Марія Матіос Щоденник страченої Психологічна розвідка початок



Сторінка4/7
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Росте.
Я довго дивувалася і навіть випробовувала живучу рослинку.
Не поливала.
На сонце не виставляла.
А він росте.
Іще я іноді думаю, що живу на автопілоті. Мене так втомило одноманітне — запрограмоване — життя, що іноді здається, ніби мене нема живої — лише ходяча оболонка.
Я не живу — п'ю дистильовану воду.
Значить, живу?!

Наступного вечора
...А Він п'є вранішню каву, сідає в машину, керує, заробляє авторитет і гроші, підписує документи;
дві години витрачає на дорогу до мене;
півгодини гамує дві краплі бажання;
задихається від радості, коли втирає мені сльози;
тоді довго стоїть під душем, ніби змиває наш запах разом зі шкірою;
знову керує;
п'є горілку;
дивиться футбол;
лягає із кимсь у ліжко.
І засинає із думкою про завтрашній свій день, який ніколи не схожий на день учорашній.
Усі ж мої дні — близнюки.
Може тому, як жабуриння за ногу плавця, так я чіпляюся за думку про нього, втомленого за день багатоманітністю людей і вражень.
І тому в нього не вистачає феєрверків на мене???!
Іще цієї ночі...
Що я від нього хочу?!
Йде дощ, у мене ангіна.
...Цікаво, як інші витримують самотність...
Сьогодні гортала інший зошит, де занесено далеко не інтимні речі мого життя.
Колись я приповілася подрузі-докторші, що веду часткові записи свого життя, але при тому уточнила: все, що стосується інтимних речей, я відділяю. Вона пере¬питала, як таке можливе, мовляв, усе, що відбувається а нами, взаємопов'язано, переплетено так, що відділити ці речі — неможливо.
Я тоді сперечалася:
— Дурниці! Навіть сіамських близнюків розділяють.
— Ну, й що? - запитала подруга. - Який це має зв'язок із вінегретом наших думок, бажань, їхньою реалізацією і нашими вчинками?
— Ну, відчуваємо ми одне, робимо - інше. Отже, це речі роздільні.
— Ага, коли б не так. Це ти так думаєш. А взагалі, цікаво, як ти все-таки відділяєш начебто інтимні; начебто не інтимні речі?
— Просто. Як спідню білизну від сорочок, светрів і суконь.
— Тоді навіщо ти це робиш? Хіба своє інтимне ти ішажаєш брудним?
— Ні.
— Отож бо. Хіба ти не відчуваєш неприродності такого заняття?
...Я й сама дотепер не зрозуміла, як ставлюся до таких своїх інтелектуальних вправ — відділяти на папері човнішнє і внутрішнє своє життя...
По-перше, я не розраховую, що хтось колись читатиме мої записи. Отже, я не лукавлю. Бодай перед собою. По-друге, навіть для мене самої нецікаво, що сьоuодні я купила кілограм свіжої риби, а вчора отримала догану на службі. А це і є зовнішнє.
По-третє, я спалю все це писане добро перед самою смертю. Щоб не залишилося слідів моїх «злочинних» думок.
Отже, мною керує страх?
За що?
Я ні в кого нічого не вкрала,
в заколоті не замішана,
навіть на життя суперниці не посягаю. Чому ж я відчуваю присмак злочинності в якихось геть зовсім невинних записах внутрішньої своєї печалі? Це печать виховання?
Тавро минулого часу?
Чи просто надмір вільного часу, коли не падаєш від фізичної втоми, не маєш особливих обов'язків ні перед ким?
Чи що це?

9 червня 200...
У мене є одна улюблена письменниця, яка з незрозумілою впертістю, так немодно і так затято розробляє тему репресованої жіночої свідомості в тоталітарних умовах.
Вона вважає, що репресовану людину реабілітувати легше, ніж репресовану свідомість. Навіть за умов повного сприяння для реабілітації.
Але цілком переконливо вона доводить, що жіночу свідомість, свідомість, а не жінку як фізичну особу, репресувати майже неможливо. На відміну від свідомості чоловічої. За її письменницькою логікою — жіноча свідомість малопридатна саме для тоталітарних репресій, або придатна менше через те, що жінка завжди більш відповідальна за життя, ніж чоловік. Жінці важче позбутися власного життя, через те, що жінка майже завжди залишається оберегом іншого життя. Того, котре вона дала.
Перший мій порив — заперечити улюбленій письменниці.
Я ж не дала життя нікому. Моя свідомість найбільш придатна для репресій і тоталітарного впливу.
А тоталітаристами й репресантами, в основному, виступають чоловіки.
Отже, я малопридатна для реабілітації, але не для репресій.
Та інший мій порив зупиняє порив перший: в якийсь момент я розумію, що ані минулий тоталітаризм, ані всі тоталітаризми разом узяті, не мають до моєї драми жодного стосунку, як би оці мало-притомні і добре-продажні колишні відсиденти-дисиденти з усієї сили не намагалися втовкмачити добропорядній публіці протилежне.
А протилежне — із уст справжніх репресованих — звучить всупереч теорії моєї улюбленої письменниці і звучить приблизно так: в усіх теперішніх людських драмах нинне лише тоталітарне минуле й ніщо інше. А я кажу іще протилежніше: людина, а тим паче пюдина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, і нобителя і ката, ніж вона сама.
Чули?

Наступного вечора...
Я хочу розвинути або закінчити вчорашню думку.
Люди навіщось мордують одне одного із садистською витонченістю, ніби складають іспит на ремесло ката.
Навіщо? Що вони цим доводять? Уміння бути жорстокими?
Про те, що людина народжується жорстокою, зрозуміло звідтоді, як малюк з особливою насолодою розриває нутрощі впізнаваної — улюбленої — іграшки.
А розумні дорослі дядьки з тітками? В ім'я чого знущаються над собою своїми ж руками?
Ну, зрозуміло, якщо там помста, реванш, іще якась дурня.
А чому себе поводять так само ті, що люблять; ті, що не можуть обійтися одне без одного?
Мо

е, любов — суцільна помста за не реалізоване колись із кимсь іншим шаленство — і більше нічого?! Розрив улюбленої іграшки на клоччя?


Я більше півроку не відкривала щоденника, а зараз думаю про те ж... Чому я не думаю про парфуми, що закінчилися... про нові туфлі...
Кат має знаряддя убивства чи тортур — і не потребує фантазії.
Насправді катові завжди бракує сміливості (читала у сповідях катів. Мабуть, придурювалися - виправдовувалися на схилі літ в очікуванні кари).
Позбавлений сентиментів чоловік, чоловік із знаннями й упевненістю того, що його кохає жінка, зобов'язаний тримати її на прив'язі з не меншою кмітливістю, ніж тримає публіку пройдисвіт, авантюрист чи шулер.
Іноді чоловіча кмітливість перевершує жіночу так вражаюче, що годі здогадатися, що автором... кмітливості є чоловік...
Проте кмітливість зневоленої пристрастю жінки може конкурувати з розрахунками фізиків-теоретиків. Пробуємо?

***


Чи має жінка знаряддя тортур?
Має.
Руки.
Язик.
Губи.
А чоловік, якщо він не кат?????

***


Тобі можна би порадити змінити професію. Ти міг би зривати лаври першості анестезіолога.
Не знаєш чому? Та тому, що введений тобою наркоз діє так довго, що іноді мені здається: ти мене не иіанестезував, а одразу забальзамував.
Я завжди відходжу від тебе, як від тривалого наркозу.
А ти тим часом ловиш всі кайфи життя, коли я то ниринаю, то потопаю, як той човен з-під хвиль, з-під запалів твоєї анестезії.
О! Тобі ніколи не загрожуватиме безробіття, поки в юбі залишається професійність жіночого анестезіолога.
Іще ніколи не було так, щоб я місяцями нічого не хотіла сказати цій непорочності паперу... Так можна оніміти...
Читала книжку М.М. «При відкритих очах». Цікаво, як така розумна жінка могла написати таку дурницю про пішу жінку?!
Жінка проживає життя з очима винятково заплющеними. Навіть, коли вона робить серйозну роботу, вирішує конкретні справи, займається побутом і т.і. — в жінки завжди заплющені очі.
Жіноче життя триває в придуманій нею темряві, там нона шукає своє правдиве зображення в дзеркалі якогось одного — вибраного нею — чоловіка.
Проте жінка ніколи не є упевнена, що вимріяний нею чоловік — це той, який щойно провів її поглядом чи подав руку з тролейбуса. І щоб перевірити свої відчуття — вона машинально заплющує очі, а хоч би й ступаючи на останню сходинку тролейбуса. Пересвідчившись, що відчуттів катма, жінка опускає ногу на бруківку. Навіть, якщо вона після цього втрапить під тролейбус.
При відкритих очах жінка не відчуває нічого, крім утоми, роздратування й печалі.
М.М. не знати цього — не знати жіночої психології. Або самій не бути жінкою.

***


Щодо заплющених очей я вчора, мабуть, помилилася. Коли було б так, як я полемізую з М.М., то я давно би бавила дитину, трималася б за полу чоловікового піджака, пекла би кренделі і ліпила вареники, а не вдавалася б до ялових розмірковувань.
Страшно визнати, але я сама ялова, і думки мої ялові, і все довкіл мене таке ж безплідне і штучне...

Дощ хоче зробити повінь
О, та ти, душечко, виявляється, іще той філософ. Може, тобі торбину й гайда у світ — хай ловить, якщо зможе?
А дзуськи.
Нібито був такий, що не зловився!
Наш Савич також зловився.
Кажуть, на хлопчиків.
Ну, і хай.
Філософ — найбільша людина.
Вона повинна найбільше зазнати всього.
І потворного також.
От, дурепа! Скажи це котромусь задрипаному патріотові. Бажано, в шароварах і з уявною булавою.

З листопада
Я б хотіла колись прочитати
спокійну,
розумну,
не-надривну,
не-істеричну
книжку про печаль.
Про найбільшу печаль у світі.
Про еверести печалі.
Печаль,
не названу іменем,
не пов'язану із конкретним часом,
не вмотивовану,
непоясниму,
невидиму,
не...
Не про людей,
не про історію,
і не про кохання —
лише про одну-єдину, але вселенську печаль, що роз'їдає кожного й точить із середини дужче, ніж точить смертельна недуга.
Печаль — як друге наше «еgо», як стимул і рушій, спонука до життя й смерті.
Печаль невловиму, ненав'язливу печаль душі... великої, але незмінно сумної людської душі, яка навіть на феєрверкові життя залишається все одно сиротливою; кругло-сиротинною, навіть коли всі бубни і фанфари світу б'ють їй хвалу і славу.
Цікаво, про таку печаль напише той, хто зазнав її, чи той, що бездушний — а, отже, і безпечальний? Адже про майбутнє материнство найкраще написана безплідна Ґабріела Містраль, а не та, що наплодила десятьох.

4 листопада
...Мені іноді здається, що моя печаль — достойна вселенського жалю й розуміння...
Але хіба можна зрозуміти те, чого неможливо побачити?

24 листопада
«Вы прошумели мимо меня,
как ветвь,
полная цветов и листьев»...
Вже кілька днів не можу позбутися фрази, вичитаної в Ю.Олеші.
Вона мені дошкуляє. Бо я акцентую кожне слово. І щоразу акцент припадає на інше.
Сьогодні для мене актуальним було мимо.
Це також належить печалі????

1 грудня
Цікаво, на старості людина печально-неметушлива лише від досвіду і знань, чи печаль старіє разом зі своїм носієм-господарем і робить людину мудрішою?
Може, навпаки — мудрість робить людину печальнішою?
А чи є таке поняття — більшої чи меншої печалі?
Вона ж, як Бог, — ота невидима, але повсюдна, не обмежена ні простором, ні часом, не облікована найточнішим приладом, мало коли узгоджена із розумом, але завжди скоординована із серцем — її величність і її примхлива примадонність Печаль.
Розкішніша розкішниця, аніж найдорожчі коштовності султанського гарему.
І завжди — тільки з великої літери.
Вона також, «как ветвь, полная цветов и листьев» ?

***


Сьогодні з «Анни Кареніної» випав лист.
Господи, чий, якщо я нікому десятиліттями не писала і ніхто десятками років не озивався до мене?
Мені зробилося так соромно, ніби мене спіймали на крадіжці.
Це був навіть не лист, а давня Різдвяна листівкамолитва, дрібно, але розбірливо переписана від руки моєю випадковою знайомою. Вже не пригадую її обличчя, але я досі пам'ятаю його вираз. Такими малюють образи святих.
Ми познайомилися вимушено. В останній день її і перший день мого перебування в гінекології.
Вона — виношувала.
Я — повинна була абортувати.
Вона про це не здогадалася.
Але за неписаним законом усіх майбутніх породіль, написала мою адресу.
Дивно, та я тоді назвала адресу правдиву.
І ось за кілька місяців, саме напередодні Різдва, до мене випорожненої, як смітттєпровід, до всього байдужої й глухої, прийшла листівка.
Читала її — і суперечливі відчуття шматували мене надвоє.
Перший порив - викинути, другий — повернути назад із образливою якоюсь припискою, а третій — просто розсміятися: була людиною, глухою до віри і всяких забобонів.
А потім я сіла просто на підлогу — і сльози мені не спинялися:

«Молитовне зітхання жінки-християнки, коли вона сподівається дитини

О Преславна Мати Божа! Змилуйся наді мною, бідною рабою Твоєю, і прийди мені на допомогу в час моїх недуг і небезпек, з якими народжують дітей всі бідні Свині дочки. Згадай, о благословенна в жонах, з якою радістю і любов'ю Ти поспішала в нагірну сторону відвідати родичку Твою Єлисавету, коли вона сподівалася дитини, і як чудесно позначилося благодатне відвідання Твоє на матері й дитині.


З невимовного благосердя Твого дай і мені, негідній служниці Твоїй, щасливо дочекатися дитини. Даруй мені цю ласку, щоб дитина, яка зараз перебуває під моїм серцем, прийшовши до пам'яті, з радістю, подібно до святого немовляти Іоана, поклонялася Божественному Господові Спасителю, що з любові до нас грішних смирився і сам був Дитиною.
Невимовна радість, якою переповнювалося непорочне серце Твоє при погляді на новорожденного Твого Сина і Господа, нехай усолодить скорботу, що чекає мене серед недуг народження.
Життя світу, мій Спаситель, народжений Тобою, нехай врятує мене від смерті в час розродження і нехай прилучить плід утроби моєї до числа обранців Божих. Вислухай, Преславна Царице Небесна, смиренне благання моє і зглянься на мене, бідну грішницю, оком милості Твоєї; не посором моєї надії на Твоє велике милосердя і осіни мене, помічнице християн, зцілителько хворих, Твоїм материнським покровом у час моїх мук і хвороби, щоб сподобилась я і могла я відчути на собі, що Ти — Мати милосердя, і щоб я завжди прославляла Твою милість, яка ніколи не відкидає молитви бідних і визволяє всіх, хто звертається до Тебе в час скорботи й хвороби. Амінь».
Жах, пережитий мною за три лікарняні дні, після листівки відновився з такою силою, що в мене почалася затяжна депресія.
Я втратила апетит, сон, цікавість до будь-чого.
Не відповідала на телефонні дзвінки, взяла відпустку і цілими днями цмулила дешеве вино: щоб швидше сп'яніти.
Знала: більше я не зможу зачати. Була занадто старою для першого аборту.
...А листівочку довго тримала під матрацом, аж поки не зрозуміла остаточно, що й вона мені не допоможе.
Та я її чомусь не викинула.

Четвер, осінь
Ця вчорашня знахідка — листівка-молитва — так стриножили мене, велику невірницю і велику безбожницю, що я вперше в свідомому житті побрела до храму.
Мені захотілося помолитися за своє умертвлене дитя. Уперше...
З жахом я зрозуміла, що не знаю, куди йти. У місті чи не на кожному кроці церква, а я стояла на роздоріжжі и відчувала, як від сорому загораються щоки. Я чула про міжконфесійні чвари, але не чула, де можна замолювати гріхи за убієнне життя.
Може, піти до іудеїв?
Але я про їхні закони нічого не знаю.
З мусульманами — іще гірше.
Католики не дуже заохочують аборти.
А свої — православні — чубляться за гроші, а не за Бога, забуваючи про страждущі душі таких, як я.
І я ступила на поріг маленької — схожої на капличку — церковці.
Мені здавалося, що в малій за розмірами церкві меншає гріх. Або стає менш видимим Богові.
Молодий церковний урядник, з яким зустрілися мої очі, докірливо похитав головою:
— Пані, запам'ятайте: в церкві не наступають на поріг.
Іще не переступивши порогу, я зрозуміла, що дорога до храму мені заказана.
Проте я купила свічку і почала ходити порожньою церквою. Відчувала, як мені незатишно. Мабуть, брешуть ті, хто каже, що в Господньому храмі людина, не залежно від міри її гріха, відчуває душевну полегкість. Мені було важко, некомфортно.
Черниця, що продавала свічки, довго спостерігала за мною, а потім нечутно стала за плечима:
— Що ви шукаєте, жінко? Снувати по церкві — не годиться.
— Я хочу помолитися.
— За здоров'я чи за упокій? — лагідно перепитала.
— За... — я затнулася, — ... за померлого.
— Чоловік чи жінка?
— Дитина.
— Он там при вході ліворуч на столик покладіть свічечку і помоліться. Господь вас почує. Можете написати ім'я дитини.
Наступного року у цей же день
Ніхто мене не почув.
Ні Бог, ні той, хто зробив мене нещасною.
Ніхто.
Та я більше й не намагалася достукатися до Всевишнього правителя. Він, мабуть, найбільше любить удатних, не заблудлих, менш грішних.
Із слухняними йому простіше. Вони щораз удосконалюються у своєму послухові.
З такими, як я, — самі проблеми. Без надії, що із блудниць зробляться послушниці.

***


Чому так є, що в хвилини душевного сум'яття, зовнішній світ мало не чоботом додатково нагадує тобі про твою кризу?! Так, ніби в середині тебе працює передавальна станція, що посилає внутрішні імпульси за межі єства? Якщо це не містика, то що?
Інакше чого б то з динаміка допікав мене вже й не знаю, чий голос, — голос надприродний, чи голос тутешній:
«Стыдно мне, что я в Бога не верил...
Горько мне, что не верю теперь».
А знаєш, я й справді не вірю ні в що, окрім нас двох.

31 грудня, напередодні 2000 року,
І це — не кінець світу?!!
Цікаво, хто може облікувати, скільки людині відведено випробувань?
А скільки випробувань людина відбуває насправді?
І де той містифікатор, який придумав вічну і найстрашнішу казочку про те, що всім на світі керує Бог?
А раз керує — значить, лякає.
Як лякає — значить, він терорист?
Навіщо з Бога роблять Бен Ладена?
І того, й того шукають всі, — а ніхто не знаходить. Але голос його чують, дива його ввижаються.
У Бога що, є своя Аль-Джазіра чи всепланетний комп'ютер із реєстром кожної особи?
Ідентифікаційний номер кожного підданого?
І хто в Бога оператор комп'ютерного зв'язку? Провайдер?
Хто виконавець Божої волі?
Хто служить Суддею?
Прокурором?
Якою валютою розплачується Бог зі Смертю?
Адже для пані Смерті сам процес смерті — бізнес? Інакше, навіщо б їй висмикувати з життя квітучих людей? Для чого іншого, як не для торгу з тим, хто обліковує душі на тому світі? Без особистого зиску — навіщо плодити чиїсь сльози, тугу? Залишати стільки калік, недужих, а забирати кращих?
Зрештою, як усе це можна контролювати?
Увесь світ?
Чорних і білих?
Переплітати їхні судьби?
Мстити за гріхи п'ятого коліна?
О, тоді не дивно, що один Бог упоратися з таким обсягом роботи не може, через те, напевно, боги, як люди, також поділили сфери свого впливу. Ісус, Будда, Магомет, Єгова. Один добріший, інший — милосердніший. Той — більш ліберальний. Цей — майже постмодерніст.
Але, чекайте, а понад ними, що — Смерть у одній особі??! Могутніша за всіх богів із людьми разом узятими?
В такому разі, молитися треба Смерті, їй одній, всесильниці, вседержительці?
І без посередників.
Немає гармонії ніде...
А ми хочемо гармонії між людьми...
О, Боже, але ж сьогодні я не п'яна...
І цей Новий рік, та що Новий рік — нове тисячоліття, в якому, мабуть, так само не буде кінця світу, як не було в минулому, — я зустріла з невідкупореним шампанським.
Скільки за моє життя було їх таких, самотніх????
А скільки ще попереду???
Зранку наступного року...
Не впізнаю себе. Бо я думаю про те, про що раніше ніколи не пеклася моя егоїстична душа. Ніколи не мала бажання дістатися суті іншої, окрім суті своїх відчуттів до одного-єдиного чоловіка.
Що зі мною зробилося після отого давнього походу до храму?
Як смішно... я думаю про гріхи!
Де той шлагбаум, що встановлює міру, чи, власне, кордон гріховності людини, її аморальності?
Ці чортові забобони — заборони — перестороги — колінопреклонство - страх, невідомо перед чим... Вони мені отруїли життя. Це віддає глибоким селом. І нічого немає, окрім самого себе і твого внутрішнього життя. Зовнішні маразми — антураж. Для різноманітності.
Цікаво, що сказали б на це ті, що проповідують з екрана добро і совість???
Яке добро?
Чия совість?
Он на смітнику бомжиха з дитиною розклали вогнище — гріються. А ввечері вкладуться спати в дірявому брезентовому наметі. І нічия совість не прокинулася, щоб винести їм бодай укривало.
Брехня. Усе брехня. Скрізь брехня. Від малого — до великого.
І стандарти багаторазового користування на всі випадки життя.
Що я верзу? Я п'яна.
...А він вкотре поміняв телефон.
Ховається, дрантя.

29 січня 200...
І все ж... чому між людьми можлива гармонія, хоча й нетривала... або дуже тривала, але можлива? Куди вона потім зникає? Видозмінюється? Чи що з нею відбувається?
Вона,
люба моя,
атрофується,
випаровується,
розчиняється,
щезає,
вивітрюється,
вмирає,
мовчки покидає нас.
Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт — а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.
Невже і справді все зводиться до банальної хімічної реакції певних хімічних елементів в організмі?
Ні. Ця дурна, псевдолюдяна, нібито наукова, теорія така ж фальшива — як розвінчаний міф про те, що біг продовжує життя, що нервові клітини не відновлюються, що земля тримається на трьох китах, а коров'яче масло шкідливе для здоров'я.
Людству невигідно проповідувати сталість, стабільність, плекати, леліяти, колисати, що там іще з ним робити, щоб уберегти тривке кохання двох.
Це не дає прибутків.
Тому людство придумало й меценатствує зраді, брехні й обману.
На цьому можна заробити шалені гроші.
Шалене кохання грошей не додає і щастя не примножує.
Крапка.

12-20 липня, на відпочинку в горах. У мене щось із легенями. Лікарі порекомендували гори, повітря й свіже молоко.
...Десь тут шастають ночами чорти, або, по-тутешньому, гонихмарники, триюди, нудять світом розплетені нявки, а таємне людське ворожіння — мольфарство — зупиняє грози. Потім на все це народжується якийсь нетутешній Коцюбинський чи Хоткевич — і змушує багатьох із нас вдаватися в містику чи, принаймні, шукати на карті містичні точки для свого духу, як еротичні зони на тілі.
... Ось і я сиджу на самій маківці світу — на горі Посіч (дуже вже вона посічена верем'ям, тобто погодою, кажуть тут) — і світ мене справді не обходить.
І, якщо по правді, справа далеко не в легенях чи, точніше, не тільки в легенях.
Мовою модерну це звучить «релаксація», а може, іntermezzo.
Учора старий-старезний, але ще здоровісінький, гуцул з-під Верховини розгрібав жарини ватри й розказував своє — «три годи до дев'яностки» — довге і ненабридне життя.
Мені страшенно цікаво, як можна жити так довго, не втратити почуття гумору й позитивної енергетики.
— Дочко, щодня дрібку овечого масла на голову і масла в жолудок натще — і ще можу дріботіти «гуцулку» на весіллі. Бо чуюся чоловіком.
— Діду, як то масло на голову?!
— Як — як?! — дивується тепер уже мені: — Помастити чупер, ну; волос по-вашому, втерти масло у шкіру — такий масаж, що але де тобі! А в маслі, знаєш, скілько грав! І дохторів до смерти не треба. Але мене точить одне...
— Діду, а як любов у вашому житті... була любов?
— А це що таке? Любив, скілько хотів і міг.
— I багатьох?
Дід сміється з-під розкішних сивих вусів:
— Кого хотів і чув, що мене хочуть.
— А чим чули?
— Як чим?! Смішна! Серцем.
— А як це можна чути?
Дід розгрібає жар, ніби й уваги на мене не звертає:
— А цему, дочко, ніхто не може навчити.
— А що ви робили, як любов минала?
— Нічого не робив, бо приходила друга.
— Як ви думаєте, діду, чому любов минає?
— По цему видко, що ти, дочко, велика безбожниця, бо не читала Біблії. А там сказано, що любов не минає ніколи. А як ти питаєш про тілесну любов, то вона минає, бо всьому приходить рачинець: людині, тварині, дереву й любові.
— А що таке «рачинець»?
— Кінець. Строк.
— Діду, а хіба погано пізнати в житті лиш одну любов, щоб більше було не треба?
— Як то пізнати одну любов?! - Дід ходить навколо дотліваючого вогнища і здивовано дивиться на мене:
— Ти що, не знаєш, що один день погоди не робить? Любов — це один день, один кусень хліба, одне горня води. Хіба ти за одним куснем можеш пізнати повний його смак чи набутися одним днем верем'я?
Я сміюся, не ховаючись, ніби радію власному відкриттю:
— Діду, так то ж розпуста.
— Е, ні-і-і... Серце уміє розпізнавати, що є любов, а що пустоти.

Р.S.
За ці дні старий гуцул мене не наблизив ні до чого, як до думки, що все конечне, крім любові. За минулою приходить наступна, наступна міняє попередню — і так доти, поки не прийде й тобі «рачинець». Тобто вийде твій термін.


Дивно якось... отже, життя влаштовано так, що минає термін в'язничного утримання, строк збирання врожаю, термін кохання і строк життя?
Але останнє — кінець життя — це єдине, що позбавлене випадковості. Решта може й не відбуватися. Бо випадок приводить нас у світ, випадок може зробити із нас злочинця. Проте — не обов'язково. Ми можемо у світ і не прийти, і можемо не сподіяти злочину навіть під дією обставин.
При чому тут терміни кохання? При тому, що немає терезів, які змогли би показати вагу чи міру кохання і бодай натякнути, що саме ця любов — ота, що не ковток води і не один день погоди. Є лише суцільні оптичні, фізіологічні і психічні обмани. Ось через те воно й називається те, що не минає, а переходить з одного в інше, видозмінюється. Ми можемо й не зрозуміти, що у нас воно є чи вже було.
Але ми не можемо не вмерти.
...То дідова теорія, яка видавалася спочатку теорією розпусти, — правильна?!

9 лютого минулого року
Р.S. Я тепер маю багато часу, і можу розказати детально. ЧИМ закінчилося моє тодішнє божевілля. ...Пізно увечері, десь так ближче до одинадцятої, раз-за-разом я випила чотири, — парні, як на поминках, — п'ятдесятиграмові шкалики віскі, завчасно заправивши цю гидоту вишневим соком, і, щоб не заплакати, подивилася в стелю. Стеля мала колір мого теперішнього обличчя.
Перевела погляд на підлогу. У трилітровій банці в'янули три пурпурові троянди, як жінка після тридцяти п'яти. Я забула зачинити балконні двері, і розпуклі ще зранку бутони скоцюрбилися від лютневого холоду. Я хотіла сп'яніти. Перечекавши хвилин із двадцять і не відчувши ніякого запаморочення, я зітхнула й пішла у ванну. Вода з холодного крана булькотіла, як непролиті сльози в горлі. Коли ванна наповнилася до третини, вкинула колючі стебла у воду. Я задумала їх реанімувати. А може, хотіла реанімувати щось інше?
...Учора був мій день народження. Я брела пізньою вечірньою вулицею міста і плакала.
Чому я плакала?
Бо ти випробовував мене навіть у день мого народження, демонструючи послідовність солдафона, який щодня віддає команду шикуватися до сну чи до прання шкарпеток. Тримати мене в чорному тілі, навіщось постійно загартовувати, як моржа, — цей твій підкреслено демонстрований стиль колись таки зведе мене з розу му. Ти прагнеш навчити мене холодної реакції на екстремальні викиди серця. Тобі працювати б у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Ти б упорався з усіма землетрусами і падіннями літаків іще до землетрусів і падінь. А я не вмію розписати роботу свого серця навіть за твоєю вказівкою. Це ж не годинник — моє серце. Навіть годинники збиваються з ритму. А скільки його там, нашого серця?
Онде отой мій улюблений салат із курячого серця і салат із серця телячого має різний смак, вигляд і вагу інгредієнтів.
Але і те, і те — серце.
Хоча, цікаво, скільки ж важить середньостатистичне людське серце? І чи збільшується його вага і об'єм, якщо його власник — тяжко закоханий?
Треба б запитати знайомого кардіолога.
Боже... таке приверзеться на п'яну голову... Краще йти отак у світ за очі і плакати, аж поки несподіване таксі не проковтне тебе, як чергову жертву.
і Мовчазний водій, висаджуючи мене біля дому, різко — аж я перелякалася — розвернувся в бік заднього сидіння, і вийняв звідти розкішний букет троянд.
— Візьміть. Я їх вибирав для своєї коханки.
— Дякую. Це дуже актуально. Мене якраз покинув коханець, — засміялася крізь сльози.
— Як? - загальмував різко.
— Просто, — ковтнула клубок, що стояв у горлі. — Узяв і покинув. А може, тільки образив.
— А у нього з головою все в нормі?
— Ще як... Дай Боже всім.
— Якийсь баняк. Якби за мною бодай раз у житті хтось так заплакав...
— А звідки ви знаєте, що ніхто цього не робив?
— Знаю. Ви думаєте, що тільки жінка має інтуїцію. Може, й так. Але чоловік замість інтуїції має знання. Ні, не так. Він має твердість знань. Ось я твердо знаю, що не ощасливив жодну жінку слізьми. У мене відпало бажання продовжувати розмову. Чоловік, який думає, що жіночий плач за ним — це щастя... Хай він собі буде здоровий.
Я мовчки вийшла з машини, поклавши на сидіння плату, завищену чи не удвічі.
...Троянди хилиталися у прозорій воді, і я додала у нанну цукру. Я хотіла реанімувати троянди. Ні. Не так.
Я хотіла реанімувати любов, яка мене покидала так, як нападає ворог, — підступно, без причини, підло. Вранці, щоб не плакати, без потреби пішла до метро. Довгий тунель був порожній і моторошно безмовний. Але не встигла моя нога ступити у темний мішок, «как много девушек хороших» заповнило його брудні сірі стіни.
— Пані, ви така гарна і в таку рань сама? Я б вас не відпустив і перед полуднем, — голосно, аж луна пішла попід стелю, сказав мені акордеоніст, щойно я порівнялася з ним.
— А чому не перед вечерею? Ми засміялися одночасно.
Дійшовши до кінця тунелю, я раптом зупинилася: куди я йду? Від кого тікаю?
Я знову вернулася до музиканта, поклала в розкриту шапку п'ять гривень, сіла під стіною навпроти на ящики з-під горілки — і слухала, скільки хотіла, його гру.
А далі попленталася додому і лягла спати.
Проспала весь день.

***


...Учора, прощаючись, він начебто здивувався:
— У тебе дуже великі очі! Я ніколи не бачив твоїх таких великих очей.
Відколись у мені заворушилася жорстока образа.
І я відповіла йому не менш жорстоко:
— Бо ти ніколи не дивився в них прискіпливо.

Я не знаю, який сьогодні день, рік, число, година...
Цікаво: а скільки там у нашому мозкові центрів відповідає за серце?
Мабуть, жоден.
Якби був бодай один, він би регулював це цунамі.
А так — серце віддано саме собі.
Калатає до кого хоче, коли хоче, веде тебе, насміхається з тебе і ти не можеш підправити його вибір.
Диявол?
Навіщо люди шукають диявола?
Ось він — ліворуч. Серцем називається.
Хотіла би подивитися на розпанахане хірургами серце. Де там ті дияволині гнізда.
Інфаркт — це, мабуть, заганяння диявола в клітку.
Інфаркт — це бунт внутрішнього диявола.
Розрив аорти чи чого там.
А насправді — розрив гармонійного зв'язку між людиною і ще однією людиною.
Та може, це бунтує та частина, яка називається дурною частиною серця?

Сьогодні — наступний день після дня, ані числа, ані року якого я не пам'ятаю
Іноді, коли в силу вступає розумна частина мого серця, я думаю: насправді жінка жодним чином не залежить від чоловіка.
Чоловік — це короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою. Це як бажання мати дітей і турбуватися про них.
Бо ж нема жодної логічної причини хотіти так чоловіка, як я хочу його. Саме Його — і жодного іншого.
Я сита.
Незалежна.
Можу мати кого хочу і коли хочу.
А його — не можу.
Я б зрозуміла, коли б спрага за об'єктом мого «вожделения» не була погамована.
Але ні. Очевидно, справа в тому, що він щось порушив у відносній гармонії мого тіла й душевної організації чи, власне, внутрішньої звички.
В такому разі, це руйнація.
І що? Невже я щоразу хочу повторення цієї руйнації?
Термінаторка якась, їй Богу!

***


Правдива історія людини — історія її приватного життя.
І нічого більше.
Все решта — мода, антураж, інтер'єр, тло.
Може, тому оприлюднені історії багатьох людей такі прісні й гидкі, як дистильована вода, бо вони вибіркові, цензуровані, просіяні?
Коли читаю зімітовані скандали людей публічних, я думаю про них, як про людей нещасних більше, аніж я. Розумію, що їм не вистачає натуральності саме приватного життя. І тому вони такі охочі до публічного епатажу й продукування сенсацій.
Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.
Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?

***


Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння — не що інше, як крик про допомогу.
Адже ж я прошу допомоги в нього?!
А чого ж іще?
А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?
Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.
Тоді такий торг — банальна панель для душі.
Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.
Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.
А як бути з тією, яку можна тільки відчути?
Чим?
Фібрами всіма.
Які вони, фібри?
Шкіра чи що?
Так це плоть.
Дурдом!
Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!

17жовтня 198... р.
Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.
Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!
Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.
...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.
Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.
Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.
І добре, що не запитала.
Я б не хотіла знати правду.
Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.
25 лютого 199...
Вчора відчула, що я його ревную.
Страшно.
По-чорному.
Без тями.
Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.
Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.
Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.
Коло мене він — людина святкова і святкуюча.
Але я уявляла, як він їде містом — і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.
Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».
І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.
Бо про мене він так не думає ніколи.

18 січня 200...
Меценат — це хто? Ти — меценат чи хто ти? Меценат — той, що дає гроші. А як називається той, хто безкорисливо відриває від себе шматок серця? Серцепошматовувач? Я тобі не меценат?!

29 вересня 200...
Це чекання нестерпне, як нічний зубний біль.
Вимордувана,
невиспана,
із почервонілими очима,
тиняюся з кутка в куток,
п'ю каву,
викидаю старі речі,
розгортаю нечитані книжки,
розтираю скроні,
проклинаю,
благаю...
...але все до біса!
До біса! Господи, за що ж ти так не любиш жінку, що даєш їй муку невиправданого чекання????
Невиправданого?
А чим воно виправдане?
Годиною чи ніччю потайної зустрічі?
Навіть для незахланноїжінки короткочасна зустріч — ніщо, порівняно із розривом нервів на мотуззя до того, як...

ЗО вересня
...Найгірше, ні, найважче — останній день до приїзду... Це хвороба, яка не має назви, хоча має добре виражені симптоми.

***


Якби хто знав, що я робила цієї ночі, — він би спровадив мене в психіатричку...
Після нетривалої телефонної розмови з ним спізна я розстелила ліжко.
Потім довго обходила круг нього.
Іще довше розгладжувала простирадло: намагалася стерти обриси тіла того, хто іще вчора на цьому ж місці не випускав мене з обіймів. Я дуже ретельно й терпляче розправляла зморшки і складки лляного полотна, а воно все одно пружинило, пручалося під пальцями, так нібито не хотіло руйнувати останній вчорашній твій слід.
Це щось нагадувало, але я не могла згадати, що саме.
Тоді я сіла на постіль і до очамріння в очах дивилася, як по діагоналі простирадло знову набирає малюнка його тіла. В якусь мить навіть здалося, що з ліжка війнуло сонним чоловічим запахом.
І тоді я перехрестилася.
Простирадло залишалося скоцюрбленим по діагоналі, розтинаючи ліжко на два майже однакові трикутники. І, скинувши з себе все до нитки, я швидко лягла, ніби притулилася грудьми до чоловічої спини. Я вигнулася за обрисами уявлюваного тіла, заплющила очі й надовго причаїлася.
Але мені захотілося заснути під лівою пахвою чоловіка, із втиканим у шкіру обличчям.
Його розслаблі пальці такі, що, здається, їх можна гнути, як розігріту воскову свічку.
Затримую дихання — і знову повертаюся обличчям до спини. Спина всипана дрібним ластовинням. І я стримую себе, щоб не заворушитися й не перецілувати кожну весняночку.
Щоразу мені хочеться досліджувати його тіло, як далекі зорі на нічному небі. Я заплющую очі — і рука повзе від шиї вниз...
... Насамкінець цілую його пуп і відкидаюся на подушку.
Моя шкіра холодна — як у мерця.
Міняю простирадло — і сон зморює до ранку.
...Цікаво: чи в усіх безумних від чекання жінок ночі минають однаково химерно, чи я така одна?

***


Я хочу знайти бодай одну жінку на світі, яка би потвердила, що кохання — це радість.
Ні, не так.
Я ж також можу твердити, що кохання — безсумнівна радість.
Тоді що я хочу?
Може хочу, щоб хтось запевнив, що кохання не просто безсумнівна — суцільна радість?!
Але ж іноді і я так вважаю. Коли ти зі мною, коло мене — я вважаю саме так. Що радість кохання неминуча, неминаюча, непроминальна за жодних умов і обставин.

19 березня 200...
Сьогодні перечитала велику частину своїх багатолітніх записів і зрозуміла, чому я сумніваюся у безсумнівній радості кохання: бо я фіксую переважним чином і є, що зі знаком мінус. Чи із мінусовим присмаком.
У час радості моя рука лінива, і мозок мій відпочиває. Тому я не фіксую торжествуючих хвилин серця. Так роблять усі закохані?

20 квітня 199...
Я багато років зневажаю свою колежанку Ларису К. Скільки пам'ятаю, стільки вона моралізує, читає нотації, повчає наших дівчат уму-розуму. Мовляв, мали б ви сім'ї, дурниці в голову не лізли би. Дурне в голові — тільки у самотніх, бездітних і розлучених.
Ясна річ, взірцем жіночого літопису є Ларисин літопис. Бо тільки у неї чоловік — цяпочка, дітки — ідеальні, і, відповідно, щастя — стабільне.
А сьогодні я пожаліла її більше, ніж себе: відкрилося, що цяпочка має дитину із іншою жінкою в іншому місті, куди він постійно їздив у відрядження; донька «сидить» на голці, а сама Лариса з усього вдарилася у блуд із водієм нашого директора, який майже привселюдно хвалиться своїми черговими волоцюжними інтрижками.
Ось вам і проповідниця моралі Лариса.
Не-самотня.
Не-бездітна.
І не-розлучена.

П'ятниця
Найгірше, коли знаєш усе наперед. Живеш, ніби йдеш крізь прозору стіну рентгенівського проміння — і бачиш усе, про що інші навіть і не здогадуються.
Чому я впевнена, що я щось знаю?
Я лише думаю, що знаю.
Та ні, таки знаю і знаю напевне!
Знаю, що він ніколи не покине свою дружину, хоч їх уже давно нічого не в'яже. Хіба що оті прокляті фібри схололоїдуші.
Якби в'язало — все було би по-іншому.
І зі мною також.
Хтозна.

Понеділок після самотньої осінньої неділі, 22.48.
Зранку не хотіла вставати. Отак байдуже дивилася у стелю — і навіть не думала.
Коли б тут був якийсь свідок, я прикинулася б хворою. Але нікому подати водички.
І я пішла на роботу, вифуфорившись, мов лярва.
А тепер я дивлюся на німуючий уже кілька днів телефон — і таки чую в собі хворобу.
Може, вона називається душевна, а може, психічна...
Зараз наберу номер і скажу: «Покинь усе і приїдь до мене. Мені зле».

Початок третьої години ночі, вівторок.
Але він не приїде, навіть коли б я сказала, що при смерті. Він просто не повірить, подумає, що прикидаюся. Бо він про мене думає, як про дуже молоду, безтурботну жінку, а про життя, що воно — безконечне.
На словах поспівчуває — але не приїде. Стисне зуби.
НЕ П-Р-И-Ї-Д-Е!!!
Не хоче залежати від мене.
Достатньо, що він знає, що я залежу від нього, як наркоман від поставника зілля. Тому й боїться мені показати, що й сам за крок до власної залежності.
А може, йому ще не прийшов час бути залежним саме від мене, і він думає, що демонстрована байдужість убезпечить його від залежності в майбутньому.
Дзуськи! Люди, які відчувають одне одного без слів, уже залежні навіки. Якщо вони самі про це собі не наважуються казати, їм скажуть інші.
Та біс його знає, що він насправді думає. Може, й не думає, а живе — як живеться. Сьогодні зі мною.
Завтра — з ким захоче.
А хіба зі мною не хоче?
Хіба зі мною — з примусу?
Чи закоханажінка — примус для чоловіка, силування?

18 травня 200...
Згадую.
Єдине, що залишається непорушне — згадування.
Сьогодні згадала одну нашу літню ніч на дачі в подруги-докторші.
О, моя подруга має задатки шпигуна.
Інакше, як би вона розшукувала зашифрованого чоловіка після того мого безумства із таблетками і коньяком? Адже він черговий раз сидів за кордоном, черговий раз міняв телефони...
Ну, знайти — знайшла. Нате вона шпигун-аналітик, але насамперед — всерозуміюча і всепрощаюча мати Тереза.
А чим вона його спровадила серед ночі з якоїсь далечіні в іншу далечінь, що він пригнався раптово і тихо, лиш розрізав фарою «очкарика-мерса» запашну темряву і мовчки скупо поцілував маківку голови, ніби ска зав якісь слова заспокоєння чи тривоги, — знати не знаю і знати не хочу.
Не питала і не чула, бо не могла ані слухати, ані перепитувати. Я себе тоді не відчувала. У мені була мертва я.
А він решту ночі сидів і дивився на палахкотливі язики вогнища, докидаючи в нього дрова. І навіть не цікавився, що зі мною трапилося.
Був поінформований?!
А я дивилася, як дивиться він.
І мені було тепло.
І гарно.
І байдуже.
І всяко.
А потім він коротко, мало не секундно, повів очима вбік будинку — і я почула, що дрібне тремтіння шкіри під колінами заважає мені. І зрозуміла, що життя вертається в мене.
А далі він робив з мене квітку. Нічну. Матіолу.
Пополудню стиснув долоні — і згадуй вітер у полі.
А...
Ото ж бо!!!
Хіба що відкрити рота — і вдавитися тим «а-а-а».
Сто разів знаєш, що далі — тільки «а-а-а»!
Наступного дня Ці спогади мене замордують. Що з того, що я зараз згадую... додаю йому якихось привабливіших, ніж насправді, рис? Виправдовую.
Самокопаюся. Він мене покинув — і що тут роздумувати?

13 червня
Хто сказав, що він мене покинув?! Він мені цього не казав. Навіть був такий добрий, що я тієї ночі не чула в собі жодної кісточки, так ніби мене перетворили в глину і дали в руки цього несамовитого нічного чоловіка, який м'яв мене доти, поки не видихнула: «Я більше не можу».
А він, шельма, поцілував очі і тихо засміявся:
— Ні, ти сама ще себе не знаєш...

Також 13 червня
Як я хотіла продовження ночі...
Може, через це, обманюючи себе, дужче заплющувалася і втискалася в нього, бо думала, що справді зможу проникнути туди, куди він тримає браму замкненою.
Мабуть, він і сам там не був ніколи — за брамою власної правди.

Увечері
О, ні. Він мене не покинув — просто сів у машину, піниво висунувши долоню з вікна.
Але він дивився крізь мене!
Він іще був біля мене — але вже був далеко. Може, навіть з якоюсь іншою.

Ніч
Кожен із нас самодостатній і розумний настільки, що розуміє: ми могли би бути разом а хоч би й до смерті, але виробити тактику, яка привела би до отого разом... Наш розум неспроможний досягти згоди. Невже в такому глухому куті коротає життя багато більше людей, аніж здається на перший погляд?
І де вчать отак добровільно ставати технологом і будівельником власного глухого кута?

7 липня 2002 р.
Учора дивилася в криницю. Вода на дні стояла чорна і незрушна. Ні, вона колихалася, як море сліз. Так, що навіть не було видно.
Потім я подивилася в дзеркало. Очі схожі на дно криниці. Море сліз.
Одначе... я ж ніколи не була плаксивою.
Старію?
Ні, бо пам'ятаю, що сьогодні — чверть століття від того дня, коли мав відбутися кінець світу.
Хоча для мене він таки відбувся...

***


На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:
— Відчуваєш себе?
Я прислухалася до себе. Мене не було.
— Ні.
— Значить, ти щаслива.
— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?
— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.
— А ще коли?
— Коли не боїться.
— Іще?
— Коли ризикує.
— Ще?
— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.
— I жінку?
— І жінку.

26 липня
Я прийшла до Його найкращого друга і сказала: «Якщо він сьогодні не приїде, я щось собі заподію». Його друг розсміявся голосно й дещо вульгарно:
— Не заподієш.
Я відповіла:
— Значить, приїде.
Удруге друг засміявся жорстоко:
— Не приїде, не шантажуй.
Тоді я заплакала:
— Я його люблю.
Друг узяв мене за лікоть:
— А хто сказав, що він тебе не любить?
— Але він не казав мені, що любить.
І тоді друг відповів майже бридливо:
— А чому він повинен щось казати? Він нічого не повинен. Він любить, як вважає за потрібне. Чоловіки взагалі ніколи не повинні казати жінці нічого.

Р.S.
Отже, в моїй біді друг мого сердечного друга — мені не друг?


Чи недруг?

Серед ночі...
Хм... я вважаю за потрібне вітатися, з ким вважаю за потрібне,
їсти нежирне,
лягати спати у власному ліжку,
а вважати за потрібне любити...
Я також так не вважаю. Я просто знемагаю від неї, проклятої, та, що любов називається, — і все.
Але не вважаю за потрібне про це казати.
Навіть другові.

8 березня 200...
А іноді навіть добре — просто лежати й дивитися в стелю.
Ні про що не думати.
Ні за ким не тужити.
Вселенська лінь розливається по жилах — і ти тішиш саму себе, що це добре — добріше не треба.
Читаю колись переписане від руки (не знаю, звідки). Навіть сподобалося. Чи то красивістю, чи безликістю: «огорнута дев'ятьма білосніжними хутрами самотності, дивлюся на кольорові натовпи спідниць, сідниць, черевиків, реготу й удаваного щастя. І думаю про тебе, огорнутого шкурами самотності у безбарвному натовпі міста, де все нагадує про нас: зіпсований годинник перед парком, пофарбована в колір печалі лавка під липою»...
О, ти — «жестокая любовь и каторжная страсть»... Цвєтаєва, чи хто?
Ох, же ж і каторжниця я добровільна, ох, каторжниця.
А може, блудниця-черниця. Із випотрошеним серцем.
Агов, Ларисо — Джеку-потрошителю!
Ні, патрачу! Від слова «патрати» (курку, серце, душу, життя).
Чому Ти, мій золотий і безпощадний чоловічку, такий добрий до мене, що, випатравши серце, залишив на спомин про себе шмат непомутнілої пам'яті?
У людей же трапляються цілі трагедії із втратою документів, родичів, майна і т.і. і т.д., а тут якась химерна штуковина — спогад про чоловіка, що прошмигнув діагоналлю крізь життя, немов кульова блискавка, — руйнує, точить із середини, як задавнена хвороба.
Наступного вечора Іноді я жадаю потьмарення розуму. Але воно не наступає ані під дією алкоголю, ані у сні, ані в роботі.

***


«Я заплутався між необхідністю і жагою», — сказав мені вчора.
О, так. Ти — чоловік необхідності. Але що ти чоловік жаги на довше, аніж на трохи, ну геть зовсім трохи, я й не здогадувалася... Це щось новеньке.
Якщо ти вперше сказав правду, то чому так похапцем?
Якщо заплутався, то я дуже просто розрубаю твій гордіїв вузол.
Але тобі подобається такий ненормальний блуд. Блуди на здоров'я.

17 квітня 1995
...це місто може довести до сказу навіть камінь. Які довкола тупі, ситі і бездумні обличчя!
А цікаво, чому це я думаю, що вони бездумні й тупі? Яким чином їхні носії (носії облич? Ну, й придумала!) повинні дати зрозуміти оточуючим глибину свого думання?
Люди — це носії масок, а не облич. І незалежно, хто вони, де вони і з ким.
Маску можна зірвати, як присохлий до свіжої рани бинт, — силою болю. Або силою смерті.
За інших умов люди масок не зривають. Вони їх нашаровують одна на одну — а згодом під ними ж, прибраними масками, задихаються.
А кохання — лише найвидатніша прижиттєва маска людини.
Але за всякими щоденними клопотами її можна просто проґавити.

19 грудня 2001 року
Сьогодні зрозуміла, що ти мене допалюєш, мов останню цигарку: вдихаючи кінцеву затяжку з особливим смаком і насолодою. Так, ти вкладаєш у неї дещицю пристрасті, але більше таки — самовдоволеної, садистської радості. Бо остання затяжка — за тобою. І викинутий «бичок» — розтоптаний не будь-ким, а тобою.
І в цьому — твоя вищість і твоя перевага над усіма, хто затягався цигаркою до тебе.
Якщо ти мене розтираєш, як недопалок, то ти мій гробар?!
Чому ж тоді я так радію гробареві? ...Може, мені краще було писати верлібри, а не вести щоденник? Пізно, голубко, пізно... все пізно.

Серед ночі...
Так що я неправа, коли думала про тебе, як про садиста. Ти невиправний пацифіст.
Коли б ти був садистом, ти звільнив би мене навіки одним зашморгом,
одним пострілом чи одним грамом отрути.


В обідню пору
«Поїзд о двадцятій», — квилило сьогодні радіо.
Ага! Не те, що о 20-й, і о 24-й уже відійшов.
«Не відлітай», — волав телевізор.
Усі, мадам, поїхали, відлетіли, поповзли.
А ти стоїш, як світова вдова — не вдова, наречена — не наречена, а просто жінка-сирота чи жінка-смертниця на роздоріжжі минулої молодості й затяжної зрілості. І чекаєш.
Чекаєш, дурепо.
Ну, й чекай на здоров'я. Катафалку хіба що.
Хоча для більшої функціональності тобі варто було б обтягнутися поясом шахіда — і відомстити бодай би за одну невинно убієнну душу: користі було би більше.
Субота, допікає сонце
Дивно... сьогодні поштою прийшла листівочка, в якій чорним по білому було написано:
«Дай, Боже, мені мудрості сприйняти те, чого змінити не можна.
Дай, Боже, мені сили змінити те, що можна змінити.
Дай Боже мені розуміння, щоб відрізнити перше від другого».
Невже все так безнадійно, що я й справді вже не спроможна відрізнити ані перше від другого, ані друге від останнього?

18 серпня 200...
Треба перевести подих. Віддихатися. Набрати в легені повітря — і згадати, як у черговий раз внутрішньої кризи я пустилася в блуд.
У блуд?! Якщо то був блуд — то хто тоді блудниці?

...С.Д. зателефонував пізно увечері, коли я бездумно снувала квартирою, витираючи невидиму пилюку з меблів. Уже багато часу я чекала іншого голосу, і не так самого голосу, як його господаря.


— Ти можеш на три дні втекти зі мною у світ за очі? — майже по-діловому запитав без передмов, прелюдій і деталей.
«Три дні колись давно обіцяв мені інший», — зітхнула про себе.
С.Д. я знаю так давно, що й не знаю, скільки. Уже півроку, як він тихо-мирно розлучився з моєю однокурсницею, чим дуже здивував усіх своїх знайомих. Після розлучення С.Д., звичайно, не ходив у чернечому постригу, але й за кожною спідницею не валандався.
Я про це знала від його колишньої дружини, яка багато років працювала в нашому відділі. У кращі часи їхнього спільного життя ми іноді збиралися в них удома на недільні обіди, і я тоді дивувалася, як молоді люди можуть жити так правильно, з півслова розуміючи одне одного, з такою показною галантністю і тактом, як ці двоє. Сімейне життя мені уявлялося зовсім іншим, бурхливішим, чи що... не таким регламентованим і прісним.
Якось під час чергових відвідин цієї пари я наткнулася в кухонній шухляді на зошит із написом «План сімейного життя на наступну п'ятирічку».
Боже милостивий! Чого там тільки не було... Покупки, мандрівки, виховання дітей, ремонт квартири, знову покупки, безпечний час зачаття, іще покупки, канікули в сексі, перестановки меблів. Усе так детально розписано, з поміченими галочками про виконання, з примітками про економію. Але чогось там таки не було дуже суттєвого, якщо я одразу покривила носом і засунула зошит подалі з очей, ніби намагаючись сховати його навіть від того, чиїми руками він писався.
Тоді я не могла збагнути, чого мені забракло в тих надто правильних каліграфічних записах.
Тепер зрозуміла: там навіть не пахло прихованою енергією кохання, внутрісердечною авантюрою, як любить казати моя докторша наук. Там був графік сімейного життя, а не мистецтво. А графік — це все одно, що дутий замовниками рейтинг: сьогодні є, а завтра — шкереберть.
— ...Я втечу з тобою на три дні, — відповіла С.Д. без особливої радості, зачувши, однак, у собі приспане хвилювання.

Дописую наступного вечора
І ми з ним утекли. Отак сіли в машину — і гайда. Без плану, без домовленостей, без суперечки про маршрут.
До того я ніколи не думала, що можна так легко ускочити до чужого чоловіка в обійми, а ще швидше - в ліжко. Без у.о. Без присягань і торгів.
Зупинилися над потічком десь між Яремчею й Ворохтою. Розбили намет. Розклали вогнище. А далі сіли нарізно на каміння — мовчки пили сухе вино і довго дивилися, як зелена, голосиста вода обмиває дно. О, тепер я розумію, чому в камінні не можуть завестися черви, а під ним може тільки плодитися червонобока форель.
Ми просиділи так до пізнього вечора, поки у верхів'ях дерев не зашумів дощ.
...А в наметі мені стало ніяково. Соромно, чи що.
Може, від того своє тіло я відчувала мляво?

...Пастушок Павло з ближнього села тричі на день носив нам свіже молоко просто в намет — і ми іноді ледве встигали прикрити свою наготу, зачувши шелест трави під його бучком, який незнаним чином перебивав шум потоку.


Мій спокусник і рятівник від самотності виявився дуже вразливим і добрим. Мені здавалося, що С.Д. хотів погасити зі мною давню хіть, а через добу зрозуміла, що він сам боїться самотності.
І зникла ніяковість. В якусь мить подумала, що ми з ним прожили ціле життя. Чи могли би прожити.
Наступного дня в горах зіпсувалася погода і дощ періщив безперестанку. Але ми не мали бажання згортатися.
Пастушок подовгу просиджував з нами в наметі і розказував всякі історії із свого села. Подеколи вони були такими зворушливими.
— Ти в армію підеш? — поцікавився у хлопчика С.Д., міцно притиснувши мене до себе.
Хлопчик довго дивився на нас, потім несподівано сказав:
— Про армію я вам ще розкажу. Але спершу скажіть мені, пане, це чужа жінка, що ви її так любите?
Ми усміхнулися. С.Д. запитав:
— А чому ти думаєш, що вона чужа і що я її люблю?
— Бо ви про неї дбаєте якось не так, як у нашому селі чоловіки дбають про своїх жінок. Я вчора, пробач те, підгледів, як ви в потоці мили цій панії ноги. Наші чоловіки ніколи не миють своїм жінкам ноги. І мій тато не миє ніколи. А моя мама народила йому восьмеро дітей. Але я колись пас корови і також підгледів, як Дмитро із Пасічного, це у нас такий хутір є, а Дмитро там лісникує, мив ноги своїй любці Ксені. Він робив це точно так само, як ви учора.
— А звідки ти знаєш, що то його любка? — засміявся С.Д.
— Всі знають. Не лиш я.
— Ти не сказав про армію, — нагадала я Павлові.
— В армію я не піду, у мене одна ніжка коротша, але тепер нема кого брати в армію, то беруть таких, як я, але мама вже договорилася з воєнкомом. Дві корови продали. І я в армію не піду. Зроблять справку.
Цебенів дощ.
Ремиґала корова.
Пугикала сова.
Пастушок Павло щось розказував гуцульським своїм (іноді не зовсім зрозумілим) говором — і я спіймала себе на думці, що хотіла би всиновити цього хлопчика з укороченою ніжкою.
...А вночі, обіймаючи сонного С.Д., я думала, що зараз таки щаслива.
Ніхто нікого не любив — а я була щаслива.
Ні, не так: ніхто ні за ким не вмирав, але ми обоє були щасливі.
Це було легко й приємно.
Як таке може бути?
Ми не дратували одне одного непотрібними дрібницями, а просто коротали вкрадені три доби — і я не почувалася злодійкою.
Кров не шуміла в наших жилах — лише шуміла то зелена, то чорна вода у збунтованому потоці, і ми таки любили одне одного. Без надриву, але якось ніжно.
Може, ніжність приходить від розуміння людьми одне одного? І вона не перекреслює тверезості думання і сприйняття?
Дивно.

Дописую іншого вечора...
Потік, до якого ми навідалися наступного дня, називався Сухий. На дні напівтемної ущелини, порослої старими деревами, там, де виднілося пробите роками русло, і справді було сухо, лиш зволожене пообіч каміння підказувало, що тут мала би господарювати вода.
Але, милостивий Боже, яким було коріння дерев у цьому Сухому потоці! Воно вгризлося в землю і в довколишнє каміння так, що швидше зрушаться гори, аніж корінь розпрощається із землею і похитне стовбур.
Так вгризається людина в життя?!
О, ні. Це коріння — суцільні мої фотографії.
Це я живу, точно так само вгризена в того, хто махнув на мене рукою і спровадив в обійми без пристрасті.

***


...А через три доби так само тверезо ми з С.Д. сіли в машину, тепло розпрощавшись із Павлом — пастушком. Зворушений нашою гостиною, як він казав, і нашими гостинцями, він дивився услід машини вологими від сліз очима, спираючись на свій незмінний бучок, і права ніжка у нього була коротша так сильно, що я відчула в собі поштовх задушити своїми руками отого воєнкома, в якого совість дозволила позаритися на дві корови Павлових батьків.
А ми, як двоє випадкових подорожніх, вертали разом туди, де за нами також ніхто не вмирав, не розшукував, не ревнував і не тривожився.
...Іноді С.Д. мені телефонує і розказує про своє теперішнє життя, але він ніколи не заїкається про наших три дні. Він ніколи жодним словом не обмовився про них, так наче не було наметової ніжності і миття ніг у потоці.
Я думаю: чому?
Хтозна. Але так буває.
Буває.
Бо і я згадую про ті дні лише тоді, коли чую його голос на іншому кінці телефону.
Та, ні. Щось таки залишилося і в С.Д. Інакше, чому б він іноді, завершуючи телефонну розмову, казав Павловими словами: «Дякую за гостину і за гостинці»?

***


Із С.Д. я вдалася до авантюри. З відстані зрозуміла, що ця авантюра не підірвала основ.
Страждання не відміняється.
Радість зустрічі — також.
То навіщо була авантюра?

***


. Іноді я хотіла, щоб Він мене розтовк, як товче кухар шмат м'яса на відбивну. Так, щоб стало видно прожилки.
На той час, коли в мене вперше виникло таке бажання, «він» — це був іще ніхто. Його не існувало тоді на світі.
А тепер Він товче мене, як часник чи мак у ступці, — і я вже нічого не відчуваю, окрім жорстокості обставин і мільярдних відстаней непорозуміння між нами. Ні. Це я брешу.
Сама собі.
Усе я добре відчуваю.
Особливо, мільярдні відстані.

5 вересня 200...
Ми співпадаємо з ним, як розбита шкаралуща свіжого горіха. Коли шкаралуща висихає — вона непридатна для співпадання краями.
Отак не співпадають і люди.
Але ж ми з Тобою співпадаємо, дурню!!!!

12 травня 200...
Сьогодні понесла підбити туфлі. А заодно — привітати шевця із його недавнім 70-річчям.
Старий вірменин впізнає мене іще з дверей, але чомусь не радіє, як завжди.
Телефонний дзвінок перебиває моє «здрастуйте» — і швець зривається з місця, як ошпарений.
Він довго слухає, а потім мені здається, що він починає плакати.
Слухаю глуху, старечу розмову — і серце мені стискаються від ніжності. Швець розмовляє із хворою дружиною:
— Радосте моя, Олюню, не плач. Я скоро прийду. Не плач, моя голубко.
Старий дивиться крізь мене:
— Я люблю її так, що хай би на мене звалилися всі біди світу, лиш аби вона мені була здорова, радість моя.

24 листопада
Сьогодні згадала: якщо дивитися на гору Сивулю в іуманний день, видно, як людину крізь сльози.
Може, ти мене також бачиш, як Сивулю в туманний день, тому не розумієш, що мені без тебе всі дні — як Сивуля в тумані???

Неділя після неділі з Тобою
Любов — вона безконечна. Людина може любити, скільки завгодно разів. І кожного разу по-іншому. І щоразу — вперше.
Але ніхто не думає, що чергова пристрасть — остання.
І кожен живе таким своїм обманом, як правдивою — щонайправдивішою — правдою, бо поки людина не спізнала любові, вона їй привиджується в кожному стрічному. І тому кожен із нас іде за кожною новою любов'ю, як за марою, щоб зловити її і нарешті заспокоїтися.
Суцільний екстрім. Своєрідне Міністерство надзвичайних ситуацій у час безперервної пожежі.

Наступна неділя після місяця без Тебе
Я думаю, що кожному з нас вигідний стрес чекання, самообману, розпачу. Будь-яке душевне потрясіння, непрогнозоване хвилювання — це електричний струм для вразливої душі. Як правило, такий струм не вбиває, а лише струшує приспану енергію, стимулює до життя заржавілі сили волі.
Встаєш вранці — і не віриш: те, що було вчора, — було з тобою.
Залишається неясне відчуття туману.
Запаморочення.
Чарів.
І легкої досади, що це таки було.
Хтозна, якою я б стала, коли б мене не вдаряло струмом...

28 вересня 199...
Мені байдуже, що про мене думають інші. Коли я вперше зрозуміла це — помацала чоло.
А потім сказала собі: так думають егоїсти.
Я таки егоїстка, якщо так довго люблю одного і того самого негідника й падлюку. І чим менше він подає мені знаків уваги — тим більшою падлюжницею стаю сама для себе.
Після такого відкриття і справді доводиться мацати собі чоло і не дозволяти, щоб його мацали інші (чоло тобто)...
Але моє внутрішнє життя за такими парканами і забралами, що я можу прикидатися, якою завгодно відьмою і жодне каяття не навідається до мене. Бо я — егоїстка. І мене не обходить, як плює і чхає на мене світ. Так, як я плюю собі в душу цим виснажливим багаторічним романом... Мене не зможе переплюнути навіть верблюд.
Байдуже. Як байдуже до зламаного дерева чи всіх отих, що минають мене день у день у великому місті, а «добридень» сказати нікому.

17жовтня 200...
Він так дістав мене своїм катуванням, що я вирішила відомстити.
Учора я почала полювання за одним чоловіком. Мені стало цікаво, чи зможу я його вполювати.

20жовтня 200...
Він, очевидно, відчув — і дуже пручається. Я таке бачу вперше: чоловік опирається жінці, яка явно провокує його на лямур.
Розпалює?
Побачимо, хто кого.

22 жовтня


Але навіщо він мені, коли я в собі не відчуваю жодного поруху плоті, окрім чіткого розрахунку і думки про помсту іншому?

27 жовтня
Я знаю, чому я його добиваюся. Це не лише жага помсти. І в жодному разі — не бажання новизни. Я хочу спізнати байдужу пристрасть, силувану. Щоб зрозуміти, чим вона відрізняється від спонтанної. Я доб'юся свого.

28 жовтня
Крига скресла?
Він дивився в очі так, щоя забула все, пов'язане з іншим.
У мене почалися ознаки склерозу.

7 грудня
Найбільша безбожниця, я відтепер навіки запам'ятаю, що 7 грудня — день великомучениці Катерини.
Чоловіки — вони мастаки інтриги не менші, аніж хвалені, завжди інтуїтивні жінки.
...Я помилилася у своїй здобичі.
Чоловік був такий ніжний, що, ледь доторкнувшись до нього, я зрозуміла свою погибель. Він пестив мене так, ніби ворожив.
А прощаючись, хитро запитав:
— Навіщо ти гралася зі мною? Це ж небезпечно для тебе. Ти в пастці.
Я не хотіла визнати, що програла, але відчула, що він мене зачепив.

15 грудня
Тепер я рискаю, мов тигриця. Я шукаю зустрічі з ним.
Він мене знов уникає.

20 січня наступного року
...Учора за столом він плеснув мені в обличчя склянку горілки:
— Ти сука. Ти спиш зі мною, а хочеш іншого. Хто в тебе є?
У мене нема нікого, але як йому про це сказати? У мене нема навіть того, хто іще не так давно був.
Він не озивався півроку.
Що я йому зробила???

Є лише спогад-хвороба: чоловік, що спить по діагоналі ліжка й одною рукою тримає мою грудь. А на годиннику — завжди третя ранку.

25 серпня
І я таки сука, бо, коли впольований мною чоловік хряснув дверима, я завила так, що жодна чотиринога не могла б зрівнятися.
Я думаю, що зачепила його і я. Та він надто розумний, щоб не міг відчути, що.став іграшкою в моїх руках через зовсім іншого чоловіка. Бо все в мені закрилося до нього, скам'яніло.
Безглузде полювання чи гонитва за силуваною пристрастю закінчилася драматично для самого мисливця. І яка тоді користь із полювання?!

26 серпня 200...
У нас на роботі новий шеф. Сьогодні він викликав до себе по черзі всіх співробітників.
Коли я причинила двері і сказала «доброго ранку», пін одразу почав роздягати мене. Різко скинув сукню, розпустив по плечах волосся, розшнурував босоніжки — і не одягаючи і не давши одягтися, покликав до журнального столика. Далі він мовчки уклав мене навзнак, іміряв з голови до ніг і лиш усміхнувся кутиком губів.
Він пожирав мене очима з апетитом пересиченого самця.
— А тепер розкажіть детально про себе, — майже попросив, але голос його звучав іронічно-поблажливо. Мені здалося, що він усе про мене вже знає, а тепер лише звіряє свої знання з моїм лепетом.
...Так я й вийшла з кабінету шефа роздягнутою, пройшовши мало не крізь стрій тих, хто чекав на цю ж процедуру в приймальні.
Якщо нашому новому шефові загрожує якась хвороба, то явно не хвороба очей. Очі у нього орудують краще, ніж руки.
Усі чоловіки такі — вони роздягають жінку очима швидше, аніж вона встигне привітатися.
...Одяг, у якому я заходила в кабінет шефа, сховала подалі з очей. Він видається мені оскверненим, хоча до нього не доторкнулася чужа рука.
Цікаво, чи є спосіб уникнути подібних роздягань, коли ти жінка і до того ж — не кікімора?

***


Зателефонував О.О. Каже, скучив.
Час від часу він нагадує телефонним дзвінком про себе, проте ненав'язливо і не дуже переконливо.
Скучив...
І вірю, й ні. Бо ні за чим скучати.
За чим скучати?
По молодості розтратив сили з лярвами... Тепер хоче жалості від мене. А може, боїться сутінків самотності?
А хто пожаліє мене в моїх сутінках?

Через кілька днів
Після легкої вечері ми лежали з 0.0. на підлозі. У каміні палахкотів вогонь. З телевізора розказували останні новини. Було затишно і спокійно.
І ми лежали — як після великої роботи: ліниві і майже німі.
Я заплітала своє волосся з волосками з його грудей.
Невинно цілувала.
Але цього робити не могла.
І в мені не здригнулася ані крапля крові.
У ньому також.
Ми так і позасинали на оленячих хутрах, обнявшись, як брат із сестрою, і проспали до пізнього ранку. Прокинувшись, засміялися і поцілували одне одного. Хто в таке повірить?!!

13 січня 200...
Я кілька разів поривалася обірвати ці записи. Навіть хотіла спалити. Але в якусь мить зрозуміла, що це, може, моє спасіння — ця давня забавка фіксувати своє непутнє життя. Іноді мені здається, що я його просвистую в чотири пальці.

15 січня
Якби він знав, скільки він важить у моєму житті, він таки покинув би своє дурне місто і ще дурнішу роботу, всіх своїх молодих коханок, пригнався би, ніби вчаділий, влігся би на коліна і згадував би, чи жалівся.
А чому я хочу, щоб він жалівся? Хай би ганяв за мною по квартирі, злягався на підлозі, сміявся, сварився. Та хай би мовчав.
А чому мовчав? Без нього й так навколо мене панує суцільне мовчання. Навіщо мовчання удвох?

Наступного дня
Не можу сама собі пояснити, навіщо він мені...
Сказати, що він мені потрібен просто як мужчина, чоловік, самець — не можу. Я не потребую цього стільки, щоб перейматися цим на повному серйозі.
А що ж тоді?
Чого я потребую?
Я ж погамувала тілесну спрагу із ним.
Врешті, я наговорилася на два життя наперед з іншими. Люди живуть бік-о-бік і стільки не мають душевного зв'язку із іншим, як мали ми за короткі зустрічі.
Наш час із ним спресований так, як гіпсокартон.
Але ж удариш силою плеча — розлетиться — і не зогледишся, і не здокупиш.
То навіщо все-таки він мені?
Цвяхи я вмію прибивати сама. Зрештою, найняти чоловіка для такої непильної роботи — також не проблема.
Дітей ми народжувати вже не зможемо.
Спілкування я не позбавлена.
То чому мене так мучить його не-присутність біля мене?
Чому зазираю в щілини, як ворона в кістку,
з-під дивана вимітаю пилюку віником, а не витягую пилососом: а раптом там причаївся він?
Боюся його поранити?
Через це нерозуміння почуваю себе винною.
Міра моєї вини — вона яка, цікаво, з точки зору юриспруденції?
Бажання?
А що таке бажання жінки, сфокусоване на особі, якої вона добивається? Сублімація?
Але ж я його добилася. Геть зовсім. Бо він не раз і сам умирає від багатства наших розкошів. Я це чую серцем.
Фройд відпочиває?

***


Учора він нарешті зателефонував.
Зробив мені милість за багато часу. Мабуть, він знайомий з теорією мертвих мов. Не користуєшся — вона відмирає.
Він боїться вмерти?
А що сказав, собака? Що сказав?!
Собака скажена — і та повелася би краще. Сказав — ніби ножа всадив у саме серце:
— Я під твоїм будинком.
— Заходь.
— У мене два квитки.
— Куди?
— Не знаю. Куди було. Він мене перелякав.
— Щось трапилося?
— Нічого. Я захотів віддати тобі три дні.
— Ти мені їх не обіцяв.
— Але ж ти хотіла би, щоб я пообіцяв.
— Ти мені їх не винен.
— Я сам собі винен.
— У тебе депресія.
— Ні.
— А що?
Він довго мовчав.
— Я довго йшов до цього. Ти мене не розумієш.
... Він так і не піднявся в квартиру. Я вже й сумніваюся, чи він був під будинком, чи це чергове вар'ятство...

***


Що мені робити? Хто кого покинув?

***


Я хочу піти по руках. Уже. Негайно! Поїхати в Португалію і потрапити в найбридкіший бордель, бути проданою брудним туркам, стати вуличною дівкою на околицях Варшави, але не знати, не знати цього спокійного щастя самотності! Бо навіть з ним... Хіба я чимось відрізняюся від куртизанки?! Я ж також чекаю, поки в його чоловічих графіках черга дійде нарешті до мене.
То й що з того, що я не в натуральному борделі?
Я сьогодні знову п'яна.
Краще б я була мертва.

Наступного дня
Стою перед дзеркалом і роззираю себе.
Готуюся до побачення.
Не з ним.
У мене появився новий залицяльник — не-вимагальник, тільки давальник по імені Л.Д. Грошовитий дядько пенсійного віку, якому потрібна молода жінка. «Для приємного проведення надміру зайвого часу». Все решту він дасть, так мені й сказав.
Першою після нетривалих оглядин має бути сьогоднішня вечеря в ресторані на воді.
Що буде після вечері?
Щось та буде.
Але Л.Д. дуже чесний. Він попередив, що жодна жінка не прокидається вранці біля нього: він її серед ночі випроводжає в обов'язковому порядку, благодійник.
Це дуже добре, що я не бачитиму, як спить Л.Д.
Л.Д. точно не спить по діагоналі ліжка.
Не закидає руки за голову.
Не тримає до ранку долоні на пипочці циці.
Не шукає під простирадлом стегна.
Ні. Я з ним не зможу.
І навіть, якщо він засипле мене золотом з ніг до голови, я задихнуся від нестачі дрібного ластовиння на спині, повернутій до мене перед самим ранком.
А може, Л.Д. також обсипаний ластовинням?
Навіть, коли й так, він все одно не має неповторюваного твого запаху.
Я скидаю сукню.
Вона залишається незім'ятою.
Сукня нагадує мене. Майже неторкану.
Отож — ґуд бай, вечеря на воді. Чи мені нічим повечеряти вдома?
Скидаю бюстгальтер. Він любить червоні.
Випускаю волосся. Воно давно неціловане. Зів'яле. А під його руками потріскувало, ніби наелектризоване. А Л.Д. любить, мабуть, усе біле. А може, взагалі ніяке не любить, бо не звертає на такі деталі уваги. І якщо подумати без надриву, істерики та ілюзій, то скажи мені, глупа женщино, чи воно тобі треба знати про його простатит і нічний храп?
Чи ти не бачила розкошів гардеробу і наворотів кухонного начиння?
Стерильної чистоти, залишеної прислугою?
Та краще хай мене зґвалтують, аніж я маю зараз вечеряти з примусу душі, тримаючи подумки запрограмовану обов'язковість опісля.
Ні. Я не могла би з Л.Д., навіть якби він був королем Йорданії.
Чому Йорданії?
Не знаю.
Так кажуть мої подруги, на яких рідко коли зупиняються чоловічі очі.
Вони собі набивають ціну?
Ні, бояться визнати, що вони самотні, бездомні, бездітні і просто по-людськи нікому не потрібні, окрім своїх батьків та ділових партнерів. Ото й придумують тендери, королів Йорданії і всяку таку інтелектуальну дурню. А потім тихцем і з насолодою грішать із майстром по ремонту телевізора, облизуючись наступного дня, мов березневі кішки.
Що в цьому хорошого? Який такий екстрім? Напийся води з-під крана — і то відчуєш більший смак.
Або іди в

черяти на воду.


Я набираю телефон — і Л.Д. сам мені розказує про мене, ніби читає текст. Розказує майже точно. А найточнішим є його резюме: «Дурна ти... корона з тебе не впала би. Ти ж розумієш, що я маю з ким вечеряти. І спати є з ким. А ти дурна. Мине ще рік-два — і, повір, уже ніхто навіть вечері тобі не запропонує, не те, що інтиму. На зміну йдуть молодші. Вони не мають комплексів і жодних зобов'язань. Мені здалося, що з тобою можна мати тривалі стосунки. А через півроку і я вже нікому нічого не запропоную, окрім своїх грошей і хіба що вечері. Ти з минулого часу, люба. Жаль. У мене були хороші наміри». Тим краще.

5 квітня 200...
Навіщо я так мордую і себе, і Його?
Я могла б йому все це сказати.
А я партизаню в своїй голові, ніби остання дурепа, ніби велика німа, ніби не знаю, що чоловікам ніколи та й немає потреби вникати в такі жіночі дрібниці, зациклюючись думками на тому, хто по якій діагоналі спить і де тримає руку.

10 травня
У мене поранена, навіки травмована свідомість отим, хто спить упоперек ліжка.
Ця травма заразна.
Хронічна.
Тільки причаїться — і знов оживає, відновлюється.
Моя помста схожа на самовбивство. Мене не стратить любов. Я сама себе стратила в погоні за примарним чоловіком, який у житті також не мав повноцінного щастя, а лише його уламки.
Ні, але чому ми, жінки, такі упевнені, що чоловіки не мають повноцінного щастя без нас?
Зрештою, це ідея фікс — мати повноцінне щастя.
Сиджу й думаю: яке більш повноцінне щастя мені потрібне, коли є тепло, дах, телефон, робота?!
Але є інші люди.
У них є діти.
Чоловік. Кухня.
Потреба піклуватися і опікуватися. Є задані параметри обов'язкових ритуалів тихого нібито щастя:
прання,
миття,
готування,
лікування,
сварка,
маскування синців,
примирення,
нестачі,
періодичні любощі.
Не знаю...

***


Коли б я була знала наперед, що в тому листі, я б (робила так, як він попросив у перших його рядках. Але вражена самим фактом письмового звернення до мене, я не розрахувала, що кожне написане слово може важити тонну.
Лист не вписувався в жодну нашу дотеперішню схему, сюжет, легенду, казку.
Але тим не менше, вчора я розірвала конверт із його почерком. Хоча, брешу: я почерку не знала. Кожен горбик на його тілі був досліджений мною, а з почерком я знайомилася тільки вчора:
«Якщо, моя Ларисо, ти винесеш на смітник, викинеш із балкона, чи спалиш цей лист не читаючи, ти зробиш правильно. Ближчим часом ані я, ані хто інший не зважиться на подібну дурницю. Будь-яке письмо — дурість. Воно зараз зафіксує якусь мою образу — і ти вважатимеш, що саме це назавжди визначає моє ставлення до тебе. Але якщо я зважився — вислухай. Ти ж знаєш, що мені вже — як тому воронові: 333 роки. Тому мої рішення мудрі (не смійся!) і справедливі. Тобі важко змиритися з ними. Ти — молода. Норовиста. Ти приймаєш рішення спонтанно. А я вже все знав. Чи я жалів би за чимось, якби я вмер? Думаю, що можу вмирати легко. У мене є лише один жаль. Він гне долі, викривлює мій хребет. Цей жаль, ця щоденна туга за тобою (так: таки за тобою) стискає мене, як удав... А ти чужа. Жорстока, немилосердна. Ось, бачиш, я й розгнівав тебе. Але май терпіння дослухати до кінця (до кінця цього листа бодай), якщо ти вже почала слухати. Не гнівайся. Ти не зрозуміла. Твоя немилосердність стосується тільки тебе. Нею ти заганяєш себе в пастку. Серце заважає тобі жити. Так. Це так. Тобі не вдається змиритися з думкою, чому між нами не так, як би того хотіли ми обоє. ...Ці безконечні новорічні канікули можуть доконати кого завгодно. Якби хто відмінив ідіотські свята, вітання. Я був би вдячний. У мене є бажання — зупинити час пластмасових усмішок, безглуздих побажань. Але мені це нав'язують, цим травмують. Ненавиджу новорічні іграшки, календарі, годинник опівночі. Усіх, хто цим тішиться. Ні, я нібито святкую. Але моє святкування також пластмасове. У мене тепер такий калейдоскоп у думках. Мусять бути люди, які повинні відбирати це з голови. Ці чотири святкові стіни задушать. Смішно, правда? Мої проблеми на тлі інших — незрозумілі. Це не проблеми. Я вже володар того, чого інші тільки потребують. Усі мої претензії — бачити тебе. Хіба це найгірша претензія? Але життя вибудувало якісь такі перепони, яких я не можу подолати. А знаєш, у нас завжди все було гарно. Від першого разу. Може, спересердя ти думаєш по-іншому. А я пам'ятаю тільки так: гарно. Свічки. Вино. Ніжність. Хочу, щоб і це лист, і слова в ньому були гарними. Не вірячи в Бога, я прошу його зараз, щоб лист був безконечний. Я не хочу писати про дурниці. Це мусить бути гарно. Але я пишу дурниці — й розумію, що ти зараз стинаєш плечима або знову гніваєшся. Так. Лист не може нічого змінити в стосунках. Він може навіть зашкодити. Та я потребую розмов з тобою. Моя скнарість до тебе насправді не є скнарістю природною. Іноді я думаю, що живу в тюрмі. Але цю тюрму я облагородив. Твоєю маленькою фотографією. Маю таке місце, куди буває зась навіть мені самому. Та в тому місці володарюєш ти. Яка ти гарна на цій фотографії... Не спокуслива. Не дражлива. Зі мною в тебе гарячі й палкі очі. А тут ти добра. Довірлива. Ніжна. Як мама. Останнім часом я боюся випадкових людей, які можуть потрапити під руку, і я розкажу їм про тебе. Я не хотів би цього. Але мені жаль не цих людей. Я жалію двох людей. Себе і тебе. Та світ мені клином зійшовся на двох жінках — на дружині п на жінці, яку я кохаю. Ти думаєш, що я п'яний або хворий. Так. Можливо, я зараз найменше контролюю свою думку. Я почуваю роздвоєність свідомості. І може, іноді я навіть думаю, що божевільному легше. Але збожеволіти — це забути тебе. Я не готовий забути. А іншим разом найбільше цього хочу — звільнитися від бажання тебе. Наша любов така дурна. Вона баламутить і розколює мій розум. Суперечності мозку запалюють серце. Вони найнебезпечніші антагоністи — мій мозок і моє серце. Але ні там, ні там немає жодної логіки. Краще думай, що я п'яний. Так. Я сьогодні п'яний. Я також втомлююся чекати наших зустрічей. Може, це недобре, але я так не тужив за мамою, як тужу без тебе. Та коли ми разом... мені здається, що така холодна золота ящірка лазить по мені і б'є своїм хвостом. А я його не можу зловити — бо зловлю, а він одірветься з радості. Ти засуджуєш мене за малослів'я при зустрічах. Але як мало слів я знаю в радості. Як дворічна дитина. Знаєш, є петлі, які не можна затягувати до кінця. Може перетиснути дихання. їх треба розрубувати. Але цю — не можу. Цю нитку треба рвати. итка не завжди рветься через те, що слабка, а через те, що її довго ніхто не натягує. Ми натягнули наші стосунки — і треба або затягувати до кінця, або рвати. Найбільше я боюся розплати за тебе. Хоча розплата настає тоді, коли немає кохання, а є його імітація. Кохання — не гріх. Воно дароване небом. Гріхом є ігнорування кохання. Я від жорстокості убережуся коханням. А чим убережешся ти? Жорстокість — двосічний меч. Ти не готова жити без любові. Навіть такої виснажливої. Але, знай: Ти зі мною завжди така, якої я хочу. Така, якої хочу».

***


Га-а-х! Обухом по голові буває легше...
Учора він потелефонував і без прелюдій сказав:
— Я стою перед дверима загсу. Як не дивно, я не вдавилася.
— Навіщо?
— Я розлучаюся.
Я не вдавилася і вдруге.
— Мені щиро жаль. Він поклав трубку.
...Із ним я уже, мабуть, не зможу...

5 вересня 200...
Усе, що було до нашої з тобою ери, не має жодного значення.
То хто може дати мені сертифікат на привласнення і ного життя, якщо не ти сам?

6 вересня
Учора в такій великій столиці випадково зустріла колишнього однокласника іще по Луцьку. На радощах пін обнімався зі мною посеред Хрещатика, а потім ми довго сиділи в кафе «Східна ніч». Перебравши всі де-іплі свого життя, він раптом запитав мене:
— Слухай, стара, а як ти так добре збереглася?
Я засміялася:
— Заморозилася, як риба. Ось і збереглася.
— Ні, ти мені скажи... Розумієш, жінка твого віку й того розуму вже повинна була перейти через наркотики, алкоголь, груповий секс, самотність, а потім в момент зрозуміти, що все це, вибач, херня, і продовжувати жити собі далі, як нормальні люди. Але твоє лице не має слідів усього цього. Ти що, не маєш за собою ніякого такого пізнавального вантажу?
— Ну-у-у, дещо маю, — ухильно почала, — але, як бачиш, цього не помітно. Отже, можна сказати, що я і цим обділена, — ми засміялися майже одночасно.

Р.S.
Спало на думку... Чоловік (глухо) зневажає жінку навіть тоді, коли любить. Він ненавидить свою слабкість біля неї. А якщо вона якимось чином дасть зрозуміти, що він слабкий саме завдяки її ненавмисним старанням, прости мене, Боже, що в той момент думають чоловіки.


Але це я так думаю. А як воно насправді...

17 вересня
Треба було колись записатися до феміністок. Хоч якимсь чином можна було б легалізувати щиру ненависть до чоловічого племені.

18 вересня
Зневажливо думати про чоловіка — все одно, що ввімкнути всі електроприлади в час кульової блискавки.

22 вересня
Дивилася в дзеркало.
Тоді у свій паспорт.
І знову в дзеркало.
Чи можна поставити знак рівності між датою народження і тією фігурою, що відображається із дзеркала?
Хм... Як воно обертається... Мені так багато років, що я все більше стаю схожою на отих, про кого на початку цього зошита думала, що всі вони — з однаковими обличчями. Тоді мені здавалося, що жінки, яким за сорок, — жінки старі.
Тепер мені щось біля того, а я в собі чую молоду, щойно запалену кров. Але моє обличчя пішло зморшками, серце моє затягнулося рубцями — а я щойно вдихнула запах життя.
Проте в мене немає підсумків життя.
Шафа одягу є.
Вагон спогадів є.
Банк розлук є.
І більше нічого.
Я терористка, бо прагну крові.
Мене ніхто не може знешкодити.
Надіслати миротворців.
Ані навіть убивць.
Чому?
І чим я відрізняюся від отієї черниці, що колись пестила прутиком шкіру трави, як чоловічу шкіру? Я ж добровільний убивця власної плоті, який не потребує та й, (рештою, не заслуговує покари.
Убивця нормального ритму власного серця.
Своєї молодості.
Спокою чужого чоловіка.
Нормального життя.
Гарантованої природою старості.
Що роблять з убивцями?
На убивцю знаходять іншого вбивцю.
Доки іще чекати на рятівника?
Десь відбирають життя в нормальних людей, викрадають їх, перепродують — а тут тобі хоч би вітрець подув, а ніхто й бровою не поведе.

***


Сьогодні мій -надцятий день народження.
Мені ні з ким його зустрічати.
Я байдуже дивлюся на контури колись завжди гарячого ліжка — і дивно! — вже не бачу обрисів чоловічого тіла.
Уже не розгладжую простирадло, як шкіру.
Не хочу злетіти над ліжком, як птаха, не маю бажання зафільмувати зверху.
Моє ліжко вихололо, як вихолола душа, і завмерло серце.
До мене ніхто не поспішає.
Я нікого не чекаю.
Чи майже не чекаю.
Мені нікому подати горнятко води чи дрібку усмішки.
І з мене випарувалася навіть печаль. Ота, що прошуміла повз мене, як гілка, повна цвіту і листя...
На що я сподіваюся?

28 листопада
...Усе іще на ніч, розрізану двома фарами-більмами авто,
і на руку, ліниво висунуту з вікна на прощання уранці...

***


А про той безглуздий лист він жодного разу не обмовився.
Навіть не поцікавився, чи я отримала його.

1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка