Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами



Сторінка3/6
Дата конвертації23.02.2016
Розмір0.79 Mb.
1   2   3   4   5   6

— А мій тато червоним командиром був!— похвалився Тимко.

— Та й де не він зараз?— поцікавилася Катя.

— Помер...

— Від чого?

У нього в грудях денікінська куля біля самісінького серця сиділа. Знаєш, хто такий Денікін?

— Чом би ж я не знала! Генерал царський. А мій тато з війни не повернувся, я його зовсім не пам'ятаю, малою була,— посмутнішала дівчина.— Значить, ми обоє сироти. Давай дружити, хочеш? Тільки я не люблю, щоб мною командували. Степан каже, що тепер жінки в усьому рівні з чоловіками.

Тимко не заперечував, хоча в селі його товари-ші-приятелі на дівчат звисока дивилися й не завжди їх до свого гурту приймали. Бо ж ні в цурки грати не вміють, ні в довгої лози, а побороти кожну однією рукою можна. Та в місті свої порядки... Йому не хотілося, щоб Катя аж до сторожки з ним ішла. Чомусь соромно було зізнатися, що Параско-вія Галактіонівна там їх з мамою поселила. Та дівчина вже й сама до воріт повернула. Минаючи веранду, на якій все ще Боніфацій Герасимович сидів, сказала:

— Добре його наші поскубли!

— А чому Парасковія Галактіонівна тебе принцесою називає? Царською дочкою, значить. Та я на твоєму місці ніколи б не змовчав!— вигукнув Тимко.

— Ет, язик без кісток,— зневажливо махнула рукою Катя.— Прийшла якось до нас, а мама мені казку читала про злидарівну, яка вийшла заміж за королевича. Я ще дурна була, от і мені такого щастя заманулося... А в мене їжачок є! В нього лапка перебита. Коли зростеться, випущу в садок або ж у ліс віднесу. Такий кумедний! Він у мене в діжечці живе. Вже пізнає, не скручується в клубочок.

— Чим же ти його годуєш?

— Молоком.

— Козячим?— чмихнув Тимко.

— Ще й як п'є, не встигаю підливати.

— На молоці він довго не проживе. Ти його хоч на ніч випускай, він собі мишу спіймає.

— Приходь до нас,— запросила Катя, беручися за хвіртку.— Будемо разом гратися.

— А де ж ти живеш?

— І досі не знаєш?— здивувалася вона.— По сусідству, через стіну.

— Якщо мама відпустить...
На тому й розсталися.
- 7 -

Перелізши через паркан, Тимко опинився на пустирі. Куцик теж не відстав, прослизнув у дірку. Він так і залишився жити в дворі, вже нікуди не тікав. Мама жартувала, що пристав у прийми, знайшов дармовинку — безплатні харчі й квартиру. Мабуть, йому конурка сподобалась. В обідню пору в неї не вилазив, у холодочку вилежувався, зате вночі справно ніс сторожову службу. Тільки-но в саду щось зашурхотить підозріло, з-за паркану звук незвичайний долине, так і подасть голос.

— Підемо в гості до Каті,— сказав Тимко.— Але щоб не гасав і не винюхував по всіх закутках. Бо ще червоніти через тебе доведеться. Розкумекав?

Куцик дивився так пильно, нібито й справді розумів, що йому говорять. А чому б і ні? Хороший собака і найменший знак, поданий хазяїном, навіть погляд, помічає.

Ось і Катин садок, огороджений штахетником. До нього була прив'язана коза з гостренькими ріжками. Загледівши некликаних гостей, вона стривожено замекала. Куцик відразу ж застрибав коло неї, але не гавкав. Хотів засвідчити свої миролюбні настрої, та кізка цього не розуміла. Вона стала дибки, намагаючись зірватися з прив'язі, замекала ще тривожніше, наче їй страшенна небезпека загрожувала.

— Що таке, Квіточко, хто тебе зобижає? — почувся тоненький голосок. Кущі смородини розхилилися, і між листям заясніло, та відразу ж і спохмурніло знайоме личко, затріпотіли бантики на кісках.

— Невже вам воріт нема, що через паркани лазите? І кізоньку лякаєте. В неї молоко пропаде.

— Ото яка вона в тебе благородна, й глянути не можна,— дещо розгубився Тимко від такої зустрічі.

— А ти ж думав!

— Ну й цілуйся з нею!

Розмова набирала небажаного тону. Тимко не за тим сюди йшов, щоб посваритися, а на те повертало. Коза тим часом заспокоїлася й знову взялася ощипувати листя.

— І поцілую,— нахилилася до неї Катя, погладила між ріжками. Куцик дивився на них, висолопивши язика. Дивувався, мабуть, таким ніжностям.

— Де ж твій їжачок? — запитав Тимко, охолонувши.

— Ходімо покажу,— полагіднішала дівчинка.

Стежечка, що в'юнилася між вишнями та сливами, дбайливо доглянутими, з обмазаними вапном стовбурами й підпорками під надто вже розлогим гіллям, вивела їх у невеличкий двір. Від садиби Парасковії Галактіонівни його відмежовував високий цегляний мур, густо заплетений плюшем. З веранди на нього було видряпатися значно легше, діставшись спочатку на горіха. З цього боку вилізти нелегко, без драбини, мабуть, не обійтися.

— Ох, і відгородилися ж ви!— сказав Тимко з осудом. Проти цієї стіни навіть міцні паркани, якими були обнесені куркульські обійстя, здавалися іграшковими.

— То не ми, а твоя тітка,— заперечила Катя.

— Спробуй ще раз так її назвати, я тобі коси повисмикую! Бач, узяла звичку дратувати...

— Овва!— засміялася дівчина.— Ще й дужче тобі допікатиму.

— Ніякі ми їй не родичі!

— Так попихачі, а це ще гірше. Хто вас присилував сюди їхати?

На це запитання хлопець не зумів відповісти, бо й сам не знав. Не захотіла мама жити в селі, от і все. Звісно, їй, знесиленій хворобою та недоїданням, робота в степу, від сівби аж до жнив, не до снаги. Сподівалася, що в місті буде легше. Та, здається, не дуже вигадала...

Катя винесла з сіней їжачка, який уже звик до людей, бо вільно простягся на її долонях і похор-кував, мов поросятко.

— Ач, як розвалився,— засміявся Тимко.—Зовсім не боїться.

— Він знає, що я його не скривджу.

— А пусти на землю, хай з Куциком познайомиться. Може, заприятелюють та в гості один до одного ходитимуть.

— В нього лапка перебита,— завагалася дівчина. Та все ж послухалася. їжачок завмер, наполоханий близькістю цуценяти, котре, напевно, здавалося йому великим хижим звірем. Здивувався й Куцик, таку незвичайну істоту побачивши. Він обійшов колючий клубочок, а потім довірлива тицьнувся в нього носом, відстрибнув, мов ужалений, і жалісно заскавучав. Тимко, хоча й шкода було свого дружка, аж за живота схопився.

— На другий раз знатимеш, дурненький,— пересміявшись, присів біля собачки.— Ну, досить уже тобі скиглити, не будь плаксієм.

Катині мама і брат були на роботі, але це зовсім не означало, що вона могла час марнувати. Справ у неї вистачало і в хаті, й на городі, і в садку. Тим-кові аж незручно стало, що лише дивиться, як вона працює. Та коли запропонував допомогти, вона сказала:

— Оце добра б з мене хазяйка була, коли б і гостям діло знайшла.

Що ж, у такому разі пора додому. Так вирішивши, Тимко запитав на прощання:

— А чому ти Парасковії Галактіонівні молока більше не приносиш?

Степан заборонив. Ми з мамою ховалися від нього, а він усе ж дізнався. Перепало нам обом на горіхи... Сказав, що хай контра іншу молочницю собі шукає. Приходь, як він дома буде. Попросимо, щоб безкозирку показав. Може, навіть дасть приміряти. Мені в ній так гарно, що, як надіну, то й скидати не хочеться. А підеш зі мною в майстерні? Я Степанові їсти понесу, бо нічого не взяв на обід, а працюватиме сьогодні допізна.

— Піду,— загорівся Тимко.— От лише...

— Боїшся, що мама не відпустить? Я її попрошу,— пообіцяла Катя з таким упевненим виглядом, начебто наперед знала, що їй не відмовлять.
- 8 -

До майстерень ще й кварталу не дійшли, а вони вже дали про себе знати звуками, яких у селі не почуєш. Щось пронизливо вищало, важко гупало, шипіло, скреготало. Та ось і широченні, навстіж відчинені ворота, крізь які начебто виливалося все це ґерґотіння. З них саме виїжджала парокінна підвода, навантажена якимись ящиками. Посеред дворища підносилася простора будівля з численними вікнами. Шибки в них були такі закіптюжені, що скорше відбивали сонячні промені, ніж пропускали їх. Неподалік чорніло друге приміщення, звідки й долинало оте важке гупання, аж земля двигтіла. Тимко здогадався, що то кузня. Поряд з нею під дощаним навісом лежало всяке залізяччя — довгі прути, покручені штаби заліза, рейки, оцупки. Парубчак у засмальцьованій сорочці швиргав лопатою в тачку вугілля, купа якого бовваніла під парканом. Більше людей у дворі не було. Аж ось де не взявся дідок із шворнем у руці.

— Зараз він нас пужоне звідси,— сказав Тимко, поглядаючи на нього не без остраху. Адже увійшли сюди, ні в кого дозволу не поспитавши. Катя однак ніскільки не злякалася.

— Добрий день, дідусю,— привіталася як до знайомого.— Давно вже я вас не бачила.

— А, Журавлівна,— усміхнувся старий у гостреньку борідку.— Що, братові їсти принесла? Саме вчасно.

Він підійшов до била, що висіло на стовпі, й ударив у нього тричі шворнем. За хвилину двір сповнився робітниками. Серед них були й жінки, хоча не дуже рясно.

— У кого на обід сало, приймайте й мене до компанії!— гукнув якийсь жартівник.— Дорого за це не візьму.

— Є сальце, тільки тюремне,— в тон йому відповів інший, показуючи цибулину.

Робітники сідали на колодах, які валялися попід стінами майстерні, розв'язували вузлики з харчами. Наїдками не могли вони похвалитися. Хто сухаря в кружці з водою розмочував, інший від плискуватої перепічки по маленькому шматочку відламував, щоб і крихти на землю не впало, третій лиш вареною картоплею обходився. Голодний рік, як передрікав дід Маркіян, і тут давав себе знати. Місто теж жило надіями на врожай, що дозрівав на полях.

Аж ось із середніх дверей вийшла ще одна група робітників, які жваво розмовляли. Попереду простував, виділяючись міцною статурою, молодик у шкіряному картузі й сорочці з підкоченими рукавами.

— Степане, я ось!— гукнула Катя й з ходу напосіла на брата з докором: — Чому ж ти пішов, навіть молока не попивши? От, стеж за тобою, як за малим.

— Заробив прочухана,— засміявся молодик. — А це, значить, товариш Гречук? Що ж, давай знайомитися. Журавель,— простяг руку. Потиск її був обережний, та в ньому відчувалася неабияка сила.

Ще й не бачивши Катиного брата, Тимко пройнявся до нього великою повагою. Адже той був матросом, у Петрограді царя скидав, а потім на

і фронтах з ворогами бився. Тато розповідав, що матроси нічого не боялися, в самісіньке пекло кидалися. Тепер він з цікавістю придивлявся до Степана. Це був кремезний парубок, років на п'ятнадцять старший від своєї сестри. Обличчя його, з такими ж чорними очима, як і в неї, з коротким прямим носом і виразно окресленим підборіддям,

І дихало спокійною впевненістю й рішучістю. На лобі проступав шрам від давнього удару чимсь гострим.

— Ох і напився — не дихну,— віддав він Каті порожню пляшку й підморгнув Тимковї.— Спасибі Квітці, не дасть з голоду пропасти. А ти, хлопче, любиш молоко?

— Козячого я не куштував,— ухильно відповів Тимко.— У нас колись корова була, так ціле відро давала. Взимку ми її на борошно проміняли, бо нічим годувати було.

— Ясно. Ну, а взагалі як життя?— вийняв Степан кисета й почав скручувати цигарку.— Усе збираюся в гості до вас завітати та з мамою твоєю поговорити. Ви справді Мурзенчисі родичі?

— Він і сам до ладу не знає,— відповіла Катя, начебто це її питали.

«От штука! Треба буде її провчити,— вирішив Тимко.— Щоб не розписувалася за грамотних».

— Як чорт козі дядько,— згадав діда Маркіяна слова.

— Та ти нашого тіста книш!— засміявся Степан.— Ну, ми з тобою ще побесідуємо.

З нагрудної кишені він дістав газету, яка називалася «Вісті Ради». Заголовок був надрукований такими великими літерами, що прочитати не становило труда. Та й літер було мало, вони легко складалися в слова.

— Сучасний політичний момент і завдання комуністів, — голосно сказав Степан. — Важлива стаття, товариші.

— Читай!—почулося з гурту.— Та голосно, щоб усі чули.

— Можна, я йому майстерні покажу?— підвелася Катя.

— А чого ж, хай подивиться, де ми мозолі натираємо,— погодився Степан.—Ти ким будеш, як виростеш?

Тимко знизав плечима. Що мріє стати чекістом або ж в армії служити, чомусь не насмілився сказати. Власне, його те стримувало, що Катя може на сміх підняти. Мовляв, знайшовся командир... Язичок у неї гострий. От наче й дівчина хороша, а поглузувати любить. Не втерпіла й зараз:

— Ким Мурзенчиха звелить, він же над собою не владен.

— Це вже наговір,— заступився Степан.— Ти, браток, заглянь до нас увечері, поговоримо. А на сестричку мою не сердься, вона добра тобі хоче.

Про комуністів Тимко вже чув. Тато говорив йому, що так називають себе люди, які горою стоять за бідних. А дід Маркіян, уже після татової смерті, сказав якось, що коли б у селі було хоча з десяток таких хлопців, то куркулям давно б уже скрутили роги,

— А Степан комуніст?— запитав, коли відійшли на кільканадцять кроків.

— Чому б же він не був комуністом,— з гордістю сказала Катя.— Ще коли в матросах служив, так вступив у партію.

— В яку партію?

— Більшовицьку.

— Так і мій тато був за більшовиків! — вигукнув Тимко.

— Ото ж. А ти в Мурзенчихи за подай-прийми.
- 9 -

У кузні було порожньо, вугілля в горнах ледь тліло. Катя, яка й тут почувала себе, мов дома, ніскільки не губилася, почала пояснювати, що й до чого. Ось хоча б оцей краник — навіщо він? Аж виявилося, що коли його повернути, в горно під тиском, наче хто дме, надходитиме повітря. Полум'я розгориться й нагріє залізо. Розпече його хоч добіла. Тоді що завгодно можна викувати, таким піддатливим стане.

— Ніби я в кузні не був,— хмикнув Тимко. Треба було все ж показати, що і він де в чому тям-куе.— У нас у селі їх аж дві — біля греблі й на горі. Навіть кращі від цієї. З міхами!

— Кращі...— пирхнула дівчина.— Тим міхам гріш ціна в базарний день. Тут машина повітря жене, з нею ніхто не зрівняється.

— Яка машина?

— Така... А молот двадцять пудів важить! Ти навіть не знаєш, як його пустити. Треба он за ту ручку смикнути. Колеса вгорі закрутяться, потягнуть дошку, що між ними, а потім розійдуться, і молот як гахне! Аж земля захитається.

Такого молота в сільській кузні не було...

— А хто ж колеса крутить?

— Машина! А знаєш, як молот називається?
Зроду не запам'ятаєш, і слова такого не вимовиш, у тебе ж язик товстий, насилу в роті вміщується. Фрик-ци-йонний! От хрест мене побий, не скажеш!

Тимко подумки повторив це чудне слово, та вголос вимовити його не наважився.

— А в нас за селом цигани стояли,— заговорив про інше.— Я ходив до них з хлопцями. А циганчата босоніж по льоду сковзають. Розганяються — і хто далі! І підошов їм не шкода.

— А ти пробував?

— Пробував! — зізнався Тимко, хоча досі цього секрету нікому не видавав. Хотів довести, що й він калач тертий.

— Дурним закон не писаний! — зареготала Ка-тя.— Ось я матері твоїй розповім. Та не бійся, не скажу... Або ось таке слово — вагранка. Чув? Це така піч величезна, що твоїм циганам і не снилася. В ній метал варять.

— Як-то варять? — не повірив хлопець.— Це тобі не борщ...

— І не галушки, звісно. А все ж варять, поки рідким, як вода, стане.

— Плещи...

— Відріж мені язик, коли брешу! — заприсяг-лася Катя.— Ось узнаю в Степана, коли розливка, і приведу тебе сюди, натовчу носом. Тоді повіриш!

Потім вони ввійшли до іншого приміщення, яке називалося токарним цехом. Тут стояли всякі верстаки, і від них, як ото від паровика до молотарки, тяглися ремінні паси, лиш не такі широкі. Вгорі для кожного було своє коліща.

— Давай поб'ємося об заклад, що не вгадаєш,— сказала Катя, ледве приховуючи задоволення від своєї обізнаності.

— Чого не вгадаю? — не зрозумів Тимко. Відчував лише, що дівчина знову йому якусь підніжку готує.

— Як усе це називається. Та куди тобі... Трансмісія!

Він і такого слова не чув, отож у душі мусив погодитися, що Журавлівна остаточно його заклювала. Що ж, їй тут усе знайоме, бо в майстерні бувала вже не раз. А от у селі втер би їй носа. Хай би спробувала сопілку зробити або батога сплести. Хоча це така проноза, що її нічим не здивуєш. А як і здивуєш, то все одно не зізнається.

Біля найбільшого верстата стояли молоді робітниці в червоних косинках, про щось говорили. За-гледівши Журавлівну, погукали до себе. Давай її про те, про се розпитувати, а найбільше про Степана. Чи довго він ще холостякувати збирається, найдужче їх, здається, цікавило. А потім одна ве-селоока й питає:

— А ще хто — твій наречений?

Жартувала, звичайно, а все ж Тимко почервонів. Йому не терпілося, щоб швидше обідня перерва закінчилася, тоді можна буде побачити, як оця... трансмісія закрутиться. Подивитися б, як залізо обточують. Стружка, мабуть, так і в'ється, так і летить, он її скільки на підлозі валяється.

— Е, нам уже пора,— сказала Катя мовби на зло. Не могла ще хоча б трохи побаляндрасити. Адже почувала себе в гурті робітниць мов рівна, ніскільки не тушувалася. Довелося хоч-не-хоч рушити за нею слідом. Так і не пощастило глянути, як заляскають чорні блискучі паси, як зашумлять верстати. Але нічого не вдієш, треба йти. Тимко торкнувся до верстата, погладив його бік, мов живу істоту, й сховав у кишеню синювато-оранжеве, ніби вогнем обпалене, кільце стружки.

У дворі Степан Журавель, рубаючи долонею повітря, щось пояснював своїм слухачам, яких назбирався круг нього вже величенький гурт.

— Товариш Ленін пише, що коли нас не здолала Антанта, не задушив голод, то всяку контру ми зітремо на порох! — гримів його дужий голос.— Більшовиків не можна перемогти, бо вони виражають корінні інтереси трудящих міста й села. Більшовики завжди з народом, проти його гнобителів!

Вже на вулиці Тимко, наперед втішаючись з того, що зажене Журавлівну на слизьке, запитав:

— А ти знаєш, що таке Антанта?

— Чом би ж я не знала,— відповіла вона без найменшого вагання.— Контра всяка з-за кордону. Червона Армія геть їх викинула. А як знову поткнуться, каже Степан, так знищимо дощенту у світовому масштабі.

— Як це?

— Ну, скрізь, у всьому світі.

— А от Боніфацій Герасимович теж був за кордоном. Чому він повернувся?

— Щоб потихеньку шкодити Радянській владі,— переконано сказала дівчина.

Тимкові аж моторошно стало від цих слів. А він з ним у шахи грає... Син червоного командира, а з колишнім царським офіцером зв'язався. Таке діло нікуди не годиться!

Від майстерні вже відійшли далеченько, коли Катя заявила, що має бабусю провідати, яка буцім живе в цьому районі. Так що хай Тимко сам додому дістається.

— Чи не втрапиш? — насмішкувато блиснули її оченята.

— Ще й тебе доведу, якщо треба буде! — спалахнув він.

— Не говори гоп, поки не перескочиш,— шурхнула дівчина в якийсь двір.

Тимко аж зрадів, її спекавшись. І в майстернях з нього глузувала, і тут. Це кого хоч із себе виведе. Хай іде, він обійдеться без неї. Чи й не штука додому втрапити. Ось так прямо й прямо, вулиця сама виведе. Однак невдовзі помітив, що йде начебто зовсім у зворотний бік. Будинки все якісь незнайомі, паркани теж. А запитати в перехожих гордість не дозволяла. Адже цим начебто визнавав свою несамостійність, залежність від того хвалькуватого дівчиська. Зрештою зупинився в нерішучості. Йому здалося, що вже й до річки недалеко, а це ж зовсім в іншому кінці міста. Певно, проґавив, де звернути.

— Що, заблукав, як у лісі? — раптом вискочила з якогось вузенького провулка Катя й зайшлася реготом. Знала, мабуть, усі ходи й виходи. А може, назирці кралася, тепер кепкує. І завтра про це згадуватиме, мамі розкаже... А все ж Тимко зрадів.

— Це я роздивляюся, як навпростець податись, щоб швидше,— спробував не видати свого замішання.

— Навпростець... Когось іншого обдури. Ось я тебе й провчила, щоб не приндився. Це тобі не в селі, тут треба на плечах голову мати, а не порожню макітру.

Тимко, хоч і добрий був, а так розсердився, що решту дороги й рота не розтулив. Брати себе на кпини навіть значно дорослішим хлопцям не дозволяв, хоча після сутички з котримсь із них і ходив іноді з синцями. А тут якесь дівча... Отож-то й біда, що дівча. Не заломиш же їй руку за спину. Він хутчій перебіг двір, щоб Боніфацій Герасимович не побачив та в шахи не покликав грати. Крім того, не терпілося знати, чи Куцик дома. Може, розсердившись, що його не взяли в майстерні, знову подався в мандри? Дверцята конурки були відчинені. Аж серце тьохнуло... Однак тривога була марною — він лежав за коморою, на сонці вигрівався. Тимко присів біля нього, почухав животика, Куцик аж очі від насолоди заплющив...


- 10 -

— Налий у графин свіженької води,— сказала мати,— та віднеси у вітальню.

Худа, зсутулена, вона здавалася зовсім недужою. Ремонт будинку, що тривав уже місяць, багато їй сил коштував. Адже все робила сама, тільки й допомоги було, що від Тимка. Парасковія Га-лактіонівна кудись їздила, її довго не було, а як і повернулася, то лиш командувала. А Боніфацій Герасимович все цигарки палив та сам над шахівницею сидів. Буцім, якісь задачі розв'язував, так пояснив. Та що йому й залишалося, коли напарника нема. Тимкові за роботою ніколи й з Куци-ком побігати, не те що фігурки переставляти. Хоча пограти кортіло. Треба буде Катю навчити. А шахи можна з глини виліпити.

— Могла б і сама налити,— буркнув, маючи на увазі хазяйку.— В неї тільки й діла, що до півдня спати...

— Прикуси язика! — гримнула мама.— Дуже балакучим став.

Це було не зовсім так, але Тимко не став заперечувати. Мамі й без цього важко, навіщо ж її дратувати. Вчора, повернувшись з базару, куди ходила олії купити, вона розповіла, що бачила діда Маркіяна. Від нього дізналася, нібито покупець на хату трапляється.

Отож вирішила поїхати. Заодно й документ у сільраді візьме, що тато від рани помер. їй як удові червоного командира держава допомагатиме. Так люди кажуть...

— Які люди? — здивувався Тимко. Адже мама нікого з сторонніх не бачить, бо й з двору ні ногою, все ніколи. Хіба що на базарі від когось почула.

— Сусіда наш, Журавель...

— Ти вже познайомилася з ним? — зрадів Тимко.

— Сам до мене на вулиці підійшов.

— Степан у матросах служив! Знаєш, що він мені сказав? Що нам тут не місце. А Парасковію Галактіонівну контрою назвав.

Мама лиш зітхнула. Вона несмілива, а головне — вважає себе зобов'язаною перед хазяйкою, бо та, мовляв, і притулок дала, і харчує. Начебто все це задарма! У мами он руки попухли.

— Коли ж ти в село поїдеш?

— Ще сама не знаю.

— І я з тобою!

— Ні, синку, надто далека дорога, а я мушу швидко, туди й назад.

Засмучений відмовою, Тимко навіть спав погано. Йому снилося, що він біжить до свого села, ось уже гребля, городи, хати, аж раптом наче якась сила відкидає його назад, у місто. І так кілька разів...

Він налив графин водою, вийшов у коридор. У кінці його були двері, що вели до вітальні, а вже звідти можна було потрапити до інших кімнат. Он та, звідки чути голоси,— Парасковії Галактіонів-ни, а в її чоловіка — своя, вони живуть мовби нарізно.

Голоси долинали чітко. Якби навіть Тимко не хотів їх слухати, так усе одно чув. Співрозмовники були, мабуть, певні, що поряд нікого нема.

— Не думай, що я дурніша від тебе й повірю всяким вигадкам, розрахованим на простачків! — верескнула Парасковія Галактіонівна.— Твоя мати порожняком звідси не поїхала. Знала не гірше від нас, що без золота й камінців за кордоном робити нічого, там своїх жебраків хоч греблю гати. А коштовності мала, я їх своїми очима бачила. То куди ж вони поділися після її смерті? Присягаюся, що твоїх рук не минули. Ти ж був біля неї до останнього подиху, це ж твої власні слова, не пробуй відмовлятися.

— І не збираюся,— заперечив Боніфацій Герасимович. Він говорив начебто спокійно, та в голосі його бриніло стримуване зло.

— Чи, може, вона їх з собою взяла? — засміялась Парасковія Галактіонівна.

Від цього сміху в Тимка по спині побігли мурахи. Треба вшиватися звідси, поки хазяйка його не побачила...

— Ти ображаєш пам'ять моєї матері,— з прихованою погрозою сказав Боніфацій Герасимович.— А я таких речей не прощаю навіть власній дружині.

— Е, кинь із себе люблячого синочка корчити. Ви ж з нею були на ножах. Та й нікого я не ображаю, а говорю святу правду. Так-от, милий чоловіче, зарубай собі на носі. Якщо хочеш мене круг пальця обвести, то знай, що цей номер не пройде. Не для того я за тебе заміж виходила, щоб на старості чорним хлібом давитися. А білого мені більшовики не дадуть, мушу сама про себе потурбуватися! — чимсь грюкнула Парасковія Галактіонівна.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка