Марина Павленко. «Бабусині хустки»



Скачати 172.96 Kb.
Дата конвертації26.03.2016
Розмір172.96 Kb.
Тема: Марина Павленко. «Бабусині хустки»

Мета: ознайомити учнів з творчістю Марини Павленко; дати поняття щодо традицій і звичаїв, пов’язаними з хусткою, які існували на Україні, і які збереглися до сьогодення; дати поняття про хустку та її види, значення в українській літературі, виховувати любов до свого народу, до традицій.

Обладнання: збірки творів Марини Павленко, її портрет, портрети українських жінок, рушники, неживі квіти на столі, інтер’єр хата, стіл .

Епіграф до уроку: Ой хустино, хустиночко!

Мережана, шита.

Т.Г.Шевченко

Заздалегідь учні отримали завдання:


  1. Прочитати оповідання М.Павленко «Бабусині хустки».

  2. Повідомлення про українську хустку.

  3. Виписати цитати до характеристики бабусі.

Хід уроку

I.Оголошення теми, мети уроку.

II.Вивчення нового матеріалу:

Звучить пісня «Хусточка моя»



Вчитель: Українська хустина, дівоча і жіноча прикраса, незмінна супутниця у житті прекрасної половини людства, оспівана у піснях, завжди була вагомим доповнюючим елементом жіночого народного одягу.

Українська світлиця. Дівчата в різних хустках.

Перша дівчина: Дівчатам належить ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Холод взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою.

На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навскіс трикутником і обмотують її навколо голови, а тім’я залишають відкритим, «щоб волосся видко...». З лівого боку до хустки пришпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодиці.



Друга дівчина: На Правобережжі хусткою дівчата користуються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то літом і зимою обгортують нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині з-під хустки повинна визирати коса.

Третя дівчина: У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослав’янське дівоче вкриття голови – луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою тканиною, ніби денце шапки. З-під вінка на спину спускаються кілька кольорових стрічок та волосся, заплетене у дві коси.

Четверта дівчина: На Херсонщині, під час роботи, дівчата й молодиці «вив’язуються» білими хустками. Цей звичай, ймовірно, запозичений від сусідів.

На всьому півдні України, в степах, де немилосердно пече сонце і «запалює» обличчя, дівчата, боронячись від загару, замотуються білою хусткою так, що ледве визирають очі.



П’ята дівчина: Крім побутового, дівоча хустка в Україні має ще й обрядове значення. Так, при сватанні дівчина перев’язує руку парубкові на знак згоди бути його дружиною. У народній пісні про це співається:

Ой, маю я хустку та їй нема року,

А то буде миленькому на осінь по боку...

Шоста дівчина: У народному весільному обряді, поруч з розплітанням коси, стоїть обряд покриттямолодої наміткою. Намітку приносить мати молодої з комори. У весільній пісні співається:

Догадайся, Марусю, чого мати по коморі пішла:

Чи по рутяний віночок?

Чи по біле завивайлечко?

Чи по мед, чи по горілочку?

Чи по тонкую намітку?



Сьома дівчина: Коли свашки або мати /як це ведеться/ підходять до молодиці, щоб покрити її голову наміткою, дружки співають:

Марусю, догадайся,

Повиватися не дайся...

Молода слухає поради своїх дружок і захищається від намітки: борониться руками, плаче і тричі зриває з голови намітку, кидаючи її до порога. Хор співає:

Покривальниця плаче,

Покриватись не хоче:

Серпанок – поганок,

Віночок – коханок...



Восьма дівчина: Намітка у весільному обряді з’являється ще й другий раз, коли мати молодої зустрічає свого зятя. Староста та двоє бояр кладуть на тарілку калач, у якому запечений перстень молодої. Потім один з них тримає тарілку з калачем, а двоє інших беруться за кінці намітки. Староста виголошує привітання:

Кланявся молодий молодій, бояри – дружкам,

Старости-старостам, музики – вухам,

Світилки – коцюбам, а цимбали – затикачам

В цей час молода сидить у хаті на посаді, схилившись над столом. Свашки покривають її наміткою.

Дев’ята дівчина: Покривши молоду, свашки співають:

Зробили ми діло,

Аж нам чоло впріло:

З коржа – паляницю,

З дівки – молодицю...

Діставши таким чином намітку на весіллі, заміжня жінка не розлучалася з нею ціле своє життя. Тільки коло хати в будні дні на роботі була без намітки, а скрізь: до церкви, гості, «на смерть» - жінки брали з собою намітки.



Десята дівчина: Намітка – це біле полотнище з обох кінців вишите червоними нитками. У старих бабусь намітки були темно-димчатої барви, або зовсім без вишиття, або з чорними хрестиками по обох кінцях. Носити намітку – звичай не тільки українських жінок, а й слов’янських народів.

Одинадцята дівчина: В часи козаччини був добрий звичай у наших дівчат: коли козаки вирушали з військом в похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустку, як символ вірності у коханні.

У Т.Г.Шевченка читаємо:

Дарувала шиту шовком хустину,

Щоб згадував на чужині...



Дванадцята дівчина: На випадок, коли козака спіткає смерть в дорозі чи він загине в бою, хустка від дівчини виконує важливу роль: нею вкривають обличчя козака, «щоб хижі птахи очей не випивали...»

Тринадцята дівчина: Якщо козака ховали з військовими почестями, то тіло його клали в домовину, накривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною –

Ведуть коня вороного,

Розбиті копита...

А на ньому сідлечко

Хустиною вкрите.

Так про цей звичай писав Т.Г.Шевченко у своїй поемі «Хустина».



Учень: читає поезію напам’ять

Тарас Григорович Шевченко



ХУСТИНА

Чи то на те Божа воля?

Чи такая її доля?

Росла в наймах, виростала,

З сиротою покохалась.

Неборак як голуб з нею,

З безталанною своєю,

Од зіроньки до зіроньки

Сидять собі у вдівоньки.

Сидять собі, розмовляють,

Пречистої дожидають.

Дождалися...

З Чигирину По всій славній Україні

Заревли великі дзвони,

Щоб сідлали хлопці коні,

Щоб мечі-шаблі гострили

Та збирались на весілля,

На веселе погуляння,

На криваве залицяння.

У неділеньку та ранесенько

Сурми-труби вигравали.

В поход, у дорогу славні компанійці

До схід сонечка рушали.

Випроводжала вдова свого сина,

Ту единую дитину.

Ви проводжала сестра свого брата,

А сірому сиротина

Випроводжала, коня напувала

До зірниці із криниці,

Виносила збрую — шаблю золотую

І рушницю-гаківницю.

Випроводжала три поля, три милі,

Прощалися при долині.

Дарувала шиту шовками хустину,

Щоб згадував на чужині.

Ой хустино, хустиночко!

Мережана, шита.

Тільки й слави козацької —

Сіделечко вкрити.

Вернулася, журилася,

На шлях битий дивилася.

Квітчалася, прибиралась,

Що день Божий сподівалась.

А в неділеньку ходила

Виглядати на могилу.

Мина літо, мина й друге,

А на третє линуть

Преславнії компанійці

В свою Україну.

Іде військо, іде й друге,

А за третім стиха —

Не дивися, безталанна —

Везуть тобі лихо.

Везуть труну мальовану,

Китайкою криту.

А за нею з старшиною

Іде в чорній свиті

Сам полковник компанійський,

Характерник з Січі.

За ним ідуть есаули

Та плачуть ідучи.

Несуть пани есаули

Козацькую збрую:

Литий панцир порубаний,

Шаблю золотую,

Три рушниці-гаківниці

І три самопали...

А на зброї... козацькая

Кров позасихала.

Ведуть коня вороного, Розбиті копита...

А на йому сіделечко Хустиною вкрите.

Учитель: Для сучасної молоді, хоч як це прикро визнавати, вишита хустинка все частіше стає лише шматочком полотна, в музейній експозиції. Але як багато спогадів вона навіює стареньким бабусям і срібнокосим матусям сучасних дівчат!

Через завісу років до них повертається їхня молодість і тане незрівнянне, не погашене часом почуття до статного красеня — парубка, бажання подарувати йому увесь навколишній світ — усі свої внутрішні почуття, передані голкою на невеличкій хустині, яку вони і донині дбайливо зберігають у старій різьбленій або сучасній платтяній шафі.



Учень: Хустка /хустина/ - символ прихильності, любові; переходу в інший соціальний стан; вірності в коханні; прощання, скорботи; матері; квітучої душі українки.

Колись на Україні хустки вишивалися сріблом, золотом, шовком. Веселкові, мережені, вони символізували квітучу душу, високі естетичні смаки українських жінок.



Учитель: Протягом століть хустка була на Україні найдорожчим подарунком. Водночас хустина символізувала найдорожче: рідну домівку, матір:

Вона її на люди берегла.

І щось в очах світилося дитинне.

Коли зі схову вносила хустину

І лагідно тулила до чола.

III.Біографічні відомості про письменницю. Оповідання «Бабусині хустки»

Повідомлення учня: Марина Павленко народилася 30 березня 1973 року в родині учителів, в селі Старичах Яворівського району Львівської області. Дитинство минуло на рідній для батьків Черкащині. Закінчила Уманський державний педагогічний інститут (нині — університет) імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент.

Викладає сучасну українську літературу на кафедрі української літератури та народознавства Уманського державного педагогічного університету ім. П. Тичини.

Одружена, має двох донечок. Член НСПУ з 1997 року.

Марина Павленко є переможцем і лауреатом ряду літературних конкурсів – “Гранослов” (1996р. – поезія, 2002р. – проза), “Привітання життя” (Львів, 1996), “Смолоскип” (2000, 2001, 2002), “Коронація слова” (Київ, 2004), конкурсу Української бібліотеки у Філадельфії (США, 1998), конкурсу на кращу поему, присвячену річниці незалежності України (США, 2000), Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (2005), “Портал”(2005), Всеукраїнського конкурсу сучасної новели імені Валер’яна Підмогильного (2006); нагороджена Міжнародною недержавною україно-німецькою премією імені Олеся Гончара за збірку “Як дожити до ста”, літературною премією “Благовіст” за монографію “Тичининська формула українського патріотизму”.

У 2006 році стала лауреатом II премії ім. Б. Лепкого за роман “Санта Лучія в кирзових чоботях”. Захоплюється малюванням – створила ряд книжок-розмальовок (К., 1998), ілюструвала власні книжки “Чар-папороть” і “Півтора бажання”.

IV. Бесіда за текстом оповідання:



  • Яка тема оповідання?

  • Яка ідея твору?

  • Що ви можете сказати про бабцю? Яка вона?

  • «Народні мотиви чи що?»

V. Підсумок уроку.

Тестування за твором «Бабусині хустки»



  1. Що любили збирати бабуня?

  1. марки

б) золото

в) хустки

  1. Яке було ставлення дідуся щодо появи нової хустки?

а) радів

б) страшенно сердився

в) це призводило до суперечок



  1. Яку хустину подарувала бабуся онучці?

а) з трояндами

б) з дрібними квіточками по всьому полю

в) зелену без китиць

4. З якої нагоди бабуся подарувала хустину?



а) на іменини

б) на Великдень

в) на згадку

5. Що дівчинка зробила з хустки?

а) пошила спідницю

б) пошила плаття

в) пошила сорочку

6. Дівчинка продала плаття за скільки?

а) 250 доларів

б) 300 доларів

в) 25 доларів

7. Куди вирішила їхати експедиція?

а) до міста

б) в село

в) до бабусі

8. Що раптом побачили пасажири…

а) білий сніг лапатий



б) білий сніг коло хати

в) сліди зайця на білому снігу

9. Що подарувала бабуня гостям?

а) скриню



б) хустку

в) рушник

10. Що у пакунку побачила дівчинка?

а) пиріжки



б) з десяток яєць

в) хустку

11. Якого кольору бабуся подарувала хустку?

а) білого

б) чорного

в) вишневого

12. Що означає слово «ганок»?



а) прибудова з майданчиком і східцями

б) різновид рослини

в) сильний крик, галас

VI. Домашнє завдання

Написати твір на тему: «Улюблена хустка моєї бабусі».

Види робіт



  1. Усні повідомлення

  2. Виразне читання поезії Т.Г.Шевченка «Хустка»

  3. Обговорення тексту

  4. Тест за твором

  5. Твір «Улюблена хустка моєї бабусі»

Додаток до уроку:

Бабусині хустки

Хто марки збирає, хто — золото. Мої ж бабуня хустки любили. Вже яких тільки в них не було — і величезні тернові, і квітчасті невеличкі, і з китицями, і з люрексом...

Дідусь на те страшенно сердились. Тільки побачать у хаті нову хустину, аж сполотніють.

— Скільки на це дрантя викинула? — спитають. Неголосно, але грізно-грізно так.

— Тридцять... — винувато червоніють бабуся й очі кудись у китиці ховають. Тоді — починалося. Чи в подвір'ї пораються, чи за стіл сідають:

— Оце б за ту тридцятку...

Тачкою з городу клумаки возять:

— Якби гроші, найняли б машину й за раз перевезли б...

На хату глянуть:

— Були б гроші, перекрили б оце...

Купляти їх бабця ніколи не планували. Воно само, ненавмисне, виходило. Ось їде сусідка до Києва. Не щодня ж оказія — потайки всунуть зо дві десятки (свіжу копійку на картоплі вторгували): ану ж якась така хустина трапиться!..

Чи до крамниці зайдуть. І не подивляться в той бік, де хустки. Це коли перший раз проходять. Удруге йтимуть — ледь-ледь оком накинуть: хоч якої ж то барви? А воно, як не мудруй, зелена з китицями є, і без китиць зелена є, але такої салатової, та ще з блискітками, та ще дрібними квіточками по всьому полю якраз і немає!..

— Скільки? — дідусеве обличчя позеленіло ще дужче за хустку, розкинуту для милування на дивані.

«Сімнадцять», — уже готові були признатися нещасні бабуня, але...

— Сім... — а «надцять» узяло й проковтнулося. Бабуня стояли ні живі ні мертві: ой не повірить...

— Вони що, подешевшали?

— Еге... так... ну, авжеж, подешевшали, — зажебоніли бабуня.

— Сім?.. Гм... Ну, то хай буде! — заспокоєні, дідусь уже мали йти худобу порати.

— А та? — зауважили ще одну — підозріло білосніжну, без китиць.

— Чо... Три! — вже сміливіше мовили бабусі і вже сміливіше глянули у вічі. Дідусь тільки плечима здвигнули і вийшли. Працювалося їм легко, ще й пісню намугикували. І вечерею бабуня, либонь, догодили. Цілий вечір у хаті — мир та благодать.

«Це ж треба, — не тямились бабуня, — перший раз у житті обдурила і — на тобі! Ну, якщо ти хоч, щоб краса так дешево коштувала, то нехай по-твоєму буде!..»

Відтоді зажили старі, як молодята. Ні сварки, ні суперечки. Сонечко весняне пригріє, то бабуся хустками від порога до хвіртки все подвір'я завішають — щоб міль не побила.

А дідусь на ґанку сидять, цигарку смалять. Не на подвір'я, вталоване качками, очі звертають, а по шворці очима бігають.

— І по чому ота жовта? — спитають для інтересу.

— Чотири.

— А синя позолочена? — мружаться вдоволено.

— Три з копійками!

Три то й три. Хоч і з копійками, а все ж недорого. Сидять щасливі, очима квіткові обрії спивають.

А бабця радесенькі бігають!

«Задля святого спокою часом і варто збрехати», — самі себе переконують, присівши поруч діда. Але враз і схопляться: коли б із-за тину сусідська коза із якої хустини чорнобривців не поспасала!

Одну хустину, з трояндами, бабуся мені подарували на іменини.

— Що я з нею робитиму? — питаю. — Зараз таких не носять!

— Носять, не носять!.. Краса місця не перележить, а колись, може, й придасться! Та й що за дівка, щоб хустки не мала?!.

А тут — переполох: до нашого краєзнавчого музею польська делегація приїжджає. Шити-прати-білити — завтра Великдень! Але це — пусте. Одягнути що?

Виручила бабусина хустка. Докупила я тонкої чорної шерсті, хустку покраяла... Таке плаття вимудрувала, що ой-ой-ой! Знаю, що не всім цікаво, але послухайте: отак-от — виріз широкий напівкруглий, у квітках увесь. Одразу під грудьми квітки відрізаються — чорна тканина аж донизу, ледь прилягаючи. Крій — за останньою модою. Рукава трохи нижче ліктів — у чорні китиці переходять. І під грудьми зразу — китиці. І класично-строге, й урочисто-оригінальне водночас! Іще лаковані туфельки на підборах...

Як мене перед входом побачили, то й про музей забули: з'юрмилися довкола, фотографують наввипередки. І все тільки «фольк!» чую, «фольк!» Народні мотиви чи що?

Того самого дня делегація була у мене вдома. «Продай плаття!» Двісті п'ятдесят доларів давали. Я грошей таких і не бачила, то довго не торгувалася. А платтів ще сотню пошию — в бабусі хусток ого-го скільки!

Делегацій відтоді всяких було й перебуло. Я вже й на перекладача вивчилася, тож копійка не переводилася. Костюмів накупила. Ви гляньте до шафи: ось — вечірній, ось — урочисто-діловий, ось....

Але вдруге такого плаття вже не пошила. І не фотографували мене, і до моїх дорогих костюмів не придивлялися. То й що? Все одно я те плаття навряд чи знову одягнула б.

Експедиційний «рафик» зморено цугикає бруківкою. Під нездорове покашлювання двигуна кожен із п'яти пасажирів — працівників нашого музею — мовчить про своє. Директор музею чогось роздратована, організатор маршруту — винувато-пригнічений, молоденька білява секретарка буцімто зацікавилася березневими пей­зажами за вікном, а завідувач фондів (він же й фотограф) робить вигляд, що задрімав...

Я ж ледь не плачу від безпорадності. Уже в автобусику почула, що наша фольклорно-етнографічна експедиція несподівано поміняла плани й тепер ось їде в село, де живуть бабуня. Програма дуже насичена. Хтозна, чи й матиму нагоду заскочити до них, але, про всяк випадок, бодай житнє хлібеня могла б прихопити?..

Невдача, схоже, не збиралася полишати нашу групу. Хоч би до кого ми заїжджали (список нам дали в сільраді), все марно. В знаменитої вишивальниці не застали нікого вдома, самодіяльну художницю діти забрали на зиму до міста, а найстарша жителька, як сповістила її дочка, нездужала... І хоч у списку ще залишалося кілька імен, директор більше не стримувалась:

— ...Бо треба було все наперед обдумати! Виб'єш у держави копійчину — і ту дурно провозиш!

А тут, як на гріх, мотор зовсім розпирхався, і тепер влітало водієві — позавчорашньому школяреві.

— Людей возите, а не дрова! Тож і везіть, як людей!

— Може б, — озвався той винувато, — невеличкий перекур? Ви прогуляєтесь, а я до машини загляну.

— Їдете? Їдьте! Раніше могли б заглянути! — аж кипіла директор. І вже до організатора:

— Командуйте, куди далі!

— Тут, за ставком, десь має бути поворот ліворуч і...

Враз усі погляди, мов намагнічені, звернулися вправо на хату, що причаїлася в садку над ставом. Білий сніг коло неї, наче ватманський аркуш, майорів щонайяскравішими барвами, наче квітами! Всі так і ахнули: справжнісінький народний розпис на тлі білого снігу під синім небом!

Насправді то були звичайнісінькі хустки, розвішані на шворках для білизни та просто на тину. І розвішали їх, звісно ж, моя бабуня!

— Рушай-но до того квітника! — розпорядилася директор.

— Але ж... — спробував заперечити організатор маршруту.

— Завертай до того обійстя! — крицевим голосом повторила директор. Бабуня наче й не здивувалися появі цілої турми непроханих гостей і радо

всміхнулися назустріч.

— Снилася мені цієї ночі якась бійка, ще й до крові. Хто це приб'ється, думаю? Та ще й кревне, ще й із рідні! — щасливо зиркали на мене.

— Записуй усе, що чула, Світлано! — шепнула наша начальниця злегка потеплілим голосом до секретарки. (Ні, вона таки непогана людина!)

— Поприбирала трохи, — продовжували бабуня. — Чекаю, упоралась, а нікого нема та й нема. Дай уже, думаю, хустки попересушую, поки час є і сонечко. Бо як почнуться городи... Вже вибачайте, бо аж таких гостей не сподівалася, — виправдо­вувались, а самі, бачу, радіють, що гості од «виставки» очей не відірвуть.

Ті теж неначе розпогодились.

— Веселий гість — дому радість! («Записуй, записуй!» — торкала Світлану директор). Заходьте до хати!

— Ні, бабусю, ліпше тут посидимо: дуже-бо гарно! — директор цвіла мальвою з фіолетової хустки, що висіла на тину під яблунею. (І зовсім добра вона душа, то все нерви!..)

Бабця мусили збігати в сінці, щоб розіслати на лаві старого дідового кожуха.

Потекла розмова. Про хустки, про те, як із покійним дідусем («Земля йому пухом!») воювали через них, про всяку всячину.

Не розповідали мої бабуня з погляду етнографії чогось аж надто цінного, але вони так по-доброму світилися, так усміхнено могли навіть про свої негаразди повідати, що всі мало їм не до рота заглядали, раз у раз водячи очима то на хустки, то на господиню. А директор ясніла, мовби ромашка з блакитної хустки, рум'яніла, як півонії на салатовій з торочками.

— Ні, таки зайдімо до хати, — наповратились бабуня. — Вже ото, мабуть, геть у ноги позамерзали, а в мене пиріжки свіженькі з гречаною кашею. Таких ви ніде не їли...

Наче й недовго посиділи в хаті, а не зогледілись, як додому пора.

— Ще фото на згадку дозвольте, — наш фотограф розчохлив бувалий у бувальцях «Зеніт».

— Що ви, ні! Це вже молоді нехай! — зніяковіли бабуня.

— А якщо біля хусток?

— Ну... Хіба що біля хусток.

Усі вийшли, а бабуня затримались, аби з'явитись уже в новому, святешному фартусі.

— І — щоб з онукою, — попросилися.

Наостанок біля повітки розмальованого горщика щербатого нагледіли — підібрали.

А тоді директор дістала з пакета м'яку житню паляницю і простягнула бабуні. Бабуня аж розгубились.

— Чим же й віддячуся?..

— Ви нам день урятували! — засміялася та. (Ні, вона справді хороша, тільки життя доводить!)

— Ой, знаю, чим! — заметушилися бабуня. — Постривайте! — Знову заспішили до хати й урочисто винесли... хустку. Але яку!..

— Осьо, для вашого музею. Ще мої бабуня своїми руками вишивали. На сонці не вішаю — щоб не злиняла. Візьміть, хай дивляться люди на красу, бо хто її в скрині побачить?

О, цю хустку я змалку пам'ятала! Хоч і вицвіла місцями, і міллю де-не-де побита, а завжди наче в казку манила. На чорному тлі вишиті шовком рожеві мальви. Навколо ж — золотою і зеленою заполоччю тягайся тендітні листочки. І китиці — тонко й хитромудре плетені. Мені здавалося, то хустка самої княгині!..

Не знали, як і дякувати за той скарб. З'юрмилися, щось про тканину, про техніку виконання радились.

— Не переживайте, я вашу хустку догляну, — шепнула я бабуні вже на порозі. І крадькома пригорнулась — як у дитинстві.

— Я знаю, дитино! — трохи жалібно усміхнулись бабуня: все-таки шкода хустки, я ж розумію.

Тоді витягай з фартуха ще якийсь згорточок і подали мені:

— Це для тебе. Тільки обережненько, щоб не побилось. Кількома словами ще перекинулись і — біжу, бо чекають...

Дорогою знову мовчали. Але інакше — замріяно і щасливо. Навіть «рафик» не бухикав: поки ми гостювали, водій устиг щось там підрихтувати.

Не втерпіла — заглянула до пакунка: з десяток яєць, газетами перемотаних. Ніяк бабуня не змиряться з купованими на базарі.

А це що? Теж у газети загорнуте. Йой! Не забули бабуня моїх давніх «витребеньок». Точнісінько така хустина, як і та, з якої плаття колись... Тільки та була чорна, а ця — вишнева.

...Світлину з тієї поїздки досі маю за найдорожчу. На ній дві жінки: старенька, в білій хустинці, і молода — в темному капелюшку. Обидві — такі рідні, усміхнені. А позаду — квіток, квіток, квіток!..



На тлі білого снігу.

Під синім небом.


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка