Марія Матіос Щоденник страченої Психологічна розвідка початок



Сторінка3/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
ЩО ТРАПИЛОСЯ 1 ТРАВНЯ ц.р.
...І тільки тоді я зрозуміла, що мені кришка, гаплик, кранти, the end, фініш, ґата, фертик і фініта одночасно.
Кінець.
Я стояла посеред дороги під нещадно палючим для цієї пори сонцем, як мара: з вишмаганим вітром волоссям, розпачливо розвівши руки, ніби намагалася обняти весь простір, заповнений невловимим чоловіком, який ще секунду тому махав мені легковажною своєю долонею з прочиненого вікна авто. Та лиш невидиме повітря цідилося крізь напружені пальці, так, нібито беззвучно насміхалося над моїм теперішнім безсиллям.
Збоку я, мабуть, мала всі ознаки непідсудної людини, хіба що тільки не билася головою об асфальт. А машина щойно цілованого мною чоловіка повільно зникала з очей, кліпаючи більмами круглих білих фар, — і в якусь, може, останню хвилину здорового глузду, я зрозуміла, що відтепер бігтиму чи повзтиму до нього а хоч би на полюс, аж поки не притисну до себе і не скажу: «Я хочу тебе цілувати...»
О, цього чоловіка я цілувала б рік безперестанку.
А може, два.
Чи все життя.
Чи тільки тоді, коли хотіла б.
Не знаю.
Поки що я цілувала його щойно отут на прощання, на порожній вулиці, притискаючи до себе так міцно, що в якусь мить перехоплювало дихання і паморочилося в голові. Але памороки набирали цілком безглуздих ознак — і я осіла просто в пилюку порожньої вулиці.
А гадюкоподібний хвіст зниклої з очей машини додавав хіба що більшого безсилля.
Що б він подумав, коли би побачив мене в пилюці посеред вулиці???
А що би подумали інші, ті, що не знають смаку дорожньої пилюки упереміш із смаком сліз?!
Бо ось, щойно, чоловік приймав мої прощальні хапливі цілунки, як розбещена дитина приймає з рук гостя чергову шоколадку, — ліниво хилитаючись з боку на бік, і так само ліниво підставляючи обличчя моїм устам. А далі обома великими долонями стиснув плечі, коротко, але з пристрастю, цмокнув у губи і сів у машину.
...Після всього я зрозуміла, що так у нормальних людей починається божевілля. Вони ще уривком пам'яті чи розуму усвідомлюють події, розрізняють людей, але перспектива стати божевільним є невідворотною.
Що я маю робити без нього????

22жовтня 200... р.
Жіноче серце-сміттєзвалище. Запліснявіле, прогниле, необгороджене. Там є який завгодно непотріб, але немає нічого цілого, корисного чи функціонального. Спресовані від часу й пам'яті почуття-пережитки нагадують зіжмакані целофанові пакети, роздратовано пожбурені у сміттєпровід, а потім роздерті вітром і бомжами...
Треба навчитися виривати серце, позбуватися його дурного диктату, як первісна людина позбувалася хвоста чи хворий апендиксу.
Але як навчитися цього?!

23 жовтня
Прочитала вчорашній запис.
Господи, яка глупота приверзеться у хвилину гніву чи незадоволення.
А все тому, що я не навчилася робити бодай щось із стосами своїх переживань. Посортувати, розкласти полицями, дещо — викинути.
Ну, Боже, хоча б якийсь хосен був із того, що моє серце тепер нагадує солдата з воєнної передової після багаторазового поранення: шрам на шрамі, осколок на осколкові!
Та попри все, коли б я була акторкою чи письменницею, я сіла б за стіл і вигадала красиву, а може, найкрасивішу у світі історію кохання. Це було б таке мило, яке перевершило б усі бразильські мильні історії. Воно б дало надію і втіху тим жінкам, хто іще не зазнав незмитого вранішнього чоловічого запаху.
Я б тепер, по всьому, вчила людей любити. Не бавитися, не імітувати пристрасті й драми, не розігрувати одне перед одним циркові вистави — а любити.
Хм... ніби я знаю, як це — любити...
Знаю.
Коли б мені сказали одною фразою визначити суть кохання, я б, не вагаючись, відповіла: воно — в бережливому ставленні одне до одного.
Хоча... мабуть, ні.
Бережливо можна ставитися навіть до чужої людини. З чемності. З розуміння.
А яка вже там бережливість, коли серце штормить десятибально, а голова ходить окремо від тулуба?!
Ні, я б ніколи не навчила людей любити. Бо сама цього не вмію.
Я загнала в себе, як рашпіль, всю цю каламуть. І виправдовую її порожнім словом кохання.
А рашпіль іржавий.

З грудня ц.р.
Коли б у мене був чоловік, я давно забула би смак оцього пійла, яке п'ю роками — й ніяк не нап'юся. Але чому я вважаю, що в мене нема чоловіка, коли ось є, один — незмінний, на відстані, нечастий мій гість, але ж є.
Іншого не хочу.
Іншого не маю.
То хіба він не чоловік?
Та інший був би радий, що має таку вірну дружину, не домагаючись її вірності.
А що нечастий гість... то...
Боже мій, а коли він був би космонавтом чи розвідником-нелегалом?
Отож бо.
Дурниці.
Казали мої бабуня: «Дурний спить, дурне снить, дурне говорить».
Іще сьогодні, вночі.
Коли б у мене були діти...
Ах, діти...
Навіщо я зробила аборт?
Я не запитала Його — батька. Більше того, я йому не сказала нічого, наперед знаючи реакцію.
Ні, я не знала можливої реакції, та боялася його можливого боягузтва.
Він не зміг би легально визнавати свою дитину. А я б не змогла виховувати безбатченка. Хоча, якщо подумати, всі діти ростуть безбатченками. Навіть при живих і легальних батьках. Єдиний їм батько - завжди мати.

***


Але це було так давно... якою я була молодою і дурною...
От, дурепа.
Якою ж це я була молодою кілька років тому?!
А таки молодою! Жінка, котра понесла, — молодша від усіх молодих разом узятих.
Тепер у мене росло б гарнюнє дитятко — син чи донька — і я, напевно, б давно позбулася цього невідступного привиду, який так безжалісно мордує мене із року в рік, із року в рік, і не видно кінця моїй муці.
А тепер чоловік, якого я покарала безбатьківством, абортує й мене зі свого життя — і я розумію, що цьому не зможу зарадити.
Це, мабуть, неусвідомлена помста самця, покараного без його відома. Це, напевно, прорізався нюх справжнього самця, який дав про себе знати через багато років.

ЗО листопада 200... р.
Ясна річ, я неправа. Це щодо жіночого серця. Чому? Та тому, що поняття функціональності кожного квадратного сантиметра (неважно, житла, душі чи серця) йде від бідності, від чітко облікованої і регламентованої бідності. Вона в'їдається в нашу ментальність, та ні, у гени, як шахтна пилюка у шкіру вугільного раба.
Людина, яка звикає жити в малометражних приміщеннях, набуває таких же форм тіла й такої ж скутості думок. Вона мислить малометражними категоріями, виробляє інстинкт постійно загнаного у глухий кут хижа ка... І б'ється над думкою про функціональне використання цього глухого кута.
Невже тіснява житла провокує й спроваджує у тісняву думання, почувань, бажань? О, так. Тіснява каструє людину. Неспромога вирватися з обмеженого кола змушує ходити по цьому ж колу, не бачачи, що поруч є інше — просторіше — життя.
Колись давно наша сім'я тривалий час жила в перегородженій кімнаті: з однієї великої батьки зробили дві, щоб дати дітям видимість самостійного житла.
Може, це тоді я привчалася обмежувати себе одним простором, однією людиною, єдиним бажанням?
...Чому я не перегородила серце на одну розумну — тверезу — частину, а другу не залишила вільною?!

14 листопада 199... р.
Цікаво, як же все-таки чоловіки починають війни, оті хвалені і розрекламовані всіма засобами мистецтва війни, причиною яких є жінка?!
Чиїх спершу роздирають сумніви, чи розриває злість, чи зводять із розуму ревнощі, безсилля, розпач, агресія?
О, то все-таки між нами — чоловіками і жінками — є схожість.
У чому?
У ревнощах!
Може, на чоловічій мові це називається якось по-іншому?
Як?
Бажанням володіти?
Інстинктом самця, що хоче безроздільного володіння самкою?
Отже, все одно ревнощі?
Ні, але все-таки цікаво... Вони посилають гінців з попередженнями і застереженнями, чи одразу — віроломних кіллерів у військових строях?

16 листопада, 23.50.
Я не уявляю війну, причиною якої стала б я. Не уявляю, хто б так «зійшов із рейок», щоб аж сипонув сухим порохом услід.
Мене не треба брати ані приступом, ані облогою,
через мене не треба починати бойових дій,
витрачати кошти на озброєння й амуніцію,
висилати розвідку,
влаштовувати стеження й засади,
наймати перекладачів,
виправдовуватися перед світовим товариством...

19 листопада
На мої припущення щодо ролі жінки в процесі початку війни мій сусід по кабінету сьогодні голосно сміявся, мовляв, начиталася про Єлену Прекрасну, ось і мучить тебе всяка ахінея. Він сказав, що наш час — нецікавий для починання воєн через жінку. Мовляв, перевелася справжня жіноча порода, здатна збурити в чоловікові Везувій, магма з якого розлилася б на іншому кінці планети; натомість модифікувалася порода жінок-«дворняг». А «дворняжка» не може перевестися. Вона може хіба що одіамантитися, не розуміючи, що це їй все одно не поможе. Жіночі запити здрібніли, і сьогодні ніхто не просить свого коханого зачерпнути шоломом води із Євфрату чи з Амазонки; а отже, — умерли благородні почуття, задля яких чоловік міг зробитися як некерованим у своїй агресії, так і непередбачуваним у своєму милосерді задля якоїсь одної-єдиної жінки.
Резюме перше, сказав із притиском мій сусід: жінка уже не може стати причиною чи каталізатором великомасштабної війни і ввійти в світову історію, як вершителька мільйонів життів чи смертей. Вона здатна хіба що бути використаною, як презерватив, у світовому скан далі сумнівної якості на кшталт американської Моніки. До того ж скандал спровокований не серцем, а зімітований банальною спецслужбою зацікавленої країни, цинічний розрахунок якої таки досяг короткочасної, і геть зовсім не визначальної, мети: нібито скомпрометувати потрібну людину. Чому нібито? Та тому, що невикурена Монікою Біллова «цигарка» в порядних і сексуально нормальних людей не вважається сексом, і навіть із цим поняттям, тобто сексом, не асоціюється.
То хто, в такому разі, залишився на коні, а хто — під конем? Вершником і вершителем залишається Білл, Василь, Базиліо чи хто інший у штанах, а кожній Моніці (Мері, Марлен) зостається спогад про несмачну невикурену цигарку та засохлий і вивітрений запах Біллової сперми на передбачливо невипраній сукні. Якщо таким чином вдасться іще й роздути дамський гаманець... що ж... кожна заробляє тілом в залежності від його форм і темпераменту. Цинічно? Мабуть. Але правда.
Отже, резюме друге: жінка твердо і назавжди ціною неймовірних зусиль «вибила» собі лише спальне місце, з якого посилає хіба що флюїди розбрату й малозначущих примх для чоловіків, які правлять світом. Для нинішньої цивілізації, що асоціюється винятково з чоловічою гегемонією, навіть мільйоннодоларова жінка важить не більше, аніж жінка в історії України, в якій цілком гласно, але не так публічно, їй відведено роль наложниці, а для офіційних історичних опусів українській жінці придумано роль безстатевої берегині. І тільки.
А підсумок один у межах всієї земної кулі: можна злягатися з двома чоловіками президентського пошиву одночасно, але якогось ранку не прокинутися нібито від передозування наркотиками, як неперевершена Мерилін; а можна надувати щоки, що завдяки природному розумові правиш світом із султанового гарему, як наша міфологізована Настуся. Та все одно закінчити одним: світовим присудом про куртизанську жіночу натуру. І не більше.
Ось такий чоловічий монолог про нас із вами я мала честь слухати впродовж обідньої перерви із уст свого високоінтелектуального колеги.
...Я таким ніколи не перечу.
Подеколи вони мають рацію.

Через дві години
Але!
Але чоловіки, в яких дахи поїхали на високих технологіях, терористах-ісламістах і Хусейні, ніколи не визнають публічно, що їхніми — глибоко прихованими, підсвідомими — намірами застосувати природну, а також накопичену впродовжжиття войовничість завжди керують жінки і тільки жінки. Головно позичені чи орендовані, але таки жінки, які в чітко визначений і тільки для них, жінок, зрозумілий, час (так чітко визначений, ніби погодинне годування немовляти), втовкмачують пихатим, зарозумілим, пожиттєво боягузливим своїм воїнам, що нарешті надійшов час X.
А, отже, — пора починати бойові дії стосовно супротивника.
Неважливо якого й неважливо чим: кулаками, словами, підніжками, газовими атаками чи всепланетарною брехнею. Головне — почати.
Жінки милостиві: вони потім подадуть своєму воїнові (навіть переможеному ворогом!) ідею про переділ,
розподіл,
перегляд позиції і т.д.
І виправдають, виправдають свого обранця перед обличчям світу, навіть коли з'ясується, що він відігравав роль дрібного боягуза чи роль ганебнішу — зрадника.
І він підхопить із жіночих рук цю рятівну для нього ідею, роздує її до якоїсь мало не месіанської своєї місії, і ходитиме в розумної і хитрої жінки на прив'язі, як цуцик-дворняжка.
Ага, таки так! Цуцик.
О, недаремно ця постаріла, поморщена Європа у своїх стратегічних чи визначальних відомствах, навіть міністерствах оборони робить ставку на жінок. Бо тільки жінка зі своїм ірраціоналізмом є найпродуктивнішим творцем як стратегії наступу, так стратегії красивого відходу, її гаряча литка на нічних простирадлах спальні вкаже найточніший напрямок головного бойового удару й намалює зону миротворчих дій краще, ніж усі генерали-стратеги разом узяті, дорогий мій колего.
У жінці генетично закладено необхідність перекидати з руки на руку дитину, як іграшку.
Нам ніколи мислити такими категоріями, як світова історія, відповідальність перед вічністю і Всевишні суди.
А ви, із сімома п"ядями на чолі, такі розважливі й такі нібито історично приречені на історичні вчинки, всього лише іграшки в наших руках, панове; іграшки, перекинуті з руки на руку. М'які полотняні цуцики.
Якщо це не так — плюнь мені в лице, колего.

20 листопада
То чому ж, чому ж цей ненависний і любий одночасно чоловік не йде ані до мене, ані на мене? Не йде ні з бажанням, ні з ультиматумом?
Брешеш, голубко.
Іде, іще як іде...
Ну, не на біг-бордах йому про це писати.
Та й не щодня ж йому йти.
Ти ж навіть борщу не їстимеш щодня.

20 березня 200...
Все, починаю працювати без гальм. Навіщо гальма?

22 березня 200...
Я бездомна жінка.
Бомж.
Ні, моє життя гірше, аніж оцих ось бомжів, що гріються біля вогнища на пустирі. Щойно вони мені махали рукою. І я їм помахала з балкона також.
Але ось двоє із них потягнулися в кущі. Боже праведний! Він її гамселить прямо на землі й мені зверху видно її задерті ноги. Чому вона задирає так високо ноги? І половина нашого висотного будинку прилипла до вікон, а ще половина з тієї половини сходить жовчю до свого ситого життя від безсилля, що не може отак будь-де і коли хоче задерти ноги з тим, з ким хоче.
А я сиджу в теплій квартирі — і ніхто не хоче покласти мене на тигрову шкуру — не те що на оцей ненависний іподром спальні.
Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна. Бездомна в оцих ось порожніх, хоч і нафаршированих усяким барахлом стінах.

ШО БУЛО В НІЧ НА 1 ТРАВНЯ минулого РОКУ
А що було ?..
Була ніч половини мого життя, коли найскупіший у світі чоловік уперше цілував так, ніби хотів заграбастати, затягнути в себе цілком, без розбору. Він любив і боронився від мене з однаково несамовитою силою пристрасті, і я не могла зрозуміти, що переважає в його почуттях: бажання володіти мною бодай короткочасно, але безроздільно, чи в ньому брало верх єзуїтське уміння тривалий час мстити мені; мстити демонстративно удаваною неувагою, щоб згодом, після всіх своїх нескінченних клопотів, утаємничених блукань, зникань і чорт знає чого іще, раптово, по-злодійськи винирнути посеред ночі кліпаючими фарами автомобіля, довгого й по вільного, як моє чекання, і знову грабастати, завойовувати змучене чеканням тіло так, нібито це востаннє.
Ох, як же можна любити, коли любиш... і ти прощаєш, і навіть хочеш, щоб він любив тебе отак неймовірно грубо, ніби вуличну дівку, і тут таки, ось тутечки, вже — так ніжно, що можна зійти з розуму від раптового і нескінченного добра.
Та ба... це лише першої миті завжди здається, що добро нескінченне.
...Я прокинулася раптово, не встигнувши склепити як слід повіки, боячись пропустити мить його просинання; була третя година ранку; я ковзнула поглядом по сутінковому вікні, — і нараз почула, що моє серце причаїлось у ранковій тиші, як звір.
О, так. Мабуть, саме так додивляються останні сни ті хижаки, що готуються до вирішального стрибка на життя чи смерть.
Зліва кольнуло так гостро, що очима я пошукала валеріану.
Господи... як він красиво спав... Переполовинивши тілом ліжко по діагоналі... із закинутою за голову правою рукою... а лівою накривав пипочку моєї груді.
Не рухаючись, майже схована під його пахвою, вдихала запах гарячого зі сну тіла і намагалася подовжити ту мить, коли він звично запитає «як спалося?»
Смішний... Хіба є такі слова, якими можна було б передати, як спиться жінці в безумну ніч?! Та де там спиться —
напівмариться,
напівколишеться,
напівумирається.
Такої палкої і безберегої ночі у нас до цього не було.

29 березня 200... р.
Чому я зациклилася на цих спогадах?
Вони мені не дають ані задоволення, ані спокою. Лише обливають магмою із самого серця діючого вулкана. А це не є задоволення?
Я прокручую ту ніч — і ніби стираю найголовніше.
Коли б це була єдина ніч мого життя.
А таки єдина.
Дивно.
Бути з одним і тим же чоловіком роками, хоча й зрідка — а все ж роками, й згадувати лише одну ніч...
Ій-бо ти хвора, подруго.
І в якийсь момент я заприсяглася не вертати туди ніколи, і таки уникала спогадів. Перестрибувала їх, як купальське вогнище, і згадувала щось інше, бліде, розмите.
Я намагалася забути мить того просинання, коли серце стає хижаком, із загостреним нюхом, із неприродним калатанням і чомусь невиразним запахом смерті.
А коли не могла позбутися думок, які переходили в майже фізичне відчуття його присутності, тоді знову дурила себе дуже оригінальним, як мені здається, способом.
Я уявляла себе птахою, яструбом, який непорушно висить над тією кімнатою, над тим ліжком, де ми палили одне одного до нитки, до останнього подиху і схлипу.
Яка б це була гарна картина, коли б її зафільмувати... А потім знову крутити, крутити. Але не в пам'яті — перед очима. Може, мені би полегшало.
0, так. Ясна річ, що полегшало б.
Я б вишукувала на зафільмованій картинці вади, наші із ним некрасивості.
Я б роздивлялася зблизька й у сповільненому темпі рухи, погляди, шукала би фальші.
I, врешті-решт, мені би спротивилось.
Це — як телевізійний стриптиз: перших п'ять хвилин красиво і цікаво, а далі... а далі я би побачила свій целюліт і його черевце, миттєву байдужість у погляді, позіхання, погано стримувану втому чи імітовану пристрасть...
Як добре, що я не птаха. Що я нічого не бачу збоку.

18 липня 200... р.
Я шукаю чоловіка, здатного вибити з пам'яті одну-єдину ніч, як скалку з пальця.
Роздвоєна конкретною людиною свідомість нічим не відрізняється від розщепленої свідомості шизофреніка.

19 липня
Учора у нашому відділі на дні народження чоловіки говорили, не криючись. Думка була не надто нова: хай би жінка носила лише фіранки, але хай би носила, а чоловіча натура така, що він би зривав, зривав їх, шматував, розривав, як жабу, з люті чи пристрасті.
Не криючись, втрутилась в «інтелектуальну» дискусію і я: «Чоловік розривав би, як жабу, що? — фіранки чи жінку?»

22 липня, неділя.
Чому я заговорила про шизофреніків? Я ж не знаю, чим вони відрізняються від нас, від мене. Це все казки — про розщеплену свідомість. Ніби хто може провести ватерлінію між тутешнім і потойбічним сприйняттям світу.

8 серпня 200... р.
Накаркала. Тепер знаю про розщеплену свідомість.
Учора провідувала в реанімації подругу. Поки чекала — наслухалася.
В передпокої молода жінка ридала за чоловіком, який вийшов на балкон курити, а потім ступив у повітря, як у двері. Балкон був на сьомому поверсі.
Чоловік лежав за ширмою тут же, в реанімаційному передпокої. Ширма була відсунута — і я добре бачила його, геть голого, з прикритими простирадлом ногами, з безліччю трубочок і шлангів від крапельниць. Час від часу до нього підходили лікарі, смикали трубки, вставляючи катетери, по всьому — голосно перемовляючись між собою на наших очах.
— Чому... ну, чому він це зробив? Ми ж так добре жили. У нас є донечка... — уже тільки схлипувала в безсиллі жінка, а лікар, притримуючи її за лікоть, спочатку розпитував, а далі — пояснював. — Скажіть, вашого чоловіка не мучило останнім часом безсоння?
— Він зовсім не спав майже місяць. Але це не через мене. У нас був борг, який ми не встигали віддати вчасно. І це його дуже мучило. Він безперестанно ходив курити. Взагалі він завжди курив на східцях між поверхами. Але вночі, щоб сусіди не бачили, він виходив на балкон. У нас балкон був низький і маленький, ну, знаєте, які балкони бувають у малосімейках? Три штахетини і козирьок.
— А ви не помічали, щоб він чогось боявся чи, може, казав, що його переслідують?
— Він боявся тих, кому був винен гроші. Він навіть перестав виходити на вулицю. Казав, що вони ходять за ним назирці. А іноді він чув якісь голоси.
— Які голоси?
— Отак, каже, я говорю з тобою, а вони перебивають нас, і говорять до мене... так казав. Вони навіть кликали його в той вечір, коли він вийшов з балкона, як у двері.
— А скажіть... Як вас звати?
— Ніна.
— Скажіть, Ніно, а у вашого чоловіка в родині не було якихось спадкових хвороб?
— Батько мого чоловіка був шизофреніком, але я не знаю, що це таке.
— Ніно, - лікар довго мовчав, ніби зважувався на щось важливе: — Ви ніколи не повинні думати зле про свого чоловіка, і вважати, що він наклав на себе руки. Він не винен у своїй смерті.
— А хто винен? — жінка заплакала дужче.
— Його хвороба.
— Але ж його ніколи нічого не боліло! - скрикнула крізь сльози.
У нього була роздвоєна свідомість... Ми його не врятуємо. У нього вже відмовили нирки. Але в нього здорове серце. Йому залишилося годин десять... — а після довгої паузи лікар чомусь дуже тихо сказав: — Після всього прийдіть до мене з дитиною. Нам треба дещо перевірити.
Четвер, перша година ночі. Не сплю Вчувається сигнал його машини, нипаюче по стінах світло фар.
Підходжу до вікна. Ані душі. Ані світельця. Може, у мене також розщеплена свідомість?

***


...Чому я тоді не запитала лікаря про щоденні симптоми шизофренії?
І чи ця хвороба поширюється лише на свідомість, чи й на серця також?
Чому я не запитала, чи шиза — форма божевілля, чи ні?
І як називається серцеве божевілля?
Чи правильніше було б сказати сердечне?

Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення.
Поки божевілля в будь-якій формі не торкнеться нас особисто, ми вдаємо, що не помічаємо тих, хто вражений цим лихом, мовчки ігноруючи, а то й зневажаючи нибраних.
Тільки не кажіть, що ви не вірите у вибраність блаженних, причинних. Може, іноді ви їм навіть заздрите, ;ше не признаєтеся самим собі, нещасним.

I понад вік триває день... Уточнюю — день самотній.
Блаженна.
Як собака, що має сказ, — скажена.
Шалена.
Несамовита.
Не сповна розуму.
Непідсудна.
Божевільна.
Не....
Це все про мене.
Я ходжу вулицями — і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові.
І що у мене розщеплене серце.

***


Чекайте, а чому я думаю про себе, як про причинну?
Це якесь забуте число забутого місяця...
Іноді мені здається, що й моє життя, і я сама схожа її;і кактус. Оцей ось, що перед очима. Я не знаю, скільки йому років. Знаю, що багато. Іноді він поводить себе, як справжній покійник. Не подає тобто жодних ознак життя.
Хотіла викинути.
Та вкололася об приспані колючки.
Залишила.
Аж гульк — і вишпрунькнув паросток із вмерлого.
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка