Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами



Сторінка5/6
Дата конвертації23.02.2016
Розмір0.79 Mb.
1   2   3   4   5   6

— Прошу без образ, а то відповідати доведеться.

— Бачили ми таких!

Сварка розгорялася, аж тут майстровий у засмальцьованому фартусі виграв смушеву шапку. Його ляскали по плечах, поздоровляли. Потім якійсь молодиці чоловічок з бантиком видав емальовану миску. А після душ двадцять на свої білети нічого не виграли. Нарешті, поталанило літньому селянинові в латаній свитці — виграв хомут. Він схопив його та й почав проштовхуватися крізь натовп. Побоявся, мабуть, що назад відберуть. Слідом за ним сміх так і стелився.

— Мамо, візьми й ти!— загорівся Тимко.

— Даром не дають,— усміхнулася вона.— А в нас кожна копійка на обліку, зайвої нема жодної. Викидати гроші на вітер — не по нашій з тобою кишені.

— На те й лотерея,— роз'яснив громадянин з тростиною.— Розумний виграє, дурний програє. От і вся премудрість.

— А може, нам пощастить,— наполягав Тимко.— От і не треба буде чобіт купувати. Мені б он ті, з підківками.

Чоловічок знову почав закликати, щоб купували білети. Піддавшись його наполегливим умовлянням, мама не витерпіла й витягла два джгутики. Тільки нічого на них не виграла. Пустий номер, як сказав хтось співчутливо. От шкода! Вже завернули в якийсь провулок, вже не стало видно ні пам'ятника, ні помосту з крамом, ні майдану, а Тимко не міг заспокоїтися. Ех, треба було самому витягати, бо мама нещаслива.

Але вголос цього не сказав, щоб ще дужче її не роздосадувати. Мамі й так прикро, що гроші, яких було зовсім мало, витратила, а нічого на них не придбала.
- 14 -

Школа містилася в старовинному будинку, що займав добрих півкварталу. Високі двостулкові двері з мідними кільцями були наглухо зачинені. Мама посмикала їх, посмикала, навіть кільцем постукала, однак ніхто не відповів. Тоді пішли до чавунної хвіртки. Огорожа, що тяглася по обидва боки будинку, теж була чавунна, дуже гарна, начебто мережана. У двір вела доріжка, вимощена гладенькими плитками. Тимкові згадалося, як перед Катею осоромився з отими плитуарами. Тепер уже твердо знав, що треба говорити — тротуари, хоча звідки взялося це слово, навіть вона не могла пояснити.

Біля квітника поралася жінка з голими по лікті руками, засмаглими, по-чоловічому мускулястими.

— До кого тут можна звернутися?— запитала, привітавшись, мама.— Сина хочу до школи записати.

— Це на другому поверсі,— відповіла жінка.— Он у ті двері йдіть.

На другий поверх вели широкі й досить круті східці. Перила, відшліфовані сотнями дитячих рук, а також і штанців, блищали, як лаковані. Поминувши коридор, опинилися в якомусь залі, де все сяяло чистотою.

Підлога була вимощена малесенькими дощечками у вигляді ялинки.

— Ви до канцелярії?— озвалася з протилежного кінця залу якась бабуся з великим стосом книг у руках.—-Чи, може, до бібліотеки? Тоді прошу за мною.

— Записуватися...— несміливо сказала мати.

— Значить, до канцелярії. Верніться назад і йдіть коридором до самого кінця.

Вони так і зробили. Назустріч їм попався сивий чоловік з уважними, трохи підпухлими очима. Він посміхнувся до Тимка, наче до знайомого, обмінявся кількома словами з мамою. Потім завів їх у якусь кімнату з великим столом і двома шафами, посадовив на стільці.

— Ну, що ж ми вміємо?— приязно глянув і простяг книжку. — Мама говорить, що ти вже знаєш літери.

— Бук-вар,— почав Тимко з палітурки.

— Чудово! А ось тут,— перегорнув сивий кілька сторінок.

— Ми не ра-би. Ра-би не ми...

— Вельми пристойно. А як з арифметикою?

В цій науці Тимко почував себе як риба в воді, бо тато навчив його і лічити до тисячі, і невеличкі задачі розв'язувати. А таблицю множення знав як свої п'ять пальців, хоч і серед ночі розбуди й спитай, то не зіб'ється.

— О, з тебе вийде математик!—похвалив сивий. Мама так і засвітилася радістю, була від синових успіхів на сьомому небі. Тимко ж відчув себе справжнім школярем.

Додому поверталися іншою дорогою, не повз пам'ятник. А шкода! Кортіло ще раз поглянути на ту, як її, ло-те-рею. І хто її видумав? Кожному хочеться щось виграти. Попробувати б і собі! Тимко чомусь був певен, що неодмінно витяг би щасливий номерок. От би здивувалася Катя, якби він корову привів. Хай би тоді не задавалася своєю козою. Три відра молока — це не якийсь там глечик, що Квітка дає.

Вони чимчикували довго, а на знайому вулицю все не виходили. Чи не заблукали? Мама однак трималася спокійно, як додому втрапити, людей не розпитувала. В крамничках полиці під товарами не вгиналися. Може, все на ту лотерею вивезли? Ні пальтечка годящого, ні чобітків дешевеньких, по вдовиних статках. Тимко аж зажурився. В чому ж до школи ходитиме? Поки тепло, можна й босоніж та в самій сорочці, а як сніг випаде, ударять морози, треба мати в що вдягтися й узутися.

— Доведеться в неділю на товкучку поїхати,— сказала мама.— Там на руках що завгодно можна купити. Хотілося б, звісно, новеньке, та от нема. Ще походимо, чи ти вже заморився?

— Наче я маленький,— образився Тимко.

— Ось я тобі морозива куплю. їстимеш?

У нас же грошей мало. Можу й обійтися...
Насправді ж Тимкові страшенно кортіло того морозива покуштувати, бо й не знав, яке воно на смак. А тут саме і мороженицю побачили. Вона стояла з своїм возиком на розі.

— Вершкового чи фруктового? — здогадалася, що ці двоє так повз неї не пройдуть.— Велику вафлю чи малу?

— Велику,— сказала мама.

Тимко заглянув у возик. Там, обкладені льодом, стояли три блискучі банки, і в кожній морозиво було не таке, як в іншій: в одній — біле, в другій— рожеве, в третій — жовте. Морожениця наклала йому всіх трьох сортів. Ох і поласував же він! Солодке, холодне, пахне чимсь, а в роті так і тане.

В одній з крамниць несподівано наткнулися на Журавлівну. Вона роздивлялася на барвисті хустки. В руках тримала корзину з порожнім глечиком. Мабуть, молоко бабусі носила.

— А ми в лотерею грали,— не витерпів Тимко, щоб не похвалитися. Слово це чудернацьке вимовив швидко й недбало, ніби знав його від малих літ. Йому хотілося дівчину вразити.

— Та й що виграли?— поцікавилася вона.

— Нічого...

— Куди тобі!— засміялася.— Треба ж знати, який білетик витягти.

— Так вони ж усі однакові.

— Отож і зумій угадати.

— А ти б угадала?

— Чом би ж ні!

— Щоб ти здорова була,— засміялася мама, яка, виявляється, слухала їхню розмову. Вона купила їм обом морозива. Тимко потроху лизькав, так що надовго вистачило. А Журавлівна швиденько з своїм упоралася. Вона була тієї думки, що морозиво треба їсти, поки тверде, а коли розтане, то з нього ні смаку, ні користі.

— А шахи й не порепалися!— похвалився Тимко, коли дійшли додому.— Ось ходімо, подивишся. Я їх пофарбую, і можна грати. Тільки ще треба дошку зробити.

— Може, увечері загляну,— непевно пообіцяла Катя.

Від воріт Тимко загледів на веранді якогось чоловіка, котрий розмовляв з Парасковією Галактіо-нівною. Щось у ньому здалося начебто знайоме. Та коли підійшов ближче, на веранді вже нікого не було.


- 15 -

Найкоротша дорога від Журавлів додому —через їхній садок, далі пустирем аж до комори, а біля неї в паркані дошка відхиляється. Прослизнеш у дірку — і вже в дворі. До того ж не треба проходити повз веранду, на якій чи не завжди Боні-фацій Герасимович цигаркою попихкує. Грати в шахи він уже не запрошує. Зрозумів, мабуть, що Тимкові це не до душі. Хоч не нападається, і то добре...

Ось таким шляхом дістався Тимко до свого двору й цього вечора. Здалеку йому видно, що двері хижки зачинені. Значить, мами ще нема. Він присів на піддашках біля комори, а Куцик за горобцями давай ганятися. Коли набридло на нього дивитися, Тимко ліг на моріжку, глянув на небо. По ньому мандрували кудись легенькі хмарки. Так, бувало, набігавшись, любив він і раніше, коли ще жили в селі, упасти на гарячу землю, розкинути руки й ноги й завмерти. В бездонній синяві, що напнулася над ним, лише ластівки зрідка пролітали та іноді чорною крапкою повисав шуліка, вистежуючи здобич. Якщо шугав униз каменюкою, то значило, що в якомусь дворі вже не долічаться курчати...

Тимко розімлів, йому аж спати захотілося. Отож, щоб розігнати млость, схопився на ноги. Зненацька його увагу привернув іржавий замок, що висів на дверях комори. Бачив він його неодноразово, а ось тепер щось начебто було не так. Що ж саме? А те, що досі висів дірочкою назовні (він ще й заглянув у неї, розмірковуючи, якого ж сюди ключа треба), а зараз був повернутий до стіни. Хто б же це міг зробити і навіщо? На це запитання Тимко відповіді так і не знайшов.

Вночі він прокинувся від того, що Куцик розгавкався. Що ж його могло розтривожити? Кіт, мабуть, чужий, бо з хазяйським не свариться, навіть заприятелював із ним. А може, вивірка десь узялася, з лісу сюди забігла. Тікала від когось та й збилася з дороги, назад не втрапила. Чи вуж повзе, травою шелестить, собаку дражнить. Або пацюки в коморі заворушилися. Тільки ж до неї далеко, від своєї конурки Куцик їх не почує...

Сон остаточно відлетів. Тимко спустив з ліжка ноги. Боявся розбудити маму, але вона, натомив-шись за день, спала так міцно, що не почула.

Від повного місяця було добре видно. Тимко шурхнув у сад і, перебігаючи від дерева до дерева, опинився напроти комори. Тут він притаївся за стовбуром старої яблуні. Куцик гавкав зовсім начебто поряд. На кого ж це він? Прокравшись ближче, хлопець побачив якусь постать. Хто б же це міг бути й чого заблукав сюди серед ночі?

Саме в цю мить невідомий чимсь пошпурив у Куцика, який, аж захлинаючись від гавкоту, напосідав на нього. Тимко насилу втримався, щоб не крикнути, попереджуючи свого дружка. А коли собача жалібно заскавучало, закрутилося на місці, як дзига, аж кулаки стиснув. Кинутися б на виручку, але ж це означає видати себе. За цією людиною треба простежити, може, в неї якісь злочинні наміри.

Тим часом невідомий, прогнавши Куцика, виніс із кущів великий мішок, чимсь туго напханий. Потому відімкнув замок, відчинив двері і увійшов у комору.

А бідолашний Куцик не переставав скавучати. Мабуть, йому дуже боляче, може, навіть лапку перебито. І допомогти чимсь, хоча б погладити ніяк. У хлопчаковому серці закипає гнів. Як би ж цьому заброді відплатити, як помститися? Теж би цеглиною пошпурити. Хай знає, як інших бити! Але Тимко нічим не видав себе. Йому хтось мовби на вухо нашіптував, що незнайомцю краще не потрапляти на очі. Отож принишк у своїй засідці, чекав, що буде далі.

Аж ось невідомий вийшов з комори, замкнув двері й рушив до саду. Уже без мішка. Стривай, та він накульгує! Це ж той самий, що на пустирі зустрівся. Тільки тоді був у дощовику, а зараз піджак на ньому. Розпитував, чи дома Парасковія Галактіонівна, та радив шаблю з жерсті зробити, як наче й без нього невідомо, що з заліза краще, ніж з дерева. Знайшовся розумко... Та й на веранді, коли позавчора, проходячи повз неї, Тимко за-гледів якогось чоловіка, був він. Може, на розвідини приходив?

Звичайно, добра хазяйського не шкода, хай би воно все згоріло, але в хлопця прокинулася одвічна ненависть селянина до злодіїв. Від них-бо потерпали насамперед бідняки. У глитаїв і паркани високі, і засуви міцні, і пси з теля завбільшки. Спущені на ніч з ланцюгів, по дворах гасають, спробуй до таких підступитися. А в незаможника тини низенькі, хліви благенькі. Як поцуплять корівку-го-дувальницю або конячину єдину, то хоч з торбою по світу. Он у діда Маркіяна ще перед революцією конокради побували, скільки часу минуло, міг би забути, аж ні. Зло проти них і досі не остигло, краяло старому серце.

А може, це й не злодій? Бо не став би він крадене в чужу комору ховати. Тут щось не так...

Почекавши, поки стихли кроки, Тимко нечутно пішов за кульгавим. Раптом тріснула гілка, начебто на неї хтось наступив. У хлопця аж морозом сипнуло поза спиною. Невже його помітили? Може бути. Кульгавий же знає, що в сторожці живуть, от і не спускав з неї очей. Він лише вдавав, що Тимка не бачив, а зараз стоїть он за горіхом і спостерігає... Минуло кілька хвилин, у саду було тихо. Коли це до Тимкової руки торкнулося щось холодне. Він помертвів з несподіванки. Може, змія? Боявся поворухнутися, щоб не наполохати. Знав, що, коли її не чіпати, вона не вкусить. Хай повзе далі... Але то був Куцик, то його ніс був такий холодний.

— Тихо! — наказав Тимко пошепки.— Не пискни!

По східцях веранди загупали чиїсь підбори. Господарі сплять, значить, це кульгавий. Але піднімався він не криючись. Що б це значило? Злодії мусять ходити нечутно, а цей мов у себе дома. Рипнули двері, і знову все завмерло. Пробравшись до будинку ближче, Тимко помітив, що з кімнати Парасковії Галактіонівни крізь віконниці пробивалася смужка світла. Невже хазяйка чекала гостя?

Сидячи в кущах бузку, які росли неподалік веранди, він даремно сушив голову над цією загадкою. Чого прийшов кульгавий так пізно і хто він такий? А Куцик уже й забув про свого кривдника, дрімав, поклавши голову на передні лапи. А може, думав, як тому чужому штани полатати, щоб і дорогу сюди забув.

Довго сидів Тимко, аж поки захотілося спати. З будинку не долинало й звуку. Значить, нікого там не грабують, не вбивають...

— Де тебе носить серед ночі?—невдоволено обізвалася мама, коли він пробирався на своє місце.

— Двері зачинив, бо протяг...

Про свої походеньки Тимко вирішив не говорити. Мама, стривожившись, до ранку просидить, а їй треба як слід відпочити, бо ж знову на роботу. Ех, швидше б уже вибратися звідси! А найкраще — повернутися в село. Щоправда, там школи такої гарної нема...

Це була остання думка, потім усе в голові змішалося, і Тимко заснув.


- 16 -

Мама не відразу вирішила, їхати залізницею чи йти пішки. Залізницею хоч і швидше, бо від станції до села не так уже й далеко, та біда, що поїзд прибував пізно. Хтозна, чи трапиться попутник, а самій іти боязко. За Тимка теж непокоїлася — сам же ночуватиме. Раптом чогось злякається. Хіба попросити хазяйку, щоб узяла в будинок? Можна й на кухні переспати. Всього ж лише дві ночі...

У будинок не піду!— навідріз відмовився Тимко.— А щоб не страшно, я в сінях Куцика покладу. Удвох ми нікого не боїмося! Він за півверсти чужого чує.

— Та які чужі можуть бути,— заспокійливо сказала мама. Мабуть, пошкодувала, що страхи свої видала.— Значить, відпускаєш мене?

— Краще б і я з тобою поїхав.

— Ні, сину, сама я швидше.

Лиш почало сутеніти, мама вирушила на вокзал. Хотіла заздалегідь туди прийти, щоб квиток узяти, а то ще не вистачить. Тепер багато людей їздить, де й вагонів на них набрати.

— Гляди ж, сину,— ще раз наказала,— далеко з двору не відлучайся. До Журавлів можеш піти, або ж Катю до себе поклич, от і грайтеся.

Мовби надовго їхала, таких настанов надавала...

Тимко помахав мамі рукою, почекав, поки вона сховається за людьми (далі, ніж до водопроводу, проводжати себе не дозволила), і почимчикував додому.

На веранді, як і завжди, Боніфацій Герасимович попихкував цигаркою. От життя — ніяких турбот, ніякої роботи!

Увійшовши до хижі, Тимко підвечеряв. Так наполіг на галушки, що аж живіт став твердим. Не забув і про Куцика.

— Ночуватимеш у сінях,— сказав Куцикові, який, облизуючись, ждав добавки.— І щоб голосу твого не чув. Все одно не випущу, як не скавучи. Ось зараз перевірю, як ти мене послухаєш.

Він вийшов з хижі, причинив за собою двері. Від саду по землі стелилася густа тінь. Зненацьканалетів вітер, дерева під його пружним натиском глухо зашуміли, мовби заговорили між собою, ділячись якимись тривогами. Оце, мабуть, яблук нападало! Не завадило б схрумати з десяток. А в роті, як на те, зовсім пересохло. Тимко видряпався на яблуню, яка росла трохи осібно, біля самої комори. Усівся позручніше на гілці, почав смакувати. Довго він тут сидів, аж поки стемніло. Вже лагодився злізати, але двері комори відчинилися і звідти вийшов кульгавий. Знову, мабуть, лантуха з чимсь припер.

Тимко поворухнутися боявся. А коли кульгавий проходив повз яблуню, так що, нахилившись, можна було б рукою дістати, навіть дихати перестав. Гілку здавив, аж пальці заніміли. Усім своїм єством відчув, що це людина лиха.

Кульгавий зник за деревами. Хлопець переждав кілька хвилин, обережно спустився з яблуні. Згинці, скрадаючись, оббіг сад і затаївся в бузкових хащах. Звідси добре видно було веранду і підступи до неї. Кульгавий, напевно, вже в будинку. От би послухати, про що там зараз говорять! Степан же попереджував, що треба бути насторожі, бо всяка контра голову піднімає, проти Радянської влади чорні плани виношує. А що Мурзенки та їхній гість саме до цього кодла належали, не сумнівався. Хіба зараз побігти до Журавлів? Так можна щось тут проґавити.

Для спостереження за будинком місце в кущах було, звісно, хороше, та тільки, сидячи в них, нічого не взнаєш. Тимко порачкував до східців, по-вужиному проповз верандою. Обережно надавив плечем на двері. Чи не замкнув їх за собою кульгавий? Так і є, накинув защіпку. Та цю перешкоду здолати неважко. Хлопець вийняв складного ножика, просунув лезо в щілину. За мить був уже в коридорі. Серце калатало так, що, мабуть, аж на вулиці перехожим було чути. Отож пробрався до комірки й принишк там, трохи заспокоївся, потім нечутно прокрався у вітальню. В ній було напівтемно. Світло пробивалося лише з-під дверей, що вели до кімнати Парасковії Галактіонівни.

Звідти долинали голоси, однак невиразно. Схоже, що розмова текла мирно. Певно, вечеряють. Зголоднів кульгавий за день, ось і надолужує. Дізнатися б, що це за птах, звідки прилетів і з якою метою.

Аж ось, тралялякаючи веселеньку пісеньку, до вітальні зайшла Парасковія Галактіонівна. Не інакше, хильнула за компанію добрячу чарку, от і наспівує. Тимко встиг присісти за диван. Він чув, як хазяйка попрямувала до кухні й невдовзі повернулася звідти, щось, мабуть, прихопивши. Дверей за собою не причинила. Тепер Тимко міг розібрати кожне слово.

— Я співчуваю вам, ротмістре,— почув він знайомий уже голос кульгавого.— У розквіті сил стати, вибачте, калікою — це жахливо. Але водночас не можу збагнути, як ви простили своїм заклятим, своїм смертельним ворогам, як відмовилися від справедливої і нещадної помсти. Це над моє розуміння. — Я був глибоко переконаний, що ви станете в ряди активних борців проти нашого спільного супротивника — більшовиків. На жаль, помилився.

— Не вам про це говорити,— відповів Боніфацій Герасимович.

— Як накажете розцінити цю заяву?

— Як хочете, мені байдуже. Нас ніщо не єднає.

— Он воно що... Вважаєте мене звичайнісіньким бандитом, не бажаєте мати справу. Ось із-за таких білоручок, із-за таких, вибачте, чистоплюїв ми й потерпаємо. Треба діяти, виходячи з конкретних умов. Мета виправдовує засоби. А мета в нас одна — знищити комуністів. Для досягнення її ми не зупинимося ні перед чим! Підпалюватимемо заводи, грабуватимемо банки, сіятимемо паніку. Ми розхитаємо їхню державу зсередини, викличемо загальний страх. Ось тоді, і лише тоді на допомогу нам прийдуть друзі з-за кордону.

— Дожити б до цих днів!— вигукнула Параско-вія Галактіонівна.

— Дозвольте вам нагадати,— озвався Боніфацій Герасимович,— що подібні спроби вже мали місце. А чим вони закінчилися? Конфузом на весь світ.

— Цього разу вийде!— пообіцяв кульгавий.

Голос його, повний ненависті, примусив Тимка здригнутися. Він слухав, стараючись запам'ятати кожне слово. Адже мусив усю цю розмову перепо-вісти Степанові Журавлю, нічого не пропустити.

— Я вийшов з гри,— якось утомлено й байдуже сказав Боніфацій Герасимович.

— Надто рано!— заверещав кульгавий несподівано тонко, по-жіночому.— І досить нерозсудливо. Перемігши, ми запитаємо декого з колишніх офіцерів, котрі присягали на вірність царю, що вони поробляли в скрутний і відповідальний момент. Із зрадниками панькатися не будемо!

— Не треба лякати. Хто бачив смерть, тому погрози не страшні.

— Він дав більшовикам підписку, що не візьметься за зброю, а порушити слово йому не дозволяє честь,— насмішкувато зауважила Парасковія Га-лактіонівна.— Яке благородство!

— Благородство тут ні при чому,— відповів Боніфацій Герасимович.— 3 гри я вийшов тому, що вона програна. Всі наші козирі биті. Ось так...

— Ви просто боягуз. Посоромилися б вашої дружини. Вона хоробріша й рішучіша від вас.

— Можливо. За лаврами сміливця я не женуся. А взагалі буде краще, якщо ви підшукаєте собі інше пристановище.

— Ти забуваєш, що це мій будинок!— прошипіла Парасковія Галактіонівна.— Ти сам тут на правах квартиранта.

— Ви мене образили, ротмістре, і я цього не забуду!— з гуркотом відсунув стільця кульгавий і вийшов у вітальню. Мурзенчиха поспішила за ним, щільно причинила за собою двері, мовби не хотіла, щоб їхню розмову чув чоловік. Вони стали так близько до Тимка, що в ніс йому вдарив горілчаний дух, перемішаний з важким запахом поту й тютюну.

— Не звертай уваги на ту ганчірку,— заспокійливо сказала Парасковія Галактіонівна.

— Ганчірка? Ні, тут інше... Від нього можна всього чекати. Мене продасть, а сам вислужиться перед комісарами. Пустити б його в розход, та передчасно шуму не хочеться піднімати.

Тимко сидів за диваном ні живий ні мертвий. Тепер знав напевне, що ці двоє ні перед чим не зупиняться. У всякому разі, небезпечного свідка живим не випустять. А кричи — не кричи, однаково ніхто не почув. Оце вскочив!

— Не продасть,— запевнила Парасковія Галактіонівна.— Я за цим постежу.

— А як відносно золота й камінців?— стишив голос кульгавий.

— Боюся, що номерок пустий. Мамця його все в Одесі спустила...

— Ти зі мною не хитруй! Я таких жартів не люблю. Ну, про це ще поговоримо. Зараз мушу йти.

— Зачекай хвилину... Коли акція?

— Все знатимеш — швидко зістаришся.

— Я цього від тебе не заслужила,— образилася Мурзенчиха.—• Якщо не довіряєш...

— Ранком все стане відомо. Я вже сюди не повернуся.

— Значить, цієї ночі?

— Прощай,— сказав кульгавий.

Парасковія Галактіонівна вивела його з будинку й повернулася до себе в кімнату. Тимко навшпиньки вийшов у коридор, тихо відчинив двері, прислухався. Поблизу нікого не було. Так само лезом ножичка накинув защіпку, щоб у хазяйки ніякої підозри не виникло. Тепер не мав права втрачати й хвилини. Мов кішка, видряпався він на черешню, яка росла біля самого муру. Десь біля комори загавкав Куцик. Не послухався-таки, вискочив з сіней... Та зараз не до нього. Приземлився трохи невдало — вдарився об корінь, аж у голову заштрикало. Насилу втримався, щоб не ойкнути. А ждати, поки переболить, було ніколи. Літня ніч коротка, до ранку близько... Отож біг, при-шкандибуючи, до повітки, де спав Степан. А раптом його дома нема, обпекла тривога, що тоді, де шукати? Без допомоги Каті не обійтися, а їй у двох словах всього не розкажеш, бо ж така цікава, що найменші подробиці захоче вивідати. Та ні, он жевріє вогник цигарки. У Тимка як гора з плеч звалилася.

— Вставайте швидше!—гукнув з порога.— Бандити хочуть якусь акцію вчинити!

— От як їм ніколи,— засміявся Журавель.— А що, і тебе в свої плани втаємничили? Ти, браток, з такими новинами не жартуй, бо можеш нервову людину, як ось мене, до смерті перелякати. А мені вмирати ще рано, треба спочатку оженитися, бо вже мати голову прогризла, ніяк невістки не діждеться. І взагалі, ще всяких справ багато... Акцію?— враз посерйознішав. Збагнув, мабуть, що хлопець від когось почув це слово.

— Так він сказав...

— Хто?

— Кульгавий. Мурзенчиха в себе його переховувала. Я їхню розмову підслухав. Так ніби цієї ночі. А що таке акція?



Степан, вдягаючись, не відповів. Він вихопив з-під подушки револьвер, поклав у кишеню. Ех, потримати б його в руках, прицілитися! Однак Тимко зрозумів, що зараз не до цього.

— Побачимо, хто кому акцію вчинить,— сказав Журавель, швидко виходячи з повітки.— Шуруй, браток, додому, спасибі, що дав знати. А я змотаюся в одне місце. Треба ж гостей зустріти як слід.

Він бігцем подався з двору.
- 17 -

Виходячи з Катиного двору, Тимко з почуттям деякої переваги над нею подумав, що от вона спить і не знає, які події насуваються, яка небезпека нависла над містом. Невідомо ж, скільки тих бандитів. Однак про такі речі дівчині й знати не слід, бо ще злякається. Побачила б кульгавого, почула б отой голос! З тих, видать, кому вбити людину нічого не варто, все одно, що якого-небудь жучка задавити. Та й Мурзенчиха не дуже від нього відстала... От змія! На вустах посмішка, а камінь за пазухою. Як вона більшовиків ненавидить, живцем би їх у землю закопала. Та тільки зась, руки короткі! Минулися її часи. Що ж воно за акція, яку цієї ночі збирається вчинити кульгавий? Ех, подивитися б, як бандитів ловитимуть! Однак про це годі й мріяти. Адже Степан наказав іти додому.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка