Марія Матіос Щоденник страченої Психологічна розвідка початок



Сторінка2/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ЧАСТИНА ДРУГА
«Жіночий літопис»


Цей щоденник
розпочато 17 листопада 1977 року
в місті Києві. Ковальчук Ларисою Михайлівною.
мені 17 років
закінчено — (...коли все закінчиться)

18 листопада 1977 р.


Учора весь день чекала на якесь диво. Думала, ось-ось — і щось трапиться таке, про що я повинна зробити перший запис у своєму щоденнику.
Нічого надзвичайного, ані навіть цікавого не трапилося. Окрім того, що батьки купили нарешті пральну машину, а тітка Марія з восьмої квартири послизнулася у дворі і зламала руку. Але мені це нецікаво. Мені ні про що писати.
Так жити не-ці-ка-во-о-о-о!

19 листопада 1977р.
...Я починаю шукати подій для записів.
Ходила весь день містом — і нічого!
На вулицях — багато міліціонерів, повільних людей, у вітринах магазинів — багато консервів і портретів Брежнєва.
Прісно, як для щоденника.
Мені хочеться якихось особливих подій.
Небезпечних.
Романтичних.
Загадкових.
Але у світі нічого, окрім гонки озброєнь, не відбувається.
Ну, ще війни.
Польоти в космос.
Але все це не має до мене дотику. Все якесь залізне. Несправжнє.
Учора на колоквіумі з історії я не згадала всіх членів Політбюро КПРС і мені поставили «трійку». А я їх не знала. Навіщо вони мені, якщо я навіть не знаю сусідів, що живуть поверхом нижче? Вони ж мені ближчі, аніж члени Політбюро.
Хотіла про це сказати викладачці, але побачила заштопану п'яту її колготок — і передумала. Вона в нас дуже правильна і нарвана.
Зі мною також не відбувається нічого. Прийшли три листи з армії. Вася служить у Горі. Тарас — у Бердичеві. Ігор — у Самарканді. Якщо дивитися на карту — вони так далеко один від одного. А всі три листи майже однакові: «Жду привета, как соловей лета», «Лети с приветом - вернись с ответом»... І в усіх трьох — усе однаково: несмачна каша на комбіжирах (що це таке?), біг на плацу, політзаняття.
А як же самаркандські дині? От, скуштувати б їх, справжніх, тамтешніх, із залишками гарячого сонця...
А як там поживає бердичівський костьол, де вінчався старий Оноре з хитрою полькою?
«Что тебе снится, крейсер Аврора?» Невже в тому Бердичеві всім так одібрало пам'ять, що нікому розказати голодному солдатикові про несамовите серце великої людини й холодний розрахунок корисливої пані?
Я думаю, що багаті жінки — корисливіші від бідних. Мені ніхто цього не казав, але я так відчуваю. О, коли б я полюбила якогось Бальзака!.. Я б не чекала його смерті в обіймах молодого гультяя. Але хіба тепер десь є Бальзак?!
З моїх нинішніх бальзаків один лише Вася пишається, що сфотографувався біля музею Сталіна в його рідному місті.
А мною він не пишається, що я стала студенткою?
Та на листи відповім — жаль хлопців. Хоча від них — жодного живого слова, яке б зацікавило мене. Сказано, плац.

Р.S. Зараз я чомусь згадала свою колишню однокласницю Галю, з якою ми дружили, коли ще жили в Луцьку. Я добре пам'ятаю той березневий день, коли Галя з'явилася в класі у повсякденній шкільній сукеночці з фартушком, пов'язана білим бантиком, підійшла до мене і сумно, але спокійно сказала: «У мене вчора померла мама. Вона народила нам з татом братика, але сама померла. А завтра в нас похорон».


Ми вже знали від своєї класної керівнички про смерть Галиної мами, і я не могла уявити, що повинна сказати Галі після похорону.
Я добирала слова.
Намагалася втекти зі школи.
Хотіла захворіти — лише б відтягнути хвилину зустрічі з товаришкою.
Я боялася так сильно, ніби сама була винна в цій несподіваній смерті.
А тут раптом таке — дівчинка чомусь прийшла у школу і сама повідомила про своє горе без сліз.
Це мене так вразило, що всі чотири уроки (а ми тоді ходили в третій клас) я крадькома, і з очевидним осудом, дивилася на Галю — і не розуміла, чому вона така спокійна.
Дотепер думаю про це, але так і не зрозуміла остаточно: невже в найтяжчому горі (бо що є тяжчим від смерті матері?) людина може бути байдужою?!
Чи це горе так чавить, що людина може втратити відчуття болю, а стороннім здаватиметься, що вона — байдужа?!
Чи це було дитяче не-усвідомлення безповоротної втрати, позначене не смутком, а лише констатацією?
Ось я зараз вщипнула себе за руку — заболіло, аж мало сльози не бризнули. А Галю хіба тоді не боліло?! Отже, людський осуд — ніщо?! Адже насправді ніхто не знає, що відбувається в людині в час пік?
Так, які я не дізналася, що насправді відбувалося тоді з Галею. Я побачила лише зовнішні прояви горя. Вони мене не задовольнили — і я засудила свою подружку.
Думаю, це було неправильно.

Березень 1978 р.
Наші, як дурні, літають у космос.
Не повертаються, згорають у верхніх шарах атмосфери, задихаються від нестачі кисню, а все одно літають. Хай буде, що для науки. Але навіщо летіти в космос, якщо ось, наприклад, половина нашої вулиці — неосвітлена, а в асфальті можна залишити половину ноги?
Я хотіла б відчути користь від космічної науки. Не тільки теоретичну.
Я б не хотіла в космос. Ні, не так. У космосі побувати я би хотіла. І подивитися на землю хотіла б. Але якось так, щоб не летіти туди в кораблі. Мені було б страшно. Я боюся висоти.
Коли мене малою завезли до бабусі в село, я без дозволу видряпалася на черешню. Черешня була стара, розлога і скрипуча. І ось коли я подивилася з найвищої гілки вниз, зрозуміла, що там і просиджу, поки не повернеться хтось із дорослих додому. Вчепившись обома руками за стовбур так, що заніміли руки, я просиділа, а точніше, провисіла на дереві майже до вечора, боячись подивитися вниз.
3 черешні знімав мене двоюрідний брат. Він приклав до дерева драбину, тримав мене обома руками і зсаджував, як велику коштовність. Потім довго й гидливо сміявся з мого страху, за що я його не злюбила більше, аніж бабусиного сусіда-п'яничку, ранок якого завжди починався одноманітно: під бабусиною хвірткою з маленьким порожнім шкаликом. Більше в мене ніколи не виникало бажання видряпатися на якусь висоту. Навіть із балкона я ніколи не дивлюся вниз.
Лікарка батькам сказала, що це вікове. Ось-ось минеться.

4 серпня 1979 року
Учора зранку я раптово зайшла в батьківську спальню — і не можу з неї вийти дотепер. Ні, я вийшла дуже швидко, але подумки чомусь другий день вертаюся в напівприсмеркову від зашторених вікон кімнату — і щось таке гарне розливається в мені, що соромно навіть сказати...
Тато спав упоперек ліжка, закинувши праву руку за голову, а ліву тримав на серці. Своєю чоловічою могутністю і красою розкритої фігури тато скидався на персонажа з картин Мікеланджело.
Ніколи не бачила зблизька надміру оголеного чоловіка — і, може, тому відчула, як дужче забилося серце, аж подумала, що тато може прокинутися від мого серцебиття.
Я вилетіла зі спальні, як ошпарена.
Але яка це була красива картина з моїм молодим і красивим татом!
Я б хотіла й собі такого чоловіка! І щоб він спав так само красиво й незалежно...

24 січня 1980 року
...Я не зістарюся ніколи!!!
Ніколи! Ніколи!!!
Ніколи не вийду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей!
У мене просто ніколи не зів'яне шкіра!
Ніколи не розповніє талія!
Не обвиснуть груди і не опустяться плечі!
Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності!
Але я й ніколи не залишуся одною!
Ніколи!
Я просто не можу стати такою!
Бо я красива. Молода! Я не можу бути іншою, аніж лише молодою.

Р.S. Інакше мені подаватимуть милостиню, як отій поморщеній бабці, яка чомусь упродовж усього сьогоднішнього дня виринала біля мене із незрозумілою затятістю.


А може, то були різні жінки, а я й не помітила?
А може, на старості всі жінки схожі своїми зморшками, втомою очей і саркастичною усмішкою, що супроводжує нас, молодих, здорових і щасливих?
О, ні! Я не стану такою мавпою, бо мене завжди будуть любити й завжди буду любити я!!!
Нашій викладачці вчора було сорок п'ять років. Господи, яка глибока й неприваблива старість! Це, мабуть, жахливо — розуміти, що ти вже стара й не потрібна нікому. І як за такою бабушенцією може вмирати такий красень, як наш філософ Віталій Дмитрович? Кажуть, їхній таємний роман триває вже десять років. Такий таємний, що весь університет знає без Бенкендорфа.

15 травня 198... р.
Як ти міг???
Я плачу весь день. І третій день мовчить телефон. Мені залишається хіба що перерізати шнур, або перерізати собі вени...

13 жовтня 1990 рік
Тепер я нарешті позбулася вікової хвороби — боязні висоти. Дякую тобі, що Ти нарешті звільнив мене від страху.
Навіть якщо Ти, мій любий, скажеш, що треба кинутися сторч головою й без парашута з верхніх шарів атмосфери — я виконаю Твоє бажання. Я можу піти по хвилях, як Христос, якщо попереду замість землі чи горизонту маячітиме Твоя постать.
Ось так воно й трапилося... у ЗО років затремтіти дівчинкою в безсоромних руках досвідченого хижака — і здобути від того непередавану втіху дикунки. Тепер ці дикі радощі, ці тілесні ласощі не залежатимуть ні від віку, ні від погоди, ні настрою, ні людей, ні миру, ні воєн!!!!
Ти зі мною — і світ може йти стрімголов!
20 жовтня 1990 р. О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!!!!!! Оце й уся моя теперішня мова! Це всі мої словникові запаси! Агов, люди!
Навіть на вершині Джомолунгми мені не буде так, як під долонею коханої моєї горили!

1 липня 199... р.
...Сьогодні, як і увесь останній тиждень, розбудив дятел. Власне, не сам дятел, а його незмінно ритмічний стук у кору старезної абрикоси, що розрослася на весь фасад дачного будиночка. Коли після чергової безсонної ночі крізь важку передранішню дрімоту я почула звуки, схожі на забивання цвяхів у дерево твердої породи, з несподіванки подумала, що в будинок крадеться злодій. Коли ж до мене дійшло, що то всього лише птаха, відігнала від себе нагадування про природного санітара. Хіба я тут не через те, що й дятел на дереві? Не задля очищення? Дятел робить профілактику абрикосі, я - власній душі. Не розплющуючи очей, слухала роботу санітара — і раптом гидкий страх накинувся на мене, як невидимий нападник: мені здалося, що це гатять цвяхи в мою домовину.
Дрімота злетіла водночас — і я різко розкрила очі.
Кімнату заливало сонце й потоки світла. Спершу мені здалося, що й сонце, і світло вприскують лише запах — і я посміхнулася: це ж треба таке придумати. Дивилася на вигорілі стіни пещеної сонцем кімнати, ловила виразні залишки нічного аромату матіоли і дурманного тютюнцю, і, може, вперше не розуміла, чому останнім часом я думала про своє життя так занапащено, приречено й безнадійно?
Коли б отак щоранку можна прокидатися під стукіт дятла, чманіти від світла й тепла, поливати грядки, варити борщ...
Що було б тоді? Хіба щось заважає мені порпатися в городі, як квочка, нюхати квіти, слухати дятла? Але ти ж знаєш, що це — не твоє. Не твоє, бо ти міська дитина, ти егоїстка, навчена чути лише себе. Воно тобі не може збільшити задоволення, бо ти це — не любиш.
Ти любиш чудного чоловіка, що спить по діагоналі ліжка. Він тебе переслідує, як привид, як справжнісінька мара, й ти не можеш, а може, й не хочеш відворожити його.
«Клінічний випадок, — каже твоя подруга, господарка привітної дачі. — Ти не вписуєшся в класичну другу стать, — уже відверто сміється з мене, — ти не жінка, ти — стать якась третя».
Я ж думаю, що для мене ще не придумали статі.
Ось так!
А цей дятлик смішний... Лупить дзьобом у стовбур — іще й озирається, чи красиво. Красиво. Красиво — то красиво. Але я колись читала, що дятли вмирають від струсу мозку. Миттєво. І все-таки, як гарно сидіти на підвіконні, загорнувшись лише мереживом фіранки, вдихати пахощі нелічених квітів і тішитися життю.
Ні, не так, не життю, а самій собі. Хм... Моя подруга — мудра, практична жінка, і що дивно — з усім сучасним комплектом самореалізації для вибраних: дві дисертації, монографії, конференції, презентації, прямі ефіри — і жодного коханця. В усіх інтерв'ю вона так і каже: єдине, на що мені не вистачає часу, - так це на чужого чоловіка. А решта в неї — о'кей: півроку гнеться буквою «зю» на оцих ось грядках, прополює бур'яни, закриває консерви, свариться з чоловіком, покрикує на дітей — і вважає себе щасливою. Іноді я задумуюся над тим, як ми, такі різні, такі діаметральні в усьому, так гарно й по-родинному розуміємо одна одну.
А іншим разом не можу зрозуміти, чи сповна вона розуму. Ні, не так. З розумом у неї порядок. Мені цікаво було б зазирнути в її серце.
Хоча... навіщо розпанахувати серце, коли не далі, як позавчора, її голова лежала на чоловіковому плечі, рука розгрібала коцюбкою залишки жару від вогнища, а голос, милий Боже, який то був голос! пробирався в темряві під самісіньку шкіру... Подруга співала для свого чоловіка — й моє серце уперше зайнялося пожаром заздрості.
Для мене це якесь таке незбагненне... таке чуже моєму життю... ця їхня прогнозована розміреність без жодної натуги... така непристрасна, але навіть на око глибока взаємність... розуміння з пів-погляду... півслова. І не скажеш, і навіть не подумаєш, що там може бути фальш.
А я, самотньо лежачи в оцій ось привітній постелі, уявляла, яка в них була ніч на першому поверсі після того вечірнього співу...

4 липня 199... р.
Я лежу в гойданці, прив'язаній між двома вишнями в саду, жую канапку і дивлюся, як мурашка снує стовбуром сусідньої яблуні туди-сюди... туди-сюди... угору-вниз. Чому ця комашня завжди така метушлива? І ця ось, окремо взята. Я хочу її розчавити. За активність, яка не співпадає з моєю теперішньою бездіяльністю. Цікаво, чи комусь спадає на думку розчавити мене, як мураху? І за що, цікаво? Мені не подобається гострий, надокучливий запах м'яти з-під гойданки. Дарма, що м'ята корисна. Треба висмикнути з коренем. От дурепа... висмикнула, називається. А запах в'ївся в долоні надовго. Спробуй витравити. Можеш дустом. Ага, краще поплювати. Для цього навіть не доведеться вставати. Цікаво, що робить зараз Він? Чи вже кинувся шукати мене, чи й не помітив зникнення. От, зараза, ці мурахи мене спровадять на той світ. Лізе по тілу, як по своїй власності, — і не боїться, і не кається, і не перепрошує за незручності. Хочу знати, чи бачить мене пілот отого літака, що передає привіт з неба тонкою білою смугою? Може, в нього є такі прилади, що дозволяють бачити й мене? Якщо із супутника видно сірникову коробку на лаві стадіону, то чому льотчик не може бачити мене на гойданці? Ну, й брехуха. Тут люди пліч-о-пліч одне одного не помічають, а ти хочеш, щоб із неба. Ні, я таки пропо лю зараз оці бур'яни. От, чудо! Які ж це бур'яни, коли це петрушка в бур'янах. Чи бур'яни в петрушці? Це - як людина в гріхах чи гріхи в людині. А й справді, що тоді викорінювати: людину з гріхів чи гріхи з людини? Я обіцяла подрузі-докторші не думати. От я й не думаю ні про що. Я просто лежу в гойданці і дивлюся перед себе. Треба позбирати висохлу білизну. А то гойдається, як біла смерть між зеленню дерев. Ні, як білий сніг на зеленому листі. Не так. Як вітрила на Дніпрі. Цікаво, що вони там роблять, оці двоє в човні, що він так гойдається посеред ріки? Човен гойдається серед води... а де весла? Вони що там - кохаються?! Безсоромники. Чому безсоромники? Я їм заздрю. Я могла би кохатися навіть отут, на гойданці. Ні, не могла б. На гойданці неможливо лежати по діагоналі. Чому я раніше не бачила, що на груші живе одуд? Який красивий. А, Боже, який обережний. Нічого собі принц. Не встигнеш подумати про нього — а він тю-тю — і будьте здорові. Ніхто тебе, голубе, не наврочить. Фу-у-у, ну й кислятина, ці яблука. Ну, ясна річ — зарано пробувати. Але ж хочеться кислого. Чорти би побрали цих ворон. Обнесуть усі персики в сусідів. Я вам зараз, паршивці. Боже, я зараз закину на сусідню вулицю гранату, якщо вони не вимкнуть цю гидоту... «ты беременна, ты беременна, зто временно, зто временно». Ага, це тому, що я відстала. Щойно повідомили, що це хіт сезону. А ти хотіла що, подмосковньїх вечеров? От, собаки... Що це за квітка така чудна та дивна? Нічна красуня, казала подруга, називається. Увесь день дрімала, ніби зів'яла від горя чи праці, а зараз, дивися, заворушилася. Розкривається, лялечка. О, хап! Вишня упала в рот, ніби на замовлення. Що? їжачок? Отак посеред білого дня чеберяє собі в дровітень і не боїться? Він що, приручений? Агов, їжачок! Наколи мене на свої голочки. Може, полегшає. Ні, ці птахи не дадуть заснути. О, а вишенька точена червами... все красиве й смачне — червиве. Фу, ти, Господи... ну можна хоч колись не псувати собі настрою??!

5 липня
Прочитала вчорашній запис. Якщо б він потрапив комусь чужому на очі...
Мабуть, слід вирвати.
Самій бридко.
Хай залишається.
Цей зошит не призначений для чужих очей.
Учора мені було так зле...
Щоб не збожеволіти, я лягла в гойданку і писала все, що спадало на думку. Я сідала, лягала, їла, не випускаючи олівця з рук, і записувала. Записувала геть чисто все, об що шпортався погляд.
Навіщо?
Хтозна.
Колись я читала, що лікарі рекомендують нервово хворим людям релаксацію саме таким чином: поголовно записувати все почуте, побачене, відчуте.
Але можна й не бути хворим, а порекомендувати відновитися бодай у такий спосіб — нікому.
За годину-дві мені справді полегшало. Я відволіклася на стороннє, не пов'язане з нинішнім, з тим, що катувало.
Тоді я побрела на кухню й зварила борщ. Перший справжній червоний борщ у цьому році своїми руками. З екологічно чистих продуктів. Заправлений рідкою сметанкою з кілограмом зелені.
Коли б мені хто сказав, що в такому стані я спроможна думати про їстівне... я плюнула б йому в очі. Я смачно пообідала.
Тоді іще смачніше поспала.
А тоді пів-вечора слухала жаб'яче кумкання з озера.
Щось у цьому для мене було несправжнє.
Чому несправжнє? Бо раніше цього не було. Я ніколи про таке не думала. А тепер думаю. І знову про Нього.
Але, окрім Нього, мені забаглося мати одну грядочку буряка, одну — моркви, а на додачу - плече, на яке можна було б покласти спокійну голову і тихо заспівати.

7 липня
Подивилася на календар. Незбагненна, загадкова для мене дата, укрита пеленою давньої-давньої таїни, яка в одну мить утратила загадковість.
Але день 7 липня час від часу таки нагадує мені старі, попри все — романтичні часи.
Раніше я знала, що кінець світу буває раз, а з'ясувалося, що він може тривати роками. Принаймні, я вже багато років живу в процесі перманентного Армаґедону. Та цей, мій армаґедон, також утратив гостроту таємниці.
...Пригадую події двадцятирічної давності — і мене охоплює легкий жаль за тим, що не відбулося; і ні-ні — озветься страх: а раптом воно таки колись відбудеться? І не просто колись, а іще на моїй пам'яті... Літні канікули 1977 року я коротала в бабусиному селі над Стиром. Пригадую, не минало такого дня, щоб поштар не приніс нам листа, а то й два. Бабуся з острахом відкривала конверти, позираючи назадьсебе, ніби хто стояв у неї за плечима — а тоді віддавала їх мені: «Читай, дочко. Видно, таки буде... А все - через наше безбожництво, прости, Господи, нас, грішних».
8 усіх листах, як я тепер розумію, з особливо витонченим садизмом у деталях смакувався передбачуваний, цілком імовірний кінець світу, який мав припасти на 7 липня 1977 року. В селі навколо навали цих листів, які приходили невідомо від кого, але майже до кожного другого жителя, до того ж — із різних міст, створився нездоровий ажіотаж. Так що місцева влада змушена була вдатися до контрзаходів. І на противагу листам, але все одно паралельно з ними, в село ринули райкомівські лектори-атеїсти. Вони довго й нудно тлумачили людям, зігнаним для такої оказії в клуб, про те, що життя — це матерія, а матерія — незникома й незнищенна, а отже, кінця світу не може бути, бо бути не може. Щорразу лектори були різні, але доводи — однакові, ніби завчені раз і назавжди.
І якось на оте «матерія незникома» Ольга Трандачиха викрикнула на весь клуб: «А от і зникома! Вже півроку хочу купити шовкової матерії на сукенку - а вона в магазині зникома».
Після публічних виступів лекторів запрошували до вибраних владою селян на обід, і ось уже там, за сто¬лом, після -надцятої чарки, заїжджі вчителі життя дозволяли собі сумніви: багато хто з них мовчки хитав головою в такт бесіди господаря - на знак мовчазної згоди про можливий кінець світу.
В очікуванні 7 липня село нагадувало причаєного злодія. Одне-єдине питання — що буде, коли настане кінець світу? — переважило всі інші сільські й світові новини: війни і повені, ядерну гонку і смерть сусіда.
«Це повинно відбутися 07.07.1977, — думала і я собі, стоячи посеред подвір'я із задертою до неба головою. — І я не маю права це пропустити».
Отож добру половину літа я спала на бабусиній веранді, боячись прокліпати кінець світу.
Не пригадую точно, що трапилося зі мною вчора, але ту ніч... ту ніч забути годі.
Це була така місячна й тиха ніч, що навіть крізь шибки вікон пробивалося безгоміння і світовий спокій. Місяць заливав веранду — і я нечутно встала з постелі, відімкнула двері й сіла на порозі. Тримала в руці годинник, раз-по-раз зиркаючи на циферблат, боячись проґавити північ, і намагалася запам'ятати все, що діялося навколо.
Вгомонилися цвіркуни.
Місяць човгав з гілки на гілку, як персик чи м'ячик.
Горіхове листя під місяцем відбивало якісь ірреальні тони срібла.
Гостро пахла матіола і кріп.
Мені було так гарно і так страшно, як буває лише в дитинстві чи в юності.
І все ж я ступила з веранди кілька кроків і зайшла у квітник, не піднімаючи догори довжезної нічної сорочки. Занурила голову в айстри, а потім крізь дрібні кучеряві їхні голівки дивилася в небо, ковзаючи очима по верхівках безшелесних горіхів. Холодна роса колола мої босі ноги. Сорочка липла до тіла. А я незрушно дивилася в небо: чомусь мені здавалося, що кінець світу повинен прийти звідти.
Та в небі, окрім густо розлитого срібного місячного молока, не було нічого. Стояла така тиша, що я чула, як капає роса на листя й шарудить їжачок під парканом.
Я тихенько засміялася, вмила лице росою, розтерла росу по стегнах і повернулася на веранду. Мало не до ранку дивилася крізь шибу на освітлену місяцем божественну — ніби картинну — красу, підозрюючи, що ніякого кінця світу в такій ідилії бути не може.
Але саме тієї ночі я поклала на підвіконня учнівський зошит, щоб записати все, що відбулося зі мною 07.07.1977.
Той зошит за частими сімейними переїздами загубився. Та мені здається, що епопея із щоденником почалася саме тоді — з липневої ночі, коли так і не відбувся кінець світу.
Отаке ось навіяло мені сьогоднішнє число — 7 липня.

25 липня
Я все іще на дачі. Я тут виходжу з депресії.
Я намагалася звести порахунки з життям — так мені допекла моя пристрасть.
Ця мара-переслідувачка.
Цей безжалісний кіллер із зброєю повільної і невидимої — як радіація — дії.
А моя багатолітня подруга, яка останнім часом намагається контролювати мене з більшою настирливістю, ніж контролюють батьки малолітню доньку, зненацька явилася до мене в квартиру саме тоді, коли я втрачала свідомість від жмені нозепаму, запитого двохсотграмовим гранчаком коньяку... Та що згадувати.
Вона й привезла мене до себе на дачу.
Спочатку дала доброго ляпаса по безтямному п'яному обличчю, засунула, як лантух, у машину, й погнала через усе місто на червоне світло; на дачі влила в мене літрів зо п'ять марганцівки і ще якоїсь гидоти й потягнула за ріг будинку; уклала на розкладачку — й почалися мої муки христові. Клізма. Два пальці в рот. Марганцівка. Клізма.
Подруга так робила зі мною не знаю скільки разів — аж здавалося, очі вилітають з орбіт. Згодом по черзі вилила на мене кілька відер холодної й гарячої води, а по всьому вклала спати на першому поверсі. На ранок я знайшла подругу на сусідньому дивані, одягнуту, з червоними очима після безсонної ночі і з підпертою руками головою.
Вона не відходила від мене три дні. А далі влаштувала прощальну вечірку, забрала всі ключі, залишила повен холодильник провізії, решту — показала в городі. І щезла із сім'єю десь у гори. Прощаючись, майже сміялася: «Вважай, я сто доларів за охорону дачі зекономила».
Вона не обмовилася й словом про мою дурну витівку з таблетками й алкоголем. Але, сідаючи в машину, подивилася довгим і виразним поглядом.
Ось так я стала господаркою невеликої, але дуже функціональної дачки.
На те вона цілий доктор наук, подруга, що добре знає мою виняткову відповідальність за чуже майно.
Отже, я не зможу покинути маленького дерев'яного палацу навіть, коли б хотіла.
Сусіди тут навчені бути не надокучливими.
Побут влаштовано чудово.
Так що виходь, невдала самогубице, з депресії, як із води. Благо, вода поруч: п'ятдесят метрів до Дніпра, п'ятдесят — до озера.

1 серпня
Кілька днів броджу між недобудованими палацами уздовж самого Дніпра й не розумію, навіщо люди барикадуються за життя?
У цього ось господаря явно проблема з головою. Бо це не дача — в'язниця, зусібіч, і навіть від ріки, обгороджена високим глухим бетоном. У триповерховій споруді — лише три маленькі віконечка, схожі на тюремні, крізь які подають їжу.
А вчора сусідка сказала, що господар будинку працює начальником тюрми.
Все — приїхали.
Які дивні ці люди з грошима. Спочатку зводять прижиттєві бастилії і барикади. Потім споруджують кам'яниці з могил, кладуть багатотонні нагрудні пам'ятники, прикривають мощі кам'яною вагою, нібито хтось витягуватиме їх звідти. А задля чого?
Всі свої переваги людина може доводити за життя.
Хто що може довести з-під землі?
Ось двоногі мисливці — полювальники — здоганяльники — переслідувачі переймають людину щоденно, посекундно, погодинно. Людина людину бере в смертельну облогу своїх пристрастей, амбіцій, бажань. І хто, якими грошима заплатить за цей марафон, за щоденне випробування серця на розрив? Ніякий Київстар зі своєю посекундною оплатою не здожене.
Нащо я про це думаю? Мені байдуже, чому так роблять інші. Хай роблять, як хочуть.
Може, вони барикадуються саме від пристрасті, яка норовить заповзти в кожну щілину й пору? А може, бороняться від байдужості, що в'їлася у кров, як зараза?
Недаремно ж у цього начальника тюрми огорожа — без жодної щілини. Може, йому комфортно саме так. Ми ж не знаємо. Ми нічого не знаємо одне про одного. У нас перевернуті уявлення про людей і про себе, як на чорно-білому негативі. Ніхто нікого не любить, не жаліє. Ніхто нікому не співчуває. Камінні люди оточують одне одного, й не здогадуються, що вони — цвинтарні монументи.
Можливо, тому я так люблю цвинтарну тишу? Цвинтарні квіти?
Але там також ретуш. Втікання від правди. Вульгарне повернення в молодість. Хіба оті фотографії з макіяжем далекої молодості, якими обліплені пам'ятники померлих мало не в столітньому віці, не є підтвердженням того, що навіть по смерті людина хоче заблокувати себе молодою? Хіба це не є доказом марнославства, тієї самої бетонної огорожі без щілин, що й у цього тюремника?

14 серпня
Я занадилася сторожувати дачу ціле літо. Коли дивлюся, як на очах міняються довколишні барви, мені легшає. Перші дні я могла незмигно диви тися на кожну окрему квітку годинами, аж до очамріння. Іноді навіть здавалося, що я вловлюю момент її росту. Але це була чергова омана.
Мені вдалося зафіксувати хіба що нічний ріст огірків. І я цьому втішилася так гостро, ніби натрапила на скарб. Удень я поміряла один симпатичний огірочок, із звичайних ниток зв'язала для нього сорочечку дещо завищеного розміру, одягнула зеленого карапузика, полила кущ літеплою водою — а вранці побачила, що сорочечка на виріст за ніч виявилася замалою.
На ранок я ходила по городу, мов причмелена. Мені здавалося, що я стала свідком росту дитини.
Я обмацала свій живіт. Він був майже запалий.
Я знала, що він не спроможний зачати життя.
Бодай маленьке, як вирослий за ніч огірок.
І я почала шукати на дачі отруйних пігулок.
Ніде нічого — навіть анальгіну.
Тоді я перевернула догори дном комірчину з інструментами та інвентарем. Ну хоч би якісь залишки лаку чи фарби, чи бодай оліфи! Я готова була залити себе будь-якою гидотою, яка б спалила мої нутрощі, - і звільнила від самої себе.
Але ця безжалісна докторша забрала навіть оцет із кухні. Не піду ж я до сусідів просити отрути!

***


Я більше не можу дивитися на ці гидкі огірки жаб'ячого кольору й вигляду — і знати, що в моєму череві не може бути нічого живого!
Ні глисти, ні солітера.
Там — невидима й безіменна пустеля. Там руїни після атомного вибуху. Надмірне радіоактивне тло. Туди може втрапити хіба що огірок. І той зогниє від пустки.

15 серпня
Сьогодні я мало не вбила сусідку. Ця гадюка на двох ногах через паркан додивилася, як я вранці зривала огірки до сніданку. Дрібні, з мізинний палець, з пухирцями і непередаваним запахом свіжості, вони викликали в мене звірячий апетит і дивним чином погамували мовчазну лють роздражненої пантери. Щоранку я збирала повний поділ фартуха зеленої хрумкої смакоти, яка робила мене добрішою, а заодно — звільняла себе від необхідності готувати.
А сьогодні кобра в жовтих шортах просичала через огорожу:
— Що це ви, шановна, займаєтеся дітовбивством?! Хто ж зриває таку дрібноту? Не маєте терпіння дочекатися, поки вони стануть справжніми огірками, щоб на довше вистачило?
І, о, диво, мене прорвало! За багато безмовних днів я виголосила таку гнівну тираду, сила злості якої могла б змести бетонні дамби, не те що жовтозаду сусідку.
Але найдивнішим було те, що жодної секунди мене не мучило сумління. Жодної!
Якби ця підпарканна гадина знала, що вона зачепила, на які мозолі наступила, вона краще, мабуть, вдавилася б, аніж мала почути те, що я сказала в пориві благородного гніву.

16 серпня
Уже багато років мені постійно верзеться щось таке, пов'язане з вагітністю. Хоча тепер воно мучить дещо не так, як раніше. А було ж... Господи праведний...
Колись давно мало не щотижня я щільно зашторювала вікна, надувала гумову іграшкову кульку до найбільших розмірів, засувала її в напірник, обв'язувала напірник круг себе, вгорталася важким банним халатом — і ставала перед дзеркалом.
З дзеркала на мене дивилася щаслива жінка з великими сяючими очима й розчепіреними долонями прикривала виповнений живіт.
Жінка із дещо дурнуватою посмішкою, притаманною навіженим та ідіотам, довго вдивлялася в дзеркало, погладжуючи живіт, а потім повільно розверталася в профіль. Профіль живота мав добре помітний горбик — і її долоні опускалися з нього так повільно, як спускається, певно, скалолаз із прямовисної скелі. В такі хвилини я забувала про небезпечну для психіки гру, поринаючи в навіяні відчуття повного і безповоротного щастя.
По якімсь часі сідала перед телефоном, витягнувши вперед ноги, знімала трубку — і починала імітувати розмову з Ним, не перестаючи при цьому гладити округлений живіт. Я так старанно добирала пестливі слова для того, хто нібито слухав мене на іншому кінці трубки, так манірно намагалася кокетувати з ним, заохочуючи до подальшої розмови, що в якусь мить і справді починала говорити вголос, при тому не забираючи руки з живота.
Потім я відчувала велику втому і через те начебто відпрошувалася від розмови, вголос цмокаючи трубку й посилаючи повітряне «па-па» невидимому співрозмовникові.
А далі лягала на бік, клала перед ліжком дзеркало — й знову дивилася, дивилася. І за якийсь час починало здаватися, що мій круглий живіт пульсує, непокоїться в унісон зі мною. І небавом я вловлювала дискомфорт. Десь у моїх глибинах гніздився біль. Я його чула фізично. І тоді починала корчитися, звиватися, нібито від переймів. Я стогнала, схлипувала, затуляючи рот долонею, як під час уже нестерпного болю...
О, як мені хотілося в такі хвилини кричати, несамовитіти, лякаючи сусідів через стіни. Але я дужче зціплювала зуби, так ніби й справді тамувала біль, заганяючи його в безмовне горло.
...Щоразу після тривалих імітацій відчиняла вікно — і з полегкістю випускала вивільнену кульку на волю. Гумовий м'ячик, трішки побешкетувавши перед моїми очима, відлітав у небо, забавляючи зір кольоровими розписами, а далі зникав з очей у височині, надовго залишаючи в грудях відчуття трепету й солодкості. Так тривало доти, доки одного разу м'ячик не зачепився за балконне бильце і не луснув з такою силою, нібито десь поблизу розірвалася граната. І я зрозуміла, що навіть кулька, маленька пузата мертва кулька, мстить мені за колись умертвлене мною дитя...
Відтоді я більше ніколи не купувала надувних іграшок.
Але й незлюбила вагітних.
До цього я могла довго ходити назирці за жінкою з вивершеним животом — милуватися, як красиво й урочисто несе вона в собі крихітку життя.
Могла прийти в жіночу консультацію, сісти під кабінетом, де було найбільше жінок дородового періоду -вибрати якийсь один, найбільший, живіт і не спускати з нього очей, поки він не здригнеться під ударом ніжки чи ручки з середини. Тоді моментом я прикладала долоню до порожнього черева — і йшла блудити вулицями, як божевільна, дослуховуючись, чи не подасть якийсь знак і моє черево.
...А тепер я ненавиджу вагітних. Іноді стримую себе неймовірно й чимшвидше відводжу погляд від пузатих жінок, щоб зненацька не вдарити котрусь по його куполу.
Кожна із них носить моє дитя.
Я хотіла би його вкрасти у своє порожнє черево.

17 серпня
Сьогодні я знову згадала огіркову сорочечку, яка за ніч зробилася замалою, — і мені так різко стало погано, що я б утопилася. Тим паче, водойма недалеко. За день-два тіло спливе і його швидко впізнають сусіди моєї розумної подруги.
А решта — не моя справа.

18 серпня
Учора від дурного спинила думка, що тут топитися не слід: моя добра подруга не винна в моїй драмі, щоб потім невинну жінку тягали міліціями, а ще потім (все може бути) — посадили за таку ж тюремну огорожу, як онде бовваніє попереду.

28 вересня 200... р.
Я так звиклася зі своїм болем, що іноді здається: болю взагалі не існує.
І я вся перетворилася у слух.
Будь-який рух, будь-який звук — а мені вчувається його машина.
Я вилітаю на балкон — білі вітрильники випраної сусідкою білизни лопотять між дворових дерев, а мені здається, що вони сміються з мене. І з незнаною для себе злістю хочу шматувати їх, дерти, валяти в пилюці.
На балконі з гуркотом падає відро — і я падаю поруч у шезлонг; і сиджу годинами, поки вечірні комарі не починають нахабніти так, що я мушу рухатися.
Влітаю в кімнату і падаю на ліжко.
Це не ліжко — аеродром.
Я хочу когось вкусити.
Хочу затягнути на цей аеродром он отого бомжа, що визбирує під вікнами порожні пляшки.
Засуваю голову під подушку — але і звідти долинає шарудіння, шкряботіння, шепіт.
Я не пам'ятаю, як заснула.

10 квітня 200... р.
В молодості я готувалася до любові, як галицькі дівчатка готуються до першого причастя.
Щоразу, коли в мене до когось нерівно билося серце, я віддавалася першому пориву, думаючи: ось воно. Та минав день-другий — і я розуміла: це іще не вона, не та, найголовніша, любов.
Нехтувала нею безжалісно, а коли й жорстоко. Той ростом не вдався, цей носить лише білі шкарпетки, той — ходить без носовичка, цей — без фантазії.
А воно ж прийшла не любов — а накрило торнадо. Тоді, коли й не сподівалася.
Хоча... ніхто все одно не зрозумів би мене, що таке несподівано потрапити під стихію. Мало хто знає на власній шкірі дію торнадо. Будь-яку стихію ми воліємо спостерігати в сусіда чи з телевізора.
Споглядання стихії в телевізорі — не до рахунку. Судити про щось, базуючись лише на спогляданні, — все одно, що займатися сексом крізь колготки, любить казати мій сусід.

Четвер
...але чому? Чому?

День після неділі
...колись він сказав, що чоловік влаштований так, що після всього він встає, обтрушує коліна — і «адью», будь здорова, чорноброва, — і без спогадів.
Мовляв, за це й сердитися не слід. Така природа чоловіча.
Ах, як жаль, що я не повія. Мабуть, повії також після всього обтрушують спідниці — і адью, спорожнілий чоловіче!

8 жовтня 200...
Сьогодні я попросилася в інший кабінет. Наша начальниця звела на мене сердиті очі: «Може, тобі взагалі окремі апартаменти виділити?!»
А до кінця дня я вже розкладала своє причандалля в сусідній кімнаті.
Мені соромно про це навіть думати, але вся справа в новому нашому співробітникові — із чорним, як смола, волоссям, такими ж очима й неодмінно барвистою краваткою.
Петро — циган. А я з підліткового віку не терплю циганів.
Дивно, але давня неприязнь до цього веселого балаганного племені озвалася в мені тільки тиждень тому, коли в нас появився новий співробітник. І він був схожий на іншого, кого мені колись давно... наворожила циганка.
Добре пам'ятаю, ми гуртом поверталися зі школи додому. І зненацька з-під арки вигулькнула юрба циганів, точніше, то були чотири циганки у цвітастих спідницях з пов'язаними круг стану такими ж цвітастими хустками, а між ними — чоловік-циган. Старша циганка вхопила мене за лікоть, зітнула чорними очима всю волю, а тоді витягнула до себе ліву долоню:
— Заміж вийдеш о третій ранку, — глянула не на мене — кудись у саму безодню, а тоді відвела до чоловіка: — За отакого красивого, як він.
Коли б не наш новий співробітник, я б і не згадала про той давній і вже забутий випадок. А сьогодні в мені піднялася буря, та що там буря — цунамі, бо я раптом зрозуміла причину моєї колишньої тривалої недуги, яка забирала тонни нервів моїх батьків упродовж багатьох років.
Недуга не мала жодних ознак недуги важкої чи недуги взагалі: просто одної ночі я прокинулася о третій годині після півночі. Була вся пітна, перелякана. Єдине, на що спромігся мій задеревілий язик, то це на шепіт: «Мамо...».
Відтоді щоночі, впродовж довгих десяти років я прокидалася рівно о третій ранку. Ніщо не мало значення: чи лягла я сита, чи голодна, радісна, чи втомлена, здорова чи хвора: але щоночі о третій, по тому, як я раптово скидалася й сідала на ліжко, по мені можна було звіряти час, як за Гринвічем.
Виснажені щонічною пригодою й доведені стресом майже до відчаю мої батьки вдавалися тоді до всіх можливих і неможливих кроків: бабуся ходила по ворожках, мама — по лікарях, тато цілими ночами тримав уві¬мкнутою настільну лампу чи увімкнутим магнітофон із записами заколисуючих мелодій — а я, ніби навмисне, рівно о третій ранку скидалася, мов рибка, сідала на ліжкові, підібгавши по-турецьки ноги, хвилин п'ятнадцять мовчки дивилася перед себе, а тоді, зітхнувши, вкладалася спати знову.

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка