Мама тільки головою похитала, не заспокоєна, як видно, цими словами



Сторінка6/6
Дата конвертації23.02.2016
Розмір0.79 Mb.
1   2   3   4   5   6

Тимко постояв біля воріт, почекав кілька хвилин, чи не вийде хто на веранду, чи все спокійно. В будинку було темно й тихо, господарі його затаїлися, ждуть тієї акції. Тихо було і в місті, лиш від вокзалу, приглушений відстанню, долинув басовитий гудок паровоза. Мама вже в дорозі...

Куцика щось не видно, сховався, мабуть, у будці. Знає, що за непослух перепаде на горіхи. Тимко ліг, однак вирішив не спати, чатувати до ранку. Довгенько він кріпився, а все ж незчувся, як задрімав. За ним це водилося — заснути саме тоді, коли треба очей не змикати. Бувало, жде увечері, коли дід Маркіян почне розказувати, як панський маєток громили, як у село козаків нагнали. Це ще до революції... Та й не діждеться. Прочуняє ранком у ліжку, куди його мама сонного покладе, як малу дитину. Потім лає себе, та пізно, вже не вернеш. Так і цього разу. Наче ж і пильнував, а проґавив мить, коли сон підкрався непомітно, склепив йому повіки.

Прокинувся від того, що Куцик загавкав. Підхопився, виглянув у вікно. Біля комори не було нікого. Кульгавого, мабуть, уже й слід простиг. Шкода, що його чекісти не застукали. Ну, та все одно не втече!

Тим часом гавкіт став ще настирливішим. Потім почулося жалібне скавучання. Схоже, що Куцик потрапив десь у біду. Тимко вибіг з хижі, подався чимдуж до комори. Аж із-за неї виткнувся кульгавий. Через плече в нього висіла рушниця.

— А, це ти...— зупинився.— Чому й досі не спиш? Малим пора вже давно бути в ліжку. Ну й собацюру ти викохав, справжнісінький вовкодав,— засміявся, але якось неприродно.— Ти мене впізнав? Я ще в тебе розпитував, чи Парасковія Га-лактіонівна дома.

— Впізнав...— пробурмотів Тимко.

— От і гаразд. Я тепер за сторожа, найнявся до твоєї хазяйки. Сад охоронятиму, бо яблука вже достигають. З цього дробовика як пальну, то на кого хоч страху нажену. Ось ми з тобою як заприятелюємо, то візьму в напарники. Може, навіть дам вистрелити. Ну, придерж свого барбоса, щоб штани мені не полатав, а я до комори загляну. Подивлюся, чи можна собі кубельце там обладнати. Житиму поки що тут.

Тимко прикинувся, що повірив. Без військової хитрості не обійтися... Хоча б кульгавий нічого не запідозрив, бо ось такі на розправу швидкі. Чи не він, бува, і продовольчий магазин грабував, чи не він міліціонера вбив? Треба бути насторожі, бо одне необережне слово, навіть погляд — і все пропало.

А ключ же у вас в?— запитав так прихильно, мовби ні про що інше не турбувався, як про затишний куток для свого співрозмовника. А сам мізкував гарячково, як би Степану сповістити. От лиш де його тепер шукати? Побіг, мабуть, не в майстерні, а до чекістів. Та й спробуй звідси вислизнути непомітно. Одна надія, що кульгавий укладеться спати. А якщо ні?

— Звичайно, хазяйка особисто вручила,— показав він ключ.— Ну, а як вам тут живеться, ніхто не кривдить?

— Поки що ні...-- промимрив Тимко.

— Ти її слухай, з нею не пропадеш.

— Я маму слухаю,— все ж вирвалося в Тимка.

— То само собою...

Невідомий відімкнув замок, увійшов до комори. От би зачинити його тут, щоб не вирвався! Стіни такі, що не проламаєш, і дах міцний. Тоді можна б до Каті гайнути, а вже разом з нею — на розшуки Степана. Однак кульгавий і замок узяв із собою. Хитрий... Коли двері за ним зачинилися, Тимко на всяк випадок ще трохи постояв, прислухався. З комори не долинало й звуку. Ну, здається, тепер нікого боятися.

Він метнувся до паркана, та тільки-но перекинув ногу через верхню дошку, як хтось рвонув його за сорочку, аж затріщала.

— А куди це ти зібрався?—погрозливо запитав бандит.— Марш додому, бо як приварю, то вмиєшся юшкою. Ну, кому я говорю?

Він замахнувся, але в литку йому гострими зубами вп'явся Куцик. Важкий удар прикладом відкинув його на кілька кроків. Цуцик жалібно заскавучав.

— Не смійте бити!— закричав Тимко, забувши про свій намір бути обережним.— Ви думаєте, я не знаю, хто ви?

— Хто ж, по-твоєму?

— Білогвардієць!

— Ах ти ж щеня!

Товсті пальці так крутнули Тимкові комір, що дихати стало нічим. Спробував боронитися, але сили були надто нерівними. Комір здавлював шию все дужче, і раптом в очах потемніло, під ногами роз-верзлася чорна безодня, поглинула і комору, і сад, і небо...

Тимко не знав, скільки минуло часу, може, день чи навіть тиждень. Коли опритомнів, найперше подумав про маму. Якщо вона приїхала, то вже, напевне, де лиш його не шукає.

— Я тут!— крикнув, та голос його прозвучав слабо. Голова тупо боліла, огидна слабість сковувала тіло, навіть підвестися відразу не зміг. Ось так і в мами після тифу зовсім не було сили, зробить два-три кроки і сідає на лаву... В коморі було темно. Невже й досі ніч? Коли ж придивився пильніше, то побачив смужку світла, що ледь пробивалася крізь якусь щілинку. Починало розвиднятися. Довго ж він провалявся безпам'ятним. Ех, не зумів того біляка перехитрити, дорікнув собі Тимко. Він обмацав рублені стіни, поторгав двері, але відчини ти їх не вдалося. Мабуть, на замку... Хто ж порятує, хто визволить з цієї пастки?

Аж ось почулося скавучання. То Куцик давав про себе знати. Так, напевно, перепало бідолазі, що й не загавкає. Може, його скалічено? Але ні, ось уже він під самими дверима. Звісно, яка ж від собаки поміч, а все ж веселіше стало. Ех, якби мама була дома! Вона б здогадалася, що з Тимком якась пригода приключилася, поспішила б на виручку. Може, щоправда, Мурзенчиха навідатися. Кульгавий, напевно, сказав їй, хто в коморі сидить. Та хіба ж вона випустить? Від неї добра не жди. Вже краще б з Боніфацієм Герасимовичем мати справу. Він, бач, з тим бандитом не поладив. Чи ж удалося Степанові попередити чекістів? Ех, вирватися б звідси, щось розвідати, чимсь допомогти, не сидіти ось так без діла!

Тимко помацав навколо себе, знайшов залізний прут і щосили загупав у двері. Якщо Катя в садку, то мусить почути. А Куцик так і зайшовся гавкотом. Минуло з півгодини. Перепочивши, Тимко знову давай у двері бити, аж луна розлягалася. Куцик теж не мовчав. І старання їхні не минули марно. Почувся Катин голос, а ось і вона сама стала на порозі.

— Ти як сюди потрапив?— здивувалася.— І замок на дверях. Добре, хоч ключ у ньому стирчить. А я саме Квітку прив'язувала...

— Кульгавий замкнув...

— Хто-хто?

— Е, довго розказувати...

— Або ж вигадувати.

— Що ж, по-твоєму, я сам себе сюди вкинув? І в Куцика он око зовсім запухло. Це той гад прикладом його вдарив.

— Який гад?

— Що в Мурзенчихи переховувався.

Тимко в кількох словах переповів випадково почуту ним розмову у вітальні. Лиш тепер Катя повірила.

— Біжимо в майстерні! — вирішила. — Там я всіх знаю. Якщо Степана й нема, все одно допоможуть.

Вони подалися з двору, та за ворітьми змушені були зупинитися. До будинку під'їхав автомобіль, з нього на ходу вистрибнули двоє з револьверами, за ними Степан.

— Пташки ще не вилетіли з гніздечка?—гукнув.

Тимко і радий був відповісти ствердно, але ж нічого не знав. Ну, а Катя тим паче. Можливо, господарі вже накивали п'ятами. Тим часом чекісти піднялися на веранду. Степан поспішив за ними. Невдовзі повернулися, але не самі. Попереду йшла Парасковія Галактіонівна, обличчя в неї було бліде, злякане. А ось і Боніфацій Герасимович. Цей начебто спокійний, попихкує цигаркою, мовби нічого не сталося.

— Це свавілля!— раптом закричала Парасковія Галактіонівна.— Я на вас поскаржуся. Вам доведеться відповідати! Я нічого не знаю!

— Бач, яка свята та божа,— глузливо засміявся Степан. — Зовсім безневинна овечка, тільки й того, що вовчі ікла видно. Нічогісінько вона не відає. Ні про те, що її дружки хотіли банк пограбувати, майстерні підпалити, ні про свого приятеля, якому притулок давала. Шкода, що його в перестрілці шльопнули, а то б ми влаштували очну ставку. Ну, та знайдуться інші свідки.

— Це провокація!— зарепетувала Мурзенчиха.

— Облиш істерику,—гидливо скривився Боніфацій Герасимович.— Тепер повірила, що гра давно програна? Все їй мало було, золота хотілося, камінців. Ось і навалила на себе таку каменюку, що не зрушиш. Сідати чи що?— запитав чекістів.

— Мадамі першою,— відчинив шофер дверцята. У машині щось загуло, зафоркало, вона дрібно затрусилася й поволі рушила з місця. А потім набрала швидкість і зникла за поворотом.

— Достукалася, відьма білогвардійська,— сказала Катя.— І денікінця взяли.

— Він не такий винуватий,— зауважив Тимко,

— Горбатого могила виправить.

— Значить, не вдалася їм акція. А ти й не знаєш, що означає це слово,— козирнув ним Тимко, сподіваючись вразити дівчину своєю обізнаністю,

— Чом би ж я не знала,— відповіла вона.— Всякі підступи ворожі. Твоя мама ще не приїхала? Ходімо до нас снідати, я Квітку здою, молока поп'ємо.



Тимко хотів було нагадати, що козячого і в рот не бере, але тільки почухав потилицю й поплівся слідом. За ним побіг і Куцик.
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка