.

— Що таке? — сполошилася мама. — Не прийшла?

— Ні, прийшла, але… але не змогла піти на річку, бо мусить нині лягти до лікарні…

— До лікарні… — прошепотіла мама, не вірячи своїм вухам. — Як то — до лікарні? Що з нею?

— Щось в неї знайшли…

— Але що? Чому не договорюєш? Ти щось знаєш! Знаєш, а не кажеш!

Побачив, що мама уже вся в сльозах, і так це його розчулило, що обняв її і так само розплакався.

— Скажи… скажи мені правду… вона покинула тебе?

Не покинула… але, може, збрехала, щоб кинути?..

Завагався, чи не погодитися з цією версією, але уявивши собі, як мама почне щодня його жаліти і копирсатися у їхніх стосунках, аби відшукати причину, як знову візьметься повчати і ділитися своїм досвідом, вирішив стояти на своєму…

— Ні-ні, вона лягає на операцію… Я буду її провідувати…

— Яку операцію? Чому ти нічого не кажеш?

А що казати? Що казати? В голові вихором промчали усі смертельні хвороби, про які лише чув.

— У неї нефрит… відмовляють нирки…

— Боже мій! У жінки? Хіба вона пила?

Може, я переборщив? Але хіба нефрит буває лише в алькоголіків?

— Чого мала пити? Могла перестудитися.

— Ну так… але… А що кажуть лікарі?

— Кажуть, що треба різати…

— їм би різати… Коли вона лягає?

— Нині по обіді… А операція за кілька днів… Може, навіть у п'ятницю…

— Коли підеш провідати?

— Завтра.

— Добре… Бідна дитина… Що там її батьки мусять пережити…

Того-таки дня мама подалася до сусідки пані Жуковської, що мешкала поверхом вище і пережила трьох чоловіків, та розповіла їй усю свою біду. Сусідка, як і кожна сусідка, знала мільйон лікарських приписів, а за нефрит — нема що й казати — зо два десятки, і то таких, що ще від прабабці у спадок дістала. І враз зашаруділо в шухлядах, зашелестіло в пудлах[12], і з'явилися на світ Божий клапті якоїсь старої книженції, в котрій такі хвороби, як той нефрит, можна було просто лузати. Щоправда, в тій книженції словом «нефрит» і не пахло, але було інше, про що сусідка стовідсотково запевняла, що то воно саме і є, бо теж про нирки згадувало. І найліпшим приписом мав бути широкий пояс, вив'язаний із псячої куделі.

— Файно, але де взяти тої куделі? — зажурилася мама.

— Знаю де, — відповіла сусідка. — Підіть до старого Броняка, що був колись гицлем, він мусить мати псячу куделю, бо колись на тім добре заробляв.

Так воно й було. В старого Броняка знайшлася пака цілющої куделі, і мама заходилася її прясти, а потім в'язати пояс.



5

У п'ятницю Мальві робили операцію, і Бумблякевич поїхав на другий кінець міста, щоб повернутися якомога пізніше. Там жив такий собі Магула, старий збирач книжок, у нього можна було час від часу чимось поживитися, а як і не купити, то хоча б виклянчити почитати. Магула вдавав, що тремтить над кожною книжкою, але не було такої книжки, якої б він не міг продати, вся справа полягала тільки в грошах.

У Магули Бумблякевич просидів до півночі. Думав, повернеться додому, коли мама буде спати. Проте вона не спала.

— Я вже скінчила в'язати… Занесеш завтра Мальві… Ну, як вона? Як операція?

— Ніби добре все…

— Ти її бачив?

— Після операції не бачив… Не дозволили.

— А батьків… батьків її бачив?

— Ні… — але враз виправився: — Тобто так… Але не признавався до них…

— Умгу… Чого ж ти так?

У суботу він узяв пояс і знову поїхав до Магули.

— Подивіться… чисто собача вовна… помагає на гостець, на нирки…

Магула крутив пояс у руках, хитав головою, прицмокував…

— І що ви за тото хочете?

Уже те, що він не вимовив «пояс», а вжив зневажливе «тото», свідчило, що річ його зацікавила, і він ковтнув гачка, але йшлося тепер лише про те, аби збити ціну.

— Чупринку. Празьке видання. І…

— І? — вирячив очі Магула.

— І двотомник Трохима Зіньківського.

— Ого! — Магула захлинувся повітрям і замахав руками. — Знаєте, кілько мені давали за Трохима? Сто! А ви хочете за тото…

Магула знову поринув у своє похитування та прицмокування, але пояс вартував свого. Бумблякевич повертався з книжкою Чупринки і двома томиками Зіньківського, думаючи, яке це горе для його мами, що Мальва померла. Померла вона по операції, вночі, коло неї сиділи її батьки… Мальва ще сказала до них: «Дайте лікареві гроші… Як візьме, то це буде значити, що має надію мене вилікувати…»

— І дали йому гроші? — спитала мама.

— Так, дали… І він взяв… То було ввечері… А вночі вона вмерла…

— Боже… Боже… Боже… — шепотіла мама.

На блідім і висохлім її обличчі малювалося таке невимовне горе, що він уже не міг пробачити собі цієї дурної вигадки… Хто знав, що мама так перейметься?



6

Бумблякевич перегорнув сторінку…

В журбі живу, в журбі сконаю,

В опалім листі мій кінець,

Сльоза тече по небокраю

У чашу сплющених сердець.

Дзвенить в самотньому падінні

Сльоза опальна і гірка,

На перехресті жовтих ліній

Тремтить відкушена рука.

І очі котяться по колу,

Й ніхто спинити їх не міг…

Лиш серця зламана підкова

Сивіла в поросі доріг…



7

— Я мушу піти до неї на похорон, — вперлася мама. — Я мушу піти… Вона мені як рідна…

Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.

— Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?

— Та же ти не зовсім чужий, сину…

— Чужий… Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.

— Тоді ми станемо збоку… Ми будемо стояти збоку і спостерігати… Але я мушу там бути… Адже ти підеш?

— Я піду… але… так само збоку…

— В котрій годині ховають?

— Я ще не знаю…

— А де? О, Господи! Де?

— На Личакові.

— Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі… Як мені шкода, що ти на ній не вженився… Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.

— Що ви таке говорите?

— Ну-ну, я кажу як мама…

На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий — зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа — теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.

Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.

— Боже! — поблідла мама. — То вона комуністка?

Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою.

Цього Бумблякевич не врахував.

Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» — най би вони вже виздихали.

Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала:

— Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?

— Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.

— Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала — женись, женись…

Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:

— Правду кажучи, й вони люди… Земля їй пухом…

— Тато в неї великий начальник в КҐБ, — кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.

— Свят-свят-свят, — перехрестилася мама. — Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.

Мама померла за який місяць після того, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.



8

За труною йшло лише кілька сусідів та маминих знайомих. Усіх їх Бумблякевич запросив на поминки, хоч вони й віднікувалися, розуміючи, як то не просто старому парубкові приготувати вгощення. Але були мило здивовані, коли побачили цілком пристойно накритий стіл, за яким порядкувала Славця. Для господаря це теж була неабияка несподіванка, як можна було так швидко скомбінувати щось на стіл. Коли всі розійшлися, Славця позмивала начиння, поскладала і поприбирала. Пізно ввечері вона сіла біля Бумблякевича на канапі і поклала йому голівку на плече. Все, що залишалося зробити Бумблякевичу, це пригорнути її, а далі усе б відбувалося уже автоматично. Але в тому-то й справа, що рука ніяк не слухалася і не піднімалася, щоб пригорнути панну, рука налилася свинцем, а в голові застукотіли молоточки. Які молоточки? Невже ті самі молоточки, що забивали труну? Зі стіни дивилася осудливо на свого сина матінка, оправлена в стару позолочену раму. Вловивши її суворий погляд, Бумблякевич відчув, що не тільки рука, але й геть усе тіло наливається свинцем, і коли вже не годен був витримати цього тягаря, то відсунувся. Славця здивовано подивилася на невдячного тюхтія, потім перевела погляд на фото покійної і зрозуміла, що краще йти спати додому.

Мама померла, але дух її продовжував жити у кожному куточку, у кожній речі, і не тільки дух, але й запах, і голос, і шурхіт пантофель, і ледь вловимий брязкіт посуду. Все це невмолимо переслідувало Бумблякевича, стежило за ним сотнями очей і підслуховувало сотнями вух. Відтепер щоразу, як тільки Славця кликала його щось помогти, і він уже рушав, було, до дверей, мамин погляд пропікав йому спину, мамині пальці крутили йому вуха, а мамин шепіт паралізував його рухи — і він зупинявся, гукаючи через зачинені двері, що: а) ошпарив руку, б) болить голова, в) пішла з носа кров, г) піднявся тиск, д) скрутило живіт — і так до кінця алфавіту. У перший же день, коли він зняв зі стіни її фото і сховав у шафу, тарілка вислизнула йому з рук в умивальці, розкололася і розтяла великий палець на згині. Кров юшила, як скажена. При другій спробі прибрати фото прорвало руру[13] водотягу, і він збавив цілий день із майстрами.

Щойно після того, як минув сороковий день, Бумблякевич зі Славцею перетрусили мамині речі. Різноманітного шмаття назбиралося чотири великих в'юки. Це крім тих лахів, які Славця своїм хазяйським оком призначила на почесну роль стирок.

— Ти хочеш це все викинути? — здивувалася Славця, розводячи руки над чотирма вузлами. — Це не практично.

— А як буде практично?

— Здати шматтяреві і отримати навзамін бляшані накривки для слоїків.

І вона таки змусила його відтарабанити те все до шматтяра. Додому Бумблякевич приніс цілу купу покришок, і коли висипав їх на стіл, то раптом спало йому на думку, що покришки — це усе, що залишилося від його мами. Мама перетворилася на металеві покришки, і тепер вона буде жити у кожному слоїку, закрученому на зиму — в помідорах і огірках, у баклажанах і перцях, у шпарагівці і каляфйорах, у сливах і грушах. І він відчув, що ніколи не зможе відкрити такого слоїка.

Серед маминих речей знайшлося дещо таке, що могло зацікавити Магулу, і Бумблякевич небавом подався до нього й висипав весь той нехитрий скарб на стіл. Були там порцелянові янголята, срібні кавові ложечки, стара гасова лямпа, австріяцьке залізко та ще різні дрібниці, якими користувалася його мама. Тепер він міг виміняти відразу зо два десятки цікавих книг, але замість того, щоб відразу вивалити все, що є на обмін, Магула витягав по одній книжечці з обов'язковим таємничим прицмокуванням і прихвалюванням так, наче б мав видобути на світ не знати який раритет. І таки видобув.

— Ану вгадайте, хто це писав?

Над містом лине журавлиний крик.

Над містом у закіпченій імлі

Сумне благання і моління крил

Останніх журавлів.

Ти задихаєшся від хижої журби,

Тебе підстерігає всюди й обійма

Кривавий сміх сухотних горобин

І листя зжовклого істерика німа.

Тобі не хочеться, щоб чувся нині він

І шторами затягуєш вікно,

Але той крик… той крик, мов срібний дзвін,

Вривається крізь стіни все одно.

Ти затуляєш вуха, та дарма —

Той крик не стихне і не замовчить…

І вже не чуєш ти, як і сама

Із журавлями боляче кричиш…

— Це якась довоєнна поетеса, — сказав Бумблякевич. — І то галицька, бо в Союзі так не можна було написати.

— Скажу вам, що маєте неабиякий нюх. Це і справді галицька поетеса. На жаль, тепер її ім'я нікому нічого не скаже.

Він простяг книжечку, і коли Бумблякевич побачив обкладинку, то мало не скрикнув, серце забилося, наче шалене, і тихий, але дзвінкий голосок раптом ковзнув повз вухо: «Перепрошую, чи не міг би добродій провести мене під дощем…»

— Що з вами? — спитав Магула.

— Та ні, нічого…

Але поетесу було звати Мальва Ланда. І прореагувати на це, як на випадковий збіг обставин, міг хіба хтось із куди меншим запасом фантазії. Бумблякевич сидів ошелешений і наче громом уражений…

— Це дивна поетеса… — сказав Магула. — Я ще молодим пробував її відшукати… Але намарне… Я був просто закоханий у її вірші…

9

Бумблякевич розчинив вікно — у вечірньому, застиглому на драглі небі світилося обличчя Мальви, таке, як і на фото, але вже не чорно-біле, а кольорове… її вуста ледь-ледь ворушилися, проказуючи чи то молитву, чи то вірша…

Так, тепер я ніколи не позбудуся її, вона завше світитиме в небі. Але чому всі мої думки заполонила Мальва? І раптом сяйнуло — може, чекає на нього, щоб відшукав її і визволив із забуття… Тільки чому саме його?

— Спробуйте розвідати щось про неї, — сказав тоді Магула. — Я вам цю книжечку дам… Але дуже вас прошу — знайдіть її сліди… Не може бути, що вона десь щезла…

— Вона не могла емігрувати?

— Бачите, якби емігрувала, то обов'язково би випірнула десь на Заході… Але я ніде не зустрічав жодної публікації під таким ім'ям… Ніде…

— Бувало, що письменники друкувалися там під прибраними іменами, побоюючись розправи агентів КҐБ.

— Так, я знаю. Але чи може це стосуватися Мальви? Вона поет, а не публіцист. У її віршах нема нічого, що мало б привернути увагу агентів.

— Якщо книжечка видана в 1938 році, а на світлині молоденька дівчинка шістнадцяти-вісімнадцяти літ, то зараз вона мусить мати понад сімдесят… Якщо тільки не вмерла.

— Ні, вона ще жива.

— Жива? Звідки вам про те відомо?

— Достеменно я не знаю… Але є така одна пані Мокрицька… Котра теж щось пописувала в тридцятих… Мальва жива…

— Чому ж ви не розвідали в неї більше?

— Бо не хотіла більше нічого вповісти.

— Добре, а де шукати ту Мокрицьку?

— На Кривчицях. Ось маєте адресу. Вона жиє там сама зі сліпою сестрою… Може, якраз вам щось удасться.



10

Бумблякевич спинився перед стареньким облупленим будиночком, якого густо перевив виноград. На ґанку в плетеному кріслі грівся тлустий, кудлатий котяра.

Бумблякевич тріпнув кілька разів хвірткою, і на ґанку об'явилася худенька згорблена бабуся.

— Чи ви будете пані Мокрицька?

— Так.

— Я від пана Магули.



— Ну? — зовсім непривітно відказала бабуся.

— Хотів би перемовитися з вами…

— А що я маю до говорення?

— Ви, може, ні… але я маю…

Вже не чекав запрошення, ступив на подвір'я і збирався піднятися на ґанок, але стара спинила його.

— Зачекайте, не так хутко… Звідки я знаю, що ви за гість?

— Кажу, що я від Магули. Він мені сказав, що ви були знайомі з Мальвою Ландою…

— От старе порохно!

— А я дуже нею цікавлюся… Хочу щось написати…

— Про кого? Про Мальву?

— Вона була дуже гарна поетеса.

— Ще мені поетеса! Про Мальву він буде писати! Про Мокрицьку ніхто не напише! Маю тут здохнути, ніхто й вусом не поведе!

— Як буду писати про неї, то напишу і про вас. Обличчя старої ледь-ледь потепліло.

— А що ви про мене знаєте?

— Я читав ваші статті в «Жіночій долі»… Ну, і казки в «Дзвінку».

Серце пані Мокрицької розтануло, і вона вмостилася в плетеному кріслі, взявши кота на коліна.

— Ви справді читали?

— Так, я думаю, дещо можна і тепер передрукувати…

— Але вас більше цікавить Мальва?

— Бо вона зникла безслідно.

— Не так вже і безслідно.

— Ви знаєте, де вона тепер?

— Ні…

— То звідки вам відомо, що вона жива?



— Хіба я вам казала, що вона жива?

Тут Бумблякевич побачив, що потрапив у сліпу вулицю.

— Ні, ви так не казали. Мені. Але Магулі сказали.

— То було, може, з десяток літ тому. Тоді вона була жива…

— Ви з нею зустрічалися?

— Як вам сказати… То було зовсім випадково… Але я побачила її в такому місці, що воліла би не казати…

— Та вже коли почали…

— Я зустріла її на смітнику… За винниківським базаром… Вона там порпалася в смітті… Вибирала якісь недоїдки, шмаття, пляшки і те все кидала до мішка…

Бумблякевичу перехопило подих. Навіщо він сюди прийшов? Щоб почути цей жах? Стара має якусь злість на Мальву і тепер виливає всю свою роками накопичену їдь…

— Ви були впевнені, що то вона?

— Я побачила її… Підійшла до неї і сказала: Мальва… Вона так здригнулася… Мальва Ланда — це тільки псевдо. Її звали зовсім інакше…

— Як?


— Уже не пам'ятаю.

Та видно було, що обманює. Пам'ятала, але з якихось причин не хотіла сказати.

— А що було далі?

— Далі… Вона якось так зиркнула на мене, і я зрозуміла, що вона дуже перелякана… Я впевнена, що не помилилася. То була Мальва.

— Ви розмовляли?

— Де там… втікла від мене… Схопила свій лантух і так чкурнула, ніби мала щонайбільше сороківку.

— Чому вона так зробила, як ви гадаєте?

— Думаю, тому, що сама мене не впізнала. А боялася… Боялася, що хтось у ній розпізнає Мальву Ланду.

— Чого саме вона боялася?

— Її в сорок четвертому хтіли арештувати… Якраз знаходилася в друці її друга книжечка… А тут до Львова прийшли совіти…

— Друга книжечка? — аж затремтів Бумблякевич.

— Так… Що тут дивного? Писала вона мало, але писала… Одним словом, у другій книжечці знайшлося трохи політичних віршів… Весь наклад було арештовано і знищено. НКВД шукало авторку. Але не змогло знайти… З німцями чимало наших виїхало на Захід. Просто щоби врятувати життя. Ми думали, що й Мальва емігрувала…

— Хто — ми?

— Ми — це ті літератори, котрі лишилися… Потім дуже шкодували, що не втекли. Бо всіх нас пересадили. Через те ніхто й рядочка не хоче видрукувати з наших писань. Вмираємо в забутті, нікому не потрібні…

— Але тепер час змінився… Я поговорю… в мене є знайомі по редакціях…

— Ну-ну, поговоріть… По війні мене не раз допитували про Мальву… Але я не видала їм справжнього прізвища… Інші його просто не знали, то й видати не могли.

— А звідки знали ви?

— Я знала, бо вчилася з нею в гімназії.

— Чому ж тоді вона не захотіла до вас признатися?

— А звідки мені знати? Може, справді не впізнала, а може, й звар'ювала потихеньку… Все життя ховатися…

— В мене таке враження, що ви її недолюблюєте…

— Ну, ми не були з нею аж такими колежанками… З нею взагалі важко було товаришувати. Була про себе високої думки. Молодь тоді захоплювалася її віршами. Ланда і Теліга — два кумири, яким поклонялися усі гімназисти… Але справа в тім, що те псевдо було не її, а моїм…

— Вашим?

Бумблякевич витер спітніле чоло. Ця бабуся, видно, берегла не одну бомбочку, але всі приховала насамкінець. Добре, що виявив терпіння і затягнув розмову…

— Так, моїм… Це я вигадала собі таке псевдо в гімназії і всі свої вірші підписувала ним. Але я їх тоді ще не друкувала. Мальві дуже сподобалося це ім'я, і вона просила мене, аби я відступила їй. Я не згодилася. Хоча й сама гаразд не знала, нащо воно мені. Тоді вона просто вкрала його. Одного разу розкриваю «Вістник» і бачу — Мальва Ланда… Що б ви на мому місці після того зробили?

— Не знаю… Вона справді вчинила не по-товариськи.

— Скажіть ліпше по-свинському… О-о, то була фест[14] кобітка. Знала, чого хоче, і знала, як має то здобути… Чи мушу я після того признаватися до неї в любові?.. — вона пожувала вустами, мовби смакуючи проказане, і додала: — Але я дістала сатисфакцію…

І тут вона розсміялася на всю широту своїх вставних зубів, аж стрясаючись кістлявим тілом, розсміялася так театрально, наче б перед нею стояв не Бумблякевич, а сама Мальва.

— Перепрошую, але чи міг би я дізнатися, з чого ви смієтесь?

Пані Мокрицька хитро примружила очі й сказала:

— Коли я вернулася з Сибіру, вона сама прийшла до мене. Прийшла і стала просити свою другу книжечку.

— Як то? Вона ж була знищена!

— Так. Весь наклад. Але одну книжечку врятував мій тато. Він працював у друкарні.

— А звідки про це дізналася Мальва?

— Вона мусила ховатися, і всі її рукописи згинули. Мала надію, що хоч тота друга книжечка десь виплине. Знала, що тато мій працював у друкарні, от і прийшла до мене.

— І ви повернули їй?

— По-перше, не мала я що вертати, бо не брала в неї. А по-друге, якби дала їй тоту книжечку, то не дістала б сатисфакції. Чи не так? — І знову вона засміялася, тішачись своєю дотепністю. — Я так і сказала: ти вкрала в мене псевдо. А я в тебе — вірші. Хто доведе, що саме ти їх написала? Вони мої. І псевдо моє. Іди — правуйся!.. Але з ким мала би правуватися? Так і минулося… А я тільки-но так сказала їй… Віршами тими не скористалася. Нащо мені чужі вірші, коли своїх нема де подіти?

Тремтячим голосом Бумблякевич спитав:

— А де тепер та друга книжечка?

І дістав цілком звичайну відповідь, від якої, на його подив, ані земля не затряслася, ані небо не загриміло:

— Є в мене. — Та, помітивши жадібний блиск очей бібліофіла, додала: — Мені вже не потрібна. Як хочете, заберіть собі. Я свого добилася. Мальва пішла від мене в сльозах. Так само, як і я колись від неї.

— Скажіть мені ще одне: чи маєте ви хоч якусь найменшу підозру, де б вона могла тепер мешкати?

— Знаєте… перед війною вона мешкала з батьками… Але в тридцять дев'ятому батьків вивезли, хату забрали… Вона з батьками не поїхала, якось вдалося лишитися.

Мешкала тоді в своєї старої тітки. Знаю тільки, що тітка її жила в пивниці, в страшному убозтві…

— Де саме?

— На Замарстинові[15]. Там є така маленька бічна вуличка, Ружова називалася. А як тепер, не знаю…



11

Перша збірка віршів Мальви Ланди називалася «Наприклад — я» (Львів, «Смолоскип», 1938, 36 стор.), а друга — «Нелегальне сонце» (Краків-Львів, «Українське видавництво», 1944, 48 стор.). У першій була світлина вродливої дівчини з якоюсь задерикуватою посмішкою: здавалося, вона глузує з кожного, кому забагнеться надто далеко проникнути в розгадуванні її тайни. Остап Грицай, рецензуючи, першу збірку в часопису «Назустріч», дорікав авторці за переважно інтимну лірику і за відсутність «поезій політично заанґажованих», а проте визнавав, що літературний портрет нової поетеси «може, й має забагато незрозумілих нам потягнень непокірного пензля, може, місцями, на перехрестях світла й тіні, вдаряє нас свого роду акондензійність вислову й незрозумілі синтези красок, але в творчости Мальви Ланди дзвенить душа музичної, не зрозумілої нам у своїй красі стихії. Конструктивну стрілу свого слова випустила у благословенну ціль, у найважчу мету — у серце людини, що мусить жити».

Оцю цитату Бумблякевич вичитав на обкладинці другої збірки, котрій за відсутність «політичної заанґажованости» дорікнути було б неможливо. Тут не було віршів на зразок «Осені»:

Осінь і ваше обличчя…

Листя зів'яле зідхання…

О, не підходьте ближче —

На віддалі глибше кохання.

Мусимо навіть обоє

В очі собі не дивитись,

Бо ненароком любов'ю

Можемо отруїтись.

Осінь і ваше обличчя,

Наче та осінь, підступне.

О, не підходьте ближче —

На серце мені наступите.

Нині ми розлучаємось

На відстані. Німо й тихо

Станете власне мовчання,

Наче обруч, котити.

А я мовчати не зможу,

Буду в осінні днини,

Спиняючи перехожих,

Питати, котра година.

Осінь і ваше обличчя…

Листя зів'яле зідхання…

О, не підходьте ближче —

На віддалі глибше кохання.

Зате з'явилися поезії розпачу. Разом з приходом Смерти, чиї прапори розквітли над головами, викликаючи з надр тілесних, зі шпар безпросвітних якісь нові, ще не знані інстинкти таємних звірів.

Зимові дні гойдають сон і кволість,

А сніг притрушує надії марні,

Відвічний крук на висохлій тополі

Нанизує на дзьоба хмари.

А сніг летить вже стільки днів крізь сито

Нікчемних наших душ — холодний сніг…

І мерзне на устах блідих молитва,

А з кожного кутка лунає сміх.

В снігах заметено слова прокльонів,

Серця загублено в заметах і завіях,

І ми тепер у сніговім полоні

Бредем в кайданах смутку й безнадії.

Та все ж бредем —

зневірені прочани —

У пошуках якоїсь правди…

Під ноги стеляться сніги мовчання,

І ноги ковзають на кризі зради.

12

Йому снилося, що він ще дитина, а вродлива дівчина з довгим волоссям, яка взяла його за руку й повела лугом, — Мальва Ланда.

Вони бігли… І вслід їм летіли крилаті коні, золоті риби і вогняні пелюстки… Земля була гаряча і обпікала ступні. Але далеко попереду світилася річка, і її яскраве проміння сліпило очі, обплутувало й тягло до себе…

Прокинувшись, дуже шкодував, що вони так і не добігли до тієї річки й не вистудили ніг…

Така моя печаль,

Така моя скорбота —

Гасити біль в очах

І затуляти рота.

Дивитися у даль,

Майбутнє прославляти,

Ховаючи печаль,

Калхози будувати.

А вірші рвуться з вуст —

і гинуть молодими.

Мов миша я, боюсь

їх визнати своїми.

Не витерплю колись —

І револьвер до рота.

Прощай, моя печаль!

Прощай, моя скорбото!



13

…Але то вже за руку вела його не Мальва, а грубасне, розімліле від ситости Літо виводило за межі сну, до сухої скоцюрбленої вулички на Замарстинові, вікна якої, зашклені часом і пусткою, відбивають кожен подих перехожого… Вело його сонливим полуднем, гарячою яєчнею бруківки, повз сірі зморщені будинки, що взялися тугою зеленню, рятуючись від спеки, занурились у себе, мов равлики, і прикипіли до місця, під — яким, може, скарби лежать, а, може, тіла задушених школярок, яких заманив сюди Мілько Щурик — легендарний задушувач панянок, слава і пиха маленької вулиці, яка за сотні літ не породила жодної путньої людини, іно того нещасного Мілька, що навіть не мав ніг, а совгався на плиткому візочку, підпираючись загрубілими й чорними, як шуфлі[16], руками, зате знаходив цілий лантух примовок, щоб збаламутити дівчину, обіцяючи показати щось незвичайне — янгола в бутлі, що саме заліз красти малиновий сироп і, бідака, втопився; стопу Богородиці в саду під вишнею; перо птаха Алоеля, що заплутався у розвішеній на шнурах білизні; книгу Білої Магії, що аж кипіла штудерними[17] приписами на всі випадки життя, а особливо на те, як причарувати серце Жерара Філіпа — і ще багато-багато різноманітної всячини, від якої аж голова Мількова пухла, а серця школярок спалахували, а очки мерехтіли цікавістю і нетерпінням, і летіли вони, як нетлі на полум'я, тільки що полум'ям тим був не витязь на білому коні, а безногий Мілько.

Вуличка була випріла й мертва. Літо піднялося в небо, лишивши Бумблякевича на самоті. Кого мав спитатися про Мальву? Зліва і справа мружили вікна до сонця самі приватні будівлі, отже, сподіватися, що в якійсь із їхніх пивниць могла мешкати поетеса, було б смішно. Але пройшовши ще сотню-другу кроків, побачив триповерховий будинок у саду. Нарівні із землею виднілися вікна, заволочені чимось темним. У віршах Мальви згадувався сад, що виднівся у вікнах, але не було там мови про гілки, а тільки про стовбури…

…Живу в підніжжі яблунь і горіха…

Але ж так і є — ось старезний крислатий горіх, а ось яблуні… Бумблякевич тривожно роззирнувся, але ніде не побачив живої душі. А проте не міг позбутися відчуття, що хтось за ним стежив, притому дуже уважно. Що ж, цей будинок цілком пасував до Мальвиного, люди, які тут живуть, могли її пам'ятати…

Зайшов на подвір'я і почув крізь свої кроки, крізь скрегіт жорстви ще чийсь приглушений шепіт, мов колихання вітру, але вітру не було. Натиснув дзвінок і чекав терпляче з хвилину. Ніде нікого. Обійшов будинок із боків, але іншого входу не знайшов.

Знову повернувся на вулицю. Очі, що слідкували за ним, знаходилися в будинку навпроти. У розчиненому вікні стирчала вся в папільотках[18] голова рудої жінки пенсійного віку. Густо напацьканими, товстими, як гусениці, вустами проплямкала:

— Прошу пана, когось шукаєте? Певне Мартинюків? Але вони поїхали на море. Але чого я подумала за Мартинюків? Та пан, запевно, шукає не Мартинюків, а Цегельських. Правда? Певне-сьте, прийшли на шлюбне оголошення. Бо панна Цегельська фурт[19] ся хоче віддати[20], а нема за кого, то й дала то оголошення. Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не «тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі», а сорокалітня мавпа з таким язиком, як у старої Мандючки, котра живе в сутерині[21]. Ліпше відразу, прошу вас ґречно, фулюйте[22] звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципанна[23], таке янголятко, такий слічньоток[24], таке пуп'янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то, жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк… Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти[25] такой не напуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок…

— E-e… — почав було Молякевич.

— Ага, то ви не до Мартинюків і не до Цегельських, іно до тих файталапів-східняків[26], шо ту ся вселили, як Лопушанського вивезли. Знаю-знаю… Ніц мі не треба казати, то не є ваша родина, бо я галіціяку зразу бачу. Скажу вам потаємки, жи ми ту на вулиці самі свої і ніяких східняків не мусимо терпіти. Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо[27] на глянц[28], а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки[29], ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: «Прошу пана, добродію», — а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь — незалежна Україна! Воно зара до мене: «Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно?» Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жиби воно до мене «пані» сказало? Ну, дяка й за те… Але мене лиш їдно цікавит — якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало би?

— Перепрошую, але… — знову спробував Бумблякевич.

— А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв'яже тото завдання, як шнурівку на черевику… Ну, тепер слухаю пана.

— Якщо ви не будете мене перебивати хоча би півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю…

— Або я вас перебила? Та най мені кертиця[30] вазонки порицькає[31], як я вас перебила!

— Ну, добре… Бачите, я є історик… Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною…

— А-а! То вам вельми пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам'ять усі родини, які ту мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Пацюркову? Ну — така в шляфроку[32], як хінська пава! Пані Пацюркова не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.

— О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти… Ви казали, що хтось там живе в сутерині.

— А-а, Мандюкова? Стара згрибіла[33] бабенція.

— Вона сама живе?

— Як палець сама. Але нашо вона вам ся здала!

— Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? — спитав обережно Бумблякевич.

— Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З'їхала з даху безнадійно. Цілісінький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стримане[34], нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів — Матко моя Замарстинівська! — всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик[35]. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де — не далася.

— А ким вона була раніше?.

— А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який вона інвалід? Здоровіша за мене. Як годна по деревах лазити, то який з неї інвалід?

— По деревах?

— Аякже! На ніч за котами своїми лазить, збирає за пазуху. А то, було, й на даху її бачили. Сяде на комині і щось там белькоче, а вони до неї — мурр! мурр! О-го-го! Маємо ту такі концерти, що часом і самому хочеться вити… А як на те пішло, звірюся вам, що маю підозру, жи то не просто собі стара вар'ятка, а таки чистої води чарівниця.

— Та йдіть!

— Ну! Кажу вам, як на сповіді. Ніхто вам того не скаже, а я скажу. Маю око, як цезорик[36].

— А де вона може бути зараз?

— А де — на сміттярці. Скарбів шукає.



14

…Після тієї розмови з Мокрицькою не міг уже позбутися дивного відчуття, що Мальва його чекає, виглядає і вірить, що він її відшукає.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка