Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами



Сторінка2/6
Дата конвертації23.02.2016
Розмір0.79 Mb.
1   2   3   4   5   6

Такі думки снувалися в нього в голові, поки неквапом брів до хижки. Там його ждала несподіванка — біля порога сиділо на задніх лапах капловухе цуценя, привітно метляло обрубком хвостика.

— Ти чиє?— підбіг до нього.

Цуценя не злякалося, не кинулося навтіки, як того можна було сподіватися. Воно застрибало навколо хлопця, мовби запрошуючи до гри, а потім зірвалося з місця і помчало вздовж паркану. Тимко щодуху побіг за ним, спробував наздогнати, та де там! Тоді, свиснувши, гайнув назад. Так вони довгенько гасали від комори до хижі, поки обоє ухоркалися. Цуценя висолопило язичка, хекало, а очі дивилися весело й хвостик метлявся. Дуже воно кумедне було і страшенно Тимкові сподобалося.

— Живи тут,— сів на порозі.— Будемо завжди вдвох гратися. Знаєш, як я тебе називатиму? Ку-циком.

Цуценя дивилося на нього, начебто розуміло людську мову, одне вухо йго нашорошилося, друге непорушно висіло. Потім лизнуло Тимкові руку. Союз було укладено.

— Але з двору без мого дозволу ні ногою. Я тобі зроблю конурку, спатимеш у ній. Влітку буде прохолодно, а взимку тепло. А коли піду до шко
ли, проводжатимеш мене. Тільки щоб не заблудився!

Куцик загавкав, пристаючи на таку пропозицію. Відпочивши, побігли до комори. Біля неї в бур'яні валявся всякий мотлох, котрий зносили сюди, мов на звалище. Чого лиш тут не було — тринога табуретка, старий диван з іржавими пружинами, що повилазили з нього, поламаний стілець, якийсь ящик, черепки... Не на одну собачу будку можна матеріалу назбирати. Прихопивши табуретку та кілька дощечок, Тимко поніс усе це добро до хижі. Молоток та обценьки, сокиру й пилку він привіз з села. Адже тато трохи столярував, привчав і його до такої роботи. Тимко міг і гвіздок забити, й кілочок вистругати. Отож і конурка, хоч поморочився, а все ж вийшла на славу. Навіть дверцята прилаштував на мотузяних завісах. Усередині вистелив ганчір'ям — хай Куцик лежить та жирок нагулює; тут йому гарно буде, затишно.

Однак цуценя з цього приводу було, мабуть, іншої думки, бо ні заманити його до будки, ні силою туди вштовхнути не вдалося. Воно опиралося всіма лапами, зрештою почало гарчати погрозливо, попереджаючи, що попри всю доброту, змушене буде пустити в хід зуби. Насильства над собою, як видно, не терпіло.

— От який ти,— сказав Тимко.— Думаєш, завжди на сонечку черевце вигріватимеш? Взимку такі морози вдарять, що не знатимеш, куди сховатися. Я тебе і до хати пустив би, так мама не дозволить. Ну, вольному воля. Ще пошкодуєш. Поглянь, яка хмара насувається. Ось як уперіщить дощ, то знатимеш!

І справді, збиралося на грозу, Раптом налетів вітер, під його натиском глухо й тривожно зашумів сад, враз посутеніло. Ось кресонула блискавка, наче якийсь казковий велетень, ховаючись за далеким лісом, хльоснув небо вогняною хворостиною. Важко загуркотів грім, і впали перші великі краплі. Тимко вибіг на відкрите місце, застрибав на одній нозі, загукав на всі груди:

— Дощику, дощику, припусти!

По ньому зашмагали тугі струмені води. Промокнувши до нитки, він сів під дуплястим горіхом, але згадав, що в грозу ховатися під деревом не слід. Якось у селі одна жінка ось так стала під осокором, а блискавка як ударить — і осокір обпалила, і жінку вбила. Нещасну й землею прикидали, і мідного хреста до лоба притуляли, та ніщо не допомогло. Навіть баба Маркіяниха, яка від усіх хвороб уміла лікувати й кров замовляла, біді не зарадила. Тимко підхопився мерщій і побіг до хижі, а Куцик сховався в будку й виглядав звідти. Зметикував, хитрун, що під дахом затишніше, а комизився. Серед собак теж трапляються ось такі прохані.

Розпогодилося так само швидко, як і нахмарилося, на те й літо. Виглянуло сонце, заясніло небо. Грім покотився кудись за річку й там затих, нібито притулок собі знайшов і в ньому притаївся. Тимко сховав інструмент, а коли вийшов з хижі, Куци-ка в будці вже не було. Куди ж він подівся? За коморою, при самій землі хлопець побачив у паркані лазівку, на яку спочатку не звернув уваги. Він видряпався на яблуню й поглянув на пустир. Але там, у будяках, годі було щось розгледіти.

Йому аж кривдно стало: так старався, таку собачаті хатку зробив... А може, йому їсти захотілося, от і чкурнуло на пошуки, чим би підживитися. Тим-то не варт і сердитися, бо голодному не до забавок. А все ж шкода, що Куцик утік, з ним було так весело!

Тимко довго сидів на дереві, але свого чотириногого приятеля так і не діждався.


- 4 -

Минуло кілька днів. Тимко вже трохи освоївся на новому місці. Мама поралася в будинку, роботи там у неї вистачало, а він нову буду для Куци-ка робив, значно просторнішу й зручнішу. Може, йому стара не сподобалася, от і не захотів у ній жити. Ех, якби повернувся та на цю глянув! Конурка й справді була гарна, на два відділення — в одному можна їсти, а в другому спати. Тільки цуценя як у воду впало...

Виходив Тимко й на вулицю, яка праворуч від воріт налічувала всього лише кілька садиб, далі розкинулося поле, а ліворуч тяглася хтозна й куди, кінця їй не видно було. Але маминого наказу не порушував — постоїть, на людей подивиться і знов у двір. Порівняно з селом було тут нудно, та що вдієш... Хазяйки майже не бачив, вона надовго відлучалася з дому, поверталася, мабуть, пізно. А все ж якось пригостила його цукерками. Він хотів, було, не брати, але ж і відмовитися не зміг, все ж таки незручно.

— Завтра прати починаю,— сказала увечері мама.— Там білизни назбиралося — цілий віз... Ти, синку, ось що. Може, хтось запитає, ким нам Па-расковія Галактіонівна доводиться, то говори, що родичка, а яка саме, не знаєш. Ми тут гостюємо, зрозумів? Поживемо з місяць, а там підшукаємо квартиру. Не хочу, щоб мене за наймичку вважали.

— А додому хіба не поїдемо? У нас же там і хата, й двір!— вигукнув Тимко.

— В селі я вже не робітниця,— зітхнула мама.— До землі чоловічі руки потрібні. Та й ніякої худобини. Не встигли ми з твоїм татом розбагатіти...

— Комнезам допоможе! Дід Маркіян говорив...

— Ні, синку, туди ми вже не повернемося,— твердо сказала мама.— Житимемо тут. А на могилу до тата щороку їздитимемо.

Сумно стало Тимкові. Чи не вперше за все своє життя він розсердився на маму. Та коли глянув на її зсутулену спину, жалість шпигнула в серце.

Повставали разом з сонцем. Небо сіре, трава купалася в росі. Хазяйка ще спала, віконниці в будинку були на прогоничах. їй не обов'язково рано вставати... Яка там вона родичка! Тимко відчув, як у серці в нього прокинулася ворожнеча до Па-расковії Галактіонівни. Він пообіцяв собі, що цукерок від неї ніколи не візьме. Прикидається доброю, а маму так запрягла, що їй вгору глянути ніколи.

В саду вже прокинулося птаство. Метушилися горобці, шукаючи, чим би поснідати, бо за ніч, мабуть, зголодніли. Пурхали синички, вуркотіла дика голубка, або горлиця, в якої на шийці мовби шнурочок чорний пов'язаний. Довбав горіха своїм міцним дзьобом трудяга-дятел. Між деревами поважно походжала ворона, каркала, чимсь неза-доволена.

Дуже цікаво за всім було спостерігати, але Тим-ка чекала робота. Почепивши на коромисла відра, він слідом за мамою вийшов на вулицю. Йшли довгенько, десятків зо два будинків поминули, потім звернули в якийсь тупичок. Там, посеред вимощеного битою цеглою майданчика, стирчала з землі товста труба з важелем. Мама взялася за нього й почала качати. В трубі щось забуркотіло, як у животі, коли дуже їсти хочеться, забулькало, і в відро полилася вода. Здорово хтось придумав! Не треба ні журавля, як біля колодязя, ні мотузки, ні цеберки.

— Зумієш сам наточити?— запитала мама, піднімаючи коромисло з повними відрами.

Тимко знизав плечима. Чи й не мудрація... Що ж тут хитрого? Качай, і все. Навіть дитина справиться, якщо обома руками за важель візьметься. Отож удруге він прийшов сюди сам. Біля труби стояли якісь жінки, теж брали воду. Довелося почекати.

— Ти чий?— запитала старша.

— До Мурзенчихи родичка з села приїхала, а це її синок,— пояснила молодша.

Тимко промовчав. Це ж не в селі, де всі знайомі.

Наносивши води повну балію ще й виварку та поснідавши, він вийшов на веранду, звідти попрямував до сторожки. Все ж таки наморився, хоча відро повним і не набирав. Зате мамі легше буде. Чим же тепер зайнятися? Конурка вже готова. Заглянув до неї й очам своїм не повірив. Там, простягтись, лежав Куцик. От волоцюга!

— Де ти пропадав? — зрадів.

Собача знехотя вилізло й позіхнуло з таким виглядом, мовби не відчувало за собою жодної провини. Потім відбігло трохи й зупинилося, метляючи хвостиком. Ждало, певно, що хлопець за ним поженеться. І справді, тільки-но Тимко ступив до нього крок, як зірвалося з місця й дременуло, мов несамовите. Вони довго ганялися одне за одним, ловили метеликів. Куцик, підстрибуючи, клацав зубами, носик його смішно морщився.

Перепочивали біля комори. Цікаво, що в ній? Не інакше, всякий непотріб, що вже відслужив своє. Лежатиме тут, поки для іншого мотлоху знадобиться місце. А може, в коморі хазяйка якісь харчі зберігає? Але навряд чи б вона насмілилася тримати їх на відшибі в цей голодний рік... Зараз і чорний сухар дорогий. Першого дня по приїзді Тимко наївся хліба досхочу, а тепер мама дасть на сніданок тоненьку скибочку і все, а на обід та вечерю теж не більше.

Посидівши, Тимко пішов до будинку. Може, там поміч його потрібна. Ну, вже й білизни в Параско-вії Галактіонівни, ціла гора. На півсела б вистачило. І навіщо одній людині стільки? Самих лише скатертин десятків зо два, не менше. Він піднявся на веранду, заглянув до кухні, де мама прала.

— А це що за приблуда?— розігнулася вона, витерла мокрі руки. З коридора, не переступаючи порога, заглядав Куцик, принюхувався, чим пахне. Тимко почав розхвалювати, який він розумний та слухняний.

— Я його Куциком назвав.

— Та бачу, що не хвостатий,— посміхнулася мама й насипала черепок учорашнього кулешу. Собача так до нього допалося, з такою жадібністю почало хлебати, нібито тиждень не їло.

— Відразу потовстів,— засміявся Тимко.

— Цього нахлібника нам лише й не вистачало...

— Та він може й без хліба обійтися.

— Більше його сюди не приводь, бо хазяйка не любить собак,— сказала мама, знову схиляючись над балією.

Тимко вийшов з кухні, сів на східцях веранди ї давай учити Куцика на задніх лапах служити. З крісла-гойдалки на них позирав кіт, зневажливо мружив зеленкуваті очі. На його круглій мордочці було написано, що от, мовляв, казна-чим займаються, спати не дають.

— А це що за цирк?— раптом пролунав чийсь голос.

Тимко оглянувся й сторопів. За два кроки від нього палив цигарку якийсь однорукий у чорній сатиновій сорочці з високим коміром. Дещо розповнілий стан стягував шовковий пояс з китицями. Правицю чоловікові начебто сокирою хтось відчахнув по саме плече, як гілку від дерева. Чисто виголене обличчя було похмуре, ніби закам'яніле, не видавало ні почуттів, ні думок.

Від несподіванки хлопець і слова не міг вимовити, лиш губи облизував.

— Тут мама моя...— пробурмотів.

Куцик, мабуть, теж злякався, бо чкурнув з веранди і пропав у кущах. А може, йому муштра набридла, от і скористався нагодою, щоб її позбутися.

— Як звати?— суворо запитав однорукий.

— Тимофій...

— А цербера, сіреч пса? — не усмішка, а мовби тінь її ворухнула тверді, чітко окреслені губи, в яких диміла цигарка.

— Куцик...

— Досить влучно. А не боїшся, що образиться за таку кличку? Каліки не люблять, коли з них глузують. Навіть, якщо належать до собачого роду. Втім, здорові теж не становлять винятку.

— Чого б же він ображався. Я ж без зла.

— Можливо, ти й правий. Оревуар...
Чоловік круто повернувся на підборах і зник у будинку. Ось уже й не чути, як риплять його до блиску начищені чоботи. Хто він такий? Мабуть, гість хазяйчин. Де ж йому руку відрубало?

— Ти ще тут? — вийшла на веранду мама.— Прив'яжи вірьовку он між тими деревами, будемо білизну розвішувати.

— А однорукого ти бачила?— запитав Тимко.

— Літав крук, та сів вороною,— якось незрозуміло відповіла вона.

Увечері, лігши біля мами, Тимко запитав:

— А чому ти його круком назвала? Де він літав?

— По всіх усюдах. То чоловік Парасковії Галактіонівни...

— Офіцер? — аж підхопився Тимко. — А навіщо ж вона його прийняла?

— Куди ж подінешся... З'явився, як мара. Вона його не ждала, думала, що загинув.

— Може, це він у тата стріляв?— не міг заспокоїтися Тимко, ще довго в ліжку ворочався. А той біляк недобитий йому навіть приснився.

Вночі знову прошуміла гроза, та коли Тимко прокинувся, небо вже було чисте. Біля порога сидів Куцик. Може, назовсім залишиться? Ото було б добре!


- 5 -

Роботи побільшало, бо хазяйка розпочала ремонт. Спершу вона водила маму з кімнати в кімнату та ділилася своїми намірами. Тимко ходив слідом і все чув.

— Своїми силами, Дуняшо, мусимо лад дати. Наймати майстрів ні за що, а я хочу нашій владі Радянській половину будинку віддати. Навіщо мені такий величезний? А ти собі вибирай кімнату, яка найбільш до вподоби.

Однорукий ремонтом не цікавився. Звали його чудно — Боніфацій, а по батькові — Герасимович. Він полюбляв на веранді в плетеному кріслі сидіти, цигарки з рота не випускаючи. Приїхав буцім, говорила мама, аж із-за кордону, чомусь не захотів там залишитися. Радянська влада нібито гріхи йому простила, хоча в революцію боровся проти неї. От діла! Може, цей біляк лише прикидається овечкою, а думка в нього вовча? От якби тато був живий, то він би вивів його на чисту воду!

— Ось привеземо піску, глини, крейди — із богом. Боніфацію Герасимовичу!— гукнула хазяйка у відчинене вікно.

— Що таке?— обізвався він з веранди так не-задоволено, начебто його від важливої справи відірвали. А був зайнятий тим, що порожнім рукавом сорочки дражнив кота, який пирхав сердито, відбивався лапою, однак з крісла тікати не хотів.

— Ти домовився відносно матеріалу? Я так і знала, що ні. Ну, молодець!— засміялася Параско-вія Галактіонівна. Вона ніколи не гнівалася, завжди в неї ласкаве слово та приязна усмішка були напохваті. А однорукий, як Тимко примітив, узагалі нічим не цікавився. Втупившись очима в якусь точку, лиш йому видну, міг довго в задумі похмурій просидіти. Хто ж йому правицю відрубав? Не інакше, якийсь відчайдух-будьоннівець. Що ж, ваше благородіє, знай червоних! Так офіцерню, яка хотіла знову поміщиків та фабрикантів людям на шию посадити, й треба вчити!

Наступного ранку до двору в'їхав віз з піском, другий — з глиною. Звичайно, хазяйка й пальцем об палець не вдарила, лише розпорядилася, а про її чоловіка й говорити не доводилося. Цікаво б дізнатися, по яких-то він закордонах блукав і чому назад повернувся. Та хіба ж такого вовкуватого розпитаєш. Та й ніколи, треба мамі допомагати, бо зовсім звалиться. У старих ночвах Тимко замішував розчин і носив у будинок. Хоч і заморився, але не давав про це знати.

— По піввідра, більше не набирай,— турбувалася мама.— Бо ще надірвешся...

— А чому ж Парасковія Галактіонівна нічого не робить?— запитав Тимко. Він не любив тих, хто хитрує, не виконує своїх обіцянок.

— Не нам їй указувати, сину...

Розчин і справді був важкий, не по хлопчачих силах, але ж Тимкові робота не впервину. Коли мама захворіла, на його плечі всі турботи по господарству лягли. Щоправда, того й госпосподарства було, як кіт наплакав. Після смерті тата корову проміняли на борошно, кури від якоїсь чуми подохли, зосталася одна зузулясточка, але й та не неслася. А ще старий пес, який від голоду так охляв, що не гавкав, лиш харчав. Зрештою, й він кудись забіг у надії знайти заможніших хазяїв, котрі б хоч раз на три дні їсти давали.

У наріжній кімнаті, найбільш занехаяній, мама стіни шпарувала. Загледівши Куцика, який, мов на мотузочці, за Тимком ходив, нагримала. Мовляв, Парасковія Галактіонівна не любить собак. Але ж вона й до кота не дуже прихильна. Якби не треба було мишей ловити, то й не держала б. Іноді, як попадеться під ноги, так носком підкине, що рудий аж занявчить жалібно. Тимкові це не подобається. Але з ним хазяйка завжди ласкава, розпитує, чи не голодний, наказує мамі, щоб годувала його краще. Тільки чомусь за ці турботи він особливої вдячності не відчуває.

На веранді Боніфацій Герасимович якимсь чудним ділом займався. На картонці, розмальованій у чорні та білі квадратики, він розставляв шеренгами по дві з кожного боку маленькі дерев'яні ляльки. Попереду стояли однакові, а позаду різні, навіть з конячими головами. Хотілося ближче підійти та як слід роздивитися, але Тимко не насмілювався. Від часу їхнього знайомства хазяїн до нього більше не обізвався. Та цього разу він заговорив.

— Викликаю вас, маестро, на герць. Прошу, займайте місце. Право вибору даю вам. Якими ви хочете командувати — чорними чи білими? Обидва кольори, на жаль, контрреволюційні, але інших запропонувати не можу.

— А що це?— не зміг здолати цікавості Тимко.

— Шахи. Гра така. Найстаровинніша і наймудріша.

— Як наче військо...

— Ти вгадав. А ми з тобою полководці. Може, з тебе чемпіон виросте.

— Який чемпіон?

— Ну, котрий усіх перемагає.

Боніфацій Герасимович коротко, але зрозуміло розповів, у чому суть гри, як називаються фігури та як вони ходять. Тимко виявився здібним учнем, усе запам'ятовував на льоту. Йому лиш те не сподобалося, що й у шахах були король та королева, а також офіцери. Вирішив, що це гра панська, але так захопився нею, що й про роботу забув.

— Загнав ти царя білого на слизьке,— сказав Боніфацій Герасимович, роздумуючи над ходом.— Доведеться йому в далекий вояж вирушити...

Може, він і піддавався, але все ж партія закінчилася внічию. Хотілося Тимкові нову розпочати, та згадав, що мама жде розчин. Надвечір у нього боліли руки й спина. У мами теж був дуже втомлений вигляд.

— А хазяйка так нічим і не допомогла,— обурився.— Вона тільки стелить м'яко. Знаєш що, мамо? Давай додому поїдемо. Пожили тут трохи і досить. Нам цей будинок не потрібний, у нас своя хата є!

— Ми ж про це вже говорили,— відповіла мама, стелячись.— А хату я продам. Будуть у нас грошенята, то й виберемося звідси. Не така вже я дурна, як Парасковія Галактіонівна думає. Запрошувала до себе як сестру рідну, а мало не гейкає. Потерплю до осені...

Коли та осінь! Тимко ладний був і зараз, проти ночі геть з цього двору піти. Йому було шкода маму. А ще його й те мучило, що з колишнім офіцером у шахи грав. Що б сказав тато, якби живий був?

— Якщо його Радянська влада простила,— відповіла вона,— значить, можеш з ним грати.


- 6 -

Тимко виносив відро з сміттям. Тільки-но вийшов на веранду, як побачив, що східцями піднімається дівчинка його приблизно літ з корзинкою в руці.

— О, звідки ти тут узявся?— стрельнула чорними оченятами. І трохи не знітилася, незнайомого хлопця зустрівши. Він не знайшовся відразу, що відповісти, аж тут у вікно Парасковія Галактіонів-на виглянула.

— От і наша принцеса! Де це ти так довго пропадала? Я вже збиралася іншу молочницю шукати.

— У бабусі була, вони прихворіли,— дістала дівчинка з корзини глечик, зав'язаний чистою ганчіркою.

— Мати могла б принести.

— Так я ж і козу з собою брала. А тепер бабуся видужали, ми з Квіткою додому повернулися.

— Свіже молоко?

— Сьогоднішнє.

— Ну, гаразд. Скажеш матері, що розплачуся в кінці місяця, бо зараз ні копійки за душею. А це мій небіж. Познайомся з ним.

— Так у нього ж язика немає,— засміялася дівчина.— Я до нього заговорила, а він як води в рот набрав.

Тимко й на це ні слова, але вже з іншої причини. Небіж... Оце здорово! Хазяйка його вже в племінники записала. Він був так вражений, що лиш очима кліпав. Отямившись, хотів відрізати, що хай не вигадує. Дід Маркіян говорив, що вона — крамарева дочка, а Гречуки — незаможники. До чого хитра ця Парасковія Галактіонівна. То в пани пнулася, на рисаках роз'їжджала, а тепер з бідняками родичається.

Тимко не любив багатіїв. В його рідному селі було кілька глитаїв, які і в голод нестатків не знали. Що їм неврожай, коли ще торішнього хліба повні ями. А поділитися з людьми, виручити з біди своїх односельців не хотіли. Не дарма ж кажуть: чим багатший, тим зажерливіший.

Почекавши, поки Парасковія Галактіонівна перестане на них звертати увагу, дівчина запитала насмішкувато:

— Ти з села? Можеш не відповідати, й так видно.

На грудях у неї лежали дві кіски, заплетені блакитними стрічками. З-під довгої, чи не материної спідниці, виглядали засмаглі ноженята.

— Що видно?— настовбурчився Тимко. Це дівча йому не сподобалося, надто вже самовпевнене та задавакувате.

— А те, що в тебе на лобі написано, який ти тугодум. Поки на слово зберешся, можна вмерти й знову воскреснути.

Ти ба, яке гороїжисте!

— Спочатку на себе глянь, а потому вже з інших глузуватимеш,— образився Тимко.— Чи й не цяця! Думаєш, як плитуарами ходиш, так тобі й рівні нема.

Дати б стусана, щоб носом кирпатим заорало. Та він з дівчатами не бився. У селі, бувало, коли якась із них почне дражнитися, відходив подалі від гріха. Турнеш її чи хоча б за косу смикнеш, то плачу наробить на всю вулицю. А то ще й скаржитися побіжить. Тим-то й зараз, напустивши на себе байдужість, непоспіхом рушив з веранди. Хай тут сама пащекує, коли така грамотна. Та ця спроба залишити поле бою із гордовитою зневагою до супротивника не увінчалася успіхом. Дівчина заступила йому дорогу.

— Плитуари!— зареготала, аж кіски, схожі на мишачі хвостики, застрибали в неї на грудях.— Ех ти, мазниця! Навіть не знаєш, як правильно сказати. Та з тебе все місто сміятиметься, коли я розповім. Тро-ту-а-ри, щоб ти знав!

Тимко почервонів. Це вже дід Маркіян його під монастир підвів. Та все ж не хотів відразу здаватися, отож буркнув, що однаково, мовляв, києм чи палицею... Він спустився східцями, але дівчина наздогнала його, пішла поряд.

— Чого в'язнеш?— зиркнув.

— На сердитих воду возять,— засміялася вона.— А це правда, що ти Мурзенчисі племінник? Чи, може, тому білякові недобитому? Тоді я тебе теж вашим благородієм називатиму, бо він же з дворян.

І зареготала, аж сльози на очах виступили. От капосна!

— Ти краще спідницю підсмич, бо наступиш і впадеш,— уїдливо зауважив Тимко. Він не любив з когось кепкувати, але ж доводилося оборонятися. Такій ось не даси відкоша, так вона ще дужче на глузи здійме.

Дівчина однак не розсердилася й не образилася. Вона зірвала бур'янину та й давай Куцикові носа лоскотати, аж той чхати почав. А потім сказала, що її звуть Катрею, що мама її на тютюновій фабриці працює, а брат Степан у механічних майстернях, що сама теж, як підросте, робітницею стане. А Квітка молока дає повний глечик!

— Я козячого ні за що б не пив, і в рот би не взяв,— знайшов за потрібне пояснити Тимко.

Мовляв, ми теж, хоч і сільські, хоч у нас і ноги порепані, бо по оцих самих... тротуарах не ходимо, а see ж де в чому розбираємося. Катя аж зупинилася, вражена цими словами.

Та воно вдесятеро смачніше від коров'ячого! І жиру в ньому більше. Запитай у своєї тітоньки, якщо не віриш. Вона півглечика відразу випиває. Через це й біла така та пухка.

— Ніяка вона мені не тітка!— обурився Тимко.

— А чому ж тебе небожем назвала? Виходить, що той білогвардієць дядечком тобі доводиться.

— Ось як дзизну, так і зубів не позбираєш!

— Ох, який страшний,— ні на крапельку не злякалася дівчина.— Ти, мабуть, і сам себе боїшся? А я — так ніскілечки. А знаєш, чому мене Мурзен-чиха не любить? Бо я її наскрізь бачу, мене не обдуриш. А головне, в неї на Степана зло.

Тимко швидко спалахував, але довго гніватися не вмів, серце мав відхідливе.

— А чому ж у неї на твого брата зло?

Бо він говорить, що в нетрудового елемента та ще й з контрреволюційним душком, з білою підкладкою треба й будинок відібрати, й сад.

— Так вона ж половину будинку віддає.

— Кому?— не повірила Катя.— Ти її слухай. А Степан був матросом! У нього й зараз є безкозирка. Він на есмінці служив.

— На якому есмінці?

— Корабель так називається. Я бачу, ти зовсім темний.

— А як ти дуже світла, то поясни, що таке оревуар? — згадав Тимко, як Боніфацій Герасимович щось не по-нашому сказав.— От і не знаєш, хоч і городянка.

— Чом би ж я не знала,— і бровою не повела дівчина.— Тільки ж знову переплутав. Резервуар — ось як треба говорити. Це такий бак великий для води, гасу або мазуту... А потім Степан у Петроград поїхав революцію робити.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка