Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами



Сторінка4/6
Дата конвертації23.02.2016
Розмір0.79 Mb.
1   2   3   4   5   6

До Тимка вона була завжди привітна — і добре слово скаже, і по голові погладить. її щирості він не дуже вірив, адже обіцяла мамі одне, а робила зовсім інше, та все ж не думав, що в цій жінці стільки прихованої ненависті.

— Даю тобі слово...

— Плювати мені на твоє слово! Я в тебе про золото питаю.

— Ти хоч двері зачини, розкричалася на весь будинок.

— На кухню звідси не чути, можеш не турбуватися,— трохи спокійніше сказала Парасковія Галактіонівна.— І не забивай мені памороки. Кажеш, материних дорогоцінностей у тебе нема. А куди ж ти їх подів? В карти не граєш, подарувати комусь ваша фамільна скупість би не дозволила, проїсти так багато не міг. Значить, приховав у надійному місці. Ти й повернувся з-за кордону лише тому, що сподіваєшся ними заволодіти.

— Помиляєшся. Для мене є речі, дорожчі від золота.

— Наприклад? — глузливо запитала Параско-вія Галактіонівна.

— Батьківщина.

— Ой, не сміши мене!

— Не будемо про це говорити,— сказав Боніфа-цій Герасимович.— Ми надто різні люди, все одно не порозуміємося.

— Ні, ми ще поговоримо! — крикнула Параско-вія Галактіонівна.—- Ми ще запитаємо, чому тебе більшовики до стінки не поставили.

— Хто це «ми»?

— Побачиш!

Тимко нечутно вислизнув у коридор. Він розумів, що розмова, яку випадково почув, не для його вух призначена. Із-за багатства сваряться, золота не поділили. Мовби не чоловік і жінка, а найза-пекліші вороги, ладні одне одному горло перегризти. Щоправда, Боніфацій Герасимович, хоч і колишній офіцер, викликав меншу неприязнь, ніж Парасковія Галактіонівна. Ох, і люта ж, ох, і жадібна! А як прикидатися вміє... Треба про все це мамі розповісти. Тільки вона може вилаяти, що чужу розмову підслухав. Не зважить на те, що він же не навмисне це зробив.

Мама мила вікна, час від часу морщилася. Вчора підняла важку виварку, відчула себе погано — заболіло серце. Та, відпочивши трохи, знову взялася до роботи. Тимко подавав їй воду, викручував ганчірку.

Минула година чи й більше, вже не завадило б і пополуднувати. Та про це не варт нагадувати, мама краще знає, коли до столу сідати. До кімнати заглянула Парасковія Галактіонівна. її обличчя, колись вродливе, а тепер уже прив'яле, з тонкими, начебто вищипаними бровами, так і світилося добротою, на вустах ураз заграла золотозуба усмішка. Мовби страшенно рада була наймичку бачити, мовби ріднішої людини в цілому світі не мала. Втім, це слово — наймичка — ніколи не вживала.

— От молодець, що пособляєш,— вкотре похвалила Тимка.— Таких дітей пошукати. Ви вже обідали? Дуняшо, серденько, скільки разів я тебе просила, щоб ти почувала себе тут, як дома. Захотілося їсти — не жди пори, бери, що є, хлопця годуй. Він же росте, йому тільки дай. В такому віці знаєш, який апетит! Звичайно, зараз із харчами сутужно, а все ж ми, слава богу, не голодуємо. Тепер ось що я хотіла тобі сказати. Можете перебиратися до будинку, досить уже в тій сторожці жити.

— Нам і там непогано, — відповіла мама. — Хай уже, як повністю з ремонтом управлюся.

— Ну, дивися, як краще, я не наполягаю. Ви там, мов на дачі,— засміялася Парасковія Галак-тіонівна й вийшла з кімнати.

От прикида! Начебто й не вона зовсім недавно з чоловіком лаялася, золото від нього вимагала.

За роботою і день минув непомітно. Ось уже останній промінь сонця сковзнув по шибці, затримався на ній на якусь мить, спалахнув світлою цяточкою і згас за садом. Мама сіла, поклала натруджені руки на коліна та й давай собі докоряти, що запрягла Тимка, мов дорослого. Ну, та ось як управиться, вільного часу побільшає. А восени, як до школи піде, тільки уроки й знатиме. Тато наказував, щоб він обов'язково вчився. Тоді й сам краще житиме, і громаді від нього більше користі буде.

Як і завжди, згадуючи тата, вона заплакала. У Тимка в горлі теж защипало.

— Я найкращим учнем буду! — запевнив гаряче.— Читатиму вже не по складах, а швидко, як тато, і писатиму. Ти мені зошит купиш? І ручку ж треба, й чорнило. А потім вступлю до Червоної Армії, стану командиром полку! Мені дадуть коня вороного або сірого і шаблю, а за пояс наган заткну.

— Скільки зброї...— посміхнулася крізь сльози мама.— Що ти нею робитимеш?

— Як-то що? Усіх бандитів вирубаю до одного!

— Не злякаєшся?

— Хай вони мене бояться! А як вилущу їх, щоб і на розвод не залишалося, мене товариш Фрунзе до себе покличе та й запитає, чий я син. А коли дізнається, що Степана Гречука, то при всіх командирах руку потисне. Тато ж разом з ним проти деніківців воював!

— Воював,— підтвердила мама.


- 11 -

Надвечір Тимко запитав маму, чи можна йому до Журавлів ненадовго збігати. Вона дозволила, сказавши, що то люди хороші. От лиш набридати їм не треба. Та останніх слів хлопець уже не чув. Він свиснув Куцика й уздовж саду побіг до воріт. На веранді Боніфацій Герасимович сидів з незмінною цигаркою в зубах. Від нього димом за кілька кроків пахло.

— Що, маестро, зіграємо? — озвався.— Покажу цікавий варіантик.

— Який варіантик? — зупинився Тимко. Такого слова він ще не чув, а що таке маестро, вже знав.

— Вельми повчальний. Король тікає через усю територію. Як у недалекому минулому наш цар-батюшка.

Звичайно, подивитися б не завадило, але ж Тимко пообіцяв собі, що з колишнім денікінцем в шахи більше не гратиме. Хоча, відверто кажучи, Боніфацій Герасимович не викликав такої неприязні, як його дружина. Все ж таки не залишився десь там, за кордоном, додому приїхав. Невже лише для того, щоб золото знайти й знову втекти?

— Мене мама до сусідів послала...

— Причина поважна. Привіт твоїй кирпатій Дульцінеї. Як вона?

За весь час знайомства це він уперше так розговорився. З нудьги, мабуть, або ж після сварки з Парасковіею Галактіонівною хоче душу відвести. От би й запитати його зараз, куди золото й камінці сховав. Закрутило б у носі... А ще краще сказати, щоб, перш ніж з інших глузувати, на себе в дзеркало подивився. У самого ніс, як дуля. Справжня дульцінея! Вже ліпше кирпатим бути, ніж таку ось картоплину на обличчі носити, образився Тим-ко за Катю.

Але нічого такого він не сказав. З дорослими треба ввічливими бути, навіть з колишніми царськими офіцерами. Тим більше, якщо їх Радянська влада простила.

Тимко вибіг на вулицю і наперегонки з Куци-ком подався до Катиного двору. Устиг першим, бо Куцик на півдорозі натрапив на якусь знахідку, почав її обнюхувати. А може, слід якоїсь знайомої собаки почув.

Степан уже був дома. Він сидів на дровітні біля повітки, щось майстрував. Поряд стояла Катя, пильно стежачи за кожним його рухом та час від часу якісь зауваження роблячи. Поради, мабуть, давала, а може, й указівки.

— Що це буде? — запитав Тимко, вітаючись.

— Клітка для їжачка,— пояснила.— Передню стінку заплетемо дротом, щоб не душно було. Вона підніматиметься й опускатиметься.

— Тут усе розплановано,— засміявся Степан.— Ну, товаришу Гречук, що нового? Говорив я з твоєю мамою, та поки що без особливих наслідків. Рішучості в неї не вистачає. А треба з Мурзенчихою одним ударом всі зв'язки порвати. Вона ж вас обох експлуатує. Ти мусиш добре знати свої класові інтереси, тобто, хто ваші друзі, а хто вороги.

— Та ми тільки до осені,— заступився Тимко за маму.— А якщо продамо хату, й раніше виберемося.

— При чому тут хата? — не погодився Степан.— Квартиру ми вам знайдемо. У всякому разі, кращу, ніж та халупа, в якій вас Мурзенчиха поселила.

— Вона нам кімнату в будинку дає!

— Обіцянки-цяцянки,— докинула слівце Катя. І так довго мовчала, не втручалася в розмову.

— А відносно роботи,— продовжував Степан,— так можна й до нас у майстерні. Або на фабрику, теж приймуть. Хай вливається в ряди робітничого класу. Ти поговори з мамою.

— Хіба ж вона мене послухає...— почухав Тимко потилицю. Скориставшись тим, що Катя відлучилася в садок, до кози, він розповів про розмову, почуту в вітальні. Дівчині не обов'язково про це знати, бо ще не втерпить, скаже кому-небудь, дивись, чутки й до Парасковії Галактіонівни дійдуть. А справа така, що не всім про неї знати.

Степан слухав уважно, але зовсім не здивувався, начебто іншого й не ждав. Зрештою, зауважив, що Мурзенчиха все ще на повернення старої влади надії не втратила. Тоді б їй золото пригодилося.

— А Боніфацій Герасимович справді його приховав? — запитав Тимко.

— Чого не знаю, то не знаю. Мені лиш те відомо, що він дав підписку сидіти тихо й смирно, проти нашої держави робітників і селян голови не піднімати. Бо зрубаємо! Чи додержить обіцянки, покаже майбутнє. У всякому разі, треба з нього очей не пускати. А Мурзенчиха — то справжня гідра контрреволюції.

— Яка гідра?

— Змія така.

— Вона каже, що половину будинку людям віддасть.

— Боїться, що весь реквізують. Відберуть, значить. От так, браток,— сказав Степан,— Знай, у кого живеш, і не забувай, чий ти син.

— А про які-то камінці хазяйка допитувалася?

— Дорогоцінні. Діаманти всякі та алмази. За них лани великі гроші платять. Одним словом, товаришу Гречук, нам усім треба насторожі бути. Контра не дрімає. Скориставшись неврожаєм, тифом, несвідомістю деяких громадян, сіє смуту, а подекуди й за зброю береться. Куркульня, спекулянти, всякі колишні... Он і вчора на продовольчий магазин бандити напали. Так що мусимо пильнувати. Помітиш щось підозріле, сповіщай негайно.

— А як вас дома не буде?

— Біжи в майстерні. Дорогу знаєш?

— Так я ж був там! — вигукнув Тимко. Йому ще хотілося з Степаном поговорити, аж тут Катя з повним глечиком молока.

— Хочеш свіженького? Ох і смачне!

Тимко навідріз відмовився, адже слів на вітер не кидав. Привіту їй від Боніфація Герасимовича вирішив не передавати. Бо ж на якусь там Дульцінею зовсім не схожа. Носик у неї маленький, а що трохи кирпатий, так від цього лише красивіший.

Він гостював, аж поки клітка для їжачка не була готова. Тоді чимдуж побіг додому.


- 12 -

Тимко так захопився роботою, що й не почув, коли Катя підійшла. Аж здригнувся, коли вона запитала здивовано:

— Що це ти ліпиш?

— Крадешся, як кішка...— буркнув невдоволе-но.— Хіба не бачиш?

— Солдатики якісь... А цей ось з кобилячою головою.

— Це кінь!

— А чому ж він без ніг? І хвоста нема.

— Так це ж не справжній, а шаховий,— пояснив Тимко.— Знаєш, як він ходить? Дуже кумедно. Усі прямо чи навскоси, а він боком. Ось як висохнуть, я тебе навчу грати.

— А тебе хто навчив?

— Я давно вмію,— схитрував Тимко. Про Боніфація Герасимовича не хотів говорити, бо Катя почне допікати, що з недобитим біляком заприятелював.

— Нічого не вийде,— сказала вона.— Для ліпші ця глина не годиться. Як висохне, так і порепається. Якби тебе мама відпустила, то ми б пішли аж до монастиря. Там я знаю одне глинище.

Про монастир, звичайно, марно було й заїкатися, це-бо аж за містом. Та навіть якби й не далеко, Тимко не зміг би відлучитися. У мами так поперек розболівся, що ось уже півдня лежить, треба бути поблизу. Ось і зараз гукає:

— Синку, ти б приніс води свіженької.

— І я з тобою,— вирішила Катя.— А що з мамою?

— Нездужає...

— Як звідси не виберетеся, то вона нінащо зведеться. Мурзенчиха з вас усі соки вижме.

— Не вижме...— Хоча Тимко й заперечив, та не дуже впевнено.

Дорогою він більше мовчав, бо чоловікові взагалі не личить багато базікати. Зате Катя була доброю щебетухою. Отож, слухаючи її, незчувся, як І до водопроводу дійшов. Тільки-но наточив повне зідро, як десь далеко заграв духовий оркестр. Тим-кові одразу пригадалося, як минулої осені через село йшов загін червоноармійців. У передніх були блискучі мідні труби, а в одного при поясі — величезний барабан. Як гупнув у нього калатач-кою — аж грім покотився над хатами. Музиканти грали щось бадьоре, веселе, ноги самі просилися в танок. Навіть дід Маркіян розправив вуса й узявся в боки, а дівчата, які повисипали з дворів, на місці не могли встояти. Тих червоноармійців проводжали до самої околиці, а дітлахи бігли аж за греблю. Тато дуже шкодував, що не міг на них глянути, бо лежав, йому погано було. Мабуть, сподівався серед них когось із знайомих побачити...

Тепер же оркестр грав щось невимовно сумне. Урочисті й тужні звуки хапали за серце, було когось до сліз жалко й водночас тривожно. Вони заповнювали собою все навколо, линули над парканами, над будинками, то піднімалися високо-високо, то спадали, важко давили на груди. Тимко заціпенів, вражений цією незвичною музикою.

— Похоронний марш, — сказала Катя, — Мабуть, небіжчик у бога не вірив, бо з оркестром ховають, без попа.

— Е, дочко, того мало,— озвався якийсь дідок, що теж прийшов по воду.— Ще не досить з богом посваритися, треба й перед людьми заслужити.

— А ви не чули, кого ховають?

— Міліціонера. На посту застрелили сердегу.

— Хто? — запитав Тимко.

— Якісь бандюги. Хотіли склад пограбувати, а він не дав. Нема на них, іродів, погибелі!

Катя розповіла, що одного Степанового товариша, який з ним ще на кораблі служив, а потім став чекістом, теж бандити вбили. Повертався пізно вночі додому, а вони його з обріза. За труною багато людей ішло, а на кладовищі з прощальним словом виступали. Клялися, що проти ворогів Радянської влади боротимуться до останньої краплі крові.

— Я теж чекістом стану,— остаточно вирішив Тимко.

— Так тебе й візьмуть,— насмішкувато оглянула його дівчина. Мабуть, те мала на увазі, що він не дуже-то видався ростом, був урівень з нею, плече в плече.

Але Тимко нічого їй не відповів. Коли й додому йшов, журна мелодія, хоча її вже й не чути було, відлунювала в його душі, ще довго не замовкала. От кляті бандити! Дід Маркіян розповідав, що вони в навколишніх лісах переховуються, що їм куркулі допомагають. Вдень сидять у хащах, а вночі грабують та вбивають. От би вистежити хоч одного! Тільки самому це не під силу, треба товариша вірного, а де ж його тут візьмеш. З дівчини ж, навіть ось такої меткої, як Журавлівна, користі мало. Злякається, плакати почне...

Довго ще по тому вчувалася йому журна музика та роїлися думки про бандитів. Навіть приснилося, що він їх ловив.

Другого дня Тимко до обіду допомагав мамі, а коли прибіг до хижки, то ніде Куцика не знайшов. І гукав, і свистів, і в садку під кожний кущ заглянув — усе марно. От же злокапосний! Мабуть, по сусідських дворах гасає. Чи, може, старого хазяїна свого згадав та до нього подався? Дивись, ще й не повернеться. Адже там його можуть прив'язати або й на цеп посадити.

Тимко видряпався на яблуню, з якої видно було пустир, і довго сидів, собача виглядаючи. Знічев'я почав яблука рвати. Вони були ще зеленкуваті, але їсти можна. Аж раптом почув мамин голос:

— Ти чого по деревах шастаєш? А йди-но сюди!

Мама стояла біля сторожки. І здалеку видно було, що сердита. Коли наблизився, почала дорікати. Не сподівалася, мовляв, що з сина розбишака виросте. До Журавлів бігає, вже й дозволу не питаючи, чужі яблука рве. Своєю негідною поведінкою він ославить її на все місто, через нього людям у вічі глянути буде соромно. Тимко особливої провини за собою не відчував, та й сварила його мама дуже рідко, а зараз і зовсім незаслуже-но, отож запитав:

— Ти, мабуть, з Парасковією Галактіонівною не помирилася? Степан говорить, що й квартиру нам знайде, і на роботу тебе влаштує.

— Висипай яблука! — гримнула мама.

— Та я лиш одне зірвав,— вивернув він кишені, закотив сорочку.

— І одного не можна, вони не наші. Навіть дивитися в той бік не смій! Ми з тобою не злодії й не жебраки, чуже добро нам не потрібне.

— Та їх же до гибелі...

— Ти ще зі мною сперечатися будеш? — зовсім розгнівалася мама.— От лишенько мені з такою дитиною. Піднявся б оце тато, глянув на тебе.

Краще б Тимка вдарили, ніж отаке чути. Гірко йому стало... Похнюпившись, побрів за мамою в хижу. Та вона, пересердившись, приголубила його й почала розпитувати про Куцика, який їй сьогодні щось і разу під ноги не потрапляв. А потім борщем нагодувала й знову пішла в будинок.

Залишившись на самоті, Тимко взявся з дощечки шаблю майструвати. Проморочився замалим не до вечора. Зате ж і шаблюка вийшла! Попався б оце якийсь бандит, то йому не здобрувати. Шкода, піхов ні з чого зробити. Він почепив її до пояса і пішов шукати, на чому б спробувати. Одну бур'янину скосив, другу, але справжнє вороже військо у вигляді будяків вилаштувалося за парканом. Тимко врізався в нього, рубаючи наліво й направо, Голови стинав десятками і денікінцям, і петлюрівцям, і махновцям — усім дісталося. Далеко забрів, опинився аж біля кукурудзи, що вже в ріст людини піднялася зеленою стіною. Була така стеблиста, що за нею й лісу не видно. Можна й вертатися, он скільки всякої нечисті наклав. Хай би глянула Катя, не дорікала б малим ростом. Аж тут з кукурудзи вийшов якийсь чоловік, одягнутий, незважаючи на спеку (липнева жара і надвечір давала себе знати), в довгополий дощовий кобеняк. На голові в нього був вилинялий картуз з невеличким, колись лакованим козирком.

— Здоров, козаче,— підійшов ближче. Було помітно, що накульгував на ліву ногу.

— Здрастуйте, — відповів Тимко, придивляючись до незнайомця.

— Та ти при зброї! Хто тобі таку шаблю зробив?

— Сам.


— Краще б із жерсті вирізати. І гостріша, й на сонці блищатиме. Як махнеш, від одного страху вороги попадають.

— Де ж тієї жерсті взяти...

— І то правда. Тепер нічого нема. Ти що, живеш тут десь неподалік?

— Живу...

— Де саме?

— Погляд у кульгавого був якийсь важкий, посмішка до нього зовсім не пасувала.

— Он у тому дворі. Ми з села приїхали. Я і мама,— пояснив Тимко.

— А батько?

— Помер.

— Так... І що ж ви тут робите?

— Мама прибирає в Парасковії Галактіонівни, а я допомагаю.

— Це ти молодець! А дома ж зараз ваша хазяйка?

— Не знаю.

— Ну, бувай здоров.

Незнайомець пішов уздовж кукурудзи, потім звернув до Катиного садка й сховався за ним. Тимко переліз через паркан і присів відпочити біля коморки. Все ж таки наморився, шаблею махаючи. Аж рука боліла.
- 13 -

Мама уважно оглянула Тимка, поправила на ньому пояс, щоб пряжка була посередині живота, пригладила волосся. Сьогодні вона відпросилася в Парасковії Галактіонівни на півдня, бо своїх справ невідкладних нагорнулося багато. Найголовніша з них — школа. Попереду ще серпень, та він збіжить непомітно, а слід заздалегідь дізнатися, які документи, крім метрики, потрібні. Може, за ними доведеться в село їхати, і то негайно, щоб уже потім ні про що не клопотатися. І по магазинах треба позаглядати, прикинути, що з одежі придбати. Старе пальтечко Тимкові вже не годиться, виріс з нього. Босим теж до школи не підеш, а взутися гаразд ні в що, татові чоботи надто просторі.

— Собаку прив'яжи, щоб за нами не побіг,— звеліла мама.

Тимко не відразу кинувся виконувати цей наказ. У нього й мотузки не було, крім того, Куцик не любить, коли його силують, не по-товариському з ним обходяться. Хіба до Каті відвести? Та в неї й своїх турбот вистачає — і їсти наварити, і козу напасти, і їжачка нагодувати. Спочатку Тимко не вірив, що вона може справжнього борщу наварити, думав, що тільки хвалиться. Аж недавно на власні очі переконався, що з неї куховарка хоч куди.

— Я його в будці зачиню...

— А він там усидить? — засумнівалася мама.

— Він мене слухає,— сказав Тимко, певний у своїй владі над собакою. Той уже не раз засвідчував, що розуміє, чого від нього вимагають. І зараз зрозуміє, що в місто йому йти не варто. Адже там людей багато, рух великий, можна заблудитися або під підводу потрапити. Відійшовши кроків на двадцять, на всяк випадок повторив:

— З двору не смій, чуєш?
Куцик на знак згоди гавкнув двічі.

На веранді господарі пили чай. Від пузатого самовара, Тимком начищеного (не пошкодував ні рук, ні битої цегли, бо щось робити сяк-так не любив), аж промені бризкали. Він так і сяяв.

— Що, ведеш свого мазунчика людям на показ?— підійшла до перил Парасковія Галактіонів-на.— О, як принарядився, справжнісінький принц! Може, чаю вип'єте на дорогу, щоб води не хотілося? Сьогодні буде жарко. Боніфацію Герасимовичу, презентуй своєму партнерові на морозиво.

— Ні, ні, нам нічого не треба,— потягла мама Тимка за руку.— У нас свої гроші є...

— Ти чуєш, що я тобі говорю?— блимнула на чоловіка Парасковія Галактіонівна.

— Не треба,— ще раз сказала мама й швидко пішла до воріт. Тимко ледве встигав за нею. Відчував, що сердита, тим-то обізвався, аж коли поминули кілька кварталів. Та й почав здалеку:

— А чому його так чудно звуть?

— Кого?— вже трохи посвітлішала на обличчі мама.

— Однорукого.

— Негаразд так говорити про людину.

— Так він же денікінець!

— Тепер просто каліка...

— У нас у селі ні одного Боніфація нема.

— Зате Парасок багато, та й що з того? Не в імені справа.

— Навіть батюшку, і то краще звуть,— вів своєї Тимко,

— Ох ти ж, безбожнику!— засміялася мама. І додала, знову спохмурнівши: — Не смій нічого від хазяїв брати. Навіть на очі їм старайся не попадатися. На тому тижні поїду в село, продам нашу хату, і хай Мурзенчиха собі іншу наймичку шукає.

— Так я ж тобі давно про це говорив!— аж підстрибнув на радощах Тимко.— А школа на якій вулиці? Як вона називається?

— Ось прийдемо, то й почитаєш.

Вони довгенько тюпачили, аж поки вийшли на просторий майдан. Посередині його підносилася кам'яна брила з погруддям якогось лобатого чоловіка. На вустах у нього застигла журна посмішка, за незрячими очима таївся світлий розум.

— Хто це такий?— запитав Тимко.

— Не знаю, синку,— відповіла мама.— Якійсь ученій людині пам'ятник.

Навколо брили з усіх чотирьох сторін були вкопані кам'яні стовпчики, з'єднані між собою ланцюгом. Тимко спробував його підняти, але куди там! Такий важенний, що й дорослому не під силу. На пам'ятникові було щось викарбувано, але розбери хоч слово. Літери якісь чудні, з хвостиками та закарлючками, мов пуголовки. Не те, що на вивісках.

Неподалік розіп'явся брезентовий дашок, під ним громадилися дерев'яні підмостки, заставлені всяким крамом. Чого лиш тут не було! Аж очі розбігалися, не в змозі все одночасно поглядом охопити. І одяг найрізноманітніший — сорочки вишивані й прості, з стоячими комірами й відкладними, кожухи, пальта зимові й осінні, костюми з усякого сукна й шерсті, з жилетками й без них; взуття всяке — черевики чоловічі й жіночі, з халявками різної довжини, на шнурках і гапличках, чоботи юхтові й хромові, калоші глибокі й мілкі, боти на блискучих застібках,— от би мамі такі купити! Досить було й посуду череп'яного та фарфорового, як у Парасковії Галактіонівни, а також дерев'яного, розмальованого ягодами й квітами. А ще виварки, ночви, відра, чайники, підситки, щітки та безліч іншого добра. З усього міста, мабуть, назвозили. До помосту була прив'язана ряба корова з надламаним рогом. Вона покірно дивилася на жінок, які товпилися круг неї.

— Давай подивимося,— смикнув Тимко маму за руку. Та вона й сама зацікавилася. Справді, що за диво? Адже це не базар, поблизу ні крамниць, ні яток, ні рундуків. Ніхто начебто не продає нічого й не купує, а люди не розходяться. Навпаки, їх стає все більше, бо підходять і парами, й поодинці. Навколо помосту вже вирувало їх стільки, що й не пробитися. Там розмахував руками якийсь жвавий чоловічок у брилику, з бантиком на шиї. Біля нього стояв на чотирьох ніжках засклений ящик, схожий на барабан, що обертався на осі. В ньому було повно паперових джгутиків. Чоловічок брав у людей плату, а вони самі діставали з барабана джгутики — хто один, а хто й кілька. Що за чудасія? Мама теж пояснити не могла.

— Придбавайте, православні, хто хоче розбагатіти!—з новою силою загукав чоловічок, аж бантик застрибав.— Останні номери наищасливіші. Не шкодуйте копійок, натомість матимете сотні й тисячі. Ви навіть можете виграти ось цю корову симентальської породи, яка дає по три відра молока щодня. Поспішайте, бо пізно будеї

— Обіцянки-цяцянки, а дурню радість,— зауважив якийсь громадянин з хлистиком.

— Діло добровільне,— заперечив інший.— Ніхто не примушує.

— В лавках нічого нема,— колупнув хлистик землю,— а очі замилюють.

— А ти що — за царськими порядками скучив? До революції сам лавку держав та по три шкури з нас дер. Морда твоя бакалійна...

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка